Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

Я підвівся.

– Наступного разу, Лео. Обіцяю.

Наступного дня моєму другові Дюку не пощастило дременути з дому непомітно. Як водилося, він загавкав під моїми дверми о шостій ранку, та, відчинивши, я побачив на порозі Александру. Вона була в піжамі, на обличчі завмер веселий і заразом трохи недовірливий усміх.

– Ти знаєш, – сказала вона, – він зробив підкоп у садку. Оце сьогодні вранці я побачила. Проліз під огорожею і прямісінько до тебе! Можеш у таке повірити?

І засміялася. Навіть у піжамі й без макіяжу вона була дуже гарна.

– Вип’єш кави? – запитав я.

– Залюбки.

Я раптом згадав, що у вітальні валяються Дюкові іграшки.

– Зачекай хвильку, я вдягну штани.

– Та ти ж у штанях, – сказала вона.

Я нічого на те не відповів і просто зачинив двері в неї перед носом, попросивши трохи почекати. Потім шатнувся по хаті, позбирав Дюкові іграшки, миски та килимки і жужмом склав у себе в спальні.

Коли впустив її до хати, Александра зацікавлено глянула на мене. Зачиняючи за нею двері, я не помітив, що з авто, що стояло неподалік, нас фотографує якийсь чолов’яга.

8

Балтимор

1992–1993 роки

Згідно з непохитним розкладом, кожні чотири роки незадовго до Дня подяки відбуваються президентські вибори. 1992 року Ватага Ґольдманів брала активну участь у кампанії Білла Клінтона.

Дядечко Сол був переконаний демократ, тому під час зимових вакацій 1992 року у Флориді тривали постійні сутички. Моя матінка казала, що дідусь завжди голосував за республіканців, та відколи дядечко Сол став лібералом, той пристав до нього. Хай там як, а дядечко Сол дав нам перший урок громадянської активності, залучивши до участі у виборах Білла Клінтона. Ми мали по дванадцять років, й епопея Ватаги Ґольдманів була в розпалі. Жив я тільки для них, для хвилин, які проводив із ними. І сама думка про те, що я братиму участь у перевиборчій кампанії, – не має значення, за кого, – переповнювала мене величезною радістю.

Вуді з Гіллелем знай працювали на Бунка. Мали вони від того не лише задоволення, а ще й заробляли трохи кишенькових грошенят. Роботу вони виконували швидко і добре, тож декотрі мешканці Оук-Парку, яких Бунк дратував своєю млявістю, коли треба було щось зробити в саду, зверталися просто до них. У таких випадках друзі відкладали двадцять відсотків заробітку й віддавали їх Бункові, причому так, щоб він не бачив, – клали гроші до кишені піджака або ж у скриньку для рукавичок в автомобілі. Приїжджаючи до Балтимора, я з величезним задоволенням допомагав їм, надто ж як вони працювали на своїх постійних клієнтів. У хлопців завелася своя невеличка клієнтура, тож вони носили футболки з написом «Садівники Ґольдмани. З 1980 року», які замовили в місцевій кравецькій майстерні. Таку саму подарували вони й мені, й ще ніколи не почувавсь я таким гордим, коли йшов зі своїми братами Оук-Парком, які були в тих однакових футболках.

А ще я захоплювався їхнім підприємницьким хистом і пишався тим, що заробляю трохи грошей своєю працею. Таке прагнення було в мене відтоді, як я відкрив талант self-made-man^[2] в одного мого шкільного друга з Монклера, Стівена Адама. Стівен дуже добре ставився до мене: частенько запрошував до себе додому після уроків і пропонував лишитися на вечерю. Та за столом він починав страшенно лютувати. Зі щонайменшого приводу він без жодних докорів сумління ображав свою матір. Достатньо було, щоб йому не припала до смаку їжа, і він гупав кулаком по столу, відпихав тарілку і репетував:

– Не хочу я твого соку зі смітника, він огидний!

Відразу ж із місця схоплювався батько: побачивши це першого разу, я подумав було, що він зараз дасть синуньові добрячого ляща, та, на превеликий мій подив, він діставав із шафи пластмасову карнавку. Той цирк повторювався весь час. Батечко бігав за Стівеном і вищав:

– Карнавка для грубих слів! Три грубі слова, сімдесят п’ять центів!

– Застроми ту карнавку собі в сраку! – відповідав йому на те Стівен, гасаючи вітальнею, і показував середній палець.

– Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів, – тремтячим голосом скімлив батько.

– Стули пельку, дохлий щуряко! Щоб тебе чорти вхопили! – казав Стівен батькові. А батько знай бігав за ним, тримаючи ту карнавку, що здавалася заважкою для його тонких рук, і повторював:

– Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів!

Неначе в казці, закінчувалося це завжди однаково. Батько втомлювався й припиняв той гротескний танок. Щоб зберегти гідність, він хитрим тоном казав:

– Гаразд, я внесу гроші за тебе, але потім вирахую її із твоїх кишенькових грошей.

Потім діставав з кишені п’ять доларів, устромляв їх тій пластмасовій свині в зад і втомлено сідав за стіл. Стівен безкарно повертався до їжі, відригуючи, глитав солодке і знову тікав, прихопивши дорогою карнавку, і замикався в спальні, щоб витрусити з неї грошву. Тим часом його мати проводила мене до дверей, і я казав їй:

– Дякую, пані Адам, за чудову вечерю.

У Стівена був надзвичайний діловий нюх. Не задовольняючись зиском, який приносили його грубі слова, він заробляв ще й на тому, що ховав батькові ключі від авто й вимагав за них викуп. Виявивши вранці, що ключів нема, батько скімлив під дверима його кімнати:

– Стівене, прошу тебе, віддай ключі… Я ж запізнюся на роботу. Ти ж знаєш, що буде зі мною, як запізнюся, мене витурять у шию. Начальник уже заявив мені про це.

Приходила мати і несамовито гупала в двері:

– Стівене, відчини! Заради бога, відчини негайно, чуєш? Ти хочеш, щоб тато втратив роботу і ми жили на вулиці?

– Начхати мені! Двадцять баксів женіть, якщо хочете отримати ваші гівняні ключі!

– Гаразд, – пхинькав батько, – дам.

– Підсунь грошики під двері! – командував Стівен.

Батько просовував банкноту в шпарину під дверми, вони рвучко відчинялися, і Стівен жбурляв ключі простісінько батькові в мордяку.

– Дякую, пухтію! – казав Стівен і зачиняв двері.

Щотижня Стівен показував нам у школі жмутки грошей і щедро пригощав морозивом. Як і будь-якого законодавця моди, його намагалися мавпувати: знаю, що мій друг Льюїс спробував було заробити пару доларів, вилаявши батька, але заробив натомість пару таких ляпасів, що мало голова не злетіла з пліч, і після того й гадати про те перестав. Отож я пишався, що, повернувшись до Монклера з грошенятами, які заробив у садках, міг пригощати морозивом приятелів, на яких це справляло приголомшливе враження. Бунк завжди кривився, коли треба було платити мені. Коли я приходив на роботу, він починав бубоніти, що не заплатить мені й копійки, що Гіллель із Вуді й так дорого йому обходяться, та мої брати ділили весь наш заробіток на трьох. Хоч Бунк і сварливий був, та ми все одно його любили. Він називав нас гівнюками, а ми на нього казали Скунк^[3], бо він страшенно смердів. То був винятково вульгарний чолов’яга, і щоразу як ми так ото прозивали його, він, на превелике наше задоволення, засипав нас грубою лайкою. «Мене звати Бунк! Бунк! Це неважко запам’ятати, гівнюки ви такі! Бунк, що починається на Б! Як ото “блудяга” чи “бордель”!»

У лютому 1992 року, попри поразку в Нью-Гемпширі, Білл Клінтон залишався серйозним кандидатом від демократів. Ми понабирали агітаційних листівок і клеїли їх на поштових скриньках і бамперах Бункових клієнтів, а також обклеїли ними усенький його автомобільчик. Тієї весни в Америці спалахнули заворушення, спричинені виправданням шістьох поліцаїв, що жорстоко побили чорношкірого хлопчину, якого зловили після тривалого переслідування; кадри з тієї звірячої сцени просто-таки струсонули суспільство. Отак розпочалася справа, яку в усьому світі прозвали справою Родні Кінга.

– Я нічого не второпав, – сказав Вуді з напханим ротом. – Що таке «відведення суддів»?

– Вуді, любий, спершу проковтни, а потім запитуй, – лагідно насварила його тітонька Аніта.

Гіллель заходився пояснювати.

– Прокурор каже, що присяжних не можна назвати неупередженими, тому їх потрібно замінити. Цілком або частково. Оце і зветься «відведення».

– А чому? – запитав Вуді, похапцем ковтнувши, щоб не проґавити і слова.

– Бо вони чорношкірі. І Родні Кінг теж чорношкірий. Отож прокурор сказав, що суд присяжних, який складається із самих чорношкірих засідателів, не може ухвалити неупередженого вироку. Тому він і поставив вимогу про відведення.

– Так, але ж тоді виходить, що суд, який складатиметься з білих, буде на боці поліцаїв!

– Так отож! У тім і річ. Білі присяжні виправдали поліцаїв, які відлупцювали чорношкірого. Тому й почалися ці заворушення.

За столом Балтиморських Ґольдманів тільки й балакали про справу Кінга. Гіллель із Вуді уважно стежили за тими подіями. Та справа розбудила у Вуді цікавість до політики, тож не дивно, що за кілька місяців по тому, навесні 1992 року, вони з Гіллелем на вихідних брали участь у виборах Білла Клінтона, агітуючи біля стенда демократів на парковці супермаркету Оук-Парку. Вони були наймолодші з-поміж усіх активістів, тож якось їх навіть опитали кореспонденти з місцевого телебачення, які робили репортаж про вибори.

– Чому ти голосуєш за демократів, хлопчино? – запитав журналіст у Вуді.

– Бо мій друг Гіллель сказав, що так буде добре.

Кореспондент трохи здивувався і обернувся до Гіллеля.

– А ти, друже мій, вважаєш, що Клінтон переможе?

І приголомшено вислухав відповідь дванадцятирічного хлопчака:

– Треба тверезо дивитися на речі. Це нелегкі вибори. Джордж Буш здобув чимало перемог під час дії свого мандату, і ще кілька місяців тому я вважав би, що він візьме гору. Та сьогодні країна перебуває в рецесії, в ній дуже високий рівень безробіття, та й заворушення, що спалахнули через справу Родні Кінга, не додали йому популярності.

Та виборча пора збіглася з приходом у їхній клас нового учня – Скотта Невіля, хлопчини, який хворів на муковісцидоз і був іще хирлявіший за Гіллеля.

Директор Геннінґс пояснив у класі, що таке муковісцидоз. Втім, усі зробили з того висновок, що Скоттові тяжко дихати, і дали йому прізвисько Ядуха. Оскільки і дихати йому було нелегко, й бігати, то Кнур вирішив обрати його об’єктом для катувань.

Проте тривало це лише кілька днів, бо Вуді помітив усе і пообіцяв Кнуряці, що ще раз розтовче йому носа, і той відразу ж угамувався.

Вуді опікав Скотта, як ото і Гіллеля, тож незабаром усі троє стали друзями.

Незабаром балачки про Скотта дійшли і до мене, і, мушу зізнатися, спершу в мені збудила ревнощі звістка про те, що брати взяли до свого гурту третього: Скотт їздив з ними до акваріуму, ходив у сквер, а під час виборів увечері, коли я нудьгував у Монклері, Гіллель і Вуді, разом із дядечком Солом, Скоттом і його батьком Патриком ходили стежити за процесом голосування у штаб демократів Балтимора. Дізнавшись про перемогу, вони аж заплигали на радощах, а потім подалися в місто святкувати. Опівночі вони зайшли у «Дейрі-шейк» Оук-Парку і замовили по великому молочному коктейлю з бананом. Того вечора, 3 листопада 1992 року, мої двоюрідні брати в Балтиморі обирали нового президента. А я в цей час прибирав у своїй кімнаті.

Тієї ночі вони лягли спати годині о другій. Гіллель заснув мов убитий, та Вуді не міг і повік стулити. Ось він прислухався: здається, все свідчило про те, що тітонька Аніта і дядечко Сол поснули. Він тихенько прочинив двері й навшпиньки прокрався в кабінет дядечка Сола. Потім зняв слухавку і набрав номер, який знав напам’ять. У Юті було на три години менше. На превелику свою радість, він почув, що йому відповіли.

– Алло?

– Привіт, тат, це Вуді!

– Ох, Вуді… який Вуді?

– Ну… Фінн.

– А, Вуді! Ох, вибач, малий. Знаєш, я не відразу тебе впізнав. Як ся маєш, синку?

– Добре. Дуже добре! Ой, ми так довго не балакали з тобою, татку! Чому ти не відповідав? Ти чув мої повідомлення в автовідповідачі?

– Чуєш, малий, коли ти дзвониш, у нас уже обідня пора, вдома нікого нема. Ми ж працюємо. Я намагався додзвонитися тобі в інтернат, але мені весь час казали, що тебе нема.

– Бо я живу в Ґольдманів. Ти ж знаєш…

– Ага, в Ґольдманів… То розкажи ж тепер мені, чемпіоне, як тобі там?

– Ох, татку, я брав участь у виборчій кампанії Клінтона, це було щось неймовірне. А сьогодні ввечері ми святкували його перемогу з Гіллелем і його батьком. Гіллель сказав, що це трохи і наша заслуга. Аби ти знав, скільки днів простояли ми на паркінгу комерційного центру, роздаючи людям рекламні наліпки.

– Ох, сину, – трохи невдоволено мовив батько, – не гайнував би ти свого часу на цю дурню. Політики – це шахраї!

– Але ж ти пишаєшся мною, татку?

– А певно! А певно, малий. Пишаюся, аякже.

– Ні, якщо кажеш, що всі політики шахраї…

– Та ні, як тобі подобається, то нехай.

– Тату, а що подобається тобі? Ми могли б щось любити разом?

– Я дуже люблю футбол, синку! Моя команда – це «Даллас Ковбойз». Ото команда, щоб ти знав! Ти стежиш трохи за футболом, хлопчику мій?

– Та не дуже. Але тепер стежитиму. Скажи, татку, а ти приїдеш у гості? Я хотів би познайомити тебе з Ґольдманами. Вони такі хороші!

– З радістю. Я незабаром приїду, обіцяю тобі.

Натиснувши на важіль, Вуді якусь хвилю сидів у фотелі дядечка Сола зі слухавкою в руці.

Відтоді Вуді не виявляв більше нікого інтересу до баскетболу. Не хотів грати, і ні Джордан, ні «Чикаґо Буллз» не викликали в нього ентузіазму. Віднині він захоплювався «Даллас Ковбойз». Він і далі грав у школі в баскетбол, та робив це неохоче. Недбало кидав м’яч, який усе ж таки неодмінно поціляв у кошик. Коли в суботу вранці він заявив Гіллелеві, що не хоче грати у баскетбол і напевне ніколи вже в нього не гратиме, Гіллель обурився. То була перша їхня справжня сварка.

– А чому ти так раптово вирішив? – роздратовано запитав Гіллель, який нічого не розумів. – Ти ж любиш баскетбол, правда?

– А хто тобі таке сказав? Футбол я люблю, та й край.

– А чому «Даллас»? Чому не «Редскінз Вашингтон»?

– Бо так мені хочеться.

– Дивак ти! Вже з тиждень такий!

– А ти вже тиждень на дурника схожий!

– Ох, та не хвилюйся так! Футбол – це дурня, та й край. Мені більше до вподоби баскетбол.

– То й грай у нього, йолопе, як він тобі до вподоби!

І Вуді пішов собі, дарма що Гіллель гукав його, – той і не озирнувся, а потім його не стало видно. Гіллель трохи зачекав, сподіваючись, що Вуді повернеться. Та він так і не повернувся, тож Гіллель пішов його шукати. Побував і на спортивному майданчику, і в «Дейрі-шейк», і в сквері, й на тих вулицях, якими вони зазвичай гуляли. Врешті вирішив сказати про це батькам.

– Як це ви посварилися? – здивувалася тітонька Аніта.

– Та він, мам, захопився футболом. Я спитав чому, а він почав нервуватися.

– Таке буває, дитино. Не переймайся. Друзі часом сваряться. Він має бути десь неподалік.

– Так, але він і справді розгнівався.

Вуді додому не приходив, тому вони об’їхали всенький квартал. Марно. Дядечко Сол подався до свого кабінету й обдзвонив увесь Оук-Парк, проте Вуді так і не знайшов. Тітонька Аніта попередила Арті Кровфорда про те, яка склалася ситуація. Увечері, коли про Вуді так нічого й не довідалися, Арті скористався своїми контактами в Балтиморській поліції, щоб оголосити його в розшук.

Дядечко Сол того вечора весь час шукав Вуді в місті. Повернувся він аж опівночі, так нічого про нього і не дізнавшись. Тітонька Аніта вже відправила Гіллеля до ліжка. Наостанку вона сказала йому:

– Гадаю, все буде добре. Завтра все це забудеться.

Дядечко Сол тієї ночі майже не спав. Врешті він задрімав на дивані, аж о третій над ранок його збудив телефонний дзвінок.

– Пан Сол Ґольдман? Балтиморська поліція турбує. З приводу вашого сина Вудро.

За півгодини після того дзвінка дядечко Сол уже був у лікарні, куди доправили Вуді.

– Ви його батько? – запитали в реєстратурі.

– Не зовсім.

Тут до нього підійшов поліцейський.

– Що сталося? – запитав дядечко Сол, прямуючи за ним лікарняними коридорами.

– Та нічого страшного. Його знайшли на вулиці в південному кварталі. Має кілька забоїв. Міцний він хлопчина, що й казати. Можете забрати його додому. Хто ви йому? Батько?

– Та не зовсім.

Вуді проїхав Балтимор від краю до краю, не маючи в кишені й цента. Спершу він хотів було сісти на автобус і податися до штату Юта. Проте двічі схибив і не потрапив на автостанцію, а потім попрямував пішки районом із недоброю славою, і його перестріла ватага місцевих хлопчаків, які почали вимагати грошей, яких він не мав. Одному він добряче затопив у мордяку, та решта розбишак його добряче відгамселили.

Сол увійшов до палати і побачив заплаканого Вуді з розбитим лицем. Він пригорнув його до себе.

– Вибач, Соле, – схлипуючи, пробурмотів Вуді. – Вибач, що потурбував тебе. Я… я не знав, що вдіяти. Мені хотілося, щоб хтось приїхав по мене.

– Ти правильно вчинив…

– Соле… в мене таке враження, наче я не маю батьків.

– Не кажи так.

– Та ще й із Гіллелем посварився. Тепер він ненавидить мене.

– Нітрохи. Друзі часом сваряться, це нормально. Їдьмо додому, до нас.

Після втручання Арті Кровфорда поліцаї дозволили дядечкові Солові забрати Вуді.

У темряві осінньої ночі світилися тільки вікна оселі Балтиморів. Вони відчинили двері, й тітонька Аніта з Гіллелем, який чекав у вітальні, кинулися до них.

– Боже милий, Вуді! – вигукнула тітонька Аніта, побачивши його потовчене обличчя.

Вона попровадила Вуді до ванної і змастила маззю його садна, а також перевірила пов’язку на зашитій брові.

– Боляче? – запитала вона.

– Ні.

– Послухай, Вуді, що тобі оце в голову стрілило? Тебе ж могли убити!

– Мені так шкода. Якщо ви всі зненавидите мене, я зрозумію.

Тітонька Аніта пригорнула його до себе.

– Ох, золотце ти моє… Хіба можна казати такі жахливі речі! Невже ти міг подумати, що хтось тебе ненавидітиме? Ми ж любимо тебе як сина, не сумнівайся!

Вона ще раз пригорнула Вуді, провела долонею по його скаліченому обличчю й попровадила спати. Він уклався в ліжко, тітонька сіла коло нього і заходилася гладити по голові, аж поки він заснув.

Відтоді життя Балтиморських Ґольдманів поточилося звичним річищем. Тільки тепер Гіллель щоранку брав із собою футбольний м'яч. І після уроків вони з Вуді йшли не на баскетбольний майданчик, а на поле, де зазвичай тренувалася футбольна команда. Гасали тим полем і розігрували останні хвилини футбольного матчу. Скотт, який був запеклим футбольним уболівальником, весь час грав роль арбітра і коментатора, аж урешті йому й дух забивало. «Рішучий тачдаун в останні секунди фіналу чемпіонату!» – репетував він, склавши долоні човником, а Вуді з Гіллелем вклонялися порожнім трибунам, де захоплені глядачі скандували їхні імена, перш ніж вибігти на поле і з тріумфом понести на руках непереможну двійцю. Святкувати перемогу вони йшли до роздягальні, де Скотт грав роль наймача з НФЛ, престижної північноамериканської футбольної ліги, і давав їм підписувати карколомні контракти на аркушах із домашніми завданнями з математики. На той галас до роздягальні біг сторож, і вони чимдуж тікали відтіля, попереду Вуді, потім Гіллель, а за ними, хекаючи і відпльовуючись, підтюпцем гнав Скотт.

Наступної весни Вуді поїхав до Солт-Лейк-сіті побачитися з батьком. Гіллель дав йому свій м’яч, щоб він пограв у футбол зі своїми сестрами-близнятами.

Той тиждень у Юті перетворився на цілковиту катастрофу. В родині Фіннів у Солт-Лейк-сіті йому не знайшлося місця. Мачуха не була злою жінкою, та переймалася вона лише близнятами. Першого ж дня вона сказала:

– Бачу, ти тямовитий хлопчина. Будь тут як у себе вдома. Он холодильник, бери і їж, що тобі захочеться. Кожен тут їсть, коли йому закортить, дівчата такі непосидющі, що їх за столом годі утримати.

У неділю батько запропонував йому подивитися футбол по телевізору. Просиділи вони перед ним півдня. Та під час матчу розмовляти було неможливо, а в перервах батько ішов у кухню, щоб приготувати начос або попкорн. Увечері він був роздратований: усі команди, на які він заклався, програли. Потім йому ще треба було приготувати все до завтрашньої роботи, і він пішов у кабінет, хоч Вуді сподівався, що вони повечеряють разом десь у місті.

Наступного дня Вуді повернувся з прогулянки й, відчинивши двері, зіткнувся з батьком, який саме зібрався побігати вранці. Той здивовано та роздратовано зиркнув на нього.

– Послухай, Вуді, – сказав йому, – ти дзвониш у двері, коли приходиш до людей?

Вуді відчув себе чужим у свого батька. Ті слова вразили його до глибини душі. Справжня його родина була в Балтиморі. І Гіллель був його братом. Йому захотілося почути Гіллелів голос, і хлопець зателефонував йому.

– Я не знаходжу з ними спільної мови, я їх не люблю, тут усе погано! – скаржився він.

– А сестри? – запитав Гіллель.

– Я їх ненавиджу.

З кухні долинув жіночий голос.

– Вуді, ти знову на телефоні? Сподіваюся, це не міжміський дзвінок? Ти знаєш, скільки він коштує?

– Добре, Гілле, я завершую розмову. На мене тут весь час сваряться.

– Добре, старий. Тримайся…

– Спробую. Знаєш, Гілле…

– Що?

– Я хочу додому.

– Знаю, старий. Бувай.

Напередодні свого повернення до Балтимора Вуді домігся в батька обіцянки, що вони десь повечеряють удвох. За весь той час, що він тут перебував, вони жодного разу не залишалися віч-на-віч. О сьомій вечора він уже стояв під будинком. О восьмій мачуха принесла йому содової й чіпсів. Об одинадцятій вечора прийшов його батько.

– Вуді? – здивувався він, угледівши хлопчика в темряві. – Що ти тут робиш о такій порі?

– Тебе чекаю. Ми ж домовилися повечеряти сьогодні разом, ти забув?

Батько підійшов до нього, і світло ввімкнулося автоматично. Вуді побачив, що його лице аж пашить од горілки.

– Ох, вибач, синку, я не глянув на годинник.

Вуді стенув плечима і простягнув конверт.

– Ось, – сказав він, – це тобі. Я знав, що все це отак скінчиться.

Батько відкрив конверт і дістав звідти аркуш паперу. На ньому великими літерами було написано: «ФІНН».

– Що це таке? – витріщився він.

– Твоє прізвище. Я повертаю його тобі. Не хочу вже його носити. Знаю, хто я відтепер.

– Та й хто ж?

– Ґольдман.

Вуді обернувся і, нічого більше не сказавши, пішов до хати.

– Зачекай! – вигукнув батько.

– Бувай, Теде, – навіть не озирнувшись, відказав Вуді.

З Солт-Лейк-сіті Вуді повернувся похмурий. У школі він сказав Гілеллеві зі Скоттом:

– Я хотів грати у футбол, щоб бути як мій батько, та з’ясувалося, що мій батько – йолоп, він зробив мене, а тоді покинув. Крім того, я ще й не знаю, чи і справді люблю футбол.

– Вуді, роби щось інше, те, що тобі до душі.

– Та воно так, але я не знаю, що мені до душі.

– А що тобі найдужче подобається?

– Та я й сам не знаю.

– А що ти збираєшся далі робити?

– Ну… те, що й ти.

Гіллель узяв його за плечі й струсонув мов деревиняку.

– Яка найголовніша твоя мрія, Вуді? Коли ти заплющуєш очі, що ти бачиш?

Вуді широко всміхнувся.

– Я хочу стати зіркою футболу.

– Так отож!

І вони знову почали розігрувати з себе видатних футболістів на стадіоні Рузвельта, з якого їх весь час виганяв сторож. Ходили вони туди щодня після уроків і вихідними. Під час матчів сиділи на трибунах і галасливо вболівали, а коли гра закінчувалася переживали всі її моменти, аж сторож знову прибігав, щоб нагнати їх. Скоттові дедалі тяжче було бігати, навіть на короткі дистанції. Коли він мало не задихнувся, тікаючи від сторожа, Вуді взяв у Скунка чималенького візка і щоразу садив туди Скотта, як вони бігли зі стадіону.

– Ви знову тут? – кричав сторож, вимахуючи кулаками. – Ви не маєте права тут бути! Ану кажіть прізвища! Я зателефоную вашим батькам!

– Сідай хутчій! – казав Вуді Скоттові, той залазив у візок з поміччю Гіллеля, і Вуді хапався за держаки.

– Ану стійте! – волав дідуган і підтюпцем біг за ними.

Вуді своїми могутніми руками котив візок, Гіллель біг попереду, показуючи дорогу, і вони на повній швидкості мчали Оук-Парком, де вже ніхто й не дивувався, побачивши тих трьох хлопчаків, де один аж сяяв з утіхи, сидячи у візку.

На початку наступного шкільного року тітонька Аніта записала Вуді до міської футбольної команди Оук-Парку. Двічі за тиждень вона відвозила його після уроків на тренування, а потім забирала відтіля. Гіллель завжди супроводжував їх і сидів на трибунах, спостерігаючи за його подвигами. То був 1993 рік. До Драми залишалося одинадцять років, та зворотній відлік уже розпочався.

9

Того вечора у середині березня 2012 року я нарешті набрався духу. Увечері, коли Кевіна не було вдома, я відвіз Дюка, потім повернувся й подзвонив у двері.

– Ти щось забув? – запитала Александра в переговорний пристрій.

– Хочу з тобою поговорити.

Вона відчинила і вийшла до мене. Я не став виходити з авто. Тільки бічну шибу опустив.

– Я хочу повезти тебе в одне місце.

– А що я повинна сказати Кевінові? – тільки й запитала вона.

– Нічого не кажи. Або кажи, що хочеш.

Вона замкнула дім і сіла коло мене.

– Куди ми їдемо? – запитала вона.

– Побачиш.

Я рушив з місця, проїхав її кварталом і звернув на автостраду, що провадила до Маямі. Вечоріло. Довкола сяяли вогнями будинки, що стояли на березі океану. Радіо в машині передавало популярні пісні. В салоні чутно було пахощі її парфумів. Ніби десять років тому, коли ми їздили з нею по всій країні з першими записами, намагаючись переконати власників радіостанцій, щоб вони транслювали її пісні. Потім, наче ото доля захотіла погратися нашими серцями, та сама станція запустила в ефір першу пісню, що принесла Александрі успіх. Я побачив, як її щоками покотилися сльози.

– Пам’ятаєш, як ми вперше почули по радіо цю пісню? – запитала вона.

– Авжеж.

– Завдяки тобі, Маркусе, сталося це все. Ти спонукав мене боротися за мою мрію.

– Ні, це все ти сама вчинила. І ніхто більше.

– Ти знаєш, що це неправда.

Вона плакала. Я не знав, що вдіяти. Поклав руку їй на коліно, і вона стиснула її. Міцно стиснула.

Отак мовчали ми, аж дісталися до Коконат Ґров. Я поминув головні вулиці, вона нічого не казала. Потім ми підкотили до будинку мого дядечка. Я став біля нього і вимкнув двигун.

– Де ми? – запитала Александра.

– У цьому будинку завершилася історія Балтиморських Ґольдманів.

– Хто тут мешкав, Маркусе?

– Дядечко Сол. Він прожив тут останні п’ять років свого життя.

– Коли… коли він помер?

– Торік у листопаді. Вже чотири місяці минуло.

– Мені так шкода, Маркусе. Чому ти нічого не сказав мені?

– Не хотів про це казати.

Ми вийшли з автівки і посідали перед будинком. Мені було добре.

– Що робив твій дядечко у Флориді? – запитала Александра.

– Утік сюди з Балтимора.

На спокійній вулиці запанувала ніч. Темрява сприяла відвертості. Вона заважала мені бачити Александру, та я відчував, що вона дивиться на мене.

– Уже вісім років мені так бракує тебе, Маркусе.

– Мені тебе теж…

– Мені хотілося би бути щасливою.

– Ти нещаслива з Кевіном?

– Хотіла б я бути щаслива з ним, як ото з тобою колись.

– Якби ми з тобою…

– Ні, Маркусе. Ти завдав мені багато болю. Ти покинув мене…

– Я пішов від тебе, бо ти не все мені казала, Александро…

Вона втерла сльози зворотним боком долоні.

– Годі вже, Маркусе. Не поводься так, наче це була тільки моя помилка. Що змінилося б, якби я тобі сказала? Гадаєш, вони були б живі? Невже ти ніколи не зрозумієш, що не врятував би своїх братів?

Вона заплакала.

– Ми повинні були прожити все наше життя разом, Маркусе.

– Тепер у тебе є Кевін.

Вона відчула в моєму голосі осуд.

– А що я мала робити, як ти гадаєш, Маркусе? Чекати тебе все життя? Я й так достатньо чекала тебе. Я так довго чекала. Цілі роки. Чуєш, роки. Спершу замінила тебе псом. Як ти думаєш, чому я взяла собі Дюка? Я скрасила мою самоту, сподіваючись, що ти урешті повернешся. Три роки по тому, як ти пішов, я щодня сподівалася побачити тебе. Думала, що ти був приголомшений, що тобі потрібен час, щоб оговтатися…

– Я теж весь час думав про тебе всі ці роки, – сказав я.

– Маркі, не мели дурні! Якби ти хотів побачити мене, то зробив би це. Ти волів мизкатися з тією другорядною акторкою.

– То було три роки після того, як ми розлучилися! – вигукнув я. – Та й не рахується воно.

Мій зв’язок із Лідією Ґлур розпочався з непорозуміння. Сталося це восени 2007 року в Нью-Йорку. Натоді права на мій перший роман, «Г як Гольдштайн», було продано студії «Парамаунт» і зйомки мали відбутися наступного літа у Віл-мінґтоні, в Північній Кароліні. Якось увечері мене запросили на Бродвей подивитися виставу «Кицька на розпеченому даху», що була страшенно популярна. Роль Меґґі грала в ній Лідія Ґлур, молода і дуже модна кіноакторка, режисери навперебій пропонували їй ролі. Вважалося, що та Лідія Ґлур у ролі Меґґі була відкриттям року. У залі не було де яблуку впасти. Критики в один голос виспівували їй дифірамби, весь Нью-Йорк хотів її бачити. Та, глянувши ту виставу, я дійшов до висновку, що грає Лідія Ґлур кепсько: перші двадцять хвилин вона була ще нічого, добре імітувала південний акцент, проте згодом потроху втрачала його і наприкінці в неї виразно відчувалася німецька вимова.

Усе воно так і скінчилося б нічим, якби наступного дня я не здибався з нею в кав’ярні на першому поверсі мого будинку, я там постійно бував. Я сидів собі за столом, читав газету і спокійно пив каву. Та й не помітив, як вона підійшла до мене.

– Привіт, Маркусе, – сказала вона.

Ми були геть незнайомі, тож я здивувався, що вона знає, як мене звати.

– Привіт, Лідіє. Радий бачити тебе.

Вона глянула на вільний стілець.

– Можна сісти? – запитала вона.

– Авжеж.

Вона вмостилася на стільці. Здавалося, зніяковіла, тож почала колотити ложечкою в своїй чашці.

– Здається, ти дивився виставу вчора ввечері…

– Так, вона була чудова.

– Маркусе, я хотіла… хотіла подякувати тобі.

– Подякувати? За що?

– За те, що ти погодився дати мені роль у фільмі за твоєю книжкою. Вважаю, це просто чудово, що ти обрав мене. Я… мені дуже подобається твоя книжка, та якось не випадало нагоди сказати тобі про це.

– Зачекай-но, про який фільм ідеться?

– Таж про «Г як Ґольдштайн».

І вона сповістила мені, що отримала роль Алісії (що насправді була Александрою). Я нічогісінько не второпав. Кастинг уже минув, я схвалив кожного актора. Вона не отримувала ролі Алісії. Це було неможливо.

– Це якесь непорозуміння, – сказав я їй, може, трохи загостро. – Фільм зніматимуть, але, запевняю, ти не пройшла відбору. Ти, певне, щось наплутала.

– Наплутала? Ні-ні. Я ж підписала контракт. Думала, ти знаєш… Мені здавалося, ти дав згоду.

– Ні. Кажу тобі, це непорозуміння. Я схвалив відбір акторів, і ти не отримала ролі Алісії.

Лідія кілька разів повторила, що вона переконана. Що сьогодні уранці розмовляла зі своїм агентом. Що двічі прочитала мою книжку, щоб перейнятися нею. Що полюбила її. Ото так балакаючи, вона схвильовано крутила в руках чашку з кавою, аж перекинула її, й кава потекла на стіл, а потім на мене. Вона почала перепрошувати, витирати мою сорочку паперовими серветками і навіть своїм шовковим шаликом; урешті я розізлився і сказав те, про що потім дуже шкодував: