Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 35 страниц)

– Бомбовий відсік порожній, – доповідав ззаду сержант Найт.

– Ми поцілили в міст? – питався Маквот.

– Я не бачив, сер, мене тут позаду добряче гецало, і я нічого не бачив. Тепер там усе в диму і нічого не видно.

– Гей, Аарфі, чи бомби попали в ціль?

– Яку ціль? – відказував капітан Аардваарк, гладкий і з люлькою в зубах штурман Йосаріана, не відриваючи очей від безладної плутанини карт, яку він створив біля Йосаріана в носовій частині літака. – Здається, ми ще не долетіли до цілі – хіба ні?

– Йосаріане, чи бомби влучили в ціль?

– Які бомби? – відповідав Йосаріан, котрий переймався лише зенітним вогнем.

– Ну що ж, – виспівував Маквот, – хай їм чорт.

Йосаріанові було наплювати, влучив він у ціль чи ні, оскільки Гавермеєрові чи якому іншому провідному бомбардиру, який влучав, ніколи не доводилось повертатися. Час від часу хтось так злився на Гавермеєра, що давав йому стусанів.

– Я сказав, дайте капітану Гавермеєру спокій, – роздратовано застерігав їх полковник Каткарт. – Хіба я не казав, що він у біса найкращий наш бомбардир?

Гавермеєр шкірився, коли втручався полковник, і вкидав до рота наступний кусочок арахісового брикету.

Гавермеєр набув неабиякої вправності, розстрілюючи щовечора польових мишей з пістолета, якого вкрав у небіжчика в наметі Йосаріана. За наживку він брав шоколадний батончик, умощувався в темряві і чекав на гризуна, тримаючи палець іншої руки в петлі мотузки, протягнутої від рами протимоскітної сітки до вмикача нематованої лампочки угорі. Мотузка була напнута, мов струна банджо, і найлегшого доторку було досить, щоб він клацнув, засліплюючи тремтливу жертву спалахом світла. Гавермеєр переможно пофоркував, спостерігаючи, як маленьке звірятко завмирає і закочує нажахані очка, гарячково шукаючи зловмисника. Гавермеєр чекав, доки ці очка не зустрінуться з його поглядом, а тоді з голосним реготом натискав на спусковий гачок і, з розкотистим гуркотом розприскуючи огидне, волохате тільце по всьому намету, відправляв полохливу мишачу душу назад до її Творця.

Якось уночі Гавермеєр вистрілив у мишу, через що Голодний Джо вискочив босоніж зі свого намету, репетуючи на все горло писклявим голосом, і розрядив свій пістолет сорок п'ятого калібру в намет Гавермеєра, відтак кинувся вниз схилом рову, видряпався на протилежний бік і тут же зник в одній із вузьких траншей, що ніби чарами з’явились біля кожного намету на ранок після того, як Майло Майндербайндер розбомбив ескадрилью. Ця пригода сталася якраз перед світанком у дні Величезної облоги Болоньї, коли без'язикі мертві люди, мов живі привиди, заповнили нічні години і Голодний Джо дурів, бо знову відлітав своє і не мав запланованих завдань. Голодний Джо белькотав щось недоладне, коли його виловили на дні вузької траншеї, белькотав про змій, щурів і павуків. Дно освітили ліхтариками, але не побачили нічого, крім кількох дюймів застояної дощівки.

– Ось бачите? – закричав Гавермеєр. – А я казав, що він псих. Хіба не казав?

Розділ 4

Док Деніка

Голодний Джо був психом, і ніхто не знав цього краще за Йосаріана, який допомагав йому як міг. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана просто тому, що вважав його психом.

– Навіщо йому тебе слухати? – питав Док Деніка в Йосаріана, не підводячи очей.

– Бо в нього неприємності.

Док Деніка зневажливо пирхнув.

– Він думає, що в нього неприємності? А що про мене казати? – вів далі Док Деніка з понурою посмішкою. – Ох, я не скаржуся. Я знаю, що йде війна. Знаю, що багато людей буде страждати заради нашої перемоги. Але чому я маю бути одним із них? Чому не візьмуть до війська тих старих лікарів, які на людях без угаву патякають про великі жертви, на які готові йти медики? Я не хочу нічим жертвувати. Я хочу заробляти бабло.

Док Деніка був дуже акуратним, охайним чоловіком, для якого гарно провести час означало похандрити. Смаглявий, з мудрим, насупленим личком і скорботними мішками під очима, він постійно думав про своє здоров'я і майже щодня ходив до медчастини, примушуючи одного з двох підлеглих рядових поміряти йому температуру. Вони робили за нього його роботу практично самостійно і робили її настільки добре, що йому не залишалося нічого іншого, як сидіти на осонні, вигрівати свій закладений ніс і дивуватися, чим так стурбовані люди довкола. Хлопців звали Ґас і Вес, і їм вдалося підняти медицину до рівня точних наук. Усіх тих, що приходили з температурою понад 38,9, вони негайно відправляли до шпиталю. Усім хворим, за винятком Йосаріана, що приходили з температурою нижче 38,9, мазали ясна і пальці на ногах розчином марганцівки і давали таблетку проносного, яка мандрувала в кущі. Усіх тих, що приходили з температурою рівно 38,9, просили прийти через годину, щоб знову її поміряти. Йосаріан, з його температурою 38,3, міг піти до шпиталю, коли заманеться, бо він їх не боявся.

Така система чудово всіх задовольняла, а надто Дока Деніку, якому тепер вистачало часу, щоб споглядати, як старий майор ...де Коверлі кидає підкови на приватному майданчику для кидання підків, досі не знявши з ока прозорої пов'язки, яку Док Деніка зробив для нього зі смужки целулоїду, потайки відрізаного з вікна штабного намету майора Майора кілька місяців тому, коли майор ...де Коверлі повернувся з ушкодженою рогівкою з Рима, де він винайняв дві квартири для офіцерів та рядових, щоб вони проводили там відпустку. Док Деніка заходив до намету медчастини, лише коли відчував себе дуже хворим, тобто щодня, і просив Ґаса і Веса оглянути його. Вони оглядали його, але не могли нічого знайти. Його температура завжди трималася на позначці 36, що їх цілком задовольняло, якщо він був не проти. Док Деніка був проти. Він почав втрачати довіру до Ґаса і Веса і вже думав, чи не перевести їх обох назад до автопарку й замінити на когось, хто зможе виявити, що саме з ним не так.

Док Деніка особисто знав про багато речей, з якими було щось кардинально не так. Окрім свого здоров'я, він тривожився про Тихий океан і льотний час. Здоров'я – це щось таке, в чому ніхто не міг бути впевненим надовго. Тихий океан – це водний простір, зусібіч оточений слоновою та іншими смертельними хворобами, в гущу яких його можуть раптово перевести, якщо він, звільнивши від польотів Йосаріана, розгніває полковника Каткарта. А льотний час – це час, який він щомісяця мусив проводити на борту літака, щоб отримувати додаткову платню за польоти. Док Деніка ненавидів літати. В літаку він чувався ув’язненим. У літаку взагалі не було куди йти, лише в іншу частину літака. Док Деніка чув, що люди, яким подобається залазити в літак, насправді дають вихід своєму підсвідомому бажанню залізти назад у материнське лоно. Чув він це від Йосаріана, який влаштував усе так, що Док Деніка щомісяця отримував платню за польоти, не залазячи назад у лоно. Йосаріан переконав Маквота записувати ім'я Дока Деніки в бортовий журнал після тренувальних польотів чи подорожей до Рима.

– Знаєш, як це буває, – хитро, по-змовницьки підморгнув Док Деніка. – Навіщо ризикувати без потреби?

– Звичайно, – погоджувався Йосаріан.

– Яка кому різниця, в літаку я чи ні?

– Немає різниці.

– Звичайно, саме це я і маю на увазі, – сказав Док Деніка. – Не підмажеш – не поїдеш. Рука руку миє. Розумієш мене? Почухай мені спинку, я почухаю тобі.

Йосаріан зрозумів його.

– Я не це мав на увазі, – сказав Док Деніка, коли Йосаріан заходився чухати йому спину. – Я кажу про співпрацю. Послуги. Зроби послугу мені, а я зроблю тобі. Дійшло?

– Зроби мені послугу, – попросив Йосаріан.

– Не вийде, – відказав Док Деніка.

Було щось мізерне і лячне в образі Дока Деніки, який зажурено сидів біля свого намету, вигріваючись на сонці, зодягнутий в літні штани кольору хакі і літню сорочку на короткий рукав, яка від щоденного прання вицвіла майже до вапнистої сіризни. Він був схожий на чоловіка, який одного разу заціпенів зі страху, а потім ніколи так і не відігрівся. Сидів увесь занурений в себе, втягнувши голову в худі плечі, а засмаглими пальцями з блискучими сріблистими нігтями обережно – від плечей до ліктів – потирав оголені, складені на грудях руки, мовби він змерз. Насправді він був дуже гарячим, співчутливим чоловіком, який ніколи не переставав жаліти самого себе.

– Чому саме я? – постійно скаржився він, і це було добре питання.

Йосаріан знав, що питання добре, бо Йосаріан збирав добрі питання, за допомогою яких він зривав загальноосвітні заняття, що їх раніше двічі на тиждень у наметі капітана Блека з розвідвідділу проводив Клевінджер разом з капралом в окулярах, про якого всі думали, що він, мабуть, підривний елемент. Капітан Блек знав напевно, що він підривний елемент, адже той носив окуляри і користувався такими словечками, як «панацея» і «утопія», а також засуджував Адольфа Гітлера, який здійснив таку прекрасну роботу в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині. Йосаріан відвідував загальноосвітні заняття, бо хотів вияснити, чому така маса людей докладає стількох зусиль, щоб його вбити. Зібралася жменька зацікавлених слухачів, і вони також мали багато добрих запитань, що виявилося в кінці заняття, коли Клевінджер та підривний капрал припустились помилки, спитавши, чи є в когось питання, – і тут вони посипались:.

– Хто така Іспанія?

– Чому Гітлер?

– Коли направо?

– Де був той згорблений блідолиций старий, якого я кликав «Батя», коли зламалася карусель?

– Який козир у Мюнхені?

– Ха-ха, бері-бері.

І просто:

– Яйця!

І тоді Йосаріан поставив питання, на яке не було відповіді:

– А де зараз торішні Сноудени?

Питання засмутило їх, тому що Сноудена вбили над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба і вихопив штурвал у Гапла.

Капрал удав, що не почув.

– Що? – перепитав він.

– А де зараз торішні Сноудени?

– Вибачте, я не зрозумів.

– Où sont les Neigedens d'antan?[4]4
  Алюзія на рядок із вірша Франсуа Війона «Балада про дам минулих часів»: «Mais où sont les neiges d’antan!» – «Але де ж торішні сніги!» (фр). «Neigedens» є начебто перекладом прізвища Snowden (від англ. snow – «сніг»).


[Закрыть] – повторив Йосаріан по-французькому, щоб капралу було зрозуміліше.

– Parlez en anglais, заради Бога, – відказав капрал. – Je ne parle pas français[5]5
  Говоріть англійською... Я не розумію французької (фр.)


[Закрыть].

– Я теж, – відповів Йосаріан, який був готовий допитувати його всіма мовами світу, аби лиш витиснути з нього інформацію, але тут втрутився Клевінджер – блідий, худий, з важкою задишкою і вологою паволокою сліз, що вже виблискували у зголоднілих очах.

У штабі полку вдарили на сполох, адже годі вгадати, про що можуть довідатися люди, якщо дозволити їм вільно ставити будь-які запитання. Полковник Каткарт доручив підполковнику Корну припинити це неподобство, і полковник Корн дав лад запитанням за допомогою правила. Як відзвітував підполковник Корн полковнику Каткарту, правило підполковника Корна було геніальним. Згідно з правилом полковника Корна, ставити запитання дозволялося лише тим, хто ніколи їх не ставив. Невдовзі єдиними слухачами були ті, хто ніколи не ставив запитань, і тоді заняття зовсім припинилися, оскільки Клевінджер, капрал і підполковник Корн зійшлися на думці, що немає ані змоги, ані потреби навчати людей, які ні про що не запитують.

Полковник Каткарт і підполковник Корн мешкали і працювали в будівлі штаб-квартири полку, як і решта штабістів, за винятком капелана. Штаб полку розташувався у велетенському, відкритому всім вітрам старовинному будинку з сипкого червоного каменю і з гуркотливою каналізацією. За будинком був сучасний полігон для стендової стрільби, що його полковник Каткарт обладнав суто для розваги офіцерів полку, але на якому, завдяки генералові Дрідлу, кожен офіцер і рядовий з бойовим статусом мусив провести щонайменше вісім годин на місяць.

Йосаріан стріляв по тарілках і жодного разу не поцілив. Еплбі збивав тарілки і жодного разу не схибив. Йосаріан стріляв настільки ж погано, як і грав у карти. У карти він також не міг виграти ні копійки. Навіть якщо махлював, бо люди, яких він хотів обдурити, завжди махлювали краще за нього. І йому довелося змиритися з подвійним розчаруванням: він ніколи не стане стендовим стрільцем і ніколи не заробить добрих грошей.

«Треба мати голову, щоб не заробити добрі гроші, – писав полковник Карґіл в одному зі своїх повчальних циркулярів, які він регулярно готував для поширення за підписом генерала Пекема. – Нині кожен дурень може заробити добрі гроші, І більшість із них це й роблять. А люди, що мають талант і голову? Назвіть, до прикладу, хоч одного поета, який заробляє».

– Т.С. Еліот, – озвався колишній РПК ВІнтерґрін зі своєї поштової кабінки у штабі Двадцять сьомої повітряної армії І кинув слухавку, не назвавшись.

Полковник Карґіл, у Римі, був приголомшений.

– Хто це був? – запитав генерал Пекем.

– Не знаю, – відповів полковник Карґіл.

– Що він хотів?

– Я не знаю.

– Ну і що він сказав?

– «Т. С. Еліот», – доповів полковник Карґіл.

– Що це таке?

– «Т. С. Еліот», – повторив полковник Карґіл.

– Просто «Т. С... »

– Так, сер. Це все, що він сказав. Просто «Т. С. Еліот».

– Цікаво, що б це могло означати, – задумався генерал Пекем.

Полковник Карґіл також задумався.

– Т. С. Еліот, – розмірковував спантеличений генерал Пекем.

– Т. С. Еліот, – відлунив полковник Карґіл так само похмуро.

Через хвилину генерал Пекем підвівся, єлейно всміхаючись. На лиці з’явився лукавий і хитромудрий вираз, в очах засяяли злісні вогники.

– З’єднайте-но мене з генералом Дрідлом, – наказав він полковнику Карґілу. – Тільки не кажіть, хто дзвонить.

Полковник Карґіл простягнув йому слухавку.

– Т. С. Еліот, – мовив генерал Пекем і поклав трубку.

– Хто це був? – запитав полковник Мудус.

Генерал Дрідл, на Корсиці, не відповів. Полковник Мудус був зятем генерала Дрідла. Піддавшись на вмовляння дружини і супроти власного переконання, генерал Дрідл залучив зятя до військової справи. Генерал Дрідл споглядав полковника Мудуса з незмінною ненавистю. Сам вигляд зятя, що як його ад'ютант був постійно при ньому, викликав у генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудусом, тому що не терпів весільних церемоній. Загрозливо і заклопотано нахмурившись, генерал Дрідл підійшов до дзеркала на повний зріст і вирячився на своє відображення: кремезна постать, сива, широкочола голова, тьмяно-сірі пучки брів і квадратна, войовниче випнута вперед щелепа. Він занурився у важкі роздуми про щойно отримане таємниче повідомлення. Поволі його обличчя проясніло від вдалої думки, і губи скривились у єхидній посмішці.

– Зв'яжи мене з Пекемом, – сказав він полковнику Мудусу. – Тільки не кажи тому вилупку, хто дзвонить.

– Хто це був? – запитав у Римі полковник Карґіл.

– Той самий чоловік, – відповів генерал Пекем, помітно збентежений. – Тепер він добрався до мене.

– Що йому треба?

– Не знаю.

– Що він сказав?

– Те саме.

– «Т. С. Еліот»?

– Так, «Т. С. Еліот». Більше нічого не сказав. – У генерала Пекема з'явилася обнадійлива думка. – Можливо, це якийсь новий шифр абощо, як пароль дня. Чому б вам не перевірити у зв'язківців, чи це, бува, не новий шифр абощо чи пароль дня?

Зв’язківці відповіли, що Т. С. Еліот не є ні новим кодом, ні паролем дня.

У полковника Карґіла з'явилася наступна ідея.

– Мабуть, треба зателефонувати у штаб Двадцять сьомої повітряної армії, може, вони щось знають. Там є писар на ім’я Вінтерґрін, якого я добре знаю. То він мені підказав, що наша проза надто багатослівна.

Колишній РПК Вінтерґрін відповів Каргілові, що жодних відомостей про Т. С. Еліота в штабі Двадцять сьомої повітряної армії немає.

– Ну, а як нині наша проза? – вирішив заодно розпитатися полковник Карґіл. – Хіба не покращилась?

– Усе ще надто багатослівна, – відповів колишній РПК Вінтерґрін.

– Мене не здивує, якщо за всім цим стоїть генерал Дрідл, – нарешті зізнався генерал Пекем. – Пригадуєш, що він зробив з тим полігоном для стендової стрільби?

Генерал Дрідл відкрив навстіж приватне стрільбище полковника Каткарта для всіх полкових офіцерів та рядових у бойовому статусі. Генерал Дрідл хотів, щоб його люди проводили стільки часу на полігоні для стрільби по тарілках, скільки дозволяло оснащення і розклад польотів. Стріляння по тарілочках вісім годин на місяць було для них чудовим навчанням. Вони вчилися стріляти по тарілочках.

Данбар завзято стріляв по тарілочках, тому що ненавидів кожну мить цього заняття, і час минав дуже поволі. Він підрахував, що одну-єдину годину на плацу для стрільби по тарілочках з такими людьми, як Гавермеєр і Еплбі, можна прирівняти до сімнадцяти років, помножених на одинадцять.

– Думаю, ти псих, – так зреагував Клевінджер на Данбарове відкриття.

– Кому яке діло? – відповів Данбар.

– Я серйозно, – наполягав Клевінджер.

– А кого це хвилює? – відповів Данбар.

– Мене хвилює. Я навіть можу припустити, що життя буде здаватися довшим...

– ...буде довшим, коли...

– ...буде довшим... Буде довшим? Гаразд, буде довшим, коли його наповнити нудьгою і стражданнями, бо...

– Уявляєш, як швидко? – зненацька мовив Данбар.

– Га?

– Вони минають, – пояснив Данбар.

– Роки.

– Роки?

– Роки, – повторив Данбар. – Роки, роки, роки.

– Клевінджере, відчепися від Данбара, – втрутився Йосаріан. – Ти хоч розумієш, скільки це йому коштує?

– Все гаразд, – мовив Данбар великодушно. – У мене в запасі кілька десятиліть. А ти знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік?

– І ти також стули пельку, – Йосаріан присік Орра, який почав хихикати.

– Я просто подумав про ту дівчину, – сказав Орр. – Дівчину з Сицилії. Ту лису дівчину на Сицилії.

– Краще стули пельку, – застеріг його Йосаріан.

– Це ти винен, – сказав Данбар Йосаріанові. – Нехай би собі похихикав, якщо йому хочеться. Це краще, ніж коли він балакає.

– Ну добре. Хихикай, якщо тобі хочеться.

– Знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік? – повторив Данбар до Клевінджера. – Ось стільки, – він клацнув пальцями. – Секунду тому ти вступав до універу, сповнений свіжих сил. А сьогодні ти вже старий.

– Старий? – здивувався Клевінджер. – Ти про що?

– Старий.

– Я не старий.

– Ти на волосину від смерті щоразу, коли йдеш на завдання. Хіба можна бути ще старішим у твоєму віці? Півхвилини тому ти переходив у десятий клас і розстебнутий ліфчик видавався тобі вершиною блаженства. Лише чверть секунди до того ти був хлопчиком і десять тижнів літніх канікул тривали сотні тисяч років, та все одно закінчувались надто швидко. Фіть! Роки пролітають зі швидкістю ракети. А як ще в біса можна сповільнити час?

Останні слова Данбар промовив майже роздратовано.

– Ну, мабуть, це правда, – неохоче погодився Клевінджер, стишивши голос. – Мабуть, життя справді має бути сповненим неприємностями, аби здаватися довшим. Але тоді кому потрібне таке життя?

– Мені, – сказав йому Данбар.

– Навіщо? – спитав Клевінджер.

– А як інакше?

Розділ 5

Вождь Білий Вівсюг

Док Деніка жив у плямистому сірому наметі з Вождем Білим Вівсюгом, якого боявся і зневажав.

– Уявляю собі його печінку, – бурчав Док Деніка.

– Уяви мою печінку, – порадив йому Йосаріан.

– З твоєю печінкою все в порядку.

– Це лише доводить, скільки всього ти ще не знаєш, – блефуючи, сказав Йосаріан і розповів Доку Деніці про дошкульний біль у печінці, який дошкуляв сестрі Дакет, і сестрі Крамер, і всім лікарям у шпиталі, тому що біль у жовтяницю не переходив, але й не минав.

Док Деніка не виявляв зацікавлення.

– Гадаєш, у тебе неприємності? – запитав він. – А що казати про мене? Був би ти в моєму кабінеті в той день, коли до мене зайшли молодята.

– Які молодята?

– Ті молодята, які одного разу зайшли до мене в кабінет. Хіба я не розповідав про них? Вона була гарна.

І таким же гарним був кабінет Дока Деніки. Він прикрасив передпокій золотими рибками й умеблював найкращим із дешевих гарнітурів. Усе, що можна було, він купив у кредит, навіть золотих рибок. На все інше він узяв гроші в захланних родичів, пообіцявши їм частку від майбутніх прибутків. Його кабінет був розташований на Стейтен-Айленді у будинку на дві сім'ї, що при раптовій пожежі став би для них пасткою, усього лиш за чотири квартали від паромної переправи і за один квартал на південь від універсаму, трьох салонів краси і двох шахраїв-аптекарів. Дім стояв на розі вулиць, але це не допомагало. Населення майже не мінялося, а корінні мешканці силою звички трималися тих самих лікарів, до яких зверталися роками. Купа рахунків швидко зростала, і зовсім скоро він втратив свої найцінніші медичні інструменти: спочатку забрали арифмометр, а потім друкарську машинку. Золоті рибки поздихали. На щастя, якраз коли справи пішли найгірше, вибухнула війна.

– Це був дар божий, – урочисто визнав Док Деніка. – Більшість лікарів невдовзі пішли в армію, і мої справи різко покращились. Розташування на розі почало виплачуватись, і незабаром я вже приймав більше пацієнтів, аніж міг компетентно обслужити. Я підняв свій процент відкату з тими двома аптеками. Салони краси давали мені два-три аборти на тиждень. Справи уже не могли йти краще, а тепер послухай, що сталося. З призовної комісії присилають якогось хлопця, щоб мене оглянув. Я сам себе ретельно оглянув і виявив, що за станом здоров’я не придатний до військової служби. Здавалося б, мого слова мало бути досить, адже я лікар з доброю репутацією в окружному медичному товаристві та в місцевому бюро сприяння бізнесу. Але ні, не досить, і вони прислали цього хлопця, аби лиш пересвідчитись, що в мене дійсно одна нога ампутована до стегна і що я прикутий до ліжка невиліковним ревматоїдним артритом. Йосаріане, ми живемо в епоху недовіри і втрати духовних цінностей. Це жахливо, – скаржився Док Деніка голосом тремким від сильного хвилювання. – Жахливо, коли навіть слово ліцензованого лікаря ставить під сумнів країна, яку він любить.

Дока Деніку призвали і відправили служити на Піанозу лікарем льотної частини, хоча він до смерті боявся літати.

– Мені не треба шукати собі неприємностей в літаку, – зауважив він, блимаючи короткозорими карими очима-намистинами. – Вони самі мене знаходять. Як ота незаймана дівчина, яка не могла завагітніти. Я про неї розповідав.

– Яка незаймана? – запитав Йосаріан. – Я думав, ти розповідав мені про якихось молодят.

– Та я розповідав тобі про незайману дівчину. Обоє були мало не діти, одружені... десь понад рік, коли зайшли до мене в кабінет без попереднього запису. Якби ж ти її побачив! Така мила, юна, вродлива. Вона навіть зашарілася, коли я спитав про місячні. Я ніколи не забуду цієї дівчини. Фігурка її – мрія, а на шиї вона мала ланцюжок з медальйоном святого Антонія, що висів між грудьми небаченої краси. «Яка страшна спокуса для святого Антонія,» – пожартував я – просто, щоб вона розслабилась, розумієш. «Святого Антонія? – перепитав її чоловік. – Хто такий святий Антоній?» «Спитайтеся в дружини, – сказав я йому. – Вона скаже, хто такий святий Антоній». «Хто такий святий Антоній?» – спитав він. «Хто?» – спитала вона. «Святий Антоній», – сказав він. «Святий Антоній? – перепитала вона. – А хто такий святий Антоній?» Обстеживши її в оглядовому покої, я виявив, що вона все ще незаймана. Я поговорив з її чоловіком наодинці, поки вона одягала пояс і пристібала до нього панчохи. «Щоночі», – похвалився він. Розумієш, справді мудрий чоловік. «Не пропустив ще жодної ночі», – похвалився він. Він це серйозно говорив. «Я навіть роблю їй це рано до сніданку, який вона мені готує перед роботою», – похвалився він. Пояснення цьому було лише одне. Коли вони обоє сіли переді мною, я на гумових ляльках продемонстрував для них статевий акт. Я маю гумові моделі обох статей з усіма репродуктивними органами, які тримаю під замком в окремих шафках, щоб не було пліток. Тобто колись мав. Тепер я вже нічого не маю, навіть пацієнтів. Єдине, що в мене сьогодні є, – це низька температура, через яку я починаю серйозно хвилюватися. Цих двоє хлопчаків, які допомагають мені в медчастині, ні чорта не тямлять у діагностиці. Вони тільки й вміють, що скаржитись. Вони гадають, що в них неприємності? А що вже про мене казати? Нехай би побули в моєму кабінеті тоді, з тією парою молодят, які витріщалися на мене, ніби я розповідав їм щось таке, чого ніхто зроду-віку не чув. Такої зацікавленості я ще ніколи не бачив. «Кажете, треба отак? – запитав він і трохи попрацював з ляльками. – Знаєте, тепер я бачу, як це дехто отримує від такого насолоду». «Саме так, – сказав я. – А тепер ідіть додому, кілька місяців попрактикуйте мій метод, а далі побачимо. Добре?» «Добре», – відповіли вони і, не сперечаючись, розплатились готівкою. «Гарного вам відпочинку», – сказав їм я, а вони подякували і пішли. Він обійняв її за талію, так наче не міг дочекатися, коли добереться додому і зробить їй це знову. Через кілька днів він прийшов уже сам і сказав моїй медсестрі, що мусить негайно зі мною зустрітися. Тільки-но ми залишилися сам на сам, він ударив мене кулаком у ніс.

– Що він зробив?

– Він назвав мене розумником і вдарив кулаком у ніс. «Ти хто такий, розумнику?» – сказав він і звалив мене на підлогу. Бах! Отак просто. Я не жартую.

– Я знаю, що не жартуєш, – сказав Йосаріан. – Але чому він це зробив?

– Звідки мені знати, чому він це зробив? – відповів Док Деніка з досадою.

– Може, це якось пов’язано зі святим Антонієм?

Док Деніка глянув на Йосаріана безтямним поглядом.

– Святий Антоній? – спитав він здивовано. – Хто такий святий Антоній?

– Звідки мені знати? – відповів Вождь Білий Вівсюг, який, похитуючись, саме ввійшов до намету з притиснутою до грудей пляшкою віскі і зухвало розсівся між ними двома.

Док Деніка мовчки підвівся і виніс своє крісло з намету, зігнутий під ранцем, ретельно напакованим кривдами, що був його вічним тягарем. Він не терпів присутності свого сусіда по намету.

Вождь Білий Вівсюг вважав його психом.

– Не знаю, що таке з тим хлопакою, – зауважив він з докором. – У нього немає мізків, ось що з ним таке. Були би в нього мізки, він би схопив лопату і почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, якраз під моїм ліжком. За пару хвилин наткнеться на нафту. Хіба він не знає, як той солдат у Штатах докопався до нафти? Ніколи не чув, що трапилось із тим... як звати того смердючого щура вилупка сутенера шмаркатого з Колорадо?

– Вінтерґрін.

– Вінтерґрін.

– Він боїться, – пояснив Йосаріан.

– О ні. Тільки не Вінтерґрін. – Вождь Білий Вівсюг похитав головою з неприхованим захватом. – Той гнилий сопляк мудрагель сучий син не боїться нікого й нічого.

– Док Деніка боїться. Ось що з ним таке.

– А чого він боїться?

– Він боїться за тебе, – сказав Йосаріан. – Він боїться, що ти помреш від запалення легень.

– Ну, нехай боїться, – сказав Вождь Білий Вівсюг. Його могутні груди здригнулися від глибокого, низького сміху. – Помру при першій же нагоді. От побачиш.

Вождь Білий Вівсюг – гарний, темнолиций індіанець з масивним, вилицюватим обличчям і скуйовдженим чорним волоссям, метис племені крі родом із міста Інід в Оклахомі – з лишень йому відомих окультних причин постановив собі померти від запалення легень. Це був злостивий, мстивий, позбавлений ілюзій індіанець, який ненавидів чужоземців з такими прізвищами, як Каткарт, Корн, Блек і Гавермеєр, і бажав, щоб усі вони забралися туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

– Ти не повіриш, Йосаріане, – розмірковував він, зумисне підвищивши голос, щоб зачепити Дока Деніку, – але тут була прекрасна країна для життя, поки вони не споганили її своєю клятою побожністю.

Вождь Білий Вівсюг став на шлях помсти білій людині. Він заледве читав і писав і був приставлений до капітана Блека помічником з розвідки.

– Як я міг навчитися читати і писати? – спитав Вождь Білий Вівсюг з удаваною войовничістю, знову підвищуючи голос, щоб Док Деніка його почув. – Тільки-но ми ставили наш вігвам, вони тут же зачинали бурити нафтову свердловину. Тільки-но вирили свердловину, ішла нафта. І щоразу, коли ішла нафта, вони змушували нас складати вігвами і забиратися звідти. Ми були живими чарівними лозинами. Ціла наша сім'я мала природний потяг до покладів нафти, і дуже скоро за нами почали ганятися специ усіх нафтових компаній світу. Було ой як непросто виховати дитину, повірте мені. Не знаю, чи хоч раз я затримався на одному місці більше тижня.

Найперший, кого він запам'ятав, був геолог.

– Тільки-но на світ з'являвся новий Білий Вівсюг, – вів далі він, – фондові ринки зростали. Невдовзі цілі бригади буровиків наввипередки переслідували нас з усім своїм устаткуванням. Компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити кількість людей, яких мусили до нас прикріпити. Але тлум навколо нас усе більшав. Ми ніколи не могли виспатися. Коли ми зупинялися, зупинялися вони. Ми рушали – рушали й вони, зі своїми польовими кухнями, бульдозерами, буровими вишками і генераторами. Ми були мов ходяча реклама, і найкращі готелі почали надсилати нам запрошення, бо знали, що ми потягнемо за собою в місто чимало ділових людей. Деякі з тих запрошень були страшенно щедрими, але ми не могли жодного з них прийняти, бо ми індіанці, а всі найкращі готелі, які нас запрошували, не прийняли б індіанців як гостей. Расове упередження – це жахливо, Йосаріане. Жахливо, коли до порядного, лояльного індіанця ставляться як до негритоса, жидяри, макаронника чи латиноса.

Вождь Білий Вівсюг осудливо похитав головою.

– Тоді, Йосаріане, це нарешті сталося – початок кінця. Вони почали переслідувати нас спереду. Старалися вгадати, де ми збираємось зупинитись, і бралися бурити ще до того, як ми туди дійдемо, то ми й не могли зупинитися. Щойно ми візьмемось розгортати наші покривала, як вони вже нас витурюють. Вони вірили в нас. Витурювали, вже навіть не чекаючи, коли піде нафта. Ми були такі втомлені, що й незчулися, як наш час вийшов. Одного ранку дивимось, а нас цілком оточили нафтовики, які чекають, коли ми станемо їм на дорозі, щоб нас витурити. Куди не глянь, на кожному горбі стояв нафтовик, що чекав, мов індіанці, готуючись до нападу. Це був кінець. Тільки армія мене й порятувала. На щастя, саме вчасно вибухнула війна і призовна комісія витягла мене з того кільця і доправила живим і здоровим у Ловер-Філд у штаті Колорадо. Я єдиний, хто врятувався.

Йосаріан знав, що той бреше, але не перебивав, коли Вождь Білий Вівсюг почав розказувати, ніби відтоді не отримав жодної звістки від батьків. Однак це його не надто хвилювало, бо про те, що вони його батьки, знав лише з їхніх слів, а оскільки вони йому частенько брехали, то й про це могли збрехати. Набагато краще він був обізнаний з долею своїх двоюрідних братів і сестер, які пішли обхідним маневром на північ і ненароком забрели в Канаду. Коли спробували повернутися, їх затримали на кордоні американські імміграційні служби. Вони не могли повернутися в країну, тому що були червоношкірими.

Це був жахливий жарт, але Док Деніка не засміявся, аж доки Йосаріан не підійшов до нього після наступного вильоту і знову став благати, без великих сподівань на успіх, щоб його списали на землю. Док Деніка разок хихотнув і тут же занурився у власні неприємності, до яких належав Вождь Білий Вівсюг, що цілий ранок підбивав його позмагатися в індіанській боротьбі, а також Йосаріан, який вирішив тут і зараз зсунутися з глузду.