Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 2

Клевінджер

У певному сенсі слідчому добряче пощастило, тому що за стінами шпиталю все ще тривала війна. Чоловіки божеволіли і отримували медалі. По всьому світі хлопчаки по обидва боки фронту віддавали свої життя, як їм казали, за батьківщину, і ніхто цим не переймався, а надто не переймалися хлопчаки, котрі віддавали свої молоді життя. Кінця-краю цьому видно не було. Єдиним кінцем на виднокраї був кінець самого Йосаріана, і він міг би залишатись у шпиталі до судного дня, якби не той патріотичний техасець з його лійкоподібними щелепами і кривою, зібганою, незнищенною усмішкою, що, мов задерті криси чорного ковбойського капелюха, навіки розколола його обличчя. Техасець хотів ощасливити всіх у палаті, окрім Йосаріана і Данбара. Він був справді дуже хворий.

Але Йосаріан не міг почуватися щасливим, хоч техасець і не хотів того, бо ж поза стінами шпиталю нічого веселого не відбувалося. Єдине, що відбувалось, була війна, і ніхто, крім Йосаріана й Данбара, цього ніби й не помічав. Коли ж Йосаріан пробував нагадати людям про війну, вони сахалися його, гадаючи, що він божевільний. Навіть Клевінджер, який мав би розумітися краще за інших, сказав, що він божевільний, коли вони бачились востаннє, якраз перед втечею Йосаріана до шпиталю.

Клевінджер вирячився на нього з шаленою люттю та обуренням і, вчепившись обома руками стола, закричав:

– Ти божевільний!

– Клевінджере, чого тобі треба від людей? – втомлено відгукнувся Данбар, перекрикуючи гамір офіцерського клубу.

– Я не жартую, – наполягав Клевінджер.

– Вони хочуть мене вбити, – спокійно мовив Йосаріан.

– Ніхто не хоче тебе вбити, – вигукнув Клевінджер.

– Тоді чому вони в мене стріляють? – спитав Йосаріан.

– Вони стріляють у всіх, – відповів Клевінджер. – Вони хочуть убити всіх.

– А в чому різниця?

Клевінджер уже розходився, мало не вискакуючи з крісла від збудження, очі його зволожились, а губи тремтіли і зблідли. Як це завжди траплялося, коли він сперечався через принципи, в які пристрасно вірив, врешті-решт він починав нестямно хапати ротом повітря, змахуючи з повік гіркі сльози нерозділеного переконання. Було багато принципів, у які Клевінджер пристрасно вірив. Він був божевільний.

– Хто це «вони»? – він хотів знати. – Хто конкретно, на твою думку, хоче тебе вбити?

– Усі вони, – відповів Йосаріан.

– Усі вони – то хто?

– А хто то – усі вони, на твою думку?

– Поняття не маю.

– Тоді звідки ти знаєш, що не хочуть?

– Тому що... – затнувся Клевінджер і замовк у розпачі.

Клевінджер справді вважав, що має рацію, але в Йосаріана були докази, адже чужоземці, яких він не знав, стріляли в нього з гармат щоразу, коли він піднімався в небо, щоб скидати на них бомби, і це було нітрохи невесело. Та якщо це було невесело, то в багатьох інших речах було ще менше веселощів. Невесело було жити, як волоцюга, в наметі на Піанозі між дебелими горами позаду та спокійним синім морем попереду, що могло миттю проковтнути чоловіка з судомою і відправити його назад на берег через три дні, вільного від боргів, розбухлого, посинілого і підгнилого, з цівками води з обох холодних ніздрів.

Намет, у якому він жив, стояв під самою неширокою стіною бляклого лісу, що відділяв його ескадрилью від Данбарової. Вздовж лісу тягнулася закинута траншея залізниці, де лежала труба, що подавала авіаційне пальне до бензовозів на аеродромі. Завдяки його сусідові Орру цей намет був найрозкішнішим в ескадрильї. Щоразу, коли Йосаріан повертався після чергового відпочинку в шпиталі або відпустки в Римі, то був вражений якоюсь новою вигодою, яку Орр запровадив за час його відсутності: вода в крані, грубка на дрова, цементна підлога. Йосаріан вибрав місце, а намет поставили вони разом з Орром. Орр, незмінно вишкірений пігмей з пілотськими нашивками і густою хвилястою шевелюрою з проділом посередині, подавав усі ідеї, тоді як Йосаріан, вищий, сильніший, ширший у плечах і прудкіший, виконував майже всю роботу. В наметі їх жило лише двоє, хоча місця було досить на шістьох. Коли настало літо, Орр закотив догори бічні клапани, щоб морський вітерець міг видувати розпечене всередині повітря.

По сусідству з Йосаріаном у двомісному наметі сам-один жив Гавермеєр, який любив арахісові брикети і щоночі стріляв по польових мишках з пістолета 45-го калібру, якого вкрав у небіжчика з Йосаріанового намету. По інший бік від Гавермеєра стояв намет, якого Маквот уже не ділив з Клевінджером – той ще не повернувся, коли Йосаріан виписався зі шпиталю. Маквот тепер ділив намет з Нейтлі, що поїхав до Рима, де залицявся до сонної проститутки, в яку просто шалено закохався, а їй остогидла і її робота, і він сам. Маквот був божевільний. Він був пілотом і при кожній нагоді пролітав якомога нижче над наметом Йосаріана, аби лиш побачити, як сильно він злякається, і любив з диким ревом проноситися понад дерев'яним плотом на порожніх бочках з-під нафти і понад піщаною косою бездоганно білого пляжу, де чоловіки купалися голяка. Ділити намет з психом нелегко, але Нейтлі було байдуже. Він також був психом: кожен вільний день він працював на будівництві клубу офіцерів, до якого Йосаріан анітрохи не доклався.

Взагалі-то набереться немало офіцерських клубів, до будівництва яких Йосаріан ніяк не доклався, але найбільше пишався він клубом на Піанозі. То був величний і складний пам'ятник силі його рішучості. Йосаріан ні разу не прийшов допомогти, поки тривало будівництво; але потім він став заходити часто, адже дуже сподобалася йому ця велика, гарна, простора, крита ґонтом будівля. Це була справді розкішна споруда, і Йосаріан трепетав від глибокого відчуття звершення щоразу, коли споглядав її та усвідомлював, що жодне зусилля, вкладене сюди, йому не належить.

Їх було четверо за столиком у клубі офіцерів, коли він із Клевінджером останнього разу обізвали один одного божевільними. Вони сиділи в глибині залу, біля столика для гри в кості, за яким завжди вигравав Еплбі. Еплбі кидав кості настільки ж вправно, як і грав у пінг-понг, а в грі у пінг-понг він був настільки ж умілим, як і в усьому іншому. Все, що робив Еплбі, він робив добре. Еплбі був русявим хлопцем з Айови, який вірив у Бога, материнську любов і американський спосіб життя, ні над чим з усього цього не замислюючись, І подобався усім, хто його знав.

– Ненавиджу цього сучого сина, – буркнув Йосаріан.

Суперечка з Клевінджером спалахнула за кілька хвилин до того, як Йосаріан не зміг знайти кулемета. Того вечора в клубі товклася купа людей.

Товклися біля бару, товклися біля столу для гри в кості, товклися біля столу для пінг-понгу. Люди, яких Йосаріанові хотілося перестріляти, товклися біля бару, співаючи старі сентиментальні пісеньки, які нікому, крім нього, не набридали. Не маючи змоги перестріляти їх з кулемета, він гупнув каблуком по тенісному м’ячику, що підкотився до нього, відбившись від ракетки одного з гравців.

– Але ж той Йосаріан, – засміялися два офіцери, похитавши головами, і дістали інший м’ячик з коробки на полиці.

– Але ж той Йосаріан, – відповів їм Йосаріан.

– Йосаріане, – Нейтлі прошепотів з пересторогою.

– Тепер бачите, що я мав на увазі? – мовив Клевінджер.

Офіцери знову засміялися, почувши, як Йосаріан передражнює їх.

– Але ж той Йосаріан, – сказали вони голосніше.

– Але ж той Йосаріан, – відлунив Йосаріан.

– Йосаріане, благаю, – попросив Нейтлі.

– Тепер бачите? – запитав Клевінджер. – Це асоціальний агресивний тип.

– О, заткнися, – сказав Данбар Клевінджеру.

Данбару подобався Клевінджер, тому що Клевінджер його дратував, і тому час минав поволі.

– Еплбі тут навіть немає, – тріумфально зауважив Йосаріану Клевінджер.

– Хтось щось казав про Еплбі? – поцікавився Йосаріан.

– Полковника Каткарта тут також немає.

– А хто що сказав про полковника Каткарта?

– Тоді якого сучого сина ти вчепився?

– А який сучий син тут є?

– Я не хочу сперечатися з тобою, – вирішив Клевінджер. – Ти сам не знаєш, кого ненавидиш.

– Того, хто намагається мене отруїти, – відказав Йосаріан.

– Ніхто не намагається тебе отруїти.

– Вони двічі отруювали мою їжу, хіба ні? Хіба вони не підсипали отруту під Феррарою, а вдруге – під час Величезної облоги Болоньї?

– Вони всім підсипали отруту, – пояснив Клевінджер.

– А яка різниця?

– І це навіть не отрута була! – палко вигукнув Клевінджер, нервуючи тим більше, чим більше заплутувався.

Скільки Йосаріан себе пам’ятає, з терплячою посмішкою пояснив він Клевінджеру, завжди хтось замишляв його вбити. Бо є люди, яким він до вподоби,

а є ті, яким не до вподоби, і ті, другі, його ненавидять і шукають нагоди вбити. Його ненавиділи за те, що він був асирійцем. Але вони його не чіпали, розказував він Клевінджеру, бо він має здоровий дух у здоровому тілі і сильний, як бугай. Його не могли зачепити, бо він Тарзан, Мандрейк, Флеш Ґордон. Він – Біл Шекспір. Він – Каїн, Улісс, Летючий Голландець; він – Лот у Содомі, печальна Дейрдре, Суїні серед солов'їв. Він – чудодійний складник Зет-247. Він...

– Божевільний! – перебив його Клевінджер з вереском. – Ось ти хто! Божевільний!

– ...неосяжний. Я справжній, громоподібний, кришталево чесний, трирукий молодчага. Я правдивий супрамен.

– Супермен? – закричав Клевінджер. – Супермен?

– Супрамен, – виправив його Йосаріан.

– Гей, хлопці, перестаньте, – знічено попросив Нейтлі. – Усі на нас дивляться.

– Ти божевільний, – кричав у нестямі Клевінджер, аж сльози набігли йому на очі. – У тебе комплекс Єгови.

– Думаю, що кожний чоловік – Натанаїл.

Клевінджер зупинився на півслові з підозрою:

– Хто такий Натанаїл?

– Який Натанаїл? – невинно перепитав Йосаріан.

Клевінджер акуратно обійшов пастку.

– Ти думаєш, що кожен чоловік – це Єгова. Ти сам не кращий за Раскольнікова...

– Кого?

– ...так, Раскольнікова, який...

– Раскольніков!

– ...який – я серйозно, – який відчував, що може виправдати вбивство старої жінки...

– Отже, не кращий?

– ...так, виправдати, саме так – сокирою! І я можу це тобі довести!

Збуджено хапаючи ротом повітря, Клевінджер перелічив Йосаріанові симптоми: безпідставна віра в те, що усі довкола нього божевільні, людиноненависницький порив перестріляти всіх з кулемета, перекручування подій минулого, необгрунтована підозра, що люди його ненавидять і замишляють убити.

Та Йосаріан був переконаний у своїй правоті, тому що, як він це пояснив Клевінджерові, наскільки йому відомо, він ніколи не помиляється. Куди не глянь, усюди психи, і це було єдине, що міг зробити такий розумний і глибоко порядний молодий чоловік, як він, щоб лишитися при здоровому глузді серед цього повного божевілля. І все, що він робив, було невідкладним, адже він знав, що життя його в небезпеці.

Повернувшись до ескадрильї зі шпиталю, Йосаріан поглядав на всіх з осторогою. Майло подався до Смирни по інжир. Їдальня за його відсутності працювала справно. Ще в санітарній машині, що підстрибувала на горбистій, мов кинута зношена підтяжка, дорозі від шпиталю до ескадрильї, пряний аромат смаженої баранини пробудив у Йосаріана вовчий апетит. На обід готували шиш-кебаб – величезні апетитні кусні м’яса на шампурах, що, мов дідько, сичали над жаром, сімдесят дві години мариновані в секретному розчині, таємницю якого Майло виманив у шахраюватого торговця в Леванті, і доповнені іранським рисом та аспарагусом з пармезаном; на десерт були вишні в лікері, а далі – паруючі чашки свіжої кави з бенедиктином і бренді. Велетенські порції страв розкладали на дамаських скатертинах вправні італійські офіціанти, яких майор ...де Коверлі викрав для Майла з материка.

Йосаріан напихався в їдальні, поки не відчув, що ось-ось лусне, аж тоді відвалився від столу і важко осів у блаженному заціпенінні, з губами, що лисніли від масної їжі. Ніхто з офіцерів ескадрильї ніколи і ніде так не наїдався, як у їдальні Майла, і на мить Йосаріан подумав, що, може, усе не так зле. Але потім відригнув і, згадавши, що його намагаються вбити, стрімголов вискочив з їдальні й побіг шукати за Доком Денікою, щоб той звільнив його з бойової служби й відправив додому. Док Деніка грівся на осонні, сидячи на високому стільці біля свого намету.

– П’ятдесят вильотів, – сказав йому Док Деніка, похитавши головою. – Полковник вимагає п’ятдесят.

– Але в мене всього сорок чотири!

Док Деніка не ворухнувся. Він мав вигляд понурого птаха з вузьким, мов шпатель, обличчям і вилизаними, загостреними рисами добре доглянутого щура.

– П’ятдесят вильотів, – повторив він, похитавши головою. – Полковник вимагає п’ятдесят вильотів.

Розділ 3

Гавермеєр

Коли Йосаріан повернувся зі шпиталю, в таборі не було фактично нікого, окрім Орра і небіжчика в наметі. Небіжчик у Йосаріановому наметі був паразитом, і Йосаріан його терпіти не міг, хоч ніколи й не бачив. Те, що небіжчик днями тут вилежувався, настільки дратувало Йосаріана, що він кілька разів ходив до канцелярії скаржитися сержантові Таузеру, але той відмовлявся визнавати, що небіжчик взагалі існує, і він таки, звісно, вже не існував. Ще безнадійнішою справою було звертатися безпосередньо до майора Майора, довготелесого й кістлявого командира ескадрильї, що трохи скидався на зажуреного Генрі Фонду і вискакував з вікна свого офісу щоразу, як Йосаріан проривався туди повз сержанта Таузера, щоб поговорити з ним про небіжчика. Жити з небіжчиком у Йосаріановому наметі було зовсім нелегко. Він непокоїв навіть Орра, з яким було також нелегко жити і який того дня, коли повернувся Йосаріан, порався з форсункою, що пропускала бензин до грубки, котру він узявся споруджувати, поки Йосаріан лежав у шпиталі.

– Що ти робиш? – обережно запитав Йосаріан, увійшовши в намет, хоча відразу все зрозумів.

– Тут протікає, – сказав Орр. – Намагаюсь зремонтувати.

– Будь ласка, перестань, – мовив Йосаріан. – Ти мене нервуєш.

– Коли я був малим, – відповів Орр, – я, бувало, цілий день ходив з дичками за щоками. По одному яблуку за кожною.

Йосаріан відклав убік речовий мішок, з якого заходився виймати предмети туалету, і глянув на Орра з підозрою. Минула хвилина.

– Чому? – він нарешті примусив себе запитати.

Орр переможно хихикнув.

– Бо вони кращі за кінські каштани.

Орр стояв навколішки на підлозі намету. Він усе працював, розбираючи форсунку, старанно розкладаючи дрібні деталі, перераховуючи, а потім нескінченно довго вивчаючи кожну з них, неначе він нічого подібного ніколи не бачив, а тоді збираючи прилад докупи, знову, і знову, і знову, не втрачаючи терпіння чи цікавості, без жодної ознаки втоми, без найменшого натяку на завершення. Йосаріан спостерігав за його копирсанням і відчув упевненість, що змушений буде холоднокровно пристрелити його, якщо той не зупиниться. Його очі ковзнули до мисливського ножа, якого небіжчик кинув на сітку від комарів у день приїзду. Ніж висів за порожньою кобурою небіжчика, з якої Гавермеєр украв пістолет.

– Коли дичок не було, – повів далі Орр, – я брав кінські каштани. Кінські каштани завбільшки як дички, а формою навіть кращі, хоча форма ніякої ролі не грає.

– Навіщо ти ходив з яблуками за щоками? – знову спитав Йосаріан. – Ось про що я питаюсь.

– Тому що вони мають кращу форму, ніж кінські каштани, – відповів Орр. – Я ж тобі вже пояснив.

– Навіщо, – Йосаріан став незлобливо лаятися, – ти, лихоокий, вмілорукий, блудний сучий сину, взагалі ходив з чимось за щоками?

– Я не ходив з чимось за щоками. Я ходив з дичками за щоками. Коли не знаходив дичок, я ходив з кінськими каштанами. За щоками. – Орр реготнув.

Йосаріан вирішив стулити рота, що й зробив. Орр чекав. Йосаріана вистачило на довше.

– За кожною щокою, – сказав Орр.

– Навіщо?

Орр ухопився:

– Що навіщо?

Йосаріан усміхнувся, похитавши головою, і промовчав.

– Цікаво з цією форсункою, – міркуючи вголос, сказав Орр.

– Що таке? – спитав Йосаріан.

– Бо я хотів...

Йосаріан зрозумів.

– О Господи! Чого ти хотів...

– ...мати щоки-яблучка.

– ...мати щоки-яблучка? – перепитав Йосаріан.

– Я хотів мати щоки-яблучка, – повторив Орр. – Ще коли був малим, я мріяв про щічки-яблучка, І я вирішив добитися свого і, дякувати Богу, добився свого, і ось як я це зробив – з дичками за щоками цілісінькі дні. – Він знову хихикнув. – По одній за кожною щокою.

– А навіщо тобі були щоки-яблучка?

– Я не хотів мати щоки-яблучка, – сказав Орр. – Я хотів мати повні щоки. Колір мене особливо не цікавив, але я хотів, щоб вони були повні. Я працював над цим, як ті придурки, про яких пишуть, що вони цілими днями ходять і мнуть гумові м'ячики, щоб розвинути м’язи. Насправді я був одним із тих придурків. Я також ходив цілими днями з гумовими м'ячиками в руках.

– Навіщо?

– Що навіщо?

– Навіщо ти цілими днями ходив з гумовими м'ячиками в руках?

– Тому що гумові м’ячики...

– ...кращі за дички?

Орр гмикнув і похитав головою:

– Я це робив, щоби вберегти своє добре ім'я, на випадок, якщо хтось заскочить мене з двома дичками за щоками. З двома гумовими м'ячиками в руках я міг заперечити, що маю дички за щоками. Як тільки хтось питав, чому я ходжу з дичками за щоками, я просто відкривав кулак і показував, що насправді ходжу з гумовими м’ячиками, а не дичками, і вони в мене в руках, а не за щоками. Гарна була вигадка. Але я ніколи не знав, дійшло до них чи ні, бо досить важко порозумітися з людьми, коли говориш до них, тримаючи за щоками дички.

Йосаріан подумав, що і зараз Орра зрозуміти нелегко і чи той, бува, не розмовляє з ним, тримаючи кінчик язика за однією зі своїх щік-яблучок[2]2
  Тут обігрується англійський вислів «tongue-in-cheek» («з язиком за щокою»), який вказує, що, попри удавану серйозність, повідомлення є жартівливим і його не можна сприймати буквально.


[Закрыть].

Йосаріан вирішив не казати більше ні слова. Бо все це даремно. Він знав Орра і знав, що немає анінайменшого шансу з'ясувати, чому той мріяв про повні щоки. Користі було б стільки ж, як допитуватися, чому того ранку в Римі та повія лупила його туфлею по голові в переповненому вестибюлі біля відчинених дверей кімнати малої сестрички повії Нейтлі. Висока, дебела дівчина з довгим волоссям і густим мереживом синіх вен, що сходились під світло-шоколадною шкірою там, де тіло найніжніше, безупину лаялась, верещала і підстрибувала мало не до стелі на босій нозі, щоб поцілити йому в самісіньку потилицю гострим каблуком своєї туфлі. Обоє були голі і здійняли такий гамір, аж усі, хто був у квартирі, повискакували в коридор дивитися, що діється, – кожна пара біля дверей свого покою, всі також голі, за винятком старої жінки у фартусі та светрі, що невдоволено квоктала, і розпусного, звироднілого старого, що з якимось жадібним і зверхнім злорадством збуджено гигикав упродовж цілої пригоди. Дівчина верещала, а Орр хихотів. Щоразу, коли вона поціляла каблуком своєї туфлі, Орр хихотів ще голосніше, ще більше розпалюючи її, а вона ще вище підстрибувала, щоб вгатити по його довбешці, її напрочуд пишні груди здіймалися понад усім цим простором, мов вітрила, напнуті буревієм, а сідниці й міцні стегна колихалися туди-сюди, мов якісь страхітливі щедроти. Вона верещала, Орр усе хихотів, аж тут вона верескнула і оглушила його вправним дужим ударом у скроню, який обірвав його хихикання і відправив до шпиталю на ношах з не дуже глибокою діркою в голові і з дуже легким струсом мозку, що вивів його зі строю лише на дванадцять днів.

Ніхто не довідався, що сталося, – навіть старий гиготун і стара квоктуха, які були здатні вивідати все, що ставалося в тому величезному й безконечному борделі з незліченними спальнями обабіч вузьких коридорів, що розбігались у протилежних напрямках від просторої вітальні з заштореними вікнами і єдиною лампою. Щоразу, зустрічаючи Орра після цієї пригоди, вона задирала спідницю вище тісних білих еластичних трусиків, вульгарно насміхаючись, випинала до нього свій твердий округлий живіт і з презирством матюкала його, а коли він, перелякано хихочучи, ховався за спину Йосаріана, вибухала хрипким реготом. Що він там зробив, чи пробував зробити, чи не зміг зробити за зачиненими дверима кімнати малої сестрички повії Нейтлі, залишалося таємницею. Дівчина відмовлялася розповісти про це повії Нейтлі чи будь-якій інші повії – чи Нейтлі, чи Йосаріана. Орр міг розповісти, але Йосаріан вирішив не казати ні слова.

– Хочеш знати, чому я мріяв про повні щоки? – запитав Орр.

Йосаріан не розтуляв рота.

– Пригадуєш, – сказав Орр, – як у Римі дівчина, яка тебе не терпить, лупила мене по голові підбором своєї туфлі? Хочеш знати, чому вона мене била?

Було важко уявити, чим він її так розлютив, що вона молотила його по голові мало не двадцять хвилин, але не настільки, щоб вона схопила його за щиколотки і вибила йому мізки об стіну. Для цього вона була достатньо високою, а Орр – достатньо низьким. Орр мав кролячі зуби, банькаті очі та повні щоки і був навіть нижчим за молодого Гапла, який жив по той бік залізничної коли, в адміністративній зоні, у наметі, де Голодний Джо щоночі скрикував усі сні.

Адміністративна зона, в якій Голодний Джо помилково поставив свій намет, була в центрі ескадрильї – між ровом, де пролягала іржава колія, та похилою чорною асфальтованою дорогою. На дорозі можна було підібрати дівчат – жвавих, молодих, простих, усміхнених, хоч інколи щербатих, – якщо пообіцяти повезти їх, куди захочуть, а потім зїхати з дороги і лягти в бур’янах, і Йосаріан при кожній нагоді це робив, хоч далеко не так часто, як просив Голодний Джо, який міг роздобути джип, але не вмів їздити. Намети строковиків ескадрильї стояли на іншому боці дороги поблизу кінотеатру просто неба, в якому, щоб розважити приречених на смерть, щовечора на розкладному екрані стиналися недоладні армії і куди того ж таки дня приїжджала трупа від Об’єднання допоміжних організацій[3]3
  The United Service Organizations (U.S.O.), громадська спідка, що бере участь в організації розваг і дозвілля військовослужбовців армії США.


[Закрыть].

Трупи ОДО надсилав генерал П. П. Пекем, який перевів свою штаб-квартиру до Рима і, снуючи інтриги проти генерала Дрідла, не міг придумати нічого кращого. З таким генералом, як генерал Пекем, треба було пильнуватися. Це був жвавий, поштивий і дуже пунктуальний генерал, який знав довжину екватора і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилось». Це був поц, і краще за всіх про те знав генерал Дрідл, якого довела до сказу остання директива генерала Пекема, що вимагала виставити всі намети в Середземноморському театрі воєнних дій вздовж паралельних ліній, а вхід кожного шанобливо повернути до монумента Джорджа Вашингтона. Генералові Дрідлу, який керував бойовим підрозділом, усе це здавалось купою лайна. Більше того, це не його, генерала Пекема, собаче діло, як стоять намети в крилі генерала Дрідла. А потім між цими воєначальниками відбувся гарячий юридичний диспут, який вирішився на користь генерала Дрідла з допомогою колишнього рядового першого класу Вінтерґріна, писаря зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії. Вінтерґрін уладнав конфлікт, викинувши в смітник усю кореспонденцію від генерала Пекема. Вона йому здалася надто багатослівною. Погляди генерала Дрідла, викладені в літературно менш претензійному стилі, тішили колишнього РПК Вінтерґріна, і він швидко передавав їх далі, ретельно дотримуючись статуту. Генерал Дрідл вийшов переможцем через неявку супротивника.

Щоб повернути собі втрачений статус, генерал Пекем почав надсилати більше труп ОДО, ніж раніше, і призначив полковника Карґіла особисто відповідати за підтримання належного ентузіазму серед глядачів.

Але в Йосаріановому полку ентузіазму не було. В Йосаріановому полку лише збільшувалось число рядових та офіцерів, які по кілька разів на день урочисто прямували до сержанта Таузера, щоб спитати, чи не прийшов уже наказ відправити їх додому. Це були ті, хто здійснив п’ятдесят бойових вильотів. Тепер їх було більше, ніж тоді, коли Йосаріан лягав у шпиталь, І всі вони досі чекали. Вони хвилювалися і кусали нігті; виглядали гротескно, мов неприкаяна молодь у депресії; пересувались боком, мов краби. Вони чекали, коли із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії в Римі прийдуть накази, які відправлять їх до безпечної домівки, а поки чекали, то не мали більше що робити, окрім як хвилюватися, гризти нігті й кілька разів на день урочисто прямувати до сержанта, щоб спитати, чи прийшов уже наказ відправити їх до безпечної домівки.

Вони розуміли, що це перегони, адже знали із власного гіркого досвіду, що полковник Каткарт у будь-який момент може підняти норму бойових вильотів. Їм не залишалося нічого кращого, як чекати. Лише Голодний Джо мав щось краще до роботи, коли повертався з вильотів. Він верещав від нічних кошмарів і перемагав навкулачки кота Гапла. На кожному концерті ОДО він сідав зі своїм фотоапаратом у першому ряду і спрямовував об’єктив під спідницю золотоволосої співачки з величезними грудьми, на яких отот мала тріснути всіяна блискітками сукня. Фотографії ніколи не виходили.

Полковник Карґіл, уповноважений генерала Пекема, був міцним рожевощоким чоловіком. До війни він працював спритним, жорстким, агресивним менеджером з маркетингу. Він був дуже поганим менеджером з маркетингу. Полковник Карґіл був настільки жахливим менеджером з маркетингу, що за його послугами ганялися фірми, які прагнули зазнати збитків, аби знизити свої податки. У всьому цивілізованому світі, від Беттері-парку до Фултон-стріт, його знали як надійного чоловіка для швидкого списання податків. Розцінки його були високі, адже банкрутство не завжди давалося легко. Він мусив починати на самій вершині і пробиватися донизу, а маючи прихильних друзів у Вашингтоні, втрачати гроші було непростою справою. На це йшли місяці наполегливої праці і ретельних прорахунківу плануванні. Чоловік міг щось наплутати, розладнати, припуститися помилок, недогледіти небезпеки і знайти усі лазівки, та якраз коли він думає собі, що все вдалося, уряд підкидує йому озеро, ліс або нафтове родовище і зводить усі його зусилля нанівець. Навіть з такими перешкодами на полковника Карґіла можна було покластися, коли треба було розвалити найуспішніше підприємство. Він сам усього досяг і лише собі самому завдячував відсутністю успіху.

– Вояки, – почав полковник Карґіл в ескадрильї Йосаріана, старанно зважуючи паузи. – Ви американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це.

Сержант Найт подумав про це, а тоді ґречно сказав полковнику Карґілу, що той звертається зараз до рядових, а офіцери чекають на нього на іншому кінці ескадрильї. Полковник Карґіл жваво подякував і, засяявши від самовдоволення, покрокував на другий кінець табору. Його переповнювала гордість від усвідомлення, що двадцять дев'ять місяців служби не притупили його геніальної нездарності.

– Вояки, – почав він своє звернення до офіцерів, старанно зважуючи паузи. – Ви – американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це. – Він почекав хвилину, давши їм подумати про це. – Ці люди – ваші гості! – крикнув він раптом. – Вони проїхали більше трьох сотень миль, щоб розважити вас. Як вони будуть себе почувати, якщо ніхто не прийде на них подивитися? Який у них потім буде настрій? Вояки, йдеться не про мою власну шкуру. Але ота дівчина, що хоче зіграти для вас сьогодні на акордеоні, вже доросла' стати мамою. А як би ви почувалися, якби ваша мама проїхала більше трьох сотень миль, щоб зіграти на акордеоні для військових, а ті не захотіли б її слухати? Що відчує те дитя, чиєю мамою стане ота акордеоністка, коли воно підросте і довідається, як повелися з його мамою? Ми всі знаємо відповідь. Тепер, вояки, зрозумійте мене правильно. Все це, звичайно, добровільно. Я був би останнім полковником у світі, який би наказав вам іти на цей концерт ОДО і розважатися, але я хочу, щоб кожен з вас, хто не досить хворий для шпиталю, зараз же йшов на цей концерт ОДО і розважався, і це мій наказ!

Йосаріан почувався досить хворим, щоб вертатися до шпиталю, та йому стало ще гірше після трьох бойових вильотів, коли Док Деніка знову меланхолійно похитав головою і відмовився списати його на землю.

– Думаєш, у тебе неприємності? – скрушно докоряв йому Док Деніка. – А мені, думаєш, як? Вісім років, поки вчився на лікаря, я сидів на самому сухому хлібі. Після сухого хліба, уже маючи власний кабінет, я жив на копійки, аж поки не з'явилася пристойна клієнтура, аби хоча б покрити витрати. Потім, якраз коли кабінет нарешті почав давати прибуток, мене призвали до армії. Не розумію, на що тобі скаржитись.

Док Деніка був другом Йосаріана І заради нього не готовий був і пальцем поворухнути. Йосаріан дуже уважно слухав, як Док Деніка розповідає про полковника Каткарта з полку, який хотів вибитися в генерали, про генерала Дрідла з дивізії та медсестру генерала Дрідла і про всіх інших генералів із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії, які наполягали, що для виконання військового обов’язку треба лише сорок вильотів.

– Просто усміхайся і радій, що тобі пощастило, – насуплено порадив він Йосаріану. – Бери приклад з Гавермеєра.

Йосаріан здригнувся від такої пропозиції. Гавермеєр був провідним бомбардиром, який, ідучи на ціль, ніколи не робив протизенітних маневрів і тим наражав на небезпеку всіх, хто летіли з ним в одній ланці.

– Гавермеєре, якого біса ти ніколи не робиш протизенітних маневрів? – розлючено допитувалися вони після вильоту.

– Гей, ви, дайте капітану Гавермеєру спокій, – наказував полковник Каткарт. – Він у біса найкращий наш бомбардир.

Гавермеєр вишкірився, кивнув головою І заходився пояснювати, як він надрізає мисливським ножем кулі, щоб зробити з них розривні, перед тим як щоночі смалить по тих польових мишах у наметі. Гавермеєр був їхнім найкращим у біса бомбардиром, але він літав по прямій і на одній висоті від вихідної точки і до цілі, і навіть далі за ціль, аж доки не переконувався, що бомби сягнули землі і там вибухали гострими стрілами жовтогарячих спалахів, а над ними злітали клуби диму й роздроблені уламки, мов шалені гейзери, й котилися велетенськими чорно-сірими хвилями. У шістьох літаках Гавермеєр тримав у штивній напрузі смертних людей, що сиділи тихо й нерушно, мов качки під прицілом, а він з глибокою цікавістю простежував крізь плексигласовий ніс кабіни шлях кожної бомби і давав німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести, і прицілитись, і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вмикач, чи дідько їх знає, що вони там смикали, коли хотіли вбити незнайомих їм людей.

Гавермеєр був провідним бомбардиром, який ніколи не хибив. Йосаріан теж раніше був провідним бомбардиром, але його понизили в ранзі, бо йому було начхати, хибить він чи ні. Він вирішив жити вічно або вмерти при такій спробі, і єдиним його завданням, коли він піднімався в небо, було сісти на землю живим.

Хлопці любили літати за Йосаріаном, який виходив на ціль на повній швидкості з різних напрямків і на різних висотах – дерся вгору, пікірував, крутився і повертав настільки круто і різко, що всі пілоти з п’ятьох літаків насилу повторювали маневри, щоб втриматись у ланці, вирівнювався лиш на дві-три секунди, щоб скинути бомби, а тоді вшивався з протяжним ревом двигунів і далі відчайдушно петляв, продираючись крізь огидний шквал зенітного вогню, так що шість літаків скоро розсипались по всьому небу, як молитви, кожен з них – легка ціль для німецьких винищувачів, та це не хвилювало Йосаріана, бо вже не було німецьких винищувачів і він не хотів, щоб біля його літака вибухали якісь інші літаки. Лише коли весь цей Sturm und Drang залишався далеко позаду, він втомлено зсував шолом зі спітнілого чола і переставав вигаркувати накази для Маквота за штурвалом, котрого в той момент найбільше цікавило, куди поцілили бомби.