Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)

– І це була прекрасна ідея, – заперечив підполковник Корн, – адже так ми позбулися того зайвого майора, що ставив на твоїй репутації керівника жахливу чорну пляму. Не хвилюйтеся, все це, мабуть, скоро минеться. Зараз найкраще написати капітану Блеку листа про нашу цілковиту підтримку і надіятися, що він відкине копита до того, як наробить великої шкоди. – В підполковника Корна раптом з’явилася химерна думка: – От тільки думаю, чи не спробує цей недоумок витурити майора Майора з його трейлера?

– Нашим наступним кроком буде витурити цього вилупка майора Майора з його трейлера, – вирішив капітан Блек. – І жінку з дітьми також вигнати до лісу. Але не можемо. У нього немає жінки з дітьми. Отож нам доведеться обмежитись тим, що маємо, і витурити його самого. Хто відповідальний за намети?

– Він.

– Бачите? – вигукнув капітан Блек. – Вони все прибирають до рук! Ну, я не збираюся це терпіти. Якщо доведеться, я піду з цією справою просто до самого майора... де Коверлі. Попрошу, щоб Майло поговорив з ним одразу ж, як повернеться з Рима.

Капітан Блек мав безмежну віру в мудрість, могутність і справедливість майора ...де Коверлі, хоч ніколи раніше з ним не розмовляв і досі не набрався сміливості. Він делегував Майла поговорити з майором ...де Коверлі і тепер нетерпляче й збуджено очікував на повернення високого офіцера. Разом з усіма в ескадрильї капітан Блек відчував благоговіння і глибоку пошану до нього величного, сивочолого майора з поораним обличчям і поставою Єгови, який нарешті повернувся з Рима з новою целулоїдною пов'язкою на пошкодженому оці й одним ударом розтрощив на друзки цілий його Славетний похід.

Майло завбачливо не промовив ані слова, коли в день свого повернення майор ...де Коверлі, сповнений неприступної суворої гідності, вступив до їдальні і виявив, що шлях заблокований стіною офіцерів, які чекають у черзі, щоб підписати присягу на вірність. Біля протилежного кінця прилавка групка офіцерів, що прийшли раніше, тримаючи в одній руці тацю з наїдками, давали усну обітницю на відданість перед прапором, щоб дістати дозвіл сісти до столу. А за столами група, що прибула ще раніше, співала «Зоряного прапора», аби отримати право на сіль, перець і кетчуп. Гамір почав поволі стихати, коли майор ...де Коверлі зупинився у дверях, оглядаючи їдальню з виразом здивованого осуду, наче він побачив щось химерне. Потім він рушив просто вперед, і стіна офіцерів розступилась перед ним, мов Червоне море. Не розглядаючись на боки, широким, нестримним кроком він пройшов до стійки і чітким, гучним голосом зі старечою хрипотою і сповненим древньої величі, сказав:

– Їсти мені.

Замість їсти капрал Снарк подав майору ...де Коверлі на підпис присягу на вірність. Майор...де Коверлі відкинув її з величним невдоволенням, щойно зрозумів, що йому підсунули; його здорове око люто спалахнуло сліпучою зневагою, а масивне, пооране зморшками обличчя потемніло від гніву, мов гірська гроза.

– Їсти мені, я сказав, – голосно звелів він рішучим тоном, що, мов удари далекого грому, загрозливо прокотився мовчазним наметом.

Капрал Снарк зблід і затремтів. Він благально глянув на Майла, сподіваючись на підтримку. Кілька жахливих хвилин не чути було ані звуку. Тоді Майло кивнув.

– Дати йому їсти, – сказав він.

Капрал Снарк почав давати майору ...де Коверлі їсти. Майор ...де Коверлі розвернувся від прилавка з повною тацею і застиг на місці. Його погляд зупинився на групках офіцерів, що зорили на нього у мовчазному благанні, і з праведним войовничим запалом він крикнув:

– Їсти кожному!

– Їсти кожному! – відлунив Майло з радісним полегшенням, і так завершився Славетний похід за присягу на вірність.

Капітана Блека глибоко вразив такий віроломний удар у спину від високопоставленої особи, на чию підтримку він так сподівався. Майор ...де Коверлі підвів його.

– О, це мене анітрохи не бентежить, – відповідав він радісно кожному, хто заходив до нього висловити співчуття. – Ми своє завдання виконали. Нашою метою було налякати всіх тих, кого ми не любимо, і показати людям, який небезпечний майор Майор, і нам це, звісно, вдалося. Ми б усе одно не дозволили йому підписати присягу на вірність, тому насправді немає значення, отримали ми його підпис чи ні.

Споглядаючи, як усі, кого він не любив в ескадрильї, знову перелякані жахливою, нескінченною Величезною облогою Болоньї, капітан Блек з ностальгією згадував про давні добрі часи його Славетного походу за присягу на вірність, коли він був реально впливовим чоловіком і коли навіть великі цабе типу Майла Майндербайндера, Дока Деніки і Пілчарда з Реном тремтіли на його появу та плазували біля його ніг. Аби довести новачкам, що він дійсно колись був впливовим чоловіком, він зберігав лист подяки за підписом полковника Каткарта.

Розділ 12

Болонья

Насправді не капітан Блек, а сержант Найт спровокував грандіозну паніку через Болонью: щойно дізнавшись, куди їх відсилають, він мовчки зіскочив з вантажівки й побіг по два запасні бронежилети, що стало поштовхом для похмурої процесії назад до парашутного намету, яка зрештою переросла в нестримну навалу, аж поки не змели останній бронежилет.

– Гей, що діється? – нервово спитав Малий Семпсон. – Хіба в Болоньї аж так гаряче?

Нейтлі, що, мов у трансі, сидів на підлозі кузова, тримав своє засмучене молоде лице в долонях і нічого йому не відповів.

Усе почалося з сержанта Найта і низки виснажливих відстрочок, бо ще того першого ранку, коли вони розсідалися по своїх літаках, примчав джип з повідомленням, що в Болоньї дощить і виліт відкладається. Поки вертались до ескадрильї, на Піанозі також пішов дощ, і до самого вечора вони тупо споглядали лінію фронту на карті, стоячи під брезентовим навісом біля розвідвідділу, і напівсонно розмірковували над тим фактом, що виходу в них немає. Яскравим доказом була вузенька червона стрічка, пришпилена кнопками впоперек материка: сухопутні війська в Італії застрягли за сорок дві нездоланні милі на південь від цілі й не мали анінайменших шансів вчасно захопити місто. Ніщо не могло врятувати людей на Піанозі від бойового вильоту на Болонью. Вони були в пастці.

Надія могла бути лише на те, що дощ ніколи не перестане падати, але такої надії вони не мали, адже всі знали, що перестане. Коли дощ зупинявся на Піанозі, починало дощити в Болоньї. Коли дощ зупинявся в Болоньї, знову дощило на Піанозі. Якщо дощу не було ні там, ні там, відбувались

дивовижні, непоясненні речі, як-от епідемія діареї або переміщення лінії фронту. Впродовж перших шести днів їх чотири рази збирали, інструктували, а тоді відсилали назад до наметів. Одного разу вони піднялися в повітря і вже вибудувались у ланки, але тут же з диспетчерської вежі відкликали їх назад. Що довше дощило, то більше вони страждали. Що більше вони страждали, то палкіше молили Бога, щоб дощило й далі. Цілими ночами люди вдивлялися в небо і засмучувались, коли бачили зірки. Цілими днями вони розглядали лінію фронту на великій карті Італії, що тріпотіла від вітру на хиткому стенді, а щоразу, коли починався дощ, її переставляли під навіс намету розвідвідділу. Лінія фронту була вузенькою атласною стрічкою багряного кольору, що позначала передові позиції союзницьких сухопутних військ у кожному секторі материкової Італії.

На ранок після тієї ночі, як Голодний Джо побився навкулачки з Гапловим кошеням, дощ перестав падати в обох місцях. Злітна смуга почала підсихати. Потрібна була ціла доба, щоб вона затвердла, але небо залишалося безхмарним. Роздратування, що зріло в кожному чоловікові, переросло в ненависть. Спочатку зненавиділи піхотинців на материку, бо ті не спромоглися взяти Болонью. Далі зненавиділи саму лінію фронту. Люди годинами невтомно вдивлялися в багряну стрічку на карті й ненавиділи її, бо та не хотіла піднятися вгору і захопити ціле місто. Коли споночіло, вони зібралися в темряві з ліхтариками і продовжили своє моторошне чатування біля лінії фронту, немов сподіваючись колективною потугою своїх понурих молитов підняти цю стрічку догори.

– Просто не можу в це повірити! – вигукнув Клевінджер до Йосаріана голосом, який тремтів від обурення й подиву. – Якесь тотальне повернення до первісних забобонів. Вони плутають причини і наслідки. Це те саме, що стукати по дереву і схрещувати пальці на щастя. Вони дійсно вірять, що завтра ми не полетимо на завдання, якщо опівночі хтось підійде навшпиньки до карти й пересуне лінію фронту за Болонью. Уявляєш собі? Ми з тобою, напевно, тут єдині, хто не з їхав з глузду.

Опівночі Йосаріан постукав по дереву, схрестив пальці й вийшов навшпиньки зі свого намету, щоб пересунути лінію фронту за Болонью.

Рано-вранці капрал Колодни прокрався навшпиньки в намет капітана Блека, просунув руку під протимоскітну сітку, намацав його вологу лопатку й легенько потрусив капітана Блека, доки той не розплющив очей.

– Нащо мене будите? – пхикнув капітан Блек.

– Взяли Болонью, сер, – сказав капрал Колодни. – Я подумав, що вам варто про це знати. Виліт скасовується?

Капітан Блек піднявся на ліжку і став методично шкрябати свої довгі кістляві литки. Тоді одягнувся і виліз із намету – примружений, злий і неголений. Сяяло тепле сонце. Він спокійно глянув на карту. Безперечно, Болонью взяли. У наметі розвідвідділу капрал Колодни уже виймав з планшетів карти Болоньї. Капітан Блек голосно позіхнув, усівся в крісло, закинув ноги на стіл і зателефонував підполковнику Корну.

– Нащо ви мене будите? – пхикнув підполковник Корн.

– Уночі взяли Болонью, сер. Виліт скасовується?

– Про що ви говорите, Блек? – рикнув підполковник Корн. – Чому це виліт скасовується?

– Бо взяли Болонью, сер. Хіба виліт не скасовується?

– Звісно, що виліт скасовується. Невже ви думаєте, що тепер ми будемо бомбити своїх?

– Нащо ти мене будиш? – пхикнув полковник Каткарт до підполковника Корна.

– Взяли Болонью, – сказав йому підполковник Корн. – Я подумав, що тобі варто про це знати.

– Хто взяв Болонью?

– Ми взяли.

Полковник Каткарт дуже зрадів, адже звільнився від незручного зобов'язання бомбити Болонью без ризику заплямувати свою доблесну репутацію, яку він заробив, добровільно посилаючи своїх людей на це завдання. Генерал Дрідл також втішився новині про взяття Болоньї, хоч і розізлився на полковника Мудуса за те, що той його розбудив. У штабі також були задоволені й вирішили нагородити медаллю того офіцера, який узяв Болонью. Оскільки офіцера, який взяв місто, не знайшлося, вирішили вручити медаль генералові Пекему, адже одному лише генералові Пекему вистачило відваги попросити її для себе.

Отримавши медаль, генерал Пекем почав домагатись розширення своїх повноважень. На думку генерала Пекема, усі військові частини на театрі воєнних дій належало підпорядкувати Корпусу спеціальної служби, командиром якої буде сам генерал Пекем. Якщо бомбардування ворога не вважати спеціальною службою, часто розмірковував він уголос зі страдницькою посмішкою прихильника розсудливості, яка завжди, в усіх дискусіях була його вірною союзницею, то він узагалі не знає, що воно таке. На свій превеликий жаль, він не міг погодитися на посаду під керівництвом генерала Дрідла.

– Літати на бойові завдання, виконуючи накази генерала Дрідла, – це не зовсім те, що я мав на думці, – пояснював він з поблажливою посмішкою. – Я думав радше замінити генерала Дрідла або, можливо, піднятися вище за генерала Дрідла, де я міг би здійснювати нагляд за великою кількістю генералів. Розумієте, найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. У мене природний дар переконувати дуже різних людей.

– У нього природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, – повідомив під секретом полковник Карґіл колишньому РПК Вінтерґріну, сподіваючись, що той донесе цю несхвальну чутку до всього штабу Двадцять сьомої повітряної армії. – Якщо хтось заслуговує на цю посаду, то це я. І то була моя ідея – попросити медаль.

– Ви дійсно хочете піти в бій? – поцікавився колишній РПК Вінтерґрін.

– У бій? – жахнувся полковник Карґіл. – О, ні... ви мене неправильно зрозуміли. Звичайно, я в принципі не проти піти воювати, але найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. Також у мене є природний дар переконувати дуже різних людей.

– У нього також є природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, – сміючись, повідомив під секретом Йосаріану колишній РПК Вінтерґрін, коли прибув на Піанозу вияснити, чи правду кажуть про Майла та єгипетську бавовну. – Якщо хтось заслуговує на підвищення, то це я. – Насправді він уже був піднявся до екс-капрала, швидко змінивши кілька чинів відразу після того, як його перевели до Двадцять сьомої повітряної армії поштарем, але потім його понизили до рядового через огидні характеристики, які він уголос давав штабним офіцерам. П'янкий смак успіху ще більше сповнив його відчуттям власної моральності та надихнув на ще величніші звершення.

– Не купиш кілька запальничок «Зіппо»? – запитав він Йосаріана. – Їх потягли в самого начальника постачання.

– А Майло знає, що ти продаєш запальнички?

– Яке йому до того діло? Хіба Майло зараз ними торгує?

– Звичайно, що так, – сказав Йосаріан. – І не краденими.

– То ти так думаєш, – пирхнув колишній РПК Вінтерґрін. – Свої я продаю по долару за штуку. А скільки він бере?

– Долар і один цент.

Колишній РПК Вінтерґрін переможно хихикнув.

– Я завжди беру над ним гору, – злорадно похвалився він. – А що з тією єгипетською бавовною, яку він не може продати? Скільки він її купив?

– Усю.

– З цілого світу? Ну нічого собі! – злобливо реготнув колишній РПК Вінтерґрін. – Ну і йолоп! Ти був з ним у Каїрі. Чому ж ти його не відмовив?

– Я? – знизав плечима Йосаріан. – Він зі мною не радиться. Все вийшло через ті телетайпи, що там їх мають у всіх порядних ресторанах. Майло ніколи раніше не бачив тікерного апарата, і якраз коли метрдотель усе йому пояснив, надійшло повідомлення про єгипетську бавовну. «Єгипетська бавовна? – спитав Майло з отим своїм виразом. – А по скільки зараз єгипетська бавовна?» Не встиг я схаменутися, як він уже скупив увесь цей клятий врожай. А тепер не знає, куди його подіти.

– У нього немає уяви. Я можу багато розпродати на чорному ринку, якщо він візьме мене в долю.

– Майло знає чорний ринок. На бавовну попиту немає.

– Зате є попит на медичну продукцію. Я можу понамотувати бавовну на дерев'яні палички і збувати їх як стерильні тампони. Він продасть мені бавовну за добрі гроші?

– За ніякі гроші він не продасть тобі бавовну, – відповів Йосаріан. – Він розсердився, що ти став йому конкурентом. Фактично, він розізлився на всіх за діарею, яка підірвала репутацію його їдальні. Слухай, ти ж можеш нам допомогти, – Йосаріан раптом схопив його за руку. – Ти не міг би підробити на тому твоєму мімеографі якісь офіційні накази і звільнити нас від вильотів у Болонью?

Колишній РПК Вінтерґрін повільно, зі зневажливим виразом, вивільнив свою руку.

– Міг би, – гордо пояснив він. – Але я ніколи на таке не піду.

– Чому ні?

– Бо це ваша справа. Кожен мусить робити свою справу. Моя – збувати запальнички «Зіппо» з якнайбільшим зиском і прикупити трохи бавовни у Майла. Ваша справа – розбомбити склади боєприпасів у Болоньї.

– Але мене вб’ють над Болоньєю, – благав Йосаріан. – Нас усіх там переб’ють.

– Значить, ви приречені загинути, – відповів колишній РПК Вінтерґрін. – Будь таким самим фаталістом, як-от я. Якщо мені випало на долю заробити на цих запальничках і прикупити трохи дешевої бавовни у Майла, значить, саме це я і буду робити. Якщо тобі випало на долю загинути над Болоньєю, значить, тебе вб'ють, то вже краще йди і помри як справжній чоловік. Не хотів би тобі цього казати, Йосаріане, але ти перетворюєшся на хронічного скиглія.

Клевінджер погодився з колишнім РПК Вінтерґріном, що справою Йосаріана було загинути над Болоньєю, і аж посинів від обурення, коли Йосаріан зізнався, що це він пересунув лінію фронту, призвівши до скасування вильоту.

– А чому б і ні? – огризнувся Йосаріан, ще більше розпалюючись через підозру у своїй власній неправоті. – Чи я маю підставляти свій зад під вогонь, бо наш полковник хоче стати генералом?

– А як же люди на материку? – запитав Клевінджер не менш збуджено. – Може, їм підставляти свої зади під вогонь, бо ви відмовляєтесь летіти? Ці вояки мають право на підтримку з повітря!

– Але не конче на мою. Послухай, їм байдуже, хто розтрощить ці склади боєприпасів. Ми летимо лише тому, що цей вилупок Каткарт нас туди посилає.

– Ох, та я все це знаю, – запевнив його Клевінджер, його худорляве обличчя зблідло, а щирі карі очі схвильовано зволожились. – Але факт залишається фактом: ці склади боєприпасів усе ще стоять. Ти чудово знаєш, що я також не схвалюю те, що робить полковник Каткарт. – Клевінджер витримав паузу, губи його затремтіли, і він м'яко вдарив кулаком по своєму спальнику. – Але не наше це діло – вирішувати, які саме цілі знищувати, і кому їх знищувати, і...

– І кого при цьому вб'ють? А чому?

– Так, навіть це. Ми не маємо права ставити під сумнів...

– Ти хворий!

– Не маємо права ставити під сумнів...

– Ти справді вважаєш, що це не моя справа, як і чому мене вб'ють, а справа полковника Каткарта? Ти справді так вважаєш?

– Так, справді, – підтвердив Клевінджер, уже без певності. – Є люди, яким довірено вести нас до перемоги, і їм набагато видніше, які цілі треба бомбити.

– Ми говоримо про дві різні речі, – відповів Йосаріан з перебільшеною втомою. – Ти говориш про взаємодію повітряних сил і піхоти, а я говорю про мої стосунки з полковником Каткартом. Ти говориш про те, як перемогти, а я – про те, як перемогти і залишитися живим.

– Саме так, – самовдоволено відказав Клевінджер. – І що, на твою думку, важливіше?

– Для кого? – відрізав Йосаріан. – Розплющ очі, Клевінджере. Мертвому нема різниці, хто виграє війну.

Клевінджер на мить завмер, мовби йому дали по пиці.

– Мої вітання! – гірко вигукнув він, тонка молочно-біла смужка обхопила губи безкровним, тісним колечком. – Кращу позицію, яка сприятиме ворогові, важко придумати.

– Ворог, – заперечив Йосаріан, карбуючи слова, – це той, хто домагається твоєї смерті, байдуже, на чиєму він боці, і один такий ворог—полковник Каткарт. І не забувай про це, бо чим довше пам'ятатимеш, тим довше поживеш.

Але Клевінджер таки забув про його слова, і ось тепер він мертвий. А в той момент Клевінджер дуже засмутився, бо Йосаріан не наважився зізнатись у своїй причетності до епідемії діареї, через яку зайвий раз відклали виліт. Майло засмутився ще більше через здогад, що хтось знов отруїв його ескадрилью, і переполошено побіг по допомогу до Йосаріана.

– Будь ласка, випитай у капрала Снарка, чи він, бува, знову не поклав пральне мило в картопляне пюре, – обережно попросив він. – Капрал Снарк довіряє тобі і скаже правду, якщо ти пообіцяєш йому, що нікому не скажеш. Щойно він зізнається, прийдеш і доповіси мені.

– Ну певно, що я поклав пральне мило в картопляне пюре, – зізнався капрал Снарк Йосаріанові. – Ти ж мене про це попросив, хіба ні? Пральне мило – найкращий засіб.

– Він божиться, що він тут ні при чому, – відзвітував Йосаріан Майлові.

Майло підозріло надув губи.

– Данбар каже, що Бога нема.

Надії вже не було. Десь через півтора тижня всі в ескадрильї стали схожими на Голодного Джо, який був звільнений від польотів і страшно верещав уві сні. Він єдиний міг заснути. Інші цілими ночами блукали в темряві біля своїх наметів, наче безмовні привиди з сигаретами в зубах. Удень вони збиралися похнюпленими групками біля карти і марно витріщалися на лінію фронту або на нерухому постать Дока Деніки, що сидів перед зачиненими дверима медчастини під потворним оголошенням, написаним від руки. Вони почали вигадувати невеселі, хмурні жарти і катастрофічні чутки про погибель, яка чигає на них у Болоньї.

Якось увечері п'яний Йосаріан присунувся в офіцерському клубі до підполковника Корна, щоб пожартувати з ним про нову лепажівську зенітку, яка нібито з’явилася в німців.

– Яка зенітка? – з цікавістю запитав підполковник Корн.

– Нова трьохсотсорокачотирьохміліметрова лепажівська термоклейова зенітка, – відповів Йосаріан. – Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

Підполковник Корн перелякано висмикнув свій лікоть з чіпких пальців Йосаріана.

– Відпустіть мене, ідіоте! – дико викрикнув він, розлючено і зі мстивим схваленням спостерігаючи, як Нейтлі, підскочивши ззаду до Йосаріана, його відтягує. – Що це за псих?

Полковник Каткарт весело пирхнув.

– Це той, якого ти порадив мені нагородити після Феррари. Його також підвищили до капітана на твою вимогу, пам'ятаєш? Так тобі й треба. Ти отримав те, що заслужив.

Тендітний Нейтлі насилу перетягнув масивного Йосаріана, що ледве тримався на ногах, до вільного столика в іншому кінці зали.

– Ти здурів? – стривожено засичав Нейтлі. – Це ж підполковник Корн. Ти здурів?

Йосаріан захотів випити ще і пообіцяв тихо вийти, якщо Нейтлі принесе йому чарку віскі. Потім зажадав ще дві. Коли нарешті Нейтлі вмовив його піти до виходу, до клубу ввалився капітан Блек, голосно гепаючи розмоклими черевиками по дерев'яній підлозі, і в плащі, з якого, мов з високого даху, лилась вода.

– Ну що, вилупки, готуйтеся! – бадьоро оголосив він, розплескуючи калюжу, що утворилася під ногами. – Щойно мені дзвонив підполковник Корн. А чи знаєте ви, що для вас приготували в Болоньї? Ха! Ха! Для вас приготували нову лепажівську термоклейову зенітку. Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

– О боже, це правда! – зойкнув Йосаріан і, нажаханий, завалився на Нейтлі.

– Бога немає, – спокійно відповів Данбар, який наближався до них, злегка похитуючись.

– Гей, допоможи мені з ним. Мушу відвести його до намету.

– Хто сказав?

– Я сказав. Нічого собі, дивись, яка злива.

– Треба дістати машину.

– Вкрадемо машину капітана Блека, – промовив Йосаріан. – Я завжди так роблю.

– Ми не можемо вкрасти нічиєї машини. Відколи ти почав красти машини, коли тобі заманеться, ніхто вже не залишає ключів.

– Скачіть сюди, – гукнув п’яний Вождь Білий Вівсюг, під’їхавши в критому джипі. Він почекав, поки вони втиснулись у машину, а тоді так різко рвонув з місця, що всі попадали назад. На їхні прокльони він весело реготнув. Виїхавши зі стоянки, він гнав уперед, аж поки не врізався в насип по той бік дороги. Усі безпорадною купою звалились одне на одного і знову його облаяли. – Забув повернути, – пояснив він.

– Обережно, чуєш? – застеріг Нейтлі. – Краще б ти фари ввімкнув.

Вождь Білий Вівсюг дав задній хід, розвернувся і на максимальній швидкості помчав по дорозі. Шини шурхотіли по смузі асфальту, що зі свистом мчала назустріч.

– Не так швидко, – закликав Нейтлі.

– Спочатку вези мене до вашої ескадрильї, покладу його спати. Потім відвезеш мене в мою ескадрилью.

– А що ти за один?

– Данбар.

– Гей, ввімкни фари! – закричав Нейтлі. – І дивись на дорогу!

– Фари світять. А Йосаріан у машині? Якби не він, я б не дозволив вам, вилупкам, залізти в машину.

Вождь Білий Вівсюг обернувся, щоб роздивитися, хто на задньому сидінні.

– Дивись на дорогу!

– Йосаріане? Йосаріан тут є?

– Я тут, Вождь. Поїхали додому. Звідки в тебе така впевненість? Ти так і не відповів на моє питання.

– Бачите? Я казав, що він тут.

– Яке питання?

– А про що ми тоді говорили?

– Важливе було питання?

– Не пам'ятаю, важливе чи ні. Бог його знає, яке воно було.

– Бога немає.

– Саме про це ми і говорили, – крикнув Йосаріан. – Звідки в тебе така впевненість?

– Гей, ти впевнений, що в тебе фари світять? – вигукнув Нейтлі.

– Та світять, світять. Що йому треба від мене? Це дощ на лобовому склі, через нього дорога здається темною із заднього сидіння.

– Прекрасний, прекрасний дощ.

– Сподіваюся, цей дощ ніколи не припиниться. Дрібний дощику, геть...

– ...іди. Краще...

– ...завтра прихо...

– ...ди. Йо-Йо хоче погу...

– ...ляти. У га...

– ...йочку...

Вождь Білий Вівсюг пропустив наступний поворот і вискочив з джипом на самий гребінь крутого насипу. Скочуючись назад, джип перехилився набік і м’яко вгруз у багнюку. Запала тривожна тиша.

– Всі живі? – запитав Вождь Білий Вівсюг стишеним голосом. Ніхто не травмувався, і він з полегшенням зітхнув. – Знаєте, це моя вина, – простогнав він. – Я ніколи нікого не слухаю. Хтось увесь час просив увімкнути фари, а я не слухав.

– Це я весь час просив тебе ввімкнути фари.

– Та знаю, знаю. А я просто не слухаюсь, що вдієш? Зараз би випити.

І в мене є що випити. Дивіться. Ціла.

– Сюди дощ затікає, – зауважив Нейтлі. – На мене тече.

Вождь Білий Вівсюг відкоркував пляшку віскі, зробив ковток і передав назад. Лежачи один на одному, всі пригубили, окрім Нейтлі, який марно намагався намацати ручку дверцят. Пляшка впала, глухо вдарившись об його голову, і віскі полилося йому за комір. Він засмикався, мов у конвульсіях.

– Гей, треба звідси вибиратися! – закричав він. – Ми всі втонемо.

– Тут хтось є? – стурбовано запитав Клевінджер, посвітивши ліхтариком згори.

– Це Клевінджер! – закричали всі і стали затягувати його крізь віконце, коли він нахилився до них, щоб допомогти.

– Ви тільки погляньте на них! – обурено вигукнув Клевінджер до Маквота, котрий шкірив зуби за кермом штабної машини. – Валяються, мов купа п’яного бидла. І ти з ними, Нейтлі? Соромся! Ану, допоможи повитягати їх, поки не схопили запалення легень.

– Знаєте, не така це вже погана ідея, – розмірковував Вождь Білий Вівсюг. —Думаю, я помру від запалення легень.

– Чому?

– А чому ні? – відповів Вождь Білий Вівсюг і вдоволено розвалився в багнюці, притиснувши пляшку віскі до грудей.

– О, дивіться, що він виробляє! – роздратовано вигукнув Клевінджер. – Ану вставай і назад у машину, вези нас усіх до ескадрильї!

– Усіх не можна. Хтось має залишитися тут, щоб допомогти Вождю з цією машиною, яку він узяв під розписку в автопарку.

Вождь Білий Вівсюг умостився в штабній машині, енергійно, гордовито хихикнувши.

– Це машина капітана Блека, – повідомив він радісно. – Я щойно вкрав її в офіцерському клубі, маю запасні ключі, які він від ранку шукає, бо думає, що загубив.

– А, чорт забирай! За це треба випити.

– Ви мало випили? – почав сваритися Клевінджер, як тільки Маквот завів машину. – Гляньте на себе. Вам що, байдуже, що ви повпиваєтесь до смерті або втопитесь п'яними в якісь баюрі?

– Тільки б не залітати себе до смерті.

– Гей, вперед, вперед, – підганяв Вождь Білий Вівсюг Маквота. – І вимкни фари. Тільки так це можна зробити.

– Док Деніка має рацію, – вів далі Клевінджер. – Люди не вміють себе шанувати. На вас усіх гидко дивитись.

– Добре, патякало, геть з машини, – наказав Вождь Білий Вівсюг. – Усі, крім Йосаріана, – геть. Де Йосаріан?

– Відчепися від мене, дідько, – Йосаріан засміявся, відпихаючи його. – Ти весь у грязюці.

Клевінджер перемкнувся на Нейтлі.

– А от ти мене найбільше здивував. Знаєш, як ти смердиш? Замість того, щоб його стримати, ти напився разом з ним. А якщо він знову полізе битися з Еплбі? – Почувши, як хихикнув Йосаріан, Клевінджер стривожено вирячив очі. – Він що, знову ліз битися з Еплбі?

– Не цього разу, – сказав Данбар.

– Ні, цього разу. Цього разу я зробив щось краще.

– Цього разу він поліз битися з підполковником Корном.

– Не може бути! – випалив Клевінджер.

– Справді? – радісно вигукнув Вождь Білий Вівсюг. – За це треба випити.

– Який жах! – проголосив Клевінджер з глибокою стурбованістю. – Якого милого ти вчепився підполковника Корна? Гей, що там із фарами? Чому так темно?

– Я їх вимкнув, – відповів Маквот. – Знаєте, Вождь Білий Вівсюг має рацію. Без фар набагато краще.

– Ти здурів? – зойкнув Клевінджер і шарпнувся вперед, щоб увімкнути фари. Мало не в істериці він накинувся на Йосаріана. – Бачиш, що робиться? Усі вони тебе наслідують! А якщо перестане дощити і завтра нам вилітати до Болоньї? У гарній формі ви будете.

– Не перестане дощити. Ні, сер, такий дощ може йти вічно.

– Уже не дощить! – сказав хтось, і в машині стало тихо.

– Нещасні вилупки, – співчутливо промимрив Вождь Білий Вівсюг через кілька хвилин.

– Справді не дощить? – смиренно спитав Йосаріан.

Маквот вимкнув двірники, щоб пересвідчитись. Дощ перестав. Небо поступово прояснювалось. Крізь брунатний серпанок яскраво засвітив місяць.

– Ну, що ж, – протверезіло заспівав Маквот. – Хай їм чорт.

– Не переживайте, хлопці, – сказав Вождь Білий Вівсюг. – Завтра злітна смуга буде ще дуже мокрою. А може, знову задощить, так що й висохнути не встигне.

– Ти смердючий, вошивий сучий син, – чути було вереск Голодного Джо з намету, коли вони вТжджали в ескадрилью.

– О Господи, він уже тут? Я думав, він усе ще в Римі з кур'єрським літаком.

– Ой! Оооой! Ооооооой! – верещав Голодний Джо.

Вождь Білий Вівсюг здригнувся.

– Від цього хлопця мене кидає в дрож, – зізнався він невдоволений шепотом. – Гей, а що сталося з капітаном Флюмом?

– Є хлопець, від якого мене кидає в дрож. Минулого тижня я бачив його в лісі, як він їв дикі ягоди. Він уже не ночує в своєму трейлері. Виглядав мов дідько.

– Голодний Джо боїться, що його пошлють замість когось, хто на лікарняному, хоча зараз лікарняних не дають. Чи бачили ви його того вечора, коли він намагався вбити Гавермеєра і звалився в траншею біля Йосаріанового намету?

– Оооой! – верещав Голодний Джо. – Ой! Оооой! Оооооой!

– Дуже добре, що Флюма уже більше не видно в їдальні. Нема більше отого «Подай сіль, Волте».

– Або «Подай хліб, Фреде».

– Або «Кинь мені салат, Піте».

– Геть, геть від мене, – верещав Голодний Джо. – Я сказав геть, геть, ти, клятий, смердючий, вошивий сучий син.

– Нарешті ми довідалися, що йому сниться, – криво всміхнувся Данбар. – Йому сняться кляті, смердючі, вошиві сучі сини.

Тієї ночі Голодному Джо приснилося, ніби Гаплове кошеня спить у нього на обличчі і не дає дихати, а прокинувшись, він виявив, що Гаплове кошеня дійсно спить у нього на обличчі. Перелякався він страшенно, і його пронизливий, нелюдський репет розітнув освітлену місяцем темряву і ще кілька секунд потому бринів у повітрі, немов відлуння нищівного грому. Запала німа тиша, а тоді в наметі зчинився дикий рейвах.

Йосаріан увірвався туди одним з перших. Ще з порога він побачив, як Голодний Джо відбивається від Гапла, намагаючись вивільнити свою руку з пістолетом, щоб пристрелити кошеня, яке, у войовничій позі, оскаженіло сичить на Голодного Джо, щоб той не зміг пристрелити Гапла. Обидва були в солдатській спідній білизні. Гола електрична лампочка скажено гойдалася на довгому дроті, по стінах безладно метались і скакали ламані чорні тіні, і здавалося, що весь намет хитається. Йосаріан мимоволі витягнув руки, щоб втримати рівновагу, а тоді кинувся вперед у незрівнянному стрибку, поваливши на землю всіх трьох бійців. Рукопашна скінчилася тим, що Йосаріан підвівся, тримаючи за барки Голодного Джо і кошеня, по одному в кожній руці. Голодний Джо та кошеня пожирали одне одного очима. Кошеня злобливо бризкало слиною на Голодного Джо, а Голодний Джо силкувався заїхати йому кулаком в морду.