Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 17

Солдат у білому

Йосаріан відразу побіг до шпиталю, налаштований лежати там довіку, лише б не йти на ще одне бойове завдання понад тих тридцять два, які вже відлітав. Через десять днів після того, як він змінив думку і вийшов зі шпиталю, полковник підняв кількість вильотів до сорока п’яти, і Йосаріан відразу побіг назад, налаштований лежати в шпиталі довіку, лише б не йти на ще одне завдання понад тих шість додаткових завдань, які він щойно відлітав.

Йосаріан міг лягати до шпиталю коли завгодно завдяки своїй печінці та очам; лікарі не могли вилікувати його хвору печінку, як і не могли подивитись йому в очі, коли він розказував їм, що в нього хвора печінка. Він міг насолоджуватися життям у шпиталі, аж поки в його палаті не з’являвся хтось дійсно дуже хворий. Його організм був доволі міцний, щоб без будь-яких незручностей перенести будь-чию малярію чи застуду. Він не страждав від післяопераційного болю, коли іншим видаляли мигдалики, і лише з легкою нудотою та огидою переживав їхні грижі чи геморої. Але більшого вже він витерпіти не міг, щоб не захворіти самому. І от тоді він був готовий втікати звідти. У шпиталі він собі відпочивав, бо ніхто й ні до чого його тут не зобов’язував. Усе, що від нього вимагали, – це вмерти чи одужати, і оскільки він ліг до шпиталю цілком здоровим, одужати йому було дуже легко.

У шпиталі було набагато краще, ніж у літаку над Болоньєю чи над Авіньйоном, де за штурвалом сидять Гапл і Добз, а в хвостовому відсіку вмирає Сноуден.

Зазвичай у шпиталі не було й близько стільки хворих людей, скільки бачив їх Йосаріан поза стінами шпиталю, а також у шпиталі загалом було значно менше важкохворих. Рівень смертності у шпиталі був набагато нижчий,

ніж поза його стінами, і до того ж набагато здоровішої смертності. Майже ніхто не вмирав даремно. Люди в шпиталі знали значно більше про вмирання і робили цю справу набагато акуратніше, доладніше. Вони не могли приборкати Смерть у шпиталі, але все-таки примусили її поводитись як слід, навчили її добрих манер. Зачинити перед Смертю двері було неможливо, та коли вона з’являлась у шпиталі, то мусила поводитись як поважна пані. Тут не було грубої, потворної показухи, такої звичної для вмирання поза межами шпиталю. Ніхто не вибухав у повітрі, як ото Крафт або небіжчик з Йосаріанового намету, ані не замерзав до смерті під сліпучим літнім сонцем, як замерз Сноуден у хвості літака, перед тим виказавши Йосаріанові свою таємницю.

– Мені холодно, – скімлив Сноуден. – Мені холодно.

– Тихо, тихо, – намагався втішити його Йосаріан. – Тихо, тихо.

Ніхто не зникав дивовижним чином у хмарі, як це зробив Клевінджер.

Нікого не розривало на криваве шмаття. Ніхто не тонув у воді, нікого не вбивала блискавка, не кремсали заводські машини, не розчавлювали обвали. Нікого не вбивала куля грабіжника, не душили до смерті ґвалтівники, не заколювали ножем у барі, нікому не розчахували голову сокирами власні батьки або діти, ніхто не гинув від стихійного лиха. Ніхто на смерть не вдавився. Як справжні джентльмени, люди вмирали тут від втрати крові в операційній палаті чи без зайвих слів згасали в кисневому боксі. Тут не було хитрих фокусів на кшталт зараз-ви-мене-бачите-а-зараз-ні, таких популярних поза шпиталем, ніхто не зникав без сліду просто на очах. Не було тут голоду чи повеней. Діти не задихалися в колисках чи в льодовниках, не потрапляли під вантажівки. Нікого не забивали до смерті. Ніхто не сунув голову в духовку газової плити, ввімкнувши газ, не кидався під колеса поїздів підземки, не випадав з вікон готелю мертвим тягарем, пролітаючи зі свистом і з прискоренням тридцять футів на секунду, щоб гепнутися з огидним «фляк» на тротуар і вмирати в усіх на очах, мов альпаковий мішок з волохатим суничним морозивом, стікаючи кров’ю, рожеві пальці ніг урізнобіч.

З огляду на все це Йосаріан віддавав перевагу шпиталю, хоча й тут були хиби. Персонал бував надокучливим, шпитальні порядки, якби їх дотримуватись, обмежували свободу, а начальство втручалось не в свої справи. Оскільки шпиталь призначався для хворих, Йосаріан не завжди міг сподіватись на жвавих молодих сусідів по палаті і розваги не завжди були цікавими. Йому довелося визнати, що з ходом війни і з наближенням лінії фронту шпиталі гіршали, а надто якість товариства падала, якщо шпиталь опинявся в зоні боїв, де наслідки активного воєнного стану негайно впадали у вічі. Що глибше Йосаріан поринав у війну, то хворішими ставали пацієнти, аж поки нарешті поруч із ним не опинився той солдат у білому, який не міг стати ще хворішим, не померши, і невдовзі він так і зробив.

Солдат у білому весь складався з марлі, гіпсу і градусника, і градусник служив йому звичайною прикрасою, яку щодня рано вранці та під вечір сестра Крамер і сестра Дакет вкладали в темну дірку над тим місцем, де мав бути рот, аж одного вечора сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий. Тепер, озираючись назад, Йосаріан вважав, що саме сестра Крамер, а не той балакучий техасець, убила солдата в білому; якби вона не глянула на градусник і не доповіла про свої спостереження, то солдат у білому, мабуть, і далі лежав би там живий, точнісінько так, як лежав досі, упакований від голови до ніг у гіпсово-марлевий футляр, з двома дивними, негнучкими ногами, що здіймалися від стегон, і двома дивними руками, підвішеними прямовисно, і всі чотири масивні кінцівки були закуті в гіпсові пов’язки, всі чотири дивні, непотрібні кінцівки підняті в повітря за допомогою сталевих тросів і довжелезних свинцевих противаг, загрозливо завислих угорі. Отаке лежання, можливо, не було повносилим життям, та іншого життя в нього не було, і рішення його вкоротити, на думку Йосаріана, навряд чи мала приймати сестра Крамер.

Солдат у білому нагадував нерозгорнутий рулон бинта з однією діркою або якийсь уламок молу в порту, з якого стирчить крива цинкова труба. Його потай принесли до палати вночі, а вранці, тільки-но помітивши його, всі пацієнти, крім техасця, сахнулись від нього, відчувши водночас жалість і відразу. Вони з’юрмилися в найдальшому кутку палати й обмовляли його злими, ображеними голосами, протестуючи проти його страшної, непроханої присутності й недоброзичливо обурюючись нудотною дійсністю, про яку він так яскраво нагадував. Усі вони побоювалися, що він ось-ось почне стогнати.

– Не знаю, що робити, якщо він застогне, – жалівся хвацький юний льотчик-винищувач із золотистими вусиками. – Напевно, він і вночі стогнатиме, бо ж звідки йому знати, котра година.

Жодного звуку не почулося від солдата в білому за весь час, поки він там був. Рвана кругла дірка над його ротом була глибока і насичено-чорна, без жодних ознак губ, зубів, ясен чи язика. Близько до нього підходив один лише люб’язний техасець, а підходив він кілька разів на день, щоб побалакати з ним про додаткові голоси для порядних людей, кожну розмову починаючи з того самого незмінного привітання: «Що скажеш, хлопче? Як поживаєш?» Решта пацієнтів – усі в казенних каштанових плисових халатах поверх облізлих фланелевих піжам – уникали їх обох, похмуро міркуючи, ким був цей солдат у білому, чому він тут і який він насправді всередині, звідки він узявся і на що він буде схожий, якщо раптом зняти шкаралупу.

– З ним усе гаразд, повірте, – бадьоро повідомляв техасець після кожного свого дружнього візиту. – Глибоко всередині він цілком нормальний хлопець. Він почувається трохи ніяково і непевно, бо він тут нікого не знає і не може говорити. Чому б вам просто не підійти до нього і не познайомитися? Він вам нічого поганого не зробить.

– Що за фігню ти мелеш? – запитав Данбар. – Чи він хоч розуміє, про що ти говориш?

– Певно, що розуміє. Він не дурний. З ним усе гаразд.

– Він тебе чує?

– Ну, я не знаю, чує він мене чи ні, але я впевнений, він розуміє, про що я говорю.

– Чи та дірка в нього над ротом хоч колись ворушиться?

– Ну і що це за дурне питання? – стривожився техасець.

– Звідки ти знаєш, чи він дихає, якщо ніколи не ворушиться?

– Звідки ти знаєш, що він – це «він»?

– Чи в нього є ватні подушечки на очах під цією пов’язкою на лиці?

– Чи він коли-небудь ворушить кінчиками пальців на ногах або руках?

Техасець спантеличено відступив.

– Ну і що це за дурне питання? Ви, хлопці, певно, всі подуріли. Чому б вам просто не підійти до нього і не познайомитись? Він справді хороший хлопець, повірте.

Солдат у білому скидався більше на туго напхану і стерилізовану мумію, ніж на справді хорошого хлопця. Сестра Дакет і сестра Крамер тримали його в бездоганній чистоті. Вони регулярно обмітали йому віничком пов’язки і обмивали мильною водою закуті в гіпс руки, ноги, плечі, груди і таз. Полірувальною пастою з круглої бляшанки вони майже до блиску надраювали тьмяну цинкову трубку, що стирчала з гіпсу на його паху. Вологими стирками вони по кілька разів на день витирали порох із тонких чорних гумових трубок, що тягнулись до двох великих герметично закритих банок: одна висіла на штативі біля ліжка, і з неї постійно, крізь шпарку в пов’язці, скрапувала в руку рідина, а друга, майже не помітна на підлозі, приймала рідину з цинкової трубки, що підіймалася від його паху. Обидві молоденькі медсестри безперервно протирали скляні банки. Вони пишалися своєю роботою. Ретельнішою з них двох була сестра Крамер, струнка, гарно збудована, холодна дівчина зі здоровим непривабливим обличчям. Сестра Крамер мала гарненький носик і сяючу, квітучу шкіру, поцятковану чарівними бризками ластовиння, якого Йосаріан терпіти не міг. Солдат у білому зворушував її до глибини душі. Її невинні ясно-блакитні круглі, як блюдечка, очі часто ні з того ні з сього проливали цілі потоки сліз, що доводило Йосаріана до сказу.

– Звідки, чорт забирай, ти знаєш, що він там є? – запитав він її.

– Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! – обурено відповіла вона.

– Ну звідки? Ти ж навіть не знаєш, що це дійсно він.

– Хто?

– Той, хто мав би бути в тих пов’язках. Можливо, ти оплакуєш когось зовсім іншого. Звідки ти знаєш, що він взагалі живий?

– Як таке можна казати! – вигукнула сестра Крамер. – Негайно лягайте до ліжка і перестаньте про нього жартувати.

– Я не жартую. Будь-хто може бути на його місці. З усього видно, що це може бути навіть Мад.

– Про що ви говорите? – тремтячим, благальним голосом вигукнула сестра Крамер.

– Можливо, це той небіжчик.

– Який небіжчик?

– У мене в наметі лежить небіжчик, якого ніхто не може викинути. Його прізвище Мад.

Сестра Крамер зблідла і розпачливо повернулася до Данбара, шукаючи підтримки.

– Скажіть йому, нехай перестане таке говорити, – попросила вона.

– Мабуть, там всередині нікого немає, – люб’язно підказав Данбар. – Мабуть, сюди прислали самі пов’язки заради жарту.

Вона з острахом відступила від Данбара.

– Ви божевільні, – закричала вона з благальним поглядом. – Ви обоє божевільні.

Тут нагодилася сестра Дакет і розігнала їх усіх по своїх ліжках, а сестра Крамер тим часом поміняла солдату в білому закорковані посудини. Переміна посудин для солдата в білому не завдавала жодного клопоту, оскільки та сама прозора рідина закрапувалась у нього ще раз і ще раз без жодних помітних втрат. Коли посудина, що живила його руку, мала от-от спорожніти, а посудина на підлозі – от-от наповнитися по вінця, їх просто від’єднували від гумових трубок і швиденько міняли місцями так, щоб рідина знову вливалася. Переміна посудин нікого не бентежила, окрім пацієнтів, які спостерігали за цією процедурою щогодини і не могли вийти з дива.

– Чому б їм не сполучити обидві посудини і не позбутися посередника? – запитав капітан артилерії, з яким Йосаріан перестав грати в шахи. – Якого чорта він їм здався?

– Хотів би я знати, чим він на таке заслужив, – зажурився прапорщик з малярією і укусом комара на дупі після того, як сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат у білому мертвий.

– Він пішов на війну, – висловив здогад льотчик-винищувач із золотистими вусиками.

– Ми всі пішли на війну, – заперечив Данбар.

– Отож-бо й воно, – вів далі прапорщик з малярією. – Чому саме він? У цій системі нагород і покарань щось не видно жодної логіки. Взяти хоча б мене. Якби замість цього клятого укусу комара я схопив сифіліс чи дозу триперу за свої п’ять хвилин пристрасті на пляжі, в цьому була б якась справедливість. Хіба може малярія бути карою за блуд? – прапорщик у німому подиві похитав головою.

– А що мені казати? – долучився Йосаріан. – Якось увечері в Марракеші я вийшов зі свого намету купити собі плитку шоколаду, а підхопив твою дозу триперу, бо якась незнайома мені контрактниця затягнула мене поцілунками в кущі. Я хотів лише плитку шоколаду, але хто б відмовився?

– Так, схоже, це була моя доза триперу, – погодився прапорщик. – Але все одно – в мене чиясь малярія. Мені б хотілось, аби хоч раз усе нарешті стало на свої місця і кожен дістав по заслузі. Можливо, тоді в мене з’явиться більше довіри до світу.

– А мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, – зізнався хвацький льотчик-винищувач із золотистими вусиками. – Я байдикую, відколи народився. Я дивом проскочив через старші класи і коледж, і відтоді я тільки те й роблю, що волочуся за милими дівчатками, які думають, що з мене вийшов би добрий чоловік. У мене взагалі немає мети. Єдине, що я хочу зробити після війни, це одружитися з дівчиною, в якої більше грошей, ніж у мене, і далі волочитися за милими дівчатками. Ті триста тисяч доларів ще до мого народження залишив мені мій дідо, який розбагатів на торгівлі в міжнародному масштабі. Я знаю, що не заслужив цих грошей, та буду проклятий, якщо їх віддам. Цікаво, кому ж вони насправді належать.

– Можливо, моєму батькові, – припустив Данбар. – Він усе життя важко гарував, але не зміг заробити для нас із сестрою на коледж. Він уже помер, так що тримай свої гроші при собі.

– Ну що ж, коли б ми дізналися, кому належить моя малярія, все стало б на свої місця. Я не маю нічого проти малярії. Можу косити як з малярією, так і з будь-чим іншим. Але я відчуваю, що це несправедливо. Чому це в мене чиясь малярія, а в тебе – моя доза триперу?

– У мене не тільки твоя доза триперу, – сказав йому Йосаріан. – Через ту твою дозу мені треба й далі літати на бойові завдання, аж поки мене не вб’ють.

– Тоді тим гірше. Ну хіба це справедливо?

– Два з половиною тижні тому в мене був приятель на прізвище Клевінджер, який бачив у цьому вищу справедливість.

– ...Це і є найвища справедливість, – зловтішався тоді Клевінджер, сміючись і плескаючи в долоні. – На думку спадає «Гіпполіт» Евріпіда, в якому оповідається, як блуд Тесея обернувся аскетизмом його сина, що призвело до трагедії, яка всіх їх згубила. Принаймні цей епізод з контрактницею має переконати тебе, що розпуста – це зло...

– Він переконав мене, що шоколад – це зло.

– Хіба ти не бачиш, що ти сам частково винний у своїй теперішній скруті? – провадив далі Клевінджер з неприхованим полегшенням. – Якби тоді в Африці тебе не поклали до шпиталю на десять днів з венеричною хворобою, ти б відлітав свої двадцять п’ять завдань і відправився додому ще до того, як загинув полковник Неверз і полковник Каткарт прийшов на заміну.

– А як щодо тебе? – відповів Йосаріан. – Ти ж не підчепив триперу в Марракеші, а сам в такій самій скруті.

– Не знаю, – зізнався Клевінджер з відтінком удаваної стривоженості. – Мабуть, свого часу я вчинив щось дуже погане.

– Ти справді в це віриш?

Клевінджер розсміявся.

– Ні, звісно, що ні. Просто мені подобається тебе трохи подражнити...

Йосаріан не встигав відслідковувати численні небезпеки, які його оточували. Гітлер, Муссоліні і Тодзьо, наприклад, – усі вони бажали йому смерті. Так само й лейтенант Шайскопф, схиблений на парадах, і бундючний полковник із пишними вусами й манією всіх карати, також Еплбі і Гавермеєр, Блек і Корн. Він був майже певен, що сестра Крамер і сестра Дакет чекали на його смерть, а щодо техасця та військового слідчого в нього вже не лишилося жодних сумнівів. Смерті йому бажали бармени, будівельники і кондуктори по всьому світу, домовласники й орендарі, зрадники і патріоти, лінчувальники, глитаї і лакизи, всі вони хотіли порішити його. Цю таємницю – всі прагнуть твоєї смерті – виплескав на нього Сноуден під час нальоту на Авіньйон, розплескавши також своє нутро по всьому задньому відсіку літака.

Загнати в могилу його могли також лімфатичні вузли, нирки, оболонки нервових волокон і кров’яні тільця. Були ще пухлини мозку, хвороба Годжкіна, білокрів’я, бічний аміотрофічний склероз. Плодючі червоні галявини епітелію могли вхопити й виплекати ракову клітину. Існували хвороби шкіри, хвороби кісток, хвороби легень, хвороби шлунка, хвороби серця, крові та артерій. Були хвороби голови, хвороби шиї, хвороби грудей, хвороби кишківника, хвороби паху. Були навіть хвороби стопи. Мільярди клітин день і ніч сумлінно окислялися, наче безмовні мурахи виконуючи свою надскладну роботу, аби лиш він був живий і здоровий, і кожна з них була його потенційним зрадником і ворогом. На світі було так багато всіляких хвороб, що лише люди з дійсно хворою уявою могли думати про них настільки ж часто, як Йосаріан і Голодний Джо.

Голодний Джо склав список смертельних хвороб, розташувавши їх за абеткою, щоб могти відразу ткнути пальцем у будь-яку з тих, через яку хотів потривожитись. Він дуже засмучувався, якщо якась хвороба опинялася не на своєму місці або коли не міг поповнити список, і тоді в холодному поту біг до Дока Деніки по допомогу.

– Розкажи йому про пухлину Юінга, – запропонував Йосаріан Доку Деніці, який прийшов до нього порадитись, як допомогти Голодному Джо, – і потім додай меланому. Голодний Джо любить затяжні хвороби, але ще більше любить блискавичні.

Док Деніка не чув про жодну з них.

– Звідки ти знаєш про стільки різних хвороб? – запитав він з поважною професійною цікавістю.

– Довідався у шпиталі, коли регулярно читав «Рідерз дайджест».

Йосаріан боявся стількох хвороб, що інколи схилявся до думки назавжди переселитися до шпиталю і решту життя вилежуватися в кисневому боксі, і щоб двадцять чотири години на добу біля його ліжка сидів цілий гурт медсестер та лікарів, чекаючи на будь-які ускладнення, і принаймні один хірург зі скальпелем напохваті, готовий у разі потреби негайно щось вирізати. Скажімо, в нього аневризм: як інакше його вчасно врятують з аневризмом аорти? Йосаріан почував себе набагато безпечніше у шпиталі, ніж поза його межами, хоча хірурга зі скальпелем він ненавидів, як нікого іншого. У шпиталі він міг заверещати і йому принаймні кинулися б на допомогу; поза межами шпиталю його б запроторили за ґрати, якби він почав верещати через усі ті речі, через які, на його думку, всі вже давно мали б верещати, або поклали б його до шпиталю. Одна з речей, через яку він хотів заверещати, був хірургічний скальпель, що майже напевне чекав на нього самого і на кожного, хто вже нажився на цьому світі. Він часто замислювався, чи вдасться йому вчасно розпізнати першу ознаку застуди, гарячки, кольки, мігрені, відрижки, чхання, висипки, кволості, хрипоти, запаморочення або втрати пам’яті, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.

Він також боявся, що Док Деніка відмовиться йому допомогти, коли він, вискочивши через вікно з намету майора Майора, знову пішов до нього, і побоювання його справдились.

– Думаєш, тобі треба чогось боятися? – запитав Док Деніка, підвівши свою акуратну, бездоганну чорноволосу голову і глипнувши на Йосаріана сльозливим поглядом. – А що мені казати? Мої безцінні медичні вміння іржавіють на цьому паршивому острові, тоді як інші лікарі добре заробляють. Чи ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Я не був би проти відмовити тобі в Штатах або, наприклад, у Римі. А відмовляти тобі ось тут мені зовсім нелегко.

– Тоді перестань казати «ні». Звільни мене від польотів.

– Я не можу тебе звільнити, – промимрив Док Деніка. – Скільки разів тобі повторювати?

– Ні, можеш. Майор Майор сказав мені, що ти єдиний у цілій ескадрильї, хто може мене звільнити від польотів.

Док Деніка остовпів.

– Майор Майор тобі таке сказав? Коли?

– Коли я зловив його у канаві.

– Майор Майор тобі таке сказав? У канаві?

– Це він мені сказав у своєму кабінеті, після того як ми вилізли з канави і заскочили до нього. Він наказував нікому не розказувати, що розказав це мені, тому нікому не розпатякуй.

– Брудний, брехливий інтриган! – закричав Док Деніка. – Він не мав права нікому розказувати. А він сказав, як саме я можу звільнити тебе від польотів?

– Просто написати на клаптику паперу, що я на межі нервового зриву, і відправити його в штаб полку. Доктор Стабз постійно звільняє людей у своїй ескадрильї, то чому ти не можеш?

– А що стається з ними після того, як Стабз їх звільняє? – єхидно відповів Док Деніка. – Вони відразу повертаються в бойовий стрій. А він сідає прямо в калюжу. Звичайно, я можу тебе звільнити, написавши на клаптику, що ти неспроможний літати. Але тут є одна засторога.

– Пастка-22?

– Звичайно. Якщо я звільняю тебе, штаб полку повинен затвердити моє рішення, а вони цього не зроблять. Вони відразу повернуть тебе в бойовий стрій, а де буду я? Десь у дорозі до Тихого океану, мабуть. Ні, дякую. Я не збираюсь заради тебе ризикувати.

– А може, варто спробувати? – не вгавав Йосаріан. – Що доброго в цій Піанозі?

– Піаноза жахлива. Але тут краще, ніж у Тихому океані. Я б не мав нічого проти, якби мене відправили в яке-небудь цивілізоване місце, де можна час від часу заробити якийсь долар-два на абортах. А на островах Тихого океану є лише джунглі та мусони, я б там зігнив.

– Ти й тут гниєш.

Док Деніка розлючено спалахнув.

– Справді? Ну, принаймні з цієї війни я вийду живим, а це набагато краще за те, що станеться з тобою.

– Саме це я намагаюся тобі втовкмачити, чорт забирай. Я прошу тебе врятувати мені життя.

– Це не моє діло – рятувати життя, – відказав Док Деніка понуро.

– А яке твоє діло?

– Я не знаю. Мені казали лише те, що слід зберігати професійну етику і ніколи не свідчити проти своїх колег. Послухай-но. Невже ти думаєш, що лише твоє життя в небезпеці? Що мені казати? Ці двоє шарлатанів, які допомагають мені в медчастині, досі не можуть вияснити, що зі мною не так.

– Мабуть, це пухлина Юінга, – саркастично промимрив Йосаріан.

– Ти справді так думаєш? – перелякано вигукнув Док Деніка.

– Ох, та я не знаю, – відповів Йосаріан нетерпляче. – Знаю лише, що більше не полечу на завдання. Вони ж не розстріляють мене за це, правда? В мене п’ятдесят один виліт.

– Чому б тобі не дійти до п’ятдесяти п’яти, а вже потім наполягати на своєму? – порадив Док Деніка. – Ти постійно скиглиш, а ще ні разу не виконав норми.

– А як у біса її виконаєш? Тільки-но я наближаюсь до кінця, як полковник додає вильоти.

– А ти ніколи не виконаєш норми, коли тільки те й робиш, що бігаєш до шпиталю або літаєш до Рима. Ти був би в набагато сильнішій позиції, якби відлітав свої п’ятдесят п’ять завдань, а тоді відмовлявся. Тоді, може, я й подумав би, як тобі допомогти.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Що ти обіцяєш?

– Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш своїх п’ятдесят п’ять завдань і якщо вмовиш Маквота знову записати мене в бортовий журнал, щоб я міг отримати льотну надбавку без жодних польотів. Я боюся літаків. Ти читав про аварію літака в штаті Айдахо три тижні тому? Шестеро загиблих. Це жахливо. Я не розумію, навіщо їм заганяти мене щомісяця на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку. Невже мені немає іншого клопоту, аби ще переживати, що можу розбитися в літаку?

– Я також переживаю, що можу розбитися в літаку, – сказав Йосаріан. —Ти не один.

– Так, але я також дуже переживаю через цю пухлину Юінга, – похвалився Док Деніка. – Як ти думаєш, не через неї в мене постійно нежить і весь час морозить? Помацай мій пульс.

Йосаріан також переживав через пухлину Юінга та меланому. Нещастя чаїлися скрізь, і годі було їх перелічити. Коли він розмірковував про ті численні хвороби і потенційні катастрофи, які йому загрожували, він сам дуже дивувався, що йому вдалося настільки довго виживати, та ще й у доброму здоров’ї. Це було чудо. Кожен новий день був черговим бойовим завданням у боротьбі зі смертю. І вже цілих двадцять вісім років він виходив з них живим.