332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Джозеф Геллер » Пастка-22 » Текст книги (страница 6)
Пастка-22
  • Текст добавлен: 8 ноября 2017, 09:30

Текст книги "Пастка-22"


Автор книги: Джозеф Геллер






сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 35 страниц)

– Бо я не маю часу! – нетерпляче вигукнув він. – Я не маю часу. Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

І він дійсно не мав часу. Уже настала неділя, і на підготовку до наступного параду залишилося тільки сім днів. Він не міг зрозуміти, куди дівається час. Через останнє місце на трьох парадах підряд лейтенант Шайскопф заробив кепську репутацію, і тепер він обдумував усі можливі способи її покращити, навіть прибивши цвяхами дванадцять осіб у кожній шерензі до довгого, два на чотири дюйми в перерізі, дубового бруса, щоб курсанти тримали стрій. Цей план виявився нездійсненним, адже поворот на дев’яносто градусів був неможливий без нікелевих шарнірів, встромлених у поперек кожного курсанта, а лейтенант Шайскопф узагалі не сподівався отримати в начальника постачання таку кількість нікелевих шарнірів чи заручитися допомогою шпитальних хірургів.

Через тиждень після того, як лейтенант Шайскопф дослухався до рекомендацій Клевінджера і дозволив курсантам самим обирати взводних командирів, його ескадрилья виграла жовтий вимпел. Цей несподіваний успіх так окрилив лейтенанта Шайскопфа, що він хряснув дружину древком по голові, коли вона спробувала затягнути його в ліжко, щоб відсвяткувати перемогу, продемонструвавши зневагу до сексуальних звичаїв нижчого середнього класу західної цивілізації. Наступного тижня ескадрилья здобула червоний вимпел, і лейтенант Шайскопф не тямив себе від щастя. А ще через тиждень його ескадрилья увійшла в історію, вигравши вимпел два рази підряд! Тепер лейтенант Шайскопф став настільки впевненим, що наважився представити свій великий сюрприз. Лейтенант Шайскопф відкрив під час нічних досліджень, що на марші треба не вільно вимахувати руками, як було заведено, а піднімати їх від середини стегна не більше ніж на три дюйми, тобто практично взагалі ними не махати.

Лейтенант Шайскопф готувався ретельно і таємно. Усі курсанти його ескадрильї присяглися мовчати і глупої ночі тренувалися на запасному плацу. Вони маршували в чорній пітьмі і зосліпу натикались один на одного, але не панікували і вчилися ходити, не махаючи руками. Спочатку лейтенант Шайскопф думав попросити знайомого слюсаря прилаштувати кожному курсантові до стегнової кістки нікелеві штифти і прив’язати до них зап’ястки мідною дротиною завдовжки рівно три дюйми, але часу не було – часу ніколи не було вдосталь, – а добрий мідний дріт важко знайти, коли йде війна. Він також згадав, що курсанти, отак стримувані, не зможуть впасти належним чином під час приголомшливої церемонії зомлівань, яка передує маршу, і що неспроможність належним чином зомліти може позначитись на загальній оцінці для підрозділу.

І цілий тиждень, заходячи в офіцерський клуб, він підсміювався, тамуючи радість. Його найближчі приятелі губились у здогадах.

– Цікаво, що задумав наш Гівнюк, – сказав лейтенант Енґл.

На запитання своїх колег лейтенант Шайскопф відповів з таємничою посмішкою.

– В неділю побачите, – пообіцяв він. – Побачите.

Тієї неділі лейтенант Шайскопф представив колегам свій епохальний сюрприз з апломбом професійного імпресаріо. Він не зронив ані слова, поки інші ескадрильї, як завжди згорблено, проходили повз трибуни. Він не зморгнув оком, навіть коли в поле зору висунулися перші шеренги його курсантів, що маршували, не махаючи руками, і коли почулися перші стривожені вигуки вражених колег. Він стримувався аж до того моменту, коли бундючний полковник з пишними вусами повернув до нього розлючене почервоніле обличчя, і лише тоді він видав фразу, яка зробила його безсмертним.

– Зверніть увагу, полковнику, – оголосив він. – Без рук.

І він роздав благоговійно завмерлій аудиторії завірені фотокопії маловідомої інструкції, на основі якої він збудував свій незабутній тріумф. Це був зоряний час лейтенанта Шайскопфа. Він переміг у параді, звичайно ж, і пальцем не ворухнувши, і отримав у вічне володіння червоний вимпел, що звільнило його від недільних маршувань, оскільки добрі червоні вимпели було настільки ж важко дістати у воєнний час, як і мідні дротини. Лейтенант Шайскопф тут же став старшим лейтенантом Шайскопфом і відтоді стрімко пішов угору. Через це важливе відкриття майже всі визнали його справжнім військовим генієм.

– Цей лейтенант Шайскопф, – відзначив лейтенант Траверс, – він справжній військовий геній.

– Так, справжній геній, – погодився лейтенант Енґл. – Тільки жаль, що цей зануда ніяк не відшмагає свою жінку.

– Не бачу тут нічого спільного, – прохолодно відповів лейтенант Траверс. – Лейтенант Беміс лепсько шмагає місіс Беміс щоразу, коли вони мають зносини, і на парадах він не вартий ламаного шеляга.

– Я кажу про шмагання, – заперечив лейтенант Енґл. – Кому здалися ці паради?

Насправді нікому, крім лейтенанта Шайскопфа, не були потрібні ці паради, а найменше – бундючному пишновусому полковнику, який був головою Дисциплінарної комісії і кинувся з риком на Клевінджера, щойно той боязкими кроками увійшов у кімнату, щоб спростувати звинувачення, які висунув проти нього лейтенант Шайскопф. Полковник вдарив кулаком по столі і, забивши собі руку, так розлютився на Клевінджера, що вдарив кулаком по столі ще сильніше, а тому ще більше забив собі руку. Лейтенант Шайскопф міцно зціпив вуста і вирячився на Клевінджера, нажаханий тим поганим враженням, яке справляв Клевінджер.

– Вже через шістдесят днів ти будеш битися з Біллі Петролле[7]7
  Американський боксер у легкій вазі з родини італійських іммігрантів.


[Закрыть]
, – рикнув пишновусий полковник. – І думаєш, що це такі собі жартики.

– Я не думаю, що це жартики, сер, – відповів Клевінджер.

– Не перебивайте.

– Так, сер.

– І кажіть «сер», коли перебиваєте, – наказав майор Меткаф.

– Так, сер.

– Хіба вам щойно не наказали не перебивати? – холодно запитав Меткаф.

– Але я не перебивав, сер, – запротестував Клевінджер.

– Ні. Але й «сер» не сказали. Додайте це до звинувачень, – наказав майор Меткаф капралові, який умів стенографувати. – Не звертається «сер» до старших офіцерів, коли їх не перебиває.

– Меткафе, – сказав полковник, – ви бовдур. Вам це відомо?

Майор Меткаф насилу ковтнув слину.

– Так, сер.

– Тоді стуліть свою брудну пельку. Верзете дурниці.

У Дисциплінарній комісії було три члени: бундючний полковник з пишними вусами, лейтенант Шайскопф і майор Меткаф, який намагався виробити собі сталевий погляд. Як член Дисциплінарної комісії, лейтенант Шайскопф був одним із суддів, які мали оцінити вагомість звинувачень, висунутих проти Клевінджера прокурором. Лейтенант Шайскопф був також і прокурором. Клевінджер мав офіцера, який його захищав. Тим офіцером, який мав його захищати, був лейтенант Шайскопф. Усе це дуже спантеличувало Клевінджера, який затремтів від жаху, коли полковник зірвався на ноги, мов гігантський вогняний стовп, погрожуючи розірвати на шмаття його смердюче, боягузливе тіло. Нещодавно, маршуючи на заняття, він спіткнувся; наступного дня його офіційно засудили за «самовільний вихід зі строю, погрозу фізичним насильством, аморальну поведінку, ледарство, державну зраду, провокації, розумування, слухання класичної музики тощо». Одне слово, його звинуватили за всіма можливими статтями, і ось він стоїть переляканий перед бундючним полковником, який знову ричить, що через шістдесят днів Клевінджер буде воювати з Біллі Петролле, і допитується, чи йому більше сподобається, коли його визнають непридатним і відправлять на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер ввічливо відповів, що йому б це не сподобалося; будучи йолопом, він радше сам став би трупом, ніж ховав інших. Полковник раптово заспокоївся і сів, уважний і вкрадливо люб’язний.

– Що ви мали на увазі,—запитав він повільно, – коли сказали, що ми не можемо вас покарати?

– Коли, сер?

– Я ставлю запитання. А ви відповідаєте.

– Так, сер. Я...

– Чи ви думаєте, що вас викликали, щоб ви ставили запитання, а я на них відповідав?

– Ні, сер. Я...

– Навіщо ми вас викликали?

– Щоб я відповідав на запитання.

– Маєте рацію, чорт забирай, – гаркнув полковник. – А тепер відповідайте на мої запитання, поки я не проломив вашої довбаної макітри. То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?

– Я ніколи такого не заявляв, сер.

– Голосніше, будь ласка. Я не почув.

– Так, сер. Я...

– Голосніше, будь ласка. Він не почув.

– Так, сер. Я...

– Меткафе.

– Слухаю?

– Хіба я не наказував вам стулити свою дурну пельку?

– Так, сер.

– Тоді стуліть свою дурну пельку, коли наказую стулити дурну пельку. Розумієте? Голосніше, будь ласка. Я не почув.

– Так, сер. Я...

– Меткафе, це на вашу ногу я наступив?

– Ні, сер. Мабуть, це нога лейтенанта Шайскопфа.

– Це не моя нога, – відказав лейтенант Шайскопф.

– Може, справді моя нога, – мовив майор Меткаф.

– Приберіть.

– Так, сер. Спочатку ви маєте прибрати свою ногу, полковнику. Вона притиснула мою.

– Ви наказуєте мені прибрати свою ногу?

– Ні, сер. О ні, сер.

– Тоді приберіть свою ногу і стуліть дурну пельку. Голосніше, будь ласка. Я не почув.

– Так, сер. Я сказав, що я ніколи не заявляв, що ви не можете мене покарати.

– То що в біса ви мелете?

– Я відповідаю на ваше запитання, сер.

– Яке запитання?

– «То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?» – прочитав із записника капрал, який вмів стенографувати.

– Гаразд, – сказав полковник. – То що в біса ви мали на увазі?

– Я не заявляв, що ви не можете мене покарати.

– Коли? – запитав полковник.

– Коли що, сер?

– Тепер ви знову ставите мені запитання.

– Вибачте, сер. Боюсь, я не розумію вашого питання.

– Коли ви не казали, що ми не можемо вас покарати? Хіба не зрозуміле запитання?

– Ні, сер. Я не розумію.

– Ви щойно нам це сказали. Тепер уже можете відповісти на запитання.

– Але як мені на нього відповісти?

– Ось іще одне запитання мені поставили.

– Вибачте, сер. Але я не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи не казав, що ви не можете мене покарати.

– Тепер ви нам розказуєте, що ви цього не казали. А я запитуюся, коли ви цього не казали.

Клевінджер глибоко зітхнув.

– Я завжди не казав, що ви не можете мене покарати, сер.

– Оце вже краще, містере Клевінджер, хоча це відверта брехня. Минулого вечора у вбиральні. Хіба ви не нашіптували цьому смердючому сучому синові, котрого ми не терпимо, що ми не можемо вас покарати? Як його звуть?

– Йосаріан, сер, – сказав лейтенант Шайскопф.

– Так, Йосаріан. Правильно. Йосаріан. Йосаріан? Його так звуть? Йосаріан? Що це за прізвище таке, Йосаріан?

Лейтенант Шайскопф мав відповідь напоготові.

– Це прізвище Йосаріана, сер, – пояснив він.

– Гаразд, нехай так. То хіба ви не нашіптували Йосаріану, що ми не можемо вас покарати?

– О ні, сер. Я прошепотів йому, що ви не можете мене звинуватити...

– Можливо, я дурень, – перебив полковник, – але я не бачу різниці. Напевно, я таки справді дурень, бо різниці я не бачу.

– М...

– Ви язикатий сучий син, чуєте? Ніхто не просить ніяких пояснень, а ви даєте мені пояснення. Я стверджую факт, а не прошу пояснень. Язикатий сучий син, чуєте?

– Ні, сер.

– Ні, сер? Скажете, що то я кляте брехло?

– О ні, сер.

– Тоді ви язикатий сучий син, так?

– Ні, сер.

– Ви язикатий сучий син?

– Ні, сер.

– Ви нариваєтесь, чорт забирай. Та я зараз перескочу через цей величезний стіл і розірву на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло.

– Ну, ну, розірвіть! – викрикнув майор Меткаф.

– Меткафе, смердючий ви сучий сину. Хіба я не наказав вам стулити свою смердючу, боягузливу, дурну пельку?

– Так, сер. Вибачте, сер.

– Тоді стуліть.

– Я лише вчуся мовчати, сер. Хто не помиляється, той не вчиться.

– Хто це сказав?

– Усі так кажуть, сер. Навіть лейтенант Шайскопф.

– Ви так кажете?

– Так, сер, – сказав лейтенант Шайскопф. – Але всі так кажуть.

– Гаразд, Меткафе, спробуйте стулити свою дурну пельку, і можливо, так навчитесь мовчати. А тепер, на чому ми зупинились? Прочитайте мені останній рядок.

– «Прочитайте мені останній рядок», – прочитав капрал, який вмів стенографувати.

– Не мій останній рядок, дурню! – викрикнув полковник. – Когось іншого.

– «Прочитайте мені останній рядок», – знову прочитав капрал.

– Це знову мій останній рядок! – верескнув полковник, почервонівши з люті.

– О ні, сер, – виправив його капрал. – Це мій останній рядок. Я прочитав його вам щойно хвилину тому. Хіба не пам'ятаєте, сер? Лише хвилину тому.

– О боже! Прочитайте мені його останній рядок, дурню. До речі, яке ваше паскудне прізвище?

– Попінджей, сер.

– Гаразд, будете другим, Попінджею. Тільки-но закінчиться розгляд його справи, почнеться вашої. Ясно?

– Так, сер. У чому мене звинуватять?

– Яка в біса різниця? Чули, про що він мене питає? Дізнаєтесь, Попінджею... ось тільки закінчимо з Клевінджером, і ви дізнаєтесь. Курсанте Клевінджер, що... Це ви курсант Клевінджер, так, а не Попінджей?

– Так, сер.

– Добре. Що ви...

– Я Попінджей, сер.

– Попінджею, чи ваш батько мільйонер, чи, може, сенатор?

– Ні, сер.

– Тоді ви по вуха в лайні, Попінджею, і без лопати. Він не генерал і не високопосадовець у Білому домі?

– Ні, сер.

– Прекрасно. Чим займається ваш батько?

– Він помер, сер.

– Пречудово. Тоді ви вляпалися по самі вуха, Попінджею. Чи справді Попінджей – ваше прізвище? І що це за прізвище таке, Попінджей? Мені воно не подобається.

– Це прізвище Попінджей, сер, – пояснив лейтенант Шайскопф.

– Ну, воно мені не подобається, Попінджею, і мені дуже кортить розірвати на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло. Курсанте Клевінджер, будь ласка, повторіть, що до дідька ви шептали чи не шептали Йосаріану пізно ввечері у вбиральні?

– Так, сер. Я сказав, що ви не можете звинуватити мене...

– Почнемо звідси. Що конкретно ви мали на увазі, курсанте Клевінджер, коли казали, що ми не можемо вас звинуватити?

– Я не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер.

– Коли?

– Коли що, сер?

– Чорт забирай, знову почнете мене допитувати?

– Ні, сер. Вибачте, сер.

– Тоді відповідайте на запитання. Коли ви не казали, що ми не можемо вас звинуватити?

– Вчора пізно ввечері у вбиральні, сер.

– Це єдиний раз, коли ви того не казали?

– Ні, сер. Я завжди не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер. А Йосаріанові я сказав, що...

– Ніхто вас не питає, що ви сказали Йосаріанові. Ми питаємо, що ви йому не казали. Нас не цікавить, що ви казали Йосаріанові. Зрозуміло?

– Так, сер.

– Тепер продовжуймо. Що ви сказали Йосаріанові?

– Я сказав йому, сер, що ви не можете звинуватити мене в злочині, який мені приписують, і залишатися вірним...

– Вірним чому? Ви бурмочете.

– Перестати бурмотати.

– Так, сер.

– І бурмочіть «сер», коли бурмочете.

– Меткафе, наволоч!

– Так, сер, – пробурмотів Клевінджер. – Вірним справедливості, сер. Що ви не могли знайти...

– Справедливості? – здивувався полковник. – Що таке справедливість?

– Справедливість, сер...

– Це не справедливість, – насмішливо вишкірився полковник, і знову став грюкати великим, товстим кулачиськом по столі. – Це – Карл Маркс. А я розкажу вам, що таке справедливість. Справедливість – це коліном у живіт знизу в щелепу підло вночі ножем під ребра обчистити склад зброї на кораблі вгатити ззаду в темряві без попередження. Зашморг на горло. Ось що таке справедливість, коли треба бути жорстким і непохитним, щоб добити Біллі Петролле. Від стегна. Ясно?

– Ні, сер.

– І перестаньте мені «серити»!

– Так, сер.

– І кажіть «сер», коли не «серите», – наказав майор Меткаф.

Клевінджер, звісно, був винним, інакше його б не звинуватили, а єдиним способом це довести було визнати його винним, що вони і зробили, виконавши свій патріотичний обов’язок. Йому присудили п’ятдесят сім штрафних маршів. Попінджея посадили під замок, щоби провчити, а майора Меткафа відправили на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер відбував покарання щосуботи, по п’ятдесят хвилин маршуючи туди-назад перед будинком військової поліції з незарядженою гвинтівкою на плечі, що важила, здавалося, тонну.

Клевінджера все це дуже спантеличувало. Коїлося багато дивних речей, але найдивнішою з усіх для Клевінджера була ненависть – брутальна, неприхована, безжальна ненависть членів Дисциплінарної комісії, що закривала невблаганні обличчя, мов тверда, мстива маска, і незгасними жаринами тліла у злісно примружених очах. Клевінджера приголомшило таке відкриття. Якби могли, вони б його лінчували. Це були троє дорослих чоловіків, а він – хлопчисько, і вони ненавиділи його і бажали йому смерті. Вони зненавиділи його до того, як він прийшов, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи після того, як він пішов, і коли розійшлись і кожен подався до себе, то понесли з собою, мов якийсь заповітний скарб, злостиву ненависть до нього.

Йосаріан як міг попередив його напередодні ввечері.

– У тебе немає виходу, хлопче, – мовив він похмуро. – Вони ненавидять євреїв.

– Але я не єврей, – відповів Клевінджер.

– Це не має значення, – запевнив Йосаріан і мав рацію. – Вони гноблять усіх.

Клевінджер відсахнувся від їхньої ненависті, неначе від сліпучого світла. Ці троє чоловіків, що так його ненавиділи, розмовляли тією самою, що й він, мовою і носили такі самі однострої, але побачивши їхні недоброзичливі обличчя, навіки спотворені судомами жорсткої злоби, він у цю ж мить зрозумів, що ніде у світі – ні в усіх фашистських танках, літаках чи підводних човнах, ні в бункерах за кулеметами, мінометами чи вогнеметами, ні навіть серед усіх досвідчених зенітників із першокласної дивізії «Герман Ґьорінг» чи серед огидних змовників усіх мюнхенських пивниць, чи деінде, – не знайде він людей, що ненавидітимуть його більше, ніж оці троє.

Розділ 9

Майор Майор Майор Майор

Майор Майор Майор Майор від самого народження мав важке життя.

Як і Мінівер Чіві[8]8
  Герой однойменного вірша Е. А. Робінсона, який мріяв жити в минулих епохах.


[Закрыть]
, він народився запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж змогла витримати без шкоди для здоров'я його мати – ніжна, хвороблива жінка, яка за півтори доби родових мук втратила всяке бажання продовжувати суперечку про ім’я дитини. А її чоловік вийшов у лікарняний коридор з похмурою рішучістю людини, яка знає, чого хоче. Батько майора Майора, височезний і худий, у важких черевиках і чорному шерстяному костюмі, не вагаючись заповнив свідоцтво про народження і без жодної емоції передав його черговій сестрі. Вона мовчки взяла його і пішла геть. Дивлячись їй услід, він уявляв, що у неї під халатом.

У палаті він знову побачив свою дружину, яка, мов висушений овоч – зморщена, знеможена і бліда, – нерухомо лежала під простирадлами. Її ліжко стояло в найдальшому кутку, біля вікна з тріснутою, каламутною від порохів шибкою. Насуплене небо хлюпало дощем, день був похмурий і холодний. В інших палатах лікарні бліді як крейда люди зі старечими синіми губами, не гаючись, вмирали. Чоловік довго стояв біля ліжка, втупившись поглядом у жінку.

– Я назвав хлопчика Калебом, – нарешті тихо промовив він. – Так, як ти хотіла.

Жінка не відповіла, і чоловік поволі усміхнувся. Він усе прекрасно спланував, бо його дружина, яка вже заснула в бідній палаті сільської лікарні, не знала про його брехню.

Ось серед таких убогих обставин з’явився на світ недолугий командир ескадрильї, який тепер проводив добру частину робочого дня на Піанозі, підписуючись на офіційних документах іменем Вашингтона Ірвінга. Майор Майор старанно підписувався лівою рукою, щоб не впізнали почерку, захистившись від випадкових гостей власною огидною йому владою і замаскувавшись фальшивими вусами й темними окулярами на випадок, якщо хтось випадково загляне крізь неоковирне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шматок целулоїду. Поміж цими двома невдалими моментами в житті – його народженням і його успіхом – пролягав тридцять один рік самотності й розчарування.

Майор Майор народився надто пізно і надто посереднім. Посередність буває вродженою, набутою і нав’язаною. В майора Майора були всі три. Навіть серед найменш безбарвних людей він обов’язково виділявся своєю безбарвністю, і на всіх, з ким він знайомився, найбільше справляла враження його неспроможність справити будь-яке враження.

Майор Майор від самого початку зазнав трьох фатальних ударів – його мама, батько і Генрі Фонда, на кого він був нездорово подібний мало не від народження. Задовго до того, як він дізнався, хто такий Генрі Фонда, він ставав об’єктом неприємних порівнянь усюди, де опинявся. Будь-який незнайомець був ладен зневажити його, через що змалку в нього виробилися винуватий страх перед людьми і готовність запобігливо просити вибачення перед суспільством за те, що він не Генрі Фонда. Нелегко було йому йти по життю із зовнішністю Генрі Фонди, але йому ніколи не спадало на думку здаватися, адже успадкував завзятість від свого батька – довготелесого чоловіка з добрим почуттям гумору.

Батько майора Майора був розсудливим, побожним чоловіком, який добрим жартом вважав побрехеньки про свій вік. Довготелесий фермер, богобоязливий, свободолюбивий, законослухняний, незламний індивідуаліст, він вірив, що державна допомога будь-кому, окрім фермерів, свідчить про сповзання до соціалізму. Він проповідував ощадливість і важку працю й засуджував розпусних жінок, які йому відмовляли. Поля він відвів під люцерну, яку не вирощував з прибутком для себе. Уряд платив йому за кожен бушель невирощеної люцерни. Чим більше люцерни він не вирощував, тим більше платив йому уряд, і він вкладав кожен незароблений цент у нові землі, щоби збільшити кількість люцерни, якої не вирощував. Батько майора Майора без спочину працював над тим, щоб не вирощувати люцерну. Довгими зимовими вечорами він сидів удома і не лагодив реманенту, і щодня вискакував з ліжка якраз ополудні, щоб переконатися, що на господарстві нічого не зроблено. Він мудро вкладав у землю і дуже скоро став найбільшим невиробником люцерни в цілому окрузі. Сусіди зверталися до нього за порадою в будь-якій справі, адже він заробив такі гроші, а отже, був мудрим. «Що посієш, те й пожнеш», – радив він усім, і йому відповідали: «Амінь». Батько майора Майора був щирим поборником економії державних коштів, за умови, що це не перешкодить уряду в його священному обов’язку виплачувати фермерам за найвищими ставками за всю вирощену і нікому не потрібну люцерну або й за всю невирощену люцерну. Гордий та незалежний, він виступав проти грошової допомоги безробітним і ніколи не соромився скиглити, канючити, вициганювати і виманювати скільки можна і від кого можна. Це був благочестивий чоловік, який проповідував завжди і скрізь.

– Господь дав нам, добрим фермерам, дві сильні руки, щоб ми загрібали ними все, що подужаємо, – завзято повчав він на сходах суду або перед дверима магазину, де чекав, що от-от вийде норовиста молода касирка з жуйкою в роті, за якою він волочився, і кине на нього невдоволений погляд. – Якби Господь не хотів, щоб ми загрібали, скільки подужаємо, – вів далі він, – то не дав би нам дві добрі руки.

І всі присутні бурмотіли:

– Амінь.

Батько майора Майора, як щирий кальвініст, вірив у наперед визначену долю і чітко усвідомлював, що всі нещастя, окрім його власних, були виявами Божої волі. Він курив сигарети, пив віскі і полюбляв дотепні та захопливі інтелектуальні бесіди, особливо коли говорив він сам, оповідаючи побрехеньки про свій вік або той жарт про Бога і затяжні пологи своєї дружини. Жарт про Бога і пологи дружини полягав у тому, що Богові знадобилося лише шість днів, щоби створити цілий світ, а його дружина мучилася цілих півтори доби в пологах, щоб народити одного лише майора Майора. Менш гордовитий чоловік, можливо, похитнувся б того дня в лікарняному коридорі, слабший погодився б на компроміс із такими відмінними замінниками як Тамбурмажор Майор, Мінор Мажор Майор, Сержант Майор або До Дієз Мажор Майор, але батько майора Майора цілих чотирнадцять років чекав на таку нагоду, і він був не з тих, хто таку нагоду змарнує. Батько майора Майора і про нагоду мав добрий жарт. «У цьому світі нагода стукає в двері лише раз», – полюбляв казати він. Батько майора Майора повторював цей жарт при кожній нагоді.

Вроджена нездорова схожість із Генрі Фондою була першим із низки злих жартів, який доля зіграла з нещасним майором Майором за все його безрадісне життя. Народитися Майором Майором Майором було другим. Те, що він народився Майором Майором Майором, було таємницею, відомою лише батькові. Таємниця про його справжнє ім’я розкрилася, лише коли майор Майор прийшов записуватися в дитсадок, і тоді наслідки були катастрофічними. Ця новина вбила його матір, яка просто втратила волю до життя, змарніла і померла, що не засмутило його батька, який уже вирішив при нагоді одружитися з норовливою дівчиною з бакалійної крамниці, але не дуже надіявся спровадити дружину з ферми, якщо не виплатить їй відступного або не заб’є до смерті.

Для самого майора Майора випали лише трохи легші випробування. Раптове і приголомшливе відкриття звалилося на нього в такому юному віці – відкриття, що він не той, за кого себе вважав, – не Калеб Майор, а якийсь цілковитий незнайомець на ім’я Майор Майор Майор, про якого він абсолютно нічого не знав і про кого ніхто ніколи не чув. Усі його друзі назавжди відвернулися від нього, адже мали схильність не довіряти всім незнайомцям, і особливо чужинцю, який уже їх обманув, прикидаючись тим, кого вони знали багато років. Ніхто не хотів з ним знатися. Він почав спотикатись, і все йому валилося з рук. До кожного нового знайомства він ставився з несміливою надією, і завжди його чекало розчарування. Він відчайдушно потребував друга, і тому не міг його знайти. Він виріс високим, незґрабним, дивакуватим і мрійливим хлопцем із соромливим поглядом і невпевненою, легкою усмішкою на витончених устах, яка при кожній новій невдачі тут же скорчувалась у гримасу болю.

Він був чемний зі старшими, які його недолюблювали. Він робив усе, що вони наказували. Вони казали йому не лізти у воду, не змірявши броду, він і не ліз. Йому казали ніколи не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і він не відкладав. Йому казали шанувати батька й матір, і він шанував – і батька, і матір. Казали не вбивати, він і не вбивав, аж поки не пішов до війська. Тоді йому наказали вбивати, і він почав убивати. Він підставляв другу щоку при кожній нагоді і завжди поводився з іншими так, як би йому хотілося, щоб вони повелися з ним. Коли він давав милостиню, його ліва рука ніколи не знала, що робить права. Він ніколи не призивав імені Господа надаремно, не чинив перелюбу і не жадав осла ближнього свого. Насправді він любив свого ближнього і ніколи не свідчив на нього неправдиво. Старші за майора Майора недолюблювали його, бо він був таким запеклим нонконформістом.

Не маючи більше де себе проявити, він добре проявив себе в школі. В державному університеті він настільки серйозно ставився до навчання, що гомосексуалісти вважали його комуністом, а комуністи – гомосексуалістом. Він вирішив спеціалізуватися з англійської історії, і це було помилкою.

– Англійська історія! – обурено гарикнув сенатор від його штату з сивою гривою. – А що не так з американською історією? Американська історія нічим не гірша за будь-яку іншу історію світу!

Майор Майор негайно перемкнувся на американську літературу, але ФБР уже встигло завести на нього справу. Шестеро осіб і шотландський тер’єр мешкали на віддаленій фермі, яку майор Майор називав домом, і п’ятеро з них разом із шотландським тер’єром виявились агентами ФБР. Невдовзі вони назбирали на майора Майора стільки компрометуючої інформації, що могли зробити з ним усе що завгодно. Однак єдине, що вони придумали, – це відправити його до війська рядовим і підвищити до майора через чотири дні, що аж конгресмени, яким не було чим зайнятися, забігали туди-сюди вулицями Вашингтона, скандуючи: «Хто зробив новобранця майором? Хто зробив новобранця майором?» А насправді майора Майора підвищила до майора обчислювальна машина з таким же гострим почуття гумору, як і в його батька.

Коли вибухнула війна, він усе ще був слухняним та поступливим. Йому сказали піти в армію, і він пішов. Сказали вступити до льотного училища, і він подав заяву в льотне училище, і вже наступної доби о третій годині ночі стояв у холодній, як лід, багнюці перед дужим войовничим сержантом з південного заходу, який розповідав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі, і був готовий це довести. Лише кілька хвилин перед тим капрали розштовхали сонних новобранців його ескадрильї й наказали зібратися перед адміністративним наметом. З неба лило. Вони вишикувались у шеренги в цивільному одязі, в якому три дні тому прийшли до війська. Тим, хто трохи забарився, натягаючи шкарпетки й черевики, наказали повернутися в холодні, вологі, темні намети і роззутися, і тепер усі вони стояли босими в багнюці, а сержант пробігав нещадними очима по їхніх обличчях і казав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі. Ніхто не мав бажання заперечувати.

Несподіване, вже на наступний день, підвищення майора Майора до майора вкинуло войовничого сержанта в безодню туги, бо він уже не міг похвалитися, що може вибити дух із будь-кого у своєму підрозділі. На багато годин поринув він, мов Саул, у похмурі роздуми, нікого до себе не пускаючи, а його елітна варта з капралів понуро стояла на сторожі. О третій годині ночі він знайшов рішення, і майора Майора та інших новобранців знову брутально розбуркали й наказали вишикуватися босоніж під мжичкою перед адміністративним наметом, де в плямі світла, впершись стиснутими кулаками в боки, вже стояв сержант, який ледве стримувався, поки всі зберуться.

– Ми разом з майором Майором, – похвалився він тим самим войовничим, різким тоном, що й минулої ночі, – можемо вибити дух із будь-кого в моєму підрозділі.

У той самий день офіцери взялися за проблему з майором Майором. Як поводитись із таким майором, як майор Майор? Принизити його особисто означало б принизити решту офіцерів того самого або нижчого рангу. З іншого боку, люб’язне ставлення до нього здавалося немислимим. На щастя, раніше майор Майор подав заяву до льотного училища. Наказ на його переведення надійшов під вечір, а о третій годині ранку майора Майора знову грубо розбудив сержант, побажав йому щасливої дороги і посадив у літак, що прямував на захід.

Лейтенант Шайскопф зблід як полотно, коли майор Майор, босий і з засохлим болотом на пальцях ніг, доповів про своє прибуття в Каліфорнію. Майор Майор сприйняв як належне, що його знову розбуркали вночі, щоб поставити босоніж у багнюку, й тому залишив шкарпетки з черевиками в наметі. Цивільне вбрання, в якому він відрапортував лейтенанту Шайскопфу, було зіжмакане і брудне. Лейтенанта Шайскопфа, який на той час ще не заробив собі репутації генія маршування, пройняв дрож, коли уявив собі вигляд майора Майора, що маршуватиме босоніж у його ескадрильї наступної неділі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю