355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джозеф Геллер » Пастка-22 » Текст книги (страница 8)
Пастка-22
  • Текст добавлен: 8 ноября 2017, 09:30

Текст книги "Пастка-22"


Автор книги: Джозеф Геллер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 35 страниц)

Майор Майор стерпів би, якщо б його звалив на землю будь-хто інший з ескадрильї, але тільки не Йосаріан. Було щось ганебне в самій особі Йосаріана, який без угаву плів якісь нісенітниці про небіжчика в своєму наметі, якого там не було, а потім, після польоту на Авіньйон, зняв із себе весь одяг і ходив отак аж до того дня, коли з’явився генерал Дрідл, щоб причепити йому медаль за героїзм над Феррарою, і побачив його у строю цілком голим. Жодна душа в світі не мала права винести з Йосаріанового намету розкидані манатки небіжчика. Майор Майор позбувся таких повноважень, коли дозволив сержанту Таузеру відрапортувати про лейтенанта, якого збили над Орв’єто менш ніж за дві години після його прибуття в ескадрилью, як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї. Єдина особа, котра мала якесь право винести речі лейтенанта з Йосаріанового намету, був, на думку майора Майора, сам Йосаріан, та навіть і Йосаріан, на думку майора Майора, не мав такого права.

Майор Майор застогнав, коли Йосаріан повалив його на землю, і спробував випручатись і стати на ноги, та Йосаріан не давав.

– Капітан Йосаріан, – сказав Йосаріан, – просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті.

– Дайте мені підвестися, – попросив майор Майор зі своєї незручної пози. – Я не можу відповісти на привітання, лежачи на своїй руці.

Йосаріан відпустив його. Обоє поволі встали. Йосаріан знову віддав честь і повторив прохання.

– Ходімо до мого кабінету, – сказав майор Майор. – Думаю, тут не найкраще місце для розмови.

– Так, сер, – відповів Йосаріан.

Вони обтрусили пилюку з одягу і пішли в напруженій мовчанці до канцелярії.

– Дайте мені пару хвилин, я змащу подряпини меркурохромом, – сказав майор Майор біля входу. – Потім сержант Таузер вас запросить.

– Так, сер.

Майор Майор гордо пройшов через канцелярію, не дивлячись на писарів, що посхилялись над друкарськими машинками і картотеками. Він запнув за собою завісу, яка відділяла його кабінет, а тоді, опинившись наодинці, метнувся до вікна, вискочив на вулицю і дав драла. Дорогу йому заступив Йосаріан. Він стояв на «струнко» і знову віддав йому честь.

– Капітан Йосаріан просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті, – повторив він рішуче.

– Дозволу не даю, – відрубав майор Майор.

– Так не піде.

Майор Майор здався.

– Гаразд, – втомлено поступився він. – Я вас вислухаю. Заскакуйте до кабінету.

– Після вас.

Вони заскочили до кабінету. Майор Майор присів, а Йосаріан заходив перед його столом і повів мову про те, що він не хоче більше вилітати на завдання. «Що я можу тут зробити?» – подумки запитував себе майор Майор. Усе, що він міг зробити, – це дотримуватись інструкцій полковника Корна і сподіватися на краще.

– Чому ні? – запитав він.

– Я боюся.

– Немає чого соромитися, – приязно порадив йому майор Майор. – Ми всі боїмося.

– Я не соромлюся, – відповів Йосаріан. – Я просто боюся.

– Це нормально – відчувати страх. Навіть найхоробріші бояться. Один із наших обов’язків на полі бою – подолати наш страх.

– О, припиніть, майоре. Може, обійдемося без цієї ахінеї?

Майор Майор зніяковіло опустив очі і заходився перебирати пальцями.

– Що ви хочете почути від мене?

– Що я відлітав свою норму і можу повертатися додому.

– Скільки у вас вильотів?

– П’ятдесят один.

– Вам залишилося відлітати лише чотири.

– Він підвищить норму. Кожен раз, коли я наближаюся до кінця, підвищує.

– Можливо, цього разу – ні.

– Він усе одно нікого не відпускає додому. Він просто тримає нас тут, поки не прийде наказ на ротацію, а коли не вистачає людей для екіпажів, він знову збільшує кількість вильотів і включає їх до бойового складу. Він тільки так і робить, відколи тут з’явився.

– Не можна звинувачувати полковника Каткарта за затримку наказів, – зауважив майор Майор. – Це відповідальність штабу Двадцять сьомої повітряної армії – швидко опрацьовувати накази, щойно вони отримують їх від нас.

– Він усе одно міг би попросити заміну, а нас відправити додому, коли ті накази повертаються назад. Я чув, що в штабі Двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів і що це його ідея – примусити нас літати п’ятдесят п’ять.

– Я про це нічого не знаю, – відповів майор Майор. – Полковник Каткарт – наш командир, і ми мусимо виконувати його накази. Чому б вам не зробити ще чотири бойові вильоти і подивитися, що з того вийде?

– Я не хочу.

«І що тут вдієш? – знову запитав себе майор Майор. – Що робити з чоловіком, який дивиться тобі прямо в очі і каже, що він краще вмре, ніж дасть убити себе в бою, з чоловіком, який настільки ж дорослий і розумний, як ти, а ти мусиш удавати, що це не так? Що йому сказати?»

– Припустімо, ми дозволимо вам вибрати собі патрульні вильоти, – сказав майор Майор. – Таким чином ви злітаєте на чотири завдання без жодного ризику.

– Не треба мені ніяких патрульних вильотів. Я не хочу більше брати участь у війні.

– А вам би хотілося, щоб наша країна програла? – запитав майор Майор.

– Ми не програємо. У нас більше війська, більше грошей і більше ресурсів. Є десять мільйонів чоловіків в одностроях, які можуть мене замінити. Кількох убивають, а набагато більше заробляють і розважаються. Нехай вб’ють когось іншого.

– Уявіть собі, якби всі наші так думали.

– Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні?

«Ну що ти йому скажеш?» – засмучено міркував майор Майор. Не міг же він сказати, що нічого не може вдіяти. Сказати, що він нічого не може вдіяти, означало б, що він вдіяв би щось, якби міг, і що принципи полковника Корна хибують на несправедливість. Полковник Корн висловився дуже чітко: майор Майор не сміє говорити, що він нічого не може вдіяти.

– Мені шкода, – сказав він. – Але я нічого не можу вдіяти.

Розділ 10

Вінтерґрін

Клевінджер помер. Ось так виявилась фундаментальна хибність його філософії. Якось під вечір, повертаючись із щотижневого патрульного вильоту до Парми, вісімнадцять літаків пірнули в променисто-білу хмару над узбережжям Ельби; виринуло з хмари сімнадцять. Від зниклого літака не лишилося жодних слідів – ні в небі, ні на лискучій нефритовій гладіні моря. Жодних уламків. Аж до заходу сонця вертольоти кружляли в білій хмарі. За ніч хмара розвіялась, а вранці Клевінджера вже не стало.

Це зникнення вразило всіх – вразило, звичайно ж, так само, як Велика змова на тренувальній базі Ловері-Філд, де шістдесят чотири курсанти з однієї казарми зникли в день отримання платні – як у воду канули. До моменту, коли Клевінджер настільки спритно покинув цей світ, Йосаріан гадав, що хлопці просто всі разом вирішили піти в самоволку. Його так надихнуло це масове ухилення від виконання священного обов’язку, що він з радістю побіг донести бентежну новину колишньому РПК Вінтерґріну.

– А що тут радісного? – зневажливо вишкірився колишній РПК Вінтерґрін, зіпершись заляпаним солдатським черевиком на лопату і прихилившись сутулою спиною до стіни однієї з тих глибоких квадратних ям, копання яких стало його військовою спеціальністю.

Колишній РПК Вінтерґрін був єхидним салагою, що любив чинити всім наперекір. Щоразу, як він втікав у самоволку, його ловили і примушували протягом певного часу копати, а потім загрібати ями по шість футів у глибину, ширину та довжину. Щойно відбувши покарання, він знову тікав у самоволку. Колишній РПК Вінтерґрін прийняв роль землекопа з покірливою самовідданістю справжнього патріота.

– Непогане в мене життя, – по-філософськи мудрував він. – Хтось же мусить це робити.

Йому вистачило клепки зрозуміти, що копання ям у штаті Колорадо – не така вже й погана робота в час війни. Оскільки великого попиту на ями не було, він міг копати й загрібати їх не кваплячись, і тому рідко коли перепрацьовувався. З іншого боку, військовий трибунал кожного разу понижував його до простого рядового. Він відчував гострий жаль за втраченим званням.

– Приємно було бути рядовим першого класу, – згадував він тужливо. – Я мав суспільне становище – розумієте, про що йдеться? – і обертався в найкращих колах. – На його обличчя лягла тінь смиренності. – Але тепер усе це позаду, – припустив він. – Тепер, коли піду в самоволку, я буду простим солдатом, і знаю, що це вже не те. – Копання ям не обіцяло йому великого майбутнього. – Та й робота ця тимчасова. Я втрачаю її щоразу, коли закінчується покарання. А тоді, якщо захочу попрацювати, я знову мушу втікати в самоволку. Але навіть цього вже не можу робити. Бо тут є одна засторога. Пастка-22. Тепер після самоволки мене чекає каторжна тюрма. Не знаю, що зі мною буде. Якщо не буду обережним, то й за океан можуть заслати! – він не хотів копати ями до кінця життя, але не мав нічого проти цього заняття, поки тривала війна, бо таким був його внесок у перемогу. – У кожного є свій обов’язок, – зауважив він, – і кожен повинен його виконувати. Мій обов’язок – копати ями, і я настільки добре його виконую, що мене представлено до медалі «За зразкову службу». Твій обов’язок – тинятися без діла в льотному училищі і надіятися, що війна закінчиться раніше, ніж ти з нього вийдеш. А обов’язок вояків за океаном – виграти війну, і мені б хотілося, щоб вони виконували свій обов’язок настільки ж добре, як я виконую свій. Було б нечесно, якби я мав летіти за океан і виконувати ще й їхню роботу, хіба ні?

Одного дня, копаючи одну зі своїх ям, колишній РПК Вінтерґрін пошкодив каналізаційну трубу і мало не втонув, перш ніж його вивудили звідти напівпритомним. Прокотилася чутка, що він наткнувся на нафту, і Вождя Білого Вівсюга негайно вигнали з бази. Невдовзі кожен, хто зумів знайти лопату, взявся несамовито копати ями, шукаючи нафту. Пилюка літала всюди; це видовище нагадувало Піанозу через сім місяців, коли якось уночі Майло відправив усі літаки, які зібрав у своєму синдикаті «М і М», розбомбити ескадрилью, а також аеродром, бомбові склади та ремонтні ангари, а на ранок усі, хто вцілів, заходились рити у твердому ґрунті вузькі криївки, покриваючи їх броньовими листами, поцупленими в ремонтних майстернях, та рваними квадратами водонепроникного брезенту, нишком відшматованими від бічних клапанів сусідських наметів. Вождя Білого Вівсюга вивезли з Колорадо, щойно пройшла чутка про нафту, і врешті він опинився на Піанозі на місці лейтенанта Кумса, котрий одного дня захотів глянути, що таке бойовий виліт, і напросився пасажиром у літак Крафта й загинув разом з ним над Феррарою. Щоразу, згадуючи Крафта, Йосаріан відчував свою провину – тому, що Крафт загинув тоді, коли Йосаріан зробив другий захід на ціль, і також тому, що Крафт був несамохіть втягнутий у знаменитий атабриновий бунт, який почався в Пуерто-Ріко, на першому етапі їхнього перельоту через океан, і завершився через десять днів на Піанозі, коли, щойно приземлившись, сповнений почуття обов’язку Еплбі попрямував до канцелярії доповісти про відмову Йосаріана приймати таблетки атабрину. Сержант запропонував йому сісти.

– Дякую, сержанте, я сяду, – сказав Еплбі. – Скільки приблизно доведеться чекати? Сьогодні в мене багато справ, які мушу зробити, щоб завтра з самого ранку, в будь-яку хвилину бути готовим до бою.

– Перепрошую?

– Що таке, сержанте?

– Яким було ваше запитання?

– Скільки приблизно доведеться чекати, щоб побачити майора?

– Доки він не піде на обід, – відповів сержант Таузер. – Тоді відразу можете заходити.

– Але його в кабінеті не буде, так?

– Не буде, сер. Майор Майор повернеться лише після обіду.

– Розумію, – нерішуче мовив Еплбі. – Тоді я краще зайду після обіду.

Еплбі покидав канцелярію трохи спантеличеним. Коли переступав поріг, йому здалося, що він помітив, як високий чорнявий офіцер, схожий на Генрі Фонду, вискочив з вікна штабного намету і вмить шугонув за ріг. Еплбі зупинився і замружив очі. Його охопив тривожний сумнів. А раптом він захворів на малярію або, ще гірше, отримав передозування атабрином? Еплбі приймав учетверо більше таблеток атабрину, ніж було приписано, бо хотів бути вчетверо кращим пілотом за всіх решту. Його очі ще були заплющеними, коли сержант Таузер легенько поплескав його по плечу і сказав, що він може зайти в кабінет, якщо хоче, оскільки майор Майор щойно вийшов. Упевненість повернулася до Еплбі.

– Дякую, сержанте. Він скоро повернеться?

– Він повернеться відразу після обіду. Тоді вам доведеться вийти і почекати, поки він піде вечеряти. Майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

– Сержанте, що ви щойно сказали?

– Я сказав, що майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

Еплбі уважно глянув на сержанта Таузера і спробував перейти на твердий тон:

– Сержанте, ви робите з мене дурня лише тому, що я новачок в ескадрильї, а ви вже довший час тут, за кордоном?

– О ні, сер, – шанобливо відповів сержант. – Я лише виконую накази. Можете спитатися майора Майора, коли його побачите.

– Це саме те, що я хочу зробити, сержанте. Коли я можу його побачити?

– Ніколи.

Збуряковілий від приниження, Еплбі написав рапорт про Йосаріана й атабринові таблетки у блокноті, який простягнув йому сержант, і мерщій вийшов, міркуючи по дорозі, що Йосаріан, мабуть, не єдиний псих, удостоєний честі носити офіцерську форму.

На той час, коли полковник Каткарт підвищив кількість обов’язкових вильотів до п’ятдесяти п’яти, сержант Таузер уже запідозрив, що, мабуть, кожен чоловік в офіцерській формі – псих. Сержант Таузер був худорлявий незґрабний хлопчина з м’яким і світлим, майже безбарвним волоссям, запалими щоками й зубами, мов великі кусні білого рафінаду. Він завідував справами ескадрильї і не отримував від цього жодного задоволення. Такі люди, як Голодний Джо, зирили на нього з ненавистю, змішаною з осудом, а Еплбі, здобувши славу завзятого пілота і непереможного гравця в пінг-понг, заповзявся на віддяку грубіянити йому за кожної нагоди. Сержант Таузер вів справи ескадрильї, тому що ніхто інший їх не вів. Його не цікавили війна чи кар’єра. Його цікавили викопні черепки та антикварні меблі.

Непомітно для себе самого сержант Таузер призвичаївся подумки називати небіжчика в Йосаріановім наметі тими самими словами, що і Йосаріан, – небіжчиком в Йосаріановім наметі. Насправді ж він ним не був. Він був просто запасним пілотом, якого вбили в бою ще до моменту його офіційного виходу на службу. Він зупинився біля намету опервідділу, щоб запитати, як пройти до канцелярії, а його тут же відправили в бій, оскільки більшість пілотів уже виконали обов’язкові на той час тридцять п’ять вильотів і капітанові Пілчарду з капітаном Реном було складно зібрати визначену штабом полку кількість екіпажів. А що його не зарахували офіційно до ескадрильї, то не могли й офіційно відрахувати, і сержант Таузер передчував, що листування стосовно цього бідолахи котитиметься відлунням довіку.

Прізвище його було Мад[9]9
  В оригіналі твору прізвище персонажа Mudd асоціюється з англійським словом mud – «бруд», «мул».


[Закрыть]
. Для сержанта Таузера, який з однаковою відразою засуджував будь-яке насилля і зайві витрати, здавалося жахливим марнотратством відправити Мада літаком через цілий океан лише для того, щоб його розірвало на шматки над Орв’єто за менш ніж дві години після прибуття. Ніхто не міг пригадати, ким і яким він був, і менш за всіх – капітан Пілчард і капітан Рен, котрі пам’ятали тільки те, що новоприбулий офіцер з’явився в наметі опервідділу, лише щоб його тут же послали на смерть, і котрі щоразу, як мова заходила про небіжчика з Йосаріанового намету, засоромлено червоніли. Єдині, хто могли запам’ятати Мада, були люди з того самого літака, але їх усіх також розірвало на шматки.

Зате Йосаріан точно знав, хто такий цей Мад. Мад був невідомим солдатом, який не мав жодного шансу вижити, адже про всіх невідомих солдатів відомо лиш одне – вони не мали шансу вижити. Вони приречені на смерть. І цей мертвий чоловік був справді невідомий, хоча його речі купою лежали на ліжку в Йосаріановому наметі майже в такому ж порядку, як він залишив їх три місяці тому в день, коли він так і не прибув, – речі, просякнуті смертю вже десь через дві години, так само як просякло смертю геть усе наступного тижня, під час Величезної облоги Болоньї, коли пліснявий запах тліну завис у повітрі з вологим їдким туманом, огорнувши всіх тих, хто готувався до вильоту.

Ухилитись від вильоту на Болонью було неможливо, оскільки полковник Каткарт зголосився розбомбити силами свого авіаполку польові склади боєприпасів, яких не могли знищити з великої висоти важкі бомбардувальники, що базувалися на материковій Італії. Кожний день простою поглиблював відчуття небезпеки і понурого відчаю. Чіпке, нездоланне передчуття смерті невпинно розповзалося під шум безперервного дощу, в’їдаючись у марні обличчя іржавими плямами якоїсь повзучої хвороби. Усі відгонили формаліном. Звернутись по допомогу було нікуди, навіть у санчастину, бо її закрили за наказом підполковника Корна, щоб ніхто не міг піти до лікаря, як це вони всі зробили того погожого дня з якоюсь загадковою епідемією діареї, що призвело до ще однієї затримки. Тепер візити до лікаря були тимчасово припинені, а двері санчастини – наглухо зачинені, тож Док Деніка коротав перерви між дощами, вилізши на високу табуретку, де безмовно і з печальною байдужістю всотував слабкі спалахи страху, сидячи, мов меланхолійний канюк, під зловісним оголошенням на зачинених дверях санчастини, що його колись капітан Блек написав від руки задля жарту, а тепер Док Деніка залишив висіти, бо це був не жарт. Оголошення, обрамлене чорним олівцем, сповіщало: ТИМЧАСОВО НЕ ПРАЦЮЄ. СМЕРТЬ У РОДИНІ. Страх витавусюди, і в Данбаровій ескадрильї також. Якось пізно ввечері Данбар допитливо просунув голову до намету санчастини і з повагою заговорив до невиразного силуету доктора Стабза, який сидів у густих сутінках перед пляшкою віскі й бокатою карафкою очищеної питної води.

– Як ви? – турботливо запитав він.

– Жахливо, – відповів доктор Стабз.

– Що ви тут робите?

– Сиджу.

– А я думав, що прийому хворих уже немає.

– Немає.

– Тоді чому ви тут сидите?

– А де ж мені сидіти? В клятому клубі офіцерів з полковником Каткартом і Корном? Ви знаєте, що я тут роблю?

– Сидите.

– Я маю на увазі – в ескадрильї. Не в наметі. Не будьте вже аж таким мудрагелем. Здогадуєтесь, чим займається лікар в ескадрильї?

– В санчастинах інших ескадрилій наглухо позабивали двері, – зауважив Данбар.

– Якщо хтось увійде до мене, я звільню його від польотів, – поклявся доктор Стабз. – Плювати я хотів на те, що вони скажуть.

– Ви не можете нікого звільнити, – нагадав йому Данбар. – Хіба не знаєте наказів?

– Я покладу його на сраку одним уколом і вже точно забороню літати, – сардонічно реготнув доктор Стабз на саму думку про таку можливість. – Уявили собі, що можуть наказом скасувати прийом хворих. Вилупки. Ух, знов паде. – Знову закрапав дощ, спочатку по деревах, потім по калюжах, а відтак, з легким заспокійливим шурхотом, по брезентовому даху. – Усе промокло, – зауважив доктор Стабз з відразою. – Навіть клозети і пісуари збунтувалися. Весь клятий світ смердить, як гробовище!

Коли він замовк, запала бездонна тиша. Впала ніч. З’явилося відчуття безмежної самотності.

– Увімкніть світло, – запропонував Данбар.

– Світла немає. Ліньки запускати генератор. Колись я ловив кайф від того, що рятував людські життя. А тепер думаю, який до біса в цьому сенс, коли всі й так помруть.

– О, в тому є сенс, не переживайте, – запевнив його Данбар.

– Справді? Який сенс?

– Сенс у тому, щоб не дати їм померти якомога довше.

– Ну та, але який все-таки сенс, якщо всі рано чи пізно повмирають?

– Штука в тому, щоб не думати про це.

– Забудьте про хитрість. Який в дідька сенс?

Данбар замислився на кілька хвилин.

– А хто його в дідька знає?

Данбар не знав. Болонья мала б викликати в Данбара захват, бо хвилини чекання повзли, а години тягнулись, мов століття. Натомість він мучився передчуттям, що його вб’ють.

– Вам справді ще потрібен кодеїн? – запитав доктор Стабз.

– Ця для мого друга Йосаріана. Він упевнений, що його вб’ють.

– Йосаріан? Хто в дідька цей Йосаріан? І що це за ім’я таке – Йосаріан? Це не той, що якось напився і затіяв у клубі офіцерів бійку з підполковником Корном?

– Саме він. Він ассирієць.

– Цей божевільний сучий син.

– Він не божевільний, – заперечив Данбар. – Він присягається, що не полетить у Болонью.

– Саме це я і маю на увазі, – відповів доктор Стабз. – Цей псих, можливо, остання нормальна людина.

Розділ 11

Капітан Блек

Першим про це довідався капрал Колодни, отримавши телефонограму зі штабу, і новина настільки його приголомшила, що він навшпиньках попрямував через весь намет розвідвідділу до капітана Блека, що дрімав у кріслі, виклавши на стіл свої кощаві гомілки, і переляканим шепотом переказав йому почуте.

Капітан Блек умить пожвавішав.

– Болонья? – радісно вигукнув він. – Ах, чорт забирай! – Він голосно розреготався. – Болонья, га? – Він знову засміявся і захитав головою з приємного подиву. – Ти ба! Ото уявляю собі фізіономії цих вилупків, коли вони дізнаються, що летять на Болонью. Ха-ха-ха!

Капітан Блек уперше посміявся від душі, відколи майор Майор перехитрив його і вибився в командири ескадрильї; він підвівся, стримуючи збудження, і розташувався за перегородкою, щоби сповна натішитися своєю радістю, коли бомбардири прийдуть по свої комплекти карт.

– Ось так, вилупки, на Болонью, – усе повторював він бомбардирам, які з недовірою перепитували, чи вони дійсно летять на Болонью. – Ха! Ха! Ха! Виїдайте собі печінки, вилупки. Цього разу ви справді попалися.

Капітан Блек вийшов за останнім бомбардиром з намету, аби насолодитись видовищем, як сприйняли цю звістку решта офіцерів та рядових, які збиралися зі своїми шоломами, парашутами і бронежилетами біля чотирьох вантажівок, що чекали в центрі ескадрильї. Це був високий, вузькоплечий, понурий чоловік, який рухався з млявістю краба. Він голив своє загострене бліде обличчя раз на три-чотири дні, і тому здавалося, що він постійно відрощує над тонкою верхньою губою рудуваті вуса. Побачене на вулиці його не розчарувало. Лиця в усіх почорніли й заціпеніли від переляку, і капітан Блек смачно позіхав, витирав рештки сонливості з очей і злорадно реготав, знов і знов нагадуючи котромусь про печінки.

Болонья стала в житті капітана Блека найвидатнішою подією від того дня, коли майор Дулут загинув над Перуджею і на його місце мало не призначили капітана Блека. На радіограму про смерть майора Дулута капітан Блек відгукнувся хвилею радості. Хоча раніше капітан Блек про посаду командира ескадрильї і не думав, цієї миті він зрозумів, що було б логічно, якби саме його зробили наступником майора Дулута. Найперше, він був офіцером розвідки, тобто більше поінформованим за інших офіцерів ескадрильї. Щоправда, на відміну від майора Дулута та всіх інших командирів ескадрилій, він не літав на бойові завдання, але це був ще один переконливий аргумент на його користь, адже його життю ніщо не загрожувало і він зміг би обіймати цю посаду доти, доки потребуватиме його країна. Чим довше капітан Блек думав про це призначення, тим неминучішим воно здавалося. Залишилось тільки чимшвидше закинути потрібне слівце в потрібному місці. Він поспішив до свого кабінету, аби скласти план дій. Відкинувшись у поворотному кріслі, виклавши ноги на стіл і заплющивши очі, він почав уявляти собі, яким прекрасним буде його життя на посаді командира ескадрильї.

Поки капітан Блек мріяв, полковник Каткарт діяв, і капітана Блека приголомшила спритність, з якою майор Майор його перехитрив. Призначення майора Майора командиром ескадрильї викликало в нього сум’яття з присмаком лютого обурення, якого він анітрохи не намагався приховувати. Коли його колеги, офіцери адмінслужби, висловили подив з приводу того, що полковник Каткарт вибрав майора Майора, капітан Блек пробурмотів, що тут відбувається щось підозріле; коли вони замислились над політичною вагою схожості майора Майора з Генрі Фондою, капітан Блек заявив, що майор Майор і справді є самим Генрі Фондою; а коли вони зауважили, що майор Майор трохи дивний, капітан Блек оголосив, що майор Майор – комуніст.

– Вони захоплюють все, – палко проголосив він. – Якщо хочете, ви можете собі скласти руки і потурати їм, але я цього робити не збираюсь. Я буду боротись. Віднині я буду примушувати кожного сучого сина, який зайде в мій розвідвідділ, підписати присягу на вірність. А цьому вилупку майору Майору я не дам її підписати, навіть якщо попросить.

Уже на ранок Славетний похід за присягу на вірність буяв пишним цвітом і капітан Блек із захватом виявив, що опинився на його чолі. Це була справжня знахідка. Всі рядові та офіцери, що вирушали на бойове завдання, мусили підписувати присягу на вірність, щоб отримати в розвідвідділі свої планшети з картами, другу присягу – задля бронежилетів і парашутів з парашутного намету, третю присягу – в лейтенанта Балкінгтона, начальника автобази, щоб їм дозволили переїхати від ескадрильї до аеродрому у вантажівках. Куди не підеш, усюди доводилось підписувати присягу на вірність. Підписували присягу, щоб одержати платню в бухгалтера, щоб дістати сухий пайок на складі, щоб підстригтися в перукаря-італійця. Для капітана Блека кожен офіцер, який підтримував його Славетний похід за присягу на вірність, ставав конкурентом, і той цілодобово щось планував і вигадував, як би то випередити всіх на крок. У відданості батьківщині він не бажав мати собі рівних. Коли інші офіцери взялися наслідувати його почин і впроваджували свої власні присяги на вірність, він тут же їх перевершував, примушуючи кожного сучого сина, котрий заходив у його намет, підписувати одразу дві присяги на вірність, потім три, а далі чотири; потім він запровадив обітницю про відданість, а після неї – виконання державного гімну «Зоряний прапор» – один куплет, два куплети, три, чотири. Щоразу, обігнавши своїх суперників, капітан Блек зневажливо відмахувався від них за їхню неспроможність наслідувати його приклад. А коли вони переймали його приклад, він стурбовано відступав і сушив собі голову над якоюсь новою хитрістю, котра дала б йому змогу ще раз зневажливо їх відштовхнути.

Не зауваживши, як це сталося, вояки ескадрильї опинилися під п’ятою адміністраторів, чиїм призначенням було їм слугувати. Цілими днями вояків залякували, ображали, принижували і штовхали з усіх боків. Коли вони виявляли невдоволення, капітан Блек відповідав, що відданий чоловік не буде проти попідписувати стільки присяг, скільки треба. Усім, хто ставив під сумнів дієвість присяг на вірність, він відповідав, що всі ті, хто дійсно віддані своїй батьківщині, будуть гордитися можливістю дати обіцянку стільки разів, скільки він їх примусить. А всім, хто запитував про мораль, він заявляв, що «Зоряний прапор» – найвидатніший музичний твір усіх часів і народів. Чим більше присяг на вірність підписав чоловік, тим відданішим він був; для капітана Блека це було ясно як день, і він попросив капрала Колодни щодня підписувати його ім’ям сотні присяг на вірність, щоб він завжди міг довести, що відданіший за будь-кого іншого.

– Головне, щоб вони безперестану давали обіцянки, – пояснював він своєму почту. – Немає значення, вірять вони в це чи ні. Саме тому маленькі діти дають обітниці на відданість задовго до того, як зрозуміють значення слів «обітниця» і «відданість».

Для капітана Пілчарда і капітана Рена Славетний похід за присягу на вірність був мов славетний чиряк на дупі, бо через нього їм ставало важче комплектувати бойові екіпажі. По всій ескадрильї від ранку до ночі всі підписувалися, присягалися й співали, і на підготовку до польотів тепер ішли цілі години. Термінові бойові вильоти взагалі стали неможливими, але і капітан Пілчард, і капітан Рен соромились перечити капітанові Блеку, котрий кожного дня старанно нав’язував доктрину «Безперервного потвердження», яку він започаткував і яка мала виловити всіх тих, хто втратив вірність від моменту останнього підписання присяги на вірність напередодні. Саме капітан Блек прийшов з порадою до капітана Пілчарда і капітана Рена, що металися в скрутній безвиході. Він прийшов з цілою делегацією і напростець порадив їм брати з кожного присягу на вірність, перш ніж давати дозвіл на бойовий виліт.

– Звісно, це ваша справа, – зауважив капітан Блек. – Ніхто не намагається на вас тиснути. Але всі інші офіцери примушують їх підписувати присяги на вірність, і ФБР дуже здивується, коли виявить, що лише ви настільки легковажите своєю країною, що не впровадили обов’язкового підписування присяги на вірність. Якщо хочете заробити собі погану репутацію, то це ваша справа. Ми лише хочемо вам допомогти.

Майла не вдалося переконати, і він категорично відмовився позбавити майора Майора харчів, навіть якщо той був комуністом, у чому Майло потайки сумнівався. За своєю природою Майло був налаштований проти будьяких нововведень, які могли б порушити звичний хід справ. Майло зайняв непохитну моральну позицію і навідріз відмовився брати участь у Славетному поході за присягу на вірність, аж поки капітан Блек не відвідав його зі своєю делегацією і попросив це зробити.

– Оборона батьківщини – справа кожного, – відповів капітан Блек на заперечення Майла. – І ціла ця програма є добровільною, Майле, не забувайте про це. Люди не мусять підписувати присяги на вірність Пілчарда і Рена, якщо не хочуть. Але ми мусимо заморити їх голодом, якщо не попідписуються. Це як Пастка-22. Хіба не ясно? Ви ж не проти Пастки-22?

Док Деніка був непорушний, мов скеля.

– Звідки у вас така впевненість, що майор Майор – комуніст?

– Він цього ніколи раніше не заперечував, аж поки ми його не звинуватили. А ви бачили, щоб він підписав хоч одну присягу на вірність?

– Але ж ви йому не даєте.

– Звичайно, що ні, – пояснив капітан Блек. – Це похитнуло б саму правомірність нашого походу. Послухайте, якщо не хочете, то не мусите з нами співпрацювати. Але який сенс усім нам так надриватися, коли ви збираєтесь надавати майору Майору медичну допомогу, як тільки Майло почне морити його голодом? Мені просто цікаво, що вони подумають там, нагорі, в штабі полку, про людину, яка підриває цілу систему безпеки. Можливо, вони переведуть вас у Тихий океан.

Док Деніка вмить капітулював.

– Піду скажу Ґасу і Весу, щоб виконували всі ваші побажання.

Нагорі, у штабі, полковник Каткарт уже не міг второпати, що діється в його полку.

– Цей ідіот Блек влаштував патріотичну гулянку, – доповів підполковник Корн з посмішкою. – Гадаю, тобі краще на якийсь час скооперуватися з ним, оскільки саме ти призначив майора Майора командиром ескадрильї.

– То була твоя ідея, – роздратовано кинув полковник Каткарт. – Не треба було піддаватися на твої вмовляння.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю