Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

ПРАВДА ПРО ПАЙКРАФТА.

Він сидить не далі як за десять ярдів від мене. Обернувшись, я можу бачити його, і коли я зустрічаюсь із ним очима (а це трапляється часто), я помічаю в його погляді вираз...

У цьому погляді переважає благальний вираз, але є в ньому і певна домішка підозріливости.

Та чорт із нею, з тією підозріливістю! Вже коли б я схотів, то давно розказав би про нього. А я мовчу, справді, мовчу, і він би повинен був почувати себе зовсім добре – якщо така товста, опасиста істота може почувати себе добре! Та хто б мені повірив, якби я й розказав?

Бідолаха Пайкрафт! Величезна, незграбна драговина! Найтовщий клубмен у Лондоні!

Он він сидить за одним із клубних столиків у великій ніші біля каміна і все щось там жує. Чим це він напихається? Придивившись, я ловлю його на тому, як він відкушує шматок гарячого, намащеного маслом печива до чаю, не зводячи з мене очей. Та чорт із ним і з його очима, що стежать за мною!

Ну, Пайкрафте, я зваживсь! Як вам кортить бути поганцем, як ви поводитись так, наче не маєте мене за чесну людину, то я отут-о, під самими вашими заплилими салом очима, спишу геть усе – усю щирісіньку правду напишу про вас, Пайкрафте! Людина, якій я допоміг, яку я підтримав, віддячила мені тим, що через неї клуб мені остогид, остобісів; а все від цього вічного плачливого благання: «Не зрадьте!» – що я читаю в його погляді.

І потім, навіщо він завжди їсть та їсть безперестанку?

Отже тут буде сама правда, щира правда, нічого більше, крім правди.

Пайкрафт!.. Я познайомився з ним в оцій самій кімнаті, де палять сигари члени клубу. Я був тоді ще молодий, недосвідчений член клубу, і він це запримітив. Я сидів собі самотою, шкодуючи, що в мене так мало знайомих з межи членів клубу; коли це раптом підійшов він, – оцей-о величезний, мандрівний фасад із цілої серії підборіддів і живота, – підійшов, рохнув і сів у крісло поруч мене. Після того він ще довго сопів, довго витирав сірника і вже по тому, як запалив сигару, завів зо мною мову. Що він тоді сказав, не пригадаю, – здається, щось про сірники, що зле запалюються, бо він і потім раз-у-раз спиняв лакеїв, що проходили повз нього, і вичитував їм за сірники отим своїм тоненьким співучим голосом. Так чи не так, – одне слово, ми почали розмовляти.

Він говорив про всяку всячину, дійшов до спорту, а звідти перейшов до моєї постаті та кольору мого обличчя.

– З вас мусить бути гарний крикетист, – сказав він.

Згоден, я дуже, дуже тонкий, аж дехто вважає мене за сухорлявого; не заперечую й того, що я трохи смуглявий, проте... Ні, ні! Я зовсім не соромлюсь, що моя прабабка була індуска, але ж, з усім тим, я аж ніяк не бажаю, щоб кожний перехожий з одного погляду прозирав її крізь моє обличчя. Ось чому я з самого початку настроївся вороже проти Пайкрафта.

А він заговорив про мене з одною лише метою – звести мову на самого себе.

– Я гадаю, – сказав він врешті, – ви віддаєте на моціон не більше часу, ніж я, і, можна думати, їсте теж не менш від мене, – як усі надміру огрядні люди, він собі думав, що мало їсть, – а отже, – і він усміхнувся, скривившись, – між нами є різниця.

І от він почав без кінця-краю розповідати, який він товстючий, – і що він робив, щоб схуднути, і що він далі збирається робити, щоб схуднути, і що йому радять зробити, щоб спасти з тіла, і що роблять, за його відомостями, в таких випадках подібні до нього товстуни.

– А priori, – сказав він, – можна гадати, що харчування регулюється дієтою, а міра засвоювання – медикаментами.

Від усього цього можна було задихнутися. В мене весь час було таке враженню, наче я переївся пудингу. Я почував, що пухну, слухаючи його.

У кожному клубі такі зустрічі і розмови неминучі. Та настав час, коли мені видалось одного разу, що я вже забагато терплю від них. Він справді надто помітно в’язнув до мене.

Тільки я входив до курильні, Пайкрафт відразу ж перехильцем сунувся мені назустріч, а коли я снідав, він частенько підходив і починав обжиратися навколо чи побіч мене. Часом мені видавалось, що він липне до мене, як смола. Він був докучний і разом з тим не такий боязкий, щоб додержувати певних меж у стосунках зо мною. З першої зустрічі я помітив у його поводженні щось особливе. Він начебто був переконаний, що я щось можу, що в мені є для нього якась далека виключна можливість, котрої ні в кого більше не було.

– Усе чисто віддав би я, щоб спала ця сить, – говорив він, – усе чисто, – і при цьому позирав на мене поверх своїх товстезних щік та живота.

Бідолаха Пайкрафт! От він ізнов подзвонив, – напевно, замовить собі ще печива до чаю!

А одного разу він приступив навпрямки до справи.

– Нашої фармакопеї, – почав він, – нашої західної фармакопеї ніяк не можна назвати останнім словом медицини. На Сході, мені казали...

Він замовк і затопив у мене свої риб’ячі очі, ну, справді, наче якась потвора з акваріуму.

Я знічев’я розсердивсь на нього.

– Слухайте, – сказав я, – хто це вам роздзвонив про рецепти моєї прабабки?

– А хіба що? – спробував він виправдатись.

– Кожної зустрічі з вами на цьому тижні, – провадив я далі, – а зустрічалися ми таки частенько, – ви все натякаєте мені на цю мою маленьку таємницю.

– Ну, гаразд, – відповів він, – коли вже шило виткнулось із мішка, я признаюсь: справді, так воно і є. Я чув...

– Від Петтісона?

– Не безпосередньо, – відповів він.

Гадаю, що тут Пайкрафт збрехав.

– Петтісон зажив того зілля, – зауважив я, – на свій власний ризик.

Він затис губи і схилив голову.

– З рецептами моєї прабабки, – сказав я, – треба вміти поводитись. Мій батько замалим не примусив мене дати йому обітницю...

– А все ж не примусив?

– Ні, не примусив. Але він застеріг мене. Він і сам одного разу був спробував...

– А!.. А як ви гадаєте?.. Припустімо... припустімо, що поміж ними знайдеться один...

– Це дуже цікаві документи, – зауважив я. – Вже одно те, як вони пахнуть... Ні!

Та Пайкрафт, зайшовши так далеко, наважився доконче примусити мене, щоб я пішов ще далі. Я завжди трохи боявся занадто дратувати його, щоб він часом несподівано не звалився на мене і не роздушив мене. Мушу признатися, мені не стало мужности. Та й Пайкрафт цей остогид мені. Я дійшов нарешті до такого стану, що ладен був сказати йому: «Що ж, зважтеся!» Незначна пригода з Петтісоном, що на неї я натякнув, була зовсім інша. Зараз вона нам нецікава, але ж, в усякому разі, я знав тоді, що той рецепт, якого я вжив, зовсім безпечний. Про решту рецептів я знав менше, і був у мене певний сумнів щодо їх безпечности.

А навіть хоч би Пайкрафт і отруївся?

Не можу не признатися, що отруїння Пайкрафта видалося мені грандіозним заповзяттям.

Того ж вечора видобув я із своєї заповітної скриньки оту дивовижну, сандалового дерева, шкатулку, від якої тхнуло таким чудним духом, і переглянув у ній сухі, лопотючі пергаменти. Той добродій, що писав рецепти для моєї прабабки, видимо, любив пергаменти різного походження і писав над усяку міру нерозбірно. Деяких рецептів зовсім не можна було вчитати, незважаючи на те, що моя родина з покоління в покоління служила в Індії і тому не забувала мови гіндустані{49}49
  Гіндустані – найпоширеніша з-поміж новоіндійських мов; нею користуються понад сто мільйонів людей у центральній Індії.


[Закрыть]; правду кажучи, тут взагалі, не було жодного манускрипта, що давався б прочитати до кінця. А втім, я досить швидко знайшов потрібний мені рецепт і потім довго просидів на підлозі коло скрині, розбираючи його.

– Дивіться, – сказав я другого дня Цайкрафтові, не даючи його жадібним рукам вихопити в мене клаптик пергаменту.

– Скільки можу розібрати, це і є рецепт на ліки, щоб позбутись ваги. («А!» – зітхнув Пайкрафт). Я не зовсім певен, що це якраз він. І як хочете послухатися моєї поради, забудьте про нього. Бо треба вам знати, – задля вас, Пайкрафте, я плямую свою кров! – мої індійські предки, як я собі їх уявляю, були досить таки непевні жартуни. Розумієте?

– Дайте, я спробую, – сказав Пайкрафт.

Я відкинувся на спинку крісла.

Моя уява порвалась була зробити величезне зусилля і безсило впала.

– В ім’я боже! – скрикнув я. – Пайкрафте, ви уявляєте собі, який ви будете на вигляд, коли схуднете?

Та ніякі розумні доводи не могли пройняти його. Я лише примусив його дати мені обітницю, що при мені, хоч би що там трапилося, він і слова більше не промовить про свою огидну огрядність, і віддав йому після того маленький клаптик пергаменту.

– Мерзосвітна штука, – сказав я.

– Дарма! – відповів він і взяв.

Він так і вп’явся очима в шкураток.

– Але ж... але ж... – вимовив він.

Він саме побачив, що рецепта написано не по-англійському.

– Коли здолаю, – сказав я, – я вам його перекладу.

І я зробив це, як міг.

Після того ми не розмовляли тижнів зо два. Тільки він наближався до мене, я хмуривсь і відмахувався, і він додержувався нашої угоди; все ж під кінець другого тижня був він такий же гладкий, як завжди.

І тоді він заговорив.

– Я мушу поговорити з вами, – сказав він. – Це не діло. Тут щось не так. Воно зовсім мені не помогло. Ви не шануєте пам’яті вашої прапрабабки.

– Де рецепт?

Він обережно видобув пергамента з кишенькового записника.

Я нашвидку перебіг очами всі пункти рецепта.

– А яйце ви взяли тухле?

– Ні. Та хіба доконче треба було тухле?

– Обов’язково – відповів я. – Це само собою передбачається в усіх рецептах моєї любої сердешної прабабки. Коли якісь умови чи якість складової частини точно не визначено, треба брати найгірші. Її ліки або діють дуже сильно, або зовсім нічого не допомагають. І в цьому рецепті можлива одна чи дві альтернативи для деяких складових частин ліку. Ви дістали свіжої отрути гадюки-гримучки?

– Я роздобув гримучку в зоологічній крамниці Джемрака. Це мені коштує...

– То вже ваша особиста справа. А остання складова частина...

– Я знаю людину, що...

– Так. Гм... Гаразд, я запишу вам, як треба вибирати складові частини. Скільки я розумію по-гіндустанському, зготувати як слід це зілля особливо важко. До речі, собака, що тут про нього згадано, мабуть, повинен належати парієві{50}50
  Парій – представник одної з найнижчих і найбідніших суспільних верств у південній Індії.


[Закрыть].

Цілий місяць після того Пайкрафт регулярно відвідував клуб, і був він такий, як і завжди, гладкий та заклопотаний. Але він додержувався нашої угоди і тільки коли-не-коли порушував її тим, що безнадійно хитав головою. Якось у роздягальні він був почав:

– Ваша прапрабабка...

– Ні слова про неї! – перебив я, і він занімів.

Я вже ладен був уважати, що він зрікся своєї спроби. Одного разу я навіть побачив, як він розмовляв з трьома новими членами клубу про свою огрядність з таким виглядом, наче шукав іншого рецепту, – коли це зовсім несподівано одержав я від нього телеграму.

– Містере Формаліне! – гукнув під самим моїм вухом хлопчина-розсильний.

Я взяв телеграму і відразу ж розпечатав її:

«Бога ради, негайно приходьте – Пайкрафт».

– Гм! – вихопилось у мене, і я, признатись, так зрадів, що моя прабабка, очевидно, себе зреабілітувала (бо, певно, саме це мала ствердити телеграма), що поснідав у найкращому настрої.

Про адресу Пайкрафтову я довідався у швейцара. Пайкрафт мешкав у горішній частині будинку в Блумзбері, і я пішов туди, тільки допив каву з лікером. Я навіть не дозволив собі докурити сигару.

– Містер Пайкрафт удома? – спитав я коло парадних дверей.

Мені відповіли, що він хворий; він уже два дні не виходив з помешкання.

– Він чекає на мене, – сказав я, і мені показали дорогу до нього.

Я подзвонив коло ґратчастих дверей на майданчику.

«Йому все ж таки не варто було робити цієї спроби, – подумав я. – Людина, що їсть, як свиня, мусить і вигляд свинячий мати.

Поважна на погляд жінка з заклопотаним обличчям, у недбало надітому чепчикові, підійшла до дверей і дивилась на мене крізь ґрати.

Я сказав, хто я такий, і вона впустила мене, помітно вагаючись.

– Ну? – спитав я, коли ми спинилися в коридорі.

– Вони казали впустити вас, як ви прийдете, – промовила жінка, і все дивилась на мене, не роблячи найменшого руху, щоб показати куди мені йти. І потім додала конфіденційним тоном: – Вони замкнулися, пане.

– Замкнулись?

– Замкнулися вчора вранці, пане, і нікого з того часу не пускають до себе. І все тільки лаються. От лихо!

Я глянув на двері, куди вона показувала очима.

– Там? – спитав я.

– Там, пане.

– Що ж таке трапилося?

Вона сумно похитала головою.

– Вони вимагають увесь час їжі, і все щоб таке щось важке. Я роздобула їм, що могла. Свинини, солодкого пудингу, сосисок, свіжого хліба. Отакі от речі. Просять залишати все це біля дверей, а самій відійти. Та й їдять же вони, пане, аж страх бере!

З-за дверей почувся пискливий голос.

– Це Формалін?

– То ви, Пайкрафте? – обізвавсь я і постукав у двері.

– Скажіть їй, щоб вона собі йшла.

Я так і зробив.

Потім я почув якесь чудне шарудіння, наче хтось у темряві шукав навпомацки ручку дверей, і відоме мені Пайкрафтове рохкання.

– Усе гаразд, – сказав я. – Вона пішла.

Та двері ще довго не відчинялись.

Я почув, як повертається ключ. Потім Пайкрафтів голос промовив:

– Заходьте!

Я повернув ручку і відчинив двері. Звичайно, я сподівався побачити Пайкрафта.

Та, уявіть собі, його там не було!

Ніколи ще в житті не доводилося мені зазнати такого зворушення. В кабінеті панував неймовірний розгардіяш, – тарілки і блюда перемішалися з книжками та писемним приладдям, кілька стільців стояло догори ногами, а сам Пайкрафт...

– Ну, буде, буде, зачиніть, голубе, двері! – сказав він, і тоді я побачив його.

Він висів угорі, саме наді мною, притиснутий до карниза біля дверей, неначе хто приліпив його до стелі. Обличчя в нього було збентежене і сердите. Він важко дихав і вимахував руками.

– Зачиніть двері, – сказав він. – Коли ця жінка довідається...

Я зачинив двері, відійшов від них і зупинився, витріщивши на Пайкрафта очі.

– Коли там щось увірветься, і ви впадете додолу, – сказав я, – ви звернете собі в’язи, Пайкрафте.

– Та я б не від того, – засопів він.

– Людині вашого віку й комплекції дійти до такої хлоп’ячої акробатики...

– Цитьте, – перебив він; у нього був такий вигляд, наче він кінчається. – Ця клята прабабка ваша...

– Балакайте обережніше, чоловіче! – застеріг я.

– Я вам усе розкажу, – мовив він і знов почав жестикулювати.

– Сто чортів! – сказав я. – За що ви там учепились?

І тоді я враз усе зрозумів: він ні за що не вчепився, а завис у повітрі, точнісінько так, як висів би надутий газом пухир.

Він почав тріпатися, щоб відірватись від стелі і сповзти до мене вниз по стіні.

– Це все отой ваш рецепт, – сопів він за цієї роботою. – Ваша пра... пра...

– Припніть язика! – крикнув я.

Він необережно вхопився за раму гравюри; гравюра зірвалась, і Пайкрафт знов пурхнув під стелю, а картина впала на канапу. Він стукнувся об стелю, і я зрозумів тоді, чому найбільш випнуті опуклості і кути його персони були аж білі від глини. Він знову спробував, уже обережніше, спуститися вниз за допомогою каміна.

З цього здоровенного, гладкого, апоплексичного на вигляд чоловіка, що висів сторч головою і силкувався спуститись із стелі на підлогу, справді, будо найнезвичайніше видовище.

– Той ваш рецепт, – сказав він, – занадто вже допомагає.

– Як це так?

– А так, що я тепер майже зовсім позбувся ваги.

І тоді, звичайно, я все зрозумів.

– Далебі, Пайкрафте, – сказав я, – вам потрібні були ліки від огрядности! Але ж ви завжди звали її вагою. Ви ж звали її вагою!

Та хоч би там що, мене це дуже потішило. Я навіть полюбив Пайкрафта на якийсь час.

– Дозвольте мені допомогти вам! – сказав я і, схопивши його за руку, потягнув униз. Він брикався на всі боки, силкуючись обпертись на щось ногами. В мене було таке відчуття, наче я тримаю прапора проти вітру.

– Отой-о стіл, – сказав він, показуючи пальцем, – з міцного червоного дерева і дуже важкий. Коли б ви змогли підсунути мене під нього...

Я запхнув його під стіл, і він гойдався там, мов той аеростат на прив’язку, а я стояв на маленькому килимку біля каміна і розмовляв з його власником.

Я запалив сигару і спитав:

– Розкажіть мені, що таке трапилось.

– Я випив його, – відповів він.

– Яке воно було на смак?

– Ой, гидке!

– На мою думку, всі ліки моєї прабабки й повинні бути такі на смак. Як їх складові частини чи то вся сумішка, так і можливі наслідки їх видаються мені щонайменше непривабливими. Щодо мене...

– Я спершу лише покуштував їх.

– Ну?

– Через годину мені трохи полегшало, і я зважився випити всю мікстуру.

– Любий мій Пайкрафте!

– Я затулив собі носа, – пояснював він, – і почав пити її, відчуваючи, що чимраз стаю легший і безпорадніший, – ви розумієте?

Тут він вибухнув гнівом і палко викрикнув:

– Скажіть же мені, бога ради, що його тепер робити?

– В усьому цьому я розумію лише одне, – відповів·я, – а саме – чого вам не можна робити. Якщо ви вийдете за двері, ви почнете здійматися все вище та вище, – я помахав рукою догори. – Доведеться послати за вами наздогін Сантос-Дюмона{51}51
  Сантос-Дюмон – відомий бразильський аеронавт.


[Закрыть], щоб він піймав вас.

– Але ж, сподіваюсь, воно минеться?

Я похитав головою.

– Навряд чи можна цього сподіватись.

Він ізнов спалахнув гнівом, почав хвицати ногами стільці біля столу, грюкати кулаком в підлогу. Він поводився саме так, як і можна було сподіватись від здоровенної, огрядної, дуже поблажливої до себе людини, що опинилась у скрутному становищі, тобто, кажучи коротко, – дуже зле поводився. Він висловлювався про мене і про мою прабабку в високій мірі неделікатно.

– Я ніколи не вмовляв вас пробувати ці ліки, – сказав я.

І великодушно, ігноруючи образи, що ними він обкладав мене, я сів у його крісло і заговорив з ним розсудливо, дружнім тоном.

Я нагадав йому, що він сам накликав на себе це лихо, і що воно є йому, так би мовити, поетичною карою. Навіщо він так багато їв?

З цим він не згодився, і якийсь час ми сперечалися на цю тему.

Він почав бешкетувати і сердитись, отже я мусив відмовитись від свого погляду на кару, що впала на нього.

– А потім, – сказав я, – ви согрішили ще тим, що допустилися евфемізму. Ви називали те не Жиром, що було б справедливо, хоч і безславно, а Вагою. Ви...

Він перебив мене, кажучи, що з цим він згоджується. Але що ж йому тепер робити?

Я порадив йому пристосуватися до нових обставин. Так ми підійшли до справді дражливого питання. Я натякнув, що Пайкрафтові не важко буде навчитися ходити по стелі руками.

– Та ж я не можу спати! – заперечив він.

Зарадити цьому було не дуже важко. Я відповів, що цілком можливо постелити йому постіль під дротяною сіткою, підв’язати її поворозками, а простирала й ліжник пристьобувати з обох боків до ліжка. Я сказав, що він мусить звіритися на свою економку, і після деякого вагання він на це пристав.

Згодом я з щирим захопленням стежив за чудовою діловитістю, з якою ця добряча жінка поставилася до всіх тих дивовижних новозаведень. Треба буде ще, радив я, щоб у його кімнаті стояла бібліотечна драбина, і всі страви ставили зверху на книжковій шафі. Ми вигадали теж цікавий спосіб, як Пайкрафтові, коли він схоче, спускатися на підлогу. Спосіб той полягав просто в тому, щоб на горішню відкриту книжкову полицю поставили Британську Енциклопедію (десяте видання). Витягши яких два томи і не пускаючи їх з рук, він відразу спускався вниз. Ми ще надумали, що вздовж панелі на стінах треба буде зробити залізні скоби, щоб він міг за них триматися, коли схоче обійти кімнату низом.

Що більше ми заглиблялися в подробиці, то цікавіша робилась мені вся ця пригода. То я покликав економку і пояснив їй, у чому справа; так само я ж таки брав головну участь, коли ми влаштовували перевернуте догори ліжко. Фактично я пробув у його помешканні два дні. Аби лише до рук мені потрапив який інструмент, то вже з мене буде вправний хлопець, майстер на все. Отак я вимудрував для Пайкрафта силу всякого дотепного приладдя: провів дзвоник так, щоб він був у нього напохваті, перевернув догори всі електричні лампи в його кімнаті тощо. Все це вельми мене цікавило, і я відчував щире задоволення, уявляючи собі, як Пайкрафт лазитиме, наче величезна товста муха-гнійниця, по стелі і повзатиме по одвірках з кімнати в кімнату. Ніколи, ніколи, ніколи де зможе вже він прийти до клубу...

Та, бачте, моя фатальна винахідливість злісно насміялася з мене. Одного разу, коли я сидів біля його каміна, попиваючи його віскі, а він висів угорі, на звичному своєму місці, коло карниза, і прибивав до стелі турецький килим, мене раптом вразила одна думка:

– А їй-богу, Пайкрафте, – сказав я, – все це зовсім зайве.

І, не зваживши всіх можливих наслідків своєї вигадки, я взяв та й бовкнув йому: «Олив’яна білизна» – і непоправне сталося.

Пайкрафт прийняв мою пораду майже з слізьми на очах.

– Знову зробитись, як усі люди!... – вимовив він схвильовано.

Я виклав йому всього секрета, перш ніж встиг зміркувати, як це відіб’ється на мені.

– Купіть листового олива, – сказав я, – наріжте з нього шматків і попришивайте їх до своєї білизни. Справте собі черевики з олив’яними підошвами, візьміть у руки важку олив’яну валізу, – і ви станете людиною! Замість сидіти в оцій неволі, ви зможете знову поїхати закордон, ви зможете, Пайкрафте, подорожувати.

Мені зринула в голові ще блискучіша ідея:

– Тепер вам навіть нема чого боятись, як ваш корабель загине. Вам треба буде тільки скинути з себе частину чи всю одежу, взяти в руки потрібний багаж, – і ви плаватимете в повітрі.

З хвилювання Пайкрафт пустив з рук молотка, що, між іншим, пролетів за який цаль від моєї голови.

– Далебі, – вигукнув Пайкрафт, – я знову могтиму вернутись до клубу!

Я аж підскочив.

– Далебі! – повторив я приголомшено. – Еге, звичайно... могтимете вернутись.

І він вернувся. Він ходить до клубу. Он він сидить позад мене, вминаючи – їй-богу, не брешу! – вже третю порцію печива до чаю. І ніхто в усьому світі не знає, – крім мене та його економки, – що він направду нічого не важить, що він – тільки докучлива маса засвоєної матерії, так би мовити, – хмара в одежі, niente, nefas{52}52
  Nіеntе (італ. слово) – ніщо, нічого. Nеfas (лат. слово) – щось протиприродне, нечуване, небувале.


[Закрыть], найменший між людьми. Он він сидить i стежить за мною, коли я кінчу писати. А потім, якщо йому пощастить, він підстереже мене. Перехильцем причалапає до мене...

Він знов перекаже мені все те саме: що він почуває і чого не почуває, як йому часом здається, що це вже поволі минає. І завжди десь серед тієї словесної зливи він говорить:

– А таємницю ви бережете, га? Якби хто довідався, мені було б так соромно... Розумієте, воно надає людині такого йолопського вигляду... оте повзання по стелі і таке інше...

А тепер, за всяку ціну, треба обминути Пайкрафта, хоч він і займає чудову стратегічну позицію між мною і дверима.