Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 35 страниц)

– Зараз усіх вас перестріляю! – вереснув Добз у відповідь і скочив на хиткий дерев’яний стілець, дико розмахуючи пістолетом. Йосаріан схопив його за руку і стягнув додолу. Добз знову став пчихати. – У мене алергія, – перепросив він, коли перестав, з носа текло, очі заплили сльозами.

– То дуже зле. Якби не алергія, ти би став видатним ватажком.

– Полковник Каткарт – убивця, – хрипко поскаржився Добз, ховаючи брудний пожмаканий носовичок кольору хакі. – Полковник Каткарт занапастить усіх нас, якщо ми його не зупинимо.

– А може, він більше не буде піднімати норму вильотів. Може, зупиниться на шістдесяти.

– Він завжди піднімає норму вильотів. Ти це знаєш краще за мене. – Добз глитнув слину і нахилив напружене обличчя впритул до Йосаріанового, м’язи під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах збилися в тремтливі жовна. – Просто скажи «вперед», і завтра вранці я все зроблю сам. Ти розумієш, про що я? І зараз я шепочу, правда?

Йосаріан відвернувся, щоб не бачити прикутого до нього погляду Добза, сповненого жагучого благання.

– Тоді якого біса ти не підеш і сам цього не зробиш? – запротестував він. – Може, перестанеш розпатякувати тут біля мене і сам усе зробиш?

– Сам я боюся. Я завжди боюся робити щось сам.

– Тоді не втягуй мене. Я був би психом, якби зараз вляпався у щось подібне. У мене рана на нозі на мільйон доларів. Мене відправлять додому.

– Ти здурів? – вигукнув Добз, не вірячи своїм вухам. – Твоя рана – лише подряпина. Того ж дня, коли вийдеш зі шпиталю, він змусить тебе летіти на бойове завдання, хоч і з «Пурпуровим серцем».

– От тоді вже я його вб’ю, – заприсягся Йосаріан. – Я знайду тебе, і ми зробимо все разом.

– Тоді краще зробімо це завтра, поки ще маємо хоч якийсь шанс, —умовляв його Добз. – Капелан каже, що він знову зголосився кинути наш полк на Авіньйон. Я можу загинути ще до того, як ти вийдеш зі шпиталю. Поглянь, як тремтять у мене руки. Я не зможу керувати літаком. Я вже непридатний.

Йосаріан не наважився сказати «так».

– Я краще почекаю. Подивлюся, що далі буде.

– Біда з тобою в тому, що ти нічого не хочеш робити, – хрипким, розлюченим голосом поскаржився Добз.

– Я роблю все, що тільки можу, – лагідно пояснював Йосаріанові капелан, коли Добз пішов. – Я навіть ходив до санчастини і просив Дока Деніку допомогти вам.

– Ага, зрозуміло, – Йосаріан стримав усмішку. – І що з цього вийшло?

– Вони намастили мені марганцівкою ясна, – соромливо відповів капелан.

– А також великі пальці на ногах, – з обуренням додав Нейтлі. – І дали йому проносне.

– Але сьогодні вранці я знову туди пішов, аби з ним побачитись.

– І вони знову намастили йому ясна марганцівкою, – сказав Нейтлі.

– Але я таки поговорив з ним, – немов виправдовуючись, жалібно проказав капелан. – Лікар Деніка виглядає таким нещасним. Він підозрює, що хтось плете проти нього інтриги, щоб його перевели на Тихий океан. Увесь цей час, виявляється, він збирався звернутись по допомогу до мене. Коли я сказав йому, що потребую його допомоги, то поцікавився, чи немає іншого капелана, до якого я міг би звернутися, – пригнічений капелан терпляче дочекався, поки Йосаріані з Данбаром пересміються. – Колись я думав, що бути нещасним – аморально, – провадив він далі, неначе голосив на самоті. – А тепер я вже не знаю, що думати. Я би хотів присвятити темі аморальності свою проповідь наступної неділі, але сумніваюся, чи мені, з пурпуровими яснами, взагалі годиться чинити відправи. Підполковникові Корну це дуже не сподобалося.

– Капелане, а чому б вам не лягти до шпиталю разом з нами і трохи не відпочити? – запропонував Йосаріан. – Тут вам було б затишно.

На якусь мить ця пропозиція, в усій своїй зухвалій аморальності, здалася капеланові спокусливою і потішною.

– Ні, краще не треба, – неохоче вирішив він. – Мені треба податись на материк і зустрітися зі штабним писарем Вінтерґріном. Лікар Деніка сказав, що він міг би допомогти.

– Вінтерґрін, мабуть, найвпливовіша особа на всьому театрі воєнних дій. Він не лише штабний писар. Він має доступ до ротатора. Але він нікому не допомагає. Це одна з причин, чому він піде далеко.

– Я б усе одно хотів з ним побалакати. Хтось же мусить вам допомогти.

– Зробіть це для Данбара, капелане, – мовив Йосаріан зі зверхнім виглядом. – Я звільнюся від польотів завдяки моїй рані на нозі на мільйон доларів. Якщо це не спрацює, тут є один психіатр, який вважає, що я не годжуся для служби в армії.

– Це я не годжуся для служби в армії, – ревниво заскиглив Данбар. – То був мій сон.

– Річ не в сні, – пояснив Йосаріан. – Йому подобається твій сон. Ідеться про мою особистість. Він вважає, що вона розщеплена.

– Розщеплена просто посередині, – сказав майор Сандерсон, який заради цього візиту зав’язав шнурівки на своїх незґрабних солдатських черевиках і прилизав чорне, як сажа, волосся за допомогою якогось густого ароматного мастила. Він нарочито всміхався, щоб подати себе розумним і приємним. – Я не кажу це зі зла чи з бажання вас образити, – провадив він зі злою й образливою усмішкою. – Я кажу це тому, що ненавиджу вас і прагну помститися. Я не кажу це тому, що ви погордували мною і безжально поранили мої почуття. Ні, я медик і завжди дивлюсь на речі об’єктивно.

У мене є для вас дуже погана новина. Чи ви достатньо мужній чоловік, щоб її сприйняти?

– О боже, ні! – верескнув Йосаріан. – Я цього не переживу.

Майор Сандерсон враз спалахнув.

– Ви бодай щось можете зробити по-людськи? – благально попросив він, побуряковілий від роздратування і гамселячи обома кулаками по столі. – Ваша біда в тому, що ви вважаєте себе вищим від усіх умовностей цього світу. Можливо, ви вважаєте себе вищим навіть за мене, бо я запізнився зі статевим дозріванням. Так от, знаєте, хто ви такий? Ви невдоволений, нещасний, розчарований, недисциплінований, непристосований молодий чоловік!

Випаливши усі ці несхвальні епітети, майор Сандерсон неначе полагіднішав.

– Так, сер, – обережно погодився Йосаріан. – Здається, ви маєте рацію.

– Звичайно, маю рацію. Ви недоросток. Ви неспроможні звикнутись з самою ідеєю війни.

– Так, сер.

– У вас патологічна відраза до смерті. Мабуть, вас дратує сам факт, що ви на війні і кожної миті вам можуть прострелити голову.

– Мало сказати – дратує, сер. Я від цього скаженію.

– Ви зациклені на власному виживанні. І ви не терпите фанатиків, забіяк, снобів і лицемірів. Підсвідомо ви ненавидите дуже багатьох людей.

– Свідомо, сер, свідомо, – поправив Йосаріан, бажаючи допомогти психіатрові. – Я ненавиджу їх свідомо.

– У вас вороже ставлення до ідеї, що вас можуть пограбувати, експлуатувати, ображати, принижувати чи обдурювати. Вас пригнічує бідність. Вас пригнічує неуцтво. Вас пригнічує насильство. Вас пригнічують гоніння. Вас пригнічують міські нетрі. Вас пригнічує пожадливість. Вас пригнічує злочинність. Вас пригнічує корупція. Знаєте, я анітрохи не здивуюсь, якщо у вас виявиться маніакально-депресивний психоз!

– Так, сер. Мабуть, у мене психоз.

– І не намагайтесь заперечити.

– Я не заперечую, сер, – сказав Йосаріан, вдоволений, що між ними нарешті настало таке чудесне порозуміння. – Я погоджуюсь з усім, що ви сказали.

– Отже, ви погоджуєтесь, що ви божевільний?

– Божевільний! – Йосаріан був шокований. – Що ви таке кажете? Чого це я божевільний? Сам ви божевільний!

Майор Сандерсон знову почервонів від обурення і щосили вгатив себе кулаками по стегнах.

– Назвавши мене божевільним, – загорлав він, бризкаючи слиною, – ви показали себе як типового мстивого і садистичного параноїка! Ви дійсно божевільний!

– Тоді чого б вам не відправити мене додому?

– А я і збираюсь відправити вас додому!

– Мене відправляють додому! – радісно оголосив Йосаріан, пришкандибавши назад у палату.

– І мене теж! – тішився А. Фортіорі. – Щойно приходили сюди й сказали.

– А як же я? – запитав у лікарів роздратований Данбар.

– Ви? – різко відповіли йому. – Вас відправлять разом з Йосаріаном. Назад у стрій!

І пішли вони обоє назад у стрій. Йосаріан нетямився з люті, коли санітарна машина привезла його до ескадрильї, і відразу пошкутильгав шукати справедливості в Дока Деніки, який понуро глянув на нього зі смутком і зневагою.

– Ех ти, – тужно видихнув Док Деніка, скривившись з осудливою відразою, яйцеподібні мішки під його очима докірливо набрякли. – Вічно думаєш тільки про себе. Піди глянь на лінію фронту, якщо хочеш знати, що сталось, поки ти вилежувався в шпиталі.

Йосаріан здригнувся.

– Ми відступаємо?

– Відступаємо? – вигукнув Док Деніка. – Відколи ми взяли Париж, воєнна обстановка котиться під три чорти. Я знав, що так буде. – Він замовк, його понурий гнів змінився на сум, а тоді він роздратовано насупився, немов це Йосаріан був у всьому винний. – Американські війська вже вступили на німецьку територію. Росіяни захопили цілу Румунію. Щойно вчора греки з восьмої армії взяли Ріміні. Німці повсюди відступають! – Док Деніка знову замовк і набрав побільше повітря для пронизливого тужливого зойку: – Від Люфтваффе не залишилось і сліду! – заголосив він. Здавалося, він осьось розридається. – Вся Ґотська лінія під загрозою знищення!

– Ну і? – спитав Йосаріан. – Що тут поганого?

– Що поганого? – закричав Док Деніка. – Якщо найближчим часом нічого не зміниться, Німеччина капітулює. І тоді всіх нас відправлять на Тихий океан!

Йосаріан збентежено витріщився на Дока Деніку.

– Ти здурів? Ти хоч розумієш, що мелеш?

– Ага, тобі легко сміятись, – вишкірився Док Деніка.

– Який тут до біса сміх?

– Принаймні ти маєш хоч якісь шанси. Ти воюєш, і тебе можуть убити. А мені що казати? Мені нема на що надіятись.

– У тебе зовсім дах поїхав! – закричав Йосаріан і схопив його за барки. – Це тобі ясно? А тепер стули свою дурну пельку і слухай мене.

Док Деніка вирвався від нього.

– Не смій так зі мною розмовляти. Я дипломований лікар.

– Тоді стули свою дурну дипломовану пельку і послухай, що мені сказали в шпиталі. Я божевільний. Ти це знав?

– Ну і що?

– Справді божевільний.

– Ну і що?

– Я псих. Вар’ят. Розумієш? У мене не всі дома. Вони помилково замість мене відправили додому когось іншого. У шпиталі мене перевірив дипломований психіатр, і таким був його висновок. Я справді ненормальний.

– Ну і що з того?

– Ну і що з того? – Йосаріана спантеличила нездатність Дока Деніки збагнути суть справи. – Невже ти не розумієш, що це означає? Тепер ти можеш списати мене на землю і відправити додому. Не пошлють же вони божевільного на смерть?

– А хто ж тоді піде?

Розділ 28

Добз

Пішов Маквот, і Маквот не був божевільний. Пішов і Йосаріан, хоча все ще шкутильгаючи, і коли він, відлітавши два додаткові бойові завдання, почув загрозливу звістку про ще один наліт на Болонью, то одного теплого пополудня з рішучим виглядом пришкандибав до намету Добза, приклав до губ пальця і прошипів:

– Тссс!

– Чого ти тсикаєш? – спитав Малюк Семпсон. Він здирав зубами шкірку з мандарина, уважно розглядаючи комікс із загнутими кутиками. – Ніхто нічого не говорить.

– Вали звідси, – наказав Йосаріан Малюку Семпсону, махнувши великим пальцем через плече до виходу з намету.

Малюк Семпсон проникливо звів біляві брови й охоче підвівся. Він чотири рази присвиснув у свої обвислі пшеничні вусики і метнувся в гори на побитому, старому зеленому мотоциклі, що його купив кілька місяців тому. Йосаріан зачекав, поки, слабнучи, гавкіт мотора завмер удалині. Намет виглядав якось незвично. Всередині було надто охайно. Добз з цікавістю поглядав на Йосаріана, курячи товсту сигару. Тепер, коли Йосаріан наважився бути хоробрим, його охопив смертельний страх.

– Гаразд, – сказав Йосаріан. – Давай уб’ємо полковника Каткарта. Зробімо це разом.

Добз зіскочив зі своєї койки з нажаханим виглядом.

– Тсс! – загарчав він. – Уб’ємо полковника Каткарта? Що ти мелеш?

– Тихіше, дідько, – огризнувся Йосаріан. – Цілий острів чує. У тебе ще є той пістолет?

– Ти збожеволів чи що? – скрикнув Добз. – Навіщо мені вбивати полковника Каткарта?

– Навіщо? – Йосаріан вирячився на Добза з похмурою недовірою. – Навіщо? Це ж була твоя ідея. Хіба ти не приходив до шпиталю і не просив, щоб я це зробив?

Добз поволі усміхнувся.

– Але тоді в мене було всього п’ятдесят вісім бойових вильотів, – пояснив він, з насолодою пихкаючи сигарою. – А зараз я вже спакувався і чекаю відправлення додому. Я відлітав шістдесят завдань.

– Ну то й що? – відказав Йосаріан. – Він лише знову підніме норму.

– Може, на цей раз не підніме.

– Він завжди її піднімає. Що це в біса з тобою, Добзе? Запитай-но в Голодного Джо, скільки разів він уже пакував свої манатки.

– А я хочу почекати і подивитися, як воно буде, – вперто стояв на своєму Добз. – Я ж не псих, щоб влазити в щось подібне тепер, коли вже своє відлітав. – Він струсив попіл із сигари. – Ні, моя тобі порада: відлітай свої шістдесят завдань, а там буде видно.

Йосаріан притлумив раптове бажання плюнути йому в очі.

– Я можу не дожити до шістдесяти, – простогнав він млявим, безрадісним голосом. – Ходять чутки, що він знову зголосився відіслати нас на бомбардування Болоньї.

– Це лише чутки, – пихато проголосив Добз. – Я б не радив тобі вірити всім чуткам.

– Може, досить давати мені поради?

– А чому б тобі не поговорити з Орром? – порадив Добз. – Орра знову збили над морем під час повторного бомбардування Авіньйона минулого тижня. Може, він уже в такому відчаї, що погодиться вбити полковника Каткарта.

– Орру бракує мізків, щоб впасти у відчай.

Коли Йосаріан лежав у шпиталі, Орра знову підбили над морем, і він посадив свого покаліченого літака на прозоро-блакитні хвилі поблизу Марселя так ніжно й бережно, з такою бездоганною майстерністю, що ніхто з шести членів екіпажу навіть не забився. Аварійні люки в передній і задній секціях відчинилися, поки довкола літака все ще пінилася зеленувато-біла вода, і люди чимшвидше вибрались назовні в м'яких оранжевих рятувальних жилетах, які не надулись і дурно теліпалися в них на плечах. Рятувальні жилети не надулись тому, що Майло повитягав з надувних камер спаровані балончики з двоокисом вуглецю, необхідні для приготування полуничного та ананасового морозива з газованою водою, яке він подавав у офіцерських їдальнях, а натомість прикріпив віддруковані на мімеографі записки: «Що добре для синдикату «М і М» – те добре для країни». Орр останнім вискочив з тонучого літака.

– Бачили б ви його! – розповідав Йосаріанові, заходячись від реготу, сержант Найт. – Ото була комедія – ви зроду такого не бачили. Жоден з рятувальних жилетів не надувся, бо Майло покрав вуглекислий газ для того морозива з шипучкою, яке він подає вам, вилупкам, в офіцерській їдальні. Та виявилося, що не все так страшно. Лиш один з нас не вмів плавати, і ми посадили його на аварійний пліт, якого Орр підтягнув за шнурок до фюзеляжу, поки ще ми всі стояли на літаку. Цей куцоногий пришелепок знається на таких справах. А другий пліт відірвало й віднесло, так що ми всі шестеро вмостилися на одному, ми так тісно попритулялись один до одного ліктями і ногами, що не могли ворухнутися, аби не зіштовхнути когось у воду. Ми відпливли, і секунди через три літак затонув, і от ми в морі самі-самісінькі, і відразу взялися відкручувати ковпачки на рятувальних жилетах, щоб подивитися, що там зіпсувалось, і побачили ті кляті записочки від Майла, в яких він каже, що все те, що добре для нього, добре і для кожного з нас. Який виродок! О боже, як ми його кляли, усі, крім того вашого дружка, Орра, який лиш хихикав собі, так ніби справді думав, що все те, що добре для Майла, може бути добре для всіх нас.

Клянуся, вам треба було бачити, як він там сидить на краю плота, мов капітан корабля, а ми всі просто дивимось і чекаємо, аби він сказав, що робити далі. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, наче замерз, і примовляв: «Тепер усе в порядку, все в порядку», – і весь час хихоче, мов якийсь чудило, потім знову: «Тепер усе в порядку, все в порядку», – і далі хихоче, мов якийсь чудило. Ми дивились на нього, як на недоумка. Якби не було на кого дивитись, то ми б там звихнулися вже за кілька хвилин, бо хвиля то накриває нас із головою, то змиває кількох з плоту, а ми мусимо дертися назад, аж тут накочується нова хвиля і знову змиває нас у море. Було весело. Ми то падали в воду, то видирались на пліт. Хлопця, котрий не вміє плавати, ми поклали посеред плоту, але навіть там він мало не захлинувся, бо води на плоту було стільки, що вона весь час хлюпала йому в лице. Я тобі кажу.

Потім Орр заходився відчиняти на плоту всілякі відсіки, і тут стало справді весело. Спочатку він знайшов коробку з шоколадом і роздав кожному по плитці, отож ми сидимо і їмо солоні шоколадки, а хвиля все змиває і змиває нас у море. Потім він знайшов кілька бульйонних кубиків та алюмінієві чашки і зробив для нас суп. Далі знайшов чай. Повірте, він це зробив! Можете уявити собі, як він пригощає нас чаєм, а ми сидимо мокрі як хлющі по дупу в воді? Тут я звалився з плоту, просто від реготу. Ми всі реготали. А він – геть серйозний, лиш дурнувато хихикає і шкіриться. Ну й дивак! Усе, що знайшов, те використав. Знайшов засіб проти акул – і тут же побризкав воду навколо плоту. Знайшов фарбу для маркерного маяка – і теж вилив у воду. А потім знаходить волосінь з сухою наживкою, і весь аж засяяв, немов до нас уже поспішає катер рятувальної служби, щоб підібрати, поки ми ще не вмерли від спеки, холоду і голоду, чи поки ще німці не вислали моторку з Ла-Спеції, щоб захопити нас у полон або розстріляти з кулемета. В кліп ока Орр закинув ту волосінь у воду, і вже виспівує, мов безтурботний жайворонок. «Лейтенанте, що ви збираєтесь упіймати?» – питаюся. «Тріску», – відповідає він. І не жартує. І добре, що нічого не впіймав, а то їв би ту тріску сирою, якби упіймав, і нас примусив би їсти, бо він знайшов там маленьку книжечку, де пише, що сиру тріску їсти можна.

Далі він знаходить маленьке блакитне весельце[36]36
  В оригіналі прізвище персонажа Orr співзвучне зі словом оаr – «весло».


[Закрыть], завбільшки з ложечку до морозива, і, їй-богу, береться ним гребти, пробуючи зрушити з місця усі дев’ять сотень фунтів. Уявляєте? Нарешті він знаходить маленький компас та велику непромокальну карту, розстеляє її на колінах, а згори кладе компас. Ось так він розважався, аж поки хвилин через тридцять нас не підібрав катер, – за спиною закинута волосінь, на колінах компас і розстелена карта, і веслує щосили тим дрібненьким блакитним весельцем, немов поспішає до Майорки. О, боже!

Сержант Найт усе знав про Майорку, і так само Орр, адже Йосаріан часто розповідав їм про такі пристановища, як Іспанія, Швейцарія та Швеція, де можуть інтернувати й утримувати американських льотчиків в умовах безтурботної розкоші до самого кінця війни, варто лиш туди прилетіти. У своїй ескадрильї Йосаріан був провідним авторитетом з питань інтернування, і під час кожного вильоту до Північної Італії він уже планував вимушену посадку в Швейцарії. Він, звісно, віддав би перевагу Швеції, де інтелектуальний рівень вищий і де він міг би плавати голяка серед вродливих дівчат з низькими, скромними голосами і наплодити там цілі табунці неслухняних, щасливих позашлюбних Йосаріанчиків, які з’являться на світ під опікою держави, яка випустить їх у життя без ганебного тавра; та Швеція була недосяжна, надто далека, і Йосаріан чекав на осколок снаряда, який виведе з ладу один із моторів над Італійськими Альпами і дасть йому привід попрямувати до Швейцарії. Він би навіть не сказав пілотові, куди його веде. Йосаріан подумував змовитися з якимось надійним пілотом і прикинутися, що в них зламався один мотор, а тоді знищити докази обману, посадивши літак «на черево», та єдиний пілот, якому він довіряв, Маквот, був щасливим і на війні, він досі ловив шалений кайф, коли з ревом пролітав над Йосаріановим наметом або над головами купальників на пляжі настільки низько, що сильний вихор від пропелерів прорізав на воді темні борозни і здіймав пелену водяних краплинок, які потім ще кілька секунд осідали на воду.

Про Добза й Голодного Джо тут не могло бути й мови, а також і про Орра, який знову паяв клапан форсунки в пічці, коли зневірений Йосаріан пришкандибав до намету, нічого не добившись від Добза. Грубка, яку Орр змайстрував з перевернутої металевої бочки, стояла посеред намету на рівненькій цементній підлозі, яку також змайстрував він. Орр зосереджено працював, стоячи навколішках. Намагаючись не звертати на нього уваги, Йосаріан прошкутильгав до своєї койки і сів, протяжно застогнавши від перевтоми. Цівки поту холодком пощипували чоло. Добз гнітив його. Док Деніка гнітив. Загрозливе передчуття біди почало гнітити його, коли він глянув на Орра. Усе його тіло задрижало зсередини. Нерви тіпались, пульсувала вена на зап’ястку.

Орр через плече глянув на Йосаріана, його вологі губи оголили опуклий ряд великих заячих зубів. Потягшись убік, він відкопав у своїй тумбочці пляшку теплого пива і, відкоркувавши, подав Йосаріану. Ніхто не промовив ані слова. Йосаріан зсьорбнув шумовиння з шийки і задер голову. Орр мовчки стежив за Йосаріаном, хитро посміхаючись. Йосаріан насторожено дивився на Орра. Орр хихотнув з легким присвистом і, присівши навпочіпки, повернувся до роботи. Йосаріан напружився.

– Не починай, – попросив Йосаріан із погрозою в голосі, обіруч стискаючи пивну пляшку. – Не починай возитися зі своєю грубкою.

Орр тихо хихикнув.

– Я майже скінчив.

– Ні, не скінчив. Тільки збираєшся почати.

– Ось форсунка. Бачиш? Майже зібрана.

– А ти збираєшся її розбирати. Знаю, чим ти займаєшся, вилупку. Я вже триста разів бачив, як ти це робиш.

Орр затрепетав від радості.

– Хочу, щоб тут бензин не протікав, – пояснив він. – Зараз він ледьледь сочиться.

– Я не можу на тебе дивитись, – зізнався Йосаріан безбарвним голосом. – Як хочеш працювати з чимось великим, то прошу дуже. Але в цій форсунці повно малих детальок, і зараз я не маю терпіння спостерігати, як ти прієш над усім цим клятим, нікому не потрібним дріб’язком.

– Якщо вони маленькі, це ще не значить, що вони нікому не потрібні.

– Мені байдуже.

– Ще раз?

– Коли мене немає поруч. Ти життєрадісний недоумок, і тобі не зрозуміти, що значить почуватися так, як я зараз. Коли ти порпаєшся в цьому дріб’язку, зі мною робиться щось таке, чого навіть пояснити не можу. Тоді виявляється, що я не можу тебе терпіти. Я починаю тебе ненавидіти і вже серйозно подумую гупнути цієї пляшкою тебе по голові або штрикнути в шию отим мисливським ножем. Розумієш?

Орр дуже вирозуміло кивнув.

– Зараз я не розбиратиму форсунки, – сказав він і почав її розбирати, працюючи повільно, невтомно, з несхибною точністю, схиливши над самою підлогою своє селянське недоладне обличчя, старанно колупаючись у невеличкому пристрої з такою безмежною, пильною зосередженістю, що, здавалося, він взагалі про свою роботу не думає.

Йосаріан подумки вилаяв його і вирішив не звертати на нього уваги.

– А взагалі, якого дідька ти так квапишся з цією грубкою? – гаркнув він за мить, не стримавшись. – Надворі спека. Можливо, трохи пізніше ми підемо купатись. Чого ти так хвилюєшся через холод?

– Дні коротшають, – по-філософському зауважив Орр. – Я хотів би усе це для тебе завершити, поки ще є час. Тоді в тебе буде найкраща грубка в ескадрильї. Вона буде горіти цілу ніч завдяки регулятору подачі пального, який я зараз ремонтую, а від цих металевих пластин піде тепло по всьому намету. Якщо ти перед сном поставиш свій шолом з водою на цю штуку, матимеш теплу воду для вмивання, коли прокинешся. Хіба не класно? Якщо захочеш зварити яйця або суп, просто поставиш казанок ось сюди і підкрутиш полум’я.

– Чому ти говориш тільки про мене? – захотілося знати Йосаріанові. – А де будеш ти?

Низькоросле тіло Орра здригнулось від тамованого задоволення.

– Не знаю, – вигукнув він, і дивне, деренчливе хихикання раптом вирвалося крізь його заячі зуби, немов вибуховий потік з двигуна. Він говорив, захлинаючись слиною від сміху. – Якщо мене й далі так збиватимуть, то не знаю, де я буду.

Йосаріан був зворушений.

– Чому б тобі не спробувати звільнитися від бойових вильотів, Орре? У тебе є привід.

– Я маю лише вісімнадцять бойових вильотів.

– Але тебе мало не на кожному збивають. Ти щоразу або топиш літак у морі, або йдеш на вимушену посадку.

– Ах, я не проти бойових вильотів. Як на мене, це гарна розвага. Злітав би зі мною кілька разів, як не будеш чільним. Просто задля сміху. Хе-хе.

Орр весело покосився на Йосаріана. Йосаріан відвернув очі.

– Мене знову призначили чільним.

– Як не будеш літати чільним. Якби ти мав трохи мізків, знаєш, що треба було б зробити? Негайно піти до Пілчарда і Рена і сказати, що ти хочеш літати зі мною.

– І щоб мене разом з тобою щоразу збивали? Це така розвага?

– От саме тому й мусиш це зробити, – наполягав Орр. – Коли йдеться про пірнання в море чи вимушену посадку, то я найкращий пілоту полку. Для тебе це буде добра практика.

– Добра практика в чому?

– Добра практика на той випадок, якщо колись доведеться піти на вимушену посадку на морі чи на суші. Хе-хе-хе.

– Маєш ще одну пляшку пива? – сердито спитав Йосаріан.

– Хочеш розбити її у мене на голові?

Цього разу Йосаріан розсміявся.

– Мов та хвойда в римській квартирі?

Орр хтиво заіржав, його товсті щоки надулися від задоволення, наче він поклав за кожну по дичці.

– А ти справді хочеш знати, чому вона гамселила мене туфлею по голові? – шпигнув він.

– А я знаю, – шпигнув Йосаріан у відповідь. – Повія Нейтлі мені розказала.

Орр вишкірився як горгулья.

– Нічого вона не розказала.

Йосаріанові стало жаль Орра. Орр був такий маленький і бридкий. Хто його захистить, якщо він залишиться живий? Хто захистить цього добросердого, простодушного гномика від хуліганів і нахаб або тренованих атлетів, як-от Еплбі, в яких мушки в очах і які при першій же нагоді потопчуться по ньому з бундючним і самовпевненим виглядом? Йосаріан часто переживав за Орра. Хто захистить його від ворожості й обману, від кар’єристів і від злобливого снобізму дружини великого цабе, від ницої, вбивчої зневаги корисливих людей і від приязного сусіда-м’ясника з низькосортним м’ясом? Орр був веселий і довірливий простачок з шапкою кучерявого різнобарвного волосся, з проділом посередині. Для них він був мов дитяча забавка. Вони видурять у нього гроші, збезчестять дружину і не пожаліють його дітей. Йосаріан відчув, як хвиля співчуття до Орра накрила його.

Орр був ексцентричний ліліпут, дивакуватий милий карлик з вульгарними думками і тисячею цінних умінь, через які він довіку залишатиметься серед людей з низькими доходами. Він орудував паяльником і міг збити дві дошки, не розщепивши деревини і не зігнувши цвяха. Він умів свердлити дірки. Він ще багато чого понамайстровував у наметі, поки Йосаріан лежав у шпиталі. Він продовбав у цементі бездоганну канавку і вклав до неї врівень з підлогою тоненьку трубку, якою бензин надходив до грубки з баку, встановленого надворі на помості. Із деталей авіабомб він поробив тагани і наклав на них грубих березових полін, а фарбованими дерев’яними планочками обрамив фотографії грудастих дівчат, повиривані з ілюстрованих журналів, і повісив їх над каміном. Орр умів відкрити банку з фарбою. Він умів змішувати фарби, розводити фарби, змивати фарби. Він умів рубати дрова і користуватися рулеткою. Він знав, як розкладати вогнище. Він умів копати ями і мав справжній хист наносити в консервних банках і флягах води з цистерни, встановленої поблизу їдальні. Він умів на години зануритись у якусь дріб’язкову справу, не нервуючись і не знуджуючись, нечутливий до втоми, як колода, і такий же мовчазний. Він мав незбагненні знання про дику природу і не боявся собак і котів, жуків та молі або такої їжі, як тріска і рубці.

Йосаріан тяжко зітхнув і став обмірковувати чутки про політ до Болоньї. Форсунка, яку розбирав Орр, була завбільшки з великий палець і складалася з тридцяти семи детальок, не рахуючи корпуса, і більшість були настільки мініатюрними, що Оррові доводилось міцно затискати їх між нігтями, щоб розкласти на підлозі строгими, мов у каталозі, рядами, не прискорюючи й не сповільнюючи рухів, не змучуючись, не перериваючи невтомного, методичного, монотонного процесу, хіба щоб покоситися на Йосаріана поглядом запеклого шибеника. Йосаріан намагався не дивитись на нього. Він рахував ті детальки і відчував, що от-от з’їде з глузду. Він відвернувся, заплющивши очі, але так йому стало ще гірше, бо тепер мав лише звуки – тихеньке, надокучливе, неослабне, виразне клацання невагомих детальок і шурхіт рук.

Орр дихав ритмічно з якимось хрипким і відразливим присвистом. Йосаріан стиснув кулаки і глянув на довгий, мисливський ніж з кістяною колодкою, що висів у піхвах над койкою небіжчика. Тільки-но він вирішив зарізати Орра, як його напруження ослабло. Сама ідея вбити Орра була настільки безглузда, що він усерйоз, з якоюсь химерною цікавістю і з захопленням став її обмірковувати. Він приглядався до заглибинки на потилиці Орра, де, як він знав, розташовувався довгастий мозок. Навіть легенький удар убив би Орра і розв’язав би для них обох безліч серйозних, болючих проблем.

– А це боляче? – спитав Орр саме в цей момент, ніби за велінням інстинкту самозбереження.

Йосаріан пильно глянув йому в очі.

– Ти про що?

– Про твою ногу, – відповів Орр, дивно, загадково всміхаючись. – Ти ще досі шкутильгаєш.

– Мабуть, просто за звичкою, – сказав Йосаріан, з полегшенням переводячи дух. – Думаю, скоро мине.

Орр боком звалився на підлогу, а тоді став на одне коліно, обличчям до Йосаріана.

– Пам’ятаєш, – задумливо проказав він, ніби насилу згадуючи, – оту дівчину, яка тоді в Римі лупила мене по голові? – Він хихикнув, коли Йосаріан мимоволі вигукнув з досади. – Хочу домовитися з тобою щодо тієї дівчини. Я розкажу тобі, чому вона лупила мене туфлею по голові, а ти відповіси на одне моє запитання.

– І яке твоє запитання?

– Ти коли-небудь спав з дівчиною Нейтлі?

Йосаріан здивовано розсміявся.

– Я? Ні. Тепер розказуй, чому та дівка лупила тебе туфлею по голові?

– Це ще не було моє запитання, – з переможною втіхою повідомив йому Орр. – Я просто собі балакав. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.

– Ну, але я з нею не спав. А як вона поводиться?

– Так, ніби тебе не терпить.

– Вона всіх не терпить.

– Крім капітана Блека, – нагадав Орр.

– Бо він має її за брудну підстилку. Так можна будь-яку дівку завоювати.

– Вона носить на нозі рабський браслет з його ім’ям.

– Він примушує її до цього на зло Нейтлі.

– Вона навіть віддає йому частину грошей, які отримує від Нейтлі.

– Слухай, що тобі від мене треба?

– А з моєю дівчиною ти спав?

– З твоєю? А хто в біса твоя дівчина?

– Та, що лупила мене туфлею по голові.

– Був з нею пару разів, – признався Йосаріан. – А відколи вона твоя? І до чого ти хилиш?