Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

– Кінцева зупинка, пасажирів просять покинути транспорт, – сказав він тоном, що не передбачав заперечень.

– Люку, прошу тебе, тільки не це, – казала вона благально.

– Вилазь! – раптом крикнув він.

Коли він кричав, це означало, що треба таки виходити. Вона вийшла з авто, і він рвонув з місця, покинувши її за вісім миль від дому. Така була його покара: вона мусила повертатися пішки вночі в Медісон. Простувала у вогкій імлі, на ній була тільки коротка сукенка і тоненькі колготки. Постать її помалу тонула в темряві.

Коли це сталося вперше, вона запротестувала. Люк аж почервонів від крику, виганяючи її з автомобіля, й вона збунтувалася. Сказала, що з дружиною так не поводяться. Тоді Люк вийшов з авто.

– Ану йди до мене, янголе мій, – майже ніжно звелів він їй.

– Навіщо?

– Я хочу покарати тебе. Дати тобі по мордяці, щоб ти второпала: коли я тобі щось звелів, ти повинна слухатися.

Вона відразу ж здалася.

– Вибач, я не хотіла гнівати тебе… Я піду, я все робитиму, що ти скажеш. Прости мені, Люку. Не гнівайся на мене, прошу!

Вона вийшла з авто і пішла автострадою, та й п’ятьох хвилин не минуло, як її змусив зупинитися Люків голос.

– Ти второпала, що я тобі сказав, чи ні? Ми що, не однаковою мовою балакаємо?

– Ні, Люку. Ти сказав мені забиратися, то я й забралася.

– Це було раніш! А тепер інший наказ. Я що тобі сказав, га?

Вона перелякано заридала.

– Я вже й не знаю, Люку… Вибач мені, я вже нічого не тямлю.

– Я звелів тобі прийти, щоб заробити по мордяці. Ти забула?

Ноги її затремтіли.

– Прости мені, Люку, я все добре засвоїла. Обіцяю, що тепер слухатимусь.

– Іди сюди! – загорлав він, не рушаючи з місця. – Коли я кажу іти сюди, ти повинна йти до мене! Чого ти хвостом крутиш, га?

– Вибач, Люку, я така дурненька, я більше не буду.

– Іди сюди, хвойдо! Ану йди, бо гірше буде!

– Ні, Люку, благаю тебе!

– Хутко!

Вона перелякано підійшла і стала перед ним.

– Ти заробиш п’ять добрячих лящів по рилу, второпала?

– Я…

– Второпала?

– Так, Люку.

– Лічи.

Вона стала перед ним, і він звів руку. Вона заплющила очі, здригаючись від ридань усеньким тілом. Він дав їй замашного ляпаса, і вона повалилася додолу. Вона ридала.

– Я сказав: лічи!

Вона хлипала, впавши навколішки на холодний бетон.

– Один… – насилу промовила вона.

– Добре. Встань!

Вона підвелася. Він знову дав їй ляпаса. Вона зігнулася вдвоє, взявшись долонями за обличчя.

– Два! – прохрипіла вона.

– Добре, тепер стань на місце.

Вона послухалася, він звів її лице догори і щосили вліпив ще один ляпас.

– Три!

Вона повалилася горілиць.

– Годі, годі, не лежи, вставай! І я не чув, щоб ти лічила.

– Чотири, – прохлипала вона.

– От бачиш, уже й кінець скоро. Стань переді мною й тримайся рівно.

Скінчивши ті катування, він звелів їй ушиватися, й вона відразу ж чкурнула відтіля. З годину йшла автострадою, аж перед нею з’явився міст Лебанон. До Медісона лишилася понад половина шляху. Вона скинула черевички, що геть намуляли їй ноги і не давали йти, і попрямувала вперед, ступаючи холодним асфальтом, що обдирав їй ступні. Раптом шлях осяяли автомобільні фари. Хтось їхав. Водій помітив її лише останньої миті й мало не збив. Відразу ж зупинився. Вона вже бачила цього хлопця на автозаправці. Отак уночі вона зустріла Вуді.

Відтоді, як вона запізнювалася, Люк одвозив її подалі й лишав на порожній автостраді, змушуючи пішки вертатися додому. Коли тієї ночі вона прийшла до хати, двері були замкнені зсередини. Вона вклалася на маленькому диванчику під козирком і заснула, тремтячи від холоду.

Вуді дедалі дужче переймався нею. Гіллель поділився зі мною своєю тривогою, розповівши про все те на початку 2001 року.

– Хтозна, чому він так прилип до тієї дівчини. Та вже півроку тільки й думає про те, як врятувати її. Він дуже змінився. Може, ти щось знаєш про це?

– Ні.

Я брехав. Знав, що Вуді намагався забути Александру, прихилившись до Коллін.

Рятуючи її, він сам хотів порятуватися. Зрозумів я й те, що в тих нічних спостереженнях Гіллель не просто супроводжував його задля товариства, а наглядав, щоб Вуді не утнув чогось лихого.

Він не зміг запобігти сутичці між Люком і Вуді, що сталася у лютому в одному з барів Медісона.

*

Медісон, Коннектикут

Лютий 2001 року

Вуді їхав головною вулицею Медісона, аж угледів коло бару Люків пікап. Він відразу ж загальмував і поставив авто поруч із ним. Вже десять днів Люк не їздив у рейси. Десять днів Вуді Коллін не бачив. Десять днів мусив він дивитися на неї здалеку. За кілька днів до того, увечері, він почув, як з їхнього дому долинає страшенний крик, та Гіллель не дав йому вискочити з авто й утрутитися. За якусь часину те все вщухло.

Він увійшов до бару і побачив, що Люк стоїть коло барної стійки. Вуді подався простісінько до нього.

– Ага, ось і наш гравець причвалав! – сказав Люк, що вже був добряче напідпитку.

– Прикуси язика, Люку, – сказав йому Вуді.

Люк був на десять років старший за нього. Кремезний, масивніший, нахабний, з грубими ручиськами.

– У тебе проблеми, футболісте? – підводячись, запитав Люк.

– З тобою в мене проблеми. Я хочу, щоб ти дав спокій Коллін.

– Отак? Ти кажеш мені, що я повинен робити з власною жінкою?

– Атож. Не лізь до неї. Вона не любить тебе.

– Що ти це цвікаєш мені, вилупку? Даю тобі дві секунди, щоб ти відсіля вшився.

– Якщо ти її бодай пальцем торкнеш іще…

– Та й що?

– Я уб’ю тебе.

– Клятий вилупку! – заревів Люк, хапаючи Вуді за барки. – Та ти просто вилупок проклятий, більш ніхто!

Вуді відіпхнув його і щосили вгатив у щелепу. Люк устояв на ногах, розпочалася бійка, і на них кинулися відвідувачі бару, щоб розборонити. Настало сум’яття, й незабаром пролунали поліційні сирени. До бару приїхав Люків батько з його братом. Вони затримали Вуді й запхнули його в авто. Потім відвезли за місто, в порожній кар’єр, і так віддухопелили кийками, що він знепритомнів.

Отямився за кілька годин. Обличчя було потовчене, плече розтрощене. Він насилу дійшов до автостради і почав чекати попутку.

Хтось відвіз його до Медісонської лікарні, де його вже розшукував Гіллель. У нього були тільки синці й садна, та плече довелося підлікувати.

– Що сталося, Вуді? – запитав Гіллель. – Я всеньку ніч тебе шукав.

– Нічого.

– Вуді, цього разу тобі пощастило. Ще трохи, і ти вже не зміг би грати в футбол. Ти цього хочеш? Пустити за вітром свою кар’єру?

Коллін дорого обійшлося те заступництво. Коли він побачив її за тиждень на автозаправці, око в неї запливло синцем, а губа була розбита.

– Що ти оце накоїв, Вуді?

– Я хотів захистити тебе.

– Нам ліпше не бачитися більше.

– Ох, Коллін…

– Зроби мене ласку, тримайся подалі від мене.

– Я хотів тебе захистити.

– Не треба нам бачитися. Так буде ліпше. Іди звідси, прошу тебе!

Він послухався.

За кілька тижнів по тому настали весняні вакації. Ми з Гіллелем скористалися ними, щоб забрати Вуді з Медісона й обернути його мізки в інший бік, поселивши на десять днів у Буенавісті. Те перебування у Флориді збіглося з поважним і несподіваним погіршенням здоров’я дідуся Ґольдмана.

Він занедужав на пневмонію й страшенно охляв. Коли ми покинули Флориду, старий був іще в лікарні. Тітонька Аніта казала, що довго він не проживе на білому світі. Потім його виписали і він повернувся до притулку, та вже не вставав із ліжка. Щодня зранку ми приходили його відвідати: відпочивши вночі, він охоче розмовляв. Сили в нього вже було небагато, та здоровий глузд він зберіг. Якось під час розмови Вуді сказав йому:

– Знаєш, дідуню, я й досі не знаю, що ж за професія в тебе була.

Дідусь лагідно всміхнувся.

– Я був головою фірми «Ґольдман і компанія».

– А що це таке?

– Невеличка фірма, що виготовляла медичне обладнання, я сам її заснував. То було найбільше творіння мого життя: уяви собі, «Ґольдман і компанія» існувала понад сорок років. Я любив ходити на роботу: підприємство містилося в ошатному будинку з червоної цегли, його видно було з дороги і на ньому великими літерами написано: ҐОЛЬДМАН. Я дуже пишався цим.

– А де це було? У Балтиморі?

– Ні, в штаті Нью-Йорк. Ми тоді мешкали за кілька миль звідти, в Секокусі, штат Нью-Джерсі.

– А що ж сталося з фірмою «Ґольдман і компанія»? – запитав Вуді.

– Ми продали її. Ви вже народилися, та, звісно ж, не пам’ятаєте того. Це було в середині 1980-х років.

Дідусь задовольнив цікавість Вуді, коли той запитав, чи не збереглося світлин з тієї пори. Бабуся дістала коробку з-під взуття, де була ціла купа перемішаних без ладу фотографій. Стосувалися вони переважного того останнього періоду: там було чимало облич, яких ми не знали – то були друзі з Флориди – а також кілька світлин з дідусем і бабусею. Врешті ми натрапили на фото дідуся перед тією славетною спорудою фірми «Ґольдман і компанія» і довгенько її розглядали. Знайшли ми і декілька світлин із Гіллелем, Вуді та мною в юності, під час нашого перебування у Флориді.

– Ватага Ґольдманів! – помахавши фотографією, сказав дідусь, і ми засміялися.

Світла пам’ять тобі, дідусю Максе Ґольдмане. Він помер через півтора місяця. І досі пам’ятаю ту останню пору його життя, пам’ятаю, який жвавий він був і з почуттям гумору, хоч уже стояв на порозі смерті.

Завжди пам’ятатиму його лагідний сміх. Його вимогливість. Його ходу й неодмінну елегантність. І коли я збираюся на якусь церемонію, вручення премії чи важливу зустріч і зав’язую краватку, то завжди згадую, як бездоганно він вбирався.

Нехай земля буде тобі пухом, любий мій дідусю. Знай, що мені бракує тебе на цім світі. Вірю, що ти дивишся на нас із небес і з утіхою та хвилюванням стежиш за моїм життям. Ти знаєш, звісно, що травлення в мене пречудове і я не маю спастичного закрепу. Може, це завдяки тим десяткам кілограмів висівок, що їх ти змушував мене лигати у Флориді під твоїм зичливим наглядом. Дякую тобі за все, що ти дав мені, спочивай спокійно.

25

Поховали дідуся 30 травня 2001 року в Секокусі, Нью-Джерсі, в місті, де народилися вони з бабусею, де ріс мій батько з дядечком Солом. На похорони приїхало декілька друзів із Флориди.

Я сидів коло моїх братів. Була там і Александра, вона сиділа позад нас. Я тихенько просунув руку поміж стільцями, і вона потиснула мені долоню. Я почувався дужим поруч із нею.

Згодом Вуді сказав їй того дня:

– Це просто диво, що ти так його кохаєш.

Вона всміхнулася.

– А в тебе як? – запитала вона. – Гіллель казав мені про ту дівчину, Коллін…

– Вона заміжня. Все непросто. Я вже давненько не бачив її.

– Ти кохаєш її?

– Хтозна. Почуваю до неї ніжність. Завдяки їй я не такий самотній. Але вона – не ти.

Церемонія скидалася на самого дідуся: так само стримана, та з крапелькою гумору. Мій батько виголосив промову над могилою, натякнувши на висівки, що трохи звеселило всіх. Потім промовляв дядечко Сол, він був поважніший. Почав свою промову словами: «Вперше повертаюся я до Нью-Джерсі. Ви знаєте, що мої стосунки з татом не завжди були безхмарні…»

Дивно прозвучала та фраза. Не узгоджувалася вона з тим тісним зв’язком поміж дядечком і його батьками, що їхнім свідком був я за доби розквіту Балтиморів.

Після похоронів та обіду бабуся захотіла проїхати Секокусом. Ніколи я тут не бував, тож запропонував повезти її. Намагаючись збагнути, на що ж ото натякав дядечко Сол, я скористався тим, що ми були самі в автомобілі, й спробував розпитати її.

– Про що ото казав дядечко Сол?

Бабуня дивилася у вікно й наче не чула мене.

– Га, бабцю?

– Маркі, – сказала вона, – зараз не пора для запитань.

– Щось поміж ними сталося? – наполягав я.

– Маркі, помовч і дивися на шлях, прошу тебе. Годі вже набридати мені такого сумного дня.

– Вибач, бабцю.

Більше я ні про що не розпитував. Вона показала, як проїхати до їхньої колишньої домівки, де вони, здається, мешкали тоді, як фінансова ситуація фірми «Ґольдман і компанія» вже похитнулася. Потім попросила повезти її до колишнього підприємства Ґольдманів. Я не знав, куди їхати, й вона показала шлях.

Ми їхали з двадцять хвилин, покинули Нью-Джерсі, заїхали в штат Нью-Йорк і звернули в занедбану промислову зону. Бабуня звеліла мені зупинитися коло порожньої споруди з червоної цегли. Тицьнула пальцем на фасад. «Отам був мій кабінет», – сказала вона, показавши на діру в стіні, що, либонь, колись була вікном.

– Що ти там робила?

– Провадила бухгалтерію. Я завідувала фінансами. Твій дідусь добре вмів торгувати, та, заробивши долар, тратив два. Я контролювала видатки і на підприємстві, й удома.

Коли я нарешті привіз її на паркувальний майданчик цвинтаря, Балтимори вже нетерпляче очікували нас у чималенькому мінівені з водієм, що мав відвезти нас до Мангеттена. Дядечко Сол замовив номер у «Нью-Йорк плаза» для бабуні й усіх Балтиморів. А Монклери залишалися у Монклері.

Наступного дня дядечко попросив мене приїхати до нього в готель, і я послухався. Він зібрав нас трьох, мене, Гіллеля й Вуді, в затишному закапелку готельного бару й оголосив, що дідусь заповідав, щоб усі його заощадження поділили порівну поміж «трьома його внуками». Кожному з нас припадало по двадцять тисяч доларів.

За тиждень після похорону я відвіз бабуню до Флориди. Сів із нею в літак і побув в Маямі кілька днів, щоб вона не почувалася самотньо. Дядечко Сол надав у моє розпорядження свої апартаменти в Буенавісті.

Моє перебування з бабунею в притулку для старих людей підбадьорило її. Як зараз бачу її того дня, коли ми повернулися до Маямі, ось вона сидить на терасі, курить цигарку і дивиться на океан, та погляд губиться десь удалині. На столі в крихітній вітальні стояла коробка з-під взуття, наповнена старими світлинами. Я взяв кілька з них навмання й почав розпитувати її, бо не впізнавав там ні облич, ні людей. Відповідала вона неохоче, я відчував, що порушую її прагнення спокою. Раптом вона завела мову про речі на меблевому складі.

– Що це за меблевий склад? – запитав я.

– Він в Авентурі. Адреса в шафці для ключів.

– І що там?

– Усі родинні альбоми. Як хочеш побачити світлини, то поїдь туди. Вони там посортовані, розкладені за роками і підписані. Роби з ним, що хочеш, тільки не дошкуляй мені запитаннями.

І зараз не знаю, нащо вона сказала мені про ті альбоми, чи щоб я поїхав і глянув на них, чи щоб просто забрався відтіля. Мені було так цікаво, що я подався до того складу і, як вона й казала, знайшов там світлини, на яких було все життя Ґольдманів, тисячі світлин, гарно впорядкованих у вкритих курявою альбомах. Я розгортав їх один за одним; переді мною поставали молоді обличчя, всі ми, якими були раніше. Потім я перейшов до раніших періодів і задля розваги почав шукати там себе. Ось я ще немовля, ось наш дім у Монклері, фарба на ньому геть свіжа. Ось я у пластиковій ванночці на моріжку перед хатою. Ось перші мої дні народження. Раптом я зрозумів, що на всіх світлинах бракує найголовніших персонажів. Спершу мені здалося, що це випадковість або ж фото розташовані неправильно. Кілька годин переглядав я альбоми, аж ствердив очевидне: ми були скрізь, їх не було ніде. Монклерів скільки хочеш, а Балтимори, здається, персони нон ґрата. Жодного знімка немовляти Гіллеля, жодного дня його народження. Жодного фото з весілля дядечка Сола й тітоньки Аніти, а світлин моїх батьків аж три альбоми. На перших світлинах Гіллелеві було вже п’ять років. Складалося враження, що для дідуся й бабусі Балтиморів довгенько не існувало.

Бабуня Рут, либонь, подумала собі, що я назавжди засяду з тими світлинами на меблевому складі й вона зможе спокійно курити собі на терасі. На превелике її невдоволення, я приїхав у її маленьке помешкання й привіз те все з собою.

– Маркі, нащо ти притягнув сюди все це добро? Якби я знала, то ніколи не сказала б тобі про той склад!

– Бабуню, що відбувалося впродовж цих років?

– Про що ти питаєш? Про альбоми?

– Та ні, про Балтиморських Ґольдманів. Тут немає жодного їхнього фото аж до Гіллелевих п'яти років…

Спершу вона прибрала роздратованого вигляду і махнула рукою, ніби відганяючи розмову про це.

– Ох, – сказала вона, – облишмо це минуле, так буде ліпше.

Я знову подумав про дивну фразу, яку вимовив дядечко Сол на похороні дідуся.

– Бабуню, – наполягав я, – таке враження, наче вони якоїсь миті зникли з лиця землі.

Вона сумовито всміхнулася.

– Ти навіть не знаєш, Маркі, як влучно висловився. Ти ніколи не питав, як твій дядечко опинився в Балтиморі? Дядечко Сол і твій дідусь не розмовляли понад десять років.

26

Навчальний рік в університеті вже скінчився, аж наприкінці червня 2001 року, після похорону дідуся, Вуді повернувся до Медісона. Йому дуже кортіло знову побачити Коллін.

На автозаправці її не було. Там порядкувала якась незнайома дівчина. Вуді зупинився коло тієї вулиці, де мешкала Коллін. Він побачив Люків пікап перед хатою: той був тут. Заховавшись в авто, Вуді чекав. Коллін він не бачив. Цілу ніч він отак пробув. Удосвіта наступного дня Люк вийшов з хати. У нього був наплічник. Він сів у пікап і поїхав. Вуді подався за ним, тримаючись оддалік. Вони підкотили до бази транспортної компанії, де працював Люк. За годину він виїхав за кермом ваговозу. Вуді мав спокій принаймні на добу.

Він поїхав до хати. Постукав у двері. Ніякої відповіді. Він постукав іще, спробував зазирнути у вікно. Дім здавався безлюдним. Раптом позаду пролунав голос, і він аж підскочив.

– Нема її.

Він обернувся. То була сусідка.

– Прошу?

– Ви шукаєте крихітку Коллін?

– Так, пані.

– Нема її.

– А де вона?

Сусідка зробила сумне обличчя.

– Вона в лікарні, дитино моя.

Вуді помчав у лікарню Медісона. Вона лежала в ліжку, обличчя було понівечене, на шиї ортопедичний комір. Видно було, що її побили. Коли побачила його, її очі засяяли.

– Вуді!

– Цить, лежи спокійно.

Хотів поцілувати її, торкнутися, та боявся, що їй буде боляче.

– Вуді, я вже гадала, ти не прийдеш.

– Тепер я тут.

– Вибач, що я нагнала тебе. Ти мені потрібен.

– Я вже нікуди не поїду. Тепер я з тобою.

Вуді знав: якщо він нічого не вдіє, то Люк врешті її вб’є. Та як її захистити? Він попросив допомоги в Гіллеля, той спитався поради в дядечка Сола і Патрика Невіля. Вуді снував усілякі безглузді плани, як заманити в пастку Люка: підкинути зброю й марихуану до його автомобіля й викликати федеральну поліцію. Та всі сліди провадили до нього. Гіллель сказав: щоб законно посадити Люка, його треба вивести з-під юрисдикції його батька. І в нього з’явився задум.

*

Медісон, Коннектикут

1 липня 2001 року

Коллін покинула дім відразу ж після полудня. Вона вкинула валізу в багажник автомобіля й поїхала. За годину повернувся Люк. На кухонному столі він знайшов записку.

«Я поїхала. Будемо розлучатися.

Якщо ти готовий спокійно поговорити, я в мотелі “Дейз-Інн” на Тридцять восьмій автостраді».

Його охопила страшенна лють. Вона хоче поговорити? Він їй дасть. Він відіб’є їй охоту до цих витівок. Він плигнув в автомобіль і на шаленій швидкості помчав до мотелю. Відразу ж побачив її авто перед дверима. Він кинувся туди і заходився гамселити в двері.

– Ану відчиняй, Коллін!

Вона відчула, як усередині в неї все похололо.

– Люку, я не відчиню тобі, якщо ти не заспокоїшся.

– Відчини негайно!

– Ні, Люку.

Він гатив у двері з усієї сили. Коллін не втерпіла і закричала.

Гіллель і Вуді були в сусідній кімнаті. Гіллель узяв слухавку і набрав номері поліції. Йому відповів оператор.

– Тут якийсь чолов’яга лупцює дружину, – сказав Гіллель. – Гадаю, він її зараз уб’є…

Люк був іще надворі, шалено садив носаками і кулаками в двері. Гіллель поклав слухавку, глянув на годинник, зачекав, поки мине хвилина, потім зробив знак Вуді, який зателефонував до кімнати Коллін. Вона взяла слухавку.

– Ти готова, Коллін?

– Так.

– Треба діяти.

– Знаю.

– Ти хоробра.

– Я зроблю це для нас.

– Я тебе кохаю.

– Я теж.

– А тепер вперед.

Вона поклала слухавку. Глибоко вдихнула повітря й відімкнула двері. Люк кинувся на неї й почав бити. Страшенний крик пролунав на паркувальному майданчику. Вуді вибіг із кімнати, дістав з кишені ножа і пробив колесо Люкового пікапа, а потім хутчій ушився відтіля. Удари лунали й лунали. І не чутно було ніякої поліційної сирени.

– Годі! – вигукнула крізь сльози Коллін, скрутившись долі в клубок, щоб захиститися від ударів носаками.

Люк згріб її за коси, вирішивши, що з неї поки що досить. Витяг її надвір і запхнув силоміць в авто. Клієнти мотелю повиходили на галас, та не зважувалися втручатися. Аж удалині заквилили сирени. Тієї миті, коли Люк на повній швидкості виїздив із паркувального майданчика, під’їхали дві поліційні автівки. Колесо в нього було пробите, тож він далеко не втік. Його затримали за кілька хвилин. Подавшись до мотелю, він перетнув кордон штату Нью-Йорк. Там його посадили до в’язниці, де на нього чекав суд за побиття й незаконне позбавлення волі.

*

Коллін тимчасово поселилася в Балтиморі, в Ґольдманів. Вона просто-таки відродилася. Весь серпень вона була з нами трьома, з Вуді, Гіллелем і мною, у Флориді. Бабуня попросила нас допомогти дати лад у дідусевих справах.

Не було потреби втрьох порядкувати в його паперах і книжках. Отож, ми сказали Вуді з Коллін, щоб вони побули трохи вдвох. Вони орендували автомобіль і попрямували на Кіс.

Ми з Гіллелем тиждень поспіль розбирали папери, які лишив після себе дідусь.

Домовилися ми так, що я буду працювати з архівами, а Гіллель із документами. Отож, знайшовши в шухляді заповіт, я віддав його Гіллелеві, не прочитавши.

Гіллель довго вивчав його. Потім якось дивно хитнув головою.

– Усе гаразд? – запитав я. – Ти аж пополотнів.

– Усе добре. Тут душно. Піду на балкон, дихну свіжим повітрям.

Він згорнув заповіт удвічі і вийшов з кімнати, забравши його з собою.

27

На початку вересня Люкові присудили три роки ув’язнення в штаті Нью-Йорк. Для Коллін то було звільнення, й вона відразу ж подала позов про розлучення. Тепер могла спокійно мешкати в Медісоні. Та пора збіглася з початком четвертого і останнього нашого курсу в університеті. І тоді ж таки стадіон «Бургер-Шейк» у Медісоні став стадіоном Сола Ґольдмана. Пам’ятаю ту церемонію, коли 8 вересня над стадіоном міняли його назву, я теж там був присутній. Дядечко Сол аж сяяв. Зібралися всі очільники університету. Масивні металеві літери затуляла запона, і після промови ректора дядечко Сол сіпнув за мотузка і відкрив нову назву стадіону. І тільки однієї людини, бозна й чому, не було там – тітоньки Аніти.

За кілька днів Нью-Йорк струсонув терористичний акт 11 вересня. Як і решта країни, Медісон був приголомшений, і успіх «Титанів» трохи відвернув людей від телевізорів і змусив їх піти на стадіон.

Для Вуді то був початок надзвичайного сезону. Він грав на найвищому рівні. Натоді ніщо не віщувало того, що з ним скоїлося далі. Той рік мав стати для «Титанів» порою остаточного визнання. Вуді грав мов несамовитий, він просто-таки рвався до перемоги. Сезон насилу розпочався, а «Титани» вже вирвалися вперед за очками, здобуваючи перемогу за перемогою й долаючи дедалі більшу кількість суперників. Успіхи команди приваблювали неймовірну кількість глядачів, на матчі неможливо було роздобути квитки. Медісон мав з цього добрячий зиск: ресторани були переповнені, в крамницях швидко розкуповували футболки і прапори з кольорами команди. У краю всі аж не тямилися: все свідчило про те, що цього року «Титани» виграють університетський чемпіонат. Поміж шанувальниками Вуді була й Коллін. Віднині вона гордо з’являлася з ним у місті. Як випадала нагода, вона зачиняла автозаправку раніше і їхала подивитися на тренування. Як у Вуді випадала вільна часина, він помагав їй. Привозив товар, обслуговував автомобілі клієнтів, які казали: «Якби я знав, що мені сьогодні заправлятиме бак чемпіон з футболу…»

Вуді став не лише зіркою поміж студентами, а й улюбленцем усього Медісона, де в одній забігайлівці пропонували в меню гамбургер, що так і звався – «Вуді». То був чотириповерховий сандвіч, де було стільки хліба і м’ясива, що його не міг з’їсти навіть голодний чолов’яга. Тому, хто все ж таки зумів упоратися з ним до крихти, це частування перепадало за рахунок закладу, крім того, їдця знімали фотоапаратом, а світлину вішали на стіну під захоплений галас відвідувачів. І власник закладу завжди гордо казав:

– Цей «Вуді» точнісінько такий, як і наш Вуді: ніхто не може його здолати.

Під час обіду в День подяки Вуді попросив дозволу написати на своїй футболці прізвище Ґольдман замість його власного. Всі дуже зраділи і схвилювалися. Вперше він нас перевершив: завдяки йому ми вже не були Балтимори чи Монклери, а просто – Ґольдмани. Нарешті ми об’єдналися під одним стягом.

За тиждень по тому місцева газета «Медісон Дейлі Стар» опублікувала репортаж про Балтиморів, де розповідалося про Вуді, Гіллеля, тітоньку Аніту і дядечка Сола, а також вмістила світлину, де вони були вчотирьох, щасливі й усміхнені, тримаючи футболку Вуді з написом «Ґольдман».

Поки всі стежили, як Вуді підіймається на вершину спортивної слави, тітонька Аніта й дядечко Сол у Балтиморі помалу поринали в морок, тільки ніхто цього не помічав.

Спершу дядечко Сол програв дуже великий процес, над яким працював декілька років. Він захищав у суді жінку, яка подала позов проти страхової компанії, що відмовилася платити медичні видатки її чоловікові-діабетикові, який від того помер. Дядечко Сол вимагав сплати кількох мільйонів збитку. Їм у цьому відмовили.

Потім поміж ним і тітонькою Анітою виникла велика незлагода. Вона хотіла дізнатися розмір пожертви, яку він пообіцяв Медісонському університетові за те, що стадіон почав носити його ім’я.

Він казав, що воно майже нічого не коштує, що усе залагоджено з ректором. Вона не вірила. Він якось дивно поводився. Це не схоже було на нього – він ніколи не виставляв себе напоказ. Вона знала, що він щедрий і уважний до людей. Він завжди фінансував роздачу благодійної юшки, ніколи не проходив коло безпритульного бідолахи, щоб не дати йому копійчину. Але ніколи тим не хвалився. Ніколи нікому про те не розповідав. Він був скромний, тихенький, і за це вона його любила. Що сталося з цим чоловіком, аж він захотів, щоб його ім’я пишалося над футбольним стадіоном?

Вона почала робити те, чого не робила ніколи впродовж їхнього спільного життя, – нишпорити в його столі, переглядати його папери, читати його пошту і мейли. Тітка хотіла знати правду. Вдома вона нічого не знайшла, тож, скориставшись тим, що він був у суді, зайшла до його кабінету і замкнулася там під якимось приводом. Знайшла там теку з його особистими паперами й дізналася, що дядечко Сол пообіцяв університетові шість мільйонів доларів. Вона очам своїм не повірила. Перечитала ті папери кілька разів. Як міг утнути таке її чоловік? Навіщо? І, головне, де він узяв такі гроші? Що він від неї приховував? У неї було таке враження, наче вона перебуває в полоні страшного марення. Вона зачекала, поки він прийде до кабінету, і почала вимагати пояснень, але він сприйняв її відкриття спокійнісінько.

– Тобі не варто було порпатися в моїх паперах. Особливо тут. У мене є професійні таємниці.

– Не пересмикуй, Соле. Шість мільйонів доларів! Ти обіцяв шість мільйонів доларів? Звідки ти візьмеш такі гроші?

– Тебе це не стосується!

– Соле, ти мій чоловік! Як це воно мене не стосується, га?

– Бо ти нічогісінько не зрозумієш.

– Скажи мені, Соле, благаю тебе. Де ти взяв такі грубі гроші? Що ти приховуєш? Ти зв’язався з організованою злочинністю?

Він зареготав.

– Що ти оце вигадуєш? Іди звідси, прошу тебе. Вже пізно, а мені треба попрацювати.

Я не знав, що там у них коїться. Я бував як не в університеті, то з Александрою. З нею я був щасливий. Вона знала мене краще, ніж будь-хто, вона найдужче мене розуміла. Вона читала мої думки, вгадувала навіть, що я хотів сказати, перш ніж вимовляв те вголос. Уже рік минув, як вона закінчила університет, і тепер намагалася промкнутися в музичний світ, та кар’єра її не ладналася. Мені не дуже подобався продюсер, з яким вона працювала. Здавалося, що він просуває радше її образ, аніж музику. Він казав, що все пов’язане, та я не погоджувався з ним. З її талантом слід було поводитися не так.

Я намагався пояснити їй це, намагався сказати, що їй передовсім треба прислухатися до самої себе. Вона писала чудові пісні, а її продюсер, замість того, щоб сприяти розквітові таланту, гальмував її творчість, заганяючи у вузькі заяложені стереотипи, що начебто подобаються більшості. Структура: вступ, куплет, рефрен, другий куплет, проспівування, підступ до рефрену, фінальний рефрен. Перший рефрен тривав одну хвилину. Продюсери робили з музикою те саме, що з фільмами та книжками, – вони підганяли її під стандартну схему.

Часом вона занепадала на дусі. Казала, що нічого не досягне. Що ліпше буде покинути це діло. Я намагався підбадьорити її: часом покидав університет і приїздив на ніч до Нью-Йорка.

Зазвичай я знаходив її сумну, вона сиділа в кімнаті. Я умовляв її струснутися, взяти до рук гітару, а потім провадив її до бару, де можна було поспівати на сцені. І щоразу відбувалося те саме: вона просто-таки заряджала слухачів. Після її виступів лунали бурхливі оплески, і вона збадьорювалася. Вона аж сяяла, покидаючи сцену. Ми йшли вечеряти. Вона знову була щаслива. І знову балакала без угаву, як ото я любив. Вона забувала про сум.

Нам належав цілий світ.

*

Майже кожними вихідними їздив я до Медісона, щоб побачити, як грає Вуді. На трибунах стадіону Сола Ґольдмана я долучався до його палких прихильників – дядечка Сола, тітоньки Аніти, Патрика Невіля, Гіллеля, Александри і Коллін.

Він здобував перемогу за перемогою, і незабаром поповзли чутки, що подивитися на його гру приїздили представники великих команд НФЛ. Патрик казав, що незабаром приїдуть і люди від «Джаєнтс». Дядечко Сол запевняв, що за грою «Титанів» дуже уважно стежать наймачі від «Рейвенса». Під час тих матчів Гіллель намагався простежити, чи приїздять ті представники подивитися на його гру, а потім біг у роздягальню й доповідав Вуді.

– Вуді, – сказав він якось увечері, – я оце одного таки побачив! Він щось нотував і весь час балакав по телефону. Я простежив за ним до паркувального майданчика… у нього массачусетські номери. Розумієш, що це означає?

– «Петріотс» із Нової Англії? – не вірячи в своє щастя, запитав Вуді.

– «Петріотс» із Нової Англії, друже! – вигукнув Гіллель.

І під захоплені вигуки інших гравців, що саме переодягалися, Вуді з Гіллелем обнялися.

Двічі під час тих переможних матчів до дядечка Сола і тітоньки Аніти підходили представники престижних команд. Того вечора, коли «Титани» зім'яли клівлендських «Ягуарів» – єдину команду, що теж не знала поразок у цьому сезоні і попереднього року, – Патрик Невіль познайомив Вуді у роздягальні з представником команди «Петріотс» із Нової Англії. Той чоловік дав Вуді свою візитку і сказав: