332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Джозеф Геллер » Пастка-22 » Текст книги (страница 27)
Пастка-22
  • Текст добавлен: 8 ноября 2017, 09:30

Текст книги "Пастка-22"


Автор книги: Джозеф Геллер






сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 31

Місіс Деніка

Коли полковник Каткарт почув, що й Док Деніка загинув у Маквотовім літаку, він підвищив норму бойових вильотів до сімдесяти.

Першим в ескадрильї про смерть Дока Деніки довідався сержант Таузер, коли черговий контрольно-диспетчерського пункту повідомив йому, що Док Деніка значиться як пасажир у маршрутному листі, якого Маквот заповнив перед вильотом. Сержант Таузер змахнув сльозу і викреслив ім'я Дока Деніки зі списків особового складу ескадрильї. Губи йому все ще тремтіли, коли він підвівся й неохоче побрів ділитися поганою новиною з Ґасом і Весом, розважливо уникаючи розмов з самим Доком Денікою, коли минав його злиденну нагробну постать: той сумно сидів на своєму стільчику між канцелярією і санчастиною, гріючись у променях призахідного сонця. На серці сержантові Таузеру було тяжко: тепер він мав на руках двох небіжчиків – Мада з Йосаріанового намету, котрого там не було, і Дока Деніку – нового небіжчика в ескадрильї, котрий, безперечно, був і, за всіма ознаками, обіцяв сержантові Таузеру ще пекучішу адміністративну проблему.

Ґас і Вес вислухали сержанта Таузера з виразом стоїчного здивування і нікому ні словом не обмовилися про свою важку втрату, аж поки десь через годину до них не зайшов сам Док Деніка, щоби втретє за день поміряти температуру і тиск. Термометр показував температуру на півградуса нижчу від його звичайної пониженої норми. Док Деніка стривожився. Застиглі порожні погляди двох його підлеглих дратували його більше, ніж завжди.

– Чорт його бери, – стримано обурився він у незвичному напливі злості, – та що з вами таке? Куди це годиться, щоб чоловік постійно ходив з пониженою температурою і закладеним носом! – Док Деніка сумовито пирхнув і почвалав у другий кінець намету приймати аспірин і стрептоцид у таблетках та мастити собі горло аргіролом. Схиливши тендітне личко, як ластівка голівку, він ритмічно розтирав передпліччя. – Бачите, як мені холодно? Ви точно від мене нічого не приховуєте?

– Ви небіжчик, сер, – пояснив один із двох підлеглих.

Док Деніка рвучко підніс голову, вражений, підозріливий.

– Що-що?

– Ви небіжчик, сер, – повторив другий. – Мабуть, тому вам завжди холодно.

– Так є, сер. Мабуть, ви вже давно небіжчик, а ми й не помітили.

– Та що ви обоє мелете? – верескнув Док Деніка, ціпеніючи від повзучого передчуття якоїсь лютої, неминучої біди.

– Так є, сер, – сказав один з підлеглих. – За документами, ви вилетіли разом з Маквотом, щоб набрати льотних годин. З парашутом ви не вистрибнули – значить, розбилися.

– Цілком слушно, сер, – підтвердив другий. – Тіштеся, що у вас взагалі є температура.

Голова в Дока поїхала від замішання.

– Ви що, здуріли обоє? – спитав він. – Це дисциплінарне порушення! Я доповім сержантові Таузеру!

– Якраз сержант і сказав нам про це, – заперечив чи то Ґас, чи то Вес. – Воєнне Міністерство навіть збирається звідомити вашу дружину.

Док Деніка зойкнув, вискочив з санчастини й побіг скаржитися сержантові Таузеру, але той з відразою сахнувся від нього і порадив нікому не показуватись на очі, поки не прийде розпорядження, що робити з його останками.

– Їй-бо, він, здається, справді вмер, – тихим, шанобливим голосом затужив один з його двох підлеглих. – Жаль. Класний хлопець був, правда?

– Ага, був, – загорював другий. – Але я радий, що він нарешті ноги задер. Уже мене геть замучив своїм кров'яним тиском.

Місіс Деніка, дружина Дока Деніки, анітрохи не зраділа, що Док Деніка вмер, і розірвала мирну нічну тишу Стейтен-Айленда скорботним лементом, коли дізналася з телеграми від Воєнного Міністерства, що її чоловік загинув у бою. Сусідки кинулися її втішати, а їхні чоловіки приходили висловлювати співчуття і сподівались у глибині душі, що вона невдовзі переїде в іншу дільницю і звільнить їх від обов'язку постійно їй співчувати. Бідолашна жінка майже цілий тиждень нетямилася з горя. Потроху, героїчно, вона знайшла в собі сили подумати про майбутнє своє і своїх дітей, повне жахливих труднощів. А коли вже майже змирилася з горем, у двері, мов громом з ясного неба, закалатав поштар – з листом із-за моря, за підписом її чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним лихим чуткам. Місіс Деніка була приголомшена. Дату на листі розібрати не вдалося. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала стиль чоловіка, а також знайомий меланхолійно-жалісливий тон, хоча й печальніший, ніж звичайно. Місіс Деніка страшенно зраділа, розридалася і сто разів обцілувала пожмаканий, замусолений конверт зі штампом військової авіапошти. Вона настрочила чоловікові вдячного листа, вимагаючи деталей, і відправила телеграму в Воєнне Міністерство з повідомленням про помилку. Воєнне Міністерство ображено заявило у відповідь, що жодної помилки немає і що місіс Деніка, очевидно, стала жертвою якогось садиста-психопата з ескадрильї її чоловіка, що підробляє документи. Її лист до чоловіка повернувся нерозпечатаний зі штампом «Загинув у бою».

Місіс Деніка знову брутально овдовіла, але на цей раз горе їй полегшило повідомлення з Вашингтона, що вона є єдиною власницею військового страхового поліса на суму десять тисяч доларів, яку може одержати на вимогу. Усвідомлення, що їй з дітьми не загрожує нагальна голодна смерть, викликало на її обличчі відважну усмішку, і це стало поворотним моментом в її біді. Наступного ж дня Управління у справах ветеранів повідомило її листовно, що в зв'язку з кончиною чоловіка вона має право на довічну пенсію, а зараз їй належиться одноразова виплата на його похорон у розмірі двохсот п'ятдесяти доларів. Чек державного банку на двісті п'ятдесят доларів додавався. Поступово, невблаганноїї перспективи покращувались. На тому ж тижні надійшов лист з Управління соціального забезпечення, в якому повідомлялося, що, відповідно до закону 1935 року про страхування осіб похилого віку та їхніх утриманців, вона одержуватиме щомісячну допомогу на себе і на своїх неповнолітніх дітей, а також отримає одноразову виплату на похорон у розмірі двісті п'ятдесят доларів. З цими офіційними листами як доказом смерті чоловіка вона звернулась по виплату трьох страхових полісів Дока Деніки на суму в п'ятдесят тисяч доларів кожний; її клопотання задовольнили шанобливо і швидко. Кожний день приносив нові неочікувані дари. Ключем від банківської скриньки відкрився четвертий страховий поліс номінальною вартістю в п'ятдесят тисяч доларів, до вісімнадцяти тисяч готівкою, з яких ніхто не платив податку і платити не мусив. Братство, до якого належав її чоловік, надало їй ділянку на цвинтарі. Інше братство, членом якого він був, переказало на його поховання двісті п’ятдесят доларів. Окружна асоціація лікарів також виділила їй двісті п’ятдесят доларів на поховання.

Чоловіки найближчих її подруг почали з нею загравати. Місіс Деніка страшенно втішилася тим, як пішли справи, і пофарбувала волосся. Її фантастичні статки безперервно зростали, і їй доводилося щодня нагадувати собі, що всі оті сотні тисяч не варті були й цента без чоловіка, який міг би розділити з нею її щасливу долю. ЇЇ дивувало, що так багато організацій так сильно хотіли допомогти їй поховати Дока Деніку, а він тим часом, на Піанозі, переживав страшні часи, намагаючись втриматись на плаву, і з гнітючим передчуттям сушив собі голову, чому дружина не відповіла на його листа.

Він виявив, що став відщепенцем в ескадрильї, де сквернили його пам’ять за те, що він дав привід полковникові Каткарту збільшити норму бойових вильотів. Документи, що засвідчували його смерть, множились, як комашині яйця, і підкріплювали один одного, не залишаючи місця жодним сумнівам. Йому не давали ні платні, ні продовольства, і він виживав завдяки благодійності сержанта Таузера і Майла, хоч обоє знали, що він неживий. Полковник Каткарт відмовився його прийняти, а підполковник Корн передав через майора Денбі, що кремує його на місці, якщо він посміє з’явитися в штабі полку. Майор Денбі пояснив по секрету, що штаб полку злий на всіх військових лікарів через Стабза – кошлатого, з відвислим підборіддям, нечупарного лікаря з Данбарової ескадрильї, який зумисне і зухвало підбурював льотчиків до віроломного інакодумства, звільняючи від польотів усіх, хто відлітав шістдесят бойових завдань, і відповідно заповнював бланки, які штаб полку з обуренням скасовував і наказував повернути спантеличених пілотів, бомбардирів, штурманів та стрільців до виконання їхніх обов’язків. Бойовий дух ескадрильї стрімко падав, і за Данбаром почали стежити. У штабі полку зраділи, що Док Деніка загинув, і не збирались просити йому заміни.

За цих обставин навіть капелан не зміг би повернути Дока Деніку до життя. Тривога змінилася упокоренням, і Док Деніка все більше і більше нагадував хворого гризуна. Мішки під очима запали і почорніли, і він неприкаяно тинявся в сутінках, мов всюдисуща примара. Навіть капітан Флюм відсахнувся від нього, коли Док Деніка, відшукавши його в лісі, попросив допомоги. Ґас і Вес безжально прогнали його із санчастини, навіть не давши градусника для втіхи, і тоді, лише тоді він збагнув, що він справді небіжчик для всіх і всього і йому негайно треба щось робити, якщо хоче врятуватись.

Звертатись було нікуди, окрім як до дружини, і він нашкрябав їй палкого листа, благаючи її донести його скрутне становище до уваги Воєнного

Міністерства, а самій негайно звернутися до командира його полку, полковника Каткарта, по офіційне підтвердження того, що – незважаючи на різні чутки, які могли до неї дійти, – насправді то він благає її – її чоловік, Док Деніка, а не труп чи якийсь самозванець. Місіс Деніка була приголомшена глибиною почуттів у цьому майже нечитабельному благанні. Її розривали муки совісті, і вона вже була готова погодитись, але того ж таки дня прийшов інший лист від того ж таки полковника Каткарта, командира полку її чоловіка, і починався він так:

Шановний(а) містере, місіс, міс або містере і місіс Деніка! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений або пропав безвісти.

Місіс Деніка з дітьми переїхала до міста Ленсінг у штаті Мічиган, не залишивши адреси для листування.

Розділ 32

Йо-Йо та його сусіди

Йосаріан був у теплі, коли настали холоди і по тьмяному шиферно-сірому небу попливли китами низькі хмари – пливли майже без перерви, мов ті рокітливі, темні, залізні зграї бомбардувальників Б-17 та Б-24, що піднялися з італійських авіабаз дальньої дії два місяці тому, в день вторгнення до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що кощаві ноги Малого Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрому піску і гниють, немов кривава, потовчена пташина вилочка. Ніхто не хотів прибрати їх звідти – ні Ґас із Весом, ні навіть працівники шпитальної трупарні; всі вдавали, що ніг Малого Семпсона там нема, що їх назавжди віднесло відпливом на південь, як і все, що лишилось від Клевінджера та Oppa. Тепер, коли погода зіпсувалася, майже ніхто вже більше не вислизав потай до берега, щоб, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці обрубки.

Гарних днів уже не було. Не стало й легких вильотів. Був лише дошкульний дощ і похмурий, холодний туман, і льотчики вилітали тепер приблизно раз на тиждень, коли небо прояснялося. Ночами завивав вітер. Покарлючені, хирляві деревця скрипіли і стогнали, кожного ранку женучи думки Йосаріана, ще навіть півсонного, назад до кощавих ніг Малого Семпсона, які всіма цими темними, холодними, вітряними жовтневими ночами пухнуть і гниють безупинно, мов цокання годинника, під крижаним дощем на мокрому піску. Після ніг Малого Семпсона він починав думати про Сноудена, який жалібно скимлів, замерзаючи на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну, непорушну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, поки Йосаріан не закінчив обробляти й бинтувати помилкову рану на його нозі, а тоді раптом розплескав її по цілій підлозі. Ночами, намагаючись заснути, Йосаріан укладав список всіх, яких тільки знав, чоловіків, жінок і дітей, котрі вже пішли з життя. Він намагався пригадати всіх солдатів і воскресити образи всіх літніх людей, яких знав у дитинстві, – усіх тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і всіх тих жалюгідних, одурених крамарів, які вдосвіта відчиняли свої маленькі запилюжені крамнички і, недотепи, працювали там до півночі. Всі вони також померли. Здавалося, кількість померлих лише зростає. А німці все воюють і воюють. Смерть невідворотна, припустив він і вже почав думати, що шансів вижити в нього немає.

Йосаріанові було тепло, коли настали холоди, завдяки чудовій грубці Орра, і він міг би й далі комфортно жити-поживати в своєму теплому наметі, коли б не спогади про Орра і коли б одного дня до нього не ввірвалася банда життєрадісних сусідів, що прибули з двома повними бойовими екіпажами, які полковник Каткарт замовив – і дістав менш ніж за сорок вісім годин – на заміну Малому Семпсону і Маквоту. Коли Йосаріан, стомлено доплентавшись додому після завдання, побачив їх у своєму наметі, в нього вирвався довгий, голосний, хрипкий зойк протесту.

Їх було четверо, і вони на славу розважались, помагаючи один одному ставити койки. Тупотіли, мов коні. Побачивши їх, Йосаріан тут же зрозумів, що вони нестерпні. Жваві, завзяті й невгамовні, усі вони дружили ще зі Штатів. Вони були просто немислимі.

Це були галасливі, самовпевнені, пустоголові повнолітні юнаки. Вони вже покінчали коледжі й позаручувалися з гарненькими, охайними дівчатами, чиї фотографії вже стояли на цементній полиці над грубкою Орра. Вони катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони їздили верхи. Один з них уже раз переспав зі старшою жінкою. Вони мали спільних знайомих по всій країні й ходили до школи з кузенами один одного. Вони слухали репортажі про бейсбольні чемпіонати і дійсно цікавились результатами футбольних матчів. Самі недалекі, та бойовий дух мали високий. Вони раділи, що війна затягнулася і вони зможуть пізнати, що таке справжній бій. Вони вже майже розпакувалися, коли Йосаріан вигнав їх геть.

Про них просто не може бути мови, твердо роз’яснив Йосаріан сержантові Таузеру, а той з сумним виразом на жовтуватому конячому обличчі поінформував його, що новоприбулих офіцерів доведеться прийняти. Сержант Таузер не має права вимагати від штабу ще один шестимісний намет, коли Йосаріан живе у своєму сам-один.

– Я не живу сам-один, – надувся Йосаріан. – Там зі мною є небіжчик. Його звати Мад.

– Будь ласка, сер, – тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Таузер і покосився на чотирьох новоприбулих офіцерів, які розгублено слухали їхню розмову по той бік входу. – Мада вбито під час нальоту на Орв’єто. Вам це відомо. Він летів поруч з вами.

– Тоді чому ви не заберете його речі?

– Бо він до нас не прибув. Капітане, будь ласка, не починайте все спочатку. Якщо хочете, можете переселитися до лейтенанта Нейтлі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли ваше майно.

Але покинути намет Орра означало б покинути самого Орра на поталу цій банді тупуватих офіцерів, які тільки й чекають, щоб там поселитися. Це не буде справедливо, якщо галасливим недоросткам, які прийшли на все готове, дістанеться найкращий намет на острові. Але такі правила, пояснив сержант Таузер, і Йосаріанові не залишалось нічого іншого, як звільняти їм місце, зиркаючи недобрим винуватим поглядом, і скрушно підкидати короткі поради, поки вони облаштовувались у його приватному просторі, як у себе вдома.

З такими гнітючими людьми Йосаріан ще ніколи не зустрічався. У них завжди був прекрасний настрій. Вони з усього сміялися. Вони прозвали його жартома Йо-Йо, повертались напідпитку серед ночі і, весь час незґрабно наштовхуючись один на одного і хихочучи, будили його, хоч і старалися не шуміти, а коли він, лаючись, сідав на койці і починав нарікати, вони закидали його ослячими викриками життєрадісної приязні. А йому щоразу кортіло їх всіх порубати на м’ясо. Вони нагадували йому племінників Дональда Дака. Вони побоювались Йосаріана і без упину докучали йому своєю настирною щедрістю і нестерпною готовністю робити для нього всілякі дрібні послуги. Вони були недбалі, легковажні, милі, наївні, самовпевнені, шанобливі і галасливі. Вони були тупоголові і не мали жодних нарікань. Вони були в захваті від полковника Каткарта, а підполковника Корна вважали дотепним. Вони побоювались Йосаріана, та анітрохи не боялися сімдесяти вильотів полковника Каткарта. Ця четвірка чистокровних телят тішилася життям і доводила Йосаріана до сказу. Як було пояснити їм, що він дратівливий старомодний дивак двадцяти восьми років, який належить до іншого покоління, до іншої епохи, іншого світу, що розваги його нудять і не варті докладених зусиль, що й самі вони його нудять. Він не міг їм закрити рот; вони були гірші за жінок. Їм бракувало мізків, щоб бути самозаглибленими і пригніченими.

Їхні приятелі з інших ескадрилій почали безпардонно заскакувати до намету, перетворивши його на місце для своїх збіговиськ. Часто йому самому було вже нікуди дітися. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Дакет. А тепер, у сиру, вітряну пору, він не мав куди її повести! То було непередбачене лихо, і ох, як йому кортіло порозбивати їм голови кулаком або вхопити, одного за одним, за штани та за комір і раз і назавжди вижбурнути в мокрі, слизькі вічнозелені бур’яни, що росли поміж його власним пісуаром у вигляді іржавої продірявленої цвяхом каструлі та загальним клозетом із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабінку.

Замість того, щоб порозбивати їм голови, він, у калошах і чорному дощовику, почвалав крізь мжичку і темряву, щоби вмовити Вождя Білого Вівсюга переселитися до нього і своїми погрозами і свинськими манерами витурити геть цих гидливих, чепуристих вилупків. Але Вождь Білий Вівсюг застудився і думав, як би йому перебратися до шпиталю, щоб померти там від запалення легень. Інстинкт підказував Вождю Білому Вівсюгу, що його час настає. В грудях боліло, і він постійно кашляв. Віскі вже його не зігрівало. Найгіршим прокляттям було те, що капітан Флюм вернувся у свій причіп. Ось знамення з очевидним смислом.

– Він мусив повернутися, – доводив Йосаріан, марно намагаючись утішити похмурого широкогрудого індіанця, чиє міцно закроєне червоно-буре обличчя враз споганіло до якоїсь зачуханої вапнистої сіризни. – Він вмер би з холоду, якби пожив у лісі за такої негоди.

– Ні, це не негода, – вперто наполягав Вождь Білий Вівсюг. Він постукав себе по чолі з пророчим виразом. – Ні, сер. Цей жовтопузий щось знає. Він знає, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він знає.

І ось так я знаю, що настав мій час.

– А що каже Док Деніка?

– Мені нічого не дозволяють казати, – тужливо мовив Док Деніка зі свого стільчика в темному кутку: в миготливому полум'ї свічки його гладеньке клинкувате мініатюрне личко мало колір зеленої черепахи. Все навколо тхнуло цвіллю. Лампочка в наметі перегоріла кілька днів тому, і жоден з двох його мешканців не зміг зібратися на силі й вкрутити нову. – Мені більш не дозволяють займатись лікарською практикою, – додав Док Деніка.

– Він – небіжчик, – злостиво зауважив Вождь Білий Вівсюг з хрипким від мокротиння реготом. – Оце справді смішно.

– Я навіть не отримую платні.

– Оце справді смішно, – повторив Вождь Білий Вівсюг. – Весь цей час він знущався над моєю печінкою, а тепер глянь, що з ним сталося. Він труп. Його вбила власна жадібність.

– Не це мене вбило, – зауважив Док Деніка спокійним, байдужим тоном. – Жадібність тут ні при чім. Це все той паршивий доктор Стабз – настроїв полковника Каткарта й підполковника Корна проти військових лікарів. Він своєю принциповістю знеславить професію медика. А як не буде обачнішим – медична асоціація його штату забалотує його і не допустить до шпиталів.

Йосаріан дивився, як Вождь Білий Вівсюг обережно переливає віскі у три порожні пляшечки з-під шампуню і засовує їх до свого речового мішка.

– А ти не міг би дорогою до шпиталю зайти до мене і врізати комусь із них по носі? – задумливо спитав він. – Їх там четверо, скоро вони зовсім випхають мене з мого ж намету.

– Знаєш, щось подібне колись сталося з усім моїм племенем, – співчутливо зауважив Вождь Білий Вівсюг і хихотнув, відкинувшись на койці. – А чому ти не попросиш капітана Блека вигнати цих шмаркачів? Блек любить людей виганяти.

Йосаріан кисло скривився на саму лише згадку про капітана Блека, який вже знущався з новеньких льотчиків щоразу, як ті заходили в його розвідвідділ по карти чи інформацію. Подумавши про капітана Блека, Йосаріан змінив своє ставлення до сусідів на співчутливе і опікунське. Не їхня вина, що вони молоді й веселі, казав він сам собі, освітлюючи темну стежку додому хитливим променем ліхтарика. Він теж хотів би бути молодим та життєрадісним. І не їхня вина, що вони відважні, впевнені й безтурботні. Йому просто треба перетерпіти, поки одного-двох із них уб’ють, а решту поранять, отоді всі вони стануть нормальними. Він заприсягся, що буде толерантніший і зичливіший, та коли він, уже з приязнішим ставленням, пірнув у свій намет, у грубці гуділо яскраве полум’я, і він нажахано роззявив рота. Прекрасні березові поліна Орра оберталися в дим! Його сусіди кинули їх у вогонь! Він витріщився на чотири байдужі розпашілі обличчя, і йому хотілось їх обматюкати. Коли вони голосно, сердечно привітали його і гостинно запросили підсунути стільця й поїсти з ними смажених каштанів та печеної картоплі, йому хотілось зіткнути їх всіх лобами. Ну і що йому з ними робити?

А наступного ранку вони викинули небіжчика з намету! Ось так просто – взяли і викинули його геть! Вони винесли його койку і всі речі прямо в кущі і звалили там на купу, а потім повернулись до намету, бадьоро обтрушуючи руки, як після добре зробленої справи. Йосаріана приголомшила їхня рішуча снага і завзятість, їхня практична, прямолінійна ефективність. За кілька хвилин вони енергійно розв’язали проблему, над якою він і сержант Таузер марно билися місяцями. Йосаріан запанікував – перелякався, що і його вони можуть так само легко видворити, – побіг до Голодного Джо та й утік з ним до Рима за день до того, як повія Нейтлі нарешті добре виспалась і прокинулася сповненою кохання.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю