Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 35 страниц)

– О ні, підполковнику, – послужливо виправив його майор Денбі. – Це генерал Дрідл мене терпіти не може.

– Генерал Пекем також вас не терпить. Насправді, вас ніхто не може терпіти. Закінчуйте що почали, Денбі, і геть звідси. Я сам проведу інструктаж.

– Де майор Денбі? – поцікавився полковник Каткарт, коли прибув на загальний інструктаж разом з генералом Пекемом та полковником Шайскопфом.

– Він попросив дозволу піти, як тільки побачив вашу машину, – відповів підполковник Корн. – Йому здається, що генерал Пекем його не любить. У всякому разі, я сам збирався проводити інструктаж. У мене це виходить набагато краще.

– Чудово! – сказав полковник Каткарт. – Ні! – за секунду полковник Каткарт заперечив сам собі, пригадавши, наскільки добре виступив підполковник Корн у присутності генерала Дрідла на інструктажі перед Авіньйоном. – Я сам це зроблю.

Полковник Каткарт підбадьорив себе думкою про те, що він є одним з улюбленців генерала Пекема, і повів зібрання, викрикуючи до уважної аудиторії підлеглих офіцерів уривчасті фрази з грубою і холоднокровною жорсткістю, запозиченою в генерала Дрідла. Він знав, що справляє гарне враження, стоячи на помості в сорочці з розстебнутим коміром, з мундштуком і коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям, посрібленим сивиною. Він з легкістю нісся вперед, навіть наслідуючи деякі характерні для генерала Дрідла вади у вимові, і його анітрохи не лякав новий полковник генерала Пекема, аж тут він раптом пригадав, що генерал Пекем ненавидить генерала Дрідла. Голос його надломився, і вся впевненість вивітрилась. Він машинально вів далі, але затинався, згораючи від принизливого страху. Його зненацька охопив жах перед полковником Шайскопфом. Ще один полковник у їхньому з’єднанні означав появу ще одного суперника, ще одного ворога, ще одного ненависника. І цей був крутий! Страшна думка сяйнула полковникові Каткарту: а раптом полковник Шайскопф підкупив усіх офіцерів у інструкторській і ті застогнуть, як це сталось перед першим вильотом на Авіньйон. Як він їх тоді втихомирить? Ото вже буде страшенна пляма на його репутації! Полковника Каткарта взяв такий страх, що він мало не покликав на поміч підполковника Корна. Він якось зумів опанувати себе і звірив годинники. Зробивши це, він зрозумів, що переміг, адже тепер у будь-яку мить міг закінчити інструктаж. Він подолав кризу. Йому захотілось переможно і злісно зареготати в обличчя полковнику Шайскопфу. Він блискуче довів, на що здатний у стресовій ситуації, і завершив інструктаж натхненною промовою, яка, відчув він кожною клітинкою свого тіла, була майстерною демонстрацією його красномовства і дотепності.

– А тепер, вояки, – проголосив він. – Сьогодні з нами дуже високий гість, генерал Пекем із допоміжної служби, завдяки якому ми отримуємо бейсбольні бити й комікси, дивимось концерти ОДО. Це бойове завдання я хочу присвятити саме йому. Летіть і скидайте бомби – задля мене, задля батьківщини, задля Бога і задля цього великого американця, генерала П. П. Пекема. І покажіть нам, як ви поцілите всіма вашими бомбами в «десятку»!

Розділ 30

Данбар

Йосаріану було тепер наплювати, куди падають його бомби, проте він не заходив аж так далеко, як Данбар, котрий скинув бомби за кількасот ярдів від села і міг попасти під трибунал, якби довели, що він зробив це зумисне. Данбар умив руки, нікому не сказавши перед вильотом ані слова, навіть Йосаріану. Падіння в шпиталі чи то прояснило, чи то затуманило йому мізки, – важко було сказати.

Тепер Данбар рідко усміхався і, здавалося, хирів на очах. Він войовниче огризався до старших офіцерів, навіть до майора Денбі, і грубо й сердито богохульствував, навіть у присутності капелана, який почав боятися Данбара і теж, здавалося, хирів. Капеланове паломництво до Вінтерґріна не дало плодів; ще одне святилище виявилось пустим. Вінтерґрін був надто зайнятий, щоб особисто прийняти капелана. А нахабний помічник, подарувавши капеланові крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Вінтерґрін надто глибоко занурився у військові справи, щоб перейматися такими дрібницями, як норма бойових вильотів. Капелан хвилювався за Данбара, а після зникнення Oppa ще більше переживав за Йосаріана. Капеланові, який жив сам-один у просторому наметі, чий загострений верх щоночі укривав його в похмурій самотині, мов склепіння гробниці, було важко повірити, що Йосаріан дійсно воліє жити сам, без ніяких сусідів.

Знову призначений чільним бомбардиром, Йосаріан літав тепер з Маквотом, і це його трохи втішало, хоч він і далі відчував себе вкрай незахищеним. Він не мав як відбиватися. Він не бачив навіть Маквота і другого пілота зі свого місця в носовій кабіні літака. Єдине, що він міг бачити, то це Аарфі, через чию бундючну, кругловиду неспроможність у нього врешті-решт урвався терпець, і в небі його, бувало, охоплювали безсила лють та відчай, коли йому кортіло втратити звання і знову перейти до веденого літака із зарядженим кулеметом у кабіні замість бомбового прицілу, насправді йому непотрібного, – потужний, важкий кулемет п’ятдесятого калібру, якого він міг би мстиво схопити обома руками й жорстоко розрядити в усіх демонів, що його тиранили: в димчасті чорні клуби зенітних розривів; у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким, мабуть, не зашкодив би, навіть коли б і відкрив вогонь; у Гавермеєра та Еплбі в чільному літаку за їхній безстрашний, прямий і горизонтальний захід на ціль під час другого бомбардування Болоньї, коли снаряд з однієї з двохсот двадцяти чотирьох зеніток востаннє розбив Орру один з моторів і йому довелося посадити літак на воду десь між Генуєю та Спецією, якраз незадовго до того короткого шторму.

Насправді Йосаріан мало що зміг би зробити з тим потужним кулеметом, хіба що зарядив би його і дав кілька пробних черг. Користі від кулемета було не більше, ніж від бомбового прицілу. Він справді міг би розрядити його в атакуючих німецьких винищувачів, але німецьких винищувачів уже не було, і він навіть не зміг би розвернути кулемет і наставити дуло на безпорадні обличчя пілотів, як-от Гапл і Добз, щоб наказати їм повертатися додому і бережно посадити літак, як він наказав колись Малому Семпсону, і саме цього він зажадав від Добза і Гапла під час жахливого першого нальоту на Авіньйон, щойно збагнувши, в яку фантастичну халепу потрапив, – коли опинився у веденому літаку з Добзом і Гаплом, у ланці на чолі з Гавермеєром і Еплбі. Добз і Гапл? Гапл і Добз? Хто вони такі? Що за абсурдне безумство линути в повітрі на висоті двох миль, захищеним від смерті одним-двома дюймами металу і вміннями двох обмежених незнайомців – безвусого шмаркача на прізвище Гапл та нервового вар’ята Добза, який насправді був звар’ював просто в літаку й оскаженіло накинувся на ціль, сидячи в кріслі другого пілота і перехопивши у Гапла штурвал, і пустив машину в таке страхітливе піке, що штекер Йосаріанового переговорного пристрою вирвало з гнізда, а їх усіх знову вкинуло в саму гущу зенітного вогню, від якого вони майже врятувались. І потім він почув, що ще один незнайомець, стрілець-радист на прізвище Сноуден, конає в хвості літака. Важко було сказати напевне, що саме Добз убив його, бо Йосаріан, встромивши штекер назад у гніздо, почув, як Добз благає, щоб хтось пішов до носової кабіни рятувати бомбардира. І майже в ту саму мить в ефір увірвався Сноуден, скімлячи: «Поможіть мені. Будь ласка, поможіть мені. Мені холодно. Мені холодно». І Йосаріан поволі виповз із носової кабіни і понад бомбовим відсіком протиснувся до хвостового відсіку літака, минувши по дорозі аптечку, до якої мусив потім повертатися, щоб обробити помилкову рану Сноудена, зяючу, криваву, за формою і завбільшки як м’яч для регбі дірку із зовнішнього боку стегна, всередині якої химерно, мов якісь сліпі істоти, що живуть власним життям, пульсували нерозірвані, налиті кров’ю волоконця м’язів, – овальну, оголену рану з фут завдовжки, щойно угледівши яку, Йосаріан застогнав від потрясіння і жалю, і його мало не вивернуло. А поруч зі Сноуденом на підлозі лежав у глибокій нетямі, з блідим мов стіна обличчям маленький, тендітний хвостовий стрілець, і, долаючи огиду, Йосаріан кинувся допомагати спочатку йому.

Так, зрештою, він чувся безпечніше, коли літав з Маквотом, але й з Маквотом було небезпечно, бо той надто любив літати, і коли вони поверталися з навчального польоту, в якому тренували бомбардира з нового екіпажу, що його полковник Каткарт отримав після зникнення Орра, він зухвало, за кілька дюймів над землею, повів машину на поземному льоті з Йосаріаном у носовому відсіку. Бомбардувальний полігон був розташований на тому боці Піанози, і, повертаючись назад, Маквот ліниво, неквапно тягнув черево літака понад самим гребенем гірського хребта, а тоді, замість тримати висоту, різко вивів обидва мотори на повну потужність, перехилив літак на один бік і, на подив Йосаріана, чимдуж погнав його схилом вниз, грайливо похитуючи крильми і з оглушливим, скреготливим, гримучим ревом ковзаючи понад кожним скелястим виступом і западиною горбистої місцевості, немов навіжена чайка понад дикими, бурими хвилями. Йосаріан скам’янів. Новий бомбардир спокійно сидів поруч нього з блаженною посмішкою на губах і посвистував: «Фіть!» – і Йосаріанові кортіло випростати руку й роз’юшити цю ідіотську пику, тоді як сам він ухилявся і шарахався від валунів, горбів та хвиського гілляччя, що маячило десь угорі та все ж проносилося під літаком розпливчастими, смугастими плямами. Ніхто не мав права піддавати його життя такому страшному ризику.

– Вгору, вгору, вгору! – нестямно горлав він до Маквота, сповнений злісної ненависті до нього, та Маквот життєрадісно наспівував у переговорний пристрій і, мабуть, не чув його.

Йосаріан, скипівши від гніву і мало не плачучи від жадоби помсти, кинувся до лазу і, долаючи земне тяжіння й інерцію, пробрався до головного відсіку, вліз до пілотської кабіни і став позад Маквота у кріслі пілота. Він тремтів і розпачливо шукав очима пістолет, матово-чорний кольт 45-го калібру, щоб приставити його впритул до потилиці Маквота. Але кольта не було. Не було й мисливського ножа чи будь-якої іншої зброї, якою він міг би вгатити чи штрикнути, і Йосаріан, міцно вхопивши обома руками, шарпнув до себе комір комбінезона Маквота і закричав, щоб той ішов вгору, вгору. Земля далі пропливала під ними і миготіла обабіч вгорі. Маквот озирнувся на Йосаріана й весело реготнув, так наче Йосаріан тішився разом з ним. Руки Йосаріана ковзнули до неприкритої горлянки Маквота і стиснули її. Маквот напружився.

– Вгору, – чітко наказав Йосаріан крізь зуби низьким, загрозливим голосом. – Бо я тебе вб’ю.

Нашорошено завмерши, Маквот зменшив швидкість і почав набирати висоту. Руки Йосаріана ослабли на шиї Маквота, зсунулися з його плечей і в’яло обвисли. Він уже не сердився. Йому було соромно. Коли Маквот обернувся, Йосаріану спротивились власні руки і він не знав, куди їх подіти. Вони немов змертвіли.

Маквот пильно глянув на нього. В його очах не було приязні.

– Хлопче, – холодно промовив він, – видно, кепські твої справи. Тобі б краще додому.

– Мене не пускають, – відповів Йосаріан, ховаючи очі, і поповз геть.

Йосаріан спустився з пілотської кабіни і сів на підлозі, винувато і з каяттям звісивши голову. Все тіло вкривав піт.

Маквот узяв прямий курс на аеродром. Йосаріану стало цікаво, чи Маквот піде до намету опервідділу до Пілчарда і Рена, щоби попросити ніколи більше не призначати Йосаріана в один з ним екіпаж, як сам Йосаріан, бувало, нишком ходив поговорити з ними про Добза, Гапла і Орра, а також, безуспішно, про Аарфі. Доти він ніколи не бачив Маквота інакшим як у бадьорому настрої, і він задумався, чи не втратив щойно ще одного друга.

Але Маквот заспокійливо підморгнув йому, вилазячи з літака, і коли вони в джипі повертались до ескадрильї, привітно жартував з легковірними новачками – пілотом і бомбардиром, хоч до Йосаріана не мовив ані слова, аж поки всі четверо не поздавали свої парашути і розійшлись, а вони вдвох попрямували до своїх наметів. Тоді веснянкувате, засмагле шотландсько-ірландське обличчя Маквота раптом осяяла усмішка і він пустотливо тицьнув Йосаріана кулаком у ребра.

– От гнида, – засміявся він. – Ти справді збирався мене вбити?

Йосаріан покаянно усміхнувся і похитав головою.

– Та ні, не думаю.

– Я не знав, що тобі так зле. А чому ти ні з ким про це не поговориш?

– Та я з усіма про це говорю. Що в біса з тобою? Хіба ти ніколи не чув?

– Мабуть, я тобі не вірив.

– А ти ніколи не боїшся?

– Може, й треба боятися.

– Навіть на бойовому вильоті?

– Певно, мені просто мізків бракує, – зніяковіло засміявся Маквот.

– Я й так можу загинути безліччю способів, – зауважив Йосаріан, – а ти вигадав ще один.

Маквот знов усміхнувся.

– Б’юсь об заклад, я тебе добряче лякаю, коли пролітаю над твоїм наметом.

– Ти мене лякаєш до смерті. Я вже казав тобі.

– Я думав, що ти скаржишся лише на шум, – Маквот покірливо стенув плечима. – Ну, що ж, хай їм чорт, – проспівав він. – Мабуть, мені з цим треба зав’язувати.

Але Маквот був невиправним, і хоч уже не шугав над наметом Йосаріана, проте ніколи не минав нагоди шугонути над пляжем і, мов люта блискавка, з ревом пронестись над самим плотом біля берега і над затишною улоговинкою в піску, де Йосаріан ніжився з сестрою Дакет або грав в блекджек, покер чи пінокль із Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо. Йосаріан зустрічався з сестрою Дакет мало не щодня пополудні, коли обоє були вільні, і ходив з нею на пляж по той бік вузького пасма дюн, до плечей заввишки, що відділяли їх від місця, де офіцери й рядові купалися голяка. Нейтлі, Данбар і Голодний Джо також туди приходили. До них іноді приєднувався Маквот, а часто й опасистий Аарфі, котрий зазвичай прибував у повному однострої і не знімав нічого, крім черевиків та кашкета; Аарфі ніколи не купався. Всі інші вдягали плавки з поваги до сестри Дакет, а також з поваги до сестри Крамер, яка щоразу супроводжувала сестру Дакет і Йосаріана на пляж і пихато всідалась ярдів за десять від них. Ніхто, крім Аарфі, ніколи не звертав уваги на голих чоловіків, що засмагали неподалік на березі або стрибали у воду з велетенського вибіленого морем плота, що погойдувався на порожніх бочках з-під пального за піщаною косою. Сестра Крамер сиділа собі сама, бо сердилася на Йосаріана і розчарувалась у сестрі Дакет.

Сестра Сью Енн Дакет зневажала Аарфі, і це була одна з тих численних чарівних рис сестри Дакет, які подобалися Йосаріану. Йому подобались її довгі білі ноги та м’які сідниці, гідні Венери Прекраснозадої; він часто забував, яка вона доволі тонка і тендітна вище пояса і ненавмисно робив їй боляче в моменти пристрасті, надто міцно її обіймаючи. Він любив її сонливу покірливість, коли вони лежали на пляжі в сутінках. Її близькість дарувала йому втіху і спокій. Він жадав постійно торкатись її, постійно відчувати її біля себе. Йому подобалось легенько обхоплювати пальцями її щиколотку, коли грав у карти з Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо, спинкою нігтів ніжно пестити вкриту пушком шкіру її світлого, гладенького стегна або замріяно, чуттєво, майже мимовільно погладжувати владною, поштивою рукою її тендітні, немов черепашки, хребці під еластичною зав’язкою роздільного купальника, який вона завжди вдягала, ховаючи маленькі, з довгими пипками, груди. Він любив сестру Дакет за її спокійну, вдячну взаємність, за прихильність до нього, яку вона виявляла з гордістю. Голодного Джо також тягнуло помацати сестру Дакет, і Йосаріан не раз зупиняв його грізним, сердитим поглядом. Сестра Дакет загравала з Голодним Джо, лише щоб розпалити його, а її круглі світло-карі оченята лукаво спалахували щоразу, коли Йосаріан гамував її, тикаючи ліктем чи кулаком.

Чоловіки грали в карти на рушнику, на спідній сорочці чи на ковдрі, а сестра Дакет тасувала запасну колоду, прихилившись спиною до піщаної дюни. А коли не тасувала карти, то мружилась у кишенькове дзеркальце і підфарбовувала тушшю свої загнуті догори рудуваті вії, наївно намагаючись подовжити їх назавжди. Часом їй вдавалося підтасувати колоду або сховати кілька карт, гравці ж помічали це лише в ході гри, і коли всі вони з відразою кидали свої карти і починали штурхати її в руки та ноги, обзивали її різними лайливими словами й вимагали, щоб перестала пустувати, вона сміялась і сяяла від блаженної насолоди. Вона лепетала казна-що, коли вони напружено задумувались, і рожевий рум’янець збудження забарвлював її щоки, як тільки вони починали штурхати її кулаками в руки й ноги і наказували, щоб вона стулила рота. Коли Йосаріан та інші гравці зосереджували на ній свої погляди, сестра Дакет отримувала насолоду від такої уваги, радісно струшуючи своїм коротким каштановим чубчиком. Усвідомлення того, що стільки голих хлопців і чоловіків вилежується поруч, по той бік піщаної дюни, викликало в неї особливе, тепле відчуття сподіваної благодаті. Їй було досить лише витягнути шию чи під будь-яким приводом підвестися, щоб побачити двадцять, а то й сорок роздягнених чоловіків, що ніжились на сонці чи грали у волейбол. Власне тіло було для неї чимось настільки звичним і пересічним, що її дивував той конвульсивний екстаз, який воно викликало в чоловіків, їхня палка та кумедна потреба просто торкнутися його, спрагло простягнути руки і схопити його, стиснути, вщипнути, погладити. Вона не розуміла пристрасті Йосаріана, але була готова повірити йому на слово.

Вечорами, коли Йосаріан почувався збудженим, він брав два покривала, вів сестру Дакет на пляж і кохався там з нею, майже не знімаючи одягу, і отримував більшу насолоду, ніж від любощів з усіма тими бадьористими, голими розпусницями в Римі. Часто вони ходили на пляж серед ночі і не кохалися, а просто лежали і тремтіли між покривалами, пригорнувшись одне до одного, щоб захиститись від свіжої, вологої прохолоди. Чорнильно-чорні ночі холоднішали, а зорі виблискували, мов дрібні крижинки. На примарній місячній доріжці погойдувався пліт і, здавалось, відпливав удалину. Виразний подих холодів чувся в повітрі. Льотчики в інших наметах почали будувати грубки і впродовж дня заходили до Йосаріана помилуватись на творіння Орра. Сестра Дакет радісно трепетала, помічаючи, як Йосаріан не може втримати рук при собі, коли вони залишаються вдвох, хоч вона не дозволяла йому лізти в її трусики серед дня, якщо хтось міг це побачити, навіть тоді, коли цим єдиним свідком була сестра Крамер, що сиділа по той бік піщаної дюни з осудливо задертим носиком і вдавала, ніби нічого не бачить.

Сестра Крамер перестала розмовляти зі своєю найкращою подругою сестрою Дакет через її зв'язок з Йосаріаном, але вона й далі усюди ходила за сестрою Дакет, оскільки сестра Дакет була її найкращою подругою. Вона не схвалювала поведінки Йосаріана та його друзів. Коли вони вставали і йшли купатися разом із сестрою Дакет, сестра Крамер теж вставала і йшла купатися, але тримала ту саму десятиярдову дистанцію і вперто мовчала, засуджуючи їх навіть у воді. Коли вони сміялись і хлюпались, вона також сміялась і хлюпалась; коли вони пірнали, пірнала й вона; коли вони запливали на піщану косу і лягали відпочити, сестра Крамер теж пливла на піщану косу і лягала відпочити. Коли вони виходили з води, вона теж виходила, витирала плечі рушником і всідалася віддалік, на своє місце – спина випростана, вінчик білявого волосся сяяв у сонячному промінні, немов німб. Сестра Крамер була готова знову заговорити з сестрою Дакет, якщо та покається і попросить пробачення. Сестра Дакет воліла нічого не міняти. Уже віддавна їй хотілося дати сестрі Крамер ляпанця, щоб та заткнулася.

Сестра Дакет вважала, що Йосаріан – чудовий, і вже намагалась його змінити. Вона любила дивитись, як він дрімає, лицем униз і обійнявши її однією рукою, або як сумно дивиться на безконечні, сумирні, нечутні хвилі, що, мов грайливі цуцики, вистрибують на берег, легенько шарудять піском, а тоді квапляться назад. Вона не хвилювалась, коли він замовкав. Вона знала, що не набридає йому, і старанно полірувала чи фарбувала собі нігті, поки він куняв чи про щось роздумував, а уривчасті струмені теплого пообіднього бризу ніжно вібрували над поверхнею піску. Вона милувалася його широкою, довгою, мускулястою спиною із засмаглою, бездоганною шкірою, їй подобалось раптово розпалювати його, обхопивши вустами його вухо і провівши рукою вздовж його тіла. їй подобалося дражнити й мучити його до настання темряви й аж тоді вдовольнити його. А потім палко поцілувати його за те, що дарувала йому таке блаженство.

Йосаріан ніколи не почувався самотнім із сестрою Дакет, котра прекрасно знала, коли прикрити рота, і була в міру вередлива. Широкий, безмежний океан непокоїв і мучив його. Поки сестра Дакет полірувала собі нігті, він зі скорботою думав про всіх тих людей, що знайшли смерть під водою. Напевне, їх було вже понад мільйон. Де вони тепер? Яка черва з’їла їхню плоть? Він уявляв собі жахливу безпорадність людини, яка вдихає воду кварту за квартою. Йосаріан стежив за рибальськими човниками і військовими катерами, що снували туди й сюди на горизонті і здавалися йому нереальними; важко було повірити, що на борту– люди нормального зросту, які завжди кудись пливуть. Він глянув у бік скелястої Ельби, і його очі машинально почали шукати вгорі ту пухнасту, білу, схожу на редьку хмарину, в якій зник Клевінджер. Він придивився до імлистого обрису узбережжя Італії і згадав Орра. Клевінджер і Орр. Куди вони поділись? Якось на світанку Йосаріан стояв на пристані і дивився на замшілу круглу колоду, яку несло до нього припливом, і раптом усвідомив, що це потопельник із роздутим обличчям; то був перший небіжчик, якого він побачив. Жага до життя охопила його, і він спрагло потягнувся до сестри Дакет, щоб припасти до її тіла. Він з острахом приглядався до кожного пливучого предмета, боячись розпізнати в ньому огидні рештки Клевінджера чи Орра, готовий до найгіршого потрясіння, та не до такого, як завдав йому одного разу Маквот, котрий зненацька ввірвався зі своїм літаком у поле зору, виринувши зі спокійної далечі, і з немилосердним ревом, виттям і гуркотом понісся над узбережжям і над хитким плотом, на якому ясноволосий і блідий Малий Семпсон, кістлявість його оголеного тіла помітна навіть здалеку, по-блазенськи підскочив, щоб торкнутись літака рукою, саме в ту мить, коли через якийсь примхливий порив вітру чи незначний прорахунок літак Маквота трохи опустився – якраз настільки, щоб пропелером розрубати Малого Семпсона навпіл.

Навіть ті, кого не було на березі, з усіма подробицями пригадували, що сталося далі. Коротеньке, тихеньке «цт!» виразно просочилось крізь руйнівний, оглушливий рев моторів, і лише дві бліді, кощаві ноги Малого Семпсона, якимось чином зв'язані між собою волокном біля закривавлених, урізаних стегон, простояли як укопані на плоту, здавалось, цілу хвилину, а то й дві, перш ніж нарешті звалились у море зі слабким, лунким плюскотом, перевернувшись догори дриґом, так що тільки гіпсово-білі ступні Малого Семпсона з гротескними пальцями стирчали з води.

Пляж перетворився на страшне пекло. Сестра Крамер раптом з'явилась невідомо звідки й істерично ревіла на грудях Йосаріана, а він обійняв її за плечі та втішав. Другою рукою він підтримував сестру Дакет, котра також тремтіла і схлипувала в нього на грудях, її тонке видовжене обличчя було бліде як смерть. Усі заметались по пляжу, і чоловіки верещали, мов жінки. В паніці люди стрімголов кинулись до своїх речей, пригинаючись і скоса позираючи на кожну лагідну, спінену хвилю, ніби вона от-от приб'є до їхніх ніг якийсь бридкий, червоний, моторошний орган – печінку або легеню. Ті, хто був у воді, відчайдушно рвалися до берега, в поспіху забуваючи, що можуть плисти, стогнучи, крок за кроком посуваючись уперед, мовби проти різкого вітру, стримувані у своїй втечі густим, липким морем.

Малий Семпсон випав дощем. Ті, хто помічали краплі його на своїх руках чи грудях, сахалися з жахом і відразою, немов намагалися вискочити з власної ненависної шкіри. Люди безладно кинулися навтьоки, озираючись з мукою і жахом в очах, наповнюючи густий, тінистий, шелесткий ліс своїм кволим хеканням та зойками. Йосаріан нестямно гнав поперед себе двох жінок, що хитались і спотикалися, підштовхував І наказував поспішати, а потім з лайкою кинувся назад на допомогу Голодному Джо, який зачепився за покривало чи за футляр фотоапарата і плюхнувся лицем у баговиння потічка.

В ескадрильї уже все знали. Люди в формі також забігали і заверещали або завмирали на місці, охоплені страхом, як сержант Найт і Док Деніка, що задерли голови і зосереджено стежили за провинним, самотнім літаком з Маквотом, який, накренившись, поволі кружляв і кружляв, набираючи висоту.

– Хто це? – стурбовано закричав Йосаріан до Дока Деніки, підбігаючи, задиханий і кульгавий, з тоскними, вологими очима, що палали гарячковим болем. – Хто в літаку?

– Маквот, – сказав сержант Найт. – З ним два нових пілоти на тренувальному польоті. Док Деніка також там.

– Я тут, – заперечив Док Деніка дивним і схвильованим голосом, кинувши переляканий погляд у бік сержанта Найта.

– Чому він не йде на посадку? – розпачливо вигукнув Йосаріан. – Навіщо він набирає висоту?

– Мабуть, він боїться йти на посадку, – відповів сержант Найт, не відриваючи важкого погляду від самотнього літака, що дерся вверх. – Він розуміє, в якій він халепі.

А Маквот піднімався все вище і вище, з монотонним гулом ведучи літак угору повільною, овальною спіраллю, що відносила його далеко над море, коли він прямував на південь, і аж до червонувато-коричневого передгір'я, коли, облетівши аеродром, ішов на північ. Невдовзі він уже був на висоті понад п'ять тисяч футів. Гудіння моторів було тихим, мов шепіт. Раптом, з несподіваним пахканням, розкрився білий парашут. За кілька хвилин розкрився другий і, слідом за першим, поплив донизу, просто до вільної посадкової смуги. На землі ніхто не ворушився. Ще тридцять секунд літак продовжував летіти на південь, тримаючи той самий курс, тепер уже звичний і передбачуваний, а тоді Маквот підняв крило і граційно пішов у віраж.

– Там ще двоє, – сказав сержант Найт. – Маквот і Док Деніка.

– Я тут, сержанте Найт, – жалібно промовив Док Деніка. – Я не в літаку.

– Чому вони не вискакують? – уголос запитав сам себе сержант Найт. – Чому не вискакують?

– Це безглуздо, – побивався Док Деніка, кусаючи губи. – Геть безглуздо.

Та Йосаріан раптом збагнув, чому Маквот не вискакує, і нестримно погнав через усю ескадрилью за літаком Маквота, махаючи руками і благально репетуючи: «Сідай, Маквоте, сідай!»; але, здається, ніхто його не чув і, певно, не чув його Маквот, і страшний, тужливий стогін вирвався з Йосаріанових грудей, коли Маквот ще раз розвернувся, гойднув на прощання крилами, подумав «ну, що ж, хай їм чорт» і врізався в гору.

Смерть Малого Семпсона та Маквота так вразила полковника Каткарта, що він підняв норму бойових вильотів до шістдесяти п'яти.