Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

– Я не люблю собак, – сказала Елізабета після довгої павзи.

– Собаки нікого не займають, – мовив Дентон. – За старих часів, у дев’ятнадцятому віці, в кожного був собака.

– Я читала одне оповідання. Там собака загриз людину.

– Тільки не такої породи, – впевнено заперечив Дентон.

– У деяких з отих романів... багато перебільшень.

Раптом гавкітня і тупіт собачих лап уже розляглися на сходах. Чути було навіть відсапування. Дентон скочив на ноги і вихопив меча з-під вогкої соломи, на якій вони лежали. У дверях з’явився худий кундель і зупинивсь на порозі. Ззаду визирав другий. З хвилину людина і звір нерішуче дивились одно на одного.

Потім Дентон, зовсім не знаючи, як поводитися з собаками, порвався вперед.

– Геть звідси! – гукнув він, незграбно вимахуючи мечем.

Собака стрепенувся і загарчав. Дентон враз спинився.

– Песику, песику! – сказав він.

Гарчання перейшло в гавкітню.

– Гарний собачка! – ще раз спробував був Дентон удатись до лагоди.

Другий собака й собі загарчав і загавкав. Унизу, на сходах, озвався ще й третій, якого подружжя не бачило. Інші теж підхопили, знадвору. Дентонові здалося, що їх дуже багато.

– Досада, – сказав він, не відводячи очей від переднього пса. – Пастухи ще не скоро приїдуть з міста, а собаки, звичайно, нас не знають.

– Я нічого не чую! – крикнула Елізабета. Вона підвелася і підійшла до нього.

Він сказав те саме вдруге, але гавканина заглушала його слова. Ці звуки якось дивно розпалювали в йому кров і збуджували доти незнані йому почуття. Обличчя його набрало нового виразу. Він гукнув ще раз. Та собаки не перестали гавкати, немов перекривлюючи його. Один кундель наїжився і ступив наперед. І враз Дентон повернувся, викрикнув жаргоном підвальних поверхів щось незрозуміле Елізабеті й кинувся на собак. Гавкіт раптом урвався, чути було тільки гарчання й клацання зубами. Елізабета побачила голову переднього пса, вищирені зуби, прищулені вуха. В повітрі мигнуло лезо меча. Пес підстрибнув і відскочив назад.

Тоді Дентон, гукаючи і з несподіваною легкістю розмахуючи над головою блискотливим мечем, погнався за собаками вниз по сходах і зник з очей. Елізабета метнулась була йому навздогін, та побачила на майданчику кров, – і спинилася. Почувши надворі вовтузню собак і Дентонові крики, вона підбігла до вікна.

Дев’ятеро вовкоподібних кунделів порозбігалися в різні боки. Один корчився на землі перед ґанком. До краю захоплений тим дивним почуттям насолоди боротьбою, що дрімає в крові навіть найкультурнішої людини, Дентон кричав і гасав по подвір’ї. Потім Елізабета побачила дещо таке, чого її чоловік не помічав у запалі боротьби: собаки крутилися навколо, забігаючи то з того, то з того боку, і, видимо, збирались напасти на нього.

Елізабета в одну мить зрозуміла небезпечність становища. Вона хотіла крикнути, але відчула, що вмліває, і з хвилину простояла зовсім безпорадна, а потім, піддаючись несвідомому поривові, підібрала свою білу спідницю і кинулася сходами вниз. У сінях стояв заржавілий рискаль. Якраз те, що їй треба! Елізабета схопила його і – геть з дверей.

Вона надбігла саме впору. Один собака качався долі, майже зовсім перерубаний надвоє, але другий вчепився Дентонові в стегно, третій схопив його, ззаду за комір, а четвертий гриз зубами меч і злизував з його свою власну кров. Від п’ятого пса Дентон відбивався лівою рукою.

Те, що сталося з Елізабетою, коли вона побачила все це, більше пасувало б до першого століття, аніж до двадцять другого. Вся лагідність вісімнадцятилітньої міської панянки зникла вмить перед первісною небезпекою. Рискаль важко вдарив і розчерепив собаці голову. Другий кундель, уже наготовившись стрибнути, заскавчав з переляку перед несподіваним ворогом і метнувся вбік. Двоє інших пропустили нагоду вчепитися в Елізабетину спідницю.

Дентон похитнувся, і комір його киреї, на якому висів собака, віддерся. І цьому собаці теж випало покуштувати рискаля і вийти з лави. Останнього пса, що кусав його за ногу, Дентон простромив мечем.

– До стіни! – крикнула Елізабета.

За три хвилі побій скінчився. Молоде подружжя стояло поруч, а ті п’ятеро собак, що лишились живі, з попущеними вухами і принижено підібганими хвостами, ганебно втекли з бойовища.

Переможці стояли так з хвилину, ледве зводячи дух, а тоді Елізабета пустила з рук рискаля, затулила руками лице і сіла на землю, зайшовшись слізьми. Дентон пильно розглянувся навколо, ввіткнув меча в землю, щоб мати його напохваті, і, нахилившись над дружиною, почав заспокоювати її.

Поволі вони заспокоїлися і знайшли мову. Елізабета стояла притулившись до стіни, Дентон виліз на стіну і сів поруч так, щоб бачити кожного собаку, коли б який надумався вернутись. Двоє з них, принаймні, ще зоставались на пагорку і надокучливо гавкали звідти.

Хоч уся заплакана, Елізабета проте вже почувала себе легше, бо чоловік з півгодини запевняв, що тільки її відважність урятувала йому життя; коли це на думку їй спала нова біда.

– Адже ці собаки належать Харчовому Товариству, – сказала вона хвилюючись. – Не обженемся клопоту.

– Я й сам цього побоююсь. Дуже можливо, що вони позиватимуть нас за збитки.

Павза.

– За стародавніх часів, – ізнов заговорив Дентон, – раз-у-раз траплялися такі оказії.

– Та й ніч же була! – мовила Елізабета. – Другої такої я вже не пережила б.

Він поглянув на неї. Вона змарніла і зблідла на лиці від безсонної ночі.

– Треба вернутись назад, – сказав він, раптом зважившись.

Елізабета подивилася на мертвих собак і здригнулась.

– Ми не можемо тут лишатись, – згодилася вона.

– Треба вернутись, – сказав Дентон знову і озирнувся, чи не надходять ізнов вороги. – Ми прожили тут кілька щасливих днів... Але світ тепер став надто цивілізований. Ми живемо за доби міст. Зоставатися тут надалі – тільки себе занапастити.

– Так. Але що ж нам робити? Як же ми житимемо в місті?

Дентон вагався і стукав корком по стіні, на якій сидів.

– Є ще одна річ; про неї я ніколи не говорив, – почав він і кашлянув, – але...

– Ну?

– Можна б позичити грошей під заставу твоєї майбутньої спадщини.

– Невже можна? – спитала вона палко.

– Звичайно, можна. Яка ти ще дитина!

Елізабета підвелася. Обличчя її проясніло.

– Чом же ти не сказав мені цього перше? – спитала вона. – Стільки часу змарнували ми тут!

Він поглянув на неї і усміхнувся.

– Я гадав, що це має йти від тебе, – сказав він, знову споважнівши. – Мені неприємно було питати в тебе про гроші. Крім того... я сподівався, що нам тут буде добре.

Обоє замовкли.

– Та воно й було добре, – промовив він і знов озирнувся, – поки не почалось усе це.

– Так, перші дні, – згодилася вона, – перші три дні.

Вони споглянули в очі одно одному; потім Дентон зліз зі стіни і взяв дружину за руку.

– Кожне покоління живе по-своєму, – сказав він, – тепер я це добре бачу. Ми народились, щоб жити в місті. Влаштовувати своє життя інакше... Всі ці дні були наче сон, а тепер ми прокинулись.

– Чарівний сон, – промовила вона. – А надто спочатку.

Вони довго мовчали.

– Не треба гаяти часу, – сказав Дентон. – Рушаймо зараз, щоб дістатись до міста, перш ніж пастухи прибудуть сюди. Харчів візьмемо з собою і поснідаємо дорогою.

Дентон ще раз роздивився навколо, і, далеко обминаючи забитих собак, вони перейшли подвір’я і ввійшли до хати замащеними кров’ю сходами. В сінях Елізабета зупинилась.

– Почекай хвилиночку, – сказала вона. – Тут ще є дещо.

Вона зайшла до тієї кімнати, де цвіла блакитна квітка.

Нахилилась і торкнулася її рукою.

– Зірвати її? – промовила Елізабета. – Ні, ні, не можу...

І вона ще нижче схилилася над квіткою і поцілувала її пелюстки.

Потім вони мовчки, рука в руку, перейшли пустир, де колись був садок, вийшли на стародавній шлях і рішучо попростували до далекого міста, до гомінкого машинового міста нової доби, що поглинуло все людство.

III. Міське життя.

Серед усіх винаходів, що змінили життя світу, видатне, коли не перше, місце займають в історії людства вдосконалення в царині транспорту, починаючи з залізниць і кінчаючи, через сто років після них, мотором та патентованим шляхом. Ці вдосконалення і одночасне зростання обмежености зобов’язань акційних товариств, разом з заміною сільськогосподарських робітників досвідченими механіками при кращих машинах, призвели до того, що людство сконцентрувалось у містах, які розрослися до нечуваних розмірів, а також цілком переформували людське життя. Неминучість таких наслідків була тепер, коли все те сталося, до такої міри очевидна, що можна було тільки дивуватися, як це ніхто не передбачав їх заздалегідь. І все ж їх так-таки й не передбачено і не вжито заходів, щоб якось запобігти тому лихові, яке ця революція несла з собою. Людині дев’ятнадцятого віку, здається, і на думку не спадало, що моральні заборони і дозволи, привілеї і поступки, розуміння власности і відповідальности, комфорту й краси, одне слово, все те, що сприяло процвітанню й добробутові держав минулого, надто в хліборобських країнах, щезне в потужній хвилі нових можливостей і нових стимулів. Що громадянин, лагідний і чесний у повсякденному житті, може виявляти, як акціонер, мало не вбивчу зажерливість; що комерційні методи, доречні і поважні за стародавнього сільськогосподарчого побуту, зробляться згубні й смертельні, коли їх ужити в широкому масштабі; що давньоколишня благодійність перетвориться на спосіб розмножувати жебрацтво, а наймана праця обернеться у справжнє витискання поту, і що взагалі доконче треба переглянути і поширити права та обов’язки окремої особи, – цих речей не міг збагнути розум людини, вихованої за архаїчною системою і звиклої до шаблонів мислення, до букви закону. Було відомо, що скупчення людей по містах становить повсякчасну загрозу пошестей у незнаних доти розмірах, отже вживали найенергійніших санітарних заходів і винаходили нові способи боротися з небезпекою. Але те, що зараза азарту і здирства, розкошів і тиранії теж зможе прищепитися в людстві і спричинитись до жахливих наслідків, – це виходило в дев’ятнадцятому столітті за межі розуміння людського. Отак зростання повних тяжкого горя перелюднених міст відбувалось саме собою, наче якийсь неорганічний процес, і йому не могла стати на заваді творча воля людини.

Нове суспільство поділялося на три головні класи. На самому вершку стояв Сплячий Власник{14}14
  Сплячий Власник – герой Велзового соціально-фантастичного роману «Сплячий прокидається», написаного в тому ж 1899-му році, що й «Повість про дні майбутні». Дія і в цьому романі відбувається в Лондоні 22-го віку.


[Закрыть], що випадково, не зі своєї волі, зробився незмірно багатим, – потужний, але безвільний і хисткий владар світу, останній аватар{15}15
  Аватар – санскритське слово із спеціальним значенням «зішестя бога на Землю» (в образі Людини або якої іншої істоти). Тут – «втілення».


[Закрыть] Гамлета на Землі. Внизу надсідалася величезна маса робітників, підлеглих велетенським компаніям, що тримали в своїх руках усю владу над світом. Проміжне місце належало дедалі меншому числом середньому класу службовців незчисленних установ, наглядачів, управителів, лікарів, правників, артистів і заможних людей. Усі вони жили в розкошах, спекулювали, та добробут їхній не мав сталосте і цілком залежав від небагатьох верховодів.

Як кохалися двоє представників цього середнього класу, як вони одружилися, перемігши ті завади, що стояли між ними, як по невдалій спробі провадити серед полів просте, старомодне життя – мусили вони досить-таки поквапно повернутись до Лондона, – всі ці події уже переказано. Дентон не мав засобів до життя, отже Елізабета позичила грошей під заставу тих сум, що до її повноліття довірено було переховувати її батькові Мерісові. Їй довелося заплатити великі проценти, бо застава не зовсім була певна. До того ж, арифметика в закоханих частенько буває дуже приблизна й оптимістична. А втім, по їх повороті до міста настала для наших молодих розкішна пора. Вони поклали собі зректися подорожі до Міста Насолоди і не марнувати часу на мандрівки повітрям з одної частини світу в другу, бо хоч вони й розчарувались в сільському житті, проте зосталися вірні своїм старим смакам. Вони опорядили своє невеличке помешкання гарними вікторіанськими меблями і відшукали на Сьомій вулиці, на сорок другому·поверсі, крамницю, де можна було купувати всілякі старовинні друковані книжки. Читати друковані книжки замість слухати фонограф – то була найбільша їхня пристрасть. Коли свого часу з’явилась на світ маленька гарненька дівчинка, то Елізабета, щоб ще більше з’єднати свою родину, якщо це було можливо, не віддала дитини до ясел проти тодішнього звичаю, а надумалася виховувати її сама. Через оце їм збільшили плату за помешкання, але на такі дрібниці вони не зважали. Треба було тільки позичити ще трохи грошей, та й по всій справі.

Коли Елізабета дійшла літ, Дентон мав ділову розмову з її батьком, як виявилося, не дуже приємну. Після того відбулася ще прикріша розмова з тією особою, що позичила їм гроші. Дентон вернувся додому зовсім блідий. Елізабета зустріла його оповіданням про те, як їхня дівчинка навчилася чарівно вимовляти склад «гу», але Дентон слухав дружину дуже неуважно.

– Як на твою думку, скільки в нас лишилося грошей за всіма розрахунками? – перебив він її, саме коли її захват набрав найбільшої сили.

Елізабета здивовано поглянула на чоловіка і перестала колихати геніальну дитину, що так чудово вміла вимовляти «гу», а тепер супроводила криком материне оповідання.

– Ти кажеш...

– Авжеж, – відповів він. – Те саме. Ми були божевільні. То все проценти, чи казна-що. Наші акції спали з ціни. Батько не звертав уваги. Каже, що після нашого вчинку – то не його справа. Він сам збирається ще раз одружитись. Ну, а ми... в нас навряд чи й тисяча набереться.

– Тільки тисяча?

– Тільки тисяча.

Елізабета пополотніла і сіла в крісло. Вона розгублено глянула на чоловіка, обвела очима гарненьку старомодну кімнату з вікторіанськими меблями та нефальшованими олеографіями і спинила погляд на грудочці живого тіла, що тримала в себе на руках.

Дентон подивився на дружину і похнюпив голову. Потім круто повернувся і швидко заходив по кімнаті.

– Я повинен знайти якусь роботу! – заговорив він збурено. – Я – непотрібне ледащо. Мені треба було давніше за це подбати. Егоїстичний дурень. Хотів бути з вами ввесь час...

Він спинився, дивлячись на її бліде лице. Потім підійшов до неї і поцілував її і свою маленьку доньку, що пригорнулась до материних грудей.

– Не бійся, моя люба, – сказав він, нахилившись над дружиною, – все налагодиться. Тепер ти не будеш нудьгувати на самоті. Дінґс уже починає розмовляти з тобою. Будь певна, я знайду собі якусь працю. Незабаром... Це ж проста справа. То тільки в першу хвилину я сторопів. Усе вийде на добре. Напевно вийде. Ось тільки перепочину трошки і піду подивлюся, що можна зробити. Зараз мені важко щось зміркувати.

– Звичайно, цю кватиру буде жаль покинути, – мовила Елізабета. – Але...

– Жодної потреби не буде покидати, вір мені.

– Дорого.

Дентон тільки відмахнувся і заговорив про те, що він може зробити. Зовсім ясно він не уявляв собі цього, але не мав сумніву, що йому пощастить зберегти теперішнє їх вигідне життя людей середнього класу. Інакшого життя вони до цього часу не знали.

– У Лондоні живе тридцять три мільйони людей, – казав він. – Котромусь то з них повинен же я бути потрібний.

– Авжеж, повинен.

– Одне мене бентежить... Бачиш, цей Біндон, отой смуглявий дідок, за якого батько хотів тебе віддати, дуже впливова людина... Мені не можна вернутись на стару посаду, на якусь повітряну станцію, бо він тепер за комісара над службовцями всіх повітряних станцій.

– Он як! А я й не знала цього.

– Його призначено кілька тижнів тому... Коли б не це, я зовсім легко влаштував би справу; до мене добре ставилися на повітряній станції. Та це все одно. Є десятки інших робіт, цілі десятки. Ти не турбуйся, любко. Я трохи спочину, ми пообідаємо, і я подамся шукати. В мене є сила знайомих.

Отже вони відпочили, тоді пішли до громадської їдальні пообідали, і Дентон, не гаючи часу пустився шукати служби. Та незабаром їм довелося переконатись, що з одного погляду світ ані трошки не змінився на краще, що й тепер так само, як за старих часів, важко було знайти пристойну, добре забезпечену, почесну і певну роботу, що лишала б доволі дозвілля на особисте життя, не вимагала б ні виключного хисту, ні напруження і не була б зв’язана з ризиком чи будь-якими жертвами. Дентон укладав усякі блискучі плани і багато днів марно переводив час, мандруючи з одної частини величезного міста до другої і розшукуючи своїх впливових приятелів. Вони завжди були раді його бачити, щиро йому співчували, та тільки справа доходила до остаточних пропозицій, раптом розбилися стримані і нічого певного не обіцяли. Дентон холодно прощався і йшов далі. Дорогою, згадуючи їх слова і поводження, його не раз посідало таке роздратовання, що він забігав до телефонної станції і витрачав гроші на гостру, та ні до чого непотрібну сварку.

Минали дні, справи не кращали, і він почував себе таким змореним і такий був роздратований, що тільки великим напруженням волі міг удавати перед Елізабетою спокійного і безтурботного, але вона, як кожна закохана жінка, ясно бачила все і розуміла.

Одного ранку вона прийшла йому до помочі і після довгої заплутаної передмови запропонувала зробити одну дуже важку для них річ. Він завжди боявся, що вона почне плакати і дасть волю своїй розпуці, коли дійдеться до продажу їх вікторіанських скарбів, що вони з такою насолодою купували, усіх їх вишуканих художніх речей, антимакасарів{16}16
  Антимакасар – покривало на спинку крісла, канапи.


[Закрыть], бісерних килимчиків, репсових завіс, форнірних меблів, гравюр і малюнків олівцем у позолочених рамах, воскових квітів під ковпаками, пташиних опудал і всякої іншої старовини. Але Елізабета сама порадила продати всі ці речі. Важка жертва неначе давала їй якусь утіху так само, як і думка перейти на десять чи дванадцять поверхів нижче, у другий готель. «Поки Дінґс із нами, все це пусте, – мовила вона. – Маленька спроба – не більше». Він поцілував її, сказав, що вона виявила ще більше мужности, ніж тоді, коли врятувала його від собак, назвав її своєю Боадісеєю{17}17
  Боадісея – старобританська королева, сучасниця римського імператора Нерона (І ст.), символ жіночої відваги. Після смерти Боадісеїного чоловіка, короля Прасутаґа, римляни, що на той час володіли Британією, захопили його королівство. Боадісея і її підданці зняли проти них повстання. Римський правитель у Британії Светоній Павлін кінець-кінцем переміг бунтівників і підкорив Римові їх країну. Мужня і горда Боадісея отруїлася.


[Закрыть], але не зважився нагадати, що їм доведеться платити за помешкання далеко більше через той тоненький голосочок, яким Дінґс вітала безнастанний міський гомін.

Дентон мав на думці відіслати Елізабету з дому під час продажу їх недоладної, власне кажучи, обстави, що з нею зв’язувало їх стільки ніжних спогадів, та в останню хвилину вийшло так, що Елізабета лишилася торгуватися з покупцями, а він тинявся тим часом по місту блідий і схвильований, з жахом думаючи про те, що буде далі. На першій порі, коли вони переїхали в нову свою бідно опоряджену біло-рожеву кватиру в дешевому готелі, Дентон з подвійною енергією кинувся шукати заробітків, але довго не витримав, занепав духом і мало не цілий тиждень похмуро просидів удома. За ці дні туги і розпачу єдиною ясною зіркою була йому Елізабета. Душевна криза скінчилася слізьми, він знову почав мандрувати по місту і на превелике своє диво знайшов нарешті роботу.

На той час його шанолюбні претензії впали до найнижчого рівня, і він згоджувався на будь-яку працю, аби лише зоставатися незалежним робітником. Спочатку він марив знайти добру посаду в якомусь великому товаристві – Повітроплавби, Повітряних Турбін чи Водопостачання; пробував улаштуватися в одній з організацій Загальних Повідомлень, що заступали газети, або вступити кудись компаньйоном, але то були тільки недовгочасні мрії. Потім він узявся був грати на біржі, і одного вечора втратив триста золотих «левів» з останньої Елізабетиної тисячі. Тепер він радів і з того, що завдяки своїй вроді й манерам одержав посаду продавця в Синдикаті Капелюхів «Сусанна». Дентона прийняли туди на пробу на один місяць. Синдикат торгував жіночими очіпками, прикрасами до волосся та капелюхами, – бо хоч усе місто й вкривала скляна покрівля, проте в театрах і в місцях громадського культу дами все ще з’являлись у розкішно оздоблених капелюшках.

Цікаво було б показати продавцеві з Ріджент-Стріт дев’ятнадцятого століття ту установу, де Дентон здобув собі роботу. Дев’ятнадцята вулиця, або, як її часом ще називали, Ріджент-Стріт, тепер являла собою ряди рухливих платформ і мала завширшки футів вісімсот. Середня частина її була нерухома, – звідси сходами, що спускались до підземних шляхів, можна було пройти до тих будинків, що стояли обабіч вулиці. Праворуч і ліворуч від нерухомої смуги підносилися терасами платформи, рухаючись щільно одна коло одної, але так, що кожна вища бігла на п’ять миль у годину швидше, ніж долішня. З одної платформи можна було легко перейти на другу і, діставшись до крайньої, найшвидшої платформи, об’їхати на ній все місто навкруги. Синдикат Капелюхів «Сусанна» виходив фасадом на цю крайню платформу. Вгорі, на кожному кінці будівлі, здіймалися, поверх над поверхом, ряди великих з білого скла екранів, на яких показувались збільшені портрети всіх відомих красунь у капелюшках наймодніших фасонів. На нерухомій смузі вулиці завжди стояв великий натовп і дивився на кінематографічне демонстрування цих останніх новин моди. Все чоло будівлі безперестану міняло хроматичну гаму своїх кольорів, і як уздовж нього (будинок мав чотириста футів заввишки), так і впоперек рухомих шляхів спалахував, мерехтів і виблискував сотнями барв і шрифтів напис:

Капелюхи «Сусанна!»

Капелюхи «Сусанна!»

Гучномовець велетенського фонографа побивав своїм ревом: «Капелюхи» гомін юрби. Інші такі самі фонографи внизу і вгорі вулиці радили публіці зайти до «Сусанни», або питали: «Чому ви досі не купили своїй панночці капелюшка?»

Для глухих – їх було чимало в Лондоні за того часу – написи, всякі завбільшки, кидано з дахів, просто на рухомі платформі. Раз-у-раз з’являвся рухомий палець і несподівано писав огняними літерами на руці, на лисині вашого візаві, на жіночих плечах: «Капелюхи! Дешеві капелюхи!» Або з-під ніг вихоплювався стовп полум’я і розсипався на платформі тими самими словами. Але вуличне життя було таке напружене, а око й вухо так призвичаїлись не звертати уваги ні на які реклами, що сила людей, тисячу разів проїздивши побіля, і гадки не мали про існування Синдикату Капелюхів «Сусанна».

Щоб потрапити до цього будинку, треба було спуститися сходами вниз від середньої платформи і перейти пасажем, де походжали гарненькі дівчата, що за невеличку плату наймались носити на голові моделі капелюхів. Перша, як увійти, кімната була величезна зала з силою воскових погрудь. Вони були прибрані і прикрашені за останньою модою і граціозно обертались на своїх підставках. Далі йшла каса, за нею нескінченна низка маленьких відділів. У кожному відділі був свій продавець, свої люстра, кінематограф, телефон, паси подавати крам з центрального депо, кілька капелюхів, шпильки, вигідне крісло і заласні холодливі напої. В одному з таких відділів Дентон одержав посаду продавця. Коли з безнастанного потоку паній котрась дама спинялася в його відділі, то Дентон мав якнайлюб’язніше привітати її, почастувати холодощами, розмовляти з нею на всякі теми, які їй спадуть на думку, дотепно і непомітно скеровуючи розмову на капелюхи. Запропонувавши їй потім приміряти різні моделі, він мусів без грубого запобігання, більше рухами та поглядами, ніж словами, переконати її, що вона справляє чарівне враження в тому капелюсі, який бажано було продати. Він мав напохваті цілу серію люстер різних відтінків і різної кривини, пристосованих до того, щоб відбивати обличчя кожного типу в якнайвигіднішому освітленні. Успіх дуже часто залежав від поправного користування цими люстрами.

Дентон заходився виконувати свої кумедні і не дуже то відповідні до його вдачі обов’язки з такою ретельністю, яка рік тому дивом здивувала б його самого. Проте з цього нічого не вийшло. Головна завідувачка, що прийняла його на службу і спочатку ставилася до нього прихильно, несподівано змінила своє поводження з ним, назвала його без жодної видимої підстави телепнем, а під кінець шостого тижня зовсім звільнила. Отже Дентонові знову довелося шукати роботи.

Цього разу шукав він недовго. Гроші їхні вже доходили краю. Щоб розтягти їх хоч трошки на довше, вони вирішили розлучитися із своєю дорогою Дінґс і помістити цю маленьку особу до громадських ясел, яких у місті було безліч. Взагалі заведено було дітей віддавати туди. Промислова емансипація жіноцтва і тісно зв’язаний з цим розпад хатнього життя спричинились до того, що ясла зробилися конче потрібні всім, за винятком людей дуже багатих або старомодних. У яслах діти знаходили добрий догляд і діставали розумне виховання, що було не під силу окремим родинам. Існували ясла різних типів і класів, починаючи з найбагатших і кінчаючи яслами Робітничого Товариства, де дітям давали безплатний притулок, який вони мусили відробляти згодом.

Дентон і Елізабета, як чудні, старомодні люди, повні ідей дев’ятнадцятого віку, всією душею ненавиділи ці вигідні установи і з великим болем віднесли свою дівчинку до одної з них.

Їх зустріла поважна на вигляд пані у форменій одежі. Вона поводилася енергійно і різко, доки Елізабета не розплакалась, коли їй нагадали, що треба розлучитись з дитиною. Спочатку поважна жінка здивувалася на таке незвичайне в цих установах почуття, а потім раптом розчулилась і так щиро почала заспокоювати її, що Елізабета була їй потім вдячна довіку.

Батьків провели в простору кімнату, де на заставленій цяцьками підлозі сиділи під доглядом кількох няньок сотні дволітніх дівчаток. То була зала дволіток. Двоє няньок підійшли і взяли Дінґс. Елізабета ревнивими очима дивилась, як вони понесли її дівчатко. Вони були ласкаві, безперечно ласкаві, проте...

Час був вертатись. Дінґс уже сиділа в куточку на підлозі з повними руками цяцьок, майже зовсім заховавшись за своїми несподіваними скарбами. Вона так захопилася забавками, що зовсім не помітила, як батьки пішли. Їм навіть не дозволили попрощатися з нею, щоб не хвилювати її.

На дверях Елізабета обернулась, щоб востаннє поглянути на свою доньку. Ой, лишенько! Дінґс покинула цяцьки і стояла, вражено дивлячись їй услід. Елізабеті перехопило дух. Наглядачка ласкаво штовхнула її вперед і зачинила двері. «Ви незабаром знову можете прийти сюди», – сказала поважна пані з несподіваною ніжністю в очах. Елізабета дивилась на неї порожнім поглядом. «Я кажу, що вам можна знову незабаром прийти сюди», – ще раз сказала поважна жінка, і за хвилину Елізабета вже плакала в її обіймах. Так наглядачка придбала собі і Дентонове серце.

Минуло три тижні. В молодого подружжя не лишилося й копійки. Перед ними був один шлях – іти до Робітничого Товариства. Коли вони не заплатили за тиждень за помешкання, в них забрали рештки їх злиденного майна, а їм самим без ніяких церемоній показали на двері з готелю. Елізабета йшла пасажем до сходів, що вели на нерухому смугу вулиці, надто приголомшена, щоб про щось думати. Дентон був зостався позаду, кінчаючи прикру і зайву розмову з швейцаром, а потім кинувся доганяти дружину, червоний і роздратований. Наздогнавши, він пішов повільніше, і вони мовчки зійшли нагору. Побачили два вільні місця і посідали.

– Нам ще не треба йти туди? – спитала Елізабета.

– Ні, – відповів Дентон. – Доки не зголодніємо.

Вони замовкли.

Елізабета шукала, на чому б спинити погляд, і не знайшла нічого. Праворуч гуркотіли шляхи на схід, ліворуч – у протилежному напрямку, і скрізь комашився натовп. Над головою, по натягнутій кодолі бігала туди й сюди, вимахуючи руками, валка людей у блазенському вбранні. На грудях і на спині кожному була величезна літера. Разом усі літери складали слова:

«Перкінджеві травні пілюлі».

Квола маленька жінка в жахливому вбранні з грубого синього полотна показала дівчинці, що була з нею, на одного чоловіка з цієї живої метушливої реклами.

– Дивись! Он твій батько.

– Котрий? – спитала дівчинка.

– Отой з червоним намащеним носом, – пояснила жінка.

Дівчинка заплакала, і Елізабета відчула, що їй теж сльози набігають на очі.

– Ну, ну, дивись он, що він виробляє ногами, – сказала жінка, силкуючись згладити тяжке враження. – Бачиш?

На чолі будинку з правого боку без упину крутилося здоровенне сліпуче-яскраве кружало чарівних барв, і на йому займались і гасли слова:

«Чи не паморочиться вам у голові?»

Потім, по павзі:

«Вживайте Перкінджеві травні пілюлі».

Раптом пролунав оглушливий рев: «Коли ви любите легку лектуру, сполучіть свій телефон з Бреґлзом, найвидатнішим письменником. Бреґлз – найвидатніший мислитель усіх часів. Він начинить вас мудрістю по саме тім’я! Викапаний Сократ, тільки з потилиці скидається на Шекспіра. В нього шість пальців на нозі, він убирається в усе червоне і ніколи не чистить зубів. Слухайте його!»

У павзах серед цього реву Дентон говорив Елізабеті:

– Тобі не треба було віддаватися за мене. Я перевів твої гроші, зруйнував тебе, довів до злиднів. Я негідник... О, цей проклятий світ!

Вона хотіла відповісти, але кілька хвилин не могла вимовити й слова, лише стиснула йому руку.

– Ні, – сказала вона нарешті і раптом встала, неначе зважила щось.

– Ходім! – вимовила вона.

Підвівся і Дентон.

– Нема чого поспішати, ще рано, – відповів він.

– Не туди. Підімо спочатку на станцію, де ми зустрічались. Пам’ятаєш? Той куточок.

Дентон вагався.

– Ти можеш тепер іти туди? – спитав він непевним тоном.

– Мені це потрібно.

Ще з хвилину він вагався, потім покірно пішов слідом за дружиною.

Отак вийшло, що ввесь кінець свого останнього вільного дня перебули вони на вільному повітрі, в захистку літальної станції, де вони зустрічались яких п’ять років тому. Там Елізабета сказала чоловікові те, чого не могла сказати серед гуркоту рухомих вулиць, сказала, що й тепер не кається, одружившись із ним, що хоч яке важке життя і злидні чекають їх, проте вона щаслива тим, що було в минулому. День випав погожий, сонце світило і гріло, а над головою спускались і здіймалися вгору блискучі аероплани.

Заходило сонце, день їх кінчався, треба було йти. Вони присяглись одне одному на вірність, узялися за руки і повернулись на міські шляхи, обшарпане, зажурене подружжя, знесилене і зголодніле. Незабаром дійшли вони до блакитної вивіски над одною з контор Робітничого Товариства. Якийсь час постояли на середній платформі, дивлячись на вивіску, потім спустилися вниз і ввійшли до чекальні.

Спочатку Робітниче Товариство була благодійна організація, що мала на меті давати харчі, роботу й пристановище всім нужденним. Воно взяло на себе цей обов’язок за своїм статутом, а так само зобов’язалося давати медичну допомогу, притулок і харчі кожному, хто втратив працездатність і звертався до Товариства. Натомість хворі давали Товариству свої робітничі розписки, сплачуючи їх після одужання. Стверджували вони ці розписки не підписом, а відбитком великого пальця. Відбитки потім фотографували і заводили до реєстрів за таким точним порядком, що Товариство могло за яку годину встановити особу кожного із своїх двохсот чи трьохсот мільйонів клієнтів, розпорошених по всьому світі.