Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)

Йосаріан кивнув, і Орр розповів цілу фантастичну історію про те, чому гола дівка в квартирі повії Нейтлі лупила його по макітрі своєю туфлею, але Йосаріан не зрозумів жодного слова, тому що Орр говорив з каштанами в роті. Йосаріан невесело розсміявся на той його вибрик, і зрештою, коли настав вечір, їм довелося обійтися паскудною вечерею в брудному ресторані й попуткою повернутися на аеродром, де вони лягли спати на холодній металевій підлозі літака і промучились, перевертаючись з боку на бік, метаючись і стогнучи, години зо дві, аж поки не вдерлися водії вантажівок зі своїми ящиками артишоків, які вантажили в літак, і не зігнали їх на землю. Пішов рясний дощ. Коли вантажівки нарешті від'їхали, Йосаріан з Орром змокли до нитки, і їм довелося знову втиснутись до літака і згорнутися, мов тріпотливі анчоуси, поміж ящиків з артишоками, що невдовзі заходили ходором, бо на світанку Майло вилетів до Неаполя, щоб поміняти артишоки на палички кориці, гвоздику, ваніль і стручки перцю, які він того ж таки дня перекинув на Мальту, де, як виявилося, він був віце-генерал-губернатором. Там для Йосаріана з Орром кімнати теж не знайшлося. На Мальті Майла звали сером майором Майлом Майндербайндером і він мав кабінет гігантських розмірів у будинку генерал-губернатора. Його стіл з червоного дерева був велетенським. На стіні, облицьованій дубовими панелями, між схрещеними британськими прапорами притягала увагу величава, пафосна фотографія сера майора Майла Майндербайндера у формі королівських валлійських стрільців. Вуса на фотографії він мав рівно підстрижені й тоненькі, підборіддя – ніби висічене, а очі – гострі, мов колючки. Майла тут посвятили в лицарі, дали звання майора королівських валлійських стрільців і призначили віце-генерал-губернатором за те, що він започаткував на Мальті торгівлю яйцями. Він великодушно дозволив Йосаріанові та Орру провести ніч на товстому килимі у своєму кабінеті, але тільки-но він вийшов, з’явився вартовий у повному бойовому спорядженні і на вістрі багнета викинув їх на вулицю, перевтомлені, вони дістались до аеродрому на таксі, сердитий водій якого злупив з них утридорога, і знову пішли до літака, на цей раз завантаженого дірявими джутовими мішками з какао і свіжозмеленою кавою з таким запаморочливим ароматом, що коли рано-вранці Майло приїхав на машині з шофером, вони обоє дико ригали на шасі літака, а він сам був свіжий, мов огірочок, і відразу відправився на Оран, де для Йосаріана з Орром знову не знайшлося номера в готелі і де Майло був віце-шахом. У своєму розпорядженні Майло мав розкішні покої в рожевому, як лососина, палаці, та Йосаріанові з Орром не дозволили його супроводжувати, адже вони – невірні християни. Біля воріт їх зупинили і прогнали геть здоровенні охоронці-бербери з ятаганами. Орр сопів та шморгав носом через застуду. Широка спина Йосаріана скривилася й боліла. Йому кортіло скрутити Майлові в’язи, але той був віце-шахом Орана і його особа була священною. Як з’ясувалося, Майло був не лише віце-шахом Орана, а й каліфом багдадським, імамом дамаським та шейхом аравійським. Майло був богом кукурудзи, богом дощу та богом рису в тих відсталих краях, де темні й забобонні народи ще поклонялись таким первісним божествам, а в нетрях африканських джунглів, з належною скромністю признався Майло, великі різьблені ідоли з його вусатим обличчям здіймалися над примітивними кам’яними вівтарями, червоними від людської крові. Куди б вони не прибували, всюди його зустрічали з почестями, і тріумфальні овації йшли одна за одною від міста до міста, аж врешті-решт вони перетнули весь Близький Схід у зворотному напрямку й повернулися до Каїра, де Майло скупив усю наявну на ринку бавовну, якої ніхто у світі не хотів, і поставив себе на межу банкрутства. В Каїрі для Йосаріана з Орром нарешті знайшовся номер у готелі з м’якими постелями, підбитими пуховими подушками і чистими, свіжими простирадлами. Була там шафа з вішаками для одягу і навіть вода, щоб помитися. Йосаріан з Орром вилежались у гарячій ванні, розпаривши свої протухлі, непривабливі тіла, і вийшли з готелю разом з Майлом повечеряти салатом-коктейлем із креветок і стейком філе-міньйон у вишуканому ресторані, де у фойє стояв тікерний апарат, котрий саме вистукував біржовий курс бавовни, коли Майло запитав у метрдотеля, що то за машина. До того Майло навіть не міг собі уявити, що на світі існують такі прекрасні машини, як тікерний апарат.

– Справді? – вигукнув він, коли метрдотель закінчив свої пояснення. – І по скільки зараз продається єгипетська бавовна?

Метрдотель відповів, і Майло викупив цілий урожай.

Але Йосаріана набагато більше за єгипетську бавовну, яку скупив Майло, налякали в’язки недозрілих червоних бананів, що їх Майло помітив на місцевому ринку, коли вони в’їхали до міста, і його побоювання виявились недаремними, бо відразу після півночі Майло розбудив його з глибокого сну і сунув йому під ніс надчищений банан. Йосаріан стримав ридання.

– Спробуй, – звелів Майло, наполегливо тицяючи банан Йосаріану у скривлене обличчя.

– Майле, ти падло, – застогнав Йосаріан, – дай мені хоч трохи поспати.

– З’їж і скажи, чи смачний, – наполягав Майло. – Не кажи Орру, що я тобі дав за так. З нього я взяв два піастри.

Йосаріан покірливо з’їв банан, сказав, що банан смачний, і заплющив очі, але Майло знову розбуркав його і наказав якомога швидше вдягатися, тому що вони негайно вирушають на Піанозу.

– Зараз ви з Орром мусите завантажити банани в літак, – пояснив він. – Мені сказали, що слід остерігатися павуків у тих в’язках.

– Майле, не можна почекати до ранку? – благав Йосаріан. – Я мушу трохи поспати.

– Вони дуже швидко дозрівають, – відповів Майло, – не можна гаяти ні хвилини. Ти тільки подумай, як усі в ескадрильї зрадіють, коли ми привеземо ці банани.

Але в ескадрильї не побачили жодного банана, тому що банани добре пішли на ринках Стамбула, а в Бейруті майже задарма віддавали насіння кмину, яке Майло, позбувшись бананів, перекинув до Бенгазі, і через шість днів, під кінець відпустки Орра, вони, ледь живі від перевтоми, пригналися на Піанозу з вантажем найкращих курячих яєць із Сицилії, хоча Майло запевняв, що яйця з Єгипту, і продав їх офіцерським їдальням лише по чотири центи за штуку, і через це всі командири полків, що належали до його синдикату, попросили його чимшвидше вирушати до Каїра і закупити ще більше недозрілих червоних бананів для продажу в Туреччині, щоб там купити насіння кмину, на яке був попиту Бенгазі. І кожен мав свій пай.

Розділ 23

Старий лейтенанта Нейтлі

Єдиний чоловік в ескадрильї, котрому вдалося побачити Майлові червоні банани, був Аарфі, який прикупив дві штуки у свого впливового приятеля зі студентського братства, тепер квартирмейстера, коли ті дозріли і почали просочуватись звичними шляхами на італійський чорний ринок, і який опинився разом з Йосаріаном в офіцерській квартирі того вечора, коли Нейтлі після багатьох тижнів даремних скорботних пошуків нарешті знову знайшов свою повію і заманив її до квартири разом з двома подружками, пообіцявши кожній по тридцять доларів.

– По тридцять кожній? – неквапом зауважив Аарфі з виглядом невдоволеного знавця, скептично поплескавши та помацавши кожну з трьох рослих дівчат. – Тридцять доларів – Задорого за таких дівок. Крім того, я ще ніколи в житті за це не платив.

– Я і не прошу тебе платити, – поспішив запевнити його Нейтлі. – За всіх заплачу я. Просто заберіть до себе цих двох. Хлопці, хіба ви мене не виручите?

Аарфі самовдоволено хмикнув і похитав своєю круглою головою.

– Ніхто не буде платити за старого доброго Аарфі. Я сам можу дістати все, що захочу і коли захочу. Зараз у мене просто не той настрій.

– А чому б тобі не заплатити за всіх трьох, але двох вигнати? – запропонував Йосаріан.

– Бо моя розізлиться на мене, коли побачить, що я змусив її відпрацьовувати всі гроші, – відповів Нейтлі, стривожено глянувши на свою дівчину, яка зирила на нього сердито і щось мимрила собі під ніс. – Вона каже, що коли б я її справді любив, то відправив би її геть і переспав з котроюсь із цих двох.

– У мене є краща ідея, – похвалився Аарфі. – А якщо потримати усіх трьох до комендантської години і потім пригрозити, що якщо вони не віддадуть нам усі свої гроші, ми виженемо їх на вулицю, де їх арештують? Або скажемо, що просто викинемо їх через вікно.

– Аарфі! – жахнувся Нейтлі.

– Я лише хотів допомогти, – сказав Аарфі присоромлено. Аарфі завжди намагався допомогти Нейтлі, тому що Нейтлі мав багатого й впливового батька, який міг допомогти Аарфі після війни. – Трясця, – буркнув він, виправдовуючись. – В університеті ми завжди щось подібне витворяли. Пригадую, якось ми заманили двох дуреп старшокласниць із міста до нашого хлопчачого гуртожитку і пригрозили, що якщо вони не дадуть усім охочим, то подзвонимо їхнім батькам і скажемо, що вони давали нам усім. Ми протримали їх у ліжку більше десяти годин. Ми навіть поплескали їх трохи по писках, коли вони почали скиглити. Потім повідбирали в них усі їхні мідяки і жуйки та й вигнали геть. Ох, як ми, бувало, забавлялися в тому гуртожитку, – мрійливо пригадував він, і від тих ностальгійних споминів його товсті щоки запалали гарячим, життєрадісним рум’янцем. – Ми всіх тоді гнобили, навіть один одного.

Але зараз Аарфі нічим не міг допомогти Нейтлі, бо та дівчина, в яку він глибоко закохався, насупилася й почала лаяти його щораз лютіше й загрозливіше. На щастя, в цю мить увірвався Голодний Джо, і все знову було гаразд, хіба що за хвилину до них ввалився п'яний Данбар і відразу почав обіймати одну з реготливих дівчат. Тепер було четверо чоловіків і троє дівчат, і всі семеро, залишивши Аарфі в квартирі, позалазили в кінний кабріолет, який незрушно стояв край тротуару, поки дівчата вимагали платню наперед. Нейтлі галантним жестом вручив їм дев’яносто доларів, позичивши перед тим двадцять у Йосаріана, тридцять п’ять у Данбара і сімнадцять у Голодного Джо. Дівчата відразу полагіднішали і назвали адресу візникові, і конячка, цокаючи копитами, повезла їх через півміста в район, де вони ніколи раніше не бували, і зупинилася перед старим високим будинком на темній вулиці. Дівчата повели їх крутими, дуже довгими маршами скрипучих дерев’яних сходів на четвертий поверх і ввійшли разом з ними до своїх прекрасних і сяючих найманих покоїв, де буяв і дужчав чудесний, невпинний потік гнучких оголених юних дівчат і де сидів злий і розпусний старий, який постійно дратував Нейтлі своїм їдким смішком, і доброчесна з вигляду стара квоктуха в попелястому вовняному светрі, яка засуджувала будьяку непристойність і щосили намагалася підтримувати чистоту.

Це дивовижне помешкання було щедрим, кипучим рогом достатку, що повнився жіночими пилками і пупками. Спочатку в тьмяно освітленому сіро-брунатному салоні, що лежав на перетині трьох темних коридорів, які вели до віддалених закамарків цього дивного і чудесного борделю, біля них були лише три їхні дівчини. Ті відразу стали роздягатися, час від часу зупиняючись, щоб похизуватися своєю крикливою білизною, і поміж іншим базікали з кощавим і підтоптаним старим з довгими нечупарними сивими патлами і в несвіжій розхристаній білій сорочці, який сидів, похітливо підхихикуючи, в заяложеному голубому кріслі майже посеред салону і привітав Нейтлі й товаришів з сардонічно-чемною церемонністю. Потім стара почвалала по дівчину для Голодного Джо, сумно киваючи головою, і повернулася з двома грудастими красунями, одна з яких була вже роздягнена, а друга – лише в короткій прозорій комбінації, з якої вислизнула, перш ніж устигла сісти. Ще троє роздягнутих дівчат неквапно підійшли з іншого коридору і залишились побалакати, потім ще двоє. Наступних четверо дівчат перетнули кімнату лінивою групкою, занурені в розмову; троє були босі, а четверта небезпечно похитувалася на розстебнутих срібних бальних туфельках явно з чужої ноги. З’явилася ще одна дівчина в самих трусиках і сіла, довівши за лічені хвилини загальну кількість присутніх до одинадцяти, і всі, крім неї, останньої, були повністю голі.

В салоні розкинулась розманіжена оголена плоть, здебільшого пишна, і Голодний Джо почав гинути. Він стояв непорушно, заціпенілий від здивування, поки дівчата впурхували й зручно вмощувалися. Тоді раптом він пронизливо вереснув і стрімголов кинувся до дверей, щоб негайно летіти до квартири рядових по фотоапарат, але тут же спинився на бігу з нестямним зойком: його охопило жахне, моторошне передчуття, що весь цей милий, сліпучий, розкішний і барвистий поганський рай відберуть у нього безповоротно, якщо він бодай на мить відведе від нього очі. Він зупинився у дверях і став щось белькотіти, напружені вени та сухожилля на його обличчі та шиї дико пульсували. Старий споглядав його з переможною радістю, сидячи у своєму заяложеному голубому кріслі, мов якесь сатанинське й гедоністичне божество на троні, його довгі й худі ноги були закутані у вкрадену в американців армійську ковдру. Він тихо підсміювався, його пронизливі запалі очиці блищали цинічною і безпричинною втіхою. Старий був напідпитку. Нейтлі відразу відчув гостру неприязнь до цього нечестивого, розбещеного, непатріотичного стариганя, який за віком був не молодший за його батька і який закидав зневажливі жарти на адресу Америки.

– Америка, – сказав він, – програє у війні. А Італія переможе.

– Америка – найдужча і найбагатша країна у світі, – поінформував його Нейтлі з піднесеною пристрастю і гідністю. – Й американські вояки – неперевершені.

– Саме так, – радісно погодився старий, і в голосі почулась глузлива втіха. – Італія, навпаки, одна з найубогіших країн у світі. А італійські вояки, мабуть, найгірші за всіх. І саме тому в моєї країни все йде так добре на війні, а у вашої країни – так кепсько.

Нейтлі здивовано реготнув, а тоді вибачливо зашарівся через свою невихованість.

– Вибачте, що я сміявся над вами, – щиро сказав він і продовжив тоном шанобливої поблажливості: – Але Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Хіба тут можна казати, що все йде добре?

– Певно, що так, – бадьоро вигукнув старий. – Німців женуть звідси, а ми і далі тут. Через пару років і ви звідси підете, а ми й далі тут залишимось. Бачите, Італія справді дуже бідна і слабка країна, і саме через це ми такі сильні. Італійські солдати уже не вмирають. Але американські та німецькі – вмирають. Тому я й кажу, що все йде пречудово. Так, я цілком певний, що Італія переживе цю війну й житиме ще довго після того, як ваша країна згине.

Нейтлі не вірив своїм вухам. Він ніколи не чув такого приголомшливого блюзнірства і мимоволі дивувався, чому агенти ФБР досі не посадили цього старого зрадника за ґрати.

– Америка ніколи не згине! – закричав він пристрасно.

– Ніколи? – тихенько підколов старий.

– Ну... – затнувся Нейтлі.

Старий поблажливо засміявся, стримуючи глибшу, бурхливішу насолоду. Він лагідно під’юджував далі:

– Рим згинув, Греція згинула, Персія згинула, Іспанія згинула. Всі великі держави гинуть. А ваша – чому ні? Скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Вічність? Не забувайте, що й сама земля приречена згинути від вибуху Сонця десь за двадцять п’ять мільйонів років.

Нейтлі ніяково засовався на стільці.

– Ну, думаю, вічність – це дуже довго.

– Мільйон років? – наполягав в’їдливий старий з глумливим садистичним запалом. – Півмільйона? Жаби існують майже п’ятсот мільйонів років. А ви можете з певністю стверджувати, що Америка – з усією її потугою і багатством, з її неперевершеними вояками, з її рівнем життя проіснує стільки ж... як жаби?

Нейтлі закортіло врізати по цій хитрій пиці. Він благально озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б допоміг оборонити майбутнє його країни від огидних наклепів з боку підступного і порочного супротивника. Але ніхто не прийшов на допомогу. В дальньому кутку салону Йосаріан з Данбаром хтиво мацали чотирьох чи п’ятьох пустотливих дівчаток і шість пляшок червоного вина, а Голодний Джо вже давно почвалав одним із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, мов ненаситний деспот, стільки тілистих молодих шльондр, скільки міг захопити кволими ручками, що мерехтіли в повітрі, наче крила вітряка, і втиснути до одного ліжка.

Через поразку Нейтлі почувався ніяково. Його дівчина з виразом млосної нудьги безсоромно розляглася на м’якому дивані. Нейтлі геть занепав духом через її цілковиту байдужість до нього, через ту саму її сонну і мляву поставу, яку він пригадав з такою ясністю, з таким щемом і болем, коли вона вперше глянула на нього і відвернулася в переповненій вітальні квартири для рядових за грою в блекджек. Її млосні вуста були розтулені у довершену літеру «О», і лише Богові було відомо, на чому вона з такою тваринною апатією зупинила свій осклянілий і затуманений погляд. Старий спокійно чекав, пильно спостерігаючи за Нейтлі з усмішкою, водночас зневажливою і співчутливою. Спритна, гнучка блондинка з красивими ногами і медового кольору шкірою зручно розсілася на бильці крісла старого і почала мляво і кокетливо пестити його кощаве, бліде, розпусне обличчя. Нейтлі весь напружився від гострого обурення на вигляд такої безсоромності чоловіка настільки старого. Він пригнічено відвернувся і спитав себе, чому б йому просто не взяти свою дівчину і не піти з нею до ліжка.

Цей ниций, хижий, диявольський старий нагадував Нейтлі його рідного батька, тому що анітрішечки не був на нього схожий. Нейтлів батько був пристойний сивочолий джентльмен, який бездоганно вдягався; цей старий був нечупарне ледащо. Нейтлів батько – розважливий, тверезий і відповідальний чоловік; цей старий – легковажний і розбещений. Нейтлів батько – стриманий і культурний; цей старий – хамло. Нейтлів батько вірив у честь і знав відповіді на всі запитання; цей старий ні у що не вірив і мав лише запитання. У батька Нейтлі були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Нейтлів батько, як і батьки всіх знайомих Нейтлі, був поважний, мудрий і шанований; цей старий був украй відразливий, і Нейтлі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості спростувати всю його підлу логіку й інсинуації такими сильними аргументами, що привернуть увагу тієї знудженої, флегматичної дівчини, в яку він так шалено закохався, і вона пишатиметься ним довіку.

– Ну, щиро кажучи, я не знаю, скільки саме років проіснує Америка, – безстрашно провадив він. – Я гадаю, ми не можемо існувати вічно, якщо весь світ має рано чи пізно згинути. Але я точно знаю, що ми вціліємо і наш тріумф буде тривати ще дуже, дуже довго.

– Як довго? – дражнив його старий блюзнір у зловтішному піднесенні. – До жаб не дотягнете?

– Набагато довше, ніж ми з вами, – навмання бовкнув Нейтлі.

– Ох, і це все? Тоді це не так уже й багато, якщо взяти до уваги вашу наївність і безстрашність і мій дуже, дуже похилий вік.

– Скільки вам років? – поцікавився Нейтлі, мимо власної волі заінтригований і зачарований старим.

– Сто сім, – старий весело реготнув, помітивши, як Нейтлі спохмурнів. – Бачу, ви і цьому не вірите.

– Я не вірю жодному вашому слову, – відповів Нейтлі з боязкою примирливою усмішкою. – Я вірю лише в те, що Америка виграє війну.

– Ви надто велику ставку робите на перемогу у війнах, – хмикнув старий, брудний нечупара. – Весь фокус полягає в тому, щоб програвати війни, щоб знати, яку війну можна програти. Італія програвала війни протягом цілих сторіч, і погляньте, як нам добре ведеться. Франція виграє війни і перебуває в постійній кризі. Німеччина програє і процвітає. Гляньте на нашу найновішу історію. Італія виграла війну в Ефіопії і тут же влипла в серйозну халепу. Перемога вселила в нас таку божевільну манію величі, що ми допомогли розв’язати світову війну, в якій не мали шансу на перемогу. Але зараз ми знову програємо, усе повернулося на краще, і якщо нам вдасться зазнати поразки, ми, безперечно, знову опинимось на вершині.

Нейтлі вирячився на нього, не приховуючи, що геть спантеличений.

– Тепер я зовсім не розумію, що ви кажете. Ви говорите, як безумець.

– Зате я живу, як мудрець. Я був фашистом при Муссоліні, але тепер його скинули і я – антифашист. Я був фанатичним прибічником німців, коли сюди прийшли німці, щоб захистити нас від американців, а тепер, коли американці захищають нас від німців, я фанатичний прибічник американців. Можу вас запевнити, мій сердитий юний друже, – зневажливі очі старого зблиснули ще яскравіше, а моторошне збентеження Нейтлі лише наростало, – що ви з вашою країною не маєте вірнішого прибічника в усій Італії, ніж я, та лише доти, поки ви в Італії.

– Але, – вигукнув Нейтлі, не вірячи своїм вухам, – ви перебіжчик! Пристосуванець! Ви – флюгер на даху! Безсоромний, безпринципний опортуніст!

– Мені сто сім років, – чемно нагадав йому старий.

– У вас немає ніяких переконань?

– Звісно, що немає.

– Ніякої моралі?

– Ох, я дуже моральна людина, – запевнив його старий мерзотник з удаваною серйозністю, погладжуючи голе стегно пишногрудої чорнявки з милими ямочками, що спокусливо вмостилася на другому бильці крісла. Він саркастично вишкірився до Нейтлі, сидячи у своїй самовдоволеній та убогій величі поміж голими дівчатами, владно поклавши на обох свої руки.

– Я в це не вірю, – ображено зауважив Нейтлі, вперто намагаючись не помічати, як він пестить дівчат. – Я просто в це не вірю.

– Але це чиста правда. Коли німці входили до міста, я танцював на вулиці, мов юна балерина, і горлав «Хайль Гітлер!» аж до хрипоти. Я навіть махав нацистським прапорцем, якого вихопив в однієї гарної дівчинки, поки її мама відвернулась. Коли німці покинули місто, я помчав зустрічати американців з пляшкою відмінного бренді і кошиком квітів. Бренді, звичайно, було для мене самого, а квіти – щоб закидати ними наших визволителів. У першій машині їхав набундючений і напринджений сивий майор, і я влучив йому червоною трояндою просто в око. Чудовий кидок! Бачили б ви тільки, як він скривився.

Нейтлі роззявив рота від здивування і зірвався на рівні ноги, кров відхлинула від щік.

– Майор ...де Коверлі! – скрикнув він.

– Ви його знаєте? – вдоволено спитав старий. – Який щасливий збіг обставин!

Приголомшений Нейтлі навіть не почув його.

– То це ви поранили майора ...де Коверлі! – вигукнув він, захлинаючись від обурення. – Як ви могли таке вчинити?

Капосний старий залишався незворушним.

– Краще спитайте, як я міг стриматися. Бачили б ви того пихатого старого бовдура, що сидів у машині з таким суворим виглядом, немовби він сам Всевишній, з такою величезною, нерухомою головою і дурною, врочистою пикою. Це була така спокуслива мішень! От я й уліпив йому в саме око трояндою сорту «американська красуня». Мені здалося, що вона пасувала б найкраще. Як гадаєте?

– Те, що ви зробили, – це жахливо! – напався на нього Нейтлі з докором. – Це підлий злочин! Майор ...де Коверлі – начальник штабу нашої ескадрильї!

– Справді? – глумливо перепитав невиправний старий, з удаваним каяттям узявшись за гостре підборіддя. – В такому разі мусите віддати мені належне за мою безсторонність. Коли до міста в'їжджали німці, я мало не проштрикнув на смерть одного дужого молодого обер-лейтенанта гілочкою едельвейса.

Нейтлі був нажаханий і приголомшений нездатністю старого мерзотника збагнути усю страхітливість свого злочину.

– Невже ви не розумієте, що ви накоїли? – шаленів він. – Майор ...де Коверлі – благородна і прекрасна людина, і всі від нього у захваті.

– Він старий безмозкий дурень, який не має жодного права поводитись, ніби він молодий безмозкий дурень. А де він зараз? Помер?

Нейтлі відповів тихо і з побожним острахом:

– Ніхто не знає. Здається, він пропав.

– От бачите? Уявіть собі чоловіка в його віці, який ризикує тією крихтою життя, що йому залишилась, заради чогось такого безглуздого, як країна.

Нейтлі тут же був готовий до бою.

– Ризикувати життям заради своєї країни – це не безглуздо! – заявив він.

– Справді? – спитав старий. – А що таке країна? Це шматок землі, оточений з усіх боків кордонами, здебільшого неприродними. Англійці вмирають за Англію, американці – за Америку, німці – за Німеччину, росіяни – за Росію. Зараз у цій війні воює п’ятдесят чи шістдесят країн. Напевно, що не варто вмирати за всі ці країни.

– За все те, за що варто жити, – сказав Нейтлі, – варто й померти.

– І за все, за що варто вмерти, – відповів старий блюзнір, – без сумніву, варто пожити. Знаєте, ви такий чистий і наївний юнак, що мені вас трохи жаль. Скільки вам років? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

– Дев’ятнадцять, – відповів Нейтлі. – У січні виповниться двадцять.

– Якщо доживете. – Старий похитав головою, і на обличчі на мить з’явився такий самий вразливий, задумливий вираз, як у вередливої, вражої старої. – Вас уб’ють, якщо ви не будете стерегтися, а я бачу, що не будете. Чому б вам не скористатися здоровим глуздом і не спробувати бути таким, як я? Тоді б і ви, можливо, дожили до ста семи.

– Тому що краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, – відпарирував Нейтлі з переможною і піднесеною впевненістю. – Сподіваюсь, ви чули цей вислів раніше.

– Звичайно, чув, – розмірковував підступний старий, знов усміхнувшись. – Та, боюся, ви його трохи перекрутили. Краще жити стоячи, ніж умерти на колінах. Ось як звучить цей вислів.

– Ви певні? – спитав спантеличений Нейтлі. – У моєму варіанті більше глузду.

– Ні, в моєму більше глузду. Спитайтеся в своїх друзів.

Нейтлі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх немає. Йосаріан з Данбаром зникли. Старий вибухнув презирливим реготом, потішаючись над розгубленістю Нейтлі. Обличчя хлопця потемніло від сорому. Кілька секунд він безпорадно вагався, а потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридору шукати Йосаріана й Данбара, сподіваючись ще перехопити і повернути їх до салону на свій порятунок новиною про славнозвісну сутичку цього старого з майором ...де Коверлі. Всі двері в коридорах були позачинювані. Ніде не пробивалося світло. Було вже дуже пізно. Нейтлі припинив безнадійні пошуки. Нарешті він зрозумів, що єдине, що йому залишається, – це піти до своєї коханої, десь прилягти і ніжно й галантно кохатися з нею, а потім разом планувати їхнє майбутнє; та коли він повернувся до салону, то й вона вже пішла спати, і єдине, що йому тепер залишилось, це продовжувати безнадійну дискусію з ненависним старим, який з жартівливою чемністю підвівся зі свого крісла і, пославшись на пізню годину, покинув Нейтлі з двома напівсонними дівчатами, котрі не могли сказати, куди поділась його власна повія, а за кілька секунд і самі пішли спати після невдалих спроб зацікавити його собою, і він залишився ночувати сам у салоні на горбкуватому диванчику.

Нейтлі був вразливим, багатим, вродливим хлопцем з чорним волоссям, довірливими очима і болем у потилиці, коли прокинувся на диванчику рано-вранці, силкуючись пригадати, де він. Завжди чемний і лагідний, він прожив на світі майже два десятки років без жодної травми, стресу, ненависті чи неврозу, і саме це стало доказом для Йосаріана, що Нейтлі насправді ненормальний. Дитинство він мав щасливе, хоч і знав, що таке дисципліна. Він жив у злагоді зі своїми братами та сестрами і не відчував ненависті до батька з матір’ю, хоч обоє завжди були дуже добрі до нього.

Нейтлі змалку привчали ненавидіти таких людей, як Аарфі, котрих його мати називала вискочнями, і таких, як Майло, котрих його батько називав пройдисвітами, але він того ніколи не навчився, бо його ніколи не підпускали до таких людей. Наскільки він міг пригадати, в їхніх будинках у Філадельфії, Нью-Йорку, Мейні, Палм-Бічі, Саутгемптоні, Лондоні, Довілі, Парижі та на Півдні Франції завжди з’являлися тільки леді та джентльмени, які не були ані вискочнями, ані пройдисвітами. Нейтлева мати, що походила з роду Торнтонів з Нової Англії, була Донькою Американської Революції. Його батько був Сучий Син.

– Завжди пам’ятай, – часто нагадувала йому мати, – що ти з роду Нейтлі. Не з роду Вандербільдів, чиї статки збив якийсь там капітан буксира; не з Рокфеллерів, чиє багатство нагромадилось на безсовісних спекуляціях нафтою; не з Рейнольдсів чи Дюків, чиї прибутки походять з продажу довірливим людям продуктів, що містять канцерогенні смоли і гудрони;

і звісно ж, ти не з Асторів, чия родина, я впевнена, ще й досі здає в оренду кімнати. Ти з роду Нейтлі, а Нейтлі нічого не роблять заради грошей.

– Твоя мама хоче сказати, синку, – якось ввічливо втрутився батько, докидаючи витончене і стисле слівце, що завжди захоплювало Нейтлі, – що давні статки кращі за нові статки і ті, хто недавно забагатіли, ніколи не будуть тішитися такою повагою, як ті, хто недавно збідніли.

Нейтлів батько був невичерпним джерелом таких витончених премудростей. Кипучий і рум’яний, він нагадував синові гарячий глінтвейн, і Нейтлі щиро любив свого батька, хоч і не любив глінтвейну. Коли вибухнула війна, сім’я Нейтлі вирішила, що їхній син піде до армії, бо для дипломатичної служби він надто молодий, а батькові було відомо з авторитетних джерел, що Росія впаде за кілька тижнів чи місяців, і тоді Гітлер, Черчилль, Рузвельт, Муссоліні, Ґанді, Франко, Перон та японський імператор підпишуть мирний договір і всі разом житимуть щасливо довіку. Саме на батькову пораду Нейтлі записався до школи Повітряних сил, де він зможе спокійно вчитися на пілота, доки Росія не капітулює і не буде підписано мир, і де, як офіцер, він буде спілкуватися винятково з джентльменами.

Натомість він опинився у товаристві Йосаріана, Данбара й Голодного Джо в будинку розпусти у Римі, зворушливо закоханий у байдужу до нього дівчину, з якою він нарешті таки ліг до ліжка після самотньої ночі в салоні, але майже відразу їм усе перебила невиправна сестричка його дівчини, яка без попередження вбігла до кімнати і ревниво скочила до ліжка, щоб Нейтлі обійняв і її. Повія Нейтлі, розлючена, вліпила їй запотиличника і, схопивши за волосся, витягла з ліжка. Це дванадцятирічне дівчисько нагадувало Нейтлі обскубане курча або галузку з обідраною корою; її дитяче тільце змушувало всіх, хто бачив її, ніяковіти, коли вона намагалася передчасно наслідувати дорослих, і їй завжди наказували одягтися і йти надвір погратися на свіжому повітрі з іншими дітьми. Тепер дві сестри розлючено лаялись і плювались одна на одну, зчинивши такий оглушливий галас, що до кімнати збігся цілий натовп реготливих глядачів. Роздратований Нейтлі здався. Він попросив свою дівчину одягтися й піти разом поснідати. Сестричка потяглася слідом, і коли всі троє поважно снідали у найближчому кафе просто неба, Нейтлі відчув себе гордим батьком сімейства. Але до моменту, коли вони зібралися повертатись, повія Нейтлі вже занудьгувала і вирішила, що краще піти з двома подружками підчепити когось на вулиці, аніж провести ще якийсь час із ним. Нейтлі і сестричка покірливо рушили слідом, тримаючись на певній відстані: амбітна мала – щоб перейняти ще кілька цінних навиків, а Нейтлі – щоб виїдати собі печінки в апатичній зневірі, й обоє засмутилися, коли дівчат підібрали солдати у штабній машині.