Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 19

Полковник Каткарт

Полковник Каткарт був спритний, успішний, нечупарний, нещасний чоловік тридцяти шести років, що ходив перевальцем і мріяв стати генералом. Завзятий і пригнічений, урівноважений і розчарований, самовдоволений і невпевнений, він наважувався на адміністративні хитрощі, аби відзначитись перед начальством, і жив у постійному страху, що всі його махінації можуть обернутися неприємностями. Це був вродливий і непривабливий, м'ясистий, марнославний хвалько, що запливав жиром і хронічно страждав через свої тривалі напади тяжких передчуттів. Полковник Каткарт був марнославний, бо в свої тридцять шість спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку; і полковник Каткарт був розчарований, бо хоч йому вже виповнилося тридцять шість, він був лише полковником.

Полковник Каткарт не сприймав абсолютних категорій. Він міряв свої власні успіхи лише досягненнями інших, а досконалістю вважав уміння зробити щось принаймні на рівні своїх однолітків, які робили те саме навіть краще. Той факт, що тисячі його однолітків і старших за нього не дослужилися навіть до майора, викликав у нього франтувате захоплення власною винятковістю; але з другого боку, були інші його однолітки й молодші за нього, що дослужилися вже до генералів, і це отруювало його душу болісним відчуттям власної неповноцінності й примушувало гризти собі нігті в такій непогамовній тривозі, якої не відчував навіть Голодний Джо.

Полковник Каткарт був кремезний, набундючений, широкоплечий, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і витіюватий мундштук, якого купив напередодні прибуття на Піанозу, коли його призначили командиром авіаполку. Він при кожній нагоді чванливо виставляв цей мундштук напоказ і навчився вправно ним орудувати. Зовсім несподівано він відкрив у собі благодатну схильність до куріння з мундштуком. Наскільки йому було відомо, його мундштук був єдиний на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка тішила і водночас тривожила його. Він узагалі не сумнівався, що такий ґречний інтелектуал, як генерал Пекем, схвалює його куріння з мундштуком, хоча зустрічались вони, на щастя, доволі рідко, і це тішило полковника Каткарта, оскільки генерал Пекем міг узагалі не схвалювати мундштука. Коли на полковника Каткарта нападали такі побоювання, він ледве стримувався, щоб не захлипати, і хотів викинути ту нечисть, але його завжди зупиняло незламне переконання, що мундштук надає його мужній, войовничій поставі особливий полиск рафінованого героїзму і підкреслює його разючу перевагу над усіма іншими полковниками американської армії, з якими він конкурує. Втім, хіба міг він бути певним?

Полковник Каткарт не давав собі з тим спокою – працьовитий, наполегливий, відданий воєнний стратег, який денно і нощно служив самому собі. Він був сам собі могилою, безстрашний і несхибний дипломат, який картав себе за кожну проґавлену можливість і розкаювався за кожну свою помилку, завжди напружений, дратівливий, озлоблений і чванливий. Це був доблесний опортуніст, який жадібно хапався за кожну нагоду, яку відкривав для нього підполковник Корн, і тут же з тоскним відчаєм тремтів через можливі непоправні наслідки. Він пожадливо колекціонував плітки і високо цінував чутки. Він вірив усьому, що чув, і нікому не довіряв. Він був постійно насторожі й безпомильно орієнтувався в стосунках і ситуаціях, яких не існувало. Він завжди був у курсі справ і зворушливо силкувався зрозуміти, що відбувається. Несамовитий, відважний задирака, він невтішно розмірковував про те непоправно жахливе враження, яке справляв на високопосадовців, котрі навряд чи й здогадувалися про його існування.

Усі його переслідували. Полковник Каткарт давав собі раду в житті, віднаходячи хистку рівновагу між листками у вінку своєї слави і плямами на репутації, блискучими уявними тріумфами і катастрофічними уявними поразками. Він щогодини коливався від болю до радості, то неймовірно роздимаючи грандіозність своїх перемог, то трагічно перебільшуючи серйозність поразок. Ніхто ніколи не бачив, як він дрімає. Якщо він від когось чув, що генерал Дрідл чи генерал Пекем усміхається, насупився або не робить ні те, ні те, він не давав собі спокою, аж поки не знаходив прийнятне пояснення, чому це відбувається, і затято бурчав, поки підполковник Корн не вмовляв його попуститись і глянути на речі простіше.

Підполковник Корн був відданим, незамінним союзником, який нервував полковника Каткарта. Полковник Каткарт клявся підполковнику Корну в довічній вдячності за кожну його геніальну ідею і тут же злився на нього, коли усвідомлював, що з неї може нічого не вийти. Полковник Каткарт був багато чим зобов'язаний підполковнику Корну й анітрохи його не любив. Вони були дуже близькі. Полковник Каткарт заздрив кмітливості підполковника Корна і постійно собі нагадував, що той, хоча майже на десять років старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у провінційному університеті. Полковник Каткарт оплакував свою лиху долю, що дала йому в помічники такого пересічного чоловіка, як підполковник Корн. Його принижувало, що він мусить цілковито залежати від особи, котра отримала освіту в провінційному університеті. Якщо вже хтось і мав стати для нього незамінним, журився полковник Каткарт, то чому ним не став хтось заможний і добре вдягнений, хтось із кращої родини, більш зрілий, ніж підполковник Корн, і хтось такий, хто не буде ставитися до бажання полковника Каткарта стати генералом настільки легковажно, як підполковник Корн, про що полковник Каткарт потайки здогадувався.

Полковник Каткарт так відчайдушно прагнув стати генералом, що заради цього був готовий випробувати будь-що, навіть релігію, тож якось уранці, через тиждень після того, як збільшив норму бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під брезклою випнутою губою і пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, лягла тінь чорної жорсткої щетини. Шкіра в нього ніколи не засмагала, і він старанно уникав сонця, щоб не обгоріти. Полковник був на голову вищий і вдвічі ширший за капелана, і поруч з його розбухлою, владною постаттю капелан відчув себе тендітним і слабким.

– Ознайомтесь, капелане, – наказав полковник Каткарт, устромляючи сигарету в мундштук і розвалившись в обертовому кріслі за своїм столом. – Скажіть, що ви про це думаєте.

Капелан слухняно заглянув у розгорнений журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де мовилося про американський бомбардувальний полк в Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом правив в інструкторській молебень. Капелан мало не розплакався від щастя, зметикувавши, що полковник не збирається його лаяти. Полковник Каткарт майже не розмовляв з капеланом від того буремного вечора, як витурив його за наказом генерала Дрідла з офіцерського клубу, коли Вождь Білий Вівсюг заліпив полковнику Мудусу кулаком у ніс. Капелан спочатку перелякався, що полковник Каткарт випише догану за його самовільне відвідання клубу минулого вечора. Він сходив туди з Йосаріаном і Данбаром, коли ті зненацька насунулися до його намету на лісовій галявині і запропонували піти з ними. Хоч і заляканий стараннями полковника Каткарта, капелан усе ж подумав, що йому ліпше наразитися на невдоволення полковника, ніж відкинути турботливе запрошення своїх двох нових приятелів, з якими познайомився у шпиталі кілька тижнів тому, коли провідував хворих, і які настільки успішно оберігали його від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням його офіційного обов’язку по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею незнайомих йому офіцерів та рядових, що вважали його білою вороною.

Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію і уважно перечитав усі підписи, силкуючись оформити відповідь на запитання полковника в граматично правильне речення, потім багато разів подумки повторив і перебудував його, перш ніж нарешті наважився заговорити.

– Я гадаю, що молебень перед кожним бойовим вильотом – це високоморальний і надзвичайно похвальний захід, сер, – запропонував він соромливо і замовк.

– Ну так, – сказав полковник. – Але мене цікавить, чи, на вашу думку, цей захід у нас спрацює.

– Так, сер, – не відразу відповів капелан. – Гадаю, що спрацює.

– В такому разі, я хотів би спробувати. – Масивні крохмалисті щоки полковника раптом зарум’янились яскравими плямами ентузіазму. Він зірвався на ноги і збуджено заходив по кімнаті. – Гляньте, як це допомогло тим людям в Англії. Ось тут у журналі є фотографія полковника, чий капелан править молебень перед кожним бойовим вильотом. Якщо молебні допомогли йому, то і нам допоможуть. Може, як ми почнемо молитися, моя фотографія також з'явиться в «Сатердей Івнінг Пост».

Полковник знову сів і стримано усміхнувся своїм щедрим сподіванням. Капелан не отримав жодного натяку, що йому слід казати далі. На його довгастому, досить блідому обличчі застиг задумливий вираз, і він ковзнув поглядом по високих кошиках з червоними помідорами-сливками, що рядами стояли уздовж стін. Він удавав, ніби обмірковує відповідь. За якийсь час він зрозумів, що витріщається на ряди кошиків з червоними помідорами-сливками, і його настільки заінтригувало, навіщо кошики, переповнені червоними помідорами-сливками, в кабінеті командира полку, що він геть забув про обговорення молитовних зустрічей, аж нарешті полковник Каткарт, добродушно відхилившись від теми, запитав:

– Хотіли б купити, капелане? Щойно з ферми, яку ми з підполковником Корном маємо в горах. Можете взяти один кошик гуртом.

– О ні, сер. Не треба.

– Ну, гаразд, – мовив полковник примирливо. – Не мусите. Майло з радістю вихопить з-під рук усе, що ми виростимо. Ось ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов груди в молоденької дівчини.

Капелан зашарівся, і полковник тут же зрозумів, що зробив помилку. Він присоромлено похилив голову, відчувши, як його масивні щоки запалали, а пальці стали грубими і неповороткими. Він злісно ненавидів капелана за те, що той був капеланом і перетворив на грубу нетактовність його жарт, який за інших обставин, безперечно, вважався б дотепним і вишуканим. Він жалюгідно силкувався придумати, як їм обом вибратися з цього прикрого становища. Тут він раптом пригадав, що цей капелан усього лиш капітан, і вмить випростався, мало не задихаючись від потрясіння й обурення. Його щоки люто стиснулися на думку, що він оце щойно зазнав ганебного приниження від свого однолітка, який досі лише капітан, і він втупився в капелана з такою мстивою, вбивчою ворожістю, що той затремтів. Полковник садистично карав капелана довгим, сердитим, злобливим, ненависним, мовчазним поглядом.

– Ми про щось інше говорили, – нарешті в'їдливо нагадав він капеланові. – Не про тверді, зрілі груди вродливих молодих дівчат, а про щось цілком інше. Ми говорили про релігійні відправи в інструкторській перед бойовими вильотами. Чи може нам щось завадити?

– Ні, сер, – пробурмотів капелан.

– Тоді почнемо з сьогоднішнього вильоту. – Полковник переходив до деталей, і ворожість його поступово пом'якшувалась. – Тепер мусите добре подумати, які саме молитви ми будемо читати. Не хочу нічого похмурого чи сумного. Нехай молитви будуть світлими й бадьорими, такими, щоб хлопці відлітали в доброму гуморі. Розумієте, про що я кажу? Нам не треба ніяких отих небесних царств і долин смерті. В усьому цьому забагато негативу. А чого це ви так скривилися?

– Вибачте, сер, – запнувся капелан. – Якраз коли ви це сказали, я думав про двадцять третій псалом.

– А про що там ідеться?

– Це той, про який ви щойно говорили, сер. «Господь – то мій пастир, тому...»

– Це той, про який я щойно говорив. Викидаємо. Що ще маєте?

– «Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли...»

– Ніяких вод, – вирішив полковник, різко дмухнувши в мундштук ПІСЛЯ того, як витрусив недопалок у мідну попільничку. – Чому б не спробувати щось музичне? Щось про арфи на вербах?

– Цей псалом має річки Вавилонські, сер, – відповів капелан. – «...там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона».

– Сіон? Негайно забудьмо про нього. Цікаво, як він узагалі сюди потрапив. У вас немає чогось веселішого, без цих вод, долин І Господа? Мені хотілося б уникати релігійної тематики, якщо це можливо.

Капелан став перепрошувати:

– Вибачте, сер, але майже всі відомі мені молитви доволі сумні за настроєм і бодай раз згадують ім’я Боже.

– Тоді треба знайти щось інше. Люди і так клянуть вильоти, на які я їх посилаю, то навіщо їм утовкмачувати ці проповіді з Богом, смертю чи Раєм. Чому б нам не вибрати позитивніший підхід? Чому б нам не помолитися за щось добре, як-от щільніший візерунок бомбування, наприклад? Хіба не можна помолитися за щільніший візерунок бомбування?

– Ну, так, сер, гадаю, що так, – непевно відповів капелан. – У такому разі я вам не потрібен. Ви самі це могли б зробити.

– Знаю, що міг би, – відрубав полковник. – Але ви тут, по-вашому, навіщо? Я міг би й харчі сам собі купувати, але це робота Майла, і саме тому він обслуговує всі інші полки в регіоні. Ваша робота – читати нам молитви, і відтепер ви перед кожним бойовим вильотом будете молитися за щільніший візерунок бомбування. Ясно? Я вважаю, що щільніший візерунок бомбування справді заслуговує на молитву. Це стане листком у вінку слави для нас з генералом Пекемом. Генерал Пекем вважає, що аерофотознімки виглядають значно краще, коли бомби вибухають ближче одна до одної.

– Генерал Пекем, сер?

– Саме так, капелане, – відповів полковник і, помітивши розгублений вигляд капелана, поблажливо хихотнув. – Не хотілось би розпускати чутки, але схоже на те, що генерал Дрідл нарешті на виході і на його місце висувають генерала Пекема. Щиро кажучи, я не буду засмучений, якщо це трапиться. Генерал Пекем чудова людина, і я думаю, з ним усім нам буде краще. З другого боку, цього може ніколи не статись, і ми залишимося з генералом Дрідлом. Щиро кажучи, і це мене не дуже засмутить, бо генерал Дрідл – теж чудова людина, і думаю, що з ним нам усім буде краще. Сподіваюсь, капелане, ви будете тримати язика за зубами. Я б не хотів, щоб хтось із них подумав, ніби я підтримую іншого.

– Слухаюсь, сер.

– Чудово, – вигукнув полковник і жваво звівся на ноги. – Але через усі ці балачки ми не потрапимо в «Сатердей Івнінг Пост», еге, капелане? Краще подивімось, як буде виглядати наш захід. До речі, капелане, поки що ні слова про це підполковникові Корну. Розумієте?

– Так, сер.

Полковник Каткарт у задумі затупцював туди-назад по вузькому проходу між кошиками з помідорами і письмовим столом та кріслами посеред кабінету.

– Вважаю, вам доведеться чекати за дверима, поки скінчиться інструктаж, бо вся інформація буде секретною. Ми можемо вас впускати, коли майор Денбі почне звіряти годинники. Гадаю, немає нічого таємного в точному часі. Поставимо в розкладі для вас півтори хвилини. Вам вистачить півтори хвилини?

– Так, сер. Якщо сюди не входить час, необхідний на те, щоб випустити з інструкторської атеїстів і впустити рядових.

Полковник Каткарт застиг на місці.

– Яких атеїстів? – ревнув він обурено, вмить він набрав виразу праведної І войовничої незгоди. – В моєму підрозділі атеїстів немає! Атеїзм протизаконний, хіба ні?

– Ні, сер.

– Дійсно ні? – здивувався полковник. – Тоді він антиамериканський, так?

– Не впевнений, сер, – відповів капелан.

– Зате я впевнений! – проголосив полковник. – Я не дозволю якійсь жменьці паршивих атеїстів зірвати богослужіння. Вони не отримають від мене жодних привілеїв. Нехай стоять, де стояли, і моляться разом з усіма. І до чого тут рядові? Якого чорта вони взагалі мають бути присутні?

Капелан відчув, як червоніє.

– Вибачте, сер. Я просто подумав, що ви захочете, щоб рядові також були присутні, адже вони полетять на завдання разом з офіцерами.

– Ні, не хотів. У них є свій Бог і свій капелан, хіба не так?

– Ні, не так, сер.

– Та що ви говорите? Хочете сказати, вони моляться тому самому Богові, що й ми?

– Так, сер.

– І він їх слухає?

– Думаю, що так, сер.

– Ну, хай йому біс, – відзначив полковник і пирхнув від подиву. За мить його настрій раптово зіпсувався, і він знервовано заходився пригладжувати рукою свої короткі чорні, сивіючі кучері. – Ви дійсно гадаєте, що слід було би впустити рядових? – спитав він стурбовано.

– Гадаю, що саме це і належить зробити, сер.

– Я б хотів, щоб їх не допускали, – зізнався полковник і забігав по кабінету, люто хрускаючи кісточками пальців. – Ох, тільки зрозумійте мене правильно, капелане. Я не те щоб вважаю, ніби рядові – брудні, вульгарні й посередні люди. Річ у тому, що в нас просто замало місця. Хоча, щиро кажучи, краще б наші офіцери не браталися з рядовими в інструкторській. Мені здається, їм досить того, що бачаться на бойових завданнях. Розумієте, капелане, дехто з моїх найкращих друзів – рядові, але ще ближче підпускати їх до себе я не збираюсь. Скажіть чесно, адже ви не хотіли б, щоб ваша сестра вийшла заміж за рядового вояка, хіба ні?

– Моя сестра – рядовий вояка, сер, – відповів капелан.

Полковник знову завмер на місці й уважно глянув на капелана, щоб пересвідчитися, що той з нього не насміхається.

– І що ви хочете цим сказати, капелане? Ви хотіли пожартувати?

– О ні, сер, – поспішно пояснив капелан з виглядом болісного занепокоєння. – Вона старший сержант морської піхоти.

Полковник завжди недолюблював капелана, а зараз відчував до нього ненависть і недовіру. Гостре передчуття небезпеки охопило його, і він задумався, чи капелан, бува, також не плете інтриги проти нього і чи капеланова смиренність не є часом зловісною машкарою, за якою ховається запекла гординя, що в глибині своїй лукава і безсоромна. Було щось кумедне в капеланові, і полковник невдовзі відгадав, що саме. Капелан увесь час стояв на «струнко», бо він забув сказати йому «вільно». Нехай і стоїть отак, мстиво вирішив полковник, просто щоб показати йому, хто тут головний, і вберегти себе від шкоди для власного престижу, визнавши свій недогляд.

Полковник Каткарт, мов лунатик, підійшов до вікна і, втупившись у нього важким, затуманеним поглядом, заглибився в понурі роздуми. Рядові завжди були ненадійні, вирішив він. Зі скорботним смутком дивився він униз, на полігон для стендової стрільби, який він звелів облаштувати для офіцерів свого штабу, і тепер йому пригадався той жахливий день, коли генерал Дрідл жорстоко вилаяв його в присутності підполковника Корна і майора Денбі й наказав відкрити полігон для всього бойового складу – і рядових, і офіцерів. Цей полігон для стендової стрільби був справжньою плямою на його репутації, змушений був визнати полковник Каткарт. Він був переконаний, що генерал Дрідл не забув про цей полігон, хоча, з другого боку, був також переконаний, що генерал Дрідл про нього не пам’ятає, а це насправді було дуже несправедливо, полковник Каткарт журився, бо сама собою ідея такого полігону для стендової стрільби мала б стати справжнім листком у вінок його слави, хоч насправді стала плямою на його репутації. Полковник Каткарт не міг точно підрахувати, скільки він втратив і скільки здобув з цим клятим стрільбищем, і йому захотілося, щоб поруч негайно опинився підполковник Корн і ще раз оцінив для нього цілу ту пригоду і розвіяв би всі його страхи.

Усе це дуже спантеличувало, усе дуже розхолоджувало. Полковник Каткарт вийняв з рота мундштук, сунув його сторчма до нагрудної кишені і з жалем заходився гризти нігті на руках. Усі були налаштовані проти нього, і він був засмучений до глибини душі через те, що в цю важку хвилину підполковника Корна не було поруч: допоміг би йому вирішити, що робити з тими молитовними зустрічами. Він узагалі не довіряв капеланові, оскільки той був усього лиш капітаном.

– Ви думаєте, – запитав він, – що недопущення рядових може стати перепоною для досягнення результатів?

Капелан завагався, знову відчувши себе на непевному ґрунті.

– Так, сер, – нарешті відповів він. – Думаю, цілком імовірно, що такий вчинок може понизити ваші шанси отримати відповідь на молитви за щільніший візерунок бомбування.

– Я про таке навіть не подумав! – вигукнув полковник, закліпавши очима, що стали мокрі, мов калюжі. – Тобто Бог може навіть покарати мене, розкидавши наші бомби?

– Так, сер, – сказав капелан. – Цілком імовірно, що Він може це зробити.

– Ну, тоді до біса молитви, – заявив полковник в пориві до незалежності. – Не збираюся влаштовувати ці кляті молитовні зустрічі, аби лише погіршити справи, – зневажливо реготнувши, він сів за стіл, устромив у рот порожній мундштук і на кілька секунд занурився в задумливе мовчання. – Я оце подумав, – зізнався він радше собі, ніж капеланові, – що молитва до Бога перед польотами, мабуть, не була вже аж така крута ідея. Редактори «Сатердей Івнінг Пост» могли б і не піти на співпрацю.

Полковник відмовився від свого проекту з жалем, оскільки задумав його цілком самостійно і сподівався з його допомогою яскраво продемонструвати всім і кожному, що насправді не потребує підполковника Корна. Та відмовившись, він зрадів, адже від самого початку його непокоїла небезпека, яку несло в собі впровадження в дію плану без попередньої консультації з підполковником Корном. Він зітхнув з величезним полегшенням. Відмовившись від своєї ідеї, він значно виріс у власних очах, адже прийняв, на його думку, дуже мудре рішення, і головне, він прийняв це мудре рішення без жодної консультації з підполковником Корном.

– Це все, сер? – запитав капелан.

– Ага, – відказав полковник Каткарт. – Хіба що ви маєте ще якусь пропозицію.

– Ні, сер. Тільки...

Полковник підвів очі, ніби його образили, і дивився на капелана з відстороненою недовірою.

– Тільки що, капелане?

– Сер, – сказав капелан, – дехто з людей дуже незадоволений, що ви підвищили норму бойових вильотів до шістдесяти. Мене просили про це з вами поговорити.

Полковник мовчав. Поки капелан чекав, його обличчя почервоніло аж до корінців рудуватого волосся. Полковник тримав його в нестерпній напрузі довгим, байдужим поглядом, позбавленим будь-якої емоції.

– Скажіть їм, що йде війна, – нарешті порадив він неживим голосом.

– Дякую, сер, скажу, – відповів капелан у пориві вдячності за те, що полковник нарешті заговорив. – Вони хотіли б знати, чому ви не викличете кілька екіпажів із резервних частин, які чекають в Африці, щоб ті їх замінили і дали можливість поїхати додому.

– Це адміністративне питання, – сказав полковник. – Не їм його вирішувати. – Він ліниво махнув рукою в бік стіни. – Візьміть собі помідор, капелане. Не соромтесь, я пригощаю.

– Дякую, сер. Сер...

– Нема за що. Як вам живеться в лісі, капелане? Все як має бути?

– Так, сер.

– Прекрасно. Звертайтеся в разі потреби.

– Так, сер. Дякую, сер. Сер...

– Дякую, що заскочили, капелане. Маю трохи роботи. Дайте знати, якщо придумаєте, як нам потрапити на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», гаразд?

– Так, сер, обов'язково. – Надзвичайним зусиллям волі капелан опанував себе і зухвало кинувся вперед. – Мене особливо турбує стан одного з наших бомбардирів, сер. Йосаріана.

Полковник рвучко підвів очі, щось неясно пригадуючи.

– Кого? – спитав він з тривогою.

– Йосаріана, сер.

– Йосаріана?

– Так, сер. Йосаріана. Він у дуже поганому стані, сер. Боюсь, він може довго не витримати і з розпачу накоїть біди.

– Це правда, капелане?

– Так, сер. Боюся, що так.

Полковник кілька секунд мовчки обдумував відповідь.

– Скажіть йому покладатися на Бога, – нарешті порадив він.

– Дякую, сер, – сказав капелан. – Скажу.