332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Джозеф Геллер » Пастка-22 » Текст книги (страница 34)
Пастка-22
  • Текст добавлен: 8 ноября 2017, 09:30

Текст книги "Пастка-22"


Автор книги: Джозеф Геллер






сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 41

Сноуден

– Ріж, – мовив лікар.

– Ріж ти, – мовив другий.

– Ніяке різати, – насилу ворухнув неслухняним язиком Йосаріан.

– Глянь, хто пхає свого носа, – поскаржився один з лікарів. – Ще одне село обізвалось. Ну, то ми оперуємо чи ні?

– Йому не треба ніякої операції, – заперечив другий. – Рана невелика. Треба лише зупинити кров, промити рану і накласти кілька швів.

– Але я ще ніколи не мав нагоди когось оперувати. Котрий тут скальпель? Оце скальпель?

– Ні, он те скальпель. Ну, гаразд, ріж, як уже надумав. Роби надріз.

– Ось так?

– Не там, йолопе!

– Не треба надрізів, – сказав Йосаріан, усвідомлюючи крізь танучий туман непритомності, що ці двоє невідомих готові його порізати.

– Ще одне село обізвалось, – саркастично зауважив перший лікар. – То він буде отак балакати до кінця операції?

– Ви не можете його оперувати, поки я його не прийняв, – сказав писар.

– Ви не можете його прийняти, поки я не перевірив його документів, – сердито буркнув гладкий вусатий полковник, наблизивши впритул до Йосаріана свою здорову рожеву пику, що, немов велетенська розпечена пательня, пашіла нестерпним жаром. – Де ви народились?

Гладкий вусатий полковник нагадав Йосаріану того гладкого вусатого полковника, який допитував капелана і визнав його винним. Йосаріан

дивився на нього крізь каламутну плівку. Густі запахи спирту й формаліну підсолоджували повітря.

– На полі бою, – відповів Йосаріан.

– Ні, не те. В якому штаті ви народилися?

– В стані невинності.

– Ні, не те. Ви недочули.

– Дайте я з ним розберуся, – наполіг гостролиций чоловік із запалими жовчними очима і тонкими незичливими губами. – Ти тут один розумник чи як? – запитав він у Йосаріана.

– Він марить, – пояснив один з лікарів. – Краще дозвольте нам відвезти його в палату і надати допомогу.

– Нехай лежить тут, якщо марить. Може, вибовкає щось кримінальне.

– Але ж він спливає кров’ю. Хіба не бачите? Він навіть може померти.

– Туди йому й дорога!

– Так цьому смердючому вилупку й треба, – сказав гладкий вусатий полковник. – Ану, Джоне, давай, колися. Нам треба знати правду.

– Всі звуть мене Йо-Йо.

– Ми хочемо, щоб ти з нами співпрацював, Йо-Йо. Ми твої друзі, і ти мусиш нам довіряти. Ми прийшли допомогти тобі. Ми не зробимо тобі боляче.

– Давайте засунемо пальці йому в рану і поколупаємось, – запропонував гостролиций.

Йосаріан склепив повіки з надією, що вони вважатимуть його непритомним.

– Він знепритомнів, – почув він голос лікаря. – Чому ви не дозволяєте нам надати йому допомогу, поки не пізно? Він дійсно може померти.

– Гаразд, забирайте його. Сподіваюся, цей вилупок таки вмре.

– Ви не можете надавати йому медичну допомогу, поки я його не прийняв, – сказав писар.

З заплющеними очима Йосаріан вдавав із себе мертвого, поки писар реєстрував його, пошелестівши якимись паперами, а потім його повільно вкотили до задушливої темної кімнати з палючими прожекторами вгорі, в якій густий запах формаліну і солодкого спирту був іще сильніший. Приємний, всепроникний сморід п’янив. Йосаріан занюхав також ефір і почув дзенькіт скла. Він із потаємною, егоїстичною радістю прислухався до хрипкого дихання двох лікарів. Його втішало те, що вони вважають його непритомним і не знають, що він їх слухає. Все це здавалось йому геть безглуздим, аж поки один з лікарів не сказав:

– Думаєш, варто рятувати йому життя? Якщо ми це зробимо, нас, мабуть, за це не похвалять.

– Давай оперувати, – сказав другий лікар. – Розріжемо його і нарешті подивимось, що там у нього всередині. Він постійно скаржиться на печінку. На знімку його печінка досить маленька.

– Це підшлункова, йолопе. Онде печінка.

– Ні, то не печінка. То серце. Ставлю десять центів, що ось це печінка. Зараз розріжу його і переконаюсь. А чи треба спочатку помити руки?

– Ніяких операцій, – мовив Йосаріан, розплющивши очі і намагаючись сісти.

– Ще одне село обізвалось, – глузливо пирхнув один з лікарів. – Як би йому закрити рот?

– Можна дати загальний наркоз. Ефір он там.

– Ніяких наркозів, – мовив Йосаріан.

– Ще одне село обізвалось, – сказав лікар.

– Дамо загальний, і він відключиться. Тоді зможеш робити з ним усе, що захочеш.

Вони дали Йосаріану загальний наркоз, і він відключився. Пробудився він в окремій палаті, вмираючи від спраги, потопаючи в ефірних випарах. У кріслі біля ліжка сидів, спокійно чекаючи, підполковник Корн у мішкуватих, вовняних брудно-оливкових штанах і сорочці. Ввічлива флегматична усмішка прилипла до його засмаглого обличчя з щетинистими щоками, а долонями обох рук він лагідно полірував свій лисий череп. Коли Йосаріан пробудився, він, усміхаючись, нахилився до нього і найприязнішим тоном запевнив, що угода, яку вони уклали, все ще в силі, якщо Йосаріан не помирає. Йосаріан почав блювати, і при перших же спазмах підполковник Корн схопився на ноги і з огидою вискочив геть, тож Йосаріан, поринаючи назад у задушливу дрімоту, подумав, що дійсно немає злого, щоб на добре не вийшло. Його брутально розштовхала рука з гострими пальцями. Він повернувся, розплющив очі й побачив незнайомого чоловіка з недобрим обличчям, який зловтішно скривив губи і похвалився:

– Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.

Йосаріан похолов і зомлів, його кинуло в піт.

– Хто мій дружок? – запитав він, коли побачив капелана на тому місці, де сидів підполковник Корн.

– Може, я твій дружок, – відповів капелан.

Та Йосаріан не чув його і заплющив очі. Хтось дав йому ковтнути води і навшпиньках відійшов. Прокинувшись, він почувався прекрасно, аж поки не повернув голову, щоб усміхнутись капеланові, та побачив натомість Аарфі. Йосаріан мимоволі застогнав і скривився від нестерпної відрази, коли Аарфі хихотнув і запитав, як він себе почуває. Йосаріан поцікавився, чому Аарфі не в тюрмі, чим його дуже спантеличив. Потім стулив повіки, щоби той забрався геть. Коли Йосаріан розплющив очі, Аарфі вже не було, а з’явився капелан. Помітивши, як радісно шкірить зуби капелан, Йосаріан розсміявся і запитав, якого біса він так тішиться.

– Я тішуся за вас, – відповів капелан щирим, схвильованим голосом. – Я довідався в штабі, що ви дуже серйозно поранені і вас відправлять додому, якщо виживете. Підполковник Корн казав, що стан у вас критичний. Та я щойно почув від одного з лікарів, що насправді рана легка і що, можливо, за день-два ви звідси вийдете. Ви поза небезпекою. А це зовсім непогано.

Йосаріан вислухав новину капелана з великим полегшенням.

– Чудово.

– Так, – сказав капелан, і щоки його залив пустотливий, радісний рум’янець. – Так, це дуже добре.

Йосаріан засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:

– Знаєте, вперше я побачив вас у шпиталі. А тепер я знову в шпиталі. Останнім часом ми з вами бачимось тільки в шпиталі. Де ви пропадаєте?

Капелан знизав плечима.

– Я багато молюся, – зізнався він. – Я намагаюсь якомога довше залишатися в наметі і молюся щоразу, коли сержант Вітком кудись виходить, так щоб він не застав мене за молитвою.

– А вам від цього добре?

– Я забуваю про свої неприємності, – відповів капелан, ще раз знизавши плечима. – І маю щось до роботи.

– Значить, добре, так?

– Авжеж, – із запалом погодився капелан, мовби раніше йому таке не спадало на думку. – Авжеж, напевне, що добре. – Він імпульсивно нахилився вперед і, знітившись, турботливо запитав: – Йосаріане, чи можу я вам якось допомогти, поки ви тут, може, щось принести?

– Якісь забавки, солодощі або жувальну гумку? – добродушно подражнив Йосаріан.

Капелан знову почервонів, сором’язливо всміхаючись, а тоді дуже ввічливо повів далі:

– Як-от книжки, можливо, або що-небудь таке. Хотілось би зробити для вас щось таке, аби вас потішити. Знаєте, Йосаріане, ми всі дуже вами пишаємось.

– Пишаєтесь?

– Так, звісно. Ви ризикували своїм життям, щоб зупинити того нацистського вбивцю. Це був дуже благородний вчинок.

– Якого нацистського вбивцю?

– Того, що хотів убити полковника Каткарта і підполковника Корна. А ви їх урятували. Він же міг вас зарізати, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам пощастило, що залишились живі!

Йосаріан сардонічно пирхнув, коли зрозумів, про що йдеться.

– Не було ніякого нацистського вбивці.

– Певно, що був. Підполковник Корн розповів.

– То була повія Нейтлі. І вона чигала на мене, а не на полковника Каткарта і підполковника Корна. Вона намагається мене вбити, відколи я приніс їй звістку, що Нейтлі загинув.

– Але як так? – різко запротестував спантеличений і обурений капелан. – Полковник Каткарт і підполковник Корн обоє бачили, як він утікав. В офіційному повідомленні мовиться, що ви захистили їх від ножа нацистського вбивці.

– Не вірте офіційному повідомленню, – сухо порадив Йосаріан. – Це частина тієї угоди.

– Якої угоди?

– Угоди, яку я уклав з полковником Каткартом і підполковником Корном. Вони відправлять мене додому як великого героя, якщо я говоритиму про них лише хороше і ніколи не критикуватиму за те, що решту льотчиків вони примушують літати понад норму.

Шокований, капелан припіднявся у кріслі. З переляку він весь войовниче наїжачився.

– Але це жахливо! Це ганебна, скандальна угода, хіба ні?

– Мерзотна, – відповів Йосаріан і здеревіло втупився у стелю, лежачи горілиць. – Гадаю, мерзотна – це те слово, на якому ми зійшлися.

– Тоді як ви могли на таке пристати?

– Або угода, або трибунал, капелане.

– Ох! – вигукнув капелан із сильним каяттям, затуливши рота тильною стороною долоні. Він схвильовано опустився в крісло. – Я не мав права так говорити.

– Вони кинули б мене до в’язниці з купою злочинців.

– Так, звісно. Вам треба робити те, що вважаєте за потрібне. – Капелан кивнув сам до себе, немов закінчуючи дискусію, і розгублено замовк.

– Не хвилюйтесь, – невесело всміхнувся Йосаріан за кілька секунд. – Я не буду цього робити.

– Але ви мусите, – наполягав капелан, стурбовано схилившись до Йосаріана. – Справді мусите. Я не мав права тиснути на вас. Дійсно не мав права будь-що говорити.

– Ви не тиснули на мене. – Йосаріан перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. – Господи, капелане! І ви можете уявити собі отакий гріх? Врятувати життя полковникові Каткарту! Не хочу я такого злочину в моєму послужному списку.

Капелан обережно повернувся до попередньої теми.

– Що ви збираєтесь робити? Ви ж не дозволите їм кинути вас до в’язниці.

– Літатиму далі. А може, справді дезертирую, і нехай мене тоді ловлять. Мабуть, таки впіймають.

– І кинуть вас до в’язниці. Ви ж не хочете до в’язниці.

– Значить, просто буду літати на завдання, поки не закінчиться війна. Хтось із нас мусить вижити.

– Але вас можуть вбити.

– Ну, тоді не буду літати.

– А що будете робити?

– Не знаю.

– Якщо вас відправлять додому, то поїдете?

– Не знаю. Надворі жарко? Тут дуже гаряче.

– Надворі дуже холодно, – відповів капелан.

– Знаєте, – пригадав Йосаріан, – сталося щось кумедне... а може, мені це приснилось. Здається, сюди був зайшов якийсь незнайомець і сказав, що вони схопили мого дружка. Цікаво, чи це мені примарилось.

– Думаю, що не примарилось, – сказав капелан. – Ви почали мені про нього оповідати, коли я раніше заходив.

– Отже, він справді заходив. «Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка», – казав він. Я зроду не бачив злобливішої пики. Цікаво, хто є моїм дружком.

– Мені приємно усвідомлювати, що то я – ваш дружок, Йосаріане, – мовив капелан з соромливою щирістю. – І вони, звісно ж, схопили мене.

Вони все про мене знають, вони за мною стежать і вони можуть зробити зі мною геть усе, що захочуть. Вони так і сказали під час допиту.

– Ні, не думаю, що він мав на увазі вас, – вирішив Йосаріан. – Думаю, це мав бути хтось такий, як Нейтлі або Данбар. Знаєте, хтось із тих, що загинули на війні, як-от Клевінджер, Орр, Добз, Малий Семпсон чи Маквот. – Йосаріан раптом зітхнув і похитав головою. – Я щойно зрозумів, – вигукнув він. – Вони прибрали всіх моїх друзів, хіба ні? Єдині, хто залишився, – це я та Голодний Джо. – Помітивши, як зблідло капеланове обличчя, Йосаріан затремтів. – Капелане, що таке?

– Голодного Джо вже немає.

– О боже, ні! Загинув на завданні?

– Він помер, коли спав і дивився сни. Його знайшли мертвим з котом на обличчі.

– Бідолашний вилупок, – сказав Йосаріан і заплакав, ховаючи сльози в плече.

Капелан вийшов, не попрощавшись. Йосаріан трохи поїв і заснув. Чиясь рука розтермосила його серед ночі. Він розплющив очі і побачив худого неприємного чоловіка в шпитальному халаті й піжамі, який глузливо вишкірився до нього і в’їдливо каркнув:

– Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.

Йосаріан стривожився.

– Що ти в біса верзеш? – у паніці вигукнув він.

– Скоро дізнаєшся, хлопче. Скоро дізнаєшся.

Йосаріан рвонувся, щоб схопити однією рукою свого мучителя за горло, але той без найменших зусиль вислизнув і з недобрим смішком зник у коридорі. Йосаріан весь тремтів, серце важко гупало в грудях. Крижаний піт лився потоками. Хто ж був його дружком? У шпиталі панувала темрява й абсолютна тиша. Без годинника він не знав, котра година. Він лежав з широко розплющеними очима і знав, що є прикутим до ліжка в’язнем однієї з тих безсонних ночей, які тривають цілу вічність, аж доки не розтануть на світанні. Пульсуючий холод цівками поповз угору по ногах. Він змерз і подумав про Сноудена, який ніколи не був його дружком, а лише ледь знайомим хлопчиною, що лежав тяжко поранений і замерзав на смерть у жовтій калюжі різкого сонячного світла, що лилось на його обличчя крізь бійницю, коли Йосаріан заповз у хвіст літака через бомбовий відсік, почувши в навушниках благання Добза помогти стрільцю – будь ласка, поможіть стрільцю. Йосаріанові стало зле, як тільки його погляд упав на ту моторошну картину; не в змозі перебороти страшну огиду, переляканий, він завмер на кілька секунд, стоячи навкарачки у вузькому проході над бомбовим відсіком поруч із запечатаною коробкою з гофрованого картону, в якій була аптечка. Сноуден лежав пластом, витягнувши ноги, досі переобтяжений своїм громіздким спорядженням: бронежилетом, протизенітним шоломом, парашутною упряжжю та надувним рятувальним жилетом. Неподалік на підлозі лежав непритомний хвостовий стрілець. Рана, яку побачив Йосаріан на зовнішній стороні стегна Сноудена, розміром і глибиною була як м’яч для регбі. Годі було визначити, де закінчувалися клапті розбухлого від крові комбінезона і де починалось пошматоване тіло.

В аптечці не було морфію, жодного засобу захистити Сноудена від болю, один лише притупляючий шок від самої рваної рани. Дванадцять ампул з морфієм було вкрадено, а в коробці замість них лежала записка, де акуратними літерами було виведено: «Що добре для синдикату «М і М» – те добре для країни. Майло Майндербайндер». Проклинаючи Майла, Йосаріан підніс дві таблетки аспірину до попелястих губ Сноудена, та вони не розтулилися. Тож найперше Йосаріан заходився квапливо закручувати джгут навколо його стегна, бо нічого іншого не спало йому на думку в ті перші гарячкові секунди, коли всі почуття змішались, коли він знав, що мусить діяти негайно і вміло, і коли боявся, що зараз геть розгубиться. Сноуден не зводив з нього очей і мовчав. З артерії вже не била кров, але Йосаріан вдавав, що повністю заглиблений у накладання джгута, бо накладати джгут він умів. Він працював з показною спритністю і холоднокровністю, відчуваючи на собі збляклий, але пильний погляд Сноудена. Йосаріан опанував себе ще до того, як наклав джгут, і послабив його, щоб зменшити небезпеку гангрени. Свідомість його проясніла; він уже знав, що робитиме далі, і став ритися в аптечці, шукаючи ножиці.

– Мені холодно, – тихо промовив Сноуден. – Мені холодно.

– Все буде добре, хлопче, – підбадьорив його Йосаріан, широко всміхнувшись. – Усе буде добре.

– Мені холодно, – знову сказав Сноуден кволим, дитячим голосом. – Мені холодно.

– Тихо, тихо, – відповів Йосаріан, бо не знав, що ще відповісти. – Тихо, тихо.

– Мені холодно, – скімлив Сноуден. – Мені холодно.

– Тихо, тихо. Тихо, тихо.

Йосаріан злякався і заквапився. Нарешті він знайшов ножиці і став обережно розрізати комбінезон Сноудена вище рани, якраз під самим пахом. Він розрізав цупкий габардин довкола стегна по прямій лінії. Малий хвостовий стрілець опритомнів, побачив Йосаріана і знову знепритомнів. Сноуден повернув голову на друге плече, щоб краще бачити Йосаріана. Тьмяне, затухаюче світло жевріло в його слабких і збайдужілих очах. Йосаріан, збентежений, старався не дивитись на нього. Він почав кроїти штанину вниз по внутрішньому шву. Із зяючої рани – чи це не трубка слизької кістки там, в глибині яскраво-червоного місива, попід тріпотливими волоконцями химерних м’язів? – наче сніг, що тане на піддашші, але в’язкий і червоний, кількома цівками витікала кров і, спливаючи донизу, гуснула. Йосаріан розрізав штанину комбінезона до кінця і розгорнув її. Чвакнувши, вона впала на підлогу, відкривши облямівку Сноуденових трусів кольору хакі, що всмоктували плями крові, ніби їх мучила спрага. Йосаріана приголомшив вигляд мертвотно-блідої, як віск, голої ноги Сноудена і те, якими огидними, неживими й неприродними здавалися м’які, кучеряві волосинки на його гомілці та литці. Рана, тепер побачив він, виявилась не така велика, як м’яч для регбі, а завдовжки й завширшки з його долоню і надто пошарпана й глибока, щоб її розгледіти. Пошматовані м’язи сіпались, мов живий фарш. Довгий віддих полегшення вирвався з уст Йосаріана, коли він побачив, що життю Сноудена нічого не загрожує. Кров уже зсідалася в рані, і треба було лише накласти пов’язку і не турбувати Сноудена, поки літак не приземлиться. Він вийняв з аптечки кілька пакетів сульфаніламіду. Сноуден затремтів, коли Йосаріан легенько натиснув на нього, щоб трохи повернути на бік.

– Я зробив тобі боляче?

– Мені холодно, – скімлив Сноуден. – Мені холодно.

– Тихо, тихо, – мовив Йосаріан. – Тихо, тихо.

– Мені холодно. Мені холодно.

– Тихо, тихо. Тихо, тихо.

– Болить! – раптом жалібно зойкнув Сноуден і страдницьки поморщився.

Йосаріан знову гарячково покопирсався в аптечці, шукаючи морфій, але знайшов лиш записку від Майла і пляшечку з таблетками аспірину. Він прокляв Майла і простяг Сноудену дві таблетки. Води він запропонувати не міг. Сноуден від аспірину відмовився, ледь помітно хитнувши головою. Обличчя мав бліде й безбарвне. Йосаріан зняв з нього шолом і опустив голову на підлогу.

– Мені холодно, – стогнав Сноуден з напівзаплющеними очима. – Мені холодно.

Краї його губ починали синіти. Йосаріан скам’янів. Він подумав, чи не висмикнути витяжний трос парашута і вкрити Сноудена складками нейлону. У літаку було дуже тепло. Несподівано підвівши очі, Сноуден усміхнувся до нього вимученою, згідливою посмішкою і ледь повернув стегно, щоб той міг посипати рану сульфаніламідом. З поновленою впевненістю та оптимізмом Йосаріан узявся до роботи. Літак провалився в повітряну яму, і Йосаріан, здригнувшись, пригадав, що залишив свій власний парашут у носовій частині. На те не було ніякої ради. Він сипав пакетик за пакетиком білого кристалічного порошку в закривавлену овальну рану, аж поки не стало видно нічого червоного, а тоді глибоко, стривожено вдихнув і, зціпивши зуби, голою рукою торкнувся підсохлих клаптів розірваної плоті, щоб запхнути їх досередини. Він швидко накрив цілу рану великим ватним тампоном і відсмикнув руку. Нервово всміхнувся сам до себе, коли це коротке випробування скінчилось. Реальний дотик до змертвілої плоті виявився не таким уже й відразливим, як він того чекав, і він навіть став погладжувати рану пальцями ще і ще раз, щоб переконатись у своїй відвазі.

Далі він почав перев’язувати вату марлевим бинтом. Накладаючи другий виток пов’язки на стегно Сноудена, Йосаріан помітив на внутрішній стороні невеличку дірку, крізь яку зайшов осколок снаряда, круглу зморщену ранку, завбільшки з дрібну монету, з посинілими краями і чорним ядром, де запеклася кров. Він посипав сульфаніламідом і цю ранку і продовжував накручувати бинт довкола стегна, аж поки тампон не закріпився надійно. Потім обрізав бинт ножицями, розкраяв кінець уздовж на дві смужки і зав'язав, обхопивши стегно, в акуратний прямий вузол. Пов’язка, безперечно, вдалася, він з гордістю присів навпочіпки, витираючи спітніле чоло, і привітно всміхнувся до Сноудена.

– Мені холодно, – простогнав той. – Мені холодно.

– Все буде добре, хлопче, – запевнив його Йосаріан, заспокійливо плескаючи його по руці. – Все під контролем.

Сноуден кволо хитнув головою.

– Мені холодно, – повторив він, очі мав каламутні й невидющі. – Мені холодно.

– Тихо, тихо, – сказав Йосаріан з наростаючим сумнівом і трепетом. – Тихо, тихо. Ми вже скоро сядемо, і тобою займеться Док Деніка.

Та Сноуден не переставав хитати головою і нарешті вказав, ледь помітним рухом підборіддя, в напрямку пахви. Йосаріан нахилився і побачив дивного кольору пляму, що сочилася крізь комбінезон під проймою Сноуденового бронежилета. Йосаріан відчув, як серце його завмерло, а потім закалатало так шалено, що йому стало важко дихати. Сноуден був поранений під бронежилет. Йосаріан шарпнув за застібки і почув свій власний дикий скрик: нутрощі Сноудена драглистою масою поповзли на підлогу і витікали з нього ще і ще. Уламок снаряда з три дюйми завбільшки врізався в його другий бік, якраз під рукою, і пройшов навиліт, потягши за собою цілі строкаті шматки Сноудена і вивалившись крізь гігантську діру в його ребрах. Йосаріан скрикнув іще раз і затулив очі долонями. Зуби йому заклацали з жаху. Він примусив себе глянути знов. Ось вам і Божі щедроти, все як треба, з гіркотою подумав він, втупившись поглядом – печінка, легені, нирки, ребра, шлунок і шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня Сноуден з’їв на обід. Йосаріан, що ненавидів тушковані помідори, відвернувся в запамороченні і почав блювати, схопившись руками за пекуче горло. Хвостовий стрілець розплющив очі, побачив, як він блює, і знепритомнів знову. Коли Йосаріана повністю вивернуло, він весь обм’як від виснаження, болю та відчаю. І мляво повернувся до Сноудена: той уже дихав слабше й частіше, лице його ще більше зблідло. Йосаріан уже й не знав, з якого боку братися до порятунку.

– Мені холодно, – скімлив Сноуден. – Холодно.

– Тихо, тихо, – машинально бубонів Йосаріан нечутним голосом. – Тихо, тихо.

Йосаріану теж стало холодно, і він непогамовно затремтів. Усе тіло його вкрилося гусячою шкірою, а він пригнічено вглядався в невблаганну таємницю, яку Сноуден розплескав по всій брудній підлозі; Послання в його нутрощах було легко відчитати. Л юдина – це матерія, ось таємниця Сноудена. Викинь людину з вікна, і вона розіб’ється. Підпали її, і вона згорить. Закопай у землю, і вона зогниє, як гниє будь-яке сміття. Коли дух відходить, людина – це сміття. Ось така була таємниця Сноудена. Достигнути – і все[49]49
  Цитата з п’єси Вільяма Шекспіра «Король Лір» (5.2): «Ripeness is all».


[Закрыть]
.

– Мені холодно, – знову проказав Сноуден. – Мені холодно.

– Тихо, тихо, – відповів Йосаріан. – Тихо, тихо.

Він потягнув за витяжний трос парашута і вкрив тіло Сноудена білим нейлоновим саваном.

– Мені холодно.

– Тихо, тихо.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю