Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 35 страниц)

Джозеф Геллер
Пастка-22

Пастка військового розуму

«Гіпербола, пародія й ґротеск», – скаже проникливий читач після знайомства з цим романом і, звичайно, матиме рацію. Але, якщо подумати, хто може назвати хоч одного пристойного письменника XX століття, у творчості якого армія цілком серйозно була б змальована як школа мудрості, добра і краси? Я не можу. Зате протилежних прикладів – скільки завгодно: Гашек, Селін, Ремарк, Олдінґтон, Во, Бьоль, Войнович...

Твори згаданих і незгаданих авторів, незважаючи на приналежність самих письменників до різних часів і народів, об'єднує один спільний прийом – так званий «ефект очуднення». Принцип, що лежить в основі цього ефекту, простий: оскільки homo sapiens, бажаючи залишатися таким і надалі, не спроможний збагнути секретної логіки маневрів, учасником яких він мимоволі стає, то йому краще подивитися навколо себе відстороненим, дивакуватим оком. Таким робом трагічний розлад між індивідуальною правдою живої істоти та загадковою стратегією бездушної системи доводиться до межі повного маразму, а відтак порція рятівного «патафізичного» сміху читачеві гарантована. І абсолютно ні до чого тут демагогія про «священний обов’язок»: людина може віддати життя за тих, кого вона любить, але терпіти знущання маразматичних батьків-командирів (буде це армія чи завод, лікарня чи вищий навчальний заклад) жоден моральний імператив не приписує.

Приблизно такі варіації на військову тему навіює роман Геллера, за що він мені й подобається. І судячи з усього – не мені одному, бо ось уже понад півстоліття Catch-22 незмінно займає верхні позиції у різноманітних рейтингах англомовної літератури. Есесерівська критика не дуже розуміла, як їй на цей твір реагувати: з одного боку, Геллер змалював американських офіцерів безнадійними ідіотами й кар’єристами, і за це його треба було хвалити; з іншого – Друга світова війна постала у романі безглуздою м’ясорубкою, що могло викликати у нашого читача непатріотичні роздуми. Цікаво, а як інакше повинна сприймати війну людина, яку забирають з її нью-йоркської стріт і пропонують загинути десь в Італії через те, що Гітлер зі Сталіним не змогли самі з’ясувати, хто з них хитріший?

Винесена в заголовок роману «пастка» (вона ж – юридична «поправка») прекрасно демонструє загальний принцип військового життєвлаштування. Згідно з нею, «турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду». Здавалося б, цілком розумний параграф. Тільки висновки з нього, як то в армії, випливають дещо інакші: «Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, – попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний – якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить»».

Чи треба дивуватися, що головний герой роману Йосар’ян вважає всіх навколо психами: своїх – бо йдуть на смерть, чужих – бо хочуть його вбити. Врешті-решт він одноосібно укладає сепаратний мир, тобто просто дезертирує, рятуючи власну шкіру. Зрадник? Можливо. Але принаймні адекватніший за тих, хто ним керує. Взагалі, немає сумніву: ті, що нами керують, мусять бути цинічними і підступними – інакше вони б не керували. А все ж вони не мусять бути аж настільки безпросвітними йолопами. Наразі ж виглядає саме так, бо генерали, які рік за роком послідовно демонструють, що солдати для них – лише гарматне м’ясо на шляху реалізації великих військових планів, одного дослівно чудового дня можуть залишитися без війська. Або й нахапатися давно заслужених куль вітчизняного виробництва.

Олександр Бойченко

Моїй мамі, дружині Ширлі і моїм дітям – Еріці та Теду

Острів Піаноза лежить у Середземному морі за вісім миль на південь від Ельби.

Він дуже малий і, очевидно, не міг вмістити всі описані події.

Персонажі роману, як і місце дії, також вигадані.

Розділ 1

Техасець

Це була любов з першого погляду.

Коли Йосаріан уперше побачив капелана, то відразу шалено закохався.

Йосаріан лежав у шпиталі з болем у печінці, що лише трохи не дотягував до жовтяниці. Лікарів бентежило те, що то була не зовсім жовтяниця. Якби біль переріс у жовтяницю, вони б узялися її лікувати. Якби ж він не переріс у жовтяницю і минув, вони б змогли виписати Йосаріана. Але отака постійна не зовсім жовтяниця збивала їх з пантелику.

Щоранку вони робили обхід – троє метких і серйозних чоловіків, гострих на язик і не гострих на око, в супроводі меткої та серйозної сестри Дакет, однієї з палатних медсестер, яким не подобався Йосаріан. Вони читали температурний графіку ногах його ліжка і нетерпляче запитували про біль. Коли він казав, що все те саме, вони не приховували свого роздратування.

– Далі немає випорожнень? – питався лікар у чині полковника.

Коли Йосаріан заперечливо хитав головою, лікарі переглядалися.

– Дайте йому ще одну таблетку.

Сестра Дакет занотовувала, що Йосаріану слід дати ще одну таблетку, і всі четверо переходили до наступного ліжка. Жодній з медсестер не подобався Йосаріан. Насправді біль у його печінці вже минув, та Йосаріан нічого не говорив, а лікарі нічого не підозрювали. Вони лише підозрювали, що він насправді випорожнюється, але нікому про це не каже.

У шпиталі Йосаріан мав усе, чого душа бажала. Готували тут непогано, а їжу приносили йому в ліжко. Завжди були зайві порції свіжого м’яса, а в гарячу пору по обіді йому та іншим хворим давали холодний фруктовий сік або молочно-шоколадний напій. Окрім лікарів та медсестер, ніхто й ніколи йому не докучав. Якусь часину вранці він мав цензурувати листи, зате потім аж до самого вечора міг ліниво собі вилежуватися з чистим сумлінням. У шпиталі йому жилося комфортно, і залишатися там було нескладно, бо його температура завжди трималася на позначці 38,3. Йому жилося навіть комфортніше, ніж Данбарові, котрий постійно мусив падати і розбивати собі фізіономію, щоб йому принесли їсти до ліжка.

Після того, як вирішив пролежати тут до кінця війни, Йосаріан написав усім, кого знав, що він у шпиталі, ні словом не згадавши, з якої причини. Одного дня в нього з'явилася краща Ідея. Усім знайомим він повідомив, що вирушає на дуже небезпечне завдання. «Шукали добровольців. Це дуже небезпечно, але хтось мусить це зробити. Напишу, як тільки повернуся».

І відтоді він уже нікому не писав.

Усіх пацієнтів-офіцерів у палаті примушували цензурувати листи, написані пацієнтами-рядовими, які лежали в окремих палатах. Це була монотонна робота, і Йосаріан з розчаруванням довідався, що життя рядових було лише трохи цікавішим за життя офіцерів. До кінця першого ж дня він знудився. Щоб якось розважитись, він почав вигадувати різні забави. Смерть означенням, проголосив він одного дня, і з листів, що проходили через його руки, позникали всі прислівники і прикметники. Назавтра він оголосив війну прийменникам. Набагато вищої планки в творчості він сягнув наступного дня, коли зачорнив у листах усе, крім прийменників. Це створювало, як йому здавалось, динамічнішу напругу між рядками, і практично в кожному випадку зміст листів набував універсальнішого звучання. Невдовзі він оголосив поза законом усі звертання та підписи, сам текст залишаючи без змін. Якось він замалював геть увесь лист, окрім привітання «Люба Мері», а внизу дописав: «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан, Збройні сили США». Р. О. Шипмен був капеланом їхнього полку.

Вичерпавши усі можливості в самих листах, він кинувся в атаку на імена та адреси на конвертах, недбалим порухом руки, мовби він сам Господь, дощенту змітаючи будинки і вулиці, знищуючи цілі метрополії. Пастка-22 вимагала, щоб на кожному цензурованому листі стояло ім'я офіцера-цензора. Більшість листів він узагалі не читав. На тих, які він узагалі не читав, він писав своє ім'я. А ті, які прочитав, підписував: Вашингтон Ірвінг. А якщо це йому приїдалося, то навпаки: Ірвінг Вашингтон. Цензурування конвертів мало серйозні наслідки: десь там, у верхніх військових ешелонах, прокотилася хвиля занепокоєння, і звідти назад у палату відправили військового слідчого, який вдавав із себе пацієнта. Усі знали, що перед ними військовий слідчий, бо він безперестанку допитувався про офіцера на ім'я чи то Ірвінг, чи то Вашингтон, і тому що відразу на другий день він відмовився цензурувати листи. Йому вони видалися надто монотонними.

Цього разу палата була чудовою, однією з найкращих, в яких йому з Данбаром пощастило побувати. З ними лежав двадцятичотирьохлітній капітан-винищувач з ріденькими золотистими вусиками; його були збили над Адріатичним морем серед зими, а він навіть не застудився. Тепер було літо, капітана ніхто не збивав, а він казав, що має грип. У ліжку праворуч від Йосаріана, все ще в любовній позі на животі, розлігся переляканий капітан з малярійною інфекцією в крові та укусом комара на дупі. Через прохід від Йосаріана лежав Данбар, а за Данбаром – капітан артилерії, з котрим Йосаріан перестав грати в шахи. Капітан був добрим шахістом, а партії – завжди цікавими. Йосаріан перестав грати, бо партії були настільки цікавими, що гра втратила сенс. Був там також освічений техасець із Техасу, що мовби зійшов з кольорового екрана; як патріот, він вважав, що люди заможні – тобто порядні – мають мати більше голосів на виборах, ніж нероби, повії, злочинці, дегенерати, атеїсти і непорядні люди – тобто незаможні.

У той день, коли принесли техасця, Йосаріан виполював із листів римовані слова. То був ще один тихий, гарячий, безтурботний день. Спека важко тиснула на дах, приглушуючи звуки. Данбар знову непорушно лежав на спині, втупившись, мов лялька, в стелю. Він щосили старався подовжити своє життя. Робив він це, наганяючи на себе нудьгу. Данбар так важко працював над подовженням свого життя, що Йосаріан подумав було, що той уже помер. Техасця поклали в ліжко посеред палати, і невдовзі він почав щедро ділитися своїми поглядами.

Данбар схопився, мов підстрелений.

– Ось воно, – збуджено вигукнув він. – Чогось бракувало, я завжди знав, що чогось бракувало, і тепер я знаю чого. – Він угатив кулаком по долоні. – Патріотизму нема, – оголосив він.

– Це правда, – вигукнув Йосаріан у відповідь. – Правда, правда, правда. Хот-дог, «Бруклін-доджерс»[1]1
  Бейсбольна команда з Нью-Йорка (Тут і далі примітки перекладача.)


[Закрыть]. Мамусин яблучний пиріг. Ось за що ми воюємо. А хто воює за порядних людей? Хто воює за те, щоб вони мали більше голосів на виборах? Нема патріотизму, ось у чому справа. І матріотизму теж нема.

На ворент-офіцера ліворуч від Йосаріана це не справило жодного враження.

– Плював я на все це, – втомлено буркнув він і повернувся на бік, щоб заснути.

Техасець виявився добродушним, щедрим і милим. Через три дні його вже ніхто не міг терпіти.

Від нього за плечима пробігав нервовий дрож, і всі його уникали – усі, крім солдата в білому, який не мав вибору. Солдат у білому від голови до п’ят був запакований в марлю і гіпс. Він мав дві непотрібні ноги і дві непотрібні руки. Його потайки занесли до палати вночі, і ніхто не здогадувався про його існування аж до самого ранку, коли всі пробудилися і побачили дві дивні ноги, що здіймалися від стегон, дві дивні руки, підвішені прямовисно, усі чотири кінцівки дивно задерті в повітря свинцевими противагами, що непорушно темніли над ліжком. У пов'язки на згинах його рук були вшиті клапани на блискавках, через які в нього вливали прозору рідину з прозорого бутля. Безшумна цинкова трубка піднімалася з цементу на його паху і була припасована до тоненького гумового шланга, який виводив відходи з його нирок, що активно скрапували в прозорий закупорений бутель на підлозі. Коли бутель на підлозі наповнювався, бутель, що живив його лікоть, ставав порожнім, тоді два бутлі просто швидко міняли місцями, і рідина могла по краплі повертатися в солдата. Єдине, що було видно від солдата в білому, була розтріпана чорна діра над його ротом.

Солдата в білому поклали поряд з техасцем, а техасець, боком усівшись на ліжку, цілий ранок, обід і вечір щось тихо оповідав йому приємним, співчутливим тоном. Техасець не переймався тим, що не отримує відповіді.

Двічі на день у палаті міряли температуру. Рано-вранці і пізно ввечері сестра Крамер заходила з повною банкою градусників і ступала уздовж одного ряду ліжок, потім вздовж другого, роздаючи градусники всім пацієнтам. Солдату в білому вона встромляла градусник у діру над ротом і залишала його балансувати на нижньому краю. Коли поверталася до чоловіка в першому ліжку, забирала градусник і записувала температуру, а тоді переходила до наступного ліжка і так обходила цілу палату. Одного дня, закінчивши перший обхід палати і вдруге підійшовши до солдата в білому, вона глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий.

– Убивця, – тихо сказав Данбар.

Техасець глянув на нього з непевною посмішкою.

– Душогуб, – сказав Йосаріан.

– Ви про що, хлопці? – занервувався техасець.

– Це ти його вбив, – сказав Данбар.

– Це ти загнав його на той світ, – сказав Йосаріан.

Техасець відсахнувся:

– Хлопці, ви здуріли. Я його навіть не торкався.

– Ти закатував його, – сказав Данбар.

– Я чув, як ти його вбивав, – сказав Йосаріан.

– Ти вбив його, бо він був негритосом, – сказав Данбар.

– Хлопці, ви ненормальні, – вигукнув техасець. – Сюди не пускають негритосів. У них є спеціальне місце для негритосів.

– Сержант потайки поклав його сюди, – сказав Данбар.

– Сержант – комуніст, – сказав Йосаріан.

– І ти про це знав.

Ціла ситуація із солдатом у білому не справила жодного враження на ворент-офіцера зліва від Йосаріана. Ніщо не справляло враження на ворент-офіцера, і він ні півсловом не озивався, хіба лиш щоб виразити своє роздратування.

За день до того, як Йосаріан познайомився з капеланом, у їдальні вибухнула піч і від неї зайнялася частина кухні. Розпечене повітря шугонуло шпиталем. Навіть у палаті Йосаріана, майже за три сотні футів, було чутно гуркіт полум'я і різке потріскування палаючих балок. Дим валував попри вікна в жовтогарячих відблисках. Хвилин за п’ятнадцять аварійні машини з аеродрому прибули гасити пожежу. Якихось шалених півгодини ситуація була дуже загрозливою. Потім пожежники почали брати гору. Раптом почувся знайомий монотонний гул бомбардувальників, що поверталися з бойового вильоту, і пожежникам довелося згорнути шланги й поспішити на аеродром, бо раптом якийсь літак розіб’ється і загориться. Літаки сіли щасливо. Як тільки приземлився останній, пожежники розвернули машини і погнали назад, аби знову взятися за пожежу у шпиталі. Коли вони приїхали, полум’я вже не було. Воно згасло саме собою, зовсім завмерло, і ні вуглинки не жевріло, і розчарованим пожежникам не було чим зайнятися, лиш тільки випити літеплої кави й повештатись, пробуючи перепихнутися з медсестрами.

Капелан прибув наступного дня після пожежі. Йосаріан зосереджено викреслював у листах усі слова, які не стосувалися любові, коли капелан сів на крісло між ліжками і спитався, як він почувається. Капелан повернувся трохи боком, і зі знаків розрізнення Йосаріан бачив лише капітанські смужки на комірі його сорочки. Йосаріан не мав поняття, хто перед ним, і просто сприйняв як належне, що це або лікар, або ще якийсь придурок.

– О, досить добре, – відповів він. – Трохи болить печінка і випорожнююсь не надто регулярно, але загалом мушу визнати, що почуваюся непогано.

– Це добре, – сказав капелан.

– Так, – погодився Йосаріан. – Це добре.

– Я хотів раніше зайти, але я зле почувався.

– Це дуже погано.

– Просто застудився, – поспішив додати капелан.

– А в мене температура, – так само поспішно додав Йосаріан.

– Це дуже погано, – сказав капелан.

– Так, – погодився Йосаріан. – Так, це дуже погано.

Капелан засовався на кріслі.

– Чи можу я вам якось допомогти? – спитав він за якийсь час.

– Ні, ні, – зітхнув Йосаріан. – Лікарі роблять усе, що їм під силу.

– Ні, ні, – капелан вкрився легким рум’янцем. – Я зовсім не це мав на увазі. Я про сигарети... або книжки... або забавки.

– Ні, ні, – відповів Йосаріан. – Дякую. В мене є все, що треба, гадаю – усе, крім доброго здоров'я.

– Це дуже погано.

– Так, – погодився Йосаріан. – Так, дуже погано.

Капелан знову заворушився. Він кілька разів роззирнувся, тоді втупив очі в стелю, а відтак у підлогу. Він глибоко вдихнув.

– Лейтенант Нейтлі передає вітання, – сказав він.

Йосаріану було прикро чути, що в них є спільний знайомий. Здається, в них з'явилася тема для розмови.

– Ви знаєте лейтенанта Нейтлі? – спитав він із жалем.

– Так, я досить добре знаю лейтенанта Нейтлі.

– Він трохи недоумкуватий, правда?

Капелан зніяковіло усміхнувся:

– Боюсь, не можу цього стверджувати. Я не знаю його настільки добре.

– Можете повірити мені на слово, – сказав Йосаріан. – Він дурноголовий, як усі.

Капелан завис у важкій мовчанці, а тоді порушив її різким запитанням:

– Ви капітан Йосаріан, так?

– Нейтлі не пощастило від самого початку. Він походить із гарної сім’ї.

– Вибачте, будь ласка, – наполягав капелан соромливо. – Можливо, я зараз дуже серйозно помиляюся. Ви капітан Йосаріан?

– Так, – зізнався капітан Йосаріан. – Я капітан Йосаріан.

– З 256-ї ескадрильї?

– З бойової 256-ї, – відповів Йосаріан. – Я не знав, що є ще якісь капітани Йосаріани. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йосаріан, про якого мені відомо, але це лише наскільки мені відомо.

– Розумію, – пригнічено мовив капелан.

– Це два у восьмому степені, – зауважив Йосаріан, – якщо ви збираєтесь написати про нашу ескадрилью символічну поему.

– Ні, – промимрив капелан. – Я не збираюся писати символічної поеми про вашу ескадрилью.

Йосаріан різко випрямився, помітивши маленький срібний хрестик з іншого боку капеланового комірця. Його це надзвичайно здивувало, адже ніколи раніше він не розмовляв із капеланом.

– Ви капелан! – вигукнув він із захватом. – Я не знав, що ви капелан.

– Ну, так, – відповів капелан. – Ви не знали, що я капелан?

– Ну, ні. Я не знав, що ви капелан. – Йосаріан витріщився на нього з широкою, зачарованою посмішкою.—Я ще ніколи не бачив справжнього капелана.

Капелан знову зашарівся і втупився у свої руки. Це був тендітний чоловік років тридцяти двох, з рудуватим волоссям і полохливими карими очима. Обличчя він мав вузьке і досить бліде. На щоках гніздились невинні ямки від давніх прищів. Йосаріанові захотілося його підтримати.

– Чи можу я чимось вам допомогти? – спитався капелан.

Йосаріан похитав головою, все ще усміхаючись.

– Ні, дякую. Я маю все, що мені треба, і мені комфортно. Насправді я навіть не хворий.

– Це добре, – мовив капелан і відразу ж пошкодував про сказане. Кісточками пальців він прикрив рота і нервово хихикнув, але Йосаріан промовчав. – Мушу провідати ще кількох із вашого авіаполку, – зрештою перепросився капелан. – Я ще до вас зайду, можливо, завтра.

– Будь ласка, заходьте, – сказав Йосаріан.

– Я прийду, тільки якщо ви цього хочете, – сказав капелан, сором'язливо опустивши голову. – Я помітив, що багато хто почувається біля мене незручно.

Йосаріан засяяв від любові:

– Я хочу, щоб ви прийшли. Мені буде приємно біля вас.

Капелан вдячно усміхнувся і глянув на папірець, який увесь цей час стискав у долоні. Він порахував ліжка в палаті, ворушачи губами, а потім невпевнено зупинив погляд на ДанбарІ.

– Чи можу я поцікавитися, – прошепотів він, – це лейтенант Данбар?

– Так, – голосно відповів Йосаріан, – це лейтенант Данбар.

– Дякую, – прошепотів капелан. – Дуже вам дякую. Я мушу його відвідати. Я мушу відвідати усіх ваших однополчан у шпиталі.

– Навіть в інших палатах? – спитав Йосаріан.

– Навіть в інших палатах.

– Обережніше в цих інших палатах, отче, – застеріг Йосаріан. – Там тримають психів. У них повно божевільних.

– Не мусите називати мене «отцем», – пояснив капелан. – Я анабаптист.

– Я серйозно про ці інші палати, – похмуро продовжував Йосаріан. – Військова поліція вас не захистить, бо вони найбожевільніші. Я би з вами пішов, але страшенно боюся: безумство заразне. Наша палата – єдина здорова в усьому шпиталі. Усі, окрім нас, ненормальні. Якщо на те пішло, це, можливо, єдина здорова палата в усьому світі.

Капелан різко піднявся, боком відступив від ліжка Йосаріана, а тоді кивнув, примирливо усміхнувшись, і пообіцяв поводитися з належною обережністю.

– А тепер мушу провідати лейтенанта Данбара, – відповів він, а тоді, повагавшись з винуватим виглядом, нарешті спитався: – А як лейтенант Данбар?

– Нормальний хлопець, – запевнив Йосаріан. – Справжній принц. Один із найпрекрасніших, найменш відданих людей у цілому світі.

– Я не про це, – відповів капелан, знову зійшовши на шепіт. – Чи він дуже хворий?

– Ні, він не дуже хворий. Насправді він узагалі не хворий.

– Це добре, – зітхнув з полегшенням капелан.

– Так, – сказав Йосаріан. – Так, це добре.

– Капелан! – вигукнув Данбар після того, як капелан провідав його і пішов геть. – Ти це бачив? Капелан!

– Хіба не милий? – сказав Йосаріан. – Мабуть, йому мають дати три голоси на виборах.

– Хто має дати? – підозріло перепитав Данбар.

У ліжку в невеликому відокремленому закамарку в кінці палати, за зеленок) фанерною ширмою безупинно працював поважний полковник середнього віку, котрого кожен день відвідувала лагідна, миловида жінка з кучерявим попелястим волоссям, яка не була ні медсестрою, ні контрактницею, ні дівчиною з Червоного Хреста, але яка тим не менше акурат щополудня з’являлася у шпиталі на Піанозі, одягнута в чарівні пастельні літні сукні, що виглядали дуже елегантно, і взута в білі шкіряні лодочки на невисоких підборах, від яких піднімалися незмінно прямі нейлонові шви. Полковник був із відділу зв’язків, І день і ніч він був зайнятий надсиланням липких повідомлень із власних нутрощів на квадратні шматки марлі, які він ретельно запечатував і доставляв у накрите покришкою біле відро, що стояло на нічному столику біля ліжка. Полковник був розкішним. Він мав запалий рот, запалі щоки, запалі, сумні, запліснявілі очі. Обличчя його мало колір тьмяного срібла. Він кашляв тихо, обережно і повільно промокав марлею губи з гримасою огиди, що вже стала автоматичною.

Довкола полковника крутився вихор спеціалістів, які спеціалізувалися на спробах з’ясувати, що його турбує. Вони били світлом йому прямо в очі, щоб вияснити, чи він бачить, заганяли голки в нерви, щоб почути, чи він відчуває. Був там уролог для урологічних хвороб, лімфолог для лімфи, ендокринолог для ендокринних залоз, психолог для психіки, шкірний лікар для шкіри; був також патолог для патологій, кистолог для кисти, а також лисий педантичний китознавець із кафедри зоології в Гарварді, якого жорстоко закинули в Медичний корпус через пошкоджений анод в обчислювальній машині і який проводив заняття з умираючим полковником, намагаючись обговорювати з ним «Мобі Діка».

Полковника старанно дослідили. Не було жодного органа в його тілі, якого б не обкололи й не обмацали, не витрусили і вичерпали, защемили і зазняли, переклали, обікрали й поміняли. Акуратна, делікатна і виструнчена, жінка часто торкалася його, сидячи біля ліжка, і щоразу, коли усміхалася, ставала уособленням величавої скорботи. Полковник був високий, худющий і зсутулений. Коли він підводився, то згинався ще більше, від чого в тілі утворювалася глибока западина, і дуже обережно, дюйм за дюймом, переставляв ступні, починаючи рух від колін. Під очима були фіолетові ставки. Жінка говорила тихо, тихіше, ніж кашляв полковник, і ніхто в палаті ніколи не чув її голосу.

Не минуло й десяти днів, коли техасець очистив палату. Капітан-артилерієць здався першим, і після нього почався масовий вихід. Данбар, ЙосарІан і капітан-винищувач вилетіли того ж ранку. В Данбара припинилися напади запаморочення, а капітан висякав носа. Йосаріан сказав лікарям, що біль у його печінці минув. Усе вирішилося так просто. Втік навіть ворент-офіцер. Менш ніж за десять днів техасець повернув усіх до своїх обов’язків – усіх, окрім військового слідчого, який підхопив застуду від капітана-винищувача і зліг із запаленням легень.