Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 35 страниц)

– Вона тебе також не терпить.

– Мені до одного місця, терпить вона мене чи ні. Я їй подобаюся так само, як і ти.

– А вона тебе лупила туфлею по голові?

– Орре, я втомився. Дай мені спокій.

– Хе-хе-хе! А як та кощава графиня з Рима і її кощава невістка? – пустотливий Орр напосідав дедалі настирливіше: – Ти з ними хоч раз переспав?

– Ох, хотілось би, – чесно зітхнув Йосаріан у відповідь, пригадавши, з якою хтивістю його руки, бувало, пестили їхні крихітні, соковиті дупки й груди.

– Ти їм також не подобаєшся, – зауважив Орр. – Їм подобається Аарфі, подобається Нейтлі, а ти – ні. Здається, жінки тебе взагалі не люблять. По-моєму, вони думають, що ти погано на них впливаєш.

– Жінки божевільні, – відповів Йосаріан і понуро чекав, знаючи, що буде далі.

– А як ота друга твоя дівчина? – запитав Орр, вдаючи глибокодумну зацікавленість. – Гладуха? Ота лиса? Пригадуєш, та лиса гладуха з Сицилії в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Вона також божевільна?

– А вона також не може мене терпіти?

– Як ти тільки міг спати з лисою дівчиною?

– А звідки мені було знати, що вона лиса?

– А я знав, – похвалився Орр. – Знав від самого початку.

– Ти знав, що вона лиса? – вигукнув здивований Йосаріан.

– Ні, я знав, що ця форсунка не буде працювати, якщо залишиться одна зайва деталь, – відповів Орр, аж сяючи від радості, що знову підкував Йосаріана. – Подай-но мені, будь ласка, маленький сальничок, який закотився он туди. Відразу біля твоєї ноги.

– Немає тут сальничка.

– Ось він, – сказав Орр, схопив кінчиками нігтів щось невидиме на підлозі й підняв, щоб показати Йосаріанові. – Тепер доведеться починати все спочатку.

– Тільки спробуй. Уб’ю на місці.

– Чому ти ніколи зі мною не літаєш? – раптом спитав Орр і вперше глянув Йосаріану просто в очі. – Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?

Йосаріан відвернувся, вкрай присоромлений і зніяковілий.

– Я вже тобі казав. Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.

– Не в тому річ, – похитавши головою, заперечив Орр. – Після Авіньйона ти пішов до Пілчарда і Рена й сказав їм, що більше не будеш зі мною літати. Так було?

Йосаріан відчув, що в нього палають щоки.

– Ні, не ходив,– збрехав він.

– Ходив, – врівноважено відказав Орр. – Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром у літак, яким керуватиму я, Добз або Гапл, бо ти нам не довіряєш. А Пілчард і Рен сказали, що вони не можуть робити для тебе винятків, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами.

– Ну і що? – спитав Йосаріан. – Від цього ж нічого не змінилось.

– Але відтоді вони не призначали тобі літати зі мною. – Орр, знову працюючи навколішках, звертався до Йосаріана без докору чи гіркоти, лише з сумною приниженістю, яку було ще нестерпніше бачити, хоч він і далі хихотів та посміювався, мовби йшлося про щось кумедне. – Знаєш, тобі справді треба політати зі мною. Я досить добрий пілот і подбав би про тебе. Може, мене часто збивають, та це не моя вина, і в моєму літаку ще ніхто не постраждав. Так, сер, мав би ти трохи мізків, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Пілчарда й Рена і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.

Йосаріан подався вперед і пильно заглянув у непроникну Оррову маску суперечливих емоцій.

– Ти на щось натякаєш?

– Хе-хе-хе-хе! – відповів Орр. – Я намагаюсь розповісти тобі, чому та здорова дівка того дня лупила мене туфлею по голові. Але ж ти не даєш.

– Розказуй.

– А ти полетиш зі мною?

Йосаріан розсміявся і похитав головою.

– А тебе знову зіб’ють над морем.

Коли чутки про повторне бомбардування Болоньї справдились, Орра дійсно знову підбили над морем, і він на одному моторі посадив, різко гепнувши,

свого літака на неспокійні, гнані вітром хвилі, розгойдані під войовничими чорними грозовими хмарами, що купчилися вгорі. Він забарився в літаку і опинився сам-один на аварійному плоті, якого стало відносити вбік від решти екіпажу на іншому плоті і який зовсім зник з очей, коли рятувальний катер ледве продерся до них крізь вітер та пелену дощу, щоб узяти їх на борт. Коли вони повернулися до ескадрильї, настала ніч. Про Орра ніхто нічого не знав.

– Не хвилюйтеся, – запевняв Малий Семпсон, усе ще кутаючись у грубий коц і плащ-дощовик, у які його загорнули на рятувальному катері. – Його вже, напевне, підібрали, якщо він не потонув у тому штормі. Але штормило недовго. Б’юсь об заклад, що він об’явиться з хвилини на хвилину.

Йосаріан повернувся до намету, очікуючи, що з хвилини на хвилину об’явиться Орр, і розпалив вогонь, щоб зустріти його затишком і теплом. Грубка працювала бездоганно, потужне, бурхливе полум’я можна було регулювати краником, якого Орр зрештою таки полагодив. Ішов дрібний дощ, м’яко барабанячи по намету, по деревах, по землі. Йосаріан розігрів для Орра бляшанку з супом і з’їв його сам, бо час минав. Він зварив для Орра кілька яєць на твердо і теж сам їх з’їв. Потім він з’їв усю упаковку сиру «чеддер» із сухого пайка.

Щоразу, як починав хвилюватися, він нагадував собі, що Орр з будьчим дасть собі раду, і сміявся сам до себе, пригадуючи розповідь сержанта Найта. Він уявляв собі, як Орр на плоті схиляється над компасом і картою на колінах з діловитою, зосередженою усмішкою, запихає до свого вишкіреного рота одну за одною змокрілі плитки шоколаду і старанно гребе яскраво-блакитним крихітним весельцем крізь блискавки, грім і дощ, а позад нього тягнеться волосінь із сухою наживкою. Йосаріан дійсно не сумнівався у здатності Орра вижити. Якщо на ту ідіотську волосінь можна впіймати рибу, то Орр її впіймає, а якщо націлиться на тріску, то тріску і впіймає, навіть якщо досі ніхто й ніколи не впіймав у цих водах тріски. Йосаріан поставив на вогонь ще одну бляшанку супу і також з’їв його сам, поки суп був іще гарячий. Щоразу, коли клацали дверцята машини, він усміхався і з надією повертався до входу, прислухаючись до кроків. Він знав, що з хвилини на хвилину Орр увійде до намету, зі своїми великими, мокрими від дощу очима, щоками і зубами, на вигляд безглуздий, мов ловець устриць з Нової Англії, у своєму жовтому непромокальному капелюсі та на кілька розмірів завеликому макінтоші, гордо піднявши вгору, на потіху Йосаріану, велику тріску, яку щойно впіймав. Але Орр не з’явився.

Розділ 29

Пекем

Не дав про себе знати Орр і наступного дня, тож сержант Вітком з похвальною поспішністю і чималою надією записав собі у блокноті нагадування надіслати офіційного листа за підписом полковника Каткарта найближчим родичам Oppa, коли мине дев’ять днів. Проте дав про себе знати штаб генерала Пекема, і Йосаріан підійшов до гурту офіцерів і солдатів у шортах і в самих плавках, що роздратовано й спантеличено гули біля дошки наказів перед наметом канцелярії.

– А що такого особливого в цій неділі, хотів би я знати? – голосисто допитувався Голодний Джо у Вождя Білого Вівсюга. – Чому в нас не буде марш-параду саме цієї неділі, якщо його в нас щонеділі не буває? Га?

Йосаріан проштовхався до дошки наказів, і коли прочитав лаконічне оголошення, з грудей його вирвався довгий, тужливий зойк:

У зв’язку з незалежними від мене обставинами наступної неділі великий марш-парад не відбудеться.

Полковник Шайскопф

Добз мав рацію. За океан дійсно посилали всіх, навіть полковника Шайскопфа, який противився цьому, використовуючи всі свої сили і всю наявну мудрість, і який прийшов до кабінету генерала Пекема доповісти про своє прибуття у вкрай невдоволеному настрої.

З підкресленою приязню генерал Пекем прийняв полковника Шайскопфа і сказав, що дуже втішений його бачити. Ще один полковник у його штабі означав, що тепер він може вимагати двох додаткових майорів, чотирьох додаткових капітанів, шістнадцятьох додаткових лейтенантів і ще безліч додаткових рядових, друкарських машинок, письмових столів, шаф на папери, автомобілів та іншого необхідного спорядження й устаткування, що додадуть престижу його становищу і збільшать ударну силу у війні, яку він оголосив генералові Дрідлу. Тепер у нього були два полковники; у генерала Дрідла було лише п’ять, але четверо з них були бойові командири. Майже зовсім без інтриг генерал Пекем здійснив маневр, який у підсумку подвоював його сили. І генерал Дрідл усе частіше напивався. Генерала Пекема чекало прекрасне майбутнє, і він споглядав свого блискучого новенького полковника зачаровано та з променистою усмішкою.

У всіх принципових питаннях генерал П. П. Пекем, як він завжди відзначав, коли збирався привселюдно покритикувати роботу котрогось зі своїх близьких колег, був реалістом. Цей ставний, рожевощокий п’ятдесятирічний чоловік завжди тримався вільно і невимушено і носив однострої, шиті на замовлення. Він мав сиве волосся, трохи короткозорі очі й тонкі, випнуті, чуттєві губи. Це був вразливий, елегантний, витончений чоловік, який зауважував будь-чиї слабкості, крім своїх власних, і всіх, окрім себе, вважав дурнями. Генерал Пекем надзвичайно прискіпливо ставився до найдрібніших питань смаку і стилю. Він завжди все примножував. Заплановані події ніколи не були майбутніми, а завжди прийдешніми. То неправда, що він писав доповідні записки, в яких вихваляв себе і радив, щоб його повноваження розширили аж до керування всіма бойовими операціями: насправді, він писав меморандуми. А меморандуми інших вищих офіцерів завжди були пишномовними, чванливими і двозначними. Чужі помилки неодмінно були плачевними. Розпорядження його були беззастережними, і покладався він не на достовірні дані, а на дані з достовірних джерел. Генерал Пекем нерідко перебував під тиском обставин, обов’язки були йому доручені, і діяв він часто вельми неохоче. Він ніколи не забував, що біле і чорне – це не кольори, і ніколи не казав вербальний, коли мав на увазі усний. Генерал Пекем жваво цитував Платона, Ніцше, Монтеня, Теодора Рузвельта, маркіза де Сада та Воррена Ґ. Гардінга. Новий слухач, як-от полковник Шайскопф, був для нього справжнім дарунком долі, піднесеною нагодою навстіж відкрити скарбницю своєї сліпучої ерудиції з її каламбурами, дотепами, наклепами, сентенціями, анекдотами, приказками, епіграмами, афоризмами, побрехеньками та іншими крилатими висловами. Люб’язно всміхаючись, він почав вводити полковника Шайскопфа в курс нових для нього справ.

– Єдина моя вада полягає в тому, – з натренованою добродушністю зауважив він, спостерігаючи за реакцією слухача, – що я не маю вад.

Полковник Шайскопф не засміявся, і це спантеличило генерала Пекема. Важкі сумніви збили його запал. Він щойно почав з одного зі своїх найпевніших парадоксів, і його неабияк стривожило, що навіть найслабший зблиск визнання не майнув на цьому непроникному обличчі, яке своїм відтінком і фактурою раптом нагадало йому новеньку гумку-стирачку. Можливо, полковник Шайскопф утомився, милосердно втішав себе генерал Пекем; полковник Шайскопф прибув здалеку, і тут усе для нього незвичне. Ставлення генерала Пекема до всіх своїх підлеглих, як офіцерів, так і рядових, відзначалось духом толерантності та поблажливості. Він часто повторював, що коли люди, з якими він працює, ітимуть йому назустріч, то він побіжить їм назустріч, у результаті чого, з проникливою усмішкою додавав він, вони взагалі ніколи не зустрінуться в поглядах. Генерал Пекем вважав себе естетом та інтелектуалом. Коли люди з ним не погоджувалися, він закликав їх бути розважливими.

І саме на це зараз важив генерал Пекем, який підбадьорливо глянув на полковника Шайскопфа і з виразом великодушної поблажливості продовжив свої повчання.

– Ви прибули до нас саме вчасно, Шайскопфе. Наш літній наступ провалився через некомпетентне керівництво, яке ми поставили на чолі наших військ, і в мене є нагла потреба у вольовому, досвідченому, компетентному офіцерові, як-от ви, хто допомагав би мені укладати меморандуми, які нам вкрай потрібні, щоб інформувати людей про те, наскільки добре і багато ми працюємо. Сподіваюся, ви прекрасно володієте пером.

– Я не знаюся на писанині, – насуплено відказав полковник Шайскопф.

– Нехай це вас не турбує, – провадив далі генерал Пекем, недбало змахнувши рукою. – Просто будете передавати доручену вам роботу комусь іншому і покладатись на талан. Ми це називаємо делегуванням обов’язків. Десь на найнижчих щаблях цієї налагодженої організації, якою я керую, сидять люди, які старанно виконують роботу, коли вона до них надходить, і все рухається як по маслу без надто великих зусиль з мого боку. Гадаю, це тому, що я добрий керівник. Усе, що робить оцей наш великий відділ, насправді не є дуже важливим, тому ніколи немає поспіху. З іншого боку, важливо інформувати людей, що ми виконуємо чималий обсяг роботи. Давайте мені знати, якщо виявиться, що вам бракує робочих рук. Я вже подав заявку на двох майорів, чотирьох капітанів та шістнадцятьох лейтенантів вам на підмогу. Хоча те, що ми робимо, не є дуже важливим, важливо, щоб ми виконували чималий обсяг роботи. Ви згодні зі мною?

– А як щодо парадів? – перебив його полковник Шайскопф.

– Яких парадів? – поцікавився генерал Пекем, відчуваючи, що його красномовства не оцінили.

– Чи зможу я проводити паради щонеділі по обіді? – нетерпляче запитав полковник Шайскопф.

– Ні. Звісно, що ні. А звідки у вас ця ідея?

– Але мені сказали, що я зможу проводити паради.

– Хто вам це сказав?

– Офіцери, що послали мене сюди. Вони сказали, що тут я зможу ганяти людей по плацу стільки, скільки захочу.

– Вони вам збрехали.

– Це несправедливо, сер.

– Мені дуже жаль, Шайскопфе. Я готовий зробити все можливе, щоб ви тут почувалися добре, але про паради не може бути й мови. У нашому власному відділі ми не маємо досить людей, щоб влаштовувати паради, а в бойових підрозділах люди збунтуються, якщо ми спробуємо примусити їх марширувати. Боюся, що вам доведеться трохи потерпіти, поки ми не візьмемо все під свій контроль. Тоді зможете робити з людьми все, що захочете.

– А як щодо моєї дружини? – роздратовано спитав полковник Шайскопф, з підозрою глянувши на генерала Пекема. – Я зможу її викликати, чи цього теж не можна?

– Дружину? А навіщо це вам?

– Чоловік і дружина повинні бути разом.

– Про це також не може бути мови.

– Але мені казали, що я зможу її викликати!

– Вони знову вам збрехали.

– Вони не мали права мені брехати! – вигукнув полковник Шайскопф, його очі зволожніли від обурення.

– Певно, що мали, – відрізав генерал Пекем з холодною й зумисною жорсткістю, вирішивши тут і зараз випробувати мужність нового полковника під вогнем. – Не будьте мудаком, Шайскопфе. Люди мають право робити все, що не заборонено законом, а закону, який би забороняв обманювати вас, не існує. А тепер більше не морочте мені голову такими сентиментальними банальностями. Чуєте мене?

– Так, сер! – промимрив Шайскопф.

Полковник Шайскопф жалюгідно схилив голову, а генерал Пекем подякував долі за те, що надіслала йому в підлеглі такого слабака. Чоловік з характером біля нього був би немислимий. Перемігши, генерал Пекем злагіднів. Йому не подобалося принижувати своїх підлеглих.

– Якби ваша дружина служила в Жіночому допоміжному корпусі, тоді я, можливо, перевів би її до нас. Але це – максимум, що я можу зробити.

– У неї є подруга, яка там служить, – повідомив полковник Шайскопф з надією в голосі.

– Боюся, цього замало. Нехай місіс Шайскопф, якщо бажає, вступить до Жіночого допоміжного корпусу, тоді я переведу її сюди. А наразі, любий полковнику, займімось, якщо можна, нашою маленькою війною. Ось, коротко, бойова обстановка на нашому театрі дій.

Генерал Пекем підвівся й підійшов до обертового стенду з величезними кольоровими картами.

Полковник Шайскопф пополотнів.

– Але ж ми не збираємося тут воювати? – нажахано випалив він.

– Ні, ні, звичайно ж, ні, – поблажливо запевнив його генерал Пекем і по-товариськи всміхнувся. – Можете мені повірити. Саме тому ми досі в Римі. Звичайно, мені б хотілося перебратись до Флоренції, де я був би ближче до колишнього РПК Вінтерґріна. Але, на жаль, Флоренція ще надто близько до лінії фронту. – Генерал Пекем підняв дерев’яну указку з гумовим наконечником і радісно змахнув нею через усю Італію від моря до моря: – Ось тут, Шайскопфе, – німці. Вони дуже міцно вкопалися в гори, створивши Ґотську лінію, звідки їх не витіснити до кінця наступної весни, хоч йолопи з нашого командування спробують зробити це раніше. Тож наша допоміжна служба має у своєму розпорядженні майже дев’ять місяців, щоб досягнути нашої мети. А наша мета – захопити всі бомбардувальні полки Повітряних сил США. Зрештою, – сказав генерал Пекем з низьким, добре відпрацьованим смішком, – якщо бомбардування ворога – це не допоміжна служба, тоді я не знаю, що це взагалі таке. Згодні зі мною? – Полковник Шайскопф ніяк не виявив своєї згоди, та генерал Пекем був надто захоплений своїм красномовством, щоб це помітити. – На сьогодні наше становище пречудове. Постійно надходить поповнення, як-от ви, наприклад, і ми маємо аж задосить часу, щоб ретельно спланувати всю нашу стратегію. Наша найперша ціль – ось тут.

І генерал Пекем змахнув указкою на південь, до острова Піаноза, і багатозначно постукав по великому слову, виведеному чорним жирним олівцем. Це було слово ДРІДЛ.

Полковник Шайскопф, примружившись, підійшов до самої карти, і вперше відтоді, як він увійшов у кабінет, промінчик розуміння тьмяно освітив його флегматичне обличчя.

– Здається, я зрозумів, – вигукнув він. – Так, я вас прекрасно зрозумів. Наше найперше завдання – це відбити генерала Дрідла у ворогів. Правильно?

Генерал Пекем великодушно розсміявся.

– Ні, Шайскопфе. Дрідл на нашому боці, і Дрідл є нашим ворогом. Генерал Дрідл командує чотирма бомбардувальними полками, які нам просто необхідно захопити, щоб продовжувати наш наступ. Перемога над генералом Дрідлом дасть нам авіацію та життєво необхідні нам бази для подальших операцій на інших теренах. І цю битву, до речі, ми майже виграли, – генерал Пекем відійшов до вікна, знову тихенько сміючись, прихилився до підвіконня і схрестив руки на грудях, надзвичайно вдоволений власною дотепністю й ерудованим, витонченим зухвальством. Вправно дібрані слова сповнювали його гострою насолодою. Генерал Пекем любив слухати самого себе, а найбільше любив слухати самого себе, коли говорив про себе. – Генерал Дрідл просто не знає, як зі мною впоратись, – зловтішався він. – Я раз за разом вторгаюся у сферу його повноважень зі своїми коментарями та критикою з приводу справ, які мене не стосуються, а він не знає, що з цим робити. Коли він звинувачує мене, ніби я намагаюсь підірвати його авторитет, я просто відповідаю, що привертаю увагу до його помилок з єдиною метою – щоб зміцнити нашу військову могутність, усунувши прогріхи. Потім я питаю його невинним голосом, чи він має щось проти зміцнення нашої військової могутності. Ах, він бурчить, і сердиться, і гримає, але насправді сам нічого не вдіє. Він просто відстав від життя. І, знаєте, потроху спивається. Взагалі дивно, як цей бідолашний бовдур став генералом. Він не має стилю, зовсім не має стилю. Дякувати Богу, довго він не протримається. – Генерал Пекем самовдоволено реготнув і плавно перейшов до своєї улюбленої завченої алюзії: – Часом я уявляю себе Фортінбрасом, ха-ха, із п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра, який кружляє і кружляє довкола сцени, аж поки все не розвалюється, а тоді, під кінець, виходить наперед і все прибирає до своїх рук. Шекспір – це...

– Я не знаюся на п’єсах, – грубо відрубав полковник Шайскопф.

Генерал Пекем зачудовано глянув на нього. Вперше в його житті згадку про славетного Шекспірового «Гамлета» було знехтувано і зневажено з такою образливою байдужістю. Він не на жарт стривожився, що за недоумка підсунув йому Пентагон.

– А на чому ви знаєтесь? – спитав він холодно.

– На марш-парадах, – енергійно відповів полковник Шайскопф. – Чи я зможу розсилати повідомлення про марш-паради?

– Лише за умови, що не будете їх призначати. – Генерал Пекем, усе ще насуплений, повернувся до свого крісла. – І що вони не перешкоджатимуть головному вашому завданню – рекомендувати, щоб повноваження нашої допоміжної служби поширились на всі воєнні операції.

– Чи можу я призначати паради, а потім їх скасовувати?

Генерал Пекем вмить пожвавішав.

– Так це ж прекрасна ідея! Але ви просто щотижня сповіщайте про перенесення парадів. Навіть не треба їх призначати. Це вноситиме незмірно більше сум’яття. – Генерал Пекем знову розквітнув найщирішою сердечністю. – Так, Шайскопфе, – сказав він, – я гадаю, ви натрапили на чудову ідею. Зрештою, який бойовий командир зможе лаяти нас, бо ми повідомили його підлеглих, що наступної неділі марш-параду не буде? Ми лише констатуємо загальновідомий факт. Але підтекст – чудовий. Так, безумовно чудовий. Цим ми стверджуємо, що можемо призначити паради, якщо так вирішимо. Ви мені починаєте подобатися, Шайскопфе. Зайдіть відрекомендуйтеся полковникові Карґілу і розкажіть йому про свій задум. Я впевнений, що ви сподобаєтесь один одному.

За хвилину до кабінету генерала Пекема влетів полковник Карґіл, охоплений боязким обуренням.

– Я тут довше служу за Шайскопфа, – поскаржився він. – Чому я не можу відкликати парадів?

– Бо Шайскопф має досвід у проведенні парадів, а ви – ні. Якщо хочете, можете скасовувати концерти естрадних бригад ОДО. Зрештою, чому б і ні? Подумайте тільки про всі ті частини, де не відбуватимуться концерти ОДО в кожен конкретний день. Подумайте про всі ті частини, куди не буде заїжджати той чи інший відомий артист. Так, Карґіле, я гадаю, ви натрапили на чудову ідею. Я гадаю, ви щойно відкрили для нас нову сферу діяльності. Скажіть полковникові Шайскопфу, що я наказую йому зайнятися цим під вашим керівництвом. І як дасте йому інструкції, нехай зайде до мене.

– Полковник Карґіл каже, що ви доручили мені працювати під його керівництвом над проектом ОДО, – поскаржився полковник Шайскопф.

– Нічого такого я йому не казав, – відповів генерал Пекем. – По секрету, Шайскопфе, мене не дуже влаштовує полковник Карґіл. Він пихатий і тупий. Придивіться до того, що він робить, і подумайте, чи не могли б ви спонукати його до трохи активнішої праці.

– Він постійно втручається, – пожалівся полковник Карґіл. – Не дає мені працювати.

– Є щось дуже дивне в цьому Шайскопфі, – задумливо погодився генерал Пекем. – Придивіться до нього і спробуйте вияснити, що він затіває.

– Тепер він втручається в мої справи! – вигукнув полковник Шайскопф.

– Нехай це вас не турбує, Шайскопфе, – сказав генерал Пекем, подумки вітаючи себе з тим, як майстерно включив полковника Шайскопфа у свою звичну систему управління людьми. Обидва його полковники вже майже не розмовляли один з одним. – Полковник Карґіл заздрить вам, бо ви так блискуче проводите марш-паради. Він боїться, що я призначу вас відповідальним за візерунок бомбометання.

Полковник Шайскопф відразу нашорошив вуха.

– А що таке візерунок бомбометання?

– Візерунок бомбометання? – повторив генерал Пекем, променіючи самовдоволеною добродушністю. – Візерунок бомбометання – це термін, вигаданий мною лише кілька тижнів тому. Він нічого не означає, та ви не повірите, як швидко його підхопили. Бачте, мені вдалось переконати багатьох різних людей, що найважливіше – це скидати бомби одну попри одну, бо їхні вибухи дадуть акуратні аерофотознімки. На Піанозі є один полковник, який вже не переймається, попадають його бомби в ціль чи ні. А чому б нам сьогодні не злітати до нього і не розважитись? Полковник Карґіл буде казитися від заздрощів, а ще я дізнався від Вінтерґріна сьогодні вранці, що генерал Дрідл відлетить на Сардинію. Генерал Дрідл зійде з розуму, як дізнається, що я інспектував одну з його баз, коли сам він полетів інспектувати іншу. Ми навіть можемо встигнути туди на інструктаж. Вони збираються розбомбити маленьке, незахищене село, перетворивши його на руїну. Я довідався від Вінтерґріна – до речі, нині Вінтерґрін уже колишній сержант, – що завдання це абсолютно нікому не потрібне. Єдина його мета – затримати підхід німецьких підкріплень у той час, як ми навіть не плануємо жодного наступу. Ось таке діється, коли підвищуєте посередностей до керівних посад. – Він млявим жестом показав на велетенську карту

Італії: – Гляньте, це малесеньке село настільки незначне, що його тут навіть немає.

Вони прибули до полковника Каткарта запізно і не потрапили на попередній інструктаж, де би почули, як наполягає майор Денбі:

– Але воно ось тут, повірте. Тут, саме тут.

– Де тут? – зухвало спитав Данбар, удаючи, ніби нічого не бачить.

– Ось воно тут на карті, де дорога трохи звертає. Хіба ж не бачите оцей плавний поворот?

– Ні, не бачу.

– Я бачу, – викликався Гавермеєр і тицьнув у потрібну точку на карті Данбара. – А на оцих знімках дуже добре видно ціле село. Мені все ясно. Мета бомбардування – зіпхнути ціле село вниз по схилу гори і створити завал, який німцям доведеться розчищати. Правильно?

– Цілком правильно! – сказав майор Денбі, промокаючи носовичком спітніле чоло. – Я радий, що хоч хтось починає розуміти. Дві бронетанкові дивізії підуть цією дорогою з Австрії до Італії. Це село збудоване на такому крутому схилі, що всі уламки житлових та інших будівель, які ви зруйнуєте, неодмінно покотяться донизу й завалять дорогу.

– І що від цього зміниться, чорт забирай? – допитувався Данбар, а Йосаріан схвильовано стежив за ним зі змішаним почуттям страху і благоговіння. – За кілька днів вони все розчистять.

Майор Денбі намагався уникнути суперечки.

– Певно, для штабу це щось змінить, – відповів він примирливим тоном. – Мабуть, тому нас і послали на це завдання.

– А жителів села попередили? – запитав Маквот.

Майор Денбі перелякався, що і Маквот пристав до опозиції.

– Ні, думаю, що ні.

– Невже ми не скинули листівки з повідомленням, що на цей раз будемо їх бомбити? – спитав Йосаріан. – Не можна хоча б якось натякнути, щоб вони забралися з дороги?

– Ні, не думаю. – Майор Денбі ще більше впрівав, очі його стривожено забігали. – Німці теж можуть здогадатись і вибрати інший маршрут. Але я в тому не впевнений. Це лиш мої припущення.

– Вони навіть не стануть ховатися, – з гіркотою мовив Данбар. – Повибігають на вулицю, тільки-но побачать наші літаки, і стануть махати нам руками – вся дітвора, і старі, і собаки. Господи Ісусе! Чому ми не дамо їм спокій?

– А чому б нам не влаштувати завал в іншому місці? – запитав Маквот. – Чому він мусить бути саме там?

– Я не знаю, – печально відповів майор Денбі. – Я не знаю. Послухайте, хлопці, ми маємо хоч трохи довіряти людям, які віддають нам накази. Вони знають, що роблять.

– Ні чорта вони не знають, – сказав Данбар.

– Що за проблеми? – спитав підполковник Корн, ліниво заходячи до інструкторської з руками в кишенях, його жовтувато-коричнева сорочка висіла мішком.

– О, жодних проблем, підполковнику, – нервово відповів майор Денбі, намагаючись приховати їхню суперечку. – Ми просто обговорюємо завдання.

– Вони не хочуть бомбити це село, – хихотнув Гавермеєр, виказуючи майора Денбі.

– Ти поц! – кинув Йосаріан Гавермеєрові.

– Дайте Гавермеєру спокій, – рвучко наказав Йосаріанові підполковник Корн. Він упізнав у Йосаріанові того п’яницю, який грубо чіплявся до нього в офіцерському клубі напередодні першого нальоту на Болонью, і завбачливо переніс невдоволення на Данбара. – Чому ви не хочете бомбити це село?

– Тому, що це жорстоко, ось чому.

– Жорстоко? – перепитав підполковник Корн з холодною насмішкою, лише на мить злякавшись нестримної сили Данбарової ворожості. – А пропустити дві німецькі дивізії, щоб вони воювали з нашими військами, це буде менш жорстоко? Життя американців також у небезпеці. Чи, про вас, хай краще проллється американська кров?

– Американська кров уже ллється. А ці люди собі там мирно живуть. Якого дідька ми не дамо їм спокій?

– Авжеж, вам легко говорити, – в’їдливо відповів підполковник Корн. – Тут, на Піанозі, ви у безпеці. Вам байдуже, чи ці німецькі дивізії пройдуть, чи ні, правда?

Данбар зніяковіло почервонів і спитав, мовби обороняючись.

– А чому б нам не зробити завал десь в іншому місці? Ми ж могли б скинути бомби на схил гори чи на саму дорогу.

– А може, вам краще знов летіти на Болонью? – запитання, промовлене тихим голосом, пролунало, мов постріл, і в кімнаті запала ніякова і загрозлива тиша. Соромлячись самого себе, Йосаріан палко молився, щоб Данбар тримав язика за зубами. Данбар опустив очі, і підполковник Корн зрозумів, що переміг. – Я так і думав, що ні, – провадив він далі з неприхованою зневагою. – Знаєте, ми з полковником Каткартом доклали немало зусиль, щоб вибити для вас отакий легкий виліт. Якщо вам більше кортить злітати до Болоньї, Спеції чи Феррари, то ми це без проблем влаштуємо. – Його очі загрозливо виблискували за скельцями окулярів без оправи, і його землянисті квадратні щелепи ніби скам’яніли. – Тільки дайте знати.

– Я б злітав, – жваво відгукнувся Гавермеєр і знову хвалькувато хихотнув. – Люблю літати на Болонью і йти прямо на ціль, голова – в приціл і слухати гуркіт усіх тих зеніток. Я найбільше кайфую від того, як після бомбардування льотчики накидаються на мене і лають на всі боки. Навіть рядові так розпалюються, що клянуть мене і хочуть надавати копняків.

Підполковник Корн жваво поплескав Гавермеєра по підборіддю, не обертаючись до нього, а тоді сухим монотонним голосом звернувся до Данбара та Йосаріана.

– Клянусь вам, ніхто не тривожиться за тих вошивих макаронників у горах більше, ніж ми з полковником Каткартом. Mais c’est la guerre.[37]37
  Але це війна (фр.)


[Закрыть]He забувайте, що цю війну почали не ми, а Італія. Не ми агресори, а Італія. І ми не змогли б завдати італійцям, німцям, росіянам і китайцям стільки лиха, скільки вони вже самі собі завдають. – Підполковник Корн по-дружньому потиснув плече майора Денбі, не міняючи неприязного виразу обличчя. – Закінчуйте інструктаж, Денбі. І подбайте, щоб усі зрозуміли важливість щільного візерунка бомбометання.

– О ні, підполковнику, – ляпнув майор Денбі, закліпавши очима. – Не для цієї цілі. Я наказав їм класти бомби з інтервалами в шістдесят футів, щоб завалити дорогу вздовж усього села, а не в одній лише точці. З нещільним візерунком бомбометання утвориться набагато ефективніший завал.

– Нас не цікавить завал, – повідомив підполковник Корн. – 3 цього нальоту полковник Каткарт хоче отримати добрі, чіткі аерофотознімки, які не буде соромно розіслати по всіх каналах. Не забувайте, що на загальному інструктажі буде генерал Пекем, а ви знаєте про його ставлення до візерунка бомбометання. До речі, майоре, вам би краще поквапитися з цими дрібницями і забратися звідси до його прибуття. Генерал Пекем вас терпіти не може.