Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)

Нейтлі повернувся до кафе і нагодував сестричку шоколадним морозивом, аж у неї піднявся настрій, і потім вони пішли назад до салону, де Йосаріан із Данбаром порозсідалися у кріслах разом з виснаженим Голодним Джо, на чиєму пом’ятому лиці все ще виднілась блаженна, нерухома, переможна усмішка, з якою він виринув уранці зі свого розкішного гарему, шкандибаючи так, наче йому потрощено кістки. Пошерхлі губи й чорні синці під запалими очима в Голодного Джо дуже втішили старого розпусника. Він тепло привітав Нейтлі, зодягнутий в ту саму пожмакану сорочку, що й минулого вечора. Убогий, непристойний вигляд старого вражав Нейтлі до глибини душі, і щоразу, коли він відвідував цю квартиру, йому хотілося, щоб цей продажний, аморальний стариган поголився, причесався, одягнув чисту сорочку з магазину «Брати Брукс» і твідовий піджак і відростив собі акуратні білі вуса, так щоб Нейтлі вже не мучився від того збентеження й сорому щоразу, коли, дивлячись на нього, пригадував свого батька.

Розділ 24

Майло

Квітень був для Майла найкращим місяцем року. У квітні розцвітав бузок і дозрівав виноград. Швидше билися серця й оживали давні жадання. У квітні голубині крила відливали ще яскравішою веселкою. Квітень – це весна, а з початком весни уяву Майла Майндербайндера заполонили думки про мандарини.

– Мандарини?

– Так, сер.

– Моїм людям мандарини засмакують, – погодився полковник на Сардини, що командував чотирма ескадрильями Б-26.

– Буде стільки мандаринів, що ваші люди наїдяться досхочу, – на скільки вам стане грошей з фонду вашої їдальні, – запевнив його Майло.

– А дині-касаба?

– Продаються за безцінь у Дамаску.

– Дині-касаба – то моя пристрасть. Я завжди любив дині-касаба.

– Виділіть мені по літаку з кожної ескадрильї, лише по одному літаку, і ви будете їсти дині досхочу – на скільки вам стане грошей.

– Закуповуємо для синдикату?

– І кожен має свій пай.

– Дивовижно, просто дивовижно. Як вам це вдається?

– Гуртова торгівля усе кардинально міняє. Наприклад, волові котлети в сухарях.

– Мені не дуже смакують волові котлети в сухарях, – буркнув скептичний командир полку бомбардувальників Б-25 на півночі Корсики.

– Волові котлети в сухарях дуже поживні, – побожно нагадав йому Майло. – Там є яєчний жовток і хлібні крихти. І такі ж поживні баранячі відбивні.

– А, баранячі відбивні, – відлунив полковник. – Добрі баранячі відбивні?

– Найкращі, – сказав Майло, – які може запропонувати чорний ринок.

– З молодих баранців?

– І до того ж на кісточці, в чарівних рожевих паперових серветках. Ідуть за безцінь у Португалії.

– Я не можу відправити літак до Португалії. Не маю повноважень.

– Я можу, якщо ви дасте мені літака. З пілотом. І не забувайте – ви отримаєте генерала Дрідла.

– Хіба генерал Дрідл знову буде обідати в моїй їдальні?

– Аж за вухами буде лящати, якщо ви почнете годувати його найкращими свіжими яйцями, смаженими на моєму натуральному вершковому маслі. Будуть також мандарини, дині-касаба, білі мускатні дині, філе з дуврської камбали, морозивний торт «Аляска», мідії та устриці.

– І кожен має свою частку прибутку?

– Якраз у цьому вся краса, – сказав Майло.

– Мені це не подобається, – буркнув незговірливий командир полку винищувачів, якому Майло також не подобався.

– На півночі є незговірливий командир полку винищувачів, який має на мене зуб, – поскаржився Майло генералові Дрідлу. – Однієї людини досить, щоб усе зруйнувати, і тоді ви не будете їсти свіжих яєць, підсмажених на моєму натуральному маслі.

Генерал Дрідл перевів незговірливого командира винищувачів на Соломонові острови копати могили і замінив його старезним полковником з бурситом, що любив китайські сливи і рекомендував Майла командувачу авіабригади Б-17, що вмирав за польською ковбасою.

– Польська ковбаса іде в Кракові за ціною арахісу, – повідомив йому Майло.

– Польська ковбаса, – ностальгійно зітхнув генерал. – О, чого б я тільки не віддав за добрий шмат польської ковбаси. Майже все на світі віддав би.

– Вам нічого не треба віддавати. Лиш дайте мені по одному літаку на кожну їдальню й пілотів, що будуть виконувати мої накази. І невеличкий завдаток на знак вашої довіри до мене.

– Але Краків за сотні миль від лінії фронту, на окупованій території. Як ви доберетесь до ковбаси?

– У Женеві є міжнародний обмінний торг польськими ковбасами. Я переправлю арахіс до Швейцарії й обміняю його на польську ковбасу за курсом вільного ринку. Звідти наш арахіс полетить до Кракова, а польська ковбаса – сюди. Через синдикат ви купите собі стільки польської ковбаси, скільки захочете. Будуть також і мандарини з додаванням лише невеликої кількості штучного барвника. Також яйця з Мальти й шотландське віскі з Сицилії. Купуючи в синдикату, ви будете платити самому собі, адже ви маєте в ньому пай, тобто все, що ви будете купувати, ви отримаєте задарма. Хіба це не розумно?

– Просто геніально. Як ви до такого додумались?

– Мене звуть Майло Майндербайндер. Мені двадцять сім років.

Літаки Майла Майндербайндера – винищувачі, бомбардувальники й вантажні судна, – керовані пілотами, які виконували всі його накази, зліталися на аеродром полковника Каткарта звідусіль. Літаки були прикрашені барвистими емблемами ескадрилій, що зображали такі високі ідеї, як Відвага, Міць, Справедливість, Правда, Свобода, Любов, Честь і Патріотизм, і Майлові механіки негайно замальовували їх подвійним шаром білої емалі й крикливою пурпуровою фарбою надписували по трафарету ПІДПРИЄМСТВО М і М – СВІЖІ ФРУКТИ ТА ІНШІ ПРОДУКТИ. Літери «М і М» означали Майло і Майндербайндер, і, як щиро зізнавався Майло, сполучник «і» було поставлено для того, щоб не складалося враження, ніби синдикатом орудує одна особа. Літаки для Майла прибували з військових аеродромів Італії, Північної Африки та Англії, а також із баз авіатранспортного управління в Ліберії, Каїрі, Карачі та на острові Вознесіння. Винищувачі обмінювалися на додаткові вантажні судна або притримувались для термінових платіжних операцій і доставки дрібних партій товару; вантажівки й танки, надані командуванням наземних військ, використовувались для перевезень на короткі відстані. Всі мали свій пай, і люди гладшали і мляво тинялись із зубочистками між масних губ. Майло особисто керував усіма операціями зростаючого підприємства. Постійна заклопотаність глибоко врізалась коричневими зморшками в його знесилене обличчя і надала очам стурбованого виразу зосередженості й підозри. Всі, крім Йосаріана, вважали Майла придурком, по-перше, через його добровільну згоду очолити їдальню, а по-друге, через надто сумлінне ставлення до цього. Йосаріан також вважав Майла придурком, але він також знав, що Майло – геній.

Якось Майло полетів до Англії по турецьку халву, а повернувся з Мадагаскару на чолі четвірки німецьких бомбардувальників, навантажених ямсом, листовою капустою, зеленою гірчицею та коров’ячим горохом. Майло був ошелешений, коли, ступивши на землю, побачив озброєний загін військової поліції, що прибула на аеродром заарештувати німецьких пілотів та конфіскувати їхні літаки. Конфіскувати! Саме це слово звучало для нього як анатема, і він зі страшними прокльонами заметався туди й сюди, осудливо тицяючи пальцем у винуваті обличчя полковника Каткарта, підполковника Корна і вкритого бойовими шрамами бідолашного капітана військової поліції з автоматом у руках.

– Тут вам що, Росія? – з криком накинувся на них Майло. – Конфіскувати? – на весь голос верещав він, мовби не вірячи своїм вухам. – Відколи це стало політикою американського уряду конфісковувати приватну власність своїх громадян? Ганьба! Ганьба вам усім, хто додумались до такого жахіття.

– Але ж, Майле, – боязко перебив його майор Денбі, – ми воюємо з Німеччиною, а це німецькі літаки.

– Нічого подібного! – оскаженіло заперечив Майло. – Ці літаки належать синдикату, і кожен має свій пай. Конфіскувати? Як ви можете конфіскувати мою приватну власність? Конфіскувати, ще чого! За все своє життя я не чув такого неподобства.

І, безумовно, Майло мав рацію, бо, глянувши на літаки, вони виявили, що механіки замалювали подвійним шаром білої емалі німецькі свастики на крилах, хвостах та фюзеляжах і написали по трафарету ПІДПРИЄМСТВО М і М – СВІЖІ ФРУКТИ ТА ІНШІ ПРОДУКТИ. Просто у всіх на очах Майло перетворив свій синдикат на міжнародний картель.

Майлові повітряні кораблі заполонили все небо. Літаки ринули з Норвегії, Данії, Франції, Німеччини, Австрії, Італії, Югославії, Румунії, Болгарії, Швеції, Фінляндії, Польщі, – фактично з усієї Європи, крім Росії, з якою Майло відмовився мати справу. Коли всі, хто хотів, вступили в «Підприємство М і М, свіжі фрукти та інші продукти», Майло створив повністю підконтрольне йому дочірнє підприємство «М і М. Кондитерські вироби» і дістав додаткові літаки й додаткові кошти з фондів їдалень на коржики та булочки з Британських островів, на чорнослив і данські сири з Копенгагена, еклери, тістечка з кремом, наполеони та птіфури з Парижа, Реймса і Ґренобля, ромові бабки й пумпернікель з Берліна, мигдалеві й шоколадні торти з Відня, струдлі з Угорщини й пахлаву з Анкари. Щоранку Майло розсилав по всій Європі та до Північної Африки літаки, що тягли за собою довгі червоні рекламні полотнища з акційними пропозиціями, писаними величезними рівними літерами: «Яловича вирізка – 79 центів... Хек – 21 цент». Він значно збільшив доходи синдикату, віддавши такі полотнища під рекламу фірм «Згущене молоко», «Собачий корм Ґейнз» та «Креми Нокзіма». Виявляючи дух мирного співробітництва, він регулярно без оплати віддавав певну частину рекламної площі генералові Пекему для пропагування таких гасел для загального добра, як ЧИСТОТА – ЗАПОРУКА ЗДОРОВ’Я, ХТО СПІШИТЬ – ЛЮДЕЙ СМІШИТЬ та СПІЛЬНА МОЛИТВА ЗМІЦНЮЄ СІМ’Ю. Майло закупив для своєї реклами всі перерви у щоденних пропагандистських радіопередачах Ексіса Селлі та лорда Ха-Ха, що велися англійською мовою з Берліна, заради розвитку справи. Комерція процвітала на всіх фронтах.

Майлові літаки стали звичним явищем. Вони всюди літали безперешкодно, й одного дня Майло уклав контракт з американським військовим командуванням, за яким зобов’язувався розбомбити магістральний міст біля Орв’єто, що його контролювали німці, а з німецьким командуванням уклав інший контракт, за яким зобов’язувався захищати магістральний міст біля Орв’єто від власного нападу вогнем зенітних батарей. Його гонорар за напад на міст від американської сторони становив загальну вартість операції плюс шість процентів, а гонорар з боку німецької сторони за захист мосту становив ту ж саму «вартість плюс шість процентів», але побільшену на тисячу доларів за кожен збитий американський літак. Виконання цих контрактів стало важливою перемогою приватного підприємництва, відзначав Майло, оскільки збройні сили обох країн були державними інституціями. Щойно контракти було підписано, виявилося, що немає сенсу витрачати на бомбування і захист мосту ресурси синдикату, адже обидва уряди мали для цього вдосталь військ і матеріальних засобів та горіли бажанням їх витратити, так що врешті-решт Майло дістав колосальний прибуток в обох частинах свого проекту лише за те, що двічі підписався.

Домовленість була чесною щодо обох сторін. Оскільки Майло дійсно був вільний всюди безперешкодно літати, його літаки змогли непомітно підкрастися до самого мосту і заскочити зненацька німецькі зенітки; а оскільки Майло знав про свій напад, він зміг попередити німецьких зенітників, щоб ті вчасно відкрили прицільний вогонь по літаках. Це була ідеальна домовленість для всіх, окрім небіжчика з Йосаріанового намету, якого вбили над ціллю в день його прибуття.

– Я його не вбивав! – палко відповів Майло на сердиті закиди Йосаріана. – Мене навіть не було там того дня, кажу ж тобі. Чи ти думаєш, що я стояв біля зеніток і стріляв, коли літаки заходили на ціль?

– Але ж ти усе це організував, хіба ні? – крикнув до нього Йосаріан в оксамитовій темряві, що вкрила стежку, коли вони йшли повз мовчазні машини автопарку до літнього кінотеатру.

– І я нічого не організовував, – обурено відповів Майло, з присвистом шморгаючи своїм блідим, нервовим носом. – Німці тримають міст, і ми його збирались бомбити, байдуже, втрутився б я чи ні. Просто я побачив прекрасну нагоду непогано заробити на цій операції і скористався нею. Що тут аж такого страшного?

– Що тут такого страшного? Майле, хлопець з мого намету загинув на цьому завданні, навіть не встигнувши розпакувати свої речі.

– Але я його не вбивав.

– За це ти отримав зайву тисячу доларів.

– Але я його не вбивав. Мене навіть там не було, кажу ж тобі. Я був у Барселоні – купував оливкову олію та сардини без шкіри та кісток і на доказ маю товарні накладні. І я не отримав тієї тисячі доларів. Та тисяча доларів пішла на синдикат, і кожен має свій пай, навіть ти. – Майло промовляв до Йосаріана від щирого серця. – Послухай, Йосаріане, не я почав цю війну, що б там не патякав цей вошивий Вінтерґрін. Я просто намагаюсь перевести її на комерційні рейки. Що тут поганого? Знаєш, тисяча доларів – не так уже й мало за бомбардувальник середнього радіусу дії з екіпажем. Якщо я переконав німців сплачувати мені по тисячі доларів за кожен збитий ними літак, то чому би я мав відмовлятись від грошей?

– Тому що ти маєш справу з ворогом, ось чому. Невже ти не можеш зрозуміти, що йде війна? Люди вмирають. Озирнися довкола, заради Бога!

Майло похитав головою з утомленою поблажливістю.

– І німці нам не вороги, – проголосив він. – О, я знаю, що ти зараз скажеш. Звичайно, ми воюємо з ними. Але німці також повноправні члени нашого синдикату, і мій обов’язок – захищати інтереси пайовиків. Можливо, вони справді розв’язали війну, можливо, вони вбивають мільйони людей, але вони оплачують рахунки набагато ретельніше, ніж деякі наші союзники. Невже ти не розумієш, що я маю шанувати непорушність моєї угоди з Німеччиною? Невже ти не можеш глянути на це з моєї точки зору?

– Ні, – грубо відрізав Йосаріан.

Майло чувся скривдженим і навіть не намагався приховати своїх уражених почуттів. Задушлива місячна ніч роїлася мушвою, метеликами і комарами. Майло раптом підняв руку і показав у бік кінотеатру, де з прожектора виривався, горизонтально прорізаючи темряву, молочно-білий курний конус світла й огортав флуоресцентною оболонкою глядачів, які, гіпнотично застигнувши у своїх кріслах, зосередили погляди на сріблястому екрані. Очі Майла зволожніли від розчулення, а його простодушне, непідкупне обличчя залисніло від суміші поту й крему проти комарів.

– Глянь на них, – вигукнув він, задихаючись від хвилювання. – Це мої друзі, мої співгромадяни, мої товариші по зброї. Ніхто й ніколи не мав стільки щирих друзів. Невже ти гадаєш, що я скривдив би хоч когось із них без нагальної на те потреби? Чи в мене мало своїх турбот? Хіба ти не бачиш, як я переживаю за ту бавовну, що громадиться на пристанях Єгипту? – Голос Майла зламався, і він учепився за Йосаріанову сорочку, мов потопальник. Його очі засмикались, мов дві брунатні гусениці. – Йосаріане, що мені робити з такою купою бавовни? Це все ти винний, що дозволив мені її купити.

Бавовна громадилась на пристанях Єгипту, і ніхто не хотів її брати. Майло й не здогадувався, що Нільська долина така плодюча і що на закуплений ним урожай взагалі не буде попиту. Їдальні його синдикату відмовились помогти; усі одностайно збунтувалися проти пропозиції Майла зняти з кожного грошовий внесок за його особисту частку врожаю єгипетської бавовни, таким чином порівну розділивши між усіма її вартість. Навіть надійні Майлові друзі німці підвели його в цій скруті: вони віддавали перевагу ерзацу. Їдальні відмовилися допомогти навіть зі зберіганням бавовни, і його витрати на складські приміщення стрімко зростали, спустошивши його фінансові резерви. Гроші, зароблені за орв’єтську операцію, вичерпалися. Майло став писати додому, щоб йому повернули ті гроші, які він переказував їм за кращих часів; невдовзі й вони закінчились. А нові тюки бавовни щодня все прибували до Александрійського порту. Щоразу, коли йому вдавалось викинути на світовий ринок і продати якусь частину бавовни, собі у збиток, спритні єгипетські посередники в Леванті тут же перехоплювали й повертали йому бавовну за початковими цінами, тож його становище дедалі погіршувалось.

«Підприємство М і М» опинилось на межі банкрутства. Майло проклинав себе за свою колосальну захланність та дурість, через які він скупив увесь річний урожай єгипетської бавовни, але контракт є контракт і його треба шанувати, й одного вечора після розкішної вечері усі Майлові винищувачі та бомбардувальники піднялися в повітря, тут же вишикувались у бойовий стрій і почали скидати бомби на розташування полку. Напередодні він уклав з німцями ще одну угоду, цього разу – розбомбити власну базу. Майлові літаки розділились для добре злагодженої атаки і почали бомбити бензосховища і склади боєприпасів, ремонтні ангари та бомбардувальники Б-25, які спочивали на своїх стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках. Його екіпажі не зруйнували злітно-посадкової смуги та їдальні, щоб по закінченні роботи мати змогу безпечно приземлитися й перед сном перекусити щось гаряче. Вони бомбили, не вимикаючи бортових фар, оскільки ніхто не стріляв у відповідь. Вони бомбили всі чотири ескадрильї, офіцерський клуб і будинок штабу полку. Нажахані люди вискакували зі своїх наметів, не тямлячи, куди бігти. Звідусіль чулися зойки поранених. Кілька осколкових бомб вибухнули в дворі перед офіцерським клубом, пробивши рвані діри в дерев’яних стінах і в животах та спинах цілої шеренги лейтенантів та капітанів, що стояли біля бару. Вони зігнулися від болю й попадали. Решта офіцерів у паніці кинулись до обох виходів і, не бажаючи йти далі, застрягли у дверях, мов щільна, виюча гребля з людської плоті.

Полковник Каткарт кулаками та ліктями проклав собі дорогу крізь здичавілу, збентежену масу і вискочив надвір. Він витріщився на небо, заклякнувши від подиву й жаху. Майлові літаки, що спокійно пливли над верхівками квітучих дерев – з відкритими бомбовими люками й опущеними підкрилками, зі сліпучими бортовими фарами, що блимали, мов очі велетенських, зловісних, моторошних жуків, були для нього ніколи раніше не баченим апокаліптичним видивом. З переляку полковник Каткарт глухо скрикнув і стрімголов кинувся до свого джипа, мало не розплакавшись. Він намацав педаль газу і ключ запалювання і помчав до аеродрому зі швидкістю, на яку лишень була здатна його розхитана машина, його великі, кволі руки аж блідли, стискаючи кермо, або скажено тиснули на клаксон. Раз він мало не розбився на смерть, коли рвучко, з передсмертним вереском шин, звернув убік, щоб не врізатись у натовп чоловіків, які в самій білизні ошаліло бігли в напрямку гір, опустивши приголомшені обличчя і затуливши скроні тонкими руками, як вутлими щитами. Жовті, оранжеві й червоні вогнища горіли обабіч дороги. Палахкотіли намети й дерева, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не вимикаючи мерехтливих білих бортових фар і не зачиняючи бомбових люків. Полковник

Каткарт ледве не перевернув свій джип догори дном, ударивши по гальмах біля диспетчерської вежі. Він вискочив на ходу з машини і рвонув сходами нагору, де троє чоловіків сиділи біля пульта керування. Розштовхавши двох із них, він ухопився за нікельований мікрофон, очі в нього дико палали, а м’ясисте обличчя перекривилось від напруження. Він мертвою хваткою стиснув мікрофон та істерично загорлав на весь голос:

– Майле, сучий ти сину! Ти здурів? Якого дідька ти виробляєш? Негайно на землю! На землю!

– Навіщо так кричати? – відповів Майло, який стояв у диспетчерській в нього за спиною зі своїм мікрофоном у руці. Я тут. – Майло докірливо глянув на нього і повернувся до роботи. – Чудово, хлопці, чудово, – проспівав він у мікрофон. – Але один склад боєприпасів ще стоїть. Так не годиться, Первісе. Я вже говорив з тобою про таку халтурну роботу. Зараз негайно розвертайся й заходь знову. Тільки не квапся... не квапся. Хто спішить, той людей смішить, Первісе. Хто спішить, той людей смішить. Я, здається, вже не раз тобі це казав. Хто спішить, той людей смішить.

Над головою затріщав гучномовець.

– Майле, це Елвін Браун. Я поскидав усі свої бомби. Що мені робити?

– Атакуй з поземного льоту, – сказав Майло.

– З поземного льоту? – Елвін Браун був шокований.

– Ти не маєш вибору, – смиренно повідомив йому Майло. – Такий контракт.

– Ох, ну добре, – поступився Елвін Браун. – Тоді я атакую.

Цього разу Майло таки переборщив. Бомбардування своїх людей та літаків – такого не міг би перетравити навіть найфлегматичніший спостерігач, і Майлові, здавалося, прийшов кінець. Високопоставлені урядовці ринули на острів для розслідування. Газети неславили Майла під гучними заголовками, а конгресмени гнівно трубили про його звірства, вимагаючи суворого покарання. Солдатські матері об’єднувались у войовничі групи і жадали помсти. Жоден голос не пролунав на його захист. Усі порядні люди не приховували свого обурення, тож Майлові було непереливки, аж поки він не відкрив для громадськості свої бухгалтерські звіти і не показав, який величезний прибуток він отримав. Він міг відшкодувати урядові всі втрати в живій силі та техніці, а на гроші, що залишились, і далі скуповувати єгипетську бавовну. Кожен, звісно, мав свою частку. А найприємніше в усій справі було те, що насправді не було анінайменшої потреби будьщо відшкодовувати урядові.

– При демократії уряд – це народ, – пояснив Майло. – А ми і є народ, хіба ні? То ми можемо прекрасно обійтися без посередників і тримати гроші при собі. Чесно кажучи, мені б хотілося, щоб уряд взагалі не втручався у війну і залишив усе на приватних підприємців. Якщо ми виплатимо уряду все, що йому винні, тим ми лише будемо заохочувати його втручатися в наші справи і відохочувати інших бомбардувати своїх людей і свої літаки. Так ми вб’ємо приватну ініціативу.

Майло, звісно, мав рацію, і це незабаром визнали всі, крім кількох озлоблених невдах типу Дока Деніки, який невдоволено супився і бурмотів образливі наклепи щодо моральності всієї авантюри, аж поки Майло не заспокоїв його, подарувавши від імені синдикату складаний алюмінієвий садовий стільчик, якого Док Деніка міг легко розкласти й винести з намету щоразу, як туди заходив Вождь Білий Вівсюг, і занести назад до намету щоразу, як Вождь Білий Вівсюг звідти виходив. Док Деніка втратив голову під час Майлового бомбардування: замість того щоб бігти до сховища, він залишився просто неба і виконував свої обов’язки, мов потайлива, хитра ящірка переповзав під зливою осколків, куль та запалювальних бомб від пораненого до пораненого, накладав джгути й шини, впорскував морфій, давав таблетки сульфаніламіду, зі скорботним виразом на потемнілому лиці, без жодного зайвого слова, в кожній синіючій рані відчитуючи грізне віщування свого власного скону. Він невтомно працював усю довгу ніч, до повного виснаження, а над ранок схопив нежить і погнав скаржитись до медчастини, де Ґас і Вес зміряли йому температуру і дали гірчичники та інгалятор.

Тієї ночі Док Деніка доглядав за кожним стражденним з тим самим похмурим, пронизливим, глибоким смутком, який відчув на аеродромі в день нальоту на Авіньйон, коли Йосаріан спустився трапом з літака голий, у стані страшного потрясіння, заляпаний з голови й до кінчиків пальців на руках і ногах Сноуденом, і безмовно показав туди, де на долівці замерзав смертельно поранений молодий стрілець-радист, а поруч лежав ще молодший хвостовий стрілець, який непритомнів щоразу, як розплющував очі і бачив вмираючого Сноудена.

Коли Сноудена винесли з літака і поклали на ношах до санітарної машини, Док Деніка майже ніжно накинув на плечі Йосаріана укривало й повів його до свого джипа. Маквот допоміг, і всі троє мовчки від’їхали до санчастини, де Маквот із Доком Денікою завели Йосаріана до намету, посадили на крісло і холодними мокрими бавовняними тампонами змили з нього Сноудена. Док Деніка дав йому таблетку і зробив укол, після чого Йосаріан заснув на дванадцять годин. Коли Йосаріан прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той дав йому ще одну таблетку і зробив ще один укол, після чого Йосаріан проспав ще дванадцять годин. Коли Йосаріан знову прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той приготувався дати йому ще одну таблетку і зробити ще один укол.

– Доки ти ще будеш годувати мене цими таблетками і колоти? – спитав його Йосаріан.

– Доки ти не відчуєш себе краще.

– Я добре себе почуваю.

Вузеньке засмагле чоло Дока Деніки зморщилось від подиву.

– Тоді чому ти не вдягнешся? Чому ти ходиш голяка?

– Я більше ніколи не вдягну форми.

Док Деніка вислухав пояснення і відклав шприц.

– Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

– Я почуваюся добре. Лише трохи отупів від усіх твоїх таблеток та уколів.

Йосаріан ходив по ескадрильї без одягу до самого вечора, а опівдні наступного дня, коли Майло, обшукавши все довкола, нарешті знайшов його, він сидів, знову-таки голий, на дереві неподалік від невеличкого чудернацького військового цвинтаря, де саме ховали Сноудена. Майло був одягнений у своє повсякденне ділове вбрання – в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з краваткою і лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, і в парадному кашкеті з твердим шкіряним дашком.

– Я всюди тебе шукав, – з докором гукнув Майло до Йосаріана.

– Треба було шукати мене на цьому дереві, – відповів Йосаріан. – Я тут сиджу з самого ранку.

– Злізай і попробуй ось це, скажи, чи смакує. Це дуже важливо для мене.

Йосаріан похитав головою. Він сидів, голий, на нижній гілці, тримаючись обома руками за гілляку над головою. Зрушити з місця він відмовився, і Майлові не лишалось нічого іншого, як з відразою обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незґрабно, гучно бурчав і хрипів, і коли врешті підтягнувся достатньо високо, щоб перекинути ногу через гілку й перевести дух, вигляд він мав пожмаканий і пошарпаний. Кашкет перекрутився і ледь тримався на голові. Майло схопив його, якраз коли той почав сповзати. Краплі поту виблискували прозорими перлинками довкола його вусиків і надимались каламутними пухирцями під очима. Йосаріан байдуже позирав на нього. Знайшовши рівновагу, Майло обережно розвернувся впівоберта, обличчям до Йосаріана. Він розгорнув цигарковий папір і простяг Йосаріанові щось м'яке, кругле і коричневе.

– Будь ласка, скуштуй і скажи, що ти думаєш. Я хочу подати це нашим хлопцям.

– Що це таке? – запитав Йосаріан і відкусив великий шматок.

– Бавовна в шоколаді.

Йосаріан конвульсивно відригнув і виплюнув відкушений шматок бавовни в шоколаді прямо Майлові в лице.

Забери це! – сердито гаркнув він. – О Господи! Ти здурів? Ти навіть кляте насіння не повиймав.

– А ти розсмакуй, – благав Майло. – Не може вона бути аж такою поганою. Хіба вже аж така погана?

– Навіть гірша.

– Але мені треба, щоб людей годували цим у їдальні.

– Нікому воно в горло не полізе.

– Як треба буде, то полізе, – прорік Майло з диктаторським розмахом і мало не скрутив собі шию, коли випустив з руки гілку, щоб значуще здійняти палець у повітря.

– Вилазь сюди, – запросив його Йосаріан. – Тут набагато безпечніше і все видно.

Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло боком, з крайньою обережністю й острахом, почав підсуватись до Йосаріана. Обличчя його застигло від напруги, і він зітхнув з полегшенням, коли надійно всівся поруч із Йосаріаном.

– Чудове дерево, – замиловано відзначив він тоном вдоволеного господаря.

– Це дерево життя, – відповів Йосаріан, поворушивши пальцями ніг, – а також дерево пізнання добра і зла.

Майло придивився до кори і листя.

– Та ні, – відповів він. – Це каштан. Я точно знаю. Я ж торгую каштанами.

– Як скажеш.

Кілька секунд вони посиділи на дереві мовчки, колихаючи ногами і тримаючись випростаними руками за гілку над головою: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рифленій підошві, другий – вбраний у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою. Майло краєм ока, нишком спостерігав за Йосаріаном і делікатно мовчав.

– Хочу тебе дещо спитати, – нарешті сказав він. – На тобі немає одягу. Я не хочу ні в що втручатися, але мені просто цікаво. Чому ти не одягаєш форми?

– Не хочу.

Майло різко кивнув, мов горобець, що дзьобнув зерно.

– Розумію, розумію, – проказав він швидко зі збентеженим виглядом. – Я все чудово розумію. Я чув, як Еплбі та капітан Блек говорили, що ти збожеволів, я просто захотів перевірити. – Він знову чемно замовк, зважуючи наступне питання: – То ти не збираєшся її одягати?

– Думаю, ні.

Майло кивнув з удаваною енергійністю, щоб ще раз засвідчити своє розуміння, а тоді замовк, тяжко замислившись у тривожному передчутті. Якась пташка з червоним чубком промайнула під ними, черкнувши тремтливий кущ пружним чорним крилом. Йосаріан та Майло сиділи, мову альтанці, затінені звоями прозористої зелені, що спадала довкола, й оточені іншими каштанами й сріблястими ялинами. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, прикрашеного над обрієм легким намистом пухких, бездоганно білих хмарин. Повітря застигло, листя повисло нерухомо, відкидаючи мереживну тінь. Усе було спокійним, окрім Майла, який раптом випростався, глухо зойкнувши, і схвильовано простягнув руку.

– Дивись! – стривожено вигукнув він. – Туди дивись! Он там іде похоронна процесія. А це схоже на цвинтар. Так?

Йосаріан відповів йому повільним і рівним голосом.

– Вони хоронять цього хлопчика, який недавно загинув у моєму літаку над Авіньйоном. Сноудена.

– Що з ним сталося? – спитав Майло голосом, стишеним від благоговіння.

– Його вбили.

– Це жахливо, – засмутився Майло, і в його великих карих очах зблиснули сльози. – Бідний хлопчина. Це справді жахливо. – Він прикусив тремтячу губу, а коли заговорив знову, його голос дзвенів від хвилювання. – І стане ще гірше, коли їдальні не погодяться купити мою бавовну. Йосаріане, що з ними не так? Хіба вони не розуміють, що це їхній синдикат? Хіба не знають, що всі мають свій пай?

– Небіжчик у моєму наметі також мав свій пай? – в’їдливо спитав Йосаріан.

– Звісно, що мав, – щедро запевнив його Майло. – Кожен в ескадрильї має свій пай.

– Його вбили ще до того, як він прибув до ескадрильї.

Майло скорчив гримасу болючого відчаю і відвернувся.

– Може, ти перестанеш уже скіпатись до мене через того небіжчика в наметі, – попросив він роздратовано. – Я вже казав тобі, що я не винен у його смерті. Хіба моя вина в тому, що я зауважив таку прекрасну нагоду скупити ввесь ринок єгипетської бавовни і кинув нас усіх у цю халепу? Чи я мав передбачити, що може статися затоварювання ринку? Тоді я й гадки не мав, що таке затоварювання. Шанс скупити цілий ринок не часто випадає, і я був би зовсім непрактичний, коли б за нього не вхопився. – Майло ледве стримав стогін, побачивши, як шестеро військових в уніформах витягли з санітарної машини просту соснову труну й обережно поклали її на землю поруч із зяючою раною свіжовиритої могили. – А тепер я не можу спродати товару хоча б на цент, – жалівся він.