Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 18

Солдат, у якого двоїлося в очах

Йосаріан своїм добрим здоров’ям завдячував рухливості, свіжому повітрю, колективній праці та захопленню спортом; і щоб усього цього позбутися, він уперше відкрив для себе шпиталь. Коли інструктор з фізичної підготовки в Ловері-Філді наказав усім виходити на руханку, Йосаріан, тоді ще рядовий, саме поскаржився в амбулаторії на біль у правому боці.

– Вали звідси, – відповів черговий лікар, який розв’язував кросворд.

– Ми не можемо наказати йому валити звідси, – зауважив капрал. – Вийшла нова інструкція щодо скарг на болі в животі. Мусимо тримати їх під наглядом п’ять днів, бо багато з тих, кому ми наказуємо валити звідси, помирає.

– Гаразд, – буркнув лікар. – Потримайте його тут п’ять днів, а тоді накажіть валити звідси.

У Йосаріана забрали одяг і поклали його в палату, де він почувався дуже щасливим, коли ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць заскочив запитати про його печінку.

– Я думаю, мене турбує мій апендикс, – сказав йому Йосаріан.

– З вашого апендикса ніякої користі, – авторитетно випалив англієць. – Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо і швиденько повернемо вас у бойовий стрій. А як прийдете зі скаргами на печінку, то зможете дурити нас тижнями. Бачите, печінка для нас – це велика, гидка таємниця. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. Сьогодні ми вже знаємо напевно, що печінка існує, і досить добре уявляємо, як вона функціонує, коли вона функціонує так, як має функціонувати. А все, що поза тим, для нас, насправді, тоне в пітьмі. Зрештою, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але за все своє життя він

жодного дня не хворів, аж до моменту, коли вона його вбила. Не відчув жодного нападу болю. До певної міри – на жаль, бо свого батька я ненавидів. Обожнював маму, розумієте.

– А що тут робить англійський військовий лікар? – поцікавився Йосаріан.

Офіцер розсміявся.

– Завтра вранці я вам усе розповім. І викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не померли від пневмонії.

Йосаріан уже більше ніколи його не бачив. Це була одна з чудових особливостей усіх лікарів шпиталю: він ніколи не зустрічав їх удруге. Вони приходили, виходили і просто зникали. Наступного дня замість англійського практиканта до нього підійшла групка лікарів, яких він ніколи раніше не бачив, щоб розпитати про його апендикс.

– З моїм апендиксом усе в порядку, – повідомив Йосаріан. – Вчора лікар пояснив, що в мене печінка.

– Можливо, в нього печінка, – відповів сивоголовий офіцер, старший серед них. – Що показує клінічний аналіз крові?

– Йому не робили аналізу крові.

– Нехай зроблять негайно. Ми не можемо дозволити собі ризикувати з пацієнтом у такому стані. Маємо себе прикрити на випадок, якщо він помре. – Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йосаріана. – А тим часом прикладайте пухир з льодом. Це дуже важливо.

– У мене немає пухиря з льодом.

– То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. І дайте знати, якщо біль стане нестерпним.

Через десять днів нова група лікарів підійшла до Йосаріана з поганою звісткою: він цілком здоровий і мусить забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід по палаті, в якого почало двоїтися в очах. Він раптом підвівся у ліжку і закричав:

– У мене в очах двоїться!

Медсестра заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі зі шприцами, рефлекторами, пробірками, гумовими молоточками й камертонами. В палату вкотили якісь складні прилади на колесах. Пацієнтів для огляду на всіх не вистачало, і спеціалісти, вишикувавшись у чергу, роздратовано напирали на колег попереду і кричали, щоб ті поквапились і дали іншим змогу себе проявити. Невдовзі полковник з високим чолом і в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

– Це менінгіт, – категорично проголосив він, відштовхуючи всіх інших. – Хоча, Бог свідок, для такого діагнозу немає анінайменших підстав.

– Тоді чому саме менінгіт? – запитав майор з поштивою усмішкою. – Чому, скажімо, не гострий нефрит?

– Тому що я займаюсь менінгітами, а не гострими нефритами, ось чому, – відрізав полковник. – І я не віддам його без бою нікому з вас, нирників. Я перший прийшов.

Врешті-решт усі лікарі дійшли спільної думки. Всі погодились на тому, що уявлення не мають, на що хворий солдат, у якого двоїться в очах, і викотили його до ізолятора, а в палаті оголосили двотижневий карантин.

День подяки прийшов і пішов без зайвої метушні, поки Йосаріан усе ще лежав у шпиталі. Єдине, що не сподобалось Йосаріанові, – це індик на обід, але навіть індик виявився непоганим. Це був найрозважливіший День подяки в житті Йосаріана, і він дав собі таємну обітницю проводити відтепер усі Дні подяки в шпитальному усамітненні. Свою святу обітницю він порушив уже через рік, провівши День подяки в готельному номері в інтелектуальних бесідах з дружиною лейтенанта Шайскопфа, яка з цієї нагоди начепила на себе солдатські жетони Дорі Даз і напучувальним тоном картала Йосаріана за його цинізм і байдужість стосовно Дня подяки, хоча сама вона, як і він, у Бога не вірила.

– Напевно, я не менша атеїстка за тебе, – хвалькувато просторікувала вона. – Але навіть я відчуваю, що ми маємо за що бути вдячними, і не треба соромитися це показувати.

– Назви щось одне, за що маю подякувати, – байдуже заперечив Йосаріан.

– Ну... – дружина лейтенанта Шайскопфа затнулася на якусь мить і задумалась. – За мене.

– Ну та певне, – мовив він з посміхом.

Вона здивовано вигнула брови.

– Ти хіба не вдячний, що маєш мене? – запитала вона, роздратовано нахмурившись, адже зачепили її гординю. – До речі, мені не конче спати з тобою, – сказала вона з холодною гідністю. – У мого чоловіка ціла ескадрилья курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира, просто як додатковий стимул.

Йосаріан вирішив змінити тему розмови.

– Ну от, ти змінюєш тему, – зауважив він дипломатично. – Б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку я маю бути вдячним, я назву дві обставини, через які чуюся нещасним.

– Дякуй за те, що в тебе є я, – наполягала вона.

– Дякую, мила моя. Але я також глибоко нещасний, бо я вже не маю Дорі Даз. Або сотні інших дівчат і жінок, яких бачитиму і зажадаю за своє коротке життя, але не зможу з ними переспати хоча б раз.

– Дякуй за те, що здоровий.

– Страждай, що не завжди таким будеш.

– Радій з того, що живий.

– Гнівайся, що доведеться вмирати.

– Усе могло бути набагато гірше, – закричала вона.

– Все могло бути набагато краще, чорт забирай, – збуджено відповів він.

– Ти називаєш лише одну обставину, – запротестувала вона. – А казав, що можеш дві.

– І не розказуй мені, що шляхи Господні незбагненні, – пропустивши повз вуха її заперечення, вів далі Йосаріан. – Нічого незбагненного в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, взагалі про нас забув. Бог, про якого ви, люди, розказуєте, – це неотесаний мужлан, незґрабний, незугарний, безмозкий, самовпевнений, грубий селюк. Боже милостивий, ну як можна схилятись перед Верховною Істотою, яка не може обійтися в Своєму божественному творінні без таких явищ, як гнилі зуби і шмарклі? А що крутилося в тій Його збоченій, злій, соромітній свідомості, коли Він позбавив старих людей можливості контролювати свої випорожнення? А якого милого Він створив біль?

– Біль? – дружина лейтенанта Шайскопфа переможно вхопилася за слово. – Біль – це корисний симптом. Біль – це попередження про небезпеки, які загрожують нашому організму.

– А хто створив небезпеки? – запитав Йосаріан і злостиво засміявся. – Ох, з великого Свого милосердя до нас Він дарував нам біль! А чому б Йому не попереджати нас дзвоном дзвіночків або ангельськими хорами? Або індикатором з червоно-синіх неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? Кожний путній виробник музичних автоматів з цим би впорався. А чому Він не зміг?

– Люди з червоними неоновими трубочками в лобі виглядали б дурнувато.

– Зате вони прекрасно виглядають, коли корчаться в агонії чи туманіють під наркозом, хіба ні? Що за колосальний, безсмертний нездара! Якщо подумати про можливості та владу, з якими Він брався до справи, а тоді глянути на той нікчемний, бридкий безлад, який Він реально сотворив, то Його абсолютна неспроможність просто приголомшує. Очевидно, що Він ніколи не виплачував заробітної платні. Жодний пристойний роботодавець не найняв би такого партача навіть розсильним!

Дружина лейтенанта Шайскопфа пополотніла, не вірячи своїм вухам, і вирячилася на нього з тривогою.

– Ти краще не говори так про Нього, милий, – докірливо застерегла вона тихим, ворожим голосом. – Він може тебе покарати.

– Чи Він мене мало карає? – обурено пирхнув Йосаріан. – Знаєш, не можна допускати, щоб Йому все сходило з рук. О, ні, не можна допускати, щоб Він викрутився без жодної кари після всього того лиха, яке Він нам заподіяв. Одного дня Він за все заплатить. І я знаю коли. В Судний день. О, так, то буде той день, коли я опинюся достатньо близько, щоб схопити того відсталого селюка за барки і...

– Припини! Припини! – раптом верескнула дружина лейтенанта Шайскопфа і заходилась незґрабно товкти його по голові обома кулаками. – Припини!

Йосаріан захистився долонею на кілька секунд, поки вона гамселила його в нападі бабської люті, а тоді рішуче вхопив її зап’ястки й делікатно, але силою вклав у ліжко.

– Якого біса ти так розійшлася? – спантеличено запитав він, мовби каючись. – Я думав, ти не віриш у Бога.

– Не вірю, – схлипнула вона й розплакалась. – Але Бог, у якого я не вірю, – це добрий Бог, справедливий Бог, милосердний Бог. Він не такий злий і тупий Бог, якого ти малюєш.

Йосаріан засміявся і випустив її руки.

– Давай запровадимо в нас свободу віросповідання, – люб'язно запропонував він. – Ти собі не вір у того Бога, який тобі подобається, а я не віритиму в свого Бога. Згода?

То був найбезглуздіший День подяки в його житті, і він подумки повертався до торішнього безтурботного двотижневого карантину в шпиталі; але навіть та ідилія скінчилась на трагічній ноті: він був здоровий-здоровісінький, коли карантинний період минув, і йому знову звеліли забиратися геть і йти на війну. Почувши таку погану звістку, Йосаріан сів у ліжку і закричав:

– У мене двоїться в очах!

У палаті знову здійнявся рейвах. Спеціалісти ринули до Йосаріана з усіх закапелків шпиталю й оточили його для огляду настільки щільним кільцем, що він відчував вологе, неприємне дихання з їхніх розмаїтих носів, що низько посхилялись над різними частинами його тіла. Вони заходилися зазирати в його вуха та очі, присвічуючи тонкими промінцями світла, штурмувати його коліна та п’ятки гумовими молотками і камертонами, точити кров з його вен, крутити перед його очима всім, що траплялося під руку, щоб перевірити периферійний зір.

Бригаду лікарів очолював поважний, ретельний добродій, який раптом показав Йосаріанові один палець І спитав:

– Скільки пальців ви бачите?

– Два, – сказав Йосаріан.

– Скільки пальців ви бачите тепер? – спитав лікар, показавши два.

– Два, – сказав Йосаріан.

– А скільки тепер? – спитав лікар, не показуючи жодного.

– Два, – сказав Йосаріан.

Обличчя лікаря розпливлося в посмішці.

– Їй-богу, це правда, – тріумфально оголосив він. – Йому дійсно двоїться в очах.

Йосаріана відвезли на каталці до кімнати, де лежав другий солдат, у якого все двоїлось, а в палаті оголосили ще один двотижневий карантин.

– У мене все двоїться в очах! – закричав солдат, у якого двоїлося в очах, щойно в кімнату вкотили Йосаріана.

– У мене все двоїться в очах! – закричав Йосаріан у відповідь настільки ж голосно, потай підморгнувши йому.

– Стіни! Стіни! – закричав солдат. – Розсуньте стіни!

– Стіни! Стіни! – закричав Йосаріан. – Розсуньте стіни!

Один з лікарів удав, ніби відсуває стіну.

– Так досить?

Солдат, у якого двоїлося в очах, кволо кивнув і відкинувся на подушку. Йосаріан теж кволо кивнув, розглядаючи свого талановитого сусіда зі смиренним захопленням. Він розумів, що перед ним справжній майстер. Його талановитий сусід, безперечно, був гідним, щоб у нього повчитись і наслідувати його. Уночі його талановитий сусід помер, і Йосаріан вирішив, що далі наслідувати його не варто.

– У мене вже не двоїться в очах! – сквапно закричав він.

Нова група спеціалістів притупотіла до його ліжка з медичними інструментами, щоб упевнитися, що це правда.

– Скільки пальців ви бачите? – спитав головний лікар, показуючи один палець.

– Один.

Лікар підняв два пальці.

– Скільки пальців ви бачите зараз?

– Один.

Лікар підняв десять пальців.

– А зараз скільки?

– Один.

Лікар зачудовано глянув на своїх колег.

– Він усе бачить лише в однині! – вигукнув він. – Ми його вилікували.

– І якраз дуже вчасно, – зауважив лікар, з яким Йосаріан залишився сам на сам, високий, подібний до торпеди приємний чоловік з каштановою щетиною і пачкою цигарок у нагрудній кишені халата, які він курив одну за одною, прихилившись до стіни. – Тут до вас прийшли родичі. О, не хвилюйтеся, – додав він, сміючись. – Не ваші родичі. Це мати, батько і брат того хлопця, який помер. Вони приїхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умирущим солдатом, а ви, по-моєму, якнайкраще для цього підходите.

– Про що ви говорите? – підозріливо спитав Йосаріан. – Я не вмираю.

– Звісно, що вмираєте. Ми всі вмираємо. А куди в дідька на вашу думку, ви котитесь?

– Вони не приїхали провідати мене, – заперечив Йосаріан. – Вони приїхали провідати свого сина.

– їм доведеться прийняти те, що в нас є. З нашого погляду, один умирущий хлопець нічим не кращий за іншого вмирущого хлопця або нічим не гірший. Для науковця всі вмирущі хлопці є рівними. Маю для вас пропозицію. На кілька хвилин ви стаєте їхнім родичем, а я нікому не розкажу, що ви брешете про свою печінку.

Йосаріан сахнувся від нього.

– Ви про це знаєте?

– Звичайно, що так. Не майте нас за дурнів. – Лікар приязно посміхнувся і запалив ще одну сигарету. – Хто повірить, що у вас болить печінка, коли ви при кожній нагоді лапаєте медсестер за цицьки? Якщо хочете когось переконати, що у вас хвора печінка, відмовляйтеся від сексу.

– То з біса велика ціна за життя. Чому ж ви мене не виказали, якщо знали, що я прикидаюсь?

– А на біса мені це здалося? – спитав лікар здивовано. – Ми тут усі разом є творцями ілюзій. Я завжди готовий допомогти змовнику, з яким нам по дорозі до порятунку, якщо він готовий і мені подати руку. Ці люди приїхали здалеку, і я б не хотів їх засмучувати. Мене розчулюють старі люди.

– Але вони приїхали побачитися з сином.

– Вони приїхали запізно. Можливо, вони й не помітять різниці.

– А якщо вони почнуть плакати?

– Мабуть, так і буде. Це одна з причин їхнього візиту. Я постою послухаю за дверима і зайду, якщо ставатиме нестерпно.

– Все це звучить якось безглуздо, – Йосаріан задумався. – Навіщо їм взагалі бачити, як помирає їхній син?

– Я сам цього не можу зрозуміти, – погодився лікар, – але чомусь хочуть бачити. Ну, що скажете? Все, що від вас вимагається, – це полежати кілька хвилин і трошки повмирати. Чи це так важко?

– Гаразд, – здався Йосаріан. – Якщо лише кілька хвилин і ви обіцяєте почекати за дверима. – Він почав входити в роль: – А чому б мене не забинтувати задля переконливості?

– Чудова ідея, – схвалив лікар.

Йосаріана загорнули в бинти. Кілька санітарів прикріпили на кожному вікні жалюзі і опустили їх, зануривши кімнату в гнітючий морок. Йосаріан згадав про квіти, і санітар на доручення лікаря десь знайшов два напівзів’ялих букетики з міцним нудотним ароматом. Коли все було готово, Йосаріанові звеліли вкластися в ліжко. Потім впустили відвідувачів.

Відвідувачі зайшли невпевнено, навшпиньках, з винуватим виглядом непроханих гостей – спочатку скорботні мати й батько, потім брат, насуплений кремезний матрос з широкими грудьми. Старенькі вступили до кімнати, тулячись одне до одного, ніби щойно зійшли зі знайомого, але й таємничого дагеротипу на стіні, зробленого з нагоди ювілею. Обоє були маленькі, висхлі й гордовиті, немов зроблені з металу і старої темної одежі. Жінка мала довгасте, овальне задумане обличчя кольору паленої умбри, її сивіюче чорне жорстке волосся було розділене навпіл строгим проділом і гладенько зачесане назад без жодних кучериків, хвильок чи прикрас. Посічені зморшками губи були стиснуті, з виразом понурим і сумним. Батько тримався дуже штивно, і старомодний двобортний піджак із підкладними плечима був йому явно затісний. Невисокий, але плечистий і жилавий, мав він розкішно закручені срібні вуса на поморщеному обличчі. Його втомлені очі сльозилися, і він виглядав страшенно скутим, бо незґрабно завмер посеред кімнати, притискаючи до широких лацканів чорний фетровий капелюх дужими натрудженими руками. Злидні та тяжка праця наклали на обох старих глибокий відбиток. А брат рвався у бійку. Його біла безкозирка була хвацько зсунута набакир, кулаки – стиснуті, а по кімнаті він роззирався з виглядом ображеним і ворожим.

Усі троє боязко рушили вперед, плечем до плеча, скрадливою, траурною ходою просуваючись крок за кроком і майже в ногу, поки не підступили до ліжка і стали, втупившись згори вниз у Йосаріана. Запала огидна, нестерпна тиша, що загрожувала тривати вічно. Йосаріанові не стало сил терпіти, і він прокашлявся.

– У нього жахливий вигляд, – нарешті озвався старий.

– Він хворий, тату.

– Джузеппе, – сказала мати, яка сіла в кріслі біля ліжка, стиснувши на колінах венозні пальці.

– Мене звуть Йосаріан, – сказав Йосаріан.

– Його звуть Йосаріан, мамо. Йосаріане, ти мене не впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?

– Так, знаю. Ти мій брат Джон.

– Він таки впізнав мене! Тату, він знає, хто я такий. Йосаріане, це тато. Привітайся з татком.

– Здрастуй, татку, – сказав Йосаріан.

– Здрастуй, Джузеппе.

– Його звуть Йосаріан, тату.

– Не можу звикнути до його жахливого вигляду, – сказав батько.

– Він дуже хворий, тату. Лікарі кажуть, він помирає.

– Я не знав, вірити лікарям чи ні, – сказав батько. – Ти же знаєш, які вони дармоїди.

– Джузеппе, – знову озвалась його мати тихим, надтріснутим голосом притлумленого страждання.

– Його звуть Йосаріан, мамо. Вона вже стала забудькуватою. Як вони тебе тут лікують, братику? Досить добре лікують?

– Досить добре, – відповів йому Йосаріан.

– Ну й добре. Тільки ти не давай нікому собою попихати. Ти тут нічим не гірший за інших, хоча й італієць. Також маєш права.

Йосаріан моргнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.

– Ну бачиш, як жахливо він виглядає, – зауважив батько.

– Джузеппе, – мовила мати.

– Мам, його звуть Йосаріан, – нетерпляче перебив її брат. – Не можеш запам’ятати?

– Все гаразд, – перебив його Йосаріан. – Вона може кликати мене Джузеппе, якщо хоче.

– Джузеппе, – сказала вона йому.

– Не переживай, Йосаріане, – сказав брат. – Усе буде добре.

– Не переживай, мамо, – сказав Йосаріан. – Усе буде добре.

– Священик у тебе був? – поцікавився брат.

– Так, – збрехав Йосаріан, знову моргнувши.

– Добре, – вирішив брат. – Поки ти отримуєш тут усе, що тобі належиться. А ми прилетіли аж із Нью-Йорка. Боялися, що не встигнемо.

– Куди не встигнете?

– Побачитися з тобою перед смертю.

– А яка різниця?

– Ми не хотіли, щоб ти вмирав на самоті.

– А яка різниця?

– Він, мабуть, починає марити, – сказав брат. – Він повторює те саме знову і знову.

– Справді дуже смішно, – відповів старий. – Весь час я думав, що його звуть Джузеппе, а тепер виявилося, що Йосаріан. Справді дуже смішно.

– Мамо, підбадьор його, – наполягав брат. – Скажи йому щось добре.

– Джузеппе.

– Це не Джузеппе, мамо. Це Йосаріан.

– А яка різниця? – відповіла мати тим самим скорботним тоном, не підводячи очей. – Він помирає.

Її припухлі очі наповнились слізьми, і вона заплакала, повільно погойдуючись на стільці вперед-назад, її руки завмерли на колінах, мов нічні метелики. Йосаріан боявся, що вона заголосить. Батько з братом також плакали. Йосаріан раптом пригадав, чого вони всі плачуть, і заплакав теж. Лікар, якого Йосаріан раніше не бачив, зайшов до палати і чемно нагадав відвідувачам, що їм уже час іти. Батько набрав статечного вигляду й почав прощатися.

– Джузеппе, – почав він.

– Йосаріан, – виправив син.

– Йосаріане, – сказав батько.

– Джузеппе, – виправив Йосаріан.

– Скоро ти помреш.

Йосаріан знову заплакав. Лікар скоса зиркнув на нього з кутка кімнати, і Йосаріан опанував себе.

Батько, схиливши голову, врочисто провадив далі.

– Коли будеш говорити з тим чоловіком угорі, – сказав він, – передай Йому дещо від мене. Скажи Йому, що не годиться людям вмирати молодими. Я серйозно. Скажи Йому, якщо люди мають вмирати, то нехай вмирають старими. Мусиш це Йому сказати. Думаю, Він не знає, що так не годиться, бо ж Він має бути милосердним, а оце триває вже дуже, дуже довго. Добре?

– І не дозволяй там угорі нікому собою попихати, – порадив брат. – На небі ти будеш нічим не гірший від усіх, хоча ти й італієць.

Одягайся тепліше, – сказала мати, яка ніби знала, про що говорить.