Текст книги "Пастка-22"

Автор книги: Джозеф Геллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 35 страниц)

Розділ 37

Генерал Шайскопф

Дрідла не стало, і на його місце прийшов генерал Пекем, та ледве встиг генерал Пекем переїхати в кабінет генерала Дрідла, як його блискуча воєнна перемога почала розвалюватися на очах.

– Генерал Шайскопф? – нічого не підозрюючи, перепитав він у сержанта, який доповів йому в кабінеті про щойно отриманий наказ. – Ви хотіли сказати – полковник Шайскопф, так?

– Ні, сер, генерал Шайскопф. Сьогодні вранці йому присвоїли звання генерала, сер.

– Ну, це дуже цікаво! Шайскопф? Генерал? В якому ранзі?

– Генерал-лейтенант, сер, і...

– Генерал-лейтенант?

– Так, сер, і він хоче, щоб ви нікому зі своїх підлеглих не видавали наказів, спершу не погодивши з ним.

– Щоб я здох, – буркнув здивований генерал Пекем, мабуть, вперше в житті вилаявшись уголос. – Карґіле, ти чув? Шайскопфа підвищили до генерал-лейтенанта. Б'юсь об заклад, що це звання призначалось мені, але помилково отримав його він.

Полковник Карґіл задумливо шкрябав своє масивне підборіддя.

– А чому він нам наказує?

Гладке, виголене, аристократичне обличчя генерала Пекема напружилось.

– Так, сержанте, – проказав він поволі, здивовано насупившись. – Чому він віддає нам накази, якщо він усе ще в Допоміжній службі, а ми – в бойовій бригаді.

– Це ще одна зміна, яка сталася цього ранку, сер. Усі бойові операції тепер у віданні Допоміжної служби. Генерал Шайскопф – наш новий командуючий.

Генерал Пекем пронизливо зойкнув.

– О боже! – завив він і, втративши усе своє самовладання, впав в істерику. – Шайскопф – командуючий? Шайскопф? – Він з жахом затулив собі очі кулаками. – Карґіле, з’єднай мене з Вінтерґріном! Шайскопф? Тільки не Шайскопф!

Нараз задзвонили всі телефони. Капрал вбіг до кабінету і козирнув.

– Сер, вас хоче бачити капелан з повідомленням про несправедливість в ескадрильї полковника Каткарта.

– Відправте його геть, відправте геть! У нас тут досить своїх несправедливостей. Де Вінтерґрін?

– Сер, на зв’язку генерал Шайскопф. Він хоче говорити з вами негайно.

– Скажіть йому, що я ще не приїхав. Боже мій! – вигукнув генерал Пекем, мовби щойно тепер усвідомив увесь жах цього нещастя. – Шайскопф? Таж він дебіл! Я витирав ноги об цього недоумка, а тепер він мій начальник. О Господи! Карґіле! Карґіле, не покидай мене самого! Де Вінтерґрін?

– Сер, колишній сержант Вінтерґрін на Іншому телефоні. Він цілий ранок намагається додзвонитися до вас.

– Генерале, я не можу додзвонитися до Вінтерґріна, – кричав полковник Карґіл. – Його номер зайнятий.

Геть зіпрілий, генерал Пекем кинувся до другого телефону.

– Вінтерґріне!

– Пекеме, сучий ти сину...

– Вінтерґріне, ви чули, що вони зробили?

– ...що ти наробив, тупий вилупку?

– Вони зробили Шайскопфа головнокомандувачем! – Вінтерґрін верещав, охоплений люттю і панікою. – Ви і ваші кляті циркуляри! Вони перекинули бойові операції у відання Допоміжної служби!

– О ні, – простогнав генерал Пекем. – Це сталося через них? Через мої циркуляри? Саме через них вони зробили Шайскопфа командиром? Чому ж вони мене не зробили командиром?

– Бо вас уже не було в Допоміжній службі. Ви перевелись на нову посаду і все залишили на нього. А тепер знаєте, чого він хоче? Знаєте, чого цей вилупок хоче від усіх нас?

– Сер, думаю, краще б вам поговорити з генералом Шайскопфом, – знервовано нагадав сержант. – Він вимагає, щоб хтось йому відповів.

– Карґіле, поговори з Шайскопфом замість мене. Я не можу. Спитай, чого він хоче.

Полковник Карґіл послухав генерала Шайскопфа якусь хвилину і зблід як полотно.

– О боже! – скрикнув він, і слухавка випала йому з рук. – Знаєш, що він хоче? Він хоче, щоб ми марширували. Хоче, щоб ми всі марширували!

Розділ 38

Сестричка

Йосаріан марширував по базі задом наперед із пістолетом при боці й відмовлявся вилітати на завдання. Він ходив задом наперед тому, що постійно обертався, аби пересвідчитися, що ніхто не крадеться слідом. Будьякий звук за спиною був попередженням, кожний стрічний – потенційним убивцею. Він ні на мить не відривав руки від пістолета і всміхався лише до Голодного Джо. Він повідомив капітана Пілчарда і капітана Рена, що вже відлітав свою норму. Капітан Пілчард і капітан Рен викреслили його прізвище з льотного списку на наступне завдання і подали рапорту штаб полку.

Полковник Корн спокійно розсміявся.

– Що ви в дідька городите – він не буде літати? – спитав він з усмішкою, тоді як полковник Каткарт відступив у куток, роздумуючи над зловісним смислом прізвища Йосаріан, котре виринуло, щоб знов отруїти йому життя. – Чому це він не буде літати?

– Його друг Нейтлі загинув при зіткненні літаків над Спецією. Мабуть, тому.

– Він думає, він хто – Ахіллес? – підполковник Корн був задоволений цим порівнянням і подумки відзначив, що наступного разу треба буде повторити його в присутності генерала Пекема. – Він мусить літати далі. В нього немає вибору. Ідіть і скажіть йому, що ви подасте нам рапорт, якщо він не передумає.

– Ми вже казали, сер. На нього це ніяк не вплинуло.

– А що каже майор Майор?

– Майора Майора ніде не видно. Здається, він зник.

– Було б добре його зникнути! – роздратовано буркнув зі свого кута полковник Каткарт. – Так, як зникнули того типа Данбара. О, є безліч інших способів дати йому раду, – самовпевнено запевнив його підполковник Корн і, звертаючись до Пілчарда й Рена, додав: – Почнімо з найм’якших. Відішліть його відпочити на кілька днів до Рима. Можливо, смерть друга і справді його трохи травмувала.

Смерть Нейтлі, фактично, мало не вбила Йосаріана, бо коли в Римі він повідомив цю новину повії Нейтлі, та пронизливо, розпачливо заверещала і спробувала заколоти його на смерть ножем для чищення картоплі.

– Bruto![43]43
  Скотина! (італ.)


[Закрыть] – в лютій істериці завила вона, коли він заломив їй руку за спину і поволі викручував, аж поки ніж випав з її долоні. – Bruto! Bruto! – Вільною рукою вона швидко ляснула його по щоці, своїми довгими нігтями роздерши щоку до крові, а потім злісно плюнула йому в обличчя.

– В чому річ? – скрикнувши від гострого болю і замішання, він відштовхнув її аж до протилежної стіни кімнати. – Що ти хочеш від мене?

Вона знову кинулася на нього, розмахуючи кулаками, і роз’юшила йому губи потужним ударом, перш ніж він устиг схопити її за зап’ястки і зупинити. Волосся її дико розпатлалось. Сльози лилися потоками з палаючих ненавистю очей, і вона люто відбивалась від нього з безтямною силою одержимої, гарчала, грубо лаялась і верещала «Bruto! Bruto!», тільки-но він намагався щось пояснити. Її дужість заскочила Йосаріана зненацька, і він ледве втримався на ногах. Вона була майже однакового з ним зросту, і впродовж кількох фантастичних, моторошних секунд він був певний, що у своїй божевільній рішучості вона здолає його, швиргоне на підлогу і безжально роздере на шматки за якийсь огидний злочин, якого він не вчиняв. Вони хрипіли й сопіли, клином зчепившись у несамовитому двобої, рука до руки, і Йосаріанові хотілось покликати на допомогу. Нарешті вона ослабла, йому вдалось пересилити її, і він став вмовляти, щоб вона вислухала його, і клястися, що Нейтлі загинув не з його вини. Вона знову плюнула йому в лице, і він сильно і з відразою відштовхнув її від себе, сповнений злості і відчаю. Тільки-но він відпустив її, як вона метнулась до ножа. Він скочив на неї згори, і вони кілька разів перекотились на підлозі, поки йому вдалося вирвати в неї ніж. Коли він зводився на ноги, вона спробувала перечепити його і до крові обдерла щиколотку. Кульгаючи від нестерпного болю, він перетнув кімнату і викинув ніж через вікно. Відчувши себе в безпеці, він зітхнув з великим полегшенням.

А тепер, будь ласка, дозволь мені дещо тобі пояснити, – вмовляв він її проникливим, розважливим, щирим голосом. Вона копнула його в пах. Ху-ух! – вирвалося в нього з грудей, він завалився на бік з пронизливим скавулінням і, конаючи й задихаючись від болю, зігнувся вдвоє, животом до колін. Повія Нейтлі вибігла з кімнати. Йосаріан ледве встиг зіп’ятись на ноги, як вона влетіла назад із кухні з довгим хлібним ножем. Переляканий стогін зірвався з його губ, і все ще тримаючись обома руками за пульсуючі, вразливі, розпечені нутрощі, він усією вагою свого тіла накотив на її гомілки, збивши з ніг. Вона перелетіла через його голову і гучно грюкнулася на лікті. Ніж вислизнув у неї з руки, і Йосаріан долонею шпурнув його подалі під ліжко. Вона спробувала метнутися за ножем, та Йосаріан схопив її за руки і рвучко підняв. Вона знову замірилась ударити його в пах, і він, з лютим прокльоном, щосили відштовхнув її. Втративши рівновагу, вона вдарилась об стіну і перекинула крісло, яке зачепило туалетний столик, заставлений гребінцями, щітками до волосся та баночками з косметикою, і ті з гуркотом посипались на підлогу. З протилежної стіни зірвалась картина в рамці, дзенькнуло розбите скло.

– Що ти хочеш від мене? – жалісно і стривожено репетнув він. – Я не вбивав його.

Вона пожбурила йому в голову важку скляну попільницю. Коли знову накинулась на нього, він стиснув кулак і приготувався вдарити її під дих, та побоявся скалічити. Йому кортіло врізати їй акурат у щелепу і втекти з кімнати, але не міг зловити мішень, тому він лише ухилився акурат в останню секунду, грубо відштовхнувши її. Вона пролетіла мимо і сильно вдарилася в стіну. Але тепер загородила собою двері. Вона кинула в нього велику вазу, а тоді скочила на нього з повною пляшкою вина в руці і гримнула прямо в скроню, зваливши, напівпритомного, на одне коліно. У вухах у нього гуло, все обличчя оніміло. Та понад усе він чувся збентеженим. Було дивно, що вона хоче його вбити. Він просто не розумів, що відбувається, не мав уявлення, що робити далі. Але він твердо знав, що мусить рятуватися, і побачивши, що вона знову підносить пляшку, він різко відштовхнувся від підлоги і, перш ніж вона встигла його вдарити, з розгону буцнув її головою в живіт. За інерцією він пхав її далі спиною вперед, аж доки ноги в неї не підігнулись, впершись у ліжко, і вона впала горілиць на матрац. Йосаріан незґрабно навалився зверху, їй поміж ноги. Вона вчепилась йому в шию нігтями, та він повз угору вигинистими, пухкими пагорбами й уступами її округлого тіла, аж поки не придавив її своєю вагою і змусив до покори, а пальцями весь час тягнувся до її правої руки, аж нарешті видер у неї ту пляшку. Вона й далі дико брикалася, проклинала його і шкрябала. Вона поривалася боляче вкусити його, вишкірюючи зуби з-під вульгарних, чуттєвих губ, немов розлючений хижак. Тепер, коли вона, мов полонянка, лежала під ним, він міркував, як же йому втекти, так щоб вона знову не напала на нього. Він відчував здригання і натиск її напружених стегон та колін, які обхопили його ногу. Думки про секс розпалили його, і йому стало соромно. Він чув під собою спокусливу плоть її твердого, молодого жіночого тіла, що напиналося і билося об нього, наче вологий, лагідний, вабливий, непокірний прибій, її живіт і теплі, пружні, пластичні груди енергійно впиралися в нього з солодко-загрозливою спокусою. Її подих обпалював йому лице. Раптом він зрозумів – хоч бурхливе звивання під ним не вщухало ні на мить, – що вона більше не бореться з ним, з трепетом усвідомив, що вона не пручається, а безжально вихитує тазом в одвічному, потужному, екзальтованому інстинктивному ритмі еротичного запалу й забуття. Він задихнувся від захвату й подиву. Її обличчя – тепер прекрасне, мов свіжа квітка, – спотворювала гримаса зовсім іншої муки, щоки налилися погожим рум'янцем, а напівзаплющені очі стуманіли й стали невидющими від дурманної млості жадання.

– Caro, – хрипко прошепотіла вона, мовби з глибин якогось супокійного і розкішного трансу. – Оооох, caro mio[44]44
  Любий мій (італ.)


[Закрыть]...

Він погладив її волосся. З дикою пристрастю вона припала вустами до його лиця. Він лизнув їй шию. Вона обхопила його руками й притисла до себе. Він відчував, що тоне, потопає в любовному екстазі, коли вона отак обціловувала його своїми пекучими, соковитими, ніжними й тугими губами, в хтивому самозабутті захоплено мурмотіла до нього щось нерозбірливе, однією рукою пестила йому спину і намагалася спритно пролізти під пасок, а другою непомітно й підступно обмацувала підлогу, шукаючи ножа, і таки знайшла його. Йосаріан вчасно зреагував. Вона й далі хотіла його вбити! Шокований і вражений її порочним вивертом, він вихопив у неї ножа й відкинув якнайдалі. Потім скочив з ліжка на ноги. Обличчя в нього палало від подиву й розчарування. Він не знав, чи кинутись йому до дверей на свободу, чи знову впасти на ліжко в її обійми, смиренно віддавшись на її ласку. Вона визволила його від одного і другого, несподівано розридавшись. Він знову розгубився.

На цей раз вона плакала вже з глибокого горя, виснажена й смиренна, зовсім забувши про Йосаріана. Її розпач зворушував, вона сиділа, похиливши свою буйну, горду, прекрасну голову, її плечі опустились, войовничість розтанула. На цей раз її страждання було невдаване. Гучні, болісні ридання душили й стрясали все її тіло. Вона вже не помічала Йосаріана, збайдужіла до нього. Він міг спокійно вийти з кімнати. Однак він вирішив залишитися, щоб втішити й підтримати її.

– Ну, будь ласка, – безпорадно белькотав він, поклавши руку їй на плечі, з болісним сумом пригадуючи, яким безпорадним і слабким він почувався в літаку, коли вони поверталися з Авіньйона і Сноуден скімлив, що йому холодно, холодно, а все, що Йосаріан міг відповісти, було: «Тихо, тихо. Тихо, тихо» – Ну, будь ласка, – співчутливо повторював він дівчині. – Будь ласка.

Вона прихилилась до нього і плакала, аж поки зовсім не ослабла, і глянула на нього лише тоді, як він подав їй носовичок. Вона витерла щоки і з легкою чемною усмішкою віддала йому хусточку, прошепотівши «Grazie, grazie» тоном покірної, вихованої дівчинки, а тоді раптом, без будь-якого попередження про зміну в настрої, вчепилася йому в очі обома руками і видала переможний крик.

– Ха! Assassino![45]45
  Вбивця! (італ.)


[Закрыть] – гикнула вона і радісно метнулася через усю кімнату по ніж, щоби порішити його.

Напівзасліплений, він підвівся і, спотикаючись, кинувся за нею. Шум позаду змусив його обернутись. Від побаченого волосся його стало дибом. Сестричка повії Нейтлі – хто б міг подумати! – летіла просто на нього з іще одним довжелезним хлібним ножем!

– О, ні! – простогнав Йосаріан, здригнувшись, і різким ударом по зап’ястку вибив ножа з її руки.

Йому геть урвався терпець з цією гротескною, безглуздою сутичкою. Було невідомо, хто ще міг з’явитися в дверях і накинутись на нього з довгим хлібним ножем, і він підхопив з підлоги сестричку, пошпурив її в повію Нейтлі і, вискочивши з кімнати, а далі з квартири, погнав сходами вниз. Обидві дівчини вибігли за ним слідом у коридор. Їхні кроки на сходах чулись усе далі, аж поки зовсім зупинились. Згори долинуло чиєсь схлипування. Підвівши голову, він побачив повію Нейтлі, що, згорбившись, сиділа на сходинці, і плакала, затуливши обличчя долонями, а її невгамовна дикунка сестричка небезпечно перехилилася через поруччя і радісно викрикувала «Bruto! Bruto!», розмахуючи до нього хлібним ножем, ніби то була нова захоплива іграшка, якою їй кортіло набавитись.

Йосаріанові вдалося врятуватись, але, йдучи вулицею, він раз у раз неспокійно озирався. Перехожі якось дивно витріщалися на нього, і йому ставало ще тривожніше. Він знервовано прискорив ходу, не розуміючи, що такого в його зовнішності привертає загальну увагу. Торкнувшись рукою болючого місця на чолі, він відчув, що пальці стали липкі від крові, і все збагнув. Він промокнув хустинкою обличчя та шию. Де б хустинка не торкалася, на ній залишались червоні плями. Все обличчя кривавило. Він погнав до будинку Червоного Хреста І збіг двома крутими маршами білих мармурових сходів до чоловічого туалету, де промив свої численні видимі рани холодною водою з милом, розправив комір сорочки і причесався. Ще ніколи не бачив він настільки побитого й подряпаного обличчя, як те, що блимало на нього з дзеркала з острахом і тривогою. І що тій дівці було від нього треба?

Коли він вийшов з туалету, повія Нейтлі чатувала в засідці. Вона припала до стіни внизу сходів і наскочила на нього, мов шуліка, з блискучим ножем для біфштексів у кулаці. Він відбив її напад, ударивши ліктем знизу, а кулаком спритно зацідивши у щелепу. Вона закотила очі й почала падати, та він підхопив її і бережно посадовив. Потім збіг сходами, вискочив з будинку і наступні три години прочісував місто в пошуках Голодного Джо, щоб вилетіти з Рима, поки вона не вистежила його знову. Він відчув себе у безпеці, лише коли літак відірвався від землі. Коли вони приземлилися на Піанозі, повія Нейтлі, перевдягнута в зелений комбінезон механіка, вже чекала його з ножем для біфштексів саме на тому місці, де зупинився літак, і коли вона штрикнула його ножем у груди, Йосаріана врятувала лише галька у неї під ногами, на якій послизнулись її туфлі на шкіряній підошві й тонких підборах. Йосаріан, насилу зводячи дух, затягнув її до літака і, заломивши обидві руки за спину, тримав, притиснутою до підлоги, поки Голодний Джо звертався по радіо до диспетчерської вежі по дозвіл повернутися до Рима. В римському аеропорту Йосаріан викинув її з літака на злітну смугу, а Голодний Джо, навіть не зупиняючи моторів, тут же взяв курс на Піанозу. Поки вони з Голодним Джо ішли до наметів своєї ескадрильї, Йосаріан, тамуючи віддих, обережно придивлявся до кожної постаті. Голодний Джо спостерігав за ним з дивним виразом на обличчі.

– А ти впевнений, що тобі все це не привиділось? – за якийсь час нерішуче спитався Голодний Джо.

– Привиділось? Ти ж весь час був зі мною і щойно сам відвіз її до Рима.

– Може, мені також усе привиділось. А чому вона хоче тебе вбити?

– Я ніколи їй не подобався. Можливо, тому, що зламав йому носа, або тому, що єдиний, хто був під рукою, коли вона почула ту новину. Думаєш, вона ще повернеться?

Того вечора Йосаріан пішов до офіцерського клубу І просидів там допізна. Повертаючись до свого намету, він підозріливо пряв очима, виглядаючи повію Нейтлі. Він зупинився, помітивши її в засідці у кущах з величезним різницьким ножем у руці і вбрану як піанозький селянин. Йосаріан безшумно підкрався до неї ззаду і схопив за руки.

– Caramba![46]46
  Чорт забирай! (ісп.)


[Закрыть] – вигукнула вона озвіріло, пручаючись, як дика кішка, поки він затягнув її до намету і кинув на підлогу.

– Гей, що тут діється? – спросоння запитав один із його сусідів.

– Потримай її, доки я повернусь, – наказав Йосаріан, стягнувши хлопця з ліжка і наваливши на неї, а сам вибіг надвір. – Тримай!

– Дозвольте мені його вбити, і я буду шури-мури з вами усіма, – запропонувала вона.

Решта Йосаріанових сусідів повискакували зі своїх койок, побачивши, що то дівчина, і спробували спершу змусити її пошуримурити з усіма, поки Йосаріан побіг до Голодного Джо, який спав сном немовляти. Йосаріан зняв кошеня Гапла з його обличчя і розштовхав Голодного Джо зі сну. Голодний Джо одягнувся швидко. Цього разу вони полетіли на північ і повернули на Італію далеко за лінією фронту. Опинившись над рівниною, вони начепили на повію Нейтлі парашут і виштовхнули її через аварійний люк. Йосаріан був певний, що нарешті її позбувся, і з полегшенням зітхнув. Коли він підходив до свого намету на Піанозі, з темряви на стежку виступила чиясь постать, і він зомлів. Він прийшов до тями, лежачи на землі, і став чекати, коли йому всадять ножа, мало не радіючи смертельному удару, який дав би йому спокій. Натомість чиясь дружня рука допомогла йому підвестися. Це була рука льотчика з Данбарової ескадрильї.

– Як справи? – пошепки спитав льотчик.

– Чудово, – відповів Йосаріан.

– Я бачив, як ви оце зараз впали. Подумав, з вами щось сталось.

– Здається, я зомлів.

– У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ви сказали в штабі, що відмовляєтесь вилітати на бойові завдання.

– Це правда.

– Потім до нас приходили із штабу і сказали, що це лише чутки, що ви просто пожартували.

– А це брехня.

– Гадаєте, вам усе так минеться?

– Не знаю.

– Що вони з вами зроблять?

– Не знаю.

– Гадаєте, вони віддадуть вас під трибунал за дезертирство з поля бою?

– Не знаю.

– Сподіваюся, вам усе так минеться, – сказав льотчик з Данбарової ескадрильї, розчиняючись у темряві. – Тримайте мене в курсі справ.

Кілька секунд Йосаріан дивився йому вслід, а далі рушив до свого намету.

– Ей! – почувся голос за кілька кроків попереду. Це був Еплбі, що ховався за деревом. – Як справи?

– Чудово, – сказав Йосаріан.

– Я чув, тобі будуть погрожувати трибуналом за дезертирство з поля бою. Але до суду вони не дійдуть, бо навіть не певні, що зможуть довести твою провину. Також через цей скандал вони можуть погано виглядати в очах нового начальства. Окрім того, ти ще досі великий герой, бо вдруге заходив на міст біля Феррари. Здається, ти зараз перший герой у нашому полку. Я от подумав, тобі варто знати, що вони просто блефують.

– Дякую, Еплбі.

– Я заговорив з тобою, просто щоб попередити.

– Я тобі вдячний.

Еплбі соромливо поколупав землю носаком черевика.

– Пробач, Йосаріане, що ми тоді з тобою побилися в офіцерському клубі.

– Та все гаразд.

– Але бійку не я почав. По-моєму, то все сталося через Oppa, який вдарив мене по лиці ракеткою. Чому він це зробив?

– Ти в нього вигравав.

– А хіба я не мав у нього виграти? Хіба суть гри не в тому, щоб виграти? А тепер, коли він мертвий, уже не має значення, краще я грав у пінг-понг чи ні, адже так?

– Певно, що так.

– І вибач, що я здійняв таку бучу через ті таблетки атабрину, коли ми сюди летіли. Якщо ти хочеш підхопити малярію, то це твоя справа, адже так?

– Не переймайся, Еплбі.

– Я лише старався виконувати свій обов’язок. Я корився наказам. Мене завжди вчили коритися наказам.

– Та не переймайся.

– Знаєш, я сказав підполковнику Корну і полковнику Каткарту, що, на мою думку, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання, якщо ти цього не хочеш, а вони сказали, що дуже в мені розчаровані.

Йосаріан сумовито всміхнувся.

– Певно, що розчаровані.

– Ну, та мені байдуже. Дідько, ти відлітав аж сімдесят одне завдання. Цього має бути досить. Думаєш, вони тебе відпустять?

– Ні.

– Скажімо, коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити і всіх нас, адже так?

– Саме тому вони не можуть мене відпустити.

– І що, на твою думку, вони зроблять?

– Не знаю.

– Думаєш, віддадуть тебе під трибунал?

– Не знаю.

– Ти боїшся?

– Так.

– Будеш знову літати?

– Ні.

– Сподіваюся, тобі все так минеться, – впевнено прошепотів Еплбі. – Дуже сподіваюсь.

– Дякую, Еплбі.

– Мені також не надто подобається вилітати на стільки завдань тепер, коли ми вже майже виграли війну. Дам тобі знати, коли почую щось нового.

– Дякую, Еплбі.

– Гей! – гукнув приглушений владний голос із заростей безлистого невисокого чагарнику поблизу його намету. Там, присівши навпочіпки, ховався Гавермеєр. Він їв арахісові брикети, і його прищі та великі масні пори на обличчі здавались темною лускою. – Як справи? – спитав він, коли Йосаріан підійшов ближче.

– Чудово.

– Будеш далі літати?

– Ні.

– А якщо спробують примусити тебе?

– Я їм цього не дозволю.

– Тобі страшно?

– Так.

– Віддадуть тебе під трибунал?

– Мабуть, що спробують.

– А що каже майор Майор?

– Майора Майора немає.

– Вони його зникли?

– Не знаю.

– А що будеш робити, якщо вирішать і тебе зникнути?

– Спробую їм не датись.

– А вони не пропонували тобі якоїсь угоди абощо, якщо ти літатимеш?

– Пілчард і Рен обіцяли влаштувати все так, що я ходитиму лиш у патрульні вильоти.

Гавермеєр збадьорився.

– Послухай, а це чудова пропозиція. Я сам був би не проти такоїугоди. Закладаюсь, ти за неї вхопився.

– Я відмовився.

– Ну і дурний, – мляве, безрадісне обличчя Гавермеєра тривожно наморщилося. – Послухай, але ж така угода нечесна щодо решти. Якщо ти будеш виходити тільки на патрульні вильоти, тоді хтось із нас мусить виконувати небезпечні завдання за тебе, адже так?

– Саме так.

– Послухай, це мені не подобається, – вигукнув Гавермеєр і обурено випростався, вперши кулаки в боки. – Зовсім не подобається. Вони ладні відправити мене чорту в зуби лише тому, що ти дрейфиш далі літати, так?

– З ними про це балакай, – сказав Йосаріан і насторожено потягнувся до пістолета.

– Ні, я тебе не звинувачую, – сказав Гавермеєр, – хоч ти мені й не подобаєшся. Знаєш, мені також не дуже хочеться вилітати на стільки завдань. Чи можна якось і мені від них відкрутитися?

Йосаріан іронічно хихотнув і сказав жартома:

– Начепи пістолет і походжай зі мною.

Гавермеєр задумливо похитав головою.

– Ні, я так не можу. Я би зганьбив свою жінку і дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, після війни я хочу залишитися в запасі. Якщо залишаєшся в запасі, тобі платять п’ятсот доларів на рік.

– Ну, тоді літай далі.

– Еге, мабуть, доведеться. Слухай, як ти думаєш, чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?

– Ні.

– Але якщо звільнять і дозволять узяти з собою ще когось, то візьмеш мене? Не бери когось такого, як Еплбі. Візьми мене.

– А з якого дива вони б таке дозволяли?

– Не знаю. Але якщо дозволять, то не забувай, що я перший тебе попросив, добре? І тримай мене в курсі. Я кожного вечора буду чекати на тебе тут, у кущах. Можливо, якщо тобі нічого не зроблять, то і я перестану літати. Згода?

Цілий наступний вечір люди раз у раз виринали з темряви йому назустріч і цікавилися, як у нього справи, з виснаженими, стурбованими обличчями випитуючи в нього конфіденційну інформацію на підставі якоїсь нездорової і потаємної спорідненості, про існування якої він раніше не здогадувався. Коли він ішов табором, малознайомі йому льотчики вигулькували ніби з-під землі і питалися, як справи. Навіть люди з інших ескадрилій поодинці скрадались до нього і виринали з темряви. Куди б він не ступив після заходу сонця, хтось уже лежав у засідці, щоб виринути з темряви і спитатися, як справи. Люди вискакували до нього з-за дерев і з кущів, із канав і заростей високого бур’яну, з-за наметів і бамперів припаркованих машин. Навіть один з його сусідів вискочив, щоб поцікавитися, як у нього справи, і попросив не розповідати іншим сусідам у наметі, що він виринув з темряви. Йосаріан клав руку на пістолет щоразу, коли підходив до сторожкого силуету, що пошепки підкликав його, бо не знав, яка з невиразних тіней врешті-решт обернеться в повію Нейтлі або, що гірше, в якогось законного представника державної влади, надісланого безжально віддубасити його кийком до півсмерті. Скидалось на те, що їм таки доведеться зробити щось подібне. Вони не хотіли поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, тому що місце за сто тридцять п’ять миль від ворога навряд чи можна назвати полем бою і тому що Йосаріан був саме тим, хто нарешті зруйнував міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль і вбивши Крафта, – він майже завжди забував про Крафта, коли перераховував загиблих знайомих. Але щось вони таки мали з ним зробити, і ціла ескадрилья похмуро чекала, якою ж буде ця жахлива кара.

Упродовж дня всі його уникали, навіть Аарфі, і ЙосарІан зрозумів, що люди разом і серед білого дня зовсім інші, ніж сам на сам і в темряві. Йому взагалі було до них байдуже, коли він прогулювався задом наперед, поклавши на пістолет руку, очікуючи на нові вмовляння, погрози і спокушання зі штабу щоразу після повернення капітанів Пілчарда і Рена з чергової термінової наради з полковником Каткартом і підполковником Корном. Голодного Джо майже не було поруч, і єдиний, з ким міг спілкуватися ЙосарІан, був капітан Блек, який при кожній зустрічі веселим, насмішкуватим тоном кликав його «Старий горлоріз» і який в кінці тижня повернувся з Рима і повідомив, що повія Нейтлі пропала. Серце в Йосаріана защеміло від туги і каяття. Він сумував за нею.

– Пропала? – глухо перепитав він.

– Так, пропала, – капітан Блек засміявся, його каламутні очі втомлено примружились, вузьке, загострене обличчя, як завжди, вкривала рідка рудувата щетина. Він потер кулаками мішки під очима. – Я подумав: коли вже я в Римі, то ще раз взую цю тупу дівку, як у старі добрі часи. Знаєш, аби той шмаркач Нейтлі покрутився в могилі, ха-ха! Пригадуєш, як я його підколював? Але її там не було.

– Від неї нічого не чути? – допитувався Йосаріан, який не переставав думати про дівчину, про те, як ій зараз погано, і відчував себе самотнім І покинутим без її шалених і непогамовних наскоків.

– Там нікого вже немає, – весело вигукнув капітан Блек. Йому було дивно, що Йосаріан такий нетямущий. – Що тут незрозумілого? Всіх не стало. Цілий бордель накрився.

– Не стало?

– Так, не стало. Всіх викинули просто на вулицю. – Капітан Блек знову зареготав від душі, і на його худющій шиї радісно підскакував гострий кадик. – Бордель порожній. Військова поліція рознесла цілу квартиру і розігнала всіх повій. Хіба не комедія?

Йосаріанові стало лячно, І він затремтів.

– Чому вони це зробили?

– А яка різниця? – відповів капітан Блек з розмашистим жестом. – }х вигнали просто на вулицю. Як тобі таке? Всю ораву.

– А як її сестричка?

– Вигнали, – реготнув капітан Блек. – Вигнали разом з усіма дівками. Просто на вулицю.

– Але вона ще зовсім дитина! – із запалом запротестував Йосаріан. – Вона нікого не знає в цілому місті. Що тепер з нею буде?

– А мені яке до того діло? – відказав капітан Блек, байдуже стенувши плечима, а тоді раптом зиркнув на Йосаріана зі здивуванням і проблиском хитруватої допитливості. – Гей, у чому справа? Невже тобі не байдуже? Якби я знав, що це тебе так засмутить, то прийшов би й відразу все розказав, щоб ти виїдав собі печінки. Гей, куди ти? Вертай назад! Вертайся і повиїдай собі печінки!