Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)

Коли майор Денбі розплакався, полковник Мудус, який до того мучився в нерішучості за чужими спинами, вже не міг більше стримуватись і несміливо приступив до генерала Дрідла з виглядом людини, що вирішила принести себе в жертву.

– Думаю, краще трохи зачекати, тату, – затинаючись, запропонував він. – Я не думаю, що ви можете його застрелити.

Його втручання розлютило генерала Дрідла.

– Хто сказав, що я не можу, чорт забирай? – задиристо гарикнув він таким громовим голосом, що здригнулась ціла будівля.

Полковник Мудус, зашарівшись від збентеження, нахилився до його вуха і щось зашепотів.

– Чому я не можу, чорт забирай? – заревів генерал Дрідл.

Полковник Мудус зашепотів знову.

– По-твоєму, я не можу розстріляти, кого я хочу? – спитав генерал Дрідл з безкомпромісним обуренням. Він зацікавлено нашорошив вуха, поки полковник Мудус шепотів далі. – Чи це правда? – допитливість пом'якшила його лють.

– Так, тату. Боюся, що так.

– Бачу, ти вважаєш себе з біса розумним, еге ж? – раптом накинувся генерал Дрідл на полковника Мудуса.

Полковник Мудус знову почервонів.

– Ні, тату, це не...

– Гаразд, відпустіть цього непокірного сучого сина, – буркнув генерал Дрідл, розлючено відвернувшись від зятя, і сварливо гарикнув шоферові та синоптикові полковника Каткарта: – Але виведіть його геть і більше сюди не пускайте. І вже закінчуємо цей клятий інструктаж, поки війна не скінчилась. Я ще ніколи не бачив такого безладу.

Полковник Каткарт безпорадно кивнув генералові Дрідлу і поспіхом дав знак лейтенантам випхати майора Денбі з будівлі. Проте після того як майора Денбі випхали, не було кому закінчувати інструктаж. Усі здивовано витріщались одне на одного, мов придурки. Бачачи, що нічого не рухається, генерал Дрідл побагровів від люті. Полковник Каткарт не знав, що робити. Він уже зібрався вголос застогнати, але на порятунок прийшов підполковник Корн, виступивши вперед і взявши справу в свої руки. Полковник Каткарт зітхнув з величезним, слізливим полегшенням, мало не захлинувшись від вдячності.

– А тепер звіримо наші годинники, – не гаючись, почав підполковник Корн енергійним, командирським тоном, кокетливо завернувши очі до генерала Дрідла. – Ми звіримо годинники з першого і тільки з першого разу, і якщо не вийде з першого разу, ми з генералом Дрідлом будемо вимагати пояснення, чому не вийшло. Все ясно? – Він знову стрельнув очима в бік генерала Дрідла, щоб упевнитися, чи його постріл зарахували. – Тепер поставте ваші годинники на дев’ять вісімнадцять.

Підполковник Корн звірив годинники без жодної заминки і впевнено рушив далі. Він дав льотчикам пароль дня і бадьоро та виклично зробив детальний огляд погодних умов, щокілька секунд кидаючи косі улесливі погляди на генерала Дрідла, і ставав дедалі впевненішим у собі через чудове враження, яке, як він бачив, справляв на генерала. Він приндився і бундючився і гордовито походжав помостом, набираючи розмаху і впевненості, ще раз назвав пароль дня і тут же взявся піднімати бойовий дух надихаючою промовою про важливість авіньйонського мосту для мобілізації військових сил і про обов’язок кожного під час бойового вильоту поставити любов до батьківщини вище за любов до власного життя. Закінчивши свій натхненний виступ, він ще раз дав льотчикам пароль дня, підкреслив важливість кута заходу на посадку і знову зробив огляд погодних умов. Підполковник Корн відчув себе на самій вершині своїх можливостей. Йому пасувало бути в центрі уваги.

Усвідомлення того, що відбувається, приходило до полковника Каткарта поволі, а коли нарешті прийшло, він онімів. Поки він ревнивим поглядом спостерігав за віроломством підполковника Корна, його обличчя витягувалось і витягувалось, і він мало не зі страхом слухав, як генерал Дрідл, наблизившись до нього ззаду і пошепки, але так, щоб почули в найдальших кутках зали, спитав:

– Хто це такий?

Полковник Каткарт відповів, неясно передчуваючи щось недобре, а генерал Дрідл прикрив рота долонею і шепнув йому кілька слів, від яких обличчя полковника Каткарта засяяло неймовірною радістю. Підполковник Корн помітив це і затремтів у нестримному захваті. Чи генерал Дрідл оце щойно тут, в інструкторській, підвищив його до полковника? Він уже не міг витерпіти невідання. Майстерною кучерявою фразою він завершив інструктаж і обнадієно обернувся до генерала Дрідла, щоб почути від нього палкі вітання, але той уже, не озираючись, крокував до виходу, а за ним потягнулися медсестра і полковник Мудус. Підполковника Корна шокувало це невтішне видовище, та лише на одну мить. Очима він знайшов полковника Каткарта, який усе ще стовбичив і шкірив зуби, з переможним виглядом кинувся до нього й став шарпати за рукав.

– Що він про мене сказав? – збуджено допитувався він у запалі гордого й блаженного сподівання. – Що сказав генерал Дрідл?

– Він цікавився, хто ти такий.

– Це я знаю. Це я знаю. Але що він про мене сказав? Що він сказав?

– Його від тебе знудило.

Розділ 22

Майло-мер

Під час того бойового вильоту Йосаріан утратив самовладання. Він утратив самовладання під час вильоту до Авіньйона, тому що Сноуден втратив життя, а Сноуден втратив життя, бо першим пілотом того дня був Гапл, якому виповнилось лише п'ятнадцять, а другим – Добз, який був навіть гірший і який намовляв Йосаріана з ним на пару вбити полковника Каткарта. Йосаріан знав, що Гапл був добрим пілотом, але ще дитиною, і Добз також не довіряв йому, і тому після того, як вони скинули бомби, без попередження, в нападі шалу вирвав у Гапла штурвал і пожбурив літак у таке запаморочливе, оглушливе, невимовно страшне і вбивче піке, що Йосаріан безпорадно повис у повітрі, притиснувшись маківкою голови до стелі кабіни, і при тому вирвав із гнізда штекер своїх навушників.

О боже! – беззвучно верескнув Йосаріан, відчуваючи, що вони падають. О боже! О боже! О боже! О боже! – верещав він благально крізь стиснуті губи, що їх не міг розтулити, бо літак падав, а він борсався невагомо під стелею, аж поки Гапл не спромігся повернути собі штурвал і вирівняти літак, але він влетів у той самий скажений, скелястий, мозаїчний каньйон суцільного загороджувального вогню, з якого їм щойно вдалося видертись, а тепер знову треба було втікати. Майже відразу по літаку гепнуло, і в плексигласі з'явилась дірка завбільшки з великий кулак. Мерехтливі скалки вп'ялися в Йосаріанові щоки. Крові не було.

– Що сталося? Що сталося? – закричав він і, не почувши у вухах власного голосу, дико затремтів. Його налякала мертва тиша в переговорному пристрої, і він боявся ворухнутися, скрутившись клубком, мов миша у пастці, і так чекав, не сміючи дихнути, аж поки нарешті не помітив блискучий циліндричний штекер навушників, що гойдався у нього перед очима, і встромив його тремтячими пальцями назад у гніздо. О боже! – не переставав скрикувати він з неослабним жахом, бо з усіх сторін снаряди рвалися і вибухали, мов гриби. О боже!

Коли Йосаріан устромив штекер назад у гніздо пристрою, він почув, що Добз плаче.

– Поможіть йому, поможіть, – схлипував Добз. – Поможіть, поможіть йому.

– Кому? Кому помогти? – крикнув до нього Йосаріан. – Кому помогти?

– Бомбардиру, бомбардиру, – кричав Добз. – Він не відповідає. Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру.

– Я бомбардир, – Йосаріан закричав у відповідь. – Я бомбардир. У мене все добре. У мене все добре.

– Тоді поможіть йому, поможіть, – плакав Добз. – Поможіть, поможіть.

– Кому помогти? Кому?

– Стрільцеві-радистові,—благавДобз. – Поможітьстрільцеві-радистові.

– Мені холодно, – почулося в навушниках кволе скімлення Сноудена, жалісне, як у передсмертних муках. – Будь ласка, поможіть. Мені холодно.

І Йосаріан пірнув до лазу, проповз над бомбовим відсіком і опустився у хвіст літака, де на підлозі у жовтій плямі сонячного світла лежав, замерзаючи на смерть, поранений Сноуден, а поруч із ним непритомно розпластався новий хвостовий стрілець.

Добз був найгіршим пілотом у цілому світі, і він про це знав: ходяча руїна зрілого молодого чоловіка, він безперервно силкувався переконати начальство, що більше не здатний пілотувати літак. Ніхто з його начальства не хотів нічого слухати, і того дня, коли норму бойових вильотів було піднято до шістдесяти, він прокрався до Йосаріанового намету, поки Орр вийшов по сальники, і виклав свій план замаху на полковника Каткарта. Він потребував підтримки Йосаріана.

– Ти хочеш, щоб ми його холоднокровно вбили? – запротестував Йосаріан.

– Саме так, – погодився Добз з оптимістичною усмішкою, підбадьорений, що Йосаріан так швидко схопив ситуацію. – Ми пристрелимо його з люґера, якого я привіз із Сицилії, ніхто про нього не знає.

– Боюсь, я не зможу цього зробити, – дійшов висновку Йосаріан, подумки зваживши ідею.

Добз здивувався.

– А чому ні?

– Послухай, для мене не буде більшої радості, коли цей сучий син скрутить собі шию, загине у катастрофі або коли довідаюся, що хтось інший його пристрелив. Та, боюся, сам я не можу його вбити.

– А він би тебе не пожалів, – переконував Добз. – Насправді ти сам казав, що він нас вбиває, змушуючи стільки часу літати в бій.

– Але я не можу так повестися з ним. Гадаю, він також має право на життя.

– Ні, не має, поки краде наше з тобою право на життя. Що з тобою не так?—дивувався Добз. – Колись ти те саме доводив Клевінджеру. І дивись, що з ним трапилось. Просто в хмарі.

– Перестань кричати, чуєш? – шикнув на нього Йосаріан.

– Я не кричу! – Добз закричав ще голосніше, обличчя його розчервонілось від бунтівного запалу. З очей і носа текло, на тремтячій нижній губі пінились краплі слини. – В полку була вже майже сотня хлопців, які відлітали свої п'ятдесят п'ять завдань, коли він підняв норму до шістдесяти. Принаймні близько сотні таких, як ти, кому лишалось по кілька вильотів. Він усіх нас повбиває, якщо ми його не зупинимо. Нам треба першим його вбити.

Йосаріан невиразно кивнув, нічого не обіцяючи.

– Думаєш, нам це зійде з рук?

– Я все продумав. Я...

– Перестань кричати, заради Бога!

– Я не кричу. Я все...

– Ти перестанеш кричати?!

– Я все продумав, – прошепотів Добз, ухопившись за край койки Орра, аж побіліли пальці, щоб не розмахувати руками. – У четвер вранці, коли він повертатиметься з тієї своєї клятої ферми у горах, я непомітно підкрадуся лісом до того крутого повороту на дорозі і сховаюся в кущах. Там він мусить сповільнити хід, а я зможу бачити дорогу в обидва боки і переконатися, що поблизу нікого немає. Коли побачу, що він під'їжджає, я зіштовхну на дорогу велику колоду, і він пригальмує джип. Тоді я вийду з кущів зі своїм люґером і стрілятиму йому в голову, поки не вб’ю. Потім закопаю пістолет, повернуся тим самим лісом до ескадрильї і піду собі по справах, як будь-хто інший. Що тут може піти не так?

Йосаріан уважно слідкував за кожним кроком операції.

– А я тут до чого? – спитав він здивовано.

– Без тебе я не зможу, – пояснив Добз. – Мені потрібно, щоб ти мені сказав «вперед».

Йосаріан не вірив своїм вухам.

– Це все, що ти від мене очікуєш? Просто, щоб я сказав «вперед»?

– Це все, що мені від тебе треба, – відповів Добз. – Просто скажи мені «вперед», і післязавтра я сам виб’ю йому мізки, – від збудження він говорив дедалі швидше і голосніше. – Я би і підполковникові Корну прострелив голову, якщо ми вже за це взялися, але, якщо ти не проти, майора Денбі я би помилував. Потім я пристрелив би Еплбі і Гавермеєра, а вбивши Еплбі і Гавермеєра, я би порішив ще й Маквота.

– Маквота? – зойкнув Йосаріан, мало не підстрибнувши від жаху. – Маквот – мій друг. Чим тобі не вгодив Маквот?

– Не знаю, – зніяковіло зізнався Добз. – Просто я подумав, якщо вбиваємо Еплбі і Гавермеєра, заодно можемо вбити і Маквота. Чи ти не хочеш убивати Маквота?

Йосаріан зайняв тверду позицію.

– Послухай, можливо, я ще пристану на це, але тільки якщо припиниш горлати на весь острів і якщо обмежишся вбивством полковника Каткарта. А якщо ти збираєшся влаштувати тут різанину, то про мене забудь.

– Ну добре, добре, – Добз намагався заспокоїти його. – Тільки полковника Каткарта. Убити його? Скажи мені «вперед».

Йосаріан похитав головою.

– Боюся, я не зможу сказати тобі «вперед».

Добз заметушився.

– Я готовий піти на компроміс, – пристрасно благав він. – Не мусиш мені казати «вперед». Просто скажи, що це добра ідея. Згода? Це добра ідея?

Йосаріан знову похитав головою.

– Це була би прекрасна ідея, коли б ти пішов і зробив усе, не кажучи мені ні півслова. А тепер уже пізно. Боюся, я тобі нічого не скажу. Трохи зачекай. Може, я ще передумаю.

– Тоді вже справді буде запізно.

Йосаріан знову похитав головою. Добз був розчарований. Він посидів трохи з присоромленим виглядом, потім раптом зірвався на ноги і вискочив з намету з наміром влаштувати ще один бурхливий наїзд на Дока Деніку, щоб той списав його на землю, а дорогою перекинув Йосаріанів умивальник, зачепивши стегном, і спіткнувся об бензопровід до грубки, яку все ще монтував Орр. Добз скажено розмахував руками, але Док Деніка відповів на цей напад низкою нетерплячих кивків і відіслав Добза до санчастини, порадивши описати свої симптоми Ґасу і Весу, а ті, щойно він заговорив, намастили йому ясна фіолетовим розчином. Пальці на ногах вони також пофарбували, і коли він знову розтулив рота, щоб поскаржитися, запхали йому до горла таблетку проносного і випровадили геть.

Добз був навіть у гіршій формі, ніж Голодний Джо, бо той принаймні ще міг літати на бойові завдання, коли його не мучили кошмари. Добзу було майже так само зле, як Орру, який виглядав мов щасливий, низькорослий жайворонок, який несамовито, заразливо хихотів, цокочучи своїми кривими, заячими зубами, і якого відрядили у відпустку разом з Майлом та Йосаріаном злітати по яйця до Каїра, де замість яєць Майло купив бавовну, а на світанку вилетів на Стамбул літаком, набитим по самі кулеметні турелі екзотичними павуками та недозрілими червоними бананами. Орр був одним із найпростодушніших і найсимпатичніших диваків, яких Йосаріан зустрічав у своєму житті. У нього було грубувате, набрякле обличчя зі світло-карими очима, що поблискували з глибоких западин, мов пара мармурових кульок, і густе, хвилясте, рябе волосся, що здіймалося над маківкою, мов напомаджений наметик. Щоразу як Орр вилітав на завдання, він падав у море або повертався на одному моторі, і коли вони вилетіли до Неаполя і приземлились на Сицилії, він, мов навіжений, почав шарпати Йосаріана за рукав, побачивши шахраюватого десятирічного звідника з сигарою в роті і двома дванадцятирічними незайманими сестричками, що чекали на них у місті біля готелю, в якому кімната була лише для Майла. Йосаріан різко відсахнувся від Орра, стурбовано і спантеличено втупившись у вулкан Етну, що опинився на місці Везувію, і дивуючись, чому вони на Сицилії замість Неаполя, а охоплений хіттю Орр, хихочучи і затинаючись, благав Йосаріана піти разом з ним за шахраюватим десятилітнім звідником до його дванадцятилітніх незайманих сестричок, які виявились не зовсім незайманими і не зовсім сестрами, бо насправді їм було тільки двадцять вісім.

– Іди з ним, – коротко наказав Майло Йосаріанові. – Пам’ятай про свою місію.

– Гаразд, – зітхнувши, погодився Йосаріан, пам’ятаючи про свою місію. – Але принаймні дозволь мені спочатку знайти номер у готелі, щоб я потім як слід виспався.

– Ти добре виспишся з дівчатами, – відповів Майло з тим самим загадковим виглядом. – Пам’ятай про свою місію.

Та виспатися їм взагалі не вдалося, бо Йосаріан та Орр опинились у двоспальному ліжку, затиснуті між двома дванадцятирічними двадцятивосьмирічними проститутками, які виявилися липкими й ожирілими і які цілу ніч постійно будили їх і просили помінятись партнерками. Невдовзі Йосаріанове сприйняття реальності настільки затуманилось, що він не звернув уваги на бежевий тюрбан на голові причепливої гладухи, якого вона не знімала аж до наступного ранку, коли шахраюватий десятирічний звідник з гаванською сигарою в зубах, грубо збиткуючись, зірвав його на очах у всіх, виставивши на показ у яскравому промінні сицилійського сонця її шокуючий, потворний і лисий череп. Мстиві сусіди наголо обстригли її за те, що вона спала з німцями. Дівчина ображено заверещала і кинулася перевальцем за шахраюватим десятирічним звідником, її бридкий, блідий, зневажений скальп недоладно гойдався вгору-вниз довкола химерної темної бородавки її обличчя, як щось вибілене й непристойне. Йосаріан ніколи не бачив нічого голішого. Звідник крутив тюрбаном на пальці, як трофеєм, відскакуючи на кілька дюймів від її простягнутих долонь, і мордував її, бігаючи колами по площі, переповненій людьми, що заходились реготом і тицяли пальцями на Йосаріана, як на посміховище, і тут підійшов Майло з виразом похмурого поспіху і докірливо скривив губи, побачивши таку соромітну й легковажну сцену. Майло наполіг, щоб вони негайно летіли на Мальту.

– Ми не виспались, – заскиглив Орр.

– Все це ваша вина, – тоном праведника засудив їх Майло. – Якби ви провели цю ніч у себе в номері, а не з тими аморальними дівицями, то зараз ви б почувалися так само бадьоро, як і я.

– Ти звелів нам іти з ними, – закинув йому Йосаріан. – І в нас не було номера в готелі. Лише ти дістав собі номер у готелі.

– Це теж не моя вина, – зарозуміло заявив Майло. – Звідки я міг знати, що до міста з'їдуться всі скупники турецького гороху?

– Ти це знав, – накинувся на нього Йосаріан. – Тепер ясно, чому ми на Сицилії замість Неаполя. Ти вже, напевно, забив цілий літак своїм клятим турецьким горохом.

– Тссс! – суворо застеріг Майло, кинувши багатозначний погляд у бік Орра. – Пам’ятай про свою місію.

Коли вони прибули на аеродром, щоб летіти на Мальту, бомбовий відсік, задня та хвостова секції літака, а також більша частина секції горішньої турелі були вщерть напаковані мішками з турецьким горохом.

Місія Йосаріана в цій подорожі полягала в тому, щоб не дати Оррові з'ясувати, де Майло купує яйця, хоча Орр був членом Майлового синдикату і, як кожен член синдикату, мав у ньому пай. Його місія була безглуздою, вважав Йосаріан, адже всі знали, що Майло купує яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продає їх офіцерським їдальням свого синдикату по п'ять.

– Просто я йому не довіряю, – розмірковував Майло в літаку, кивнувши в бік Орра, котрий вузликом згорнувся на мішках із турецьким горохом, намагаючись заснути. – Я краще купуватиму яйця, коли його немає поряд, щоб він не довідався про мої комерційні секрети. Що тобі ще незрозуміло?

Йосаріан сидів поруч із ним на місці другого пілота.

– Я не розумію, чому ти купуєш яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продаєш їх по п'ять.

– Я це роблю заради прибутку.

– Але де тут прибуток? Ти втрачаєш по два центи на кожному яйці.

– Але я маю прибуток – по три з чвертю центи з яйця, коли продаю їх по чотири з чвертю центи мешканцям на Мальті, в яких потім скуповую ці ж яйця по сім центів. Звичайно, прибуток дістаю не я. Прибуток дістає синдикат. І в кожного є свій пай.

Йосаріанові здалося, що він починає дещо розуміти.

– А мешканці, яким ти продаєш яйця по чотири з чвертю центи за штуку, дістають прибуток у два і три чверті цента на штуці, коли перепродують їх тобі назад по сім центів. Правильно? Чому б тобі не продавати яйця безпосередньо самому собі й усунути мешканців, у яких ти їх купуєш?

– Тому що я сам і є тими мешканцями, в яких я купую яйця, – пояснив Майло. – Я маю прибуток по три з чвертю центи на кожній штуці, коли продаю собі яйця, і два і три чверті центи, коли їх викуповую. Загальний прибуток – шість центів з яйця. Я втрачаю тільки по два центи на яйці, коли продаю їх офіцерським їдальням по п'ять центів за штуку, і ось так я й дістаю прибуток – купуючи яйця по сім центів за штуку і продаючи по п’ять. Я плачу тільки по одному центу за штуку на Сицилії.

– На Мальті, – виправив його Йосаріан. – Ти купуєш яйця на Мальті, не на Сицилії.

Майло зневажливо пирхнув.

– Я не на Мальті купую яйця, – зізнався він, і на обличчі в нього майнув вираз прихованої втіхи: це був єдиний випадок, коли Йосаріан помітив, що Майло відійшов від ділової тверезості. – Я купую їх на Сицилії по центу за штуку і таємно переправляю на Мальту по чотири з половиною центи за штуку, для того щоб підняти ціну на яйця до семи центів за штуку, коли на Мальту приїдуть покупці.

– Навіщо люди їздять по яйця на Мальту, коли вони там такі дорогі?

– Тому що завжди так робили.

– Чому вони не їдуть по яйця на Сицилію?

– Тому що ніколи цього не робили.

– Тепер я справді нічого не розумію. Чому б тобі не продавати яйця офіцерським їдальням по сім центів за штуку, а не по п’ять?

– А навіщо тоді я офіцерським їдальням? Будь-хто може купити семицентові яйця по сім центів.

– А чому б їм не оминути тебе і не купити яйця безпосередньо в тебе на Мальті за чотири і чверть центів?

– Тому що я б не продав.

– А чому б не продав?

– Бо тоді не було б такого прибутку. Принаймні так я можу трохи заробити як посередник.

– Значить, ти все таки маєш прибуток, – проголосив Йосаріан.

– Звісно, що так. Але все йде до синдикату. А в ньому кожен має свій пай. Хіба не ясно? Точно те саме відбувається з помідорами-сливками, які я продаю полковникові Каткарту.

– Купуєш, – виправив його Йосаріан. – Ти не продаєш помідори полковнику Каткарту і підполковнику Корну. Ти купуєш для них помідори.

– Ні, продаю, – виправив Майло Йосаріана. – Під вигаданим прізвищем я розпродую помідори на базарах по всій Піанозі, а полковник Каткарт та підполковник Корн під своїми вигаданими прізвищами купують їх у мене по чотири центи за штуку і продають їх наступного дня для синдикату по п’ять центів. Вони вторговують по центу з кожного помідора, а я – по три з половиною, і всі задоволені.

– Усі, крім синдикату, – пирхнув Йосаріан. – Синдикат платить по п'ять центів за кожний помідор, який коштує тобі лише півцента. Яка тут вигода для синдикату?

– Синдикатові вигідно те, що вигідно мені, – пояснив Майло, – тому що кожний має свій пай. І синдикат заручився підтримкою полковника Каткарта й підполковника Корна, і вони дозволяють мені отакі польоти. За п’ятнадцять хвилин, коли ми сядемо в Палермо, ти побачиш, скільки на цьому можна заробити.

– На Мальті, – виправив його Йосаріан. – Зараз ми летимо до Мальти, а не в Палермо.

– Ні, ми летимо до Палермо, – відповів Майло. – В Палермо на мене чекає експортер цикорію, з яким я маю коротко перебалакати про відправку до Берна підпліснявілих грибів.

– Майле, як тобі це вдається? – зареготав Йосаріан, сповнений подиву й захвату. – В маршрутній карті ти вказуєш один пункт, а летиш у якийсь інший. Невже диспетчери ні разу не зчинили ґвалту?

– Усі вони члени синдикату, – сказав Майло. – І всі вони розуміють: що добре для синдикату, те добре для країни, заради цього Семмі і біжить[32]32
  Алюзія на роман Бада Шулберга «What Makes Sammy Run?» (1941).


[Закрыть]. Усі диспетчери мають свій пай, і тому вони завжди мусять працювати на благо синдикату.

– І в мене є пай?

– У кожного є пай.

– І в Орра є пай?

– У кожного є пай.

– А в Голодного Джо? В нього також є?

– У кожного є пай.

– Ну, хай мені грець, – задумливо мовив Йосаріан, якого вперше глибоко вразила ідея про паї.

Майло повернувся до нього з лукавим блиском в очах.

– У мене є надійний план, як ошукати наш федеральний уряд на шість тисяч доларів. Ми з тобою можемо заробити по три тисячі, нічим не ризикуючи. Хочеш?

– Ні.

Майло глянув на Йосаріана, глибоко зворушений.

– Ось це мені в тобі й подобається, – вигукнув він, – Ти чесний! З усіх, кого я знаю, ти єдиний, кому я можу по-справжньому довіритися. Саме тому я сподіваюся, що ти постараєшся трохи більше мені допомагати. Вчора в Катанії я дуже засмутився, коли ти втік із цими двома шльондрами.

Йосаріан вирячився на Майла із глузливим здивуванням.

– Майле, ти сам наказав мені піти з ними. Ти забув?

– Це не моя вина, – відповів Майло з гідністю. – Я мусив якось позбутися Орра, коли ми дістались до міста. В Палермо все буде інакше. Я хочу, щоб ви поїхали до дівчат відразу з аеропорту, тільки-но ми сядемо.

– З якими дівчатами?

– Я заздалегідь зв’язався по радіо з Палермо і домовився з чотирирічним звідником, що він приведе двох восьмилітніх незайманих напівіспанок. Він буде чекати з ними в лімузині в аеропорту. Сідайте до них, як тільки ми вийдемо з літака.

– Нічого не вийде, – відказав Йосаріан, киваючи головою. – Я піду лише в одне місце – спати.

Майло посинів від обурення, і його тонкий довгий ніс, мов блідий пломінчик свічки, судомно затріпотів поміж чорними бровами й нерівними рудими вусиками.

– Йосаріане, пам’ятай про свою місію, – нагадав він благоговійно.

– До дідька мою місію, – байдуже відповів Йосаріан. – І до дідька синдикат, навіть якщо я маю в ньому пай. І не хочу ніяких незайманих восьмиліток, навіть якщо вони напівіспанки.

– Я тебе не звинувачую. Цим незайманим восьмиліткам насправді лише тридцять два. І вони насправді не напівіспанки, а лише на третину естонки.

– Не потрібні мені ніякі незаймані.

– І вони навіть не дівчатка, – переконливо провадив Майло. – Та, котру я вибрав для тебе, була деякий час одружена з підстаркуватим учителем, який спав з нею лише по неділях, тож вона майже новенька.

Але Орр також хотів спати, і тому Йосаріан з Орром виїхали з аеропорту разом з Майлом до Палермо, де виявили, що для них у готелі теж місця немає і, що набагато важливіше, дізналися, що Майло – мер.

Чудна, неймовірна зустріч Майла почалася ще на аеродромі, де службовці, впізнавши його, поштиво облишили свої справи і видивлялись на нього з ледь стримуваною улесливістю й побожністю. Новина про його прибуття вже поширилась у місті, тож коли вони мчали околицями у невеликій відкритій вантажівці, назустріч їм уже вийшов радісний натовп. Йосаріан та Орр оніміли від подиву і боязко тулились до Майла.

У місті вітальні вигуки ставали гучнішими, що ближче вантажівка, уповільнюючи хід, під’їздила до центру. Хлопчиків і дівчаток відпустили зі школи, і вони, в новому вбранні, вишикувалися вздовж тротуарів, вимахуючи прапорцями. Йосаріан із Орром геть утратили дар мови. Вулиці загатив веселий натовп, а вгорі над ним пливли величезні транспаранти з портретом Майла. Майло позував для цього зображення у потертій селянській блузі з високим коміром, а вираз його порядного, батьківського обличчя був толерантним, мудрим, критичним і сильним; вусики його стовбурчились, а зизуваті очі проникливо споглядали народні маси. Інваліди, звисаючи з вікон, посилали йому поцілунки рукою. Крамарі у фартухах екзальтовано вітали його з вузьких дверей своїх крамничок. Сурмили труби. То тут, то там хтось падав, і його затоптували на смерть. Заплакані старі жінки нестямно пропихалися до вантажівки одна поперед другою, щоб торкнутися Майлового плеча чи потиснути руку. Майло сприймав це буйне торжество з великодушною поблажливістю. Він елегантно махав рукою у відповідь і розкидав святочній юрбі щедрі жмені шоколадних поцілуйчиків «Герші» у сріблястій фользі. Групка енергійних юнаків та дівчат з осклілими від палкого захоплення очима, взявшись за руки, стрибали слідом за вантажівкою і хрипко скандували:

– Майло! Май-ло! Май-ло!

Тепер, коли його секрет розкрився, Майло міг розпружитися в присутності Йосаріана та Орра і вже надимався від своєї безмірної, соромливої пихи. Щоки в нього пашіли рум’янцем. Майла було обрано мером Палермо і сусідніх містечок – Каріні, Монреале, Багерії, Терміні-Імерезе, Чефалу, Містретти і Нікосії, – бо він привіз на Сицилію шотландське віскі.

Йосаріан був вражений.

– Невже вони аж так сильно люблять віскі?

– Вони взагалі його не п’ють, – пояснив Майло. – Шотландське віскі дуже дороге, а люди тут дуже бідні.

– Тоді навіщо ти завозиш віскі до Сицилії, якщо його тут ніхто не п’є?

– Щоб підняти ціну. Я привожу сюди віскі з Мальти і для збільшення прибутку перепродую самому собі через підставних осіб. Я створив тут нову галузь господарства. Сьогодні Сицилія займає третє місце у світі з експорту віскі, і саме тому вони обрали мене мером.

– А чому б тобі не влаштувати для нас номер у готелі, якщо ти такий спец? – зухвало буркнув Орр, плутаючи язиком від перевтоми.

– Саме це я збираюсь зробити, – скрушно пообіцяв Майло. – Мені дуже шкода, що я не замовив для вас обох номер наперед по радіо. Ходімо до мене в кабінет, і я попрошу свого заступника все негайно влаштувати.

Кабінет Майла містився в перукарні, а його заступником був маленький товстун перукар, чиї запобігливі уста спінилися сердечними вітаннями настільки ж пишно, як мильна піна, яку він заходився збивати в чашці, щоб поголити Майла.

– Ну що, Вітторіо, – сказав Майло, ліниво відкидаючись в одному з перукарських крісел, – як нині йдуть справи за моєї відсутності?

– Погано, сеньйоре Майло, дуже погано. Але тепер, коли ви повернулись, усі знову щасливі.

– Дивно, що стільки народу на вулицях. Як так сталося, що всі готелі переповнені?

– Бо сюди з’їхались люди з інших міст, щоб вас побачити, сеньйоре Майло. І тому що тут зараз усі покупці, які з’їхались на торги артишоками.

Майлова рука стрімко, мов орел, здійнялася вгору і схопила голярський помазок Вітторіо.

– Що таке артишоки? – спитав він.

– Артишоки, сеньйоре Майло? Артишоки – це дуже смачні овочі, які люблять усюди. Поки ви тут, обов’язково скуштуйте артишоки, сеньйоре Майло. Ми вирощуємо найкращі в світі.

– Справді? – перепитав Майло. – А по скільки йдуть цього року артишоки?

– Виглядає, що цей рік буде дуже добрим для артишоків. Врожай дуже поганий.

– Справді? – зацікавився Майло, і тут же зник, вислизнувши з крісла з такою швидкістю, що смугаста перукарська накидка, перш ніж упасти додолу, якусь мить ще зберігала обриси його тіла. Йосаріан та Орр кинулись за ним до дверей, проте Майло вже зник з очей.

– Наступний! – владно гаркнув заступник Майла. – Хто наступний?

Йосаріан з Орром вийшли з перукарні в пригніченому настрої. Покинуті Майлом, вони безпритульно брели у святочній юрбі, марно шукаючи собі місця, де б відіспатися. Йосаріан був виснажений. В голові його пульсував тупий запаморочливий біль, і ще його дратував Орр, який десь знайшов пару дичок і йшов, запхавши їх за щоки, аж поки Йосаріан не помітив їх і примусив вийняти. Тоді Орр знайшов десь два каштани і заклав за щоки їх, аж поки Йосаріан не зауважив і знову звелів вийняти з рота. Орр вишкірився і відказав, що це не дички, а каштани і що вони в нього не в роті, а в руках, але Йосаріан не зрозумів жодного його слова через ті каштани в роті і все одно примусив їх вийняти. Лукаві вогники блиснули в Оррових очах. Він став різко терти чоло кісточками пальців, мов у стані алкогольного отупіння, а тоді безсоромно заіржав.

– Пригадуєш ту дівицю... – знову заіржав він. – Пригадуєш ту дівицю, яка лупила мене по макітрі тією своєю туфлею в Римі, а ми обоє були голі? – запитав він з хитрим виразом і дочекався, поки Йосаріан стримано кивнув. – Якщо ти дозволиш мені покласти каштани назад до рота, я розповім, чому вона мене лупила. Домовились?