Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 33

Повія Нейтлі

У Римі він скучав за сестрою Дакет. Коли Голодний Джо відлетів з поштою назад на Піанозу, робити там не було що. Йосаріан так затужив за сестрою Дакет, що подався спрагло шукати Лючану, чий сміх і потайний шрам він не міг забути, або ту п'яну, патлату, млоснооку повію в переобтяженому білому ліфчику і розстебнутій оранжевій сатиновій блузці, чий перстень з голими фігурками на рожевій камеї Аарфі викинув у вікно автомашини. Як він жадав обох тих дівчат! Він шукав їх, але марно. Він так глибоко їх кохав і знав напевне, що вже ніколи їх не побачить. Розпач гриз його. Видіння обсідали його. Він марив про сестру Дакет із задертою спідницею й оголеними до самого верху стрункими стегнами. Він трахнув якусь худу шльондру з мокрим кашлем, що підчепила його в завулку між двома готелями, та в тому не було жодної втіхи, і він поквапився на квартиру рядових до товстої, дружелюбної покоївки в жовто-зелених панталонах, яка дуже йому зраділа, але не змогла його розпалити. Він пішов до ліжка рано і спав сам. Пробудився він невдоволеним, тоді трахнув розв’язну дівку, невисоку і повновиду, яку після сніданку знайшов у квартирі, але йому стало лиш трохи краще, й він прогнав її, щойно кінчив, і знову заснув. Проспавши до обіду, він пішов купити подарунки для сестри Дакет і шалик для покоївки в зелено-жовтих панталонах, яка обійняла його з такою гаргантюанською вдячністю, що він знову розпалився за сестрою Дакет і знову хтиво побіг шукати Лючану. Натомість він зустрів Аарфі, який прилетів до Рима на літаку Голодного Джо разом з Данбаром, Нейтлі і Добзом, а того ж вечора відмовився влаштувати разом з ними п’яний набіг задля порятунку повії

Нейтлі від підтоптаних армійських цабе, які не випускали її з готелю, бо вона неправильно вимовляла «здаюсь».

– А чого б це я мав ризикувати собою заради її порятунку? – гордовито спитав Аарфі. – Тільки не переказуйте Нейтлі мої слова. Скажіть, що я мусив піти на зустріч з впливовими членами студентського братства.

Підтоптані великі цабе не хотіли відпустити повію Нейтлі, поки вона не скаже «здаюсь».

– Скажи «здаюсь», – казали вони їй.

– Здаюсь, – говорила вона.

– Ні, не так. Сама скажи «здаюсь».

– Здаюсь, – говорила вона.

– Вона далі нічого не розуміє.

– Невже ти й досі нічого не розумієш, га? Ми ж не можемо примусити тебе сказати «здаюсь», якщо ти сама не хочеш казати «здаюсь». Хіба не ясно? Не кажи «здаюсь», коли я тобі наказую казати «здаюсь». Добре? Тепер кажи «здаюсь».

– Здаюсь, – сказала вона.

– Ні, не кажи «здаюсь»! Скажи «здаюсь»!

Вона не сказала «здаюсь».

– Чудово!

– Дійсно чудово.

– Добрий початок. А тепер скажи «здаюсь»!

– Здаюсь.

– Оце вже погано.

– Ні, так теж недобре. Вона просто нас не поважає. Ну яка нам радість примушувати її, щоб вона казала «здаюсь», коли їй байдуже, примушуємо ми її казати «здаюсь» чи ні.

– Так, їй справді байдуже. Скажи «нога».

– Нога.

– Бачите? Їй байдуже все, що ми робимо. Їй до всіх нас байдуже. Ми для неї порожнє місце, так?

– Здаюсь, – сказала вона.

Їй справді було байдуже, і це їх страшенно дратувало. Щоразу, як вона позіхала, вони її люто термосили. Їй усе було байдуже, навіть їхні погрози викинути її в вікно. Вони були вкрай деморалізовані люди виняткової якості. А їй було нудно, нецікаво і хотілося спати. Вона працювала вже двадцять дві години, і їй було прикро, що ці чоловіки не відпустили її разом з двома подружками, з якими починалася ця оргія. Їй було трохи дивно, навіщо їм, щоб вона сміялася, коли сміються вони, і щоб отримувала задоволення сама, задовольняючи їх. Усе це для неї було дуже незрозуміле й анітрохи нецікаве.

Вона не могла второпати, чого вони від неї хочуть. Тільки-но вона обм’якала, заплющивши очі й задрімавши, як вони розштовхували її і примушували ще раз сказати «здаюсь». Щоразу, як вона казала «здаюсь», вони виказували своє невдоволення. Вона не розуміла, що означає це «здаюсь». Вона сиділа на дивані з напіврозтуленим ротом, покірна, в’яла, заціпеніла, весь її одяг зібганий у кутку на підлозі, і думала, чи довго ще ці голі чоловіки сидітимуть з нею і змушуватимуть її говорити «здаюсь» у цьому елегантному номері-люкс, до якого давня подружка Орра, нестримно хихочучи від п'яних кривлянь Данбара та Йосаріана, привела Нейтлі й решту членів строкатої рятувальної експедиції.

Данбар вдячно вщипнув давню подружку Орра за дупу і передав її Йосаріану, який притис її до одвірка, вхопивши обома руками за сідниці, і став хтиво тертись об неї, аж поки Нейтлі не схопив його за руку і, відірвавши від дівки, потяг у блакитну вітальню, звідки Данбар уже викидав через вікно на подвір’я все, що трапляло під руку. Добз трощив меблі попільницею на ніжках. Раптом на дверях з'явився голий смішний чоловік з рожевим післяапендицитним шрамом і заревів:

– Що тут діється?

– В тебе ноги брудні, – відповів Данбар.

Чоловік обома руками прикрив свій пах і щез. Данбар, і Добз, і Голодний Джо не припиняли енергійно, з радісним хеканням і завиванням викидати крізь вікно все, що могли підняти. Невдовзі вони скінчили з одягом на диванах і валізами на підлозі й стали ритися в кедровій шафі, коли двері внутрішніх покоїв знову відчинилися і чоловік, що виглядав дуже поважно від шиї і вище, владно ступив у вітальню босими ногами.

– Гей, ви, припиніть! – гаркнув він. – Що ви тут виробляєте?

– В тебе ноги брудні, – сказав йому Данбар.

Чоловік теж затулив руками пах і зник. Нейтлі кинувся за ним слідом, та його зупинив той перший офіцер, який причвалав назад до вітальні, тримаючи перед себе подушку, мов стриптизерка надувну кульку.

– Гей, ви! – люто загорлав він. – Припиніть!

– Припиніть, – відповів Данбар.

– Це я вам кажу.

– Це я вам кажу, – сказав Данбар.

Офіцер роздратовано тупнув ногою, з досади гублячи впевненість.

– Ви навмисно повторюєте мої накази?

– Ви навмисно повторюєте мої накази?

– Я зараз вдарю.

Чоловік підняв кулак.

– Я зараз вдарю, – холодно застеріг його Данбар. – Ти німецький шпигун, і я тебе розстріляю.

– Німецький шпигун? Я американський полковник!

– Ти американський полковник? Ти просто черевань з подушкою. Де ж твоя форма, якщо ти американський полковник?

– Ви щойно викинули її у вікно.

– Так от, хлопці, – сказав Данбар. – Арештуйте цього тупого покидька. Заведіть цього покидька до поліційного відділку і зачиніть там, а ключ викиньте.

Полковник зблід зі страху.

– Ви збожеволіли? Де ваші відзнаки? Гей, ви! Ану назад!

Та похопився він надто пізно, бо Нейтлі угледів свою дівчину на дивані в сусідній кімнаті й кинувся до дверей за його спиною. Решта друзів ринули слідом за Нейтлі в саму гущу голих великих цабе. Голодний Джо істерично реготався і, не вірячи своїм очам, тицяв пальцем у кожного з них і плескав себе руками по голові і боках. Двоє огрядних чоловіків агресивно рушили їм назустріч, поки не перехопили недоброзичливі, ворожі погляди Добза і Данбара, зауваживши, що Добз і далі розмахує, мов дворучним мечем, кованою попільницею, якою трощив речі у вітальні. Нейтлі вже був біля своєї дівчини. Кілька секунд вона дивилась на нього, не впізнаючи. Потім кволо всміхнулася і, заплющивши очі, опустила голову йому на плече. Нейтлі був у захваті: раніше вона ніколи до нього не всміхалась.

– Філпо, – спокійно сказав худий, знесилений чоловік, навіть не ворухнувшись у кріслі. – Ви не виконуєте наказів. Я наказав вам вивести їх звідси, а ви пішли і привели їх сюди. Бачите різницю?

– Вони повикидали наші речі в вікно, генерале.

– Ну й нехай. І форму теж? Розумно. Без форми ми не зможемо нікому довести, що ми старші званням.

– Давайте запишемо їхні прізвища, Лу, і...

– Ох, Неде, облиште, – втомленим голосом сказав худий чоловік. – Може, ви вправно посилаєте в бій бронетанкові дивізії, але в цивільних конфліктах з вас користі мало. Рано чи пізно ми повернемо собі наші однострої і тоді знову будемо старшими. Вони справді викинули нашу форму? Це блискучий тактичний хід.

– Вони все викинули.

– І з шафи також?

– Вони й шафу викинули, генерале. Це був той гуркіт, коли нам здалося, що вони йдуть нас убивати.

– А тепер я і вас викину, – пригрозив Данбар.

Генерал трохи зблід.

– Чого він збісився? – запитав він у Йосаріана.

– А він не жартує, – сказав Йосаріан. – Краще відпустіть цю дівчину.

– О Господи, та забирайте її, – з полегшенням вигукнув генерал. – Через неї ми лише втратили впевненість. Вона принаймні могла б розізлитися чи образитись на нас за ті сто доларів, що ми їй заплатили. Але вона навіть цього не зробить. А той ваш симпатичний юний друг, видно, прив’язався до неї. Гляньте, як затримуються його пальці на її стегнах, поки він вдає, ніби натягує їй панчохи.

Нейтлі, заскочений, винувато зашарівся і став одягати її швидше. Вона міцно спала і дихала настільки рівно, що аж, здавалося, схрапувала.

– Давайте нападемо на неї, Лу! – підбурив ще один офіцер. – У нас більше сил, ми можемо оточити...

– О, ні, Біле, – зітхнув генерал. – Ви, можливо, мастак взяти в кліщі противника, який вичерпав усі свої резерви, за добрих погодних умов і на рівнинній місцевості, але в інших ситуаціях ви не так чітко мислите. Навіщо вона нам?

– Генерале, в нас дуже погана стратегічна позиція. Одягу в нас ані клаптика, і йти по нього на вулицю через цілий вестибюль – принизливо і стидно.

– Так, Філпо, ви маєте рацію, – сказав генерал. – І саме тому це зробите ви. Вперед.

– Наголяса, сер?

– Якщо хочете, візьміть з собою подушку. І ще, як підберете мою білизну й штани, знайдіть кілька сигарет, добре?

– Я пришлю вам все в номер, – запропонував Йосаріан.

– Ну от, генерале, – з полегшенням сказав Філпо. – Значить, мені і йти не треба.

– Недоумок ви, Філпо. Хіба не бачите, що він бреше?

– Ви брешете?

Йосаріан кивнув, і віра Філпо похитнулася.

Йосаріан реготнув і допоміг Нейтлі вивести його дівчину через коридор до ліфта. Поклавши голову на плече Нейтлі, дівчина всміхалася вві сні, мовби їй снилося щось приємне. Добз із Данбаром пішли на вулицю ловити таксі.

Коли вони виходили з машини, повія Нейтлі розплющила очі. Поки видиралися крутими сходами до її квартири, вона кілька разів ковтала слину пересохлим горлом, та не встиг Нейтлі роздягнути її та вкласти до ліжка, як вона вже знову міцно заснула. Проспала вона вісімнадцять годин підряд, а тим часом, цілий наступний ранок, Нейтлі носився по її квартирі, шикаючи на кожного стрічного. Пробудилась вона по вуха закоханою в нього. Як виявилось, аби завоювати її серце, потрібно було лише одне: дати їй добре виспатись.

Розплющивши очі й побачивши Нейтлі, дівчина солодко всміхнулась, а тоді, млосно випроставши під хрусткими простирадлами свої довгі ноги, поманила його до себе в ліжко з ідіотською усмішкою розпаленої жінки. Нейтлі посунув до неї, настільки очманілий від щастя і захвату, що майже не стурбувався, коли його знов перебила її сестра, яка влетіла до кімнати й скочила в ліжко поміж них. Повія Нейтлі шльопнула й висварила її, але на цей раз зі сміхом і великодушною приязню, а Нейтлі самовдоволено відхилився на подушку, обійнявши за плечі обох та відчувши себе могутнім захисником. Чудова в нас буде сім’я, вирішив він. Мала, коли виросте, піде до якогось приватного коледжу – Сміт, Радкліф чи Брін-Мор, – він про це подбає. За кілька хвилин Нейтлі вискочив з ліжка, щоб на повний голос повідомити всім своїм друзям, як йому поталанило. Він радісно скликав їх до кімнати, та щойно ті з’явилися, затраснув двері їм перед самим носом. Він вчасно згадав, що його дівчина геть роздягнена.

– Одягнися, – наказав він їй, вітаючи себе за виявлену спритність.

– Perchè?[38]38
  Чому? (італ.)


[Закрыть] – поцікавилася вона.

– Perchè? – повторив він з поблажливою усмішкою. – Бо я не хочу, щоб тебе бачили роздягненою.

– Perchè no? – запитала вона.

– Perchè no? – він здивовано глянув на неї. – Бо не годиться, щоб інші чоловіки бачили тебе голою, ось чому.

– Perchè no?

– Бо я сказав «ні»! – вибухнув з розпачу Нейтлі. – Не сперечайся зі мною. Я чоловік, і ти мусиш робити все, що я скажу. Відтепер я забороняю тобі виходити з цієї кімнати, якщо ти не вдягнута. Ясно?

Повія Нейтлі глянула на нього так, ніби він збожеволів.

– Ти здурів? Che succede?[39]39
  Що сталося? (італ.)


[Закрыть]

– Я говорю серйозно.

– Tu sei pazzo! – обурено крикнула вона на нього і вискочила з ліжка. Щось невиразно бурмочучи, вона натягнула трусики і рушила до дверей.

Нейтлі виструнчився, прибравши владної, мужньої постави.

– Я забороняю тобі виходити з цієї кімнати в такому вигляді, – повідомив він їй.

– Tu sei pazzo! – огризнулася вона, уже вийшовши, і труснула головою так, мовби не вірила почутому. – Idiota! Tu sei un pazzo imbecille![40]40
  Ти божевільний дурень! (італ.)


[Закрыть]

– Tu sei pazzo, – сказала її худа сестричка, рушивши слідом таким самим гордовитим кроком.

– Ану повертайся, – наказав їй Нейтлі. – Тобі я також забороняю виходити в такому вигляді.

– Idiota! – з гідністю кинула сестричка, проскочивши повз нього. – Tu sei un pazzo imbecille.

Кілька секунд Нейтлі роздратовано й безпорадно кружляв по кімнаті, а тоді прожогом вискочив до вітальні, щоб заборонити приятелям дивитися на його дівчину, яка, стоячи в самих трусиках, скаржилась на нього.

– А чому ні? – спитав Данбар.

– Чому ні? – вигукнув Нейтлі. – Бо тепер вона моя дівчина, і не годиться, щоб ви бачили її роздягненою.

– Чому ні? —спитав Данбар.

– От бачите? – сказала його дівчина, здвигнувши плечима. – Lui è pazzo!

– Si, è molto pazzo, – повторила за нею сестричка.

– То накажи їй вдягнутися, якщо не хочеш, щоб ми її бачили, – заперечив Голодний Джо. – Якого дідька ти хочеш від нас?

– Вона мене не слухається, – соромливо зізнався Нейтлі. – Отож відтепер усім вам доведеться заплющувати очі або дивитися в інший бік, коли вона з’явиться в такому вигляді. Добре?

– Madonn’! – вигукнула його дівчина у відчаї і вискочила з кімнати.

– Madonn’! – вигукнула її сестричка і вискочила слідом.

– Lui è pazzo, – добродушно зауважив Йосаріан. – Я змушений з цим погодитись.

– Гей, ти здурів чи що? – запитав Голодний Джоу Нейтлі. – Далі ти ще спробуєш відучити її виходити на панель.

– Відтепер, – заявив Нейтлі своїй дівчині, – я забороняю тобі виходити на панель.

– Perchè? – поцікавилась вона.

– Perchè? – верескнув він здивовано. – Бо це негарно, ось чому!

– Perchè no?

– Бо так є! – наполягав Нейтлі. – Просто не пасує такій гарній дівчині, як ти, ходити й шукати, з ким би переспати. Я дам тобі грошей, скільки захочеш, і тобі вже не треба буде цим займатися.

– А що я тоді робитиму цілими днями?

– Що робитимеш? – перепитав Нейтлі. – Те саме, що всі твої подруги.

– Мої подруги ходять і шукають, з ким би переспати.

– Тоді заведи собі нових! Я не хочу, щоб ти водилася з такими дівчатами. Проституція – це погано! Усі це знають, навіть він, – він впевнено повернувся до бувалого старого. – Я правду кажу?

– Ти помиляєшся, – відповів старий. – Проституція дає їй нагоду знайомитися з новими людьми. Проституція – це свіже повітря, корисні фізичні вправи і життя без турбот.

– Відтепер, – суворо наказав Нейтлі своїй дівчині, – я забороняю тобі мати щось до діла з цим аморальним старим.

– Va fongul![41]41
  Та пішов ти..! (італ.)


[Закрыть] – відповіла його дівчина, знеможено закочуючи очі до стелі. – Що він хоче від мене? – благально мовила вона, трясучи кулаками. – Lasciami![42]42
  Відчепися! (італ.)


[Закрыть] – додала вона з погрозою. – Stupido! Якщо ти думаєш, що мої подруги такі погані, йди скажи своїм друзям, нехай не шуримурять з моїми подругами!

– Відтепер, – сказав Нейтлі своїм друзям, – гадаю, вам слід перестати бігати за її подругами і взятися за розум.

– Madonn'! – вигукнули його друзі, знеможено закочуючи очі до стелі.

Нейтлі, безперечно, зсунувся з розуму. Він вимагав, щоб усі вони негайно позакохувались і поодружувались. Данбар може побратися з повією Oppa, а Йосаріан – з сестрою Дакет або з будь-якою іншою дівчиною, яка йому сподобається. Після війни всі вони могли би працювати в батька Нейтлі і виховувати дітей, мешкаючи по сусідству в одному передмісті. Нейтлі дуже чітко усе це бачив. Кохання зробило з нього романтичного ідіота, і друзі прогнали його назад до спальні, де він почав сперечатися зі своєю дівчиною про капітана Блека. Вона пообіцяла більше не спати з капітаном Блеком і не віддавати йому грошей Нейтлі, але відмовилася хоч на крок поступитися своєю дружбою з огидним, нечупарним, розпусним, вульгарним старим, який зі зневажливою насмішкою спостерігав за розквітлим любовним романом Нейтлі і відмовлявся визнати, що Конгрес – це найвидатніший дорадчий орган у всьому світі.

– Відтепер, – твердо наказав Нейтлі своїй дівчині, – я взагалі забороняю тобі навіть розмовляти з тим відразливим старим.

– Знову старий? – збентежено скрикнула дівчина. – Perchè по?

– Йому не подобається Палата представників.

– Mamma mia! Що з тобою діється?

– È pazzo, – по-філософськи зауважила її сестричка. – Ось що з ним діється.

– Si, – охоче погодилася старша, смикнувши обіруч своє довге каштанове волосся. – Lui è pazzo.

Але вона скучала за Нейтлі, коли той від’їжджав, і розлютилася на Йосаріана, коли той щосили вдарив Нейтлі по пиці, відправивши його до шпиталю з переламаним носом.

Розділ 34

День подяки

Насправді це сержант Найт був винний у тому, що Йосаріан врізав Нейтлі по носі на День подяки, після того як уся ескадрилья скромно подякувала Майлові за фантастично пишний бенкет, на якому цілий полудень офіцери та рядові невситимо обжиралися, і за те, що він з невичерпною щедрістю роздавав усім охочим невідкорковані пляшки дешевого віскі. Ще до сутінок п’яні молоді вояки з одутлими блідими пиками уже блювали на кожному кроці і засинали, мов непритомні, просто на землі. В повітрі завис огидний сморід. Дехто набирав обертів ближче до ночі, і безцільне, розпутне гуляння тривало. То була груба, дика, пажерлива вакханалія, що галасливо прокотилася лісом до офіцерського клубу і поповзла на пагорби до шпиталю й зенітних батарей. В ескадрильї почалися бійки, когось навіть підрізали. В наметі розвідвідділу капрал Колодни прострелив собі ногу, бавлячись з зарядженим пістолетом, і в санітарній машині, яка помчала до шпиталю, йому помастили марганцівкою ясна і пальці ніг, поки він лежав на спині, а з рани струменіла кров. Люди з порізаними пальцями, закривавленими головами, з кольками в шлунку і вивихнутими щиколотками розкаяно шкандибали до санчастини, де Ґас і Вес мастили їм ясна і пальці ніг марганцівкою і видавали таблетки проносного, які тут же летіли в кущі. Веселе гуляння тривало геть по півночі, і тишу часто порушували дикі, переможні вигуки й крики тих, кому було радісно або зле. Знову і знову чулися стогони й звуки ригання, сміх, погрози, лайки і дзенькіт пляшок, розбиваних об каміння. Здалеку долинали сороміцькі пісні. Гульня була ще гірша, ніж під Новий рік.

Йосаріан про всяк випадок пішов спати рано, і незабаром йому приснилося, ніби він стрімголов мчить униз безконечними дерев’яними сходами, вибиваючи підборами гучний дріб. Потім він трохи прокинувся і зрозумів, що хтось стріляє по ньому з кулемета. До горла підступило страдницьке ридання. Першою думкою було, що то Майло знов атакує ескадрилью, і він скотився з койки і заліг унизу тремтячим, благальним клубком, серце стугоніло, мов ковальський молот, тіло обливав холодний піт. Однак літаки не гули. Здалеку долинув п’яний, щасливий регіт: «З Новим роком, з новим щастям!» – знайомий, переможний голос радісно викрикував звідкись згори поміж короткими, різкими кулеметними чергами, і Йосаріан зрозумів, що хтось задля забави пробрався до котрогось із кулеметних гнізд, що їх обладнав Майло в горах після свого нальоту на ескадрилью, укріпивши мішками з піском і укомплектувавши своїми людьми.

Йосаріан скипів від гніву і ненависті, коли второпав, що став жертвою чийогось безвідповідального жарту, який перервав йому сон і принизив до грудки скімлячої плоті. Йому захотілось убивати, захотілось нищити. Він ще ніколи не був такий розлючений – навіть тоді, коли вхопив Маквота за горло і став душити. Кулемет знову відкрив вогонь. Почулися крики: «З Новим роком!» – і з гір у пітьму скотився зловтішний регіт, немов відьомський сміх. У мокасинах і комбінезоні Йосаріан вискочив з намету зі своїм пістолетом, жадаючи помсти, на ходу ввігнав обойму в рукоятку, звів затвор, спустив запобіжник і був готовий стріляти. Він почув, що за ним біжить Нейтлі й кличе його на ім’я, намагаючись стримати. Кулемет ще раз відкрив вогонь з темної височини над автопарком, і оранжева морзянка трасуючих куль низько понеслась над темними наметами, мало не зрізавши верхівок. Між короткими кулеметними чергами гриміли вибухи грубого реготу. Йосаріан відчув, як в душі кислотою закипіла ненависть: вилупки, вони ставлять під загрозу його життя! Охоплений сліпою, шаленою люттю і сповнений рішучості, він щодуху промчав через усю ескадрилью повз автопарк і вже подерся, важко дихаючи, вузькою звивистою стежкою в гори, коли нарешті його наздогнав Нейтлі і далі стурбовано викрикуючи «Йо-Йо! Йо-Йо!» і благаючи зупинитись. Він вчепився Йосаріану в плече і спробував його вдержати. Той випручався. Нейтлі знову потягся до нього, і тоді Йосаріан, лайнувшись, щосили врізав кулаком просто в тендітне юнацьке обличчя Нейтлі, потім замахнувся ще раз, але Нейтлі вже зник з очей, зі стогоном впавши на землю: скорчившись, він сховав обличчя в долоні, а крізь пальці юшила кров. Йосаріан розвернувся і, не озираючись, побіг стежкою вгору.

Скоро він побачив той кулемет. Почувши кроки Йосаріана, два темні силуети підскочили і, перш ніж він встиг наблизитись, з глузливим реготом зникли в темряві. Він спізнився. Гупання ніг віддалилося, півкруглий вал із мішків з піском спорожніло стояв у тиші свіжої, безвітряної місячної ночі. Йосаріан пригнічено озирнувся. Знов почувся єхидний сміх, звіддаля. Поблизу тріснула гілочка. Йосаріан упав навколішки і, затремтівши від холодного збудження, прицілився. Вловивши скрадливе шурхотіння листя по той бік піщаного валу, він пустив дві короткі черги. У відповідь пролунав один постріл, і Йосаріан упізнав зброю.

– Данбар? – гукнув він.

– Йосаріан?

Два чоловіки вилізли зі своїх схованок і вийшли назустріч один одному на галявину, втомлені й засмучені, тримаючи пістолети дулами вниз. Задихані від бігу під гору, обидва трохи тремтіли на морозному повітрі.

– Вилупки, – сказав Йосаріан. – Повтікали.

– Вони забрали десять років мого життя, – вигукнув Данбар. – Я думав, це сучий син Майло знов нас бомбардує. Ще ніколи я так не боявся. Хотів би я знати, хто ті вилупки.

– Один з них – сержант Найт.

– Пішли вб’ємо його. – Зуби в Данбара цокотіли. – Він не мав права так нас лякати.

Йосаріану вже не хотілося нікого вбивати.

– Спочатку допоможемо Нейтлі. Здається, я його скалічив, там, біля підніжжя гори.

Але на стежці Нейтлі вже не було, хоч по крові на камінні Йосаріан визначив те місце. Не було Нейтлі і в наметі, знайшли вони його лише наступного ранку, коли лягли до шпиталю і виявили, що минулої ночі Нейтлі ліг до шпиталю з перебитим носом. Нейтлі здивовано і боязко заусміхався, коли, в пантофлях і халатах, вони причовгали до палати слідом за сестрою Крамер і та показала їм їхні ліжка. На носі в Нейтлі був товстий гіпс, а під очима – синці. Коли Йосаріан підійшов до нього, щоб перепросити за те, що вдарив, Нейтлі зніяковіло почервонів і став розгублено вибачатися. Йосаріан почувався жахливо; він просто не міг без жалю дивитись на побите обличчя Нейтлі, хоч виглядав той настільки кумедно, що Йосаріан ледве стримався, щоб не зареготати. Данбара вернуло від їхньої сентиментальності, і всі троє відчули полегшення, коли до палати несподівано приволікся Голодний Джо зі своїм хитромудрим чорним фотоапаратом та липовими симптомами апендициту, щоб прилаштуватись біля Йосаріана і зняти на плівку, як той лізе сестрі Дакет під спідницю. Як і сам Йосаріан, він скоро розчарувався. Сестра Дакет вирішила вийти заміж за лікаря – за будь-якого з лікарів, бо всі вони добре заробляли, а вона не хотіла ризикувати репутацією поблизу того, хто міг одного дня стати її чоловіком. Голодний Джо розсердився і ніяк не міг заспокоїтись, аж поки до палати не привели – геть несподівано – капелана, вбраного в бордовий вельветовий халат і сяючого, мов худющий маяк, із вдоволеною променистою усмішкою, яку важко було приховати. Капелан потрапив до шпиталю зі скаргами на біль у серці, що лікарі пояснювали газами в шлунку, і з важкою формою вісконсинського лишаю.

– Що це за вісконсинський лишай? – спитав Йосаріан.

– Якраз те саме цікавило і лікарів! – гордо випалив капелан і розсміявся. Ще ніколи його не бачили таким пустотливим чи таким щасливим. – Нема такої хвороби, як вісконсинський лишай. Хіба не розумієш? Я збрехав. Я змовився з лікарями. Я пообіцяв, що скажу їм, коли мій вісконсинський лишай пройде, якщо вони пообіцяють ніяк його не лікувати. Вперше в житті я збрехав. Хіба це не чудово?

Капелан согрішив, але вийшло на добре. Здоровий глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від своїх обов’язків – це гріх. З другого боку, всім відомо, що гріх – це зло, а добра зі зла не буває. Однак почувався він добре; почувався він воістину прекрасно. А з цього логічно випливало, що брехня й ухиляння від обов’язків не можуть бути гріхом. Капелан освоїв, у мить божественного прозріння, зручний метод захисної раціоналізації і був у захваті від свого відкриття. Сталося чудо. Без зайвих хитрощів, зрозумів він, порок можна обернути у доброчесність, наклеп – у істину, імпотенцію – у здержливість, нахабство – у смирення, грабіж – у доброчинство, з шахрайства зробити чесність, з блюзнірства – мудрість, з жорстокості – патріотизм, з садизму – справедливість. Зробити це міг будьхто, для цього не треба великого розуму. Лише безхребетність. З кипучою жвавістю капелан пробігся цілим спектром традиційних пороків, а Нейтлі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, приголомшений тим, що опинився поміж таких відчайдухів, своїх приятелів. Він тішився і водночас боявся, певний, що от-от з’явиться якийсь суворий лікар і повикидає їх усіх, як банду ледарів. Та ніхто їх не турбував. Увечері вони життєрадісно помаршували в кінозал на паршиву голлівудську кольорову феєрію, а коли після паршивої голлівудської кольорової феєрії життєрадісно примаршували назад, у палаті вже лежав вояк у білому, і Данбар заверещав, сам не свій:

– Він вернувся! – кричав Данбар. – Він вернувся! Вернувся!

Йосаріан завмер на місці, паралізований і нелюдською пронизливістю Данбарового голосу, і добре знайомим, страхітливим виглядом вояка в білому, запакованого з ніг до голови у гіпс та марлю. Дивне, тремтяче булькотіння мимоволі вирвалося з Йосаріанової горлянки.

– Він вернувся! – знову закричав Данбар.

– Вернувся! – машинально-налякано підхопив пацієнт, що марив у пропасниці.

В одну мить палата перетворилася в божевільню. Юрма хворих та поранених почала безладно репетувати, метаючись у проходах між ліжками, як при пожежі. Одноногий пацієнт на милиці прудко скакав туди-сюди, волаючи в паніці:

– Що таке? Що таке? Горимо? Горимо?

– Він повернувся! – хтось крикнув йому. – Хіба ти не чув? Він повернувся!

– Хто повернувся? – крикнув ще хтось. – Хто такий?

– Що це значить? Що нам робити?

– Горимо?

– Вставайте і біжіть, чорти б вас забрали! Біжіть усі!

Всі повискакували з ліжок і забігали по палаті з кінця в кінець. Один зі слідчих шукав пістолет, щоб застрелити одного з інших слідчих, який штурхнув його ліктем в око. Палата впала в хаос. Хворий, що марив, скочив у прохід і мало не збив одноногого, який випадково вперся йому чорним гумовим наконечником милиці в босу ногу, розчавивши кілька пальців. Хворий з пропасницею і розчавленими пальцями звалився на підлогу і завив від болю, а інші хворі спотикались об нього і ще більше його калічили у своїй сліпій, нищівній, безумній паніці.

– Він повернувся! – бурмотіли, виспівували, істерично викрикували вони, носячись вперед-назад. – Він повернувся, він повернувся!

Посеред них раптом з’явилася сестра Крамер, мов поліцейський на перехресті, відчайдушно намагаючись навести лад, і безпорадно розревілася, коли їй це не вдалося.

– Заспокойтесь, будь ласка, заспокойтесь, – марно благала вона поміж важкими схлипами.

Капелан, блідий, як привид, поняття не мав, що тут діється. Як і Нейтлі, що тримався Йосаріана, вчепившись йому в лікоть, як і Голодний Джо, що підозріло не відступав від нього, стиснувши кістляві кулаки і вертячи туди й сюди переляканим обличчям.

– Гей, що тут діється? – благально мовив Голодний Джо. – Що тут в чорта діється?

– Це той самий! – крикнув до нього Данбар рішучим голосом, що перекривав хрипкий гармидер. – Хіба ти не розумієш? Це той самий.

– Той самий! – почув власний голос Йосаріан, не здатний вгамувати дрож від глибокого і зловісного хвилювання, і вслід за Данбаром проштовхався до ліжка з вояком у білому.

– Не переймайтеся, хлопці, – лагідно радив куций патріотично налаштований техасець, непевно усміхаючись. – Нам немає чого хвилюватися. Може, не будемо нічим перейматися?

– Той самий! – забурмотіли, заторочили і закричали інші хворі.

Раптом з’явилася сестра Дакет.

– Що тут діється? – спитала вона.

– Він повернувся! – зойкнула сестра Крамер, падаючи їй на руки. – Він повернувся, він повернувся!

І справді, це був той самий чоловік. Він втратив трохи у зрості і трохи набрав у вазі, але Йосаріан відразу ж упізнав його за двома негнучкими руками і двома негнучкими, товстими, непотрібними ногами, підтягнутими вгору майже прямовисно за допомогою туго напнутих мотузок і довгих свинцевих противаг, підвішених на блоках над ліжком, і за рваною чорною діркою в бандажах над його ротом. Справді, він майже не змінився. Та сама цинкова трубка стирчала з твердої кам’яної маси над пахом і вела до прозорої скляної банки на підлозі. Та сама прозора скляна банка висіла на жердині і з неї в отвір на згині ліктя капала рідина. Йосаріан упізнав би його де завгодно. Цікаво, хто він такий.

– Нікого там немає! – несподівано рявкнув Данбар.

Йосаріан відчув, як серце йому тьохнуло і підігнулися коліна.

– Ти про що? – закричав він з жахом, вражений блиском болючої загнаності в Данбарових очах і його знетямленим виразом дикого шоку і страху. – Звар’ював чи що? Ти що в біса мелеш – нікого там немає?

– Вони його викрали! – відкрикнув йому Данбар. – Всередині він порожній, як шоколадний солдатик. Вони його просто вийняли, а бандажі лишили.

– Навіщо їм це робити?

– Навіщо їм будь-що робити?

– Вони його викрали! – заголосив хтось, і вся палата заверещала: – Вони його викрали. Вони його викрали!

– Вертайтесь до своїх ліжок, – благала сестра Дакет Данбара з Йосаріаном, кволо штовхаючи Йосаріана в груди. – Будь ласка, ідіть до своїх ліжок.