Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 26

Аарфі

У певному сенсі в усьому був винний Йосаріан, бо якби він не пересунув лінію фронту під час Величезної облоги Болоньї, майор ...де Коверлі, можливо, був би поруч і зміг би його врятувати, і якби він не заповнив квартири для рядових бездомними дівчатами, Нейтлі, можливо, ніколи б не закохався у свою повію, коли та сиділа голою від пояса донизу в кімнаті зі сварливими гравцями в блекджек, які не звертали на неї уваги. Нейтлі нишком позирав на неї зі свого жовтого м’якого крісла, зачарований тією флегматичною незворушністю, з якою вона приймала загальну байдужість. Вона позіхнула і глибоко зворушила його. Він ніколи раніше не бачив такої героїчної постави.

Дівчина подолала п’ять крутих сходових маршів, щоб продати себе збориську рядових, пересичених дармовими дівчатами, що мешкали в квартирі; ніхто не захотів її ні за яку ціну, навіть коли вона, без великого ентузіазму, оголилася перед ними в надії спокусити своїм високим тілом – струнким, зрілим і справді звабливим. Здавалось, це її радше втомило, ніж розчарувало. Тепер вона безтямно і в’яло сиділа в кріслі, знехотя споглядаючи гру й збираючись з силами, щоб закінчити нудне вдягання і знову йти на роботу. За якийсь час вона ворухнулася. Ще за якийсь час підвелась з мимовільним зітханням і апатично ступила в тісні бавовняні трусики й темну спідничку, застебнула туфлі та вийшла геть. Нейтлі вислизнув слідом; а коли години за дві Йосаріан із Аарфі повернулись до офіцерської квартири, там вона знову ступала в свої трусики і спідничку, і виглядало воно, мов у тому капелановому настирному відчутті – ніби вони вже переживали подібну ситуацію, лише без Нейтлі, який зараз невтішно кривився, засунувши руки в кишені.

– Вона збирається йти, – сказав він кволим, дивним голосом. – Вона не хоче залишатись.

– А чому б тобі просто не заплатити їй, щоб вона залишилася з тобою до вечора? – порадив Йосаріан.

– Вона повернула мені гроші, – признався Нейтлі. – Я їй набрид, і вона хоче пошукати когось іншого.

Взувшись, дівчина на мить завмерла, понурим поглядом пропонуючи себе Йосаріанові й Аарфі. Тонкий білий светрик без рукавів облягав кожен контур її гострих великих грудей і крутих спокусливих стегон. Йосаріан відповів на її погляд і відчув сильний потяг. Потім похитав головою.

– Баба з воза – коням легше, – незворушно зауважив Аарфі.

– Не кажи так про неї! – вигукнув Нейтлі з пристрастю, в якій чулося благання і докір. – Я хочу, щоб вона залишилася зі мною.

– А що в ній особливого? – вишкірився Аарфі з удаваним здивуванням. – Вона всього-на-всього повія.

– І не називай її повією!

Через кілька секунд дівчина байдуже знизала плечима і легкою ходою попрямувала до виходу. Нейтлі розпачливо кинувся вперед відчинити їй двері. Прибитий горем, він почвалав назад, його вразливе обличчя сповнилося смутком.

– Не переживай, – як міг, утішив його Йосаріан. – Ти ще не раз її побачиш. Ми знаємо, де збираються всі повії.

– Прошу тебе, не називай її так, – благально мовив Нейтлі, мало не плачучи.

– Вибач, – промимрив Йосаріан.

Аарфі життєрадісно прогримів:

– На вулицях аж роїться сотнями нічим не гірших повій. А та навіть не була гарненькою. – Він хихотнув зневажливо і самовпевнено. – Ну, а ти кинувся відчиняти двері, так ніби справді в неї закохався.

– Здається, я закохався, – соромливо признався Нейтлі мовби не своїм голосом.

Аарфі з кумедним подивом наморщив своє гладеньке кругле рожеве чоло.

– Хо-хо-хо-хо! – засміявся він, вдоволено плескаючи по широких боках своєї болотно-зеленої офіцерської куртки. – Шикарно. Ти закохався – в неї? Оце справді шикарно.

Того самого вечора Аарфі йшов на побачення з дівчиною з Червоного Хреста, випускницею престижного коледжу і донькою власника великого хімічного заводу.

– Ось з такими дівчатами ти повинен спілкуватись, а не зі звичайними шльондрами, як ота твоя. До речі, вона навіть якась немита.

– Мені байдуже! – відчайдушно закричав Нейтлі. – А ти стули пельку, я не хочу з тобою розмовляти.

– Аарфі, стули пельку, – сказав Йосаріан.

– Хо-хо-хо-хо! – не вгавав Аарфі. – Навіть не уявляю, що сказали б твої батько і мати, коли б дізнались, що ти тут гасав з брудними лахудрами, як оця. Не забувай, твій батько дуже шанована людина.

– Я нічого не збираюсь йому казати, – рішуче заявив Нейтлі. – Я ані слова не скажу ні йому, ні матері, поки ми не одружимося.

– Одружитесь? – Аарфі аж розпирало від поблажливої втіхи. – Хо-хохо-хо-хо! Тепер ти дійсно верзеш дурниці. Ти не в тому віці, щоб знати, що таке справжня любов.

Аарфі був знавцем у темі справжньої любові, бо вже віддавна щиро любив батька Нейтлі і перспективу отримати в нього після війни якусь керівну посаду як винагороду за дружбу з Нейтлі. Аарфі був чільним штурманом ескадрильї, який так і не знайшов свого місця в житті, відколи закінчив коледж. Це був незлобивий і великодушний чільний штурман, який завжди прощав усім в ескадрильї їхні найлютіші прокльони, коли збивався з курсу на шляху до цілі й заводив їх у саму гущу зенітного вогню. Того ж вечора він загубився на вулицях Рима і не здибав тієї пристойної дівчини з Червоного Хреста, випускниці престижного коледжу з великим хімічним заводом. Він збився з курсу на шляху до Феррари того дня, коли збили Крафта, і знову збився з курсу під час щотижневого патрульного вильоту до Парми і спробував вивести літаки до моря понад містом Ліворно після того, як Йосаріан скинув бомби на не захищений зенітками ворожий об’єкт і, заплющивши очі, відкинувся на броньовану спинку свого крісла з ароматною сигаретою в руці. Раптом ударили зенітки, і Маквот тут же заверещав у переговорний пристрій:

– Зенітки! Зенітки! Де ми, чорт забирай? Що відбувається?

Йосаріан стривожено розплющив очі й побачив попереду абсолютно неочікувані розбухлі чорні клуби розривів, що накочувались на них згори, і вдоволене, гарбузоподібне обличчя Аарфі, який з приязним зачудуванням споглядав своїми дрібними очками дедалі ближчі вибухи. Йосаріан був приголомшений. Раптом одна його нога затерпла. Маквот став набирати висоту і заскавчав у переговорний пристрій, вимагаючи команд. Йосаріан рвонувся вперед, щоб глянути, де вони, та залишився на місці. Він не міг ворухнутися. Тут він відчув, що змокрів. Він глянув униз, на свій пах, відчувши раптову слабість і нудоту. Страшна темно-червона пляма швидко повзла вгору по сорочці, немов велетенська морська потвора, готова його зжерти. Його поранено! Із просякнутої кров’ю штанини в калюжу на підлозі стікали окремі струмочки, мов незліченні, невгамовні рої рухливих червоних хробачків. Серце його завмерло. Ще один потужний удар струсонув літак. Від запаморочливого вигляду своєї рани Йосаріан гидливо здригнувся і верескнув, гукаючи Аарфі на допомогу.

– Я втратив яйця! Аарфі, я втратив яйця! – Аарфі не чув, і Йосаріан нахилився вперед і смикнув його за руку. – Аарфі, рятуй мене, – благав він, мало не плачучи. – Мене поранено! Мене поранено!

Аарфі поволі обернувся, дивакувато усміхаючись.

– Що?

– Мене поранено, Аарфі! Рятуй мене!

Аарфі знову люб’язно усміхнувся і знизав плечима.

– Я тебе не чую, – сказав він.

– Ти що, не бачиш? – недовірливо вигукнув Йосаріан і показав на темну калюжу крові, що розповзалась під ним на всі боки. – Мене поранило! Рятуй мене, ради Бога! Аарфі, рятуй мене!

– Я не чую тебе, – терпляче поскаржився Аарфі, прикладаючи свою пухку долоню до зблідлої вушної раковини. – Що ти сказав?

Йосаріан відповів гаснучим голосом, раптом втомившись від того крику, від усієї тієї розпачливої, нестерпної, безглуздої ситуації. Він помирав, і нікому до цього не було діла:

– Не переймайся.

– Що? – крикнув Аарфі.

– Я сказав, я втратив яйця! Ти не чуєш? Мене поранено в пах!

– Я тебе не чую, – буркнув Аарфі.

– Я сказав, не переймайся! – Йосаріан верескнув, з жахом відчувши себе у пастці, раптово він дуже ослаб і затремтів з холоду.

Аарфі знову засмучено похитав головою й опустив своє непристойне молочно-біле вухо прямо Йосаріанові до обличчя.

– Просто говори голосніше, друже. Просто говори голосніше.

Відчепися від мене, вилупку! Тупий, бездушний вилупок, відчепися від мене! – Йосаріан схлипнув. Йому хотілось віддубасити Аарфі, та в нього не було сили підняти руки. Натомість він вирішив поспати і непритомний звалився на бік. Його поранило у стегно, і коли він отямився, то побачив, що коло нього, стоячи навколішках, клопочеться Маквот. Йому полегшало, хоча з-за плеча Маквота з безтурботною цікавістю виглядало розпухле, мов у херувима, лице Аарфі. Йосаріан, відчуваючи себе зле, усміхнувся кволо до Маквота і спитав:

– Хто на господарстві?

Маквот ніяк не відреагував. З наростаючим жахом Йосаріан набрав у легені побільше повітря і повторив свої слова якомога голосніше.

Маквот підвів очі.

– Господи, я радий, що ти живий! – вигукнув він, з полегшенням перевівши віддих. Веселі, ласкаві зморшки біля кутиків його очей побіліли від напруги, а обличчя лисніло від поту й кіптяви. Він обмотував безконечним бинтом Йосаріанову ногу поверх об’ємного ватного тампона, притиснутого до внутрішньої сторони стегна. – За штурвалом Нейтлі. Бідолаха трохи не розревівся, коли почув, що тебе поранило. Він усе ще думає, що тебе вбили. Тобі перебило артерію, але, здається, я зупинив кров. І впорснув тобі трохи морфію.

– Дай ще.

– Трохи заскоро. Я впорсну ще трохи, коли почне боліти.

– Вже болить.

– Ну що ж, хай їм чорт, – сказав Маквот і впорснув ще один шприц морфію в руку Йосаріана.

– Коли скажеш Нейтлі, що зі мною все гаразд... – заговорив Йосаріан до Маквота і знову знепритомнів: світ скаламутнів за плівкою якогось полуничного киселю і потонув у низькому баритональному гулі. Він прийшов до тями в санітарній машині й підбадьорливо усміхнувся до насупленого, засмученого Дока Деніки з профілем довгоносика, та через дві-три запаморочливі секунди світ знову замерехтів червоними пелюстками, а тоді почорнів і занурився у бездонну тишу.

Йосаріан прокинувся у шпиталі й відразу ж заснув. Коли прокинувся ще раз, запах ефіру вивітрився, а в ліжку навпроти лежав у піжамі Данбар і запевняв, що він зовсім не Данбар, а якийсь a fortiori[35]35
  Тим більше (лат.)


[Закрыть]. Здурів, подумав про нього Йосаріан. Він скептично скривив губи, почувши Данбарову новину, але знову заснув неспокійним сном, прокинувшись за день чи два. Медсестер у палаті не було, він обережно виліз із ліжка, щоб роздивитися, що тут діється. Підлога під ним гойдалася, як пліт біля берега на Піанозі, а шви на внутрішній стороні стегна, немов дрібні риб’ячі зубки, покусували йому тіло, коли він шкутильгав через прохід до спинки Данбарового ліжка, щоб роздивитись ім'я на температурній карті й переконатися, що Данбар казав правду: він уже не Данбар, а молодший лейтенант Антоні Ф. Фортіорі.

– Що тут у біса діється?

А. Фортіорі підвівся з постелі і знаком показав Йосаріанові йти слідом. Хапаючись за все, що траплялось йому на шляху, Йосаріан пошкутильгав за ним коридором до сусідньої палати, де зупинився перед ліжком якогось зацькованого на вигляд хлопця з прищавим обличчям і скошеним підборіддям. Коли вони підходили, зацькований хлопець квапливо звівся на лікті. А. Фортіорі махнув великим пальцем собі через плече і сказав:

– Вали звідси.

Зацькований хлопець вискочив з ліжка і побіг геть. А. Фортіорі заліз до ліжка і знову став Данбаром.

– То був А. Фортіорі, – пояснив Данбар. – У твоїй палаті не було вільного ліжка, тож я скористався своїм службовим становищем і прогнав його на моє місце. Користатися службовим становищем досить приємно. Мусиш колись спробувати. Зрештою, спробуй зараз, бо, здається ти от-от упадеш.

Йосаріан справді відчував, що от-от упаде. Він обернувся до Данбарового сусіда, літнього чоловіка з сухим, змарнілим обличчям, махнув через плече великим пальцем і сказав:

– Вали звідси.

Літній чоловік напружився і люто зиркнув на нього.

– Він майор, – пояснив Данбар. – Краще цілься трохи нижче і стань на якийсь час, скажімо, прапорщиком Гомером Ламлі. Тоді в тебе з'явиться батько в законодавчій асамблеї штату і сестра, що заручена з чемпіоном-лижником. Просто скажи йому, що ти капітан.

Йосаріан обернувся до переляканого пацієнта, на якого вказав Данбар.

– Я капітан, – сказав він, махнув великим пальцем через плече. – Вали звідси.

На команду Йосаріана переляканий пацієнт зіскочив з ліжка і побіг геть. Йосаріан ліг на його місце і став прапорщиком Гомером Ламлі, якого потягнуло на блювоту і раптово вкрило липким потом. Він годинку поспав і знову захотів стати Йосаріаном. Виявилось, що батько в законодавчій асамблеї штату і сестра, заручена з чемпіоном-лижником, не є чимось особливим. Данбар повернувся до палати Йосаріана, де витурив Антоні Ф. Фортіорі з ліжка, щоб той знову якийсь час побув Данбаром. Прапорщик Гомер Ламлі в палаті не з’явився. Зате з’явилася сестра Крамер і в пориві святенницького гніву засичала, мов підмокла петарда. Вона наказала Йосаріанові негайно лягати, загородивши собою прохід до ліжка, тож він не міг їй підкоритися. Її миле личко ще ніколи не виглядало таким відразливим. Сестра Крамер була добросердим і сентиментальним створінням. Вона щиро раділа з приводу чийогось весілля, заручин, дня народження чи ювілею, навіть коли йшлося про незнайомих їй людей.

– Ви з’їхали з глузду? – шпетила вона його доброчесним тоном, обурено трясучи пальчиком перед його очима. – Я бачу, вам байдуже, що ви вб’єтеся?

– Я сам собі господар, – нагадав він їй.

– Я бачу, вам байдуже, що ви втратите ногу.

– Це моя нога.

– Однозначно, нога не ваша! – заперечила сестра Крамер. – Ця нога належить урядові США. Так само, як будь-який інструмент або нічний горщик. Збройні сили вклали у вас великі кошти, щоб зробити військовим льотчиком, і ви не маєте права порушувати настанови лікаря.

Йосаріан не надто втішився, що в нього хтось вкладає гроші. Сестра Крамер далі стояла просто перед ним, не даючи пройти. Голова в нього боліла. Сестра Крамер викрикнула якесь питання, якого він не второпав. Він махнув великим пальцем через плече і сказав:

– Вали звідси.

Сестра Крамер дала йому такого ляпаса, що він мало не звалився на підлогу. Коли Йосаріан відвів руку, щоб всадити їй у щелепу, нога в нього підкосилась, і він почав падати. Сестра Дакет вчасно нагодилась і підхопила його. Вона суворо звернулася до обох:

– Що тут діється?

– Він не хоче лягати, – заповзятливо відзвітувала сестра Крамер ображеним тоном. – Сью Енн, він сказав мені щось вкрай жахливе. О, я навіть не можу цього повторити.

– Вона обізвала мене інструментом, – промимрив Йосаріан.

Сестра Дакет не мала до нього ні краплі співчуття.

– Ви ляжете до ліжка, – сказала вона, – чи мені взяти вас за вухо й самій покласти?

– Візьміть за вухо і покладіть, – зухвало відказав Йосаріан.

Сестра Дакет узяла його за вухо і повела до ліжка.

Розділ 27

Сестра Дакет

Сестра Сью Енн Дакет була висока, сухорлява, зріла, струнка жінка, з випуклим, округлим задком, невеличкими груденятами і вугластим, аскетичним обличчям, типовим для жінок з Нової Англії, яке можна було б назвати дуже милим і дуже негарним. Шкіра в неї була блідо-рожева, очі маленькі, ніс та підборіддя тонкі та гострі. Здібна, жвава, сувора і розумна, вона не боялася відповідальності й не губилася в жодній ситуації. Це була повністю сформована, впевнена особистість, яка не потребувала нічиєї допомоги. Йосаріанові стало її жаль, і він вирішив їй допомогти.

Наступного ранку, коли вона схилилась над ліжком, щоб розгладити простирадла у нього в ногах, він нишком просунув руку поміж її колін, а тоді рвучко підняв вгору під спідницею. Сестра Дакет вереснула і підскочила мало не до стелі, але виявилося, що занизько, і секунд п’ятнадцять вона звивалася, скакала й шарпалася вперед-назад на своїй божественній осі, аж поки нарешті вивільнилась і з посірілим, тремтячим обличчям нестямно кинулась у прохід між ліжками. Вона відскочила надто далеко, і Данбар, який від самого початку спостерігав за сценою, без попередження зірвався з ліжка і ззаду вхопив її обома руками за груди. Сестра Дакет ще раз вереснула і, вивернувшись, відстрибнула подалі від Данбара, але тепер Йосаріан зумів підскочити і зловити її. Сестра Дакет знову відстрибнула до проходу, мов м'ячик для пінг-понгу, тільки що з ногами. Данбар пильно чатував на неї, готовий накинутись, мов яструб, але вона вчасно згадала про нього і відскочила вбік. Данбар промахнувся і, перелетівши повз неї через ліжко, з важким, голосним тріском приземлився на підлозі й знепритомнів.

Він очуняв на підлозі з розквашеним носом і тим самісіньким нестерпним головним болем, який він досі симулював. У палаті стояв страшний галас. Сестра Дакет заливалась слізьми, а Йосаріан, примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, винувато її втішав. Розгніваний полковник, начальник шпиталю, волав на Йосаріана, що не дозволить своїм пацієнтам чіплятися з непристойними вільностями до своїх медсестер.

– Чого ви до нього причепились? – жалісливо спитав Данбар з підлоги, кривлячись від болю в скронях, що пульсував від звуків його власного голосу. – Він нічого такого не зробив.

– Я про вас кажу! – гаркнув на весь голос худий, статечний полковник. – І вас покарають за скоєне.

– Чого ви до нього причепились? – вигукнув Йосаріан. – Він лише гепнувся головою об підлогу.

– І про вас також кажу! – заявив полковник, люто обертаючись до Йосаріана. – Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Дакет за груди.

– Я не хапав сестри Дакет за груди, – відказав Йосаріан.

– Це я схопив її за груди, – сказав Данбар.

– Ви що, обидва подуріли? – пронизливо крикнув зблідлий лікар, задкуючи до дверей.

– Так, він справді псих, лікарю, – запевнив його Данбар. – Щоночі йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

Полковник застиг на місці, елегантно скривившись від здивування й відрази, і в палаті запала тиша.

– Що йому сниться? – перепитав він.

– Йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

– Яку рибу? – суворо спитав лікар Йосаріана.

– Не знаю, – відповів Йосаріан. – Я не розрізняю риб.

– В якій руці ви її тримаєте?

– Це залежить, – відповів Йосаріан.

– Це залежить від риби, – додав Данбар послужливо.

Полковник обернувся й підозріливо вирячився на Данбара.

– Справді? А звідки ви стільки про це знаєте?

– Бо я з’являюся в тих снах, – відповів Данбар без тіні посмішки.

Полковник розгублено почервонів. Він втупився в обох приятелів з холодною, затятою образою.

– Встаньте з підлоги й лягайте в ліжко, – наказав він Данбарові крізь стиснуті губи. – І щоб я більше не чув про цей сон від жодного з вас. У мене в штаті є спеціаліст, який вислуховує отакі бридкі нісенітниці, як ваша.

– А чому, на вашу думку, – вкрадливо посміхаючись, обережно спитав майор Сандерсон, коренастий штатний психіатр, до якого полковник скерував Йосаріана, – полковник Ферредж вважає ваш сон бридким?

Йосаріан чемно відповів:

– Мабуть, є щось бридке або в моєму сні, або в полковникові Ферреджі.

– Прекрасно сказано, – похвалив майор Сандерсон у скрипучих солдатських черевиках і з чорною, як сажа, щіткою волосся на голові. – Не знаю чому, – звірився він, – але полковник Ферредж завжди нагадує мені морську чайку. Розумієте, він не дуже вірить у психіатрію.

– А ви не любите морських чайок? – спитав Йосаріан.

– Ні, не дуже, – зізнався майор Сандерсон, різко, нервово засміявшись, і заходився любовно погладжувати своє відвисле подвійне підборіддя, немовби там була довга борідка. – Як на мене, ваш сон чудовий, і я сподіваюсь, він буде часто повторюватися і ми зможемо й далі його обговорювати. Хочете сигарету? – він усміхнувся, коли Йосаріан відмовився. – А чому, на вашу думку, – багатозначно запитав він, – у вас така гостра відраза до сигарети з моїх рук?

– Секунду тому я докурив сигарету. Вона досі тліє у вашій попільничці.

Майор Сандерсон хихикнув.

– Дуже оригінальне пояснення. Але я сподіваюся, ми незабаром знайдемо істинну причину. – Він зав'язав на подвійний бантик шнурок черевика, а тоді взяв зі столу й поклав собі на коліна жовтий блокнот у лінійку. – Ця риба, яку ви бачите вві сні. Поговорімо про неї. Риба завжди та сама, так?

– Не знаю, – відповів Йосаріан. – Я не розрізняю риб.

– Що нагадує вам ця риба?

– Іншу рибу.

– А що нагадує вам та інша риба?

– Іншу рибу.

Майор Сандерсон розчаровано відхилився на спинку крісла.

– Ви любите рибу?

– Не особливо.

– Тоді чому, на вашу думку, у вас така нездорова відраза до риби? – спитав майор Сандерсон переможним тоном.

– Бо вона надто пісна, – відповів Йосаріан. – І надто кістлява.

Майор Сандерсон кивнув з розумінням, усміхнувшись мило і нещиро.

– Дуже цікаве пояснення. Але ми незабаром знайдемо істинну причину, я сподіваюсь. А та риба вам подобається? Та, яку ви тримаєте в руці?

– Вона також не викликає в мене ніяких почуттів.

– Значить, не подобається? Відчуваєте до неї якусь ворожість або агресію?

– Ні, анітрохи. Насправді, риба мені радше подобається.

– Отже, подобається.

– О, ні. Вона не викликає в мене жодних почуттів.

– Але щойно ви сказали, що вона вам подобається. А тепер кажете, що не маєте до неї жодних почуттів. Я підловив вас на суперечності. Хіба не бачите?

– Так, сер. Гадаю, ви підловили мене на суперечності.

Товстим чорним олівцем майор Сандерсон гордо вивів у своєму блокноті: «Суперечність».

– А чому, на вашу думку, – продовжив він, дописавши, і підвів очі, – ви висловили ці два суперечливих твердження щодо вашої емоційної реакції на рибу?

– Мабуть, у мене до неї амбівалентне ставлення.

Майор Сандерсон скочив на рівні ноги від радощів, почувши слова «амбівалентне ставлення».

– То ви все розумієте! – вигукнув він, в екстазі заламуючи руки. – Ох, ви навіть не уявляєте собі, яким самотнім я тут почуваюсь: щодня розмовляю з пацієнтами, які нічого не тямлять у психіатрії, намагаюсь лікувати людей, яким байдуже до мене і до моєї роботи! Через це в мене з’явилося жахливе відчуття неповноцінності. – Тінь тривоги промайнула на його обличчі. – Я не можу його позбутись.

– Справді? – спитав Йосаріан, не знаючи, що ще сказати. – Чому ви звинувачуєте себе за прогалини в чиїйсь освіті?

– Це дурість, я знаю, – занепокоєно відповів майор Сандерсон і силувано всміхнувся. – Але мене завжди дуже хвилювало, що про мене думають інші. Я досяг статевої зрілості трохи пізніше за інших хлопців-однолітків, і через це в мене... ну, багато всіляких проблем. Знаю, що мені буде дуже приємно обговорити їх з вами. Мені так кортить це зробити, що аж не хочеться відволікатися на ваші проблеми, але боюся, що мушу. Полковник Ферредж розсердився б, якби довідався, що весь час ми витратили на мене. Зараз я вам покажу кілька чорнильних плям і подивимося, що нагадають вам певні форми й кольори.

– Не марнуйте часу, лікарю. Мені все нагадує секс.

– Справді? – радісно вигукнув майор Сандерсон, наче не повірив власним вухам. – Нарешті ми підходимо до суті справи. А чи сняться вам повноцінні сексуальні сни?

– Мій сон з рибою – це сон про секс.

– Ні, я маю на увазі справжні сексуальні сни... такі, коли хапаєш якусь голу суку за горло і щипаєш її або б’єш по лиці, аж поки не заллється кров’ю, а потім кидаєшся на неї і ґвалтуєш, а сам ридма ридаєш, бо кохаєш її і ненавидиш настільки сильно, що не знаєш, що ще вдіяти. Ось про такі сексуальні сни я люблю поговорити. У вас бувають отакі сексуальні сни?

Йосаріан задумався на мить з мудрим виглядом.

– Це і є сон про рибу, – вирішив він.

Майор Сандерсон відсахнувся, мовби йому дали ляпаса.

– Так, звісно, – холодно погодився він, і його ставлення враз змінилось на роздратовану неприязнь. – Але бажано, щоб ви наснили сон подібний до того, і тоді подивимось, якою буде ваша реакція. На сьогодні все. Бажано також, щоб вам приснилися й відповіді на деякі з моїх запитань. Ви ж розумієте, ці розмови мені так само неприємні, як і вам.

– Я перекажу це Данбарові, – відповів Йосаріан.

– Данбарові?

– Він усе це почав. Це був його сон.

– Ах, Данбар, – майор Сандерсон хмикнув, упевненість повернулась до нього. – Б’юсь об заклад, Данбар – це той злісний тип, який робить усі ті капості, які завжди приписують вам, еге ж?

– Він не такий уже й злісний.

– А проте ви захищатимете його до самої смерті, так?

– Не аж так довго.

Майор Сандерсон єхидно посміхнувся й записав у блокноті: «Данбар».

– Чому ви шкутильгаєте? – спитав він різко, коли Йосаріан попрямував до дверей. – І якого дідька у вас пов’язка на нозі? Ви звар’ювали чи що?

– Мене поранено в ногу. Тому я в шпиталі.

– О ні, не тому, – зловтішно заперечив майор Сандерсон. – Ви у шпиталі через камінь у слинній залозі. Виявляється, ви не такий уже й розумний. Ви навіть не знаєте, з чим вас поклали до шпиталю.

– Мене поклали до шпиталю з пораненою ногою, – наполягав Йосаріан.

Майор Сандерсон лише саркастично реготнув у відповідь.

– Гаразд, переказуйте вітання вашому другові Данбару. І скажіть, нехай наснить той сон, який я порадив вам.

Але Данбар знемагав від нудоти, млості та хронічного головного болю і не мав бажання допомагати майорові Сандерсону. Кошмари мучили Голодного Джо, який уже відлітав шістдесят завдань і знову чекав на відправлення додому, але й він не захотів ділитися ними, коли приходив до шпиталю провідати друзів.

– Невже ні в кого немає якогось сну для майора Сандерсона? – питав Йосаріан. – Мені так не хочеться його засмучувати. Він уже чується таким знедоленим.

– Відколи вас поранено, мені постійно сниться один дуже химерний сон, – зізнався капелан. – Раніше щоночі снилося, як вмирає моя дружина, або як її убивають, або як задихаються мої діти, подавившись шматочком поживної їжі. Тепер мені сниться, що я пливу під водою і акула гризе мене за ногу в тому самому місці, де у вас пов’язка.

– Це чудовий сон, – заявив Данбар. – Б’юсь об заклад, майор Сандерсон буде в захваті.

– Це жахливий сон! – вигукнув майор Сандерсон. – У ньому є біль, і каліцтво, і смерть. Я певен, що ви наснили цей сон мені на зло. Знаєте, я навіть не певен, що з такими відразливими снами вам місце в армії.

Йосаріанові здалося, що він помітив промінчик надії.

– Можливо, ви маєте рацію, сер, – хитро зауважив він. – Можливо, мене треба списати на землю й повернути до Штатів.

– А вам ніколи не спадало на думку, що ваша неперебірливість щодо жінок – це просто намагання вгамувати ваш підсвідомий страх перед імпотенцією?

– Так, сер, спадало.

– Тоді чому ви це робите?

– Щоб вгамувати свій підсвідомий страх перед імпотенцією.

– Чому б вам натомість не знайти для себе якесь гарне хобі? – співчутливо поцікавився майор Сандерсон. – Наприклад, риболовля. Ви дійсно вважаєте сестру Дакет аж такою привабливою? Як на мене, вона надто кістлява. Надто пісна і кістлява. Як риба.

– Я ледве знаю сестру Дакет.

– Тоді чому ви хапали її за груди? Тільки тому, що вони в неї є?

– Данбар її хапав.

– О, не починайте своєї, – вигукнув майор Сандерсон з уїдливою посмішкою і гидливо кинув олівця на стіл. – Чи ви справді гадаєте, що можете уникнути відповідальності, вдаючи з себе когось іншого? Ви мені не подобаєтесь, Фортіорі. Ви про це знаєте? Зовсім не подобаєтесь.

Передчуття небезпеки холодним, вологим протягом війнуло над Йосаріаном.

– Я не Фортіорі, сер, – соромливо сказав він. – Я Йосаріан.

– Хто ви?

– Моє прізвище Йосаріан, сер. І я лежу в шпиталі з пораненою ногою.

– Ваше прізвище – Фортіорі, – з войовничим запалом відрізав майор Сандерсон. – І ви у шпиталі через камінь у слинній залозі.

– Ну, досить, майоре! – вибухнув Йосаріан. – Я краще знаю, хто я такий.

– А в мене на доказ є офіційний військовий документ, – відказав майор Сандерсон. – Ви краще опануйте себе, поки не пізно. А то вчора ви – Данбар. Нині – Йосаріан. Завтра договоритесь до того, що ви – Вашингтон Ірвінг. Знаєте, що з вами не так? У вас роздвоєння особистості, от що з вами не так.

– Можливо, ви маєте рацію, сер, – дипломатично погодився Йосаріан.

– Я знаю, що маю рацію. У вас страшна манія переслідування. Ви думаєте, що всі намагаються вас скривдити.

– Всі справді намагаються мене скривдити.

– От бачите? Ви не маєте жодної поваги до надмірної влади чи застарілих традицій. Ви небезпечний і розбещений, і вас треба вивести на вулицю і пристрелити!

– Ви серйозно?

– Ви ворог людей!

– Ви звар'ювали? – закричав Йосаріан.

– Ні, я не звар’ював, – люто ревнув у відповідь Добз, переконаний, що розмовляє в палаті скрадливим пошептом. – Кажу тобі, що Голодний Джо бачив їх. Він бачив їх учора, коли літав до Неаполя, щоб купити на чорному ринку кондиціонери для ферми полковника Каткарта. У них там великий центр підготовки резервів, де чекають відправлення додому сотні пілотів, бомбардирів і стрільців. Вони виконали по сорок п’ять завдань, і все. А кілька хлопців, з медаллю «Пурпурове серце», навіть менше. До всіх авіаполків зі Штатів прибуває поповнення. Є наказ, щоб усі, навіть з адміністративного складу, відслужили за океаном хоча б раз. Ти що, газет не читаєш? Тепер ми мусимо його вбити!

– Тобі залишилося всього два вильоти, – умовляв його пошепки Йосаріан. – Навіщо так ризикувати?

– Мене можуть убити й під час тих двох вильотів, – задерикувато відповів Добз хрипким, тремтячим, збудженим голосом. – Можемо вбити його Завтра ж вранці, коли він буде повертатися з ферми. Ось у мене пістолет.

Йосаріанові очі полізли на лоба з подиву, коли Добз витяг з кишені пістолет і помахав ним у повітрі.

– Ти здурів? – нестямно просичав він. – Сховай негайно. І не кричи, мов скажений.

– Чого ти переживаєш? – спитав Добз голосом ображеного праведника. – Ніхто нас не чує.

– Гей, ви там, закрийтеся, – долинув голос із протилежного кутка палати. – Що, не бачите, що ми тут намагаємось спати?

– Хто ти в біса такий, розумнику? – крикнув у відповідь Добз і обернувся зі стиснутими кулаками, готовий до бійки. Потім він повернувся до Йосаріана, але не встиг вимовити й слова, як оглушливо пчихнув шість разів підряд, у перервах перевалюючись із боку на бік на гумових ногах і за кожним пчихом безпорадно змахуючи ліктями. Очі його сльозилися, повіки спухли й почервоніли. – За кого він себе має, – запитав він, судомно потягуючи носом і витираючи його тильною стороною здоровенного зап’ястка, – за копа чи що?

– Він контррозвідник, – спокійно поінформував Йосаріан. – У нас їх уже троє, і скоро надійде поповнення. Але ти не бійся. Вони шукають фальсифікатора на ім’я Вашингтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

– Убивці? – образився Добз. – Чому ти називаєш нас убивцями? Лише тому, що ми хочемо Уколошкати полковника Каткарта?

– Тихіше, чорти б тебе взяли! – наказав Йосаріан. – Не можеш говорити пошепки?

– Я говорю пошепки. Я...

– Ти далі кричиш.

– Ні, не кричу. Я...

– Гей, там, стули пельку, – зарепетували на Добза з усіх кінців палати.