Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

II. Занедбане село.

Кажуть, що за одно століття, з 1800 по 1900 рік, світ відмінився більше, ніж за попередні п’ятсот років. Той вік – дев’ятнадцятий вік – був світанком нової доби в історії людства, доби величезних міст, коли кінчався старий лад сільського життя.

На початку дев’ятнадцятого віку більша частина людей ще не відірвалася зовсім від землі і провадила те саме життя, що й дотодішні незліченні покоління. Люди сиділи по невеличких містах та селах і працювали коло землі або робили працю, безпосередньо зв’язану з сільським господарством. Вони мало подорожували і жили близько місця своєї праці, бо тоді ще не було швидких способів пересування. Тим нечисленним особам, яким випадало подорожувати, доводилося або йти пішки, або помалу плисти вітрильниками, або тюпати кіньми, нездатними вбігти більш, як шістдесят миль за день. Тільки уявити собі – шістдесят миль за цілий день! Тут і там за тих млявих часів якесь місто, – наприклад, гавань або адміністративний центр, – зростало більше за своїх сусідів, та все ж легко можна було перелічити по пальцях усі міста в цілому світі з людністю понад сто тисяч осіб. Так було на початку дев’ятнадцятого століття. Наприкінці ж його розвиток залізниць, телеграфу, парових суден і складних хліборобських машин геть відмінив увесь старий лад життя, відмінив без найменшої надії повернути його назад. По більших містах якось відразу з’явились великі крамниці, всілякі розваги, незчисленні вигоди повсякденного життя. Ледве з’явившись, вони почали конкурувати з простішим побутом сільськогосподарчих центрів і з непереможною силою потягли до себе їхню людність. Рівнобіжно з удосконаленням машин попит на робочі руки зменшився, сільські ринки робились непотрібні, і великі центри швидко зростали коштом села.

Такий потяг людей до міста дуже бентежив письменників вікторіанської доби. У Великобританії, в Новій Англії{8}8
  Нова Англія – Північно-Американські Сполучені Штати. Звичайно Новою Англією звуть лише шість східних штатів Північної Америки, що до 1783-го року були англійською колонією.


[Закрыть], в Індії, в Китаї, – скрізь помічалось те саме, скрізь розбухала невелика кількість міст, відміняючи колишній лад життя. Та мало хто розумів, що то був неминучий наслідок поліпшення шляхів і що за нових швидших способів сполучення інакше й бути не могло. Отож вигадувано найкумедніші дитячі засоби, щоб подолати таємничу притяжну силу міських центрів і затримати людей коло землі.

Проте всі ці зміни наприкінці дев’ятнадцятого віку були тільки світанком нового ладу. Перші великі міста нової доби не мали належних вигод, були повиті димним туманом, негігієнічні й гуркітливі. Але згодом, коли винайшли нові методи будувати будинки і нові методи опалювати їх, – тоді все відразу пішло по-іншому. В двадцятому віці відміни відбувалися швидшим темпом, ніж у дев’ятнадцятому, а між 2000 та 2100 роком зростання винаходів було таке колосальне, що доба Вікторії Доброї видавалася майже неймовірним ідилічно-спокійним часом.

Залізничні шляхи були тільки першим ступенем того розвитку засобів пересування, що остаточно перебудував людське життя. Десь близько 2000 року як вони, так і інші тогочасні шляхи вийшли з ужитку. Залізничні колії зі знятими рейками обернулись у зарослі травою непотрібні насипи та канави, що зборознили всю поверхню землі, а дивовижне дикунське спорудження – стародавні бруковані шляхи, збутовані ручними молотами або незграбними залізними бутарками, засмічені всяким брудом, збиті залізними кінськими підковами і поколієні колесами, пориті ковдобинами, часом кілька дюймів завглибшки, поступилися місцем рівним патентованим шляхам, вистеленим так званим ідемітом. Цей ідеміт, названий за ім’ям його винахідника, стоїть на одному рівні з друкуванням книжок і парою. Кожний з цих трьох винаходів був початком нової доби в історії людства.

Коли Ідем працював коло свого винаходу, він, мабуть, мав на думці тільки знайти дешевий сурогат кавчуку, що коштував би кілька шилінгів за тонну. Та наслідків винаходу ніколи не можна передбачати заздалегідь. Другий геніальний винахідник, Вормінґ на ім’я, виявив можливість уживати ідеміт не тільки на колісні шини, а ще і як матеріал устелювати дороги. З його ініціативи величезна сітка доріг нового типу незабаром розкинулась по цілому світі.

Ці дороги були поділені впродовж на кілька смуг. Обидві скрайні, праворуч і ліворуч, призначались для велосипедистів і всяких екіпажів, що посувалися зі швидкістю меншою, як двадцять п’ять миль на годину. Дві дальші, внутрішні смуги служили для моторів зі швидкістю до ста миль на годину. Середню смугу дороги Вормінґ залишив, не зважаючи на глузування критиків, для екіпажів зі швидкістю сто миль і більше на годину.

Перші десять років дорога була порожня, але незабаром, ще за Вормінґового життя, там уже відбувався найбільший рух. Величезні, легкої будови екіпажі з колесами на двадцять і тридцять футів діаметром мчали середньою смугою дороги, зі швидкістю, що з кожним роком більше наближалась до двохсот миль на годину. Одночасно з цим сталася й інша революція, що спричинилась до цілковитого переформування дедалі людніших міст. Розвиток практичних наук знищив тумани й болота вікторіанських часів. Електричне опалення заступило огонь (вже з 2013 року під страхом кари заборонялось розпалювати такий вогонь, де б дим не перегоряв до решти). Потім усі міські вулиці, всі громадські сквери й майдани було вкрито недавно винайденою склистою речовиною. Над усім Лондоном зависла тепер суцільна покрівля. Нерозумну й безпідставну заборону будувати дуже високі будівлі скасовано, і нові будинки почали рости в небо, здіймаючись з моря безпорадних архаїчних на вигляд будиночків. На міську управу крім відповідальности за водопостачання, освітлення та каналізацію, покладено було ще відповідальність за вентиляцію.

Та говорити за всі зміни, що їх внесли в життя ті два століття, за летючі машини, за те, як приватне хатнє господарство ступнево перевелось, а натомість поширилося життя в безконечних готелях; як навіть ті, що все ще працювали коло землі, поперебиралися до міст і їздили щодня на роботу; говорити про те, що в цілій Англії зосталося кінець-кінцем тільки чотири міста, кожне з багатомільйоновою людністю, а в селах не лишилося жодної хати, де хтось би жив, – розповідати про все це – значило б ухилятися вбік від історії Дентона та Елізабети. Їх були розлучили, вони знову зійшлись, але ще не могли побратися, бо Дентон – то була єдина його вада – не мав грошей, а Елізабеті хоч і припала після материної смерти спадщина, та, за законом того часу, материзна могла перейти до дівчини тільки по двадцять першому році, їй же минув усього вісімнадцятий... Правда, цю спадщину можна було використати й тепер, та Елізабета того не знала, а Дентонові надмірна делікатність не дозволила натякнути коханій про це. Отже становище їх було доволі безнадійне. Елізабета скаржилася, що вона дуже нещаслива, що ніхто, крім Дентона, її не розуміє і що, коли вона далеко від нього, їй дуже важко. Дентон теж запевняв, що його серце прагне її і мріє про неї дні і ночі. Їм тільки й лишилась єдина втіха зустрічатися якомога частіше для розмов про спільне їх горе.

Одного разу вони сиділи в своєму притулку на повітряній станції. Містився він саме там, де за вікторіанських часів Вімблдонська дорога{9}9
  Вімблдон – південно-західне передмістя Лондона.


[Закрыть] виходила на луки, тільки, що здіймавсь на п’ятсот футів над землею. Звідти розгортався широкий вигляд на ввесь Лондон. Було б дуже важко змалювати читачам дев’ятнадцятого віку це видовище. Їм довелося б пригадати собі Кришталевий Палац, їхні «велетенські», на вікторіанський масштаб, готелі і великі залізничні станції. Та тільки тепер будівлі в Лондоні були багато більші, і їх дахи зливалися в усіх напрямках в одну покрівлю. Якщо ж додати до цього ще те, що над суцільною покрівлею тодішнього Лондону підносився цілий ліс повітряних турбін, то людина дев’ятнадцятого віку хіба дуже неясно змогла б уявити собі ту картину, що була нашим молодим людям звичайнісіньким видовищем.

Але на них воно справляло враження в’язниці, і вони говорили сьогодні, як і сотні разів перед тим, що треба тікати звідси і нарешті щасливо жити вкупі, не дожидаючись, поки минуть фатальні три роки. Чекати стільки часу обом їм здавалося чимсь неможливим, ба й злочинним.

– До того часу, – сказав Дентон, – ми можемо вмерти.

А втім, голос його свідчив, що він має надзвичайно здорові легені.

На цьому закохані міцніше взялися за руки, і тут Елізабеті слало на думку щось жахливе і болісне. Навіть сльози набігли на її блискучі очі і покотилися по рожевих лицях.

– Хтось один з нас, – сказала вона, – може...

Вона затнулася; їй не стало духу вимовити таке страшне всім молодим і щасливим слово.

Та побратися, не маючи коштів, бідувати в тогочасних містах було моторошно, особливо людям, звиклим до приємного життя. За старих часів сільського життя, що скінчилося разом з вісімнадцятим століттям, існувало гарне прислів’я про щастя з закоханим в халупі. Справді, тоді останній злидняк-селянин мав змогу жити у вимащеній глиною, повитій квітами хаті з солом’яною покрівлею і маленькими віконцями, на свіжому повітрі, серед садків і ланів, слухаючи пташиний спів і бачачи над головою вічно мінливе небо. Тепер усе повелося інакше (зміна почалася ще в дев’ятнадцятому столітті), і незаможних чекало інше життя – життя в нижчих частинах міста.

У дев’ятнадцятому віці нижчі райони ще мали над собою небо, хоч і містилися на глинястому або іншому непридатному ґрунті, терпіли від поводів або задихались серед диму щасливіших кварталів, були погано забезпечені водою і антисанітарні, скільки це дозволяв страх заможніших класів перед заразними хворобами. Проте в двадцять другому столітті зростання міста вгору, поверх над поверхом, і скупченість будівель призвели до зовсім іншого розташування людности. Тим часом як заможні класи займали пишні готелі і жили в горішніх палацах і залах міста, робітничий клас тулився в жахливих долішніх поверхах, заселяв, так би мовити, міські підвали.

Побутом, манерами і звичаями робітники мало чим відрізнялись від своїх предків, мешканців Іст-Енду{10}10
  Іст-Енд – східня частина Лондона на лівому березі Темзи, заселена найбіднішою людністю англійської столиці.


[Закрыть] за часів королеви Вікторії, хіба тільки тим, що виробили собі особливу мову. Вони жили і вмирали внизу в своїх льохах, підіймаючись нагору тільки в тих випадках, коли цього потребували умови їхньої праці. Здебільшого вони й народжувались для такого життя, а кращого зовсім не знали, тим то легко зносили свою мізерію, та таким людям, як Дентон і Елізабета, поринути в те життя було страшніше за смерть.

– А хіба нам лишається щось інше? – спитала Елізабета.

Дентон мусив одверто признатися, що він, справді, не знає нічого іншого. Не кажучи про те, що його стримувало почуття делікатности, він не був певен, чи сподобається Елізабеті ідея позичити грошей під заставу її майбутнього майна.

Навіть переїхати до Парижу не мали вони за що, – говорила дівчина, – та й в Парижі, так само як і в цілому світі, жити без коштів було б їм не легше, ніж у Лондоні. Дентон міг тільки мріяти вголос: «О, коли б ми були жили за тих щасливих часів, моя люба!» – бо навіть Вайтчепел{11}11
  Вайтчепел – один з кварталів Іст-Енду. У Вайтчепелі мешкає переважно єврейська біднота.


[Закрыть] дев’ятнадцятого віку уявлявся їм в романтичному світлі.

– Невже так таки й нема жодного порятунку? – скрикнула дівчина і враз заплакала. – Невже треба чекати ці довгі три роки? Подумай, три роки... цілих тридцять шість місяців!

Людська терплячість не зросла з бігом часу.

Раптом Дентона неначе щось штовхнуло, і він заговорив про те, що вже не раз спливало йому на думку. Ідея ця сяйнула йому випадково і спочатку видавалася такою безглуздою, що він не міг поставитися до неї серйозно. Та хоч яка б була безглузда думка, але, висловлена, робиться вона реальніша і не така безглузда. Отак сталося й цього разу.

– А що, коли б ми пішли в село? – сказав він.

Вона поглянула на нього, щоб переконатися, чи він не жартує.

– У село?

– Авжеж, туди, за он ті горби.

– Та як же там жити?

– Хіба це неможливо? Жили ж колись люди по селах.

– Але вони мали будинки.

– Там і тепер існують руїни сіл і міст. Звичайно, на орних полях вони позникали, але на пасовищах ще залишились. Харчове Товариство не розбирає їх, бо не повернуться витрати. Я це напевне знаю. Як летиш аеропланом, можна добре розглядіти будинки. Ми могли б полагодити котрийсь власними руками і оселитися там. Знаєш, це зовсім не так неможливо. Адже стільки людей їздять щодня доглядати свої отари і ниви. Їм можна заплатити, і вони возитимуть нам харчів.

– Як чудно було б так жити, коли б тільки можна! – вимовила вона, стоячи перед ним.

– А чом би й ні?

– Адже ніхто не зважувався досі.

– То що з того?

– Це було б так... о, це було б так дивно і так романтично. Якби ж то тільки можна було так жити!

– Чому ж не можна?

– У нас така сила речей. Подумай, скільки речей, найпотрібніших, нам довелося б залишити.

– А хіба вони нам так конче потрібні? Кінець-кінцем, наше теперішнє життя зовсім ненатуральне... зовсім штучне.

Що далі він розвивав свою думку, то більше захоплювався нею сам, і поволі його пропозиція перестала здаватися йому нездійсненною.

Елізабета замислилась.

– Я чула, там є всякі волоцюги... злочинці, що повтікали з міст.

Дентон кивнув головою. Він вагався, не знаючи, як відповісти, щоб його слова не видалися їй дитячою химерою.

– У мене є один знайомий, – сказав він нарешті і зашарівся. – Він міг би зробити мені меча.

Дівчина глянула на його з захватом. Їй аж очі загорілись. Вона чула про мечі, навіть бачила один у музеї, і на мить полинула думками до тих далеких часів, коли люди носили мечі, як звичайнісіньку річ. Дентонів проект здавався їй нездійсненною мрією, і, може, саме тому їй конче хотілося знати все докладно. І Дентон почав розповідати, придумуючи щораз нові подробиці, як вони провадитимуть сільське життя, подібно до давньоколишніх людей. Кожна нова подробиця збільшувала в Елізабеті цікавість до того, що говорив Дентон, бо вона належала до тих дівчат, котрих приваблює романтизм усього незвичайного.

Першого дня, як я казав, Дентонів проект здавався їй нездійсненною мрією, але другої днини вони заговорили про нього знову, і – дивна річ! – він видався їм уже не таким неможливим.

– Передусім нам потрібні харчі, – говорив Дентон. – Ми зможемо взяти їх з собою днів на десять чи на дванадцять.

Вони жили за доби згущених, штучних харчових продуктів, і той запас, що вони збиралися взяти, далеко менше важив, ніж відповідна кількість харчів у дев’ятнадцятому столітті.

– А де ж ми спатимемо, поки буде готовий наш будинок? – спитала Елізабета.

– Тепер літо.

– Але... Що ти маєш на увазі?

– Був час, коли ніде у світі не існувало будинків, коли люди спали під голим небом.

– А як же ми? Отак без нічого! Без стін... без стелі!..

– Моя люба, в Лондоні є багато стель і розкішних склепінь, розмальованих пензлями найкращих майстрів, оздоблених незчисленними огнями. Але я бачив пишніше склепіння за будь-яке з лондонських.

– Де ж це?

– То склепіння, під яким ми з тобою будемо на самоті.

– Ти кажеш...

– Кохана моя, – мовив він, – про це склепіння світ забув. То – небо з усіма роями його зір.

Що більше говорили вони про село, то більше воно їх вабило. Минув із тиждень, і життя на селі вже здавалося їм зовсім можливим, а ще через тиждень – неминучим, таким, що нічого кращого вони й вигадати не могли. Мрії про сільське життя сповняли їх найбільшим захватом. Їх гнітила, казали вони одне одному, огидна міська метушня, і вони дивувалися, що такий простий спосіб позбутися всяких турбот, не спадав їм доти на думку.

І от, одного ранку, в меженину, на повітряній станції з’явився новий молодший службовець заступити Дентона на його посаді.

Наші молоді люди таємно побрались і тепер сміливо виходили геть з міста, де вони і їх предки перед ними прожили все своє життя. На Елізабеті була нова біла сукня, пошита за стародавньою модою; в Дентона був прив’язаний за плечима клунок з харчами, а в руці він тримав, – правда, ніби трохи соромлячись і ховаючи під своїм пурпуровим плащем, – отаке собі архаїчної форми справилля з загартованої криці, із схожим на хрест держаком.

Уявіть собі, читачу, цей вихід! Розлогі передмістя тепер не існували. Препаскудні шляхи, вбогі хатки, малесенькі недоладні садочки з одним якимсь кущиком і квіткою герані, – вся ця нікчемна претензійність родинних затишків зникла без сліду. Височенні будівлі нового віку, механічні пересувні шляхи, електричні проводи, водогінні труби, – все кінчалося раптом, наче стіна, наче скеля майже чотириста футів заввишки, стрімка і прямовисна. Навколо міста стелились лани моркви, ріпи і брукви. Вони належали Харчовому Товариству, що переробляло на фабриках городину на тисячі всіляких харчових продуктів. Бур’яни і живоплоти повикорінювано до останку: дрібне фермерське господарство колишніх часів, неекономне і примітивне, щороку витрачало дедалі більші гроші на знищення бур’янів, – Харчове Товариство раз на завжди звільнило від них ґрунт, заощадивши тим великі кошти. Проте тут і там чепурні шереги тернини та яблунь, з вибіленими стовбурами, перетинали поля, і місцями купи велетенських черсаків здіймали вгору свої корисні шишки. Подекуди горбилися під своїм непромокним накриттям величезні сільськогосподарчі машини. З’єднані води колишніх річок Вей, Моль і Вендл{12}12
  Вей, Моль і Вендл – допливи Темзи.


[Закрыть] текли простокутними каналами, і скрізь, де тільки дозволяла похилість ґрунту, били водограї з угнійного, збезпахощеного розчину, веселкою граючи на сонці і розливаючи довкола на поля животворчу рідину.

Крізь широку арку у височенній міській стіні виходила вистелена ідемітом дорога на Портсмут, що вирувала під вранішнім сонячним промінням якнайжвавішим життям. То поспішали на роботу вбрані в синє службовці Харчового Товариства. Серед бурхливого руху моторів Дентон і Елізабета видавалися двома маленькими цятками, що ледве рухались. По зовнішніх смугах дороги гули і тріскотіли повільніші маленькі, старовинної будови, автомобілі; вони їздили не далі, як за двадцять миль від міста. По внутрішніх путях мчали більші машині – швидкі одноколіски на двадцять осіб, довгі багатоколіски, чотириколіски, ввігнуті під важкою вагою, порожні велетенські вози, що перед заходом сонця повернуться назад навантажені до самого верху. І ввесь цей потік машин сповняв повітря стугоном механізмів, шарудінням коліс і безугавним шаленим гуком ріжків та гонгів.

З самого краю одної із зовнішніх смуг дороги мовчки і якось чудно соромлячись одно одного йшли наші молоді. Мандруючи пішки, їм довелося багато дечого наслухатись від проїжджих, бо року 2100 пішоходці на англійських дорогах були такою ж дивиною, якою був би автомобіль у 1800 році. Але Дентон і Елізабета йшли та йшли, втупивши очі вперед, і не звертали уваги на глузування.

Просто них, на півдні, здіймалася блакитна стяга Давнзьких горбів{13}13
  Давнзькі горби (North Downs) – пасмо пагорків на південь від Лондона.


[Закрыть], поволі, що ближче підходило до неї молоде подружжя, зеленішаючи. На верхах горбів височіла низка велетенських повітряних турбін – додаток до тих, що підносилися над міськими покрівлями, – і безнастанно мигтіли довгі вранішні тіні від вертких турбінних лопатей. Опівдні Дентон і Елізабета підійшли так близько до пасма, що могли розгледіти тут і там купки блідих цяток. То були вівці з отар М’ясного Відділу Харчового Товариства. Ще через годину минули засіяні поля – останні плеса корінняків, огорожу навколо них, заборонні написи входити за огорожу. Рівний шлях з усім його рухом та гомоном завернув у глибоку влоговину, і молоді мандрівники змогли збочити з нього і пішли зеленим моріжком, здіймаючись схилом пагорка.

Ще ніколи цим дітям новітнього міста не траплялося бувати в такій відлюдній місцині.

Зголоднілі і зморені, – їм рідко доводилося ходити пішки, – вони посідали на низько викошену, без жодного бур’янчика, траву і вперше озирнулись на місто, звідки вийшли. Воно широко розкинулось і виблискувало в блакитній імлі, що здіймалася над долиною Темзи. Вгорі, по схилах пагорків ходили вівці. Елізабета доти ні разу не бачила на волі великих тварин, і їй стало трохи моторошно, але Дентон заспокоїв її. Якась білокрила пташка кружляла в небесній синяві, над їхніми головами.

Спочатку вони мало розмовляли; тільки попоївши, їм трохи розв’язались язики. Дентон заговорив про щастя, якого вони нарешті добулись, про те, як безглуздо було зволікати і не видертися зразу з тієї пишної в’язниці, де переходило їх життя; заговорив про повні романтизму старі часи, що навіки минулися. Непомітно він розхвалився і навіть підняв меча, що лежав на землі побіч його. Елізабета взяла зброю в нього з рук і провела тремтячим пальцем по гострому лезу.

– І ти міг би... міг би звести меча і вдарити людину? – спитала вона.

– А чом би й ні, коли б була потреба?

– Та це ж так жахливо. Була б рана, – додала вона до краю знесиленим голосом, – і пішла б кров.

– Адже ти не раз читала в старовинних романах...

– О, я знаю, – заперечила вона, – та це зовсім щось інше, ніж у романах. Кожний знає, що там не кров, а тільки червона фарба. А ти кажеш, що міг би... вбити! – вона з сумнівом глянула на нього й віддала йому меча.

Відпочивши і перекусивши, вони підвелися і рушили далі до горбів.

Їм довелось пройти дуже близько повз велику отару овець. Вівці мекали і здивовано дивились на незнайомі постаті. Елізабета, ніколи не бачивши до того часу овець, аж здригнулась на думку, що ці ніжні створіння колись заріжуть і з’їдять. Десь далеко загавкав чабанський собака, між підпірками турбін з’явився чабан і пішов до подорожників. Наблизившись, він гукнув, питаючи, куди вони простують.

Дентон якийсь час вагався, потім коротко пояснив, що вони шукають собі житла серед руїн на Давнзьких горбах, щоб там оселитись. Він силувався говорити недбало і впевнено, так, наче то була звичайна річ. Чабан недовірливо подивився на нього.

– Ви, мабуть, чогось накоїли там? – спитав він.

– Нічого, – відповів Дентон. – Ми тільки не хочемо більше жити в місті. Чого нам лишатися там?

Чабан глянув на них ще з більшою недовірою.

– Ви тут не проживете, – сказав він.

– Хочемо спробувати.

Чабан переводив очі з одного на другого.

– Ви взавтра ж повернетесь назад, – вимовив він. – Удень то воно ніби й нічого, як сонечко світить... А чи ви певні, що нічого такого не наброїли? Ми, чабани, не дуже великі приятелі поліцаям.

– Ні, – рішучо відповів Дентон, дивлячись йому в очі. – Але ми надто бідні, щоб жити в місті, і нам огидна сама думка про синю блюзу робітників та підневільну працю. Ми хочемо жити тут по-простому, як жили колишні люди.

Чабан був бородатий чоловік із задумливим лицем.

– Тоді були скромні потреби, – зауважив він, кинувши погляд на делікатну, вродливу Елізабету.

– І в нас теж скромні, – відказав Дентон.

Чабан посміхнувся.

– Ідіть оцією дорогою, – сказав він, – уздовж хребта, під самими турбінами. Праворуч побачите окописька і купи руїн. Там колись було місто Епсом. У ньому вже не лишилося будинків, і навіть цегла пішла на кошари для овець. Підете далі і побачите другу купу руїн край городів. То Лесергед. Тут горби завертають і тягнуться вздовж долини. Почнуться букові ліси. Простуйте ввесь час попід хребтом, і він вас виведе на зовсім необроблені місця. Хоч як нищили бур’яни, проте в тій глушині ще ростуть де-не-де папороть, сині дзвіночки і всякі інші непотрібні рослини. Посеред тієї місцевости, під турбінами, стелеться рівна стежка, брукована камінням. Кажуть, що то рештки Римської дороги, збудованої дві тисячі років тому. Візьміть праворуч від неї, спустіться в долину і тримайтеся берега річки. Незабаром вийдете на вулицю, де обабіч будуть будинки. На деяких і досі збереглися покрівлі. Отам знайдете собі притулок.

Вони подякували.

– Тільки дуже вже тихо там. Як стемніє, – жодного огника, і ходять чутки про грабіжників. Дуже сумно й відлюдно. Ніяких розваг – ні фонографів, ні кінематографів – нічогісінько. Захочете їсти – харчів нема, заслабнете – нема лікаря....

Він затнувся.

– Проте ми спробуємо, – мовив Дентон, рушивши з місця; коли це йому спала на думку несподівана ідея: він запропонував чабанові допомагати їм і умовився з ним, щоб той купував у місті і приносив їм усе потрібне, певного часу і в певне місце.

Надвечір вони дійшли до покинутого села. Порожні і мовчазні будинки палали золотом у світлі вечірньої заграви. Вони видалися їм такими маленькими і чудними. Дентон і Елізабета переходили від одного будинку до одного, дивуючись на їхню просту будову, і не знали, на якому спинитись. Нарешті, в залитому сонячним сяйвом кутку одної кімнати з заваленою надвірною стіною вгляділи вони квітку, дику блакитну квіточку, яку проминули полільники Харчового Товариства.

На цьому будиночку і спинилися вибором Дентон та Елізабета. А втім, того вечора вони недовго пробули в ньому, бо їм хотілося тішитись природою. До того ж, коли зовсім смеркло, будинки здавались примарними і моторошними. Отож, перепочивши, молодята знов вернулись на вершок пагорка, щоб на власні очі побачити німотне небо з ясними зорями, що про нього так багато співали стародавні поети. Видовище справді було надзвичайне, і захоплений Дентон був такий же красномовний, як зорі. Спустилися з пагорка і вернулись додому, коли вже почало на світ займатися. Спали мало; прокинулись уранці і почули – на дереві, близько їх притулку, співає дрізд.

Так почало своє життя в добровільному вигнанні це молоде подружжя двадцять другого століття. Ранок минув серед турбот. Треба було дослідити всі ресурси нової домівки, де вони збиралися провадити своє просте життя. Дослідження посувалось не дуже то швидко і не дуже далеко сягало, бо вони не розлучалися і на мить і скрізь ходили взявшись за руки. Проте їм пощастило назбирати собі деякої хатньої обстави. Край села містились комори з зимовим кормом для овець Харчового Товариства. Дентон притяг звідти кілька великих оберемків сіна, і з нього зробили постелі. Де-не-де в будинках ще збереглися рештки примітивних, незграбних, на їх погляд, дерев’яних меблів – старі, попсуті грибами столи і стільці. Цілий день обоє були в підвищеному настрої і говорили про все з таким же захватом, що й напередодні. Надвечір знайшли нову квітку – дзвіночок. По півдні долиною вздовж річки проїхало великою багатоколіскою кілька пастухів Харчового Товариства. Молоде подружжя сховалось, бо присутність цих людей, як сказала Елізабета, порушила б усю поезію їхнього старовинного закутку.

Так прожили вони тиждень. І ввесь той тиждень дні були безхмарні, а ночі зоряні, і кожної ночі прибутний місяць дедалі ясніше сяяв на небі. А все ж блискучі барви перших вражень непомітно блякли і блякли з кожною дниною. Напади красномовства спостигали Дентона не так часто, йому почало бракувати тем для захоплення; втома після довгої подорожі з Лондона і досі давалася взнаки, а до того ще обоє позастуджувались. Крім того, Дентон зробив несподіване відкриття, що йому нема чим заповнити час. В одному місці серед наваленого мішма старого мотлоху він знайшов поржавілий рискаль і спробував скопати ним занедбаний, порослий травою садок, хоч йому не було чого сіяти, ані садити. Та попрацювавши півгодини, він повернувся до Елізабети з мокрим від поту обличчям.

– Вони були, мабуть, справжні велетні, ті старожитні люди, – сказав він дружині, не уявляючи собі, що можуть зробити звичка та вправи. І вони пішли того дня на прохідку попід стягою горбів у напрямку до Лондона і йшли, доки він не заблищав перед ними в глибині долини.

– Хотів би я знати, що там тепер робиться, – зауважив Дентон.

Погода тим часом змінилася.

– Дивись, які хмари! – скрикнула Елізабета.

Справді, темно-пурпурні на півночі і сході хмари вже сягали своїми розірваними краями зеніту. Поки молоді люди бралися на пагорок, швидкі хмари, мов прапорами, заступили вечірню заграву. Раптовий вітер загойдав старі буки, зашумів у верховітті, і Елізабету обняв дрож. Ген-ген на обрії блиснула блискавка, наче нагло вихоплений меч, і в далині покотився по небі грім. І поки вони стояли вражені на пагорку, на них сипонули перші краплі ливного дощу. Через хвилину останній відблиск заходу сонця щез за градовою запоною, знов спалахнула блискавка, ще гучніше прогримотів грім, і ввесь околишній світ потемнів і нахмурився.

Узявшись за руки, діти міста пустилися бігти з пагорка вниз, невимовно здивовані небаченими доти явищами. Та перш ніж вони добігли додому, Елізабета заплакала з переляку. Поринула в темряву земля побіліла навколо від граду, що сік їх і хрупотів їм під ногами.

Потім почалася для них химерна і жахлива ніч. Уперше за свого життя опинились вони у кромішній пітьмі. Вони вимокли до останнього рубчика і тремтіли з холоду. Навкруг них порощав град, крізь діряву покрівлю їхньої пустки цюрком текла вода, збираючись у калюжі й річки на рипучій підлозі. Налітаючи, бирса стрясала стару будівлю. Будинок скрипів, часом із його стін обвалювалась і розбивалася на дрібні грудки глина, або зірвана черепиця торохкотіла по даху і з гуркотом падала вниз у порожню теплицю. Елізабета мовчала і тільки трусилася з голови до ніг. Дентон обгорнув її своїм пишним, але легеньким міським плащем, і вони сиділи, причаївшись у темряві. Грім гримотів щоразу ближче й гучніше, щораз сліпучіше блискала блискавка, на мить вихоплюючи з пітьми мокру кімнату, що була їх захистком.

Досі їм траплялося бувати на вільному повітрі тільки за ясної сонячної години. Все їхнє життя спливало в теплих, повних повітря переходах, залах чи кімнатах новітнього міста. Тієї ж ночі, видалося їм, опинились вони в якомусь іншому світі, серед безладного хаосу буйних сил, майже без надії побачити коли місто знову.

Бурі, здавалось, кінця не буде. Нарешті на них найшов сон, і вони дрімали в переміжках між перекотами грому, і тоді непомітно, майже раптом, усе вщухло. Коли стих у далечині останній гомін дощових крапель, вони почули якісь незнайомі звуки.

– Що це таке? – скрикнула Елізабета.

І знов донеслися ті самі звуки. То валували собаки. Гавкітня пролунала у відлюдному завулку і полинула далі. У вікно, кидаючи на побілілу протилежну стіну тінь від його рами чорний й силует дерева, світив прибутний місяць. Через якийсь час, коли почало розвиднюватись і вже можна було розглядіти дещо, знову, десь ближче, почулася гавкітня і зразу ввірвалась. Вони прислухались і незабаром почули прудкий тупіт навколо дому та уривисте гарчання.

– Ш-ш... – прошепотіла Елізабета і показала рукою на двері.

Дентон пішов до дверей, спинився посеред кімнати, послухав і вернувся знов до дружини з удавано-байдужим виглядом.

– То, мабуть, кунделі Харчового Товариства, – сказав він. – Вони нам не зроблять шкоди.

Він сів поруч Елізабети.

– Ну, та й ніч же була! – вів він далі, силкуючись заховати від неї свою тривогу.