Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 35 страниц)

– Скільки він сказав?

– Сорок.

– Деніка казав правду, – зізнався колишній РПК Вінтерґрін. – Сорок вильотів достатньо, так вважають у штабі Двадцять сьомої армії.

Йосаріан тріумфував.

– То я можу їхати додому, так? У мене сорок вісім.

– Ні, не можеш, – заперечив йому колишній РПК Вінтерґрін. – Ти божевільний чи що?

– Чому ні?

– Пастка-22.

– Пастка-22? – ошелешено перепитав Йосаріан. – А до чого тут у біса Пастка-22?

– Пастка-22, – терпляче пояснив Док Деніка, коли Голодний Джо доправив Йосаріана назад на Піанозу, – говорить, що завжди слід робити те, що наказує тобі твій командир.

– Але штаб Двадцять сьомої армії постановив, що я можу їхати додому після сорока вильотів.

– Але він не постановив, що ти маєш їхати додому. А статут зобов’язує тебе виконувати кожен наказ. Ось де пастка. Навіть якби полковник порушував наказ штабу Двадцять сьомої армії, примушуючи тебе відлітати більше завдань, тобі все одно довелося б їх відлітати, інакше б ти порушував його наказ. І тоді штаб Двадцять сьомої армії накинувся б на тебе.

Йосаріан розчаровано опустив голову.

– Значить, мені справді треба зробити п’ятдесят вильотів? – простогнав він.

– П’ятдесят п’ять, – виправив його Док Деніка.

– Які п’ятдесят п’ять?

– Полковник хоче, щоб усі ви зробили п’ятдесят п’ять вильотів.

Почувши слова Дока Деніки, Голодний Джо зітхнув з полегшенням і вишкірив зуби. Йосаріан схопив Голодного Джо за карк і змусив негайно летіти з ним назад до колишнього РПК Вінтерґріна.

– А що б вони мені зробили, – нишком запитав він, – якби я відмовився літати?

– Мабуть, ми б тебе розстріляли, – відповів колишній РПК Вінтерґрін.

– Ми? – здивовано скрикнув Йосаріан. – Що ти маєш на увазі – ми? Відколи це ти на їхньому боці?

– Якщо тебе збираються пристрелити, то на якому боці, по-твоєму, мені бути? – відрізав йому колишній РПК Вінтерґрін.

Йосаріан наморщився. Полковник Каткарт знову підняв ставку.

Розділ 7

Маквот

Зазвичай першим пілотом Йосаріана був Маквот, той, що кожного ранку голився біля свого намету в крикливо-червоній, завжди чистій піжамі і був однією з тих дивних, іронічних, незбагненних істот, які оточували Йосаріана. Маквот був, певне, найбожевільніший з усіх вояків: перебуваючи при своєму розумі, він не мав нічого проти війни. Цей коротконогий, широкоплечий, усміхнений хлопчина постійно насвистував бадьорі шлягери і, граючи в блекджек чи покер, смачно ляскав картами при роздачі, що врешті-решт доводило Голодного Джо до сказу, і він починав несамовито репетувати, щоб Маквот перестав ляскати.

– Сучий ти сину, ти це робиш навмисне, щоб дістати мене, – оскаженіло верещав Голодний Джо, а Йосаріан заспокійливо стримував його однією рукою. – Він навмисне це робить, бо йому подобається слухати, як я кричу. Ти, клятий сучий сину!

Маквот примирливо морщив гостренького, вкритого ластовинням носа і присягався більше ніколи не ляскати картами, але завжди забував про обіцянку. До червоної піжами Маквот узував ворсисті капці і спав на свіжовипрасуваних кольорових простирадлах, подібних до того, половину якого Майло відібрав в усміхненого злодюжки-ласуна, так і не віддавши йому обіцяні фініки без кісточок, позичені в Йосаріана. На Маквота глибоке враження справив Майло, який, на втіху капрала Снарка, помічника на кухні, купував курячі яйця по сім центів за штуку, а продавав по п’ять. Але Майло ніколи не вражав Маквота настільки сильно, наскільки був вражений сам листом, якого Йосаріан отримав від Дока Деніки завдяки своїй хворій печінці.

– Що це таке? – в паніці скрикнув Майло, наткнувшись на велику картонну коробку з пакунками сухофруктів, банками фруктових соків і ласощами, яку двоє італійців, що їх викрав майор ...де Коверлі для своєї кухні, збиралися віднести до намету Йосаріана.

– Це для капітана Йосаріана, сер, – мовив капрал Снарк із самовдоволеною посмішкою. Капрал Снарк був інтелектуальним снобом, який вважав, що на двадцять років випереджає свій час і якому не подобалось куховарити для плебсу. – Він має листа від Дока Деніки, що дає йому право на всі фрукти і фруктові соки, які тільки забажає.

– Що це таке? – вигукнув Йосаріан, побачивши, як Майло зблід і захитався.

– Це лейтенант Майло Майндербайндер, сер, – проказав капрал Снарк, насмішливо підморгнувши. – Один із наших нових пілотів. Його призначили завідувачем їдальні, поки ви були у шпиталі.

– Що це таке? – скрикнув ввечері Маквот, коли Майло простягнув йому половину його простирадла.

– Це половина простирадла, яку вкрали сьогодні вранці з цього намету, – самовдоволено пояснив Майло, нервово посмикуючи бурими вусиками. – Б’юсь об заклад, ви цього навіть не помітили.

– Навіщо комусь було красти половину простирадла? – запитав Йосаріан.

Майло заметушився.

– Ви не розумієте, – запротестував він.

Йосаріан також не розумів, навіщо Майло так розпачливо вчепився листа від Дока Деніки, в якому чітко все сказано. «Давайте Йосаріану стільки фруктів і фруктових соків, скільки він забажає, – написав Док Деніка. – Він каже, що в нього хвора печінка».

– Отакий-от лист, – понуро промимрив Майло, – може розорити будь-якого завідувача їдальні у світі. – Майло тягнувся, мов плакальник, через усю базу за своєю коробкою із втраченим провіантом, щоб ще раз прочитати цього листа в наметі Йосаріана. – Я маю давати вам стільки, скільки ви попросите. Але в листі навіть не сказано, що ви самі маєте усе це з’їсти.

– І добре, що не сказано, – відповів Йосаріан, – бо я ніколи такого не їм. У мене хвора печінка.

– О так, я забув, – сказав Майло, поштиво стишивши голос. – Дуже турбує?

– Якраз у міру, – радісно відповів Йосаріан.

– Розумію, – сказав Майло. – І що це значить?

– Це значить, що краще не стане...

– Боюсь, не розумію.

– ...поки не погіршає. Тепер розумієте?

– Так, тепер ясно. Але, боюсь, не розумію.

– Ну, нехай це вас не турбує. Нехай турбує лише мене. Бачите, в мене не зовсім хвора печінка. У мене просто симптоми. У мене синдром Ґарнета-Фляйшекера.

– Ясно, – сказав Майло. – А що таке синдром Ґарнета-Фляйшекера?

– Хвора печінка.

– Ясно, – сказав Майло і став потирати чоло з таким виглядом, ніби його мучить якийсь гострий внутрішній біль, який от-от має відійти. – У такому разі, – нарешті промовив він, – думаю, вам треба бути дуже обережним з їжею.

– Справді, дуже обережним, – погодився Йосаріан. – Справжній синдром Ґарнета-Фляйшекера не так часто трапляється, і я не хочу його позбутися. Ось чому я ніколи не їм фруктів.

– Тепер ясно, – сказав Майло. – Фрукти шкідливі для печінки?

– Ні, фрукти корисні для печінки. Саме тому я їх ніколи не їм.

– Тоді що ж ви з ними робите? – поцікавився Майло, вперто силкуючись розібратися в цій заплутаній ситуації, він врешті випалив запитання, що обпікало йому губи. – Продаєте?

– Я їх роздаю.

– Кому? – скрикнув Майло голосом, надламаним від переляку.

– Усім, хто хоче, – гаркнув у відповідь Йосаріан.

Майло жалібно зойкнув і відсахнувся, намистинки поту раптово вкрили його сполотніле обличчя. Здригаючись усім тілом, він розгублено засмикав жалюгідні вусики.

– Велику частину я віддаю Данбарові, – вів далі Йосаріан.

– Данбарові? – скрушно перепитав Майло.

– Так. Данбар може зТсти стільки фруктів, скільки влізе, і це йому не піде на користь. Я просто залишаю відкриту коробку ось там, і всі, хто хочуть, можуть пригощатись. Аарфі приходить по чорнослив, бо каже, що в їдальні дають замало. Ви розберіться з цим, як буде час, бо мені не подобається, що Аарфі тут постійно вештається. Коли запаси закінчуються, я просто прошу капрала Снарка їх поповнити. Нейтлі також завжди бере з собою купу фруктів, коли летить до Рима. Там він закохався в одну повію, яка мене ненавидить і зовсім байдужа до нього. В неї є молодша сестра, яка завжди скаче до них у ліжко, а живуть вони в квартирі зі старим дідом і бабою і купою інших дівчаток з гарними тугими стегнами, які постійно крутяться довкола. Нейтлі бере для них цілу коробку.

– Він їх там продає?

– Ні, роздає.

Майло насупився.

– Ну, бачу, він дуже щедрий, – понуро зауважив він.

– Так, дуже щедрий, – погодився Йосаріан.

– І я певен, усе це цілком законно, – проказав Майло, – бо їжа стає вашою, якщо ви отримаєте її від мене. Думаю, в теперішніх складних умовах ті люди дуже радіють, коли отримують харчі.

– Так, дуже радіють, – запевнив Йосаріан. – Сестри продають фрукти на чорному ринку і за гроші купують крикливу біжутерію і дешеві парфуми.

Майло пожвавішав.

– Біжутерію! – вигукнув він. – Я цього не знав. А скільки вони платять за дешеві парфуми?

– Старий отримує свою долю – спускає на віскі та порнографію. Він розпусник.

– Розпусник?

– Ще й який!

– А в Римі добре продається порнографія? – поцікавився Майло.

– Ще й як добре. Візьмімо, наприклад, Аарфі. Знаючи його, ніколи не запідозрите, правда?

– Що він розпусник?

– Ні, що він штурман. Ви ж знаєте капітана Аардваарка, хіба ні? Це той милий хлопчина, який підходить до новачків в ескадрильї і представляється: «Мене звати Аардваарк, в навігації мастак». У нього завжди люлька в зубах, напевно, він ще питався, в якому коледжі ви навчалися. Знаєте його?

Майло не слухав.

– Візьміть мене в партнери, – бовкнув він благально.

Йосаріан відмовив йому, хоча не мав сумнівів, що вони зможуть розпоряджатися, як вважатимуть за потрібне, цілими вантажівками фруктів, отримавши їх у їдальні з офіційного дозволу Дока Деніки. Майло зажурився, але відтоді довіряв Йосаріану всі свої таємниці, окрім однієї, розсудливо зметикувавши, що той, хто не обкрадає своєї країни, не буде красти ні в кого іншого. Майло довірив Йосаріану всі свої таємниці, окрім розташування тайників у горах, де він почав ховати гроші, коли одного разу повернувся зі Смирни з повним літаком інжиру й дізнався від Йосаріана, що у шпиталі з’явився військовий слідчий. Для Майла, який добровільно зголосився завідувати офіцерською їдальнею, посада була священною.

– Я й не знав, що в нас у меню замало чорносливу, – погодився він того першого дня. – Гадаю, це тому, що я все ще новенький. Але я обговорю це питання з моїм першим шеф-кухарем.

Йосаріан прошив його поглядом.

– Яким першим шеф-кухарем? – запитав він. – У вас немає першого шеф-кухаря.

– Капрал Снарк, – пояснив Майло, якось винувато відвівши погляд. – Він у мене єдиний шеф-кухар, тому, по-суті, є моїм першим кухарем, хоч я сподіваюся перевести його до адміністративного відділу. На мою думку, капрал Снарк схильний до надмірної творчості. Він вважає, що кулінарія – це вид мистецтва, і завжди нарікає, що мусить, як проститутка, торгувати своїм талантом. Ніхто його про таке не просить! А ви часом не знаєте, чому його позбавили звання і він досі лише капрал?

– Знаю, – відповів Йосаріан. – Він отруїв цілу ескадрилью.

Майло знову пополотнів.

– Що зробив?

– Він підмішав кілька сотень кусків прального мила в картопляне пюре, тільки щоб довести, що люди мають смак філістерів і не здатні відрізнити добре від поганого. Усім в ескадрильї стало погано. Вильоти скасували.

– Нічого собі! – вигукнув Майло, осудливо стиснувши губи. – Потім він усвідомив, що помилявся?

– Навпаки, – заперечив Йосаріан. – Він усвідомив, що мав рацію. Ми пакували за дві щоки і вимагали добавки. Потім нам було зле, але ми й не здогадувалися, що нас отруїли.

Майло двічі перелякано пирхнув, мов кудлатий рудий заєць.

– У такому разі його обов’язково треба перевести в адміністративний відділ. Не хочу, аби щось подібне повторилося при мені. Бачите, – звірявся він, – я прагну лише одного: щоб люди нашої ескадрильї мали найкращі харчі у світі. Це справді достойна мета, хіба ні? Якщо завідувач їдальні ставить собі меншу мету, то, як на мене, він не має права завідувати їдальнею. Ви згодні?

Йосаріан поволі обернувся до Майла і глянув на нього з прискіпливою недовірою. Він побачив просте обличчя людини, нездатної на хитрощі чи підступність, чесне, відверте обличчя з великими косуватими очима, рудуватою чуприною, чорними бровами і жалюгідними бурими вусиками. Майло мав довгий тонкий ніс із чутливими вологими ніздрями, різко повернутими направо, завжди скерований в бік, протилежний до погляду. Це було обличчя чоловіка з невиправною порядністю, так само неспроможного свідомо порушити моральні принципи, на які спиралася його чеснота, як не зміг би перетворитись на огидну жабу. Один із цих моральних принципів полягав у тому, що в торговій оборудці не гріх просити максимальну ціну. Він був здатний на потужні спалахи праведного обурення і страшенно обурився, коли довідався, що його шукає слідчий.

– Ви його не цікавите, – спробував заспокоїти його Йосаріан. – Він полює за пацієнтом у шпиталі, який на цензурованих листах підписується як Вашингтон Ірвінг.

– Я ніколи не підписувався як Вашингтон Ірвінг, – проголосив Майло.

– Звісно, що ні.

– Але це просто трюк, аби примусити мене зізнатися, що я заробляю на чорному ринку. – Майло зі злістю смикнув себе за скуйовджений вицвілий вус. – Не люблю таких хлопців. Завжди нишпорять довкола таких, як ми. Чому б уряду не взятися за колишнього РПК Вінтерґріна, якщо вже хочеться зробити щось корисне? Він не має поваги до правил і нормативів і постійно збиває мені ціни.

Вусики Майла були жалюгідними, бо їхні розділені половинки ніколи не пасували одна до одної, так само як косуваті очі Майла, які ніколи не дивилися на одну й ту саму річ в один і той самий час. Майло міг бачити більше речей, ніж інші люди, але жодної з них він не бачив чітко. На противагу до його реакції на слідчого, почуту від Йосаріана новину про те, що полковник Каткарт підвищив кількість вильотів до п’ятдесяти п’яти, він сприйняв зі спокійною мужністю.

– Ми на війні, – сказав він. – І немає сенсу нарікати на кількість вильотів. Якщо полковник каже, що треба зробити п’ятдесят п’ять вильотів, значить, мусимо це зробити.

– Ну, а я нічого не мушу, – урочисто заявив Йосаріан. – Я піду побачуся з майором Майором.

– Як ви зможете побачитися? Майор Майор ніколи ні з ким не бачиться.

– Тоді я повернуся до шпиталю.

– Ви лише десять днів тому вийшли зі шпиталю, – нагадав Майло з докором. – Не можна втікати до шпиталю щоразу, коли трапляється щось таке, що вам не подобається. Ні, найкраще – літати на завдання. Це наш обов’язок.

Непохитне сумління Майла не дозволило йому позичити навіть пакуночок фініків без кісточок того дня, коли в Маквота вкрали простирадло, бо харчі в їдальні все ще були державним майном.

– Але я можу позичити їх у вас, – пояснив він Йосаріану, – адже всі ці фрукти ваші, якщо ви отримали їх від мене згідно з листом лікаря Деніки. Ви можете розпоряджатися ними, як забажаєте, навіть продати їх за добрі гроші замість роздавати задарма. А хочете, будемо торгувати разом?

– Ні.

Майло відступився.

– Тоді позичте мені один пакунок фініків, – попросив він. – Я вам їх поверну. Присягаюся, що поверну, і для вас щось трохи накину.

Майло дотримав свого слова і вручив Йосаріанові чверть жовтого простирадла Маквота, коли повернувся з нерозпечатаним пакунком фініків і усміхненим злодюжкою-ласуном, який вкрав це простирадло з намету Маквота. Клапоть простирадла тепер належав Йосаріану. Він заробив його, коли приліг подрімати, хоч і не зрозумів, яким чином. Маквот також не зрозумів.

– Що це таке? – скрикнув Маквот, спантеличено вирячившись на відірвану половину свого простирадла.

– Це половина простирадла, яку викрали сьогодні вранці з вашого намету, – пояснив Майло. – Б’юсь об заклад, що ви цього навіть не помітили.

– Навіщо комусь красти півпростирадла? – здивувався Йосаріан.

Майло захвилювався.

– Ви не розумієте, – запротестував він. – Він вкрав ціле простирадло, а я виміняв його на пакунок фініків без кісточок, які ви вклали у справу. Тому чверть простирадла – ваша. Ви маєте дуже гарний прибуток від своєї інвестиції, тим більше що й фініки знову ваші, – далі Майло звернувся до Маквота: – Половина простирадла ваша, тому що ви були його першим власником, і я справді не розумію, на що ви скаржитесь, адже ви не отримали б жодного клаптя, якби ми з капітаном Йосаріаном не втрутились заради ваших інтересів.

– Хто скаржиться? – вигукнув Маквот. – Я лише намагаюся з’ясувати, що мені робити з половиною простирадла.

– Багато що можна зробити з половиною простирадла, – запевнив його Майло. – Іншу чверть простирадла я відкладаю для себе як винагороду за підприємливість, працю та ініціативу. Розумієте, вона не для мене, а для синдикату. Ви те саме можете зробити з половиною простирадла. Вкласти в синдикат і чекати на прибуток.

– Який синдикат?

– Синдикат, який я збираюсь заснувати, щоб я міг нагодувати вас так, як ви того заслуговуєте.

– Ви хочете заснувати синдикат?

– Так, хочу. Але точніше, торговицю. Ви знаєте, що таке торговиця?

– Це місце, де ви щось купуєте, так?

– І продаєте, – поправив Майло.

– І продаєте.

– Усе своє життя я хотів мати торговицю. Ви можете багато що зробити, якщо маєте торговицю. Але для цього треба мати торговицю.

– Ви хочете торговицю?

– І кожен отримає свою долю.

Йосаріан виглядав спантеличеним, бо йшлося про комерційні речі, а в комерції було багато речей, які завжди спантеличували.

– Спробую ще раз пояснити, – запропонував Майло втомлено і дещо роздратовано, ткнувши великим пальцем на злодюжку-ласуна, що й далі шкірився поруч. – Я знаю, що фініки його цікавили більше за простирадло. Оскільки він ні слова не розуміє по-англійському, я зумисне вирішив провести цілу операцію англійською.

– А чому було би просто не дати йому по голові й відібрати простирадло? – запитав Йосаріан.

З гідністю стиснувши губи, Майло захитав головою.

– Це було б дуже несправедливо, – твердо й осудливо заперечив він. – Насильство – це зло, і два зла не створять добра. Мій спосіб значно кращий. Коли я показав йому фініки і простягнув руку по простирадло, мабуть, він подумав, що я пропоную обмінятися.

– А що ви робили?

– Я дійсно пропонував обмінятись, але оскільки він не розуміє англійської, я можу це заперечити.

– А якщо він розізлиться і вимагатиме свої фініки назад?

– Ну, тоді ми просто дамо йому по голові і все, – відповів Майло не вагаючись. Він перевів погляд з Йосаріана на Маквота і назад. – Я справді не розумію, чим ви незадоволені. Усі ми зараз багатші, ніж були. Усі щасливі, окрім того злодюжки, але немає сенсу ним перейматися, бо він навіть не знає нашої мови і отримав по заслузі. Зрозуміло?

Але Йосаріан і далі не міг зрозуміти, як Майлові вдається діставати прибуток, купуючи яйця на Мальті по сім центів за штуку і перепродуючи на Піанозі по п’ять.

Розділ 8

Лейтенант Шайскопф

Навіть Клевінджер не знав, як Майлові це вдається, а Клевінджер знав усе. Клевінджер знав геть усе про війну, за винятком того, чому Йосаріан мусить померти, а капралу Снарку дозволено жити, або чому капрал Снарк мусив померти, а жити дозволено Йосаріану. Це була брудна, паскудна війна, і Йосаріан міг би прекрасно жити й без неї – жити вічно, мабуть. Лише жменька його співвітчизників віддасть своє життя за перемогу, але стати одним із них не входило в його честолюбні плани. Вмерти чи не вмерти – ось було питання, і Клевінджер мало не звернув собі голову, силкуючись на нього відповісти. Хід історії не вимагав передчасної кончини Йосаріана, а відновлення справедливості, подальший поступ і перемога над ворогом також від неї не залежали. Те, що хтось мав померти, було неминучістю; проте хто саме мав померти – уже залежало від обставин, а Йосаріан був готовий стати жертвою будь-чого, лиш не обставин. Але війна є війна. І єдине, що він міг сказати на її користь, – за неї добре платили і вона звільняла дітей від згубного впливу їхніх батьків.

Клевінджер стільки всього знав, бо Клевінджер був генієм з полум’яним серцем і блідим обличчям. Це був довгов’язий, незґрабний, неспокійний юнак з очима, спраглими знань. Навчаючись у Гарварді, він вигравав майже всі можливі призи і стипендії, а всіх без винятку призів та стипендій він не вигравав лише тому, що був постійно зайнятий – підписував петиції, поширював петиції та спростовував петиції, долучався до різних дискусійних груп і виходив з дискусійних груп, відвідував одні молодіжні з’їзди і пікетував інші молодіжні з’їзди, організовував студентські комітети на захист звільнених викладачів. Ніхто не сумнівався, що Клевінджер далеко піде в академічних колах. Одне слово, Клевінджер був широкоосвіченим і безголовим, І про це знали всі, а хто не знав, то невдовзі довідався.

Одне слово – йолоп. Він часто нагадував Йосаріанові тих людей, у яких від вештання музеями сучасного мистецтва обидва ока зсунулись на один бік обличчя. Це була, звичайно, ілюзія, породжена схильністю Клевінджера пильно розглядати один бік справи і ніколи не помічати іншого. У політиці він був гуманістом, який добре відрізняв правих від лівих, а сам незручно застряг посередині. Він постійно боронив своїх друзів-комуністів від своїх правих ворогів, а правих друзів – від ворогів-комуністів, а ті й ті його глибоко ненавиділи й ніколи ні від кого не боронили, бо вважали йолопом.

Це був дуже серйозний, дуже щирий і дуже сумлінний йолоп. Після кожного фільму він неодмінно зачинав дискусію про співчуття, Арістотеля, універсальні поняття, ідеї та завдання кіно як виду мистецтва в матеріалістичному суспільстві. Дівчата, з якими він ходив до театру, мусили дочекатися першого антракту, щоб почути від нього, дивляться вони добру п'єсу чи погану, і тоді вмить усе починали розуміти. Войовничий ідеаліст, він боровся проти расової нетерпимості і непритомнів, стикаючись з нею. Про літературу він знав геть усе, окрім того, як отримувати від неї насолоду.

Йосаріан намагався допомогти йому.

– Не будь йолопом, – радив він Клевінджеру, коли вони обоє були курсантами військового училища в місті Санта-Ана штату Каліфорнія.

– Я таки скажу йому, – наполягав Клевінджер, споглядаючи разом з Йосаріаном з трибуни навчального плацу, як лейтенант Шайскопф, мов безбородий король Лір, бушує внизу.

– Чому я? – завив лейтенант Шайскопф.

– Сиди тихо, дурню, – доброзичливо порадив Йосаріан Клевінджеру.

– Ти нічого не розумієш, – заперечив Клевінджер.

– Розумію достатньо, щоб сидіти тихо, дурню.

Лейтенант Шайскопф рвав на собі волосся й скреготав зубами. Його гумові щоки страдницьки здригались. Його мучили курсанти авіаційного училища з низьким бойовим духом, які жахливо маршували на щонедільних стройових оглядах. Їхній бойовий дух був низьким, тому що вони не хотіли щонеділі маршувати на оглядах і тому що лейтенант Шайскопф не дозволив їм обрати командирів зі своїх лав, а призначив їх сам.

– Нехай мені хтось скаже, – благав їх лейтенант Шайскопф молитовно. – Якщо це моя вина, мусите мені сказати.

– Він хоче, щоб йому сказали, – мовив Клевінджер.

– Він хоче, щоб всі сиділи тихо, дурню, – відповів Йосаріан.

– Хіба ти не чув, що він сказав? – запротестував Клевінджер.

– Чув, – відповів Йосаріан. – Я чув, що він дуже голосно і дуже чітко сказав, щоб ми тримали язики за зубами, якщо не шукаємо біди на свою голову.

– Я нікого не покараю, – пообіцяв лейтенант Шайскопф.

– Він каже, що не покарає мене, – сказав Клевінджер.

– Він каструє тебе, – сказав Йосаріан.

– Присягаюся, що нікого не покараю, – запевнив лейтенант Шайскопф. – Я буду вдячний тому, хто скаже мені правду.

– Він зненавидить тебе, – сказав Йосаріан. – Він ненавидітиме тебе до самої смерті.

Лейтенант Шайскопф, випускник курсів з підготовки офіцерів запасу, щиро зрадів, що вибухнула війна, адже вона дала йому можливість щодня вдягати офіцерську форму і по-військовому гаркати «Бійці» до купки дітлахів, що на вісім тижнів дорогою на бойню потрапляли в його пазурі. Амбітний і позбавлений почуття гумору, лейтенант Шайскопф поважно ставився до своїх обов'язків і усміхався лише тоді, коли котрогось із його суперників, офіцерів на авіабазі в Санта-Ані, підкошувала затяжна хвороба. Він мав слабкий зір і хронічний гайморит, і через це війна була для нього особливо захопливою, оскільки йому не загрожувала відправка за океан. Найкраще, що в нього було, – це його дружина, а найкраще, що було в його дружини, – це її подруга на ім’я Дорі Даз, яка давала, коли тільки могла, і свою уніформу жіночого допоміжного корпусу позичала дружині лейтенанта Шайскопфа, а та щовихідних її одягала і щовихідних скидала для кожного курсанта з чоловікової ескадрильї, який хотів її взяти.

Дорі Даз, жвава маленька розпусниця з мідно-зеленими очима і золотистим волоссям, найбільше полюбляла давати в сараях, телефонних будках, роздягальнях і квиткових кіосках. Мало було такого, чого вона не пробувала, а ще менше – чого не хотіла б. Вона була безсоромною, стрункою, дев’ятнадцятирічною та агресивною. Десятки чоловіків втрачали через неї самоповагу і починали ненавидіти себе вранці, згадуючи, як вона підчепила їх, використала і викинула. Йосаріан любив її. Вона була дивовижною коханкою, а його вважала лише посереднім. Він шаленів від її пружного тіла, яке геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дозволила. Йосаріан настільки сильно любив Дорі Даз, що не міг не кидатися з пристрастю на дружину лейтенанта Шайскопфа кожного тижня, щоб помститися лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Клевінджеру.

Дружина лейтенанта Шайскопфа мстилася лейтенантові Шайскопфу за якийсь його непростимий злочин, якого вона не могла пригадати. Пухкенька, рожева, млява і начитана, вона постійно наполягала, щоб Йосаріан не був таким bourgeois[6]6
  Міщанин (фр.)


[Закрыть], не вимовляючи «р» в цьому слові. При собі вона завжди мала добру книгу, навіть коли лежала в ліжку і не мала на собі нічого, крім Йосаріана і солдатських жетонів Дорі Даз. Йосаріан нудився з нею, хоч і любив. Схиблена випускниця математичного факультету Вортонської школи бізнесу, вона не вміла до ладу щомісяця порахувати до двадцяти восьми.

– Любий, у нас знову буде дитинка, – казала вона Йосаріану кожного місяця.

– Ти зовсім здуріла, – відповідав він.

– Я серйозно, дитинка, – наполягала вона.

– Я теж.

– Любий, у нас знов буде дитинка, – казала вона своєму чоловікові.

– Я не маю часу, – нетерпляче бурчав лейтенант Шайскопф. – Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

Лейтенант Шайскопф дуже сильно прагнув перемогти в парадах і підвести Клевінджера під дисциплінарну комісію за намовляння скинути командирів, яких призначив лейтенант Шайскопф. Клевінджер був баламут і розумака. Лейтенант Шайскопф знав, що Клевінджер може наробити ще більше клопотів, якщо за ним не пильнувати. Вчора це були взводні командири; завтра це може стати цілий світ. Клевінджер мав голову, і лейтенант Шайскопф помітив, що люди з головою інколи бувають дуже розумними. Такі люди небезпечні, і навіть нові командири, призначені за порадою Клевінджера, горіли бажанням свідчити проти нього. Справу проти Клевінджера відкрили і закрили. Треба було лише знайти, в чому його звинуватити.

Це не могло бути щось пов’язане з парадами, адже до парадів Клевінджер ставився майже настільки ж серйозно, як і сам лейтенант Шайскопф. Щонеділі пополудні курсанти висипали з казарм і вишиковувались у шеренги по дванадцятеро. Стогнучи від похмілля, вони маршували, спотикаючись, до свого місця на головному плацу, де годину чи дві стояли непорушно під палючим сонцем серед шістдесяти чи сімдесяти інших курсантських ескадрилій, аж поки достатня їх кількість непритомніла, і тоді навчання вважалось закінченим. Уздовж плацу стояв ряд машин швидкої допомоги і групи навчених санітарів з ношами й раціями. На дахах швидких сиділи спостерігачі з біноклями. Писар вів рахунок. На цьому етапі за процесом наглядав офіцер-медик з бухгалтерським хистом, який міряв пульс і перевіряв цифри писаря. Як тільки в машинах назбирувалося вдосталь непритомних, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати марш і закінчувати парад. Одна за одною ескадрильї маршували плацом, виконували незґрабний поворот біля трибуни, а тоді прямували назад до своїх бараків.

Коли якась ескадрилья проходила повз трибуну, її оцінювали офіцери на чолі з бундючним полковником з пишними вусами. Найкращій ескадрильї кожного корпусу вручали нікому не потрібний жовтий вимпел на древку. Найкращій ескадрильї училища вручали червоний вимпел на довшому древку, з якого було ще менше користі, оскільки древко було важчим і тягати його за собою цілий тиждень, аж поки воно не переходило наступної неділі до нової ескадрильї, набридало. Ідея нагороджувати вимпелами видавалася Йосаріанові безглуздою. Ні грошей вони не давали, ні привілеїв. Подібно до олімпійських медалей і тенісних трофеїв, вони лише засвідчували, що їхній власник краще за інших зробив щось, що не дає нікому жодної користі.

Самі паради здавались йому не менш безглуздими. Йосаріан їх ненавидів. Паради були такими войовничими. Він ненавидів їхню музику і тупіт, ненавидів сам їхній вигляд і ненавидів те, що змушений був проти власної волі брати в них участь. Доля курсанта авіації була ненависною і без солдатської муштри під пекучим сонцем щонеділі по обіді. Доля курсанта авіації була ненависною, бо вже стало очевидним, що війна не закінчиться раніше, ніж завершиться його навчання. А це ж і була найперша причина, чому він пішов добровільно до училища. Призовник, скерований в авіаційне училище, він кілька тижнів чекав, доки його запишуть у якийсь клас, тижнями вчився на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів пішло на тренувальні польоти перед відправкою за океан. Тоді він не міг собі уявити, що війна триватиме так довго, адже Бог був на його боці, казали йому, а Бог, казали йому ще й таке, міг зробити все, що захоче. Але кінця-краю війни видно не було, а його навчання майже скінчилося.

Лейтенант Шайскопф відчайдушно прагнув відзначитися в парадах і до глибокої ночі просиджував за книжками, тоді як його дружина розніжено чекала на нього в ліжку, гортаючи улюблені місця Крафта-Ебінга. Лейтенант Шайскопф вивчав книжки зі стройової підготовки. Він орудував цілими коробками шоколадних солдатиків, аж поки ті не танули в його руках, а тоді вишиковував у шеренги по дванадцять пластикових ковбоїв, яких купив через пошту на вигадане ім’я і вдень тримав під замком, щоб ніхто не бачив. Анатомічні ескізи Леонардо виявилися незамінними. Одного вечора він відчув потребу в живій моделі і наказав дружині пройтися стройовим кроком по кімнаті.

– Голою? – спитала вона з надією.

Лейтенант Шайскопф роздратовано затулив долонями очі. Життя загнало лейтенанта Шайскопфа у глухий кут – прикувало до жінки, неспроможної поза власними брудними, похітливими бажаннями помічати титанічну боротьбу за недосяжні ідеали, яку героїчно ведуть шляхетні чоловіки.

– Чому ти мене ніколи не відшмагаєш? – надула вона губки якось уночі.