Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 35 страниц)

– Я лише раз її зґвалтував, – пояснив він.

Йосаріан був шокований.

– Але ти її вбив, Аарфі! Ти вбив її!

– О, та я мусив це зробити, після того, як її зґвалтував, – відповів Аарфі зневажливим тоном. – Чи я мав дозволити їй піти й розказувати потім про нас усіляку гидоту?

– А навіщо було взагалі її чіпати, тупий ти вилупку? – закричав Йосаріан. – Якщо тобі вже так закортіло дівки, то чого не знайшов собі на вулиці? У місті повно проституток.

– О ні, це не для мене, – похвалився Аарфі. – Я за таке ніколи в житті не платив.

– Аарфі, ти хворий? – Йосаріан мало не онімів. – Ти вбив дівчину. Тебе посадять до в’язниці!

– О ні, – відповів Аарфі з силуваною посмішкою. – Не мене. Ніхто не посадить старого доброго Аарфі до в’язниці. За вбивство отакої не посадять.

– Але ж ти викинув її у вікно. Вона лежить мертва на вулиці.

– Вона не має права там бути, – відповів Аарфі. – Зараз комендантська година.

– Дурню! Ти не розумієш, що накоїв? – Йосаріанові кортіло схопити Аарфі за його розгодовані, м’які, мов у гусениці, плечі, й термосити, поки той не прийде до тями. – Ти вбив людину. Тебе посадять до в’язниці. Може, навіть повісять!

– О, дуже сумніваюсь, що вони на це підуть, – відповів Аарфі з бадьорим смішком, хоча було видно, що нервозність його наростає. Набиваючи своїми короткими пальцями люльку, він розсипав крихти тютюну і не помічав цього. – Ні, панове. Тільки не старого доброго Аарфі. – Він знову реготнув. – Вона лише служниця. Я сумніваюся, що через якусь убогу служницю-італійку піднімуть галас, коли щодня гинуть тисячі людей. А ти як думаєш?

– Слухай! – вигукнув Йосаріан майже з радістю. Він насторожив вуха й помітив, як в Аарфі кров відхлинула від обличчя, коли вдалині почулося голосіння сирен, поліцейських сирен, а тоді, майже миттю, виросло у виючу, пронизливу, нестримну какофонію оглушливих звуків, що, здавалося, вривались у кімнату з усіх боків. – Аарфі, це по тебе, – в припливі співчуття вигукнув Йосаріан, намагаючись перекричати шум. – Зараз тебе заарештують. Аарфі, невже ти цього не розумієш? Не можна позбавити людину життя і залишитись безкарним, навіть коли це просто убога служниця. Хіба не ясно? Невже ти не розумієш?

– О ні, – наполягав Аарфі, спробувавши хихотнути, і кволо всміхнувся. – Ніхто мене не заарештує. Тільки не старого доброго Аарфі.

Ураз він хворобливо зблід. Він опустився в крісло й оціпеніло затремтів, його пухкі, мляві руки трусились на колінах. На вулиці, різко загальмувавши, спинились машини. Тут же по вікнах вдарили фари. Загрюкали дверцята й пронизливо засвистіли поліцейські свистки. Почулись різкі голоси. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, усміхаючись дивною, онімілою посмішкою, і повторював слабким, монотонним голосом, що приїхали не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні-ні, панове, і намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки застугоніли вгору по сходах і на сходовій площадці, і навіть тоді, коли з оглушливою, невмолимою силою чотири рази грюкнули в двері кулаками. Потім двері розчахнулися і двоє високих, дужих, мускулястих військових поліціянтів з крижаними очима й міцними, жилавими, неусміхненими щелепами рішуче пройшли через кімнату й арештували Йосаріана.

Арештували Йосаріана за перебування в Римі без дозволу.

Вони перепросили Аарфі за вторгнення й повели Йосаріана геть, підхопивши під руки твердими, як сталеві наручники, пальцями. Дорогою вниз вони не промовили до нього ні слова. Двоє інших високих військових поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на них біля зачиненої машини. Йосаріана кинули на заднє сидіння, і машина з ревом помчала крізь дощ і брудний туман до поліцейського відділку, де його до ранку замкнули в камері з чотирма кам’яними стінами. На світанку йому подали відро замість убиральні й відвезли на аеродром, де ще двоє велетнів-поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на нього біля транспортного літака, в якому вже розігрівалися мотори і на зелених циліндрах капотів тремтіли краплі конденсату. Поліцейські не мовили між собою ні слова. Вони навіть не кивнули головою. Йосаріан ще ніколи не бачив таких гранітних облич. Літак узяв курс на Піанозу. Ще двоє мовчазних військових поліцейських чекали на посадковій смузі. Тепер їх стало вісім, і вони без жодного слова в чіткому порядку розмістились у двох машинах, які з шелестом шин промчали повз бази чотирьох ескадрилій і спинились під штабом полку, де на стоянці чекало ще двоє поліцейських. Коли рушили до входу, всі десятеро високих, дужих, зосереджених, мовчазних чоловіків здіймались довкола нього, як вежі. Їхні голосні кроки на посиланій шлаком доріжці рипіли в унісон. Йосаріан мав відчуття, що вони рухаються все швидше і швидше. Його охопив жах. Кожний з десяти поліцейських, як виглядало, міг легко прикінчити його одним ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, щоб вичавити з нього життя до останньої краплі. Він нічого не міг би зробити для власного порятунку. Він навіть не бачив, хто з них веде його попід руки, швидко маршируючи між двома щільними шеренгами решти. Хода їхня прискорилась, і він не чув землі під ногами, коли вони чітким, розміреним кроком піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекали ще двоє військових поліцейських з непроникними кам’яними обличчями, які, ще додавши ходу, повели їх усіх довгим консольним балконом, що нависав над велетенським вестибюлем. Їхні карбовані кроки на тьмяній кахляній підлозі гриміли в порожньому осерді будинку, мов страхітливий, дедалі частіший барабанний дріб, поки вони ще швидшою, ще чіткішою ходою прямували до кабінету полковника Каткарта, і шалені вітри паніки засвистіли у вухах Йосаріана, коли він ступив назустріч своїй загибелі в кабінет, де підполковник Корн, зручно вмостивши свою задницю на розі стола полковника Каткарта, привітав його з добродушною усмішкою і сказав:

– Ми відправляємо вас додому.

Розділ 40

ПАСТКА-22

Тут, звісно, була пастка.

– Пастка-22? – поцікавився Йосаріан.

– Звісно, – приязно відповів підполковник Корн, відпустивши могутню варту здорових поліцейських недбалим помахом руки і дещо зневажливим кивком – вкрай спокійний, як завжди, коли міг поводити себе вкрай цинічно. Його очі лукаво виблискували за квадратними скельцями окулярів без оправи. – Зрештою, ми не можемо просто відправити вас додому за те, що ви відмовились літати на завдання, а решту людей тримати тут, хіба ні? Щодо них це було б несправедливо.

– Маєш рацію, чорт забирай! – бовкнув полковник Каткарт, незґрабно тупочучи туди-сюди, мов захеканий бугай, розлючено форкаючи і фукаючи. – Я зв’язав би йому руки й ноги і кидав би до літака на кожне завдання. Ось що я би зробив.

Підполковник Корн дав полковникові Каткарту знак помовчати й посміхнувся до Йосаріана.

– Знаєте, ви справді жахливо ускладнили життя полковникові Каткарту, – зауважив він з легковажною усмішкою, так наче ця обставина його анітрохи не дратувала. – Люди невдоволені, моральний дух занепадає. І все це ваша провина.

– Це ваша провина, – заперечив Йосаріан, – бо ви збільшуєте норму бойових вильотів.

– Ні, провина – ваша, бо ви відмовились виконувати норму, – відказав підполковник Корн. – Люди були цілком готові виконувати стільки бойових вильотів, скільки ми просили, поки вважали, що не мають іншого виходу. А тепер ви дали їм надію, і вони невдоволені. Отже, вся провина ваша.

– Хіба він не знає, що йде війна? – понуро спитав, не дивлячись на Йосаріана, полковник Каткарт, далі тупочучи туди-сюди.

– Певно, що знає, – відповів підполковник Корн. – Саме тому, мабуть, і відмовляється літати.

– Йому що, все байдуже?

– А може, згадавши, що йде війна, ви відмовитесь від свого рішення не брати в ній участі? – з саркастичною серйозністю поцікавився підполковник Корн, передражнюючи полковника Каткарта.

– Ні, сер, – сказав Йосаріан, ледь не посміхнувшись підполковнику Корну у відповідь.

– От цього я й боявся, – зазначив підполковник Корн, важко зітхнувши, і вдоволено зчепив пальці обох рук на своєму гладкому, широкому, лискучому, засмаглому черепі. – Знаєте, віддайте нам належне – ми ж насправді не надто погано ставилися до вас, правда? Ми вас годували, вчасно видавали вам платню. Нагородили медаллю і навіть зробили вас капітаном.

– Не треба було робити його капітаном, – з досадою вигукнув полковник Каткарт. – Я мав би віддати його під трибунал за те, що він спаскудив виліт на Феррару і два рази заходив на ціль.

– Я казав його не підвищувати, – мовив підполковник Корн, – але ти мене слухати не хотів.

– Ні, неправда. Ти казав, щоб я підвищив його до капітана, хіба ні?

– Я казав його не підвищувати. Але ти не послухав.

– А треба було послухати.

– Ти ніколи мене не слухаєш, – вдоволено повторив підполковник Корн. – Ось і маємо тепер.

– Та добре вже, трясця. Перестань товкти одне і те ж. – Полковник Каткарт глибоко засунув кулаки в кишені і, зсутулившись, відвернувся. – Замість прискіпуватись до мене, краще подумай, що нам з ним робити.

– Боюсь, ми його відправимо додому, – підполковник Корн переможно хихотнув, відвертаючись від полковника Каткарта, щоб глянути на Йосаріана. – Йосаріане, війна для вас закінчилась. Ми відправляємо вас додому. Насправді ви цього не заслуговуєте, і це одна з причин, чому я не проти. Оскільки зараз нічого іншого ми не ризикнемо з вами робити, ми вирішили відіслати вас до Штатів. Ми склали одну невеличку угоду...

– Яку угоду? – спитав Йосаріан з викличною непокорою.

Підполковник Корн закинув голову і розсміявся.

– О, цілком паскудну угоду, можете не сумніватися. Просто відразливу. Та ви до неї швиденько пристанете.

– Не будьте настільки певними.

– Я не маю анінайменшого сумніву, що пристанете, хоча від неї страшенно смердить. О, до речі. Ви нікому з пілотів не казали, що відмовились літати?

– Ні, сер, – швидко відповів Йосаріан.

Підполковник Корн схвально кивнув.

– Чудово. Мені подобається, як ви брешете. Ви далеко підете в цьому світі, якщо у вас з’явиться якась пристойна мета.

– Хіба він не знає, що йде війна? – раптом закричав полковник Каткарт і енергійно дмухнув у свій мундштук.

– Я певен, що знає, – уїдливо відказав підполковник Корн, – адже ти звернув на це його увагу лише хвилину тому.

Підполковник Корн втомлено насупився, промовисто обернувшись до Йосаріана, його чорні очі зблиснули хитрим, нахабним презирством. Ухопившись обома руками за край письмового столу полковника Каткарта, на розі якого сидів, він підтягнув свої драглисті сідниці й вмостився глибше, звісивши обабіч короткі ноги. Його черевики злегка стукались об жовту дубову тумбу, брудно-коричневі шкарпетки без підв’язок обвислими кільцями сповзли нижче кісточок, на диво маленьких і білих.

– А знаєте, Йосаріане, – немов роздумуючи, промовив він приязним тоном, що здавався водночас насмішкуватим і щирим, – я навіть трохи вами захоплююсь. Ви розумна людина з високими моральними принципами, що обрала дуже мужню поставу. Я теж розумна людина, але без жодних принципів, отож краще за мене вас ніхто не оцінить.

– Зараз у нас дуже критичні часи, – роздратовано заявив полковник Каткарт з найдальшого кутка кабінету, не звертаючи уваги на підполковника Корна.

– Часи дійсно дуже критичні, – поблажливо кивнув підполковник. – У нас щойно змінилося командування, і ми не можемо допустити нічого такого, що виставить нас у поганому світлі перед генералом Шайскопфом чи генералом Пекемом. Ви це хотіли сказати, полковнику?

– Невже в нього нема ні краплі патріотизму?

– Хіба ви не будете воювати за свою країну? – запитав підполковник Корн, передражнюючи грубий, самовпевнений тон полковника Каткарта. – Хіба не віддасте життя за полковника Каткарта і за мене?

Йосаріан напружився, здивований і насторожений останніми словами.

– Як це? – вигукнув він. – При чому тут ви з полковником Каткартом до моєї країни? Ви і вона не одне і те саме.

– Хіба можна нас розділяти? – спитав підполковник Корн з іронічним спокоєм.

– Саме так! – з пафосом вигукнув полковник Каткарт. – Ви або за нас, або проти нас. Третього не дано.

– Боюсь, він вас упіймав, – додав підполковник Корн. – Ви або за нас, або проти своєї країни. Все дуже просто.

– О ні, підполковнику. Я на таке не ведуся.

Підполковник Корн був незворушний.

– Щиро кажучи, я також, але всі інші поведуться. Ось і все.

– Ви вкрили ганьбою свій мундир! – з шаленою люттю проголосив полковник Каткарт, уперше звертаючись до Йосаріана. – Хотілося б мені знати, як вам вдалося стати капітаном.

– Ти ж його і підвищив, – лагідно нагадав йому підполковник Корн, хихотнувши у жменю. – Невже забув?

– Бачу, не треба було того робити.

– А я попереджав, – сказав підполковник Корн. – Але ж ти ніколи мене не слухаєш.

– Трясця, ти перестанеш товкти одне й те ж? – крикнув полковник Каткарт. Він насупив брови і втупився в підполковника Корна підозріливим поглядом, впершись кулаками у стегна. – Послухай, а ти на чиєму боці?

– На твоєму, полковнику. На чиєму ще боці я можу бути?

– Тоді перестань до мене прискіпуватися, добре? Відчепися від мене, ясно?

– Я на твоєму боці, полковнику. Я просто переповнений патріотизмом.

– Ну, тоді постарайся не забути про це. – За якусь хвилю полковник Каткарт неохоче відвернувся, так і не переконавшись до кінця, і заходив по кабінету, крутячи в руці довгий мундштук. Він тицьнув великим пальцем на Йосаріана. – Давай з ним закінчимо. Я знаю, що я б зробив. Я б вивів його надвір і пристрелив. Ось що я зробив би з ним. Ось що зробив би з ним генерал Дрідл.

– Та генерала Дрідла вже більше з нами немає, – сказав підполковник Корн, – отож ми не можемо вивести його надвір і пристрелити.

Тепер, коли момент напруги з полковником Каткартом минув, підполковник Корн знову розпружився і став легенько постукувати по тумбі стола. Він повернувся до Йосаріана.

– Тож натомість ми відправимо вас додому. Довелось трохи помізкувати, але врешті-решт ми склали оцей маленький жахливий план, як відправити вас додому, не викликавши аж надто великого невдоволення у ваших друзів, які лишаться тут. Хіба ви не раді?

– Який ще план? Я не певен, що він мені сподобається.

– Я знаю, що він вам не сподобається, – підполковник Корн засміявся, знову вдоволено зчепивши пальці на тім’ї. – Ви його зненавидите. Він справді огидний і неодмінно вразить вашу совість. Але ви доволі швидко на нього пристанете. Ви на нього пристанете тому, що тоді ви за два тижні повернетесь додому живий-здоровий, і тому що у вас нема виходу. Або план, або трибунал. Одним словом, так або ні.

Йосаріан пирхнув.

– Перестаньте блефувати, полковнику. Ви не можете віддати мене під трибунал за дезертирство з поля бою. Це виставить вас у поганому світлі, і, мабуть, вам не вдасться мене засудити.

– Але тепер ми можемо віддати вас під трибунал за дезертирство під час виконання службового обов’язку, оскільки ви літали до Рима без дозволу. І в нас це вийде. Якщо ви трохи подумаєте, то побачите, що не залишаєте нам вибору. Ми не можемо отак просто дозволити вам безкарно розгулювати, демонструючи відверту непокору. Всі інші також перестануть літати. Ні, повірте мені на слово. Якщо ви відкинете нашу пропозицію, ми віддамо вас під трибунал, хоч це і викличе багато запитань і стане жахливою плямою на репутації полковника Каткарта.

Полковник Каткарт здригнувся на словах «пляма на репутації» і, геть несподівано, злобно швиргонув на дерев’яну стільницю свій витончений, інкрустований оніксом і слоновою кісткою мундштук.

– Господи! – закричав він зненацька. – Ненавиджу цей клятий мундштук! – Мундштук відскочив від столу до стіни, вдарився об підвіконня і рикошетом полетів на підлогу, а тоді підкотився до ніг полковника. Полковник Каткарт кинув на нього роздратований погляд. – Цікаво, чи від нього є хоч якась користь?

– Це твій листок до вінка слави в очах генерала Пекема, але в очах генерала Шайскопфа – це пляма на репутації, – з лукавою простодушністю пояснив йому підполковник Корн.

– Ну тоді кому з них я маю догоджати?

– Обом.

– Як же їм обом догодиш? Вони ненавидять один одного. Як мені заслужити на листок до вінка слави від генерала Шайскопфа, щоб не отримати пляму на репутації від генерала Пекема?

– Марш-паради.

– Ага, марш-паради. Тільки цим йому можна догодити. Марш-паради. Марш-паради, – полковник Каткарт кисло скривився. – Ну й генерали! Вони ганьблять свій мундир. Коли такі ото можуть стати генералами, то й я нічим не гірший.

– Ти далеко підеш, – вельми непереконливо запевнив його підполковник Корн і, хихочучи, обернувся до Йосаріана, ще більше розвеселившись, коли побачив Йосаріанову гримасу ворожості й недовіри. – Ну ось вам і суть справи. Полковник Каткарт хоче стати генералом, а я – полковником, і саме тому ми мусимо відправити вас додому.

– А чому він хоче стати генералом?

– Чому? З тієї ж причини, чому я – полковником. Що ж нам іще робити? Усі вчать нас прагнути до чогось вищого. Генерал вищий за полковника, а полковник вищий за підполковника. Отож ми обидва і прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йосаріане, вам пощастило, що ми саме такі. За часом все у вас зійшлося просто досконало, і я сподіваюсь, що ви взяли цей фактор до уваги у своїх розрахунках.

– Ніяких розрахунків я не робив, – відрізав Йосаріан.

– Так, мені справді подобається, як ви брешете, – відповів підполковник Корн. – Невже ви не будете гордитися, коли вашого бойового командира підвищать у генерали, усвідомлюючи, що ви служили в полку, де на кожну особу в середньому припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже ви не хочете заслужити більше подяк і більше гілочок дубового листя до вашої Повітряної медалі? Де ваш esprit de corps[48]48
  Командний дух (фр.)


[Закрыть]? Хіба ви не хочете й далі робити вклад у цей чудовий послужний список, вилітаючи на бойові завдання? Це ваш останній шанс сказати «так».

– Ні.

– В такому разі ви приперли нас до стінки... – сказав підполковник Корн.

– Він мав би посоромитись!

– ...і ми змушені відправити вас додому. Тільки зробіть для нас кілька дрібниць і...

– Що за дрібниці? – перебив Йосаріан з войовничим острахом.

– О, зовсім незначні дрібниці. Справді, ми робимо для вас вельми щедру пропозицію. Ми видамо наказ, згідно з яким ви повертаєтесь до Штатів – реально, ми це зробимо, – а на знак подяки ви повинні лише...

– Що? Що я повинен?

Підполковник Корн різко хихикнув.

– Полюбити нас.

Йосаріан закліпав очима.

– Полюбити вас?

– Полюбити нас.

– Полюбити вас?

– Саме так, – кивнув підполковник Корн, надзвичайно вдоволений простодушним здивуванням і збентеженням Йосаріана. – Полюбити нас. Примкнути до нас. Стати нашим дружком. Казати про нас гарні речі тут і там, у Штатах. Стати своїм хлопцем. Ну, ми ж не просимо аж так багато, хіба ні?

– Ви просто хочете, щоб я вас полюбив? І більше нічого?

– Більше нічого.

– Нічого?

– Просто полюбіть нас усім серцем.

Йосаріанові закортіло розсміятись від душі, коли він з подивом усвідомив, що підполковник Корн говорить правду.

– Це не буде аж так легко, – глузливо вишкірився Йосаріан.

– О, це буде набагато легше, ніж ви думаєте, – підсміхнувся підполковник Корн у відповідь, не зачеплений єхидством Йосаріана. – Ви самі здивуєтесь, як легко вам буде нас полюбити, варто лише почати. – Підполковник Корн підтягнув свої широкі, просторі штани. Глибокі темні борозни, що відділяли його квадратне підборіддя від щелепи, знову вигнулись у глузливій та осудливій посмішці. – Бачите, Йосаріане, ми відкриваємо перед вами шлях до процвітання. Ми підвищимо вас до майора і навіть дамо вам ще одну нагороду. Капітан Флюм уже готує яскравий матеріал для преси про вашу доблесть над Феррарою, вашу глибоку й непохитну відданість нашому полку і вашу неперевершену вірність обов’язкові. Всі оці фрази, до речі, – реальні цитати. Ми прославимо вас і відправимо додому як героя, відкликаного Пентагоном задля підняття бойового духу і пропагандистських цілей. Ви будете жити як мільйонер. З вами носитимуться як зі знаменитістю. На вашу честь будуть влаштовувати паради, а ви будете виголошувати промови, закликаючи людей купувати облігації військової позики. Цілком новий світ розкоші відкриється перед вами, як тільки ви станете нашим дружком. Хіба ж це не прекрасно?

Йосаріан піймав себе на тому, що уважно прислухається до захопливого роз’яснення подробиць.

– Не певен, що хочу виголошувати промови.

– Тоді забудемо про них. Важливим є те, що ви скажете людям тут, – підполковник Корн серйозно нахилився вперед, уже без посмішки. – В полку не повинні знати, що ми відправляємо вас додому через вашу відмову літати. А генералові Пекему чи генералові Шайскопфу не треба знати про наші з вами тертя. Саме тому ми хочемо з вами так добре подружитись.

– А що мені казати тим, хто питає, чому я відмовився літати на бойові завдання?

– Кажіть, ніби по секрету вам повідомили, що є наказ відправити вас до Штатів, і ви не бажаєте ризикувати життям заради одного чи двох вильотів. Просто дрібна суперечка між своїми, це все.

– А вони повірять?

– Звичайно, повірять, щойно побачать, якими добрими друзями ми з вами стали і коли власними очима прочитають у прес-релізах ті хвалебні слова, які ви сказали про мене й полковника Каткарта. Не хвилюйтесь про хлопців. Їх буде досить легко приструнчити й контролювати, коли вас не стане. Це поки ви тут, з ними морока. Знаєте, одна добра вівця всю отару псує, – підсумував підполковник Корн з навмисною іронією. – Знаєте – це було б пречудово – ваш приклад міг би навіть надихати їх на додаткові бойові вильоти.

– Ну, а якщо я донесу на вас, коли повернусь до Штатів?

– Після того, як отримаєте нашу медаль, звання майора і славу? Ніхто вам не повірить, Пентагон не дозволить, а вам самому на біса це здалося? Відтепер ви один із наших, пам’ятаєте? Ви будете втішатись багатим, розкішним, привілейованим життям. Треба бути дурнем, щоб відкинути все це заради якогось морального принципу, а ви ж не дурень. Ну то згода?

– Не знаю.

– Або згода, або трибунал.

– Але це буде неабияка підлота з мого боку щодо льотчиків нашої ескадрильї, хіба ні?

– Мерзота, – люб’язно погодився підполковник Корн і замовк, терпеливо поглядаючи на Йосаріана з прихованою втіхою.

– Ну, та хай їм чорт! – вигукнув Йосаріан. – Якщо вони не хочуть більше літати, то хай встають і самі щось для цього зроблять, як я зробив. Правильно?

– Звісно, – погодився підполковник Корн.

– Чого мені ризикувати життям ради них, адже так?

– Звісно, що так.

Йосаріан прийняв своє рішення з широкою посмішкою.

– Згода! – оголосив він радісно.

– Прекрасно, – мовив підполковник Корн з трохи меншою сердечністю, ніж Йосаріан сподівався, і зсунувся зі столу полковника Каткарта. Він вивільнив з промежини складки штанів та кальсонів і простяг Йосаріанові мляву руку. – Ласкаво просимо в наші ряди.

– Дякую, полковнику. Я...

– Називай мене просто Блекі, Джоне. Тепер ми друзі.

– Гаразд, Блекі. Друзі звуть мене Йо-Йо. Блекі, я...

– Друзі звуть його Йо-Йо, – проспівав підполковник Корн полковникові Каткарту. – Чого б тобі не привітати Йо-Йо з правильним рішенням, яке він прийняв.

– Ти прийняв справді дуже правильне рішення, Йо-Йо, – сказав полковник Каткарт, з незґрабною ревністю потискаючи Йосаріанові руку.

– Дякую, полковнику, я...

– Зви його Чак, – сказав підполковник Корн.

– Звісно, зви мене просто Чак, – сказав полковник Каткарт, засміявшись водночас ніяково і щиро. – Тепер ми друзі.

– Звісно, Чаку.

– Виходимо усміхаючись, – підполковник Корн поклав їм руки на плечі, і всі троє рушили до дверей.

– Сходите з нами якось на вечерю, Йо-Йо? – гостинно запросив полковник Каткарт. – Може, сьогодні? В офіцерській їдальні.

– Залюбки, сер.

– Чак, – з докором поправив його підполковник Корн.

– Вибачте, Блекі. Чак. Я ще не звик.

– Все гаразд, друже.

– Звісно, друже.

– Дякую, друже.

– Нема за що, друже.

– Бувай, друже.

Йосаріан сердечно махнув своїм новим дружкам на прощання рукою, вийшов на галерею і, щойно опинившись на самоті, мало не заспівав. Він домігся свого: йому це вдалося; його бунт закінчився успіхом; він у безпеці, йому немає чого і ні перед ким соромитися. З бадьорим і веселим настроєм він прямував до сходів. Якийсь солдат у темно-зеленому робочому одязі віддав йому честь. Йосаріан радісно відповів на вітання, з цікавістю глянувши на солдата. Той здався на диво знайомим. Але солдату темно-зеленому робочому одязі раптом обернувся в повію Нейтлі, яка кинулась на Йосаріана з великим кухонним ножем з кістяною колодкою і штрикнула його в бік під здійнятою у вітанні рукою. Зойкнувши, Йосаріан повалився на підлогу і заплющив очі від всеохопного переляку, коли помітив, як дівчина піднімає ніж, аби вдарити ще раз. Він був уже непритомний, коли підполковник Корн і полковник Каткарт вискочили з кабінету і врятували йому життя, сполохавши дівчину.