Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 42

Йосаріан

– Підполковник Корн каже, – мовив майор Денбі до Йосаріана з церемонною, вдоволеною усмішкою, – що ваша угода залишається в силі. Все складається чудово.

– Аж ніяк.

– Як то ні, коли так, – великодушно заперечив майор Денбі. – Насправді все навіть набагато краще. Це просто-таки талан, що вас мало не зарізала та дівчина. Тепер усе піде як по маслу.

– Я не пристаю ні на які угоди з підполковником Корном.

Кипучий оптимізм майора Денбі тут же випарувався, і чоло зросилося потом.

– Але ж ви маєте з ним угоду, хіба ні? – стривожено й розгублено спитав він. – Хіба ви не уклали договір?

– Я розриваю договір.

– Але ж ви з ним вдарили по руках, адже так? Ви дали йому слово честі.

– Я забираю його назад.

– О боже, – зітхнув майор Денбі і заходився невдало промокати згорнутою білою хусточкою своє виснажене турботами чоло. – Але чому, Йосаріане? Вам пропонують дуже добру угоду.

– Це паршива угода, Денбі. Мерзотна угода.

– О боже, – схвилювався майор Денбі, проводячи долонею по темному жорсткому волоссі, що змокріло вже до самих кінчиків густих коротко стрижених кучерів. – О боже.

– Денбі, а на вашу думку, вона не мерзотна?

Майор Денбі на мить замислився.

– Та... думаю, що мерзотна, – неохоче погодився він. Його круглі, витрішкуваті очі дивились розгублено. – Чого ж ви тоді укладали угоду, якщо вона вам не подобалась?

– Я зробив це в хвилину слабкості, – з понурою іронією кинув Йосаріан. – Рятував собі життя.

– А тепер уже не хочете рятувати собі життя?

– Саме тому я й не погоджуюсь більше літати.

– Тоді хай вас відправлять додому, а там – ніяких загроз.

– Хай мене відправляють додому за те, що я відлітав понад п’ятдесят бойових завдань, – сказав Йосаріан, – а не тому, що мене штрикнула та дівчина, чи тому, що я такий впертий сучий син.

Майор Денбі промовисто мотнув головою, очі за скельцями окулярів блиснули щирою досадою.

– Тоді треба було б майже всіх відправити додому. Більшість льотчиків відлітали понад п’ятдесят бойових завдань. Полковник Каткарт не може зробити заявку на поповнення стількома недосвідченими екіпажами водночас, бо зразу почнуть розслідування. Він вліз у власний капкан.

– То його проблема.

– Ні, ні, ні, Йосаріане, – стурбувався майор Денбі. – Це ваша проблема. Бо коли порушите угоду ви, почнуть провадження проти вас, як тільки ви вийдете зі шпиталю.

Йосаріан показав майорові Денбі дулю і самовдоволено розсміявся.

– Чорта з два! Не брешіть мені, Денбі. Вони навіть не спробують.

– Чому ні? – здивовано закліпав очима майор Денбі.

– Тому що тепер я справді припер їх до стінки. Є офіційний рапорт, в якому мовиться, що мене вдарив ножем нацистський убивця, який мав убити їх. Як вони будуть виглядати, коли після цього спробують віддати мене під трибунал?

– Але ж, Йосаріане! – вигукнув майор Денбі. – Є ще один офіційний рапорт, в якому мовиться, що вас вдарила ножем невинна дівчина в ході значних операцій на чорному ринку, що включали акти саботажу і продаж ворогові військових таємниць.

Від прикрої несподіванки Йосаріан сахнувся назад.

– Ще один офіційний рапорт?

– Йосаріане, вони можуть склепати стільки офіційних рапортів, скільки захочуть, і виберуть саме ті, які пасують їм у цю хвилину. Ви цього не знали?

– О боже, – промимрив геть зневірений Йосаріан, кров відхлинула йому від обличчя. – О боже.

Майор Денбі завзято насідав з виглядом доброзичливого хижака:

– Йосаріане, зробіть, що вони від вас хочуть, і дайте їм відправити вас додому. Так буде краще для всіх.

– Так буде краще для Каткарта, Корна і для мене, не для всіх.

– Для всіх, – наполягав майор Денбі. – Це розв’яже проблему.

– Так буде краще для льотчиків нашого полку, яким доведеться і далі вилітати на щораз більше бойових завдань?

Майора Денбі пересмикнуло, і він на секунду відвернувся, зніяковілий.

– Йосаріане, – відповів він, – ви не допоможете нікому, якщо змусите полковника Каткарта віддати вас під трибунал і довести, що ви винні в усіх злочинах, які вам припишуть. Ви надовго підете до в’язниці і зруйнуєте собі все життя.

Йосаріан слухав з наростаючим відчуттям тривоги.

– Які це злочини мені припишуть?

– Некомпетентність над Феррарою, порушення субординації, відмову виконати наказ на лінії вогню і дезертирство.

Йосаріан зосереджено втягнув щоки.

– Гадаєте, все це можна довести? За Феррару мені дали медаль. Як же тепер мене можна звинуватити в некомпетентності?

– Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Маквотом збрехали в офіційному рапорті.

– Ну певно, цей вилупок може!

– Також вас визнають винним, – процитував майор Денбі, – у зґвалтуванні, у значних операціях на чорному ринку, саботажництві та в продажу ворогові військових таємниць.

– Як же вони це доведуть? Я ніколи нічого подібного не робив.

– А їхні свідки присягнуть, що робив. Вони знайдуть стільки свідків, скільки потрібно, просто переконавши їх, що знищити вас буде благом для країни. І в певному сенсі це й було б благом для країни.

– В якому такому сенсі? – Йосаріан поволі, ледь стримуючи ненависть, припіднявся на лікті.

Майор Денбі трохи відхилився і знову став промокати хустинкою чоло.

– Бачите, Йосаріане, – почав він, винувато затинаючись, – псування репутації полковника Каткарта й підполковника Корна не зміцнить нашої військової потуги. Гляньмо правді в очі, Йосаріане: попри все наш полк таки має добрий послужний список. Якщо вас віддати під трибунал, а потім виправдати, інші льотчики, можливо, також відмовляться літати на бойові завдання. Полковника Каткарта розжалують, а це може підірвати боєздатність нашої частини. Тож у такому сенсі благом для країни є визнати вас винним і посадити до в’язниці, хоч ви і невинний.

– Як гарно ви вмієте все подати! – ображено огризнувся Йосаріан.

Майор Денбі почервонів, зніяковіло зіщулився й примружився.

– Будь ласка, не звинувачуйте мене, – попросив він з виразом потривоженої порядності. – Ви ж знаєте, що я тут ні при чім. Я лише намагаюся глянути на речі об’єктивно і знайти вихід з цієї дуже важкої ситуації.

– Не я її створив.

– Але ви можете її розв’язати. І що вам залишається робити? Ви ж не хочете більше літати на бойові завдання.

– Я можу втекти.

– Втекти?

– Дезертирувати. Втекти. Можу плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.

Майор Денбі був приголомшений.

– Куди? Куди ж ви можете втекти?

– Досить легко можу добратись до Рима. І там сховатись.

– І кожну хвилину свого життя боятися, що вас знайдуть? Ні, ні, ні, ні, Йосаріане. Це був би згубний і ганебний вчинок. Ще ніхто не розв’язав своїх проблем, втікаючи від них. Прошу мені повірити. Я лиш намагаюсь допомогти вам.

– Саме це сказав мені один добрий детектив, перед тим як вирішив засунути палець у мою рану, – відказав Йосаріан із сарказмом.

– Я не детектив, – з обуренням відповів майор Денбі, і щоки його знову зчервоніли. – Я професор університету з високорозвинутим чуттям добра і зла, мені нема чого вас обманювати. Я взагалі нікому не брешу.

– А що б ви зробили, якби хтось із полку спитав вас про нашу розмову?

– Збрехав би.

Йосаріан глузливо розсміявся, і майор Денбі, попри збентежений рум’янець, з полегшенням відхилився на спинку крісла, немовби радіючи з перепочинку, що його обіцяв мінливий настрій Йосаріана. Йосаріан дивився на нього з сумішшю стриманого жалю і зневаги. Він сів, обіпершись на спинку ліжка, запалив сигарету, ледь всміхнувся кривою усмішкою і з несподіваним співчуттям споглядав той яскраво виражений, банькатий жах, що назавжди закарбувався на обличчі майора Денбі в день вильоту на Авіньйон, коли генерал Дрідл наказав вивести його надвір і розстріляти. Зморшки переляку залишаться навіки, мов глибокі, чорні шрами, і Йосаріанові стало жаль цього лагідного, морального ідеаліста середніх років, як йому завжди ставало жаль стількох людей, чиї вади були невеликі, а турботи – легкі.

І, підкреслено доброзичливо, він спитав:

– Денбі, як ви можете працювати з такими людьми, як Каткарт і Корн? Невже вас від цього не верне?

Йосаріанове питання здивувало майора Денбі.

– Я роблю це, щоб допомогти своїй країні, – мовив він так, неначе відповідь була очевидною. – Полковник Каткарт та підполковник Корн – мої начальники, і виконувати їхні накази – це єдиний вклад, який я можу зробити для військової потуги. Я працюю з ними, бо такий мій обов’язок. А крім того, – додав він набагато тихіше, опустивши очі, – я людина не агресивна.

– Країна вже не потребує вашої допомоги, – неприязно зауважив Йосаріан. – Отож ви допомагаєте лише їм.

– Я стараюсь про це не думати, – щиро признався майор Денбі. – Але я стараюсь зосередитися лише на головному й забути, що й вони з цього скористають. Я кажу собі, що ці люди мало значать.

– Знаєте, якраз у цьому моя біда, – задумливо і приязно мовив Йосаріан, схрестивши руки на грудях. – Між мною і будь-яким ідеалом завжди опиняються шайскопфи, пекеми, корни і каткарти. І це якось міняє сам ідеал.

– Постарайтесь не думати про них, – впевнено порадив майор Денбі. – Не дозволяйте їм впливати на ваші цінності. Ідеали прекрасні, а от люди – не завжди. Підведіть очі й побачите більшу картину.

Йосаріан відкинув пораду, скептично похитавши головою.

– Коли я підводжу очі, то бачу лише, як люди наживаються. Не бачу ні неба, ні святих, ні ангелів. Бачу, як наживаються на кожному чистому пориві і на кожному людському нещасті.

– Але й про це мусите не думати, – наполягав майор Денбі. – І постарайтеся, щоб це вас не смутило.

– Ох, це мене насправді не смутить. А смутить те, що вони мають мене за сцикуна. Себе вони мають за розумників, а нас усіх – за тупаків. І знаєте, Денбі, оце я щойно подумав, вперше, що вони, можливо, мають рацію.

– А ви постарайтесь не думати і про це, – переконував майор Денбі. – Думайте лиш про добробут своєї країни і про людську гідність.

– Ага, – сказав Йосаріан.

– Я серйозно, Йосаріане. Це не Перша світова війна. Ви не повинні забувати, що ми воюємо з агресорами, котрі в разі перемоги не залишать живими ні вас, ні мене.

– Знаю, – буркнув Йосаріан, відчувши раптовий приплив хмурого роздратування. – Господи, Денбі, я заслужив ту свою медаль, байдуже, з яких мотивів вони її мені дали. Я відлітав сімдесят клятих бойових завдань. Не треба мені розказувати про обов’язок воювати на захист моєї країни. Я весь час воював, щоб її захистити. А тепер я трохи повоюю, щоб захистити себе. Моїй країні вже ніщо не загрожує, а моє життя в небезпеці.

– Війна ще не скінчилась. Німці підходять до Антверпена.

– Німців за кілька місяців розіб’ють. А ще за кілька місяців розіб’ють Японію. І якщо я зараз покладу життя, то аж ніяк не за свою країну, а за Каткарта з Корном. Отож я здаю свій бомбардувальний приціл – аж до кінця війни. Віднині я дбаю лише про самого себе.

Майор Денбі відповів з поблажливою усмішкою:

– Уявіть собі, Йосаріане, якби всі так думали.

– Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні? – Йосаріан сів рівніше і глянув лукаво. – Знаєте, я маю дивне відчуття, ніби колись я вже мав з кимось таку саму розмову. Точно як у нашого капелана, котрому здається, що він усе переживає вдруге.

– Капелан хоче, щоб ви погодились на відправку додому, – зауважив майор Денбі.

– Та ну його в болото!

– О боже, – зітхнув майор Денбі й розчаровано похитав головою. – Він боїться, що це він на вас вплинув.

– Не вплинув він на мене. А знаєте, що я міг би зробити? Міг би сидіти отут, у цьому шпитальному ліжку, і животіти як овоч. Животіти собі і не приймати рішень – хай інші приймають.

– Ви мусите приймати рішення, – заперечив майор Денбі. – Людина не може жити як овоч.

– Чому ні?

Глибоко в очах майора Денбі зажевріло тепло.

– Мабуть, гарно жити як овоч, – тоскно погодився він.

– Паршиво, – відказав Йосаріан.

– Ні, мабуть-таки гарно – коли ти вільний від усіх цих сумнівів і напруг, – наполягав майор Денбі. – Думаю, мені б хотілося жити як овоч і не приймати важливих рішень.

– Який саме овоч, Денбі?

– Огірок або морквина.

– А який огірок? Добрий чи поганий?

– О, добрий, звичайно.

– Вас зірвали б молоденьким і порізали б на салат.

Майор Денбі знітився.

– Ну, тоді поганий.

– Вас залишили б на грядці на перегній для добрих огірків.

– Тоді я не хочу жити як овоч, – відповів майор Денбі з сумною посмішкою упокорення.

– Денбі, може, мені справді погодитись на відправку додому? – серйозно запитав Йосаріан.

Майор Денбі знизав плечима:

– Ви б тоді спасли себе.

– Я б тоді згубив себе, Денбі. Ви це мали б знати.

– Ви могли б мати все, що захочете.

– Я не хочу мати все, що захочу, – відповів Йосаріан, і в нападі безсилої люті гупнув кулаком по матраці. – Прокляття, Денбі! Стільки моїх друзів вбито на цій війні! Я не можу приставати на якісь угоди. Удар ножа тієї суки – найкраща подія в моєму житті.

– То ви б радше пішли до в’язниці?

– А ви погодилися б на відправку додому?

– Звісно! – переконано проголосив майор Денбі. – Безумовно, погодився б, – додав він трохи згодом, вже менш упевнено. – Так, мабуть, на вашому місці я погодився б на відправку додому, – по хвилі болісного роздуму вирішив він. Потім бридливо замотав головою і відчайдушно випалив: – О, так, звісно, я б погодився на відправку додому! Але я такий страшний боягуз, що на вашому місці я не опинився б ніколи.

– Але припустімо, що ви не боягуз, – сказав Йосаріан, уважно придивляючись до нього. – Припустімо, ви маєте сміливість кинути комусь виклик.

– Тоді я не дав би їм відправити мене додому, – заявив майор Денбі з шаленою радістю й ентузіазмом. – І вже напевно не став би під трибунал.

– А на бойові завдання літав би?

– Ні, певно, що ні. Це була б повна капітуляція. Та й загинути можна.

– Отже, ви б утекли?

Майор Денбі вже був готовий дати горду відсіч, але тут же затнувся, його напіврозкритий рот стулився без слова, губи втомлено відкопилились.

– Мабуть, тоді я не мав би надії вижити, правда?

Його чоло і випуклі білки очей знову нервово заблистіли. Він схрестив безвольні долоні на колінах і сидів отак, майже не дихаючи і втупивши в підлогу понурий погляд, примирений з поразкою. Темні, довгі тіні косо падали від вікна. Йосаріан зосереджено дивився на майора, і ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі різко загальмувала машина і швидкі кроки затупотіли до будинку.

– Ні, надія для вас є, – згадав Йосаріан з млявим припливом натхнення. – Вам міг би допомогти Майло. Він зараз впливовіший за полковника Каткарта і дещо мені заборгував.

Майор Денбі похитав головою і відповів невиразним тоном:

– Майло з полковником Каткартом тепер друзі. Він зробив полковника Каткарта віце-президентом і після війни обіцяє високу посаду.

– Тоді нам поможе колишній РПК Вінтерґрін! – вигукнув Йосаріан. – Він їх обох ненавидить, а це його добряче заведе.

Майор Денбі знову безрадісно похитав головою.

– На минулому тижні Майло та колишній РПК Вінтерґрін об’єднались. Тепер вони партнери в «Підприємстві М і М».

– Отже, надії в нас немає?

– Немає.

– Взагалі немає?

– Взагалі немає, – підтвердив майор Денбі. За хвилину він підвів очі, осяяний невиразною думкою. – А чи не краще було б, якби вони зникнули нас, як зникнули багатьох інших, і звільнили від усіх цих убивчих турбот?

Йосаріан сказав «ні». Майор Денбі погодився, меланхолійно кивнувши, і знову втупив очі в підлогу, і для них обох взагалі не було надії, аж доки в коридорі зненацька не загримотіли кроки і, репетуючи на весь голос, до палати ввірвався капелан з запальною новиною про Oppa, настільки радісно збуджений, що ще якусь хвилину-дві його було годі зрозуміти. Сльози великого піднесення іскрилися в його очах, і коли Йосаріан нарешті збагнув, в чому річ, він вискочив з ліжка з недовірливим скриком.

– У Швеції? – крикнув він.

– Орр! – крикнув капелан.

– Орр? – крикнув Йосаріан.

– У Швеції! – крикнув капелан і закивав головою в радісному екстазі, і почав нестримно гарцювати по палаті в реготливому, розкішному божевіллі. – Це чудо, скажу я вам! Це чудо! Я знову увірував в Бога! Я вірую! Його винесло на берег у Швеції після стількох тижнів у відкритому морі! Це чудо.

– Винесло на берег, чорта з два! – Йосаріан і собі заскакав по палаті, на все горло регочучи до стін, до стелі, до капелана і майора Денбі. – Його не винесло на берег у Швеції. Він догріб до Швеції! Він догріб туди, капелане, догріб!

– Догріб?

– Він так спланував! Він зумисне поплив до Швеції!

– Ет, все одно! – відказав капелан з тим самим запалом. – Все одно це чудо, чудо людського розуму і людської стійкості. Подумайте тільки, на що він спромігся! – Капелан обхопив голову долонями і корчився від сміху. – Ви тільки уявіть! – подивовано вигукнув він. – Тільки уявіть собі, як він уночі пропливає Гібралтарську протоку на отому своєму жовтому плоті з блакитним весельцем...

– Слідом за ним тягнеться волосінь, до самої Швеції він їсть сиру тріску, а щодня о п’ятій вечора готує собі чай...

– Я ніби бачу його! – вигукнув капелан, зупинивши на мить своє торжество, щоб перевести дух. – Це чудо людського завзяття, кажу я вам. Відтепер я буду саме таким! Я буду завзятим. Так, я буду завзятим.

– Він знав, що він робить, на кожному кроці свого шляху! – тішився Йосаріан, переможно знявши угору стиснуті кулаки, немов сподівався витиснути з них усю правду. Він крутнувся і став обличчям до майора Денбі. – Денбі, ви йолоп! Зрештою, надія є. Хіба не бачите? Може, навіть Клевінджер живий, причаївся десь у тій своїй хмарі, доки не буде безпечно вийти з неї.

– Про що ви говорите? – питав спантеличений майор Денбі. – Про що ви обоє говорите?

– Принесіть мені яблук, Денбі, а також каштанів. Біжіть, Денбі, біжіть. Принесіть мені яблучок-дичок та кінських каштанів, поки не пізно, і для себе прихопіть.

– Каштани? Дички? На якого біса вони вам?

– Щоб засунути їх собі за щоки, звісно, – Йосаріан скинув руки вгору у жесті лютого, розпачливого самодокору. – Ох, чому ж я не послухався його? Чому не повірив йому?

– Ви збожеволіли? – питав майор Денбі з тривогою і збентеженням. – Йосаріане, може поясните мені нарешті, про що ви говорите?

– Денбі, Орр усе це спланував. Невже ви не розумієте – він із самого початку все це спланував. Навіть тренувався, як дати себе підбити. Він у кожному бойовому вильоті відпрацьовував вимушену посадку. А я не захотів з ним літати! Ох, чому я його не послухав? Він запрошував мене літати, а я не хотів! Денбі, дайте мені ще й заячі зуби, і форсунку до направи, і вираз глупої простоти, в якій ніхто не запідозрить хоча б крихти розуму. Мені все це потрібне. Ох, чому ж я його не послухався? Тепер я розумію, що він намагався мені сказати. Я навіть розумію, чому та дівчина лупила його туфлею по голові.

– Чому? – різко запитав капелан.

Йосаріан притьмом обернувся і благально вхопив капелана за перед сорочки.

– Поможіть мені, капелане! Прошу, поможіть. Дістаньте мій одяг. Якомога скорше, гаразд? Мені треба вже.

Капелан зірвався з місця.

– Гаразд, Йосаріане. Але де він? Як його дістати?

– Залякуючи й принижуючи кожного, хто спробує вас зупинити. Капелане, дістаньте мені мою форму. Вона десь тут, у шпиталі. Хоч раз у житті добийтеся свого.

Капелан рішуче випростав плечі і стиснув щелепи.

– Не переживайте, Йосаріане, я дістану вам форму. Але чому та дівчина лупила Oppa по голові? Скажіть, будь ласка.

– Бо він їй за це платив, ось чому! Але не влупила як слід, то й довелось йому плисти до Швеції. Капелане, знайдіть мою форму, щоб я міг вибратися звідси. Запитайте в сестри Дакет. Вона допоможе. Вона ладна що хоч зробити, аби лиш мене збутися.

– Куди ви збираєтесь? – стривожено запитав майор Денбі, щойно капелан вилетів з палати. – Що ви надумали?

– Я збираюся втікати, – проголосив Йосаріан життєрадісним, дзвінким голосом, уже роздираючи застібки своєї піжами.

– Ой, ні, – застогнав майор Денбі і став швиденько плескати долонями по спітнілому обличчю. – Ви не втечете. Куди ви втечете? Вам є куди втікати?

– До Швеції.

– До Швеції? – скрикнув приголомшений майор Денбі. – Ви збираєтесь тікати до Швеції? Ви з глузду з’їхали?

– Орр же втік.

– О ні, ні, ні, ні, ні, – благав майор Денбі. – Ні, Йосаріане, ви туди ніколи не доберетесь. Ви не можете втекти до Швеції. Ви навіть веслувати не вмієте.

– Я зможу добратись до Рима, якщо ви притримаєте язика за зубами й дасте мені шанс сісти на попутний літак. Обіцяєте?

– Але вони знову знайдуть вас, – розпачливо переконував його майор Денбі, – і привезуть назад, і покарають ще суворіше.

– На цей раз їм доведеться зі шкіри вилізти, щоб мене піймати.

– Вони вилізуть зі шкіри. Ба навіть як не знайдуть, то що у вас буде за життя? Завжди сам; ніхто ніколи не стане на ваш бік; завжди в страху, що вас зрадять.

– Я вже зараз так живу.

– Але ж не можете ви отак просто повернутися спиною до всіх своїх обов’язків і від них втекти, – наполягав майор Денбі. – Це вкрай негативний крок. Це ескапізм.

Йосаріан зареготав з бадьорою зневагою і похитав головою.

– Я не втікаю від обов’язків. Я біжу їм назустріч. І не бачу нічого негативного в тому, щоб втікати ради порятунку власного життя. А хто насправді ескапіст, ви самі знаєте, адже так, Денбі? Не я і не Орр.

– Капелане, будь ласка, поговоріть з ним! Він дезертирує. Хоче тікати до Швеції.

– Прекрасно! – весело вигукнув капелан, гордо кидаючи на ліжко пошивку з Йосаріановим одягом. – Втікайте до Швеції, Йосаріане. А я залишуся тут і буду завзятим. Так. Завзятим. Буду підколювати і дражнити полковника Каткарта і підполковника Корна при кожній нагоді. Я не боюсь. Я чіплятимусь навіть до генерала Дрідла.

– Генерал Дрідл вибув, – нагадав йому Йосаріан, натягуючи штани й квапливо заправляючи в них сорочку. – Зараз тут генерал Пекем.

Балакуча капеланова впевненість не похитнулась ні на мить.

– Тоді я чіплятимусь до генерала Пекема чи навіть до генерала Шайскопфа. А знаєте, що я ще зроблю? Я вріжу капітанові Блеку по носі, при найпершій зустрічі. Саме так, вріжу кулаком по носі. І зроблю це у всіх на очах, щоб він не міг мені дати здачі.

– Ви обидва здуріли? – запротестував майор Денбі, його булькаті очі вирячились від болючого страху й обурення. – Ви обидва зійшли з розуму! Слухайте, Йосаріане ...

– Чудо, кажу я вам, – проголосив капелан і, вхопивши майора Денбі за талію і відставивши лікті, закружляв з ним у вальсі. – Справжнє чудо. Якщо Орр зміг догребти до Швеції, то я зможу взяти гору над полковником Каткартом і підполковником Корном, треба лиш бути завзятим.

– Капелане, будь ласка, стуліть рот, – вивільняючись, чемно попрохав майор Денбі і схвильованим жестом стер піт з чола. Потім схилився над Йосаріаном, який саме діставав черевики. – А що з полко...

– Мені однаково.

– Але ж це мо...

– До дідька їх обох!

– Але ж це їм буде на руку, – вперто наполягав майор Денбі. – Про це ви подумали?

– Нехай ці вилупки процвітають, мені байдуже, якщо вже я не можу їх зупинити, а тільки потривожити втечею. Тепер я мушу дбати про себе, Денбі. Я мушу добратися до Швеції.

– Вам це не вдасться. Це неможливо. Географічно це майже неможливо – дістатися звідси туди.

– Чорт, Денбі, я знаю це. Але принаймні спробую. В Римі є одна дівчинка, чиє життя я хотів би врятувати, якщо я її знайду. Я заберу її з собою до Швеції, якщо тільки знайду, тож не такий вже я й егоїст, адже так?

– Суцільне божевілля. Ваше сумління вам ніколи не дасть спокою.

– І слава Богу. – Йосаріан засміявся. – Я б не хотів жити так, щоб на душі не шкребло. Правильно, капелане?

– Я вріжу капітанові Блеку просто кулаком по носі, щойно побачу,—хвалився капелан, посилаючи в повітря два короткі удари лівою, а тоді один незґрабний хук правою. – Ось так.

– А ганьба? – допитувався майор Денбі.

– Яка ганьба? Зараз мені тут ганьби вистачає. – Йосаріан міцно зав’язав шнурівку на другому черевику і схопився на ноги. – Ну, Денбі, я готовий. Потримаєте язика за зубами і дасте мені шанс сісти на попутний літак?

Денбі розглядав Йосаріана мовчки, з дивною, сумною посмішкою. Він уже перестав потіти і здавався зовсім спокійним.

– А що б ви зробили, якби я спробував вас зупинити? – запитав він з гіркою насмішкою. – Побили б мене?

Йосаріана здивувало й зачепило це запитання.

– Ні, звичайно, ні. Навіщо ви так кажете?

– Я вас поб’ю, – похвалився капелан, підскакуючи, немов у танці, до майора Денбі і боксуючи в повітрі. – Вас і капітана Блека, і навіть, можливо, капрала Віткома. Уявляєте, як це буде прекрасно, коли виявиться, що я вже більше не мушу боятися капрала Віткома?

– Ви справді зібралися мене зупинити? – запитав Йосаріан майора Денбі і пильно глянув на нього.

Майор Денбі відскочив від капелана і на якусь хвилину задумався.

– Ні, звісно, ні! – бовкнув він і раптом з надмірним поспіхом замахав обома руками, показуючи на двері. – Звісно, я не буду вас зупиняти. Ідіть, ради Бога, і покваптесь! Гроші потрібні?

– Трохи є.

– Ось, маєте ще, – з гарячковим збудженням майор Денбі простяг Йосаріанові грубу пачку італійських лір і обіруч схопив його руку, щоб не лише його підбадьорити, але й вгамувати тремтіння власних пальців. – Зараз у Швеції, мабуть, гарно, – з тугою зазначив він. – Там такі милі дівчата. І народ такий прогресивний.

– До побачення, Йосаріане, – мовив капелан. – І хай вам щастить. Я залишаюсь тут і буду завзятий, і коли війна скінчиться, ми ще зустрінемось.

– Бувайте, капелане. Дякую, Денбі.

– Як ви почуваєтесь, Йосаріане?

– Нормально. Ні, мені дуже страшно.

– Це добре, – сказав майор Денбі. – Це значить, що ви ще живий. Вам буде невесело.

Йосаріан рушив до дверей.

– Ні, буде весело.

– Я серйозно, Йосаріане. Вам доведеться бути насторожі щодня і щохвилини. Вони перевернуть небо і землю, щоб упіймати вас.

– Я буду насторожі весь час.

– Вам доведеться пострибати.

– І стрибатиму.

– Стрибайте! – крикнув майор Денбі.

Йосаріан стрибнув. Відразу за дверима чигала повія Нейтлі. Ніж опустився, схибивши на кілька дюймів, і Йосаріан дав драла.

Кінець.