Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 35 страниц)

– Ти марнуєш час, – змушений був сказати йому Док Деніка.

– Хіба ти не можеш списати на землю того, хто є психом?

– О, звичайно. Навіть мушу. Згідно з інструкцією я мушу списувати кожного, хто збожеволів.

– Тоді чому не спишеш мене? Я божевільний. Спитайся Клевінджера.

– Клевінджера? А де твій Клевінджер? Знайди Клевінджера, і я спитаю.

– Тоді спитай будь-кого іншого. Кожен тобі скаже, який я божевільний.

– Вони самі божевільні.

– Тоді чому не спишеш мене?

– А чому вони не просять мене їх списати?

– Бо вони божевільні, ось чому.

– Звичайно, що божевільні, – відповів Док Деніка. – Хіба ж я не сказав, що вони божевільні? А хіба можна божевільним дозволити визначати, божевільний ти чи ні?

Йосаріан розважливо глянув на нього і спробував підійти з іншого боку.

– Орр божевільний?

– Певно, що так, – відказав Док Деніка.

– Ти можеш його списати?

– Певно, що можу. Але спочатку він має сам мене попросити. Так каже інструкція.

– Тоді чому він не просить?

– Тому що він божевільний, – сказав Док Деніка. – Він напевно божевільний, якщо стільки разів був на волосину від смерті, але далі вилітає на бойові завдання. Я можу списати Орра. Але спочатку він має попросити мене про це.

– Це все, що він має зробити, щоб його списали?

– Це все. Нехай попросить.

– І тоді ти його спишеш? – запитав Йосаріан.

– Ні. Тоді я не можу його списати.

– Тобто тут є своєрідна пастка?

– Певно, що є пастка, – відповів Док Деніка. – Пастка-22. Кожен, хто намагається ухилитися від бойового обов’язку, насправді не є божевільним.

Існувала лише одна засторога, і це була Пастка-22, яка уточнювала, що турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду. Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, – попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний – якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить. Абсолютна простота цього пункту Пастки-22 глибоко вразила Йосаріана, і він шанобливо присвиснув.

– Нічого собі пастка, оця Пастка-22, – зауважив він.

– Кращої не існує, – погодився Док Деніка.

Йосаріан ясно її побачив, у всій її запаморочливій обґрунтованості. Була якась еліптична точність у довершеній парі її складових, водночас граційна і шокуюча, мов добре сучасне мистецтво, але подекуди Йосаріан не мав певності, що він її взагалі бачить, як ніколи не мав певності в доброму сучасному мистецтві чи мушках, які Орр помічав в очах Еплбі. Щодо мушок в очах Еплбі, то він повірив Орру на слово.

– Ой, у нього їх ціла хмара, – запевнив Орр щодо мушок в очах Еплбі після того, як Йосаріан побився навкулачки з Еплбі у клубі офіцерів, – хоча він, мабуть, про це навіть не здогадується. Тому він бачить усе не так, як воно є насправді.

– А як він цього може не знати? – поцікавився Йосаріан.

– Бо в нього мушки в очах, – пояснив Орр із підкресленою терплячістю. – Як же він побачить, що має мушки в очах, коли в нього мушки в очах?

У цьому було стільки ж логіки, як і в усьому іншому, і Йосаріан готовий був повірити Орру, тому що Орр був не з Нью-Йорка, а з глушини і знав про дику природу набагато більше за Йосаріана і тому що Орр, на відміну від Йосаріанових матері, батька, сестри, брата, тітки, дядька, свояків, учителя, духовного наставника, законодавця, сусідів та газет, ні разу не збрехав йому в чомусь важливому. День-два Йосаріан обдумував на самоті ці свіжі відомості про Еплбі, а тоді вирішив зробити добро і поділитися ними з самим Еплбі.

– Еплбі, у тебе мушки в очах, – прошепотів він доброзичливо, коли вони зіткнулися в проході парашутного намету перед щотижневим вильотом на Парму.

– Що? – шарпнувся Еплбі, спантеличений уже тим, що Йосаріан сам до нього заговорив.

– У тебе мушки в очах, – повторив Йосаріан. – Мабуть, тому ти їх не можеш побачити.

Еплбі відсахнувся від Йосаріана з неприязним збентеженням на виду і похмуро мовчав, аж доки не сів у джип з Гавермеєром, що їхав довгим, прямим шляхом до інструкторської, де чекав майор Денбі, метушливий оперативний щоб провести попередній інструктаж з усіма провідними пілотами, бомбардирами і штурмовиками. Еплбі заговорив тихо, щоб його не почув водій чи капітан Блек, який з заплющеними очима витягнувся на передньому сидінні джипа.

– Гавермеєре, – запитав він непевно, – у мене в очах є мушки?

Гавермеєр здивовано закліпав.

– Зморшки? – перепитав він.

– Ні, мушки.

Гавермеєр знову закліпав.

– Мушки?

– У мене в очах.

– Ти, мабуть, псих, – сказав Гавермеєр.

– Ні, я не псих. Це Йосаріан псих. Просто скажи мені: є в мене мушки в очах чи ні. Говори як є, я не ображуся.

Гавермеєр закинув до рота ще один шматочок арахісового брикету і уважно подивився в очі Еплбі.

– Не бачу жодної, – оголосив він.

Еплбі зітхнув з величезним полегшенням. Дрібненькі крихти від арахісу прилипли до губ, підборіддя і щік Гавермеєра.

– У тебе все лице в крихтах, – зауважив Еплбі.

– Краще крихти на лиці, ніж мушки в очах, – відрубав Гавермеєр.

Офіцерів п’яти інших літаків з кожної ланки привезли у вантажівках на загальний інструктаж, що відбувся через півгодини. Троє рядових у кожному екіпажі взагалі не проходили інструктажу, їх того ж таки дня закидали прямо на аеродром і висаджували біля окремих літаків, підготовлених до вильоту, де вони чекали разом з технічним персоналом на офіцерів, а коли ті приїжджали і, ляскаючи відкидними задніми бортами вантажівок, зіскакували на землю, наставав час розсідатися по літаках. На стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках, невдоволено закрутилися двигуни, спершу наче пручаючись, відтак якийсь час попрацювали з рівним гуркотом, а тоді літаки, мов якісь незрячі, тупі, скалічілі істоти, незґрабно рушили і, спотикаючись, посунули по всипаному гравієм полю, аж поки не вирулили на початок злітної смуги, де вишикувалися в чергу, а далі швидко, один за одним, з наростаючим ревом розігнались і відірвалися від землі, зробили повільний віраж понад строкатими верхівками дерев, плавно облетіли аеродром, вишикувались у бойовий порядок по шість літаків, а тоді взяли курс над лазуровим морем до своєї цілі в Північній Італії чи у Франції. Літаки невпинно набирали висоту, і доки долітали до території противника, під ними було вже дев’ять тисяч футів. Усіх незмінно дивувало відчуття спокою і цілковитої тиші, яку порушували хіба лише пробні постріли з бортових кулеметів, принагідна монотонна й коротка репліка в навушниках і, нарешті, витверезне оголошення бомбардира в кожному літаку, що вони зайняли вихідну позицію і заходять на ціль. Завжди світило сонце і завжди в горлі поколювало від розрідженого повітря.

Літаки Б-25, на яких вони літали, були стійкими, надійними, тьмяно-зеленими машинами з двома моторами та кілями і довгими крилами. Єдиною їхньою вадою, на погляд Йосаріана, що сидів на місці бомбардира, був тісний лаз, що відділяв його кабіну в плексигласовій носовій частині від найближчого аварійного люка. Лаз був вузьким квадратним холодним тунелем, що вів до пілотської кабіни, і такий, як Йосаріан, ледве в ньому пропихався. Гладкий повновидий штурман Аарфі з маленькими очками рептилії і люлькою в зубах також мав клопіт з тим лазом, і Йосаріан завжди виганяв його з носової частини, коли вони, як оце зараз, заходили на ціль.

Тоді наступали хвилини напруження, хвилини чекання – коли нічого не чуєш, нічого не бачиш, нічого не робиш, лише чекаєш, поки зенітники на землі приціляться і приготуються пальнути і розвіяти вас усіх, якщо зуміють, у вічний сон.

Лаз був для Йосаріана дорогою життя з літака, на випадок, якщо той падатиме, але Йосаріан кляв його з кипучою ненавистю, лаяв як перепону, яку звело провидіння, віддавна заміряючись згладити його зі світу. В носовій частині було достатньо місця для аварійного люка, але самого люка не було. Натомість був лаз, а після халепи над Авіньйоном він усвідомив, що ненавидить кожен його довжелезний дюйм, бо відділяв його на довгі-предовгі секунди від парашута, який був надто громіздкий, аби брати його з собою в кабіну, а потім ще секунди і секунди до аварійного люка на підлозі між верхньою палубою і черевиками безликого стрільця, що сидів угорі. Йосаріан прагнув бути там, куди він виганяв Аарфі з носової частини; Йосаріан прагнув згорнутися в клубок відразу на аварійному люку, сховавшись у юрті запасних протизенітних жилетів, які він радо приніс би з собою, уже пристебнув би ремені парашута, в одній руці стискаючи червоне витяжне кільце троса, а другою рукою схопився б за ручку аварійного люка, який випустив би його в повітря, до землі, при першому ж моторошному скреготі заліза. Ось де він хотів бути, якщо вже його сюди занесло, а не стриміти попереду, мов якась бісова підвішена золота рибка в якомусь бісовому підвішеному акваріумі для золотих рибок, у той час як бісові падлючі чорні зенітні вибухи розриваються, гримлять і громадяться хмарами, довкола, під ним і над ним, і з тріскотом пнеться вгору ця ґвалтовна бурхлива фантасмагорично-космологічна злостивість, що стрясає, дробить і шпурляє, гепає і пронизує, і загрожує знищити їх усіх в одну мить у єдиному велетенському спалахові полум’я.

Аарфі не був потрібний Йосаріанові – ні як штурман, ні як будь-хто інший, і Йосаріан щоразу виганяв його з носової частини, щоб вони не загороджували один одному дорогу, якби раптом довелося продиратися до порятунку. Тож Аарфі міг собі скулитися на підлозі, там, де прагнув скулитись Йосаріан, але натомість він виструнчувався за спинами першого й другого пілотів, зручно вмостивши товсті руки на спинках їхніх крісел, не випускаючи люльки, і вів люб’язну бесіду з Маквотом і другим пілотом, він звертав увагу двох чоловіків на кумедні дрібнички в небі, хоч їм було геть не до того. Маквот був надто зайнятий виконанням коротких команд Йосаріана, коли той виводив літак на бойовий курс, а тоді рвучко витягав його з хижих стовпів вогню, викрикуючи різкі, пронизливі, непристойні команди до Маквота, схожі на сповнене мук і благань скавуління Голодного Джо у нічних кошмарах. Аарфі задумливо попихкував люлькою серед усього цього хаотичного брязкоту, спостерігаючи війну крізь ілюмінатор Маквота з незворушною цікавістю, так, мовби то була якась далека прикрість, яка його ніяк не стосувалась. Аарфі був відданим студентському братству, любив спортивні видовища та зустрічі одногрупників і не мав достатньо мізків, щоб боятися. Йосаріан мав мізки і боявся, і єдина причина, чому він, коли потрапляв під вогонь, не кидав пост і не втікав через лаз, мов боягузливий щур, було його небажання довірити комусь іншому протизенітні маневри при відході від цілі. Нікого в світі він не удостоїв би такою відповідальною справою. Ніхто з його знайомих не був таким боягузом, як він. Йосаріан був найкращим з усього полку у протизенітних маневрах, але він поняття не мав чому.

Для протизенітних маневрів не існувало жодної визначеної методики. Все, що вам потрібно, – це страх, і Йосаріан мав його доволі: мав більше страху, ніж Орр чи Голодний Джо, більше, ніж Данбар, який покірно змирився з думкою, що одного дня помре. Йосаріан не змирився з цією думкою і на кожному завданні, тільки-но скинувши бомби, прожогом кидався рятувати своє життя, волаючи до Маквота «Круто, круто, круто, круто, вилупку, круто!» і при цьому повнячись лютої ненависті до Маквота, немовби Маквот був винен, що вони зараз там, угорі, де чужинці можуть їх стерти на порох, і всі в літаку, крім Йосаріана, трималися подалі від переговорного пристрою, за винятком того злощасного польоту над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба й почав жалібливо скиглити про допомогу.

– Поможіть йому, поможіть, – схлипував Добз. – Поможіть, поможіть йому.

– Кому? Кому помогти? – крикнув до нього Йосаріан, устромивши штекер переговорного пристрою, якого був висмикнув з гнізда, коли Добз перехопив штурвал у Гапла і раптово пожбурив їх у таке оглушливе, паралізуюче, жахливе піке, що безпомічний Йосаріан приклеївся до стелі літака маківкою голови, аж нарешті їх порятував Гапл, вихопивши штурвал з рук Добза і настільки ж раптово вирівнявши судно посеред розгойданої какофонії зенітного вогню, з якого вони щасливо вискочили лише хвилину перед тим. О боже! О боже, о боже, беззвучно благав Йосаріан, притиснутий маківкою до стелі кабіни, неспроможний ворухнутися.

– Бомбардиру, бомбардиру, – викрикнув Добз, зачувши голос Йосаріана. – Він не відповідає, він не відповідає. Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру.

– Я бомбардир, – закричав Йосаріан у відповідь. – Я бомбардир. У мене все добре. У мене все добре.

Тоді поможіть йому, поможіть, – благав Добз. – Поможіть, поможіть. А в хвості літака помирав Сноуден.

Розділ 6

Голодний Джо

Голодний Джо таки зробив п’ятдесят бойових вильотів, але це ніяк йому не допомогло. Він спакував речі і знову чекав відправки додому. Ночами його мучили моторошні кошмари, і пронизливим вереском він будив цілу ескадрилью, за винятком лише Гапла, п’ятнадцятирічного пілота, який збрехав про свій вік, щоб потрапити до війська, і жив зі своїм улюбленим котиком у наметі з Голодним Джо. Гапл мав чуткий сон, але стверджував, що ніколи не чув, як кричить Голодний Джо. Голодному Джо було зле.

– Ну то й що? – обурено огризнувся Док Деніка. – Повір, у мене все склалося. Я загрібав п’ятдесят тисяч на рік і майже не платив податків, бо брав у клієнтів готівкою. Мене підтримувала наймогутніша в світі фахова асоціація. І дивися, що сталося. Якраз коли я вже насправді міг збити копійку, вони придумали якийсь фашизм і розв’язали війну настільки страшну, що вона зачепила навіть мене. Сміх бере, коли чую, як якийсь Голодний Джо щоночі верещить, мов недорізаний. Справді бере сміх. Йому зле? А як, на його думку, почуваюсь я?

Голодний Джо надто міцно загруз у власних злигоднях, щоб перейматися тим, як почувається Док Деніка. От, наприклад, звуки. Найтихіші доводили його до шалу, і він до хрипоти горлав на Аарфі за плямкання, коли той смокче люльку, на Орра за шипіння його паяльника, на Маквота за дзвінке ляскання кожної карти, коли той здавав у грі в блекджек чи покер, на Добза за клацання зубів, коли той незґрабно тиняється табором, натикаючись геть на все. Голодний Джо був трепетним, розхристаним згустком ходячої дратівливості. Рівне цокання годинника в тихій кімнаті мов молотком трощило його беззахисний мозок.

– Слухай, хлопче, – якось пізнього вечора накинувся він на Гапла, – якщо хочеш жити в цьому наметі, роби все по-моєму. На ніч загортай свій годинник у пару вовняних шкарпеток, запихай на дно своєї скриньки і ховай он у тому куті намету.

Гапл зухвало випнув щелепу, щоб показати Голодному Джо, що ним не можна попихати, а відтак зробив усе, як було сказано.

Голодний Джо був нервовим, виснаженим бідолахою з кощавим, землистим обличчям, у темних очницях якого посмикувались і корчились, мов кільця розчленованої змії, підшкірні жилки. Це було понуре обличчя зі слідами прищів, зчорніле від турбот, мов покинуте шахтарське місто. Голодний Джо їв жадібно, безупинно покусував пучки пальців, затинався, давився, чухався, пітнів, бризкав слиною і у фанатичному завзятті стрибав з місця на місце з дорогим чорним фотоапаратом, усе намагаючись зазняти голих дівчат. Знімки ніколи не виходили. Він постійно забував вкласти плівку, або ввімкнути спалах, або зняти кришку з об’єктива. Було нелегко переконати голих дівчат позувати, але Голодний Джо знав одну хитрість.

– Я великий чоловік, – кричав, було, він. – Я великий фотограф з журнал «Лайф». Великий фото на багато великий обкладинка. Si, si, si! Голлівуд зірка. Багато гроші. Багато наречені. Багато шури-мури цілий день.

Мало яка жінка могла встояти проти таких підступних лестощів, і проститутки зривалися на ноги, радо приймаючи найфантастичніші пози, які він придумував. Жінки були згубою Голодного Джо. Його ставлення до них як до сексуальних створінь можна було б описати як безтямне обожнення чи поклоніння. Вони були прекрасним, утішним, запаморочливим явленням чуда, знаряддям насолоди, надто глибокої, щоб її виміряти, надто гострої, щоб витримати, і надто витонченої, щоб служити нікчемному, недостойному чоловікові. Їхні оголені тіла у своїх руках він сприймав лише як недогляд небес, який буде негайно виправлений, і завжди квапився в будь-який можливий спосіб скористатися ними, перш ніж Всевишній опам’ятається і відбере в нього цю скороминущу нагоду. Він ніколи не міг вирішити, дрючити їх чи знімкувати, бо переконався, що неможливо робити одне і друге одночасно. Насправді він не міг зробити ні те, ні інше, бо нестримний поспіх, що завжди його охоплював, відбирав йому спроможність до дії. Фотографії ніколи не виходили, а Голодний Джо ніколи не входив. Найцікавіше, що до війни Голодний Джо дійсно працював фотографом для журналу «Лайф».

Тепер він був героєм, найбільшим героєм у Повітряних силах, вважав Йосаріан, адже він мав більше бойових вильотів за будь-якого іншого героя

Повітряних сил. Він виконав шість норм бойових вильотів. Голодний Джо відлітав свою першу норму, коли було досить усього лише двадцяти п’яти завдань, щоб спакувати валізи, понаписувати щасливі листи додому і почати жартома доскіпуватися до сержанта Таузера, чи не надійшов, бува, наказ про його відправку до Штатів. Поки чекав, він цілими днями тинявся біля входу в опервідділ, жбурляючи дотепи кожному, хто проходив мимо, і задля сміху називав сержанта Таузера паршивим сучим сином щоразу, як той визирав з канцелярії.

Голодний Джо виконав свій перший двадцять п’ятий виліт ще того тижня, коли на березі Салерно висадився десант і Йосаріана поклали в шпиталь з трипером, який той підхопив під час транспортного рейсу до Марракеша, приземлившись у кущах на контрактниці. Йосаріан щосили старався зрівнятися з Голодним Джо і майже зрівнявся, виконавши шість завдань за шість днів, але його двадцять третій виліт був до Ареццо, де вбили полковника Неверза, і підійти до відправки додому настільки близько йому вже більше ніколи не вдалось. А наступного дня, в новому мундирі й переповнений суворою гордістю, прибув полковник Каткарт і відзначив свій вступ на посаду тим, що підвищив кількість обов’язкових вильотів з двадцяти п’яти до тридцяти. Голодний Джо розпакував валізи і переписав щасливі листи додому. Він перестав жартома доскіпуватися до сержанта Таузера. Він зненавидів сержанта Таузера, зі злості спихаючи на нього всю провину, хоч добре знав, що сержант Таузер не мав жодного стосунку до появи полковника Каткарта чи до затримки наказу про відправлення додому, який міг би врятувати його сім днів тому і п’ять разів опісля.

Голодний Джо не витримував напруженого чекання на наказ і, щойно виконував кожну наступну норму бойових вильотів, тут же перетворювався на руїну. Щоразу, коли його звільняли від бойових обов’язків, він влаштовував велику пиятику в тісному колі друзів. Він відкорковував пляшки бурбону, які примудрявся купити під час щотижневих чотириденних кур’єрських рейсів, і реготав, співав, танцював і горланив у сп’янілому екстазі, поки ставало сил, а тоді поринав у тиху дрімоту. Тільки-но Йосаріан, Нейтлі і Данбар вкладали його в ліжко, він починав викрикувати уві сні. Вранці він виходив з намету вимучений, переляканий, з почуттям провини – виїдена шкаралуща живої споруди, що небезпечно зависла на краю безодні.

Кошмари навідували Голодного Джо з пунктуальністю небесних світил: кожна ніч у таборі, коли він не виходив на бойові завдання, далі чекаючи на наказ, що відправив би його додому, але так і не надходив, ставала нестерпною мукою. Вразливі чоловіки з ескадрильї, такі як Добз і капітан Флюм, настільки глибоко перейнялися верескливими кошмарами Голодного Джо, що їх самих почали навідувати верескливі кошмари, і пронизливі матюки, що вилітали з кожного намету щоночі, романтично перегукувались у темряві, мов шлюбні співи пташок з брудною уявою. Полковник Корн ужив рішучих заходів, щоб зупинити початок нездорових, як здавалось йому, тенденцій в ескадрильї майора Майора. За його наказом, Голодний Джо раз на тиждень мав вести кур’єрський літак, що на чотири ночі усувало його з ескадрильї, і це рішення, як і всі рішення полковника Корна, виявилося вдалим.

Щоразу, коли полковник Каткарт збільшував кількість вильотів і повертав Голодного Джо до виконання бойового обов’язку, кошмари припинялись, Голодний Джо усміхався з полегшенням і повертався у нормальний стан смертельного страху. Йосаріан відчитував новини зі зморщеного обличчя Голодного Джо, мов із газетного заголовка. Все було добре, якщо Голодний Джо виглядав погано, і жахливо – коли Голодний Джо виглядав добре. Такі обернені реакції Голодного Джо здавалися цікавим явищем для всіх, окрім самого Голодного Джо, який уперто все заперечував.

– Які сни? – відповів він, коли Йосаріан запитав, що йому снилось.

– Джо, може, тобі сходити до Дока Деніки? – порадив Йосаріан.

– Навіщо мені ходити до Дока Деніки? Я не хворий.

– А твої кошмари?

– У мене немає кошмарів, – збрехав Голодний Джо.

– Може, він допоможе тобі їх позбутись.

– Немає нічого поганого в кошмарах, – відповів Голодний Джо. – Кожному сняться кошмари.

Йосаріан подумав, що впіймав його.

– Щоночі? – спитав він.

– А чому б і ні? – наполягав Голодний Джо.

І раптом усе стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Є певний сенс у тому, що ти щоночі кричиш від болю. В тому було більше сенсу, ніж коли Еплбі, завзятий прихильник усіляких інструкцій, наказав Крафту зобов’язати Йосаріана прийняти таблетки атабрину перед польотом через океан, після того як вони з Йосаріаном перестали розмовляти. В Голодному Джо було більше сенсу, ніж у Крафті, уже покійному, що без церемоній пішов на той світ через вибух двигуна над Феррарою, коли Йосаріан удруге повів на ціль свою ланку з шести літаків. Уже сьомий день поспіль ніхто з них не спромігся влучити в міст у Феррарі, хоч з їхнім прицілом з висоти сорока тисяч футів бомби можна було поскладати в діжку з-під квашених огірків, а минув цілий тиждень, відколи полковник Каткарт зголосився протягом доби зі своїми хлопцями зруйнувати той міст. Крафт був худющий, лагідний хлопчина з Пенсильванії, який хотів лиш одного – щоб його любили, але йому не судилося задовольнити навіть таке скромне, принизливе прагнення. Замість любові він знайшов смерть – скривавлена вуглина на варварському вогнищі, якої ніхто не почув у ці останні безцінні миті, коли літак з відірваним крилом ринув до землі. Він прожив коротке життя, нікому не заподіявши шкоди, а тоді загинув у полум’ї над Феррарою на сьомий день, коли Бог відпочивав і коли Маквот уже розвернувся, але Йосаріан вдруге спрямував його до цілі, бо Аарфі наплутав з розрахунками і Йосаріан не зміг скинути бомби за першим разом.

– Ну що, нам знову заходити чи як? – понуро запитав Маквот через переговорний пристрій.

– Ну так, доведеться, – відповів Йосаріан.

– Заходимо? – перепитав Маквот.

– Ага.

– Ну що ж, – заспівав Маквот, – хай їм чорт.

І вони повернули назад, хоч літаки з інших ланок розважливо кружляли віддалік, і тому геть усі зенітки дивізії «Герман Ґьорінг» цього разу взялися запекло гатити тільки по них.

Полковник Каткарт був відважним і завжди без жодних вагань пропонував своїх людей на бомбардування будь-якої цілі. Жодна ціль не здавалась йому надто небезпечною для його полку, так само як жодна подача не була надто важкою для Еплбі на тенісному столі. Еплбі був добрим пілотом і надзвичайним гравцем у пінг-понг з мушками в очах, який не пропускав жодного м’яча. Двадцять одна подача – рівно стільки потребував Еплбі, щоб розгромити свого супротивника. Про його доблесть за тенісним столом ходили легенди, і Еплбі вигравав у кожній грі, за яку брався, аж поки одного вечора Орр, захмелілий від джину з соком, не розбив Еплбі лоба ракеткою, після того як Еплбі розбив перші п’ять його подач. Пожбуривши ракетку, Орр вискочив на стіл і, розігнавшись з одного кінця, дико підскочив і заїхав обома п’ятками просто в обличчя Еплбі. І тут почалося справжнє пекло. Добру хвилину Еплбі борсався, доки скинув з себе Орра, що молотив його руками й ногами, відтак випростався, тримаючи Орра за барки поперед себе однією рукою, а другою, стиснутою в кулак, замахнувся, щоб прибити його на смерть, і в цей момент підійшов Йосаріан і відібрав у нього

Орра. Це був вечір несподіванок для Еплбі, який не поступався Йосаріанові ні зростом, ні силою, і відважив тому потужного стусана, що викликало у Вождя Білого Вівсюга таке радісне збудження, що він обернувся і врізав полковнику Мудусу кулаком у ніс, що сповнило генерала Дрідла такою глибокою вдячністю, що він наказав полковникові Каткарту викинути капелана з клубу офіцерів і розпорядився перевести Вождя Білого Вівсюга в намет до Дока Деніки, де той міг перебувати під наглядом лікаря двадцять чотири години на день і залишатися в добрій формі, для того щоб знову врізати полковнику Мудусу у ніс, коли цього заманеться генералові Дрідлу. Інколи генерал Дрідл зумисне приїздив зі штабу авіаполку в супроводі полковника Мудуса і своєї медсестри, просто щоб подивитися, як Вождь Білий Вівсюг вріже зятеві в ніс.

Вождь Білий Вівсюг волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав з капітаном Флюмом, мовчазним, заляканим офіцером із відділу пропаганди, який цілими вечорами друкував фотографії, зроблені впродовж дня, щоб розсилати їх зі своїми коментарями для преси. Капітан Флюм щовечора скільки міг просиджував у темній комірчині, а потім лягав на койку, схрестивши пальці і повісивши собі на шию кролячу лапку, і щосили намагався не заснути. Він жив у смертельному страху перед Вождем Білим Вівсюгом. Капітана Флюма переслідувала нав’язлива думка, що однієї ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Білий Вівсюг навшпиньки підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому шию від вуха до вуха. Цю думку підкинув йому сам Вождь Білий Вівсюг, котрий якось уночі, коли капітан Флюм уже дрімав, таки підійшов навшпиньки до його ліжка і зловісно зашипів, що якось уночі, коли він, капітан Флюм, буде міцно спати, він, Вождь Білий Вівсюг, розпанахає його горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм похолов, його широко розплющені очі втупились у зіниці Вождя Білого Вівсюга, що п’яно поблискували прямо над ним.

– Чому? – нарешті видушив із себе капітан Флюм.

– А чому б ні? – була відповідь Вождя Білого Вівсюга.

Відтоді капітан Флюм примушував себе якомога довше не засинати. Кошмари Голодного Джо безмірно йому в цьому допомагали. Ніч за ніччю напружено прислухаючись до маніакальних завивань Голодного Джо, капітан Флюм зненавидів його і почав потайки бажати, щоб однієї ночі Вождь Білий Вівсюг підійшов до його койки і розпанахав йому горло від вуха до вуха. Насправді більшість ночей капітан Флюм мов колода, і лише снив, що не спить. Настільки переконливими були ці його сни про неспання, аж він щоранку прокидався вкрай знесиленим і тут же знову засинав.

Вождь Білий Вівсюг майже полюбив капітана Флюма з моменту його дивовижного перетворення. Того вечора капітан Флюм пішов до свого ліжка компанійським живчиком, а вранці покинув його похмурим відлюдником, і Вождь Білий Вівсюг з гордістю дивився на оновленого капітана Флюма як на творіння своїх рук. Він зовсім не збирався розпанахувати горло капітанові Флюму від вуха до вуха. Залякати капітана Флюма – просто так він розумів жарти, як-от торочити, що сам він помре від запалення легень, врізати полковникові Мудусу в ніс або викликати Дока Деніку на індіанську боротьбу. Коли Вождь Білий Вівсюг щоночі п’яним завалювався у свій трейлер, він хотів лиш одного – відразу заснути, і Голодний Джо часто цьому перешкоджав. Вождя Білого Вівсюга тіпало від кошмарів Голодного Джо, і він часто бажав, аби хтось навшпиньки ввійшов у намет до Голодного Джо, зняв з його обличчя кошеня Гапла і розпанахав йому горло від вуха до вуха, аби всі в ескадрильї, окрім капітана Флюма, могли добре виспатися.

Хоча Вождь Білий Вівсюг і далі бив полковника Мудуса по носі на втіху генералові Дрідлу, він не став улюбленцем начальства. Не став улюбленцем і майор Майор, командир ескадрильї, котрий зрозумів це в той самий момент, коли довідався про своє призначення командиром ескадрильї – довідався від полковника Каткарта, який примчав в ескадрилью на своєму форсованому джипі день по тому, як майор Дулут загинув над Перуджею. Джип полковника Каткарта зі скреготом загальмував над самою залізничною канавою, що відділяла його від кривобокого баскетбольного майданчика, звідки майора Майора зрештою вигнали – копняками, штурханами, камінням і кулаками – люди, з якими він до того майже подружився.

– Тепер ви новий командир ескадрильї, – гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. – Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

І полковник Каткарт з ревом рвонув геть настільки ж швидко, як і з’явився, різко розвернувши джипа і сипнувши з-під коліс дрібним піском в обличчя майора Майора. Майор Майор закляк від цієї новини. Безмовний і довготелесий, стояв він з роззявленим ротом, тримаючи потертий баскетбольний м’яч у довгих руках, а зерна ворожнечі, які похапцем посіяв полковник Каткарт, уже пускали коріння в серцях вояків довкола нього, тих самих, що грали з ним у баскетбол і що майже дозволили йому потоваришувати з ними, чого ніхто раніше не дозволяв. Білки його круглих очей побільшали і затягнулися паволокою, він силкувався щось сказати, та губи лише скривились у тужливій гримасі від знайомої, нездоланної самотності, що наповзала на нього, мов задушливий туман.

Як і всі інші офіцери у штаб-квартирі полку, за винятком майора Денбі, полковник Каткарт заразився духом демократії: він вважав, що всі люди створені рівними, і тому з однаковим запалом утискав усіх, хто не належав до штаб-квартири полку. Тим не менше, він вірив у своїх людей. Як не раз повторював під час інструктажу, він вірив, що вони принаймні на десять вильотів кращі за інший підрозділ, а той, хто з ним не згоден, може забиратися до дідька. Однак, як довідався Йосаріан, коли літав провідати колишнього РПК Вінтерґріна, єдиний спосіб забратися до дідька – відлітати ще десять бойових завдань.

– Я щось не розумію, – протестував Йосаріан. – Док Деніка каже правду чи ні?