Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 35 страниц)

– І що сказав майор Майор?

– Майор Майор сказав, що нічим не може йому допомогти.

Обличчя капелана видовжилось.

– Майор Майор це сказав?

– Так, сер. Насправді він порадив Йосаріанові звернутися по допомогу до вас. Ви впевнені, що не хочете залишити записку, сер? Ось вам папір і олівець.

Капелан невтішно похитав головою, закусивши пересохлу, спечену губу, і вийшов з намету. До вечора було ще далеко, а вже стільки всього сталося. В лісі повітря було прохолодніше. В горлі йому дерло й пекло. Він ішов поволі й журливо питав себе, яке-то ще нещастя впаде йому на голову, аж тут зненацька із заростів шовковиці на нього вискочив божевільний лісовий відлюдник. Капелан заверещав не своїм голосом.

Високий, блідий як мрець незнайомець, сполоханий капелановим вереском, відсахнувся і завищав:

– Не бийте мене!

– Хто ви? – закричав капелан.

– Прошу, не бийте мене! – скрикнув чоловік у відповідь.

– Я капелан!

– Тоді навіщо вам мене бити?

– Я не збираюся вас бити! – наполягав капелан, уже дратуючись, хоч і далі стояв як укопаний. – Просто скажіть мені, хто ви і чого від мене хочете.

– Я тільки хочу дізнатися, чи Вождь Білий Вівсюг ще не вмер від запалення легень, – загорлав чоловік. – Це все, чого я хочу. Я живу тут. Моє прізвище Флюм. Я належу до ескадрильї, але живу тут, у лісі. Спитайтеся в кого завгодно.

Уважно вивчаючи цю чудернацьку, зіщулену постать, капелан потроху повертав собі самовладання. Пара іржавих капітанських кубиків звисала на пошарпаному комірі сорочки чоловіка. Він мав волохату, чорну, мов смола, бородавку в одній ніздрі і густі щетинисті вуса кольору тополиної кори.

– Якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? – поцікавився капелан.

– Я змушений жити в лісі, – ображено відповів капітан, наче капелан мав би сам про це знати. Він повільно випростався, сторожко споглядаючи на капелана, хоча був на голову вищий за нього. – Хіба ви не чули про мене? Вождь Білий Вівсюг поклявся, що якось уночі, коли я міцно засну, переріже мені горло, і поки він живе, я боюся спати в ескадрильї.

Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.

– Яка нісенітниця, – відповів він. – Це було б умисне вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?

– Я доповідав про це майорові Майору, – сумно мовив капітан, – І майор Майор сказав, що сам переріже мені горло, якщо я ще хоч раз звернуся до нього. – Чоловік з острахом глянув на капелана. – Ви також збираєтесь перерізати мені горло?

– О ні, ні, ні, – запевнив його капелан. – Звісно, ні. Ви справді живете в лісі?

Капітан кивнув головою, а капелан з жалем і повагою поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання лице. Тіло чоловіка – був скелет у пожмаканому одязі, що висів на ньому, як безладна купа лантухів. З усіх боків до нього поприлипали віхті сухої трави; він дуже давно не стригся. Під очима лежали великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушив той зацькований, брудний вигляд капітана, і він сповнився до нього пошаною і співчуттям, уявивши собі численні жорстокі поневіряння, що їх бідолаха мусить зазнавати щодня. Смиренно стишивши голос, він запитав:

– Хто вам пере білизну?

Капітан діловито скривив губи.

– Праля з однієї ферми, там, при дорозі. Свої речі я тримаю у трейлері і раз-два на день забігаю туди, щоб взяти чистий носовичок чи білизну.

– А що ви будете робити, коли настане зима?

– О, до цього часу я сподіваюся повернутися до ескадрильї, – відповів капітан тоном самовпевненого страдника. – Вождь Білий Вівсюг усім обіцяв, що невдовзі помре від запалення легень, тож, думаю, мені треба потерпіти, поки настане холодна й сира погода. – Він спантеличено вирячився на капелана. – А ви цього не знаєте? Хіба ви не чули, що в ескадрильї всі про мене говорять.

– Я щось не чув, щоб про вас згадували.

– Ну, я того не розумію. – Капітана це зачепило, але він провадив з удаваним оптимізмом. – Вересень уже скоро, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці про мене запитають, то скажіть, що я ще повернусь і добряче попрацюю над інформаційними бюлетенями, хай тільки-но Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень. Не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень, я повернуся. Добре?

Капелан закарбував у пам’яті ці пророчі слова, зачарований їхнім езотеричним змістом.

– Ви живитесь ягодами, травами й корінцями? – спитав він.

– Ні, звісно, що ні, – здивовано відповів капітан. – Я прокрадаюся в їдальню через чорний вхід і харчуюся на кухні. Майло дає мені канапки з молоком.

– А що ви робите, коли дощить?

Капітан щиро відповів:

– Мокну.

– Де ви спите?

Капітан умить зіщулився і позадкував.

– І ви також? – нестямно скрикнув він.

– О ні, – вигукнув капелан. – Присягаюся.

– Ви хочете перерізати мені горло! – наполягав капітан.

– Даю вам слово, – почав умовляти капелан, та було вже пізно, бо той непоказний кудлатий привид уже зник, настільки вправно розчинившись серед квітучої, плямистої, густої плутанини листя, світла і тіней, що капелан навіть засумнівався в його реальності. Навколо відбувалося стільки неймовірних подій, що він уже не мав певності, які з них неймовірні, а які дійсно відбувалися. Йому кортіло якнайшвидше все вияснити про цього лісового безумця, перевірити, чи капітан Флюм насправді існував, але першим його завданням, пригадав він неохоче, було перепросити в капрала Віткома за те, що не потурбувався делегувати йому більше обов’язків. Він кволо чвалав звивистою стежкою, настільки ослаблий від спраги і втоми, що ледве переставляв ноги. Думка про капрала Віткома сповнювала його каяттям. Він молив Бога, щоб до його повернення капрал Вітком кудись пішов, а він зміг спокійно роздягнутися, старанно вимити руки, плечі й груди, напитися води, лягти відпочити і, можливо, навіть кілька хвилин подрімати; але на нього чекало нове розчарування і новий удар, бо коли він прийшов, капрал Вітком уже став сержантом Віткомом і сидів, знявши сорочку, в капелановому кріслі й капелановою голкою та ниткою пришивав до рукава сержантські смужки. Капрала Віткома підвищив полковник Каткарт, який хотів негайно бачити капелана у справі листів.

– О ні, – застогнав капелан і, мов підкошений, впав на ліжко. Його тепла фляга була порожня, а сам він був настільки збентежений, що зовсім забув про мішок Лістер[34]34
  Пристосування для хімічного очищення води в польових умовах.


[Закрыть], який висів у затінку між наметами. – Я не вірю. Просто не вірю, що хтось усерйоз вважає, ніби я підробляв підпис Вашингтона Ірвінга.

– Не про ці листи мова, – виправив його капрал Вітком, відверто насолоджуючись капелановою досадою. – Він хоче поговорити з вами про листи до родичів загиблих та поранених.

– Листи до родичів? – здивовано спитав капелан.

– Саме так, – зловтішався капрал Вітком. – Всипле вам перцю за те, що ви не дозволили мені їх розсилати. Ви б тільки бачили, як він ухопився за мою ідею, що на цих листах може стояти його підпис. Саме тому він мене і підвищив. Він абсолютно певний, що завдяки їм він потрапить на сторінки «Сатердей Івнінг Пост».

Сум’яття капелана наростало.

– Але звідки він довідався, що ми говорили про цю ідею?

– Я навідався до нього в офіс і розповів.

– Що ви зробили? – пронизливо скрикнув капелан і зірвався на ноги в невластивому йому нападі люті. – Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, не спитавшись мого дозволу?

Капрал Вітком зухвало й зневажливо вишкірився.

– Саме так, капелане, – відповів він. – І для вашого ж блага – не намагайтеся щось за це зробити. – Він засміявся тихенько, але зі злісним викликом. – Полковникові Каткарту не сподобається, коли він довідається, що за цю мою ідею ви зводите зі мною порахунки. І знаєте що, капелане? – продовжив капрал Вітком, з голосним луском перекусивши капеланову чорну нитку і одягаючи сорочку. – Цей тупий вилупок справді вважає, що моя ідея – одна з найгеніальніших.

– Можливо, я навіть потраплю на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», – хвалився усміхнений полковник Каткарт, життєрадісно походжаючи по своєму кабінету й вичитуючи капеланові. – А вам просто забракло розуму, щоб оцінити цю ідею. Ви маєте доброго помічника в особі капрала Віткома, капелане. Сподіваюся, вам стане розуму оцінити хоча б це.

– Сержанта Віткома, – поправив його капелан, не встигнувши подумати.

Полковник Каткарт люто вирячив очі.

– Я і сказав «сержант Вітком», – відповів він. – Замість того, щоб постійно вишукувати помилки, ви б краще хоч інколи слухали. Ви ж не хочете все життя бути капітаном, хіба ні?

– Сер?

– Ну, я не уявляю собі, як ви зможете добитись чогось більшого, якщо й далі будете отак себе поводити. Капрал Вітком вважає, що у вашої брати

ось уже тисяча дев’ятсот сорок чотири роки не було жодної свіжої ідеї, і я схильний з ним погодитись. Розумний хлопчина, цей капрал Вітком. Ну, гаразд, тепер усе зміниться. – Полковник Каткарт із рішучим виглядом сів за стіл і, знайшовши чисту сторінку в своєму блокноті, тицьнув у неї пальцем. – Починаючи від завтра, – оголосив він, – ви з капралом Віткомом від мого імені будете писати листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Я хочу, щоб це були щирі листи. Нехай у кожному з них буде багато особистих подробиць, щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово йде з мого серця. Все ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед, виражаючи незгоду.

– Але, сер, це неможливо! – бовкнув він. – Ми не знаємо наших людей аж так добре.

– Яке це має значення? – спитав полковник Каткарт, а тоді примирливо усміхнувся. – Капрал Вітком приніс мені зразок листа, де передбачено всі можливі випадки. Послухайте: «Шановний(а) містере, місіс, міс або шановні містере та місіс! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений чи пропав безвісти». І таке інше. Думаю, вступна фраза точно передає мої особисті почуття. До речі, може, краще доручіть усю справу капралові Віткому, якщо вам не хочеться цим займатись. – Полковник Каткарт витяг свого мундштука і заходився згинати й розгинати його, немов інкрустоване слоновою кісткою та оніксом пужално. – Це ще одна ваша хиба, капелане. Капрал Вітком розповідав, що ви не вмієте делегувати обов’язки. Він каже, що вам також бракує ініціативності. Сподіваюся, ви не станете мені заперечувати?

– Ні, сер, – похитав головою капелан.

Він відчував себе нікчемним слабаком, тому що не вмів делегувати обов’язки і йому бракувало ініціативності, і тому що йому насправді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все перемішалось. За вікном стріляли по тарілочках, і кожен новий постріл примушував його здригатися. Він просто не міг звикнути до стрілянини. Його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись у минулому він уже стояв у кабінеті полковника Каткарта за подібних обставин і його так само оточували кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu. Вся ситуація здавалась дуже знайомою, хоча сприймалася неначе з відстані. Одяг його був брудний і потертий, і він до смерті боявся, що від нього тхне.

– Ви надто серйозно до всього ставитесь, капелане, – грубувато сказав йому полковник Каткарт тоном досвідченого чоловіка. – Це ще одна ваша хиба. Оте ваше похмуре обличчя псує всім настрій. Хоча б вряди-годи усміхайтеся. Ну ж бо, капелане. Покажіть, що вмієте реготати, і я дам вам цілий кошик помідорів. – Він почекав якусь мить, спостерігаючи, а потім переможно пирхнув. – От бачите, капелане, я маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

– Так, сер, – смиренно погодився капелан, з помітним зусиллям ковтаючи слину. – Не зараз. Я дуже хочу пити.

– То налийте собі. Підполковник Корн завжди тримає в себе в столі пляшку бурбону. Вам треба якось увечері заскочити з нами до офіцерського клубу і трохи розважитись. Спробуйте хоч інколи собі врізати. Сподіваюсь, ви не вважаєте себе кращим за всіх нас лише тому, що ви – професіонал.

– О ні, сер, – запевнив його капелан зніяковіло. – Правду кажучи, я вже кілька останніх вечорів навідувався до офіцерського клубу.

– Не забувайте, ви лише капітан, – вів далі полковник Каткарт, пропустивши повз вуха слова капелана. – Хоч ви й професіонал, та за званням —лише капітан.

– Так, сер. Я знаю.

– Чудово. І добре також, що тоді не розсміялися. Я все одно не дав би вам помідорів. Капрал Вітком повідомив, що сьогодні вранці ви прихопили в мене в кабінеті один помідор.

– Сьогодні вранці? Але сер! Це ж ви мені його дали.

Полковник Каткарт підозріливо скинув головою.

– Я ж не казав, що не давав його вам, хіба ні? Я просто сказав, що ви його прихопили. Не розумію, чого ви чуєтеся винним, якщо ви його не вкрали. Я справді дав вам його?

– Так, сер. Присягаюся, що дали.

– Ну, значить, доведеться повірити вам на слово. Хоч не уявляю собі, навіщо мені було давати вам той помідор. – Полковник Каткарт упевнено переставив кругле скляне прес-пап'є з правого кінця столу на лівий і взяв гостро підструганий олівець. – Гаразд. Капелане, якщо у вас усе, то в мене тут багато важливої роботи. Доповісте мені, як тільки капрал Вітком розішле з десяток цих листів, і ми зв'яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». – Раптом його обличчя натхненно просіяло: – Послухайте! А якщо наш полк знову зголоситься бомбити Авіньйон? Тоді справа зарухається!

– Авіньйон? – серце капелана завмерло І по тілу побігли мурашки.

– Саме так, – збуджено підтвердив полковник. – Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доб'ємося успіху. Якщо це можливо, я б хотів потрапити до різдвяного номера. Гадаю, тираж тоді більший.

І капелан з жахом спостерігав, як полковник схопив слухавку й запропонував свій авіаполк на добровільне бомбування Авіньйона, а того ж вечора знову спробував вигнати його з офіцерського клубу, за мить до того, як п’яний Йосаріан підвівся, перекинувши стільця, аби відплатити стусаном, що змусило Нейтлі вигукнути Йосаріанове ім’я, аж полковник Каткарт зблід і завбачливо кинувся втікати, та врізався в генерала Дрідла, а той гидливо зіштовхнув його зі своєї придавленої ноги і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Каткарта: по-перше, оте моторошне ім'я Йосаріан!, що знову бамкнуло для нього, мов похоронний подзвін, по-друге, ота придавлена нога генерала Дрідла, – і тут полковник Каткарт відкрив ще одну хибу капелана, адже тепер буде неможливо передбачити, як реагуватиме на нього генерал Дрідл кожного наступного разу. Полковник Каткарт ніколи не забуде того вечора, коли генерал Дрідл уперше зауважив капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, спітнілу, нетверезу пику, крізь жовту завісу сигаретного диму він втупився важким поглядом у капелана, що самотньо притаївся біля стіни.

– Що за чорт? – хрипко вигукнув генерал Дрідл, грізно насупивши кошлаті сиві брови від здивування. – Кого це я бачу – капелана? Як мило – духовна особа тиняється в такому місці, посеред купи брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт суворо стиснув губи і став підводитись.

– Не можу не погодитися з вами, сер, – жваво підхопив він, сповнений показного осуду. – Просто не розумію, що діється нині з нашим духовенством.

– Воно стає кращим, ось що з ним діється, – упевнено гаркнув генерал Дрідл.

Полковникові Каткарту підкотився клубок до горла, але він тут же опанував себе.

– Так, сер. Воно стає кращим. Саме це я хотів сказати, сер.

– Ось у таких місцях капелан і мусить бувати, стовбичити тут серед наших льотчиків, поки ті напиваються і грають у карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру. А як же в біса інакше він приведе їх до віри в Бога?

– Саме це я і мав на думці, сер, коли наказав йому сюди заходити, – обережно сказав полковник Каткарт і, по-панібратськи обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але суворо наказав йому з'являтися щовечора на чергування в офіцерський клуб і весь час стовбичити серед льотчиків, поки ті напиваються і грають в карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру.

Капелан погодився і відтоді регулярно з'являвся на чергування до офіцерського клубу і стовбичив там серед льотчиків, які його намагались уникати, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка і Вождь Білий Вівсюг ні з того ні з сього розвернувся і заїхав полковникові Мудусу кулаком у ніс, що той гепнувся задом на підлогу, а генерал Дрідл несподівано зайшовся бурхливим реготом, аж тут угледів капелана, який стояв зовсім поруч, вирячившись на нього з болем і подивом. Генерал Дрідл умить завмер. Якусь хвилину він сердито поглядав на капелана, його добрий настрій геть вивітрився, а відтак роздратовано повернувся до бару, перевалюючись з боку на бік, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. Полковник Каткарт перелякано трюхикав слідом за ним, стурбовано визираючи підполковника Корна і марно сподіваючись хоч на якусь допомогу.

– Оце так чудасія, – пробурчав генерал Дрідл біля бару, стиснувши порожню склянку своєю могутньою рукою. – Це справді чудасія, коли духовна особа починає вештатися в такому місці з купою брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт зітхнув з полегшенням.

– Так, сер, – гордо вигукнув він. – Це справді чудасія.

– Тоді якого біса ви нічого з тим не зробите?

– Сер? – спитав полковник Каткарт, блимаючи очима.

– Ви гадаєте, вам робить честь, що ваш капелан вештається тут кожного вечора? Коли я тільки не прийду, він завжди тут.

– Ви маєте рацію, сер, цілковиту рацію, – відповів полковник Каткарт. – Це зовсім не робить мені честі. І я збираюся щось із цим зробити, зараз же.

– А хіба не ви наказали йому сюди приходити?

– Ні, сер, це був підполковник Корн. Я його також збирався серйозно покарати.

– Якби він не був капеланом, – промимрив генерал Дрідл, – я б наказав вивести його на вулицю і пристрелити.

– Він не капелан, сер, – послужливо підказав полковник Каткарт.

– Не капелан? Тоді якого біса він носить на комірі хреста, якщо він не капелан?

– Він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Він підполковник.

– У вас капелан у чині підполковника? – здивовано перепитав генерал Дрідл.

– О, ні, сер. Мій капелан всього лише капітан.

– Тоді якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він всього лише капітан?

– Він не носить на комірі срібний листок, сер. Він носить хрест.

– Пішов геть звідси, сучий ти сину, – сказав генерал Дрідл. – Бо накажу вивести на вулицю і пристрелити!

– Слухаюсь, сер.

Полковник Каткарт пішов геть від генерала Дрідла, тяжко зітхнувши, і вигнав капелана з офіцерського клубу, і все було майже так само, як і через два місяці, після того як капелан спробував переконати полковника Каткарта скасувати його наказ про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти і зазнав у цій спробі жахливої поразки, тепер капелан був би вже зовсім піддався відчаю, але його стримала думка про дружину, яку він зворушливо кохав і за якою тужив з такою чуттєвою й екзальтованою пристрастю, а також його довічна віра в мудрість і справедливість безсмертного, всемогутнього, всевидющого, людяного, всюдисущого, людиноподібного, англомовного, англосаксонського, проамериканського Бога, яка вже почасти похитнулася.

Стільки різних випробувань зазнавала його віра. Є, звичайно, Біблія, але Біблія – це просто книжка, така сама, як «Холодний дім», «Острів скарбів», «Етан Фром» чи «Останній з могікан». То хіба можливо, щоб – одного разу капелан чув, як про це запитав Данбар, – відповіді на всі загадки світобудови давали неуки, неспроможні зрозуміти механізм випадання дощу? Невже Всемогутній Бог, у всій Своїй безмежній премудрості, дійсно злякався шість тисяч років тому, що людям вдасться збудувати вежу до самого неба? А де в біса те небо? Вгорі? Внизу? Немає ані гори, ні низу в цьому скінченному, але й дедалі ширшому Всесвіті, де навіть неосяжне, палаюче, сліпуче, величне Сонце поступово згасає і згодом зруйнує саму Землю. Чудес немає; молитви залишаються без відповіді, а нещастя з однаковою жорстокістю гнітять праведних та грішних; і капелан, як людина совісна й вольова, вже давно дослухався б до голосу розуму і зрікся б віри в Бога своїх батьків, – насправді відмовився б від свого покликання і своєї посади і випробував би себе рядовим у піхоті чи артилерії, або навіть капралом у десантних військах, – коли б не низка містичних явищ, таких як голий чоловік на дереві в день похорону бідолашного сержанта кілька тижнів тому і загадкова, незабутня, натхненна обіцянка пророка Флюма, дана сьогодні в лісі: «Скажіть їм, що я повернуся, тільки-но прийде зима».