Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

*

Повертаючись до Бока-Ратона після того, як цілий день помалу позбувався спогадів, що захарастили дім у Коконат Ґров, я зустрічав Лео, який скаржився, що мене геть не видко.

Якось увечері він заявився до мене на терасу з пакованням пива і шахівницею й сказав:

– Оце халепа з вами. Ви приїхали сюди буцімто писати книжку, а замість того зустрічалися зі своєю колишньою подругою, викрадали пса, а тепер розбираєте мотлох у домі вашого покійного дядечка та й квит – ні на що більше ви не спромоглися.

– Ви помиляєтеся, Лео.

– Коли ви таки почнете писати, то скажіть мені про це. Я буду в захваті, як побачу, що ви «працюватимете».

На столі він угледів альбом зі світлинами. Я забрав старі бабусині альбоми, де не було Балтиморів, і додав туди світлини, які знайшов у дядечка Сола.

– Що ви задумали, Маркусе? – зацікавлено спитався Лео.

– Поправляю, Лео. Відтворюю.

30

Флорида

Січень 2001. За сім років після Драми (так в оригіналі. Правильна дата – 2011 рік. – Прим. верстальника).

Бабуся регулярно запрошувала дядечка Сола на вечерю. Коли я бував там, то теж до них долучався.

Того вечора вона замовила столик у рибному ресторані на півночі Маямі й лишила на автовідповідачі дядечка Сола побажання щодо вбрання з цієї нагоди. «Ми йдемо в розкішний ресторан, Соле, то прошу тебе, постарайся». Перед тією вечерею дядечко Сол вбрав свій єдиний блайзер і спитав мене:

– Ну як я тобі?

– Ти чудовий.

Але бабця була іншої думки. Прийшли ми вчасно, та оскільки вона прибула раніше, то сказала, що ми запізнилися.

– Ох, Соле, ти завжди запізнюєшся. Та май на увазі, оскільки Маркі з тобою, я подумала, що ви потрапили в корок.

– Мені шкода, матусю.

– Крім того, поглянь на себе, невже ти не міг вдягнути сорочку, що пасувала б до піджака?

– Маркі сказав, що вигляд у мене чудовий.

– Авжеж, я так і сказав, – підтвердив я.

Бабуся стенула плечима.

– Що ж, якщо Маркі так гадає, то нехай уже буде й так. Він же ж зірка. І все ж таки ти мав би стежити за собою, Соле. Раніше ти був такий елегантний.

– То було раніше.

– Ага, я оце балакала з Монклерами телефоном. Натан хотів би бачити нас улітку. Гадаю, й тобі корисно було б розвіятися. Він сказав, що подбає про квитки на літак.

– Ні, мамо. Немає в мене бажання. Я вже казав тобі про це.

– Ти завжди кажеш «ні». Впертий наче віслюк. Натан м’який характером, як оце я, а ти завжди насупроти йшов. Як твій татуньо! Тим-то ви ніколи й не ладнали.

– Нічого такого не було, – сказав дядечко Сол.

– Аякже! Якби ви менше сварилися, то все було б інакше.

Вони трохи погиркалися. Потім ми замовили страви і їли, не мовивши одне одному жодного слова. Коли вже закінчували вечеряти, бабця вийшла з-за столу, сказавши, що їй треба «в одне місце», й оплатила рахунок, щоб не бентежити сина. Цілуючи його перед тим, як піти, вона непомітно тицьнула дядечкові до кишені п’ятдесят доларів. Сіла в таксі, працівник парковки підігнав мій «рейндж-ровер», і ми поїхали.

Як зазвичай, того вечора дядечко Сол теж попросив мене покатати його задля розваги. Він не казав, куди його везти, але я знав, що він від мене хоче. Я прямував Коллінз-авеню й проїжджав повз будинки на березі моря. Часом їхав до Східного Голлівуда і Форт-Лодердейла. Деколи звертав до Авентури і Кантрі-Клаб-Драйв і проїздив повз будинки славетної пори Балтиморів. Врешті він казав: «Повертаймося, Маркі». Я так і не дізнався, чи ті поїздки були для нього даниною ностальгії, чи спробою втечі. Я весь час думав, чи не настане колись така пора, що він попросить мене звернути на автостраду І-95, що провадить до Балтимора, щоб податися до Оук-Парку.

Якось їхали ми отак собі без мети по Маямі, і я спитав дядечка Сола:

– Що сталося поміж тобою й дідусем, що ви не розмовляли дванадцять років?

31

У бабці на нічному столику завжди стояла одна світлина. Зняли її в Нью-Джерсі в середині 1960-х років. На ній – три чоловіки її життя. На першому плані мій батько і дядечко Сол, ще підлітки. За ними мій дідусь, Макс Ґольдман, гордовитий, статечний, далекий від образу того блідого, скоцюрбленого дідочка, що задовольнявся спокійним життям пенсіонера у Флориді, яким я його пам’ятав. На задньому плані височіє красивий білий дім, у якому вони тоді мешкали, на Ґрем-авеню, 1603, в Секокусі.

Жодну родину в тому кварталі не поважали так, як їх. Вони були Ґольдмани-з-Нью-Джерсі. То були найкращі їхні роки.

На чолі родини – Макс Ґольдман. Манери актора і пошиті на замовлення костюми. Неодмінна цигарка в кутику вуст. Лояльний, чесний громадянин, надійний партнер у справах, його слово твердіше за будь-яку угоду. Люблячий чоловік, уважний батько, начальник, якого обожнювали підлеглі. Чоловік, якого всі шанували. Розумний, харизматичний, він міг продати що завгодно і кому завгодно. Комівояжерам і свідкам Єґови, що дзвонили в двері, Великий Ґольдман викладав мистецтво продажу. Садовив їх у кухні й давав поради, а потім ішов з ними провадити практичні уроки.

Він почав з нуля, спершу продавав порохотяги, потім автомобілі, згодом узявся до медичного обладнання й заснував свою справу. За кілька років він стояв на чолі фірми «Ґольдман і компанія», де налічувалося понад п’ять десятків службовців, став одним із головних постачальників медичного обладнання в регіоні, що забезпечило йому досить пристойний рівень життя. Його дружина, Рут Ґольдман, мати родини, яку всі за це шанують і цінують. Вона тихенько провадить бухгалтерію компанії. Це лагідна, вольова жінка з неабияким характером. Їхні двері завжди відчинені для всіх, кому потрібна поміч.

Уже кілька років під час шкільних канікул Максові Ґольдману допомагають у роботі два його сини. Не те, щоб йому потрібна була їхня допомога, та він хоче їх зацікавити, сподівається, що вони колись переймуть керівництво фірмою й від того вона ще дужче процвітатиме. Ті два юнаки – найбільша його гордість. Вони чемні, розумні, спортивні, виховані; їм ще нема й сімнадцяти років, та вже відчувається, що це чоловіки. Він запрошує їх до свого кабінету, ділиться з ними своїми задумами і стратегією, питається їхньої думки. Мій батько цікавиться механізмами, він гадає, що потрібно розвивати технології, добирати легші сплави. Він хоче стати інженером. Дядечко Сол більше схильний до теоретичних міркувань: він полюбляє вигадувати стратегії розвитку компанії. Макс Ґольдман задоволений: хлопці доповнюють один одного. Вони не суперники: навпаки, в кожного свій підхід до справи. Літнього вечора він полюбляє гуляти з ними вулицею. Вони ніколи не відмовляються. Ідуть собі вкупі, розмовляють, часом сідають на лаві.

Упевнившись, що ніхто їх не бачить, Макс Ґольдман простягає їм свою пачку з цигарками. Він ставиться до них як до чоловіків. «Мамі нічого не кажіть». Часом вони цілісіньку годину сидять на лаві, обговорюючи світові проблеми, і забувають про час. Макс Ґольдман говорить про майбутнє й бачить своїх синів, які орудують всією країною. Він кладе їм руки на плечі й каже: «Ми відкриємо філії по всьому узбережжю, й ваговози, пофарбовані в кольори Ґольдманів, колесуватимуть по всій країні».

Макс Ґольдман не знає, що, лишившись удвох, його сини сягають набагато далі: їхній батько хоче відкрити два заводи? Вони відкриють десять. Вони мислять широко. Мешкатимуть вони в тому самому кварталі, у двох будинках, що стоятимуть поруч, літніми вечорами разом гулятимуть. Куплять удвох літній дім на березі озера і збуватимуть там вакації зі своїми родинами. У кварталі їх звуть брати Ґольдмани. Поміж ними тільки рік різниці, й обидва прагнуть до досконалості. Рідко можна побачити одного без другого. Вони ділять усе, в суботу ввечері удвох виходять на люди. Їдуть до Нью-Йорка на Першу авеню. Їх завжди можна знайти у Шмульки Бернштайна, який тримає перший кошерний китайський ресторан у Нью-Йорку. Сидячи на стільцях у китайських шапочках, вони пишуть найкращі сторінки їхньої молодості й вчиняють прекрасні подвиги.

*

Минули десятиліття. Все змінилося.

Ви не знайдете будівель родинного підприємства. Принаймні таких, якими вони були за тієї пори. Почасти їх розвалили, почасти стоять вони занедбані і вже стали руїнами, відколи проект із будівництва нерухомості на тому місці заблокувала асоціація місцевих мешканців. «Ґольдмана і компанію» купила 1985 року технологічна фірма «Гаєндрас». Не знайдете ви і місць їхньої юності. Ресторану Шмульки Бернштайна вже нема. На тому місці на Першій авеню стоїть тепер модний богемний ресторан, де частують сандвічами зі смаженим сиром. Єдиною згадкою про минуле є стара світлина, що висить біля входу. На ній видно двох підлітків, що сидять на стільцях, вони дуже схожі між собою, й на головах у них китайські шапочки.

Якби бабуня Рут не розповіла мені про це, я ніколи не зміг би собі уявити, що мій батько і дядечко Сол були колись такі нерозлучні. Поміж сценами, які я спостерігав у Балтиморі в День подяки чи під час зимових вакацій у Флориді, й розповідями про їхнє дитинство, здавалося, лежала відстань у сотні світлових років.

Пригадую, як ми разом вибиралися в ресторан у Маямі. Мій батько і дядечко Сол наперед домовлялися, де ми будемо обідати, обираючи зазвичай із переліку хороших закладів, до яких ми всі полюбляли ходити. Наприкінці обіду, попри дідусеві протести, рахунок оплачували рівними частками мій батько і дядечко Сол, в ім’я цілковитого симетричного братерства. Та інколи, раз на сезон, дядечко Сол водив нас до розкішного ресторану. Він наперед казав «я вас запрошую», а це для всіх трохи збуджених Ґольдманів означало, що для моїх батьків той заклад задорогий. Загалом, усі були в захваті: Гіллель, Вуді, я раділи, що відкриємо для себе нове місце. Дідусь і бабуся захоплювалися геть чисто всім – і розмаїттям меню, й красивими сільничками, і дорогим посудом, й вишуканими серветками, і милом у вбиральні, й світляними пісуарами з автоматичним змиванням. І тільки мої батьки скаржилися. Перед походом у ресторан я чув, як матінка нарікала: «Мені нема чого вбрати, немає одягу для такого візиту. Ми ж на вакаціях, а не в цирку! Зрештою, ти, Натане, міг би щось сказати». Після обіду, виходячи з ресторану, мої батьки трохи відставали від процесії Ґольдманів, і матінка казала, що їжа не варта тих грошей, що за неї заплатили, а кельнери надто вже запопадливі.

Я не розумів, чому вона так ставилася до дядечка Сола, замість того щоб дякувати йому за щедрість. Якось я почув, що вона назвала його геть непристойними словами. За тієї пори в компанії, де працював мій батько, йшлося про скорочення штатів. Я нічого не знав про це, та мої батьки навіть збиралися відмовитися від вакацій у Флориді, щоб відкласти трохи грошенят на чорний день, проте все ж таки вирішили не робити цього. Тоді я гнівався на дядечка Сола за те, що він так принижував моїх батьків. Він наче насилав на них грошові вроки, через які вони ніби аж меншали, стаючи двома нікчемними скигліями, які мусили корчити з себе бозна-що і погоджуватися на частування обідом, за який не могли заплатити. Бачив я і те, якою гордістю сяяли очі моїх дідуся й бабусі. Я чув, як після тих обідів дідусь Ґольдман усім розповідав, якого успіху доскочив у житті його син, великий Сол, король племені Балтиморів. «Аби ви тільки бачили, що то за ресторан! – казав він. – Французьке вино, якого ви в житті своєму не куштували, м’ясо аж тане в роті, а персонал який запобігливий! Ви і слова сказати не встигнете, як ваш келих уже повний!»

У День подяки дядечко Сол купував квитки в перший клас дідусеві та бабусі, щоб вони прилетіли до Балтимора. Вони захоплювалися зручними кріслами в літаку, пречудовим обслуговуванням, їжею, яку подавали в порцеляновому посуді, й тим, що вони могли піднятися на борт перші. «Нас першими запрошують до літака! – переможно вигукував дідусь, розповідаючи про свої мандрівні подвиги. – І не тому що ми старі й немічні, а тому, що завдяки Солові ми важливі клієнти!»

Усе моє життя я бачив, як дідусь із бабцею просто-таки носили дядечка Сола на руках. Будь-який його вибір був правильний, кожне слово правдиве. Я бачив, що вони любили тітоньку Аніту, як свою рідну доньку, бачив, як вони шанували Балтиморів. Хіба ж можна було уявити собі, що дідусь і дядечко Сол не розмовляли один з одним аж дванадцять років!

Спадають мені на думку і сімейні зустрічі у Флориді, ще до Буенавісти, за тої пори, коли ми мешкали в квартирі дідуся й бабусі. Частенько бувало так, що ми одночасно приземлялися на летовищі й разом приїздили до їхнього помешкання. Й, відчинивши нам, вони першого обіймали дядечка Сола. А потім казали нам: «Заносьте валізи, любі ви наші. Дітки, ви спатимете у вітальні; Натан з Деборою в кімнаті з телевізором. Соле й Аніто, ви будете в кімнаті для гостей». Щороку вони виголошували про той розподіл, наче про виграш у лотерею, та завжди виходило однаково: дядечко Сол і тітонька Аніта опинялися в зручній кімнаті для гостей, з великим ліжком і ванною поруч, а мої батьки задовольнялися розкладним диваном у вузькій кімнатці, де дідусь із бабцею дивилися телевізор. Для мене та кімната була подвійним безчестям. Передовсім тому, що Ватага Ґольдманів потайці охрестила її «смердючкою» за той прикрий дух, що стояв там завжди, бо дідусь із бабусею не вмикали там кондиціонер. Щороку, коли ми приїздили туди, Вуді з Гіллелем, що вірили в ту лотерею, аж тремтіли від думки, що їм доведеться там спати. І коли чули, як виголошували виграш, заламували руки і благально шепотіли: «Тільки не смердючка! Тільки не смердючка!» Та вони так і не второпали, що смердючкою карали моїх батьків: щоразу їм ухвалювали вирок мешкати в тій кімнаті.

Друге безчестя пов’язане було вже не з самою кімнатою, а з тим, що поблизу не було вбиральні. І якщо моїм батькам закортіло часом уночі, то вони мусили проходити через вітальню, де спали ми, Ватага Ґольдманів. Моя матінка була грайлива й елегантна жіночка, тож ніколи не з’являлася на людях неприбрана. Пам’ятаю, за сніданком ми завжди довго чекали її до столу. Я часом питав, де це мама, і батько неодмінно казав: «Чепуриться». У Флориді я часом бачив, як вона проходить через вітальню до вбиральні в пожмаканій нічній сорочці, з розпатланим волоссям. Для мене та сцена була принизлива. Якось вона проходила повз нас уночі, сорочка її задерлася краєчком, і ми побачили її голі сідниці. Ми вдавали, ніби спимо, та я знав, що Вуді з Гіллелем помітили її, бо коли вона замкнулася у вбиральні, вони, упевнившись, що я сплю, – а я насправді не спав, – захихотіли і почали кепкувати з неї. Я довго ненавидів її за те, що вона ото показала свою дупу, та ще й зайвий раз кинула тінь на Монклерів, які мусили спати в смердючці й ходити вночі як ексгібіціоністи, тоді як дядечко Сол і тітонька Аніта завжди виходили зі свого покою з ванною чепурні й гарно вбрані. У Флориді бував я свідком і численних конфліктів поміж дядечком Солом і моїм батьком. Якось я чув, як, гадаючи, що вони самі у вітальні, батько сказав дядечкові:

– Чому ти не сказав мені, що купуєш татові й мамі квитки у перший клас? Ми ж повинні ухвалювати такі рішення вдвох. Скільки я тобі винен? Я випишу чек.

– Облиш, не треба.

– Ні, я заплачу мою частку.

– Та не переймайся. Я ще не дійшов до цього.

«Я ще не дійшов до цього». Тільки згодом, коли минули роки, я збагнув, що мої дідусь і бабуся нізащо не змогли б жити на ту вбогу пенсію, яку дідусь дістав після краху «Ґольдмана і компанії», і що їхнє життя у Флориді залежало від щедрості дядечка Сола.

Щоразу після Дня подяки я чув, як матінка перелічувала свої претензії до дядечка Сола.

– Бач, який він хитрий, купує квитки у перший клас твоїм батькам. Він же чудово розуміє, що ми не маємо змоги таке робити!

– Він відмовився взяти в мене чек, і все оплатив сам, – боронив його батько.

– А певно, така дрібниця! Аякже!

Я не любив цих повернень до Монклера. Не любив, коли мати недобре відгукувалася про Балтиморів. Не любив, коли вона обливає брудом, сварить їхній розкішний дім, стиль їхнього життя, автомобілі, які вони весь час міняють, ненавидить усе, що так чарувало мене. Мені довго здавалося, що матері прикро за свою родину. І тільки згодом зрозумів зміст отих слів, які вона кинула якось батькові, слів, що відгукнулися луною аж через роки по тому. Ніколи не забуду, як ми поверталися з Балтимора і вона сказала:

– Послухай, невже ти не розумієш, що, по суті, він має все це лише завдяки тобі?

32

Тоді, у квітні 2012 року, наводячи лад у дядечковому помешканні, я перекинув на себе чашку з кавою і геть обляпався. Щоб наслідки були не такі помітні, я скинув футболку і заправ пляму. Потім повісив сохнути на терасі, а сам ходив із голим торсом. Той випадок нагадав мені дядечка Сола, коли він сушив свою білизну на шворці за хатою. Так і бачу, як він дістає ті лахи з пральної машини і складає в пластмасову миску, щоб однести і розвісити. Від білизни приємно пахне кондиціонером. Коли вона висихає, він незграбно прасує її власноруч.

Перебравшись до Коконат Ґров, він мав іще чималенько грошенят. Найняв покоївку на ім’я Фернанда, яка приходила тричі на тиждень, прибирала в хаті й тішила його живими букетами і запахущим зіллям, готувала їжу й прала білизну.

За кілька років по тому він усе втратив. Я казав, щоб він лишив покоївку, я платив би їй, та дядечко Сол відмовився. Щоб змусити його погодитися, я заплатив Фернанді за півроку наперед, та коли вона прийшла, він відмовився її впустити, навіть дверей не відчинив.

– У мене вже нема чим вам платити, – пояснив він їй крізь двері.

– Таж мене прислав пан Маркус. Він уже все мені заплатив. Якщо ви не дасте мені працювати, то буде так, наче я обікрала вашого небожа, правда ж? Ви ж не хочете, щоб я обікрала його?

– То ваші проблеми. А я тут сам упораюся.

Вона зателефонувала мені в сльозах простісінько з його тераси. Я сказав, щоб вона лишила ту платню собі й шукала нову роботу.

Після того, як Фернанда пішла, я взяв за звичку щотижня носити мою білизну до пральні. Просив дядечка Сола, щоб він дозволив прихопити і його шмаття, та він був надто вже гордий, щоб погоджуватися хоч на якісь послуги. Та й прибирав він у хаті без чиєїсь допомоги. Коли я бував у нього в гостях, він чекав, коли я кудись піду, щоб узятися до цього діла. Повернувшись із походу до крамниць, я бачив, як він, геть упрівши, миє підлогу. «Приємно, як у хаті чистенько», – казав він, усміхаючись. Якось я йому сказав:

– Мені незручно, бо ти не хочеш, щоб я тобі помагав.

Дядечко якраз мив вікна і на мить облишив те діло.

– Незручно, що ти не помагаєш мені, чи те, що ти бачиш, як я прибираю? Гадаєш, це нижче моєї гідності? Що я надто великий, щоб прибирати свій туалет?

Він влучив простісінько в ціль. І я зрозумів, що він має рацію. Я однаково захоплювався мільйонером дядечком Солом і дядечком Солом, який напихав торби покупками в супермаркеті: річ була не в багатстві, а в гідності. Сила і краса мого дядечка була в почутті надзвичайної гідності, що вивищувала його понад усіма. І тієї гідності ніхто не міг його позбавити, навпаки, з часом вона дужчала. І все ж таки, коли я бачив, як він миє підлогу, я не міг не згадувати епохи Балтиморських Ґольдманів: у їхньому маєтку в Оук-Парку працювала ціла армія прислуги, що підтримувала його в ідеальному стані. Була там Марія, постійна покоївка, яка працювала в них, коли ми ще були дітьми, був садівник Скунк, люди, що доглядали басейн, люди, які обрізували дерева (вони були зависокі для Скунка), люди, що лагодили дах, гарнюня філіппінка і її сестри, що приходили допомагати, як треба було прислуговувати за столом у День подяки чи під час святкових обідів.

Поміж тими тіньовими людьми, що начищали до блиску маєток Ґольдманів, Марія подобалася мені найдужче. Вона дуже добре ставилася до мене і в день мого народження дарувала коробку шоколадних цукерок. Я називав її чарівницею.

Коли бував там, мої брудні лахи, що валялися в кімнаті для гостей, зникали і того ж таки вечора з’являлися на моєму ліжку випрані й випрасувані. Я був просто-таки у захваті від її запопадливості. У Монклері прала і прасувала моя матінка. Робила вона все це в суботу чи неділю (коли не ходила на роботу), тож я тільки раз на тиждень міг убрати чистий одяг. Тобто мені доводилося ретельно вибирати одяг залежно від подій, які мали статися на тижні, щоб не виявилося, що я не можу вбрати светр, яким хотів справити враження на дівчат.

Навіть в університетські роки, коли я приїздив до Балтиморів у День подяки, Марія примудрялася забирати мій брудний одяг і класти його вже чистеньким мені на ліжко. Після Драми, що сталася напередодні Дня подяки 2004 року, дядечко Сол не повернувся в Оук-Парк. Та вона й далі ходила туди, бо вірність її була непохитна.

*

Флорида

Весна 2011 року

Наступного дня після вечері з бабусею я повернувся після довгої біганини і побачив, що дядечко Сол порається з порохотягом. Напередодні, в автомобілі, він почав було згадувати свою молодість, та як ми підкотили до хати, відразу ж замовк.

– Ти вчора не розповів мені про те, що сталося у вас із дідусем.

– Там нема чого розповідати. Так чи так, минуле – це минуле.

Він вимкнув порохотяг, змотав шнур і поставив його в шафу, виказуючи всеньким своїм виглядом, що все це не має значення. Урешті обернувся й приголомшив мене такими словами:

– Знаєш, Маркусе, твої дідусь із бабусею завжди цінували твого батька, а не мене.

– Невже? Що ти кажеш? Та вони завжди так захоплювалися тобою!

– Може, й захоплювалися. Але твого батька вони любили дужче.

– Як ти міг таке подумати?

– Таж це правда. Ми з твоїм батьком були нерозлучні, поки він не вступив до університету. Наші стосунки дуже ускладнилися, коли дідусь не захотів, щоб я став лікарем.

– Ти хотів стати лікарем?

– Так. А дідусь не хотів. Він казав, що для родинної справи це не згодиться. Зате твій батько хотів стати інженером, що входило до дідових планів. Він послав мене до пересічного університету, за який треба було небагато платити, і все, що в нього було, вклав у твого батька, щоб той зміг навчатися в престижному закладі. Там навчання відбувалося на найвищому рівні. І дідусь поставив його директором компанії. Хоч я був старший, проте посідав друге місце. Відтоді я робив усе, щоб приголомшити моїми успіхами батьків і забути, що вони ставили мене нижче за твого батька.

– Але що ж сталося? – допитувався я.

Він знизав плечима, взяв ганчірку і засіб для чищення й пішов до кухні мити вікно.

Оскільки дядечко Сол не дуже схильний був до балачок, я вирішив поговорити про це з бабусею. Її версія трохи відрізнялася від розповіді мого дядечка.

– Твій дідусь хотів, щоб Сол із твоїм татом разом орудували підприємством, – пояснила вона. – Гадав, твій батько перейматиметься технічними проблемами, а дядечко реалізовуватиме свій талант менеджера. Та це було ще до того, як вони з дідусем посварилися.

– Дядечко Сол сказав мені, що хотів стати медиком, але дідусь був проти.

– Дід вважав, що це даремна трата часу і грошей.

Бабця запропонувала вийти на балкон, щоб вона могла закурити. Ми посідали на пластикових стільцях, і я дивився, як вона крутить цигарку у вузлуватих пальцях, підносить її до рота, запалює і помалу затягується, перш ніж сказати:

– Розумієш, Маркі, «Ґольдман і компанію» заснував твій дідусь. Він довго працював, щоб довести її до такого стану, і чітко уявляв собі, як нею керувати. Він був чоловіком широкого мислення, та в декотрих питаннях дуже непоступливий. Наприкінці 1960-х дядечко Сол захотів стати медиком, та наразився на батькове нерозуміння. «Нащо стільки вчитися? Твоє завдання – провадити компанію до нових висот. Ти повинен вивчати стратегію, комерцію, бухгалтерію. А медицина – це ніщо! Що за дурнувата ідея!»

Дядечкові Солу нічого не залишалося, як скоритися й розпочати навчання на факультеті управління в маленькому університеті в Меріленді. Усе змінилося, коли він виявив, що батьки послали його брата навчатися в Стенфордський університет. Його болісно вразило те, що перевагу надали його братові. Під час родинних зібрань усі, звісно ж, захоплювалися моїм батьком, гордим студентом престижного університету, а не моїм дядечком, який навчався в другорядному навчальному закладі. Дядечко Сол хотів показати, що він теж здатний до чогось. Він зав’язав добрі стосунки з одним викладачем, і той допоміг йому скласти план розвитку фірми «Ґольдман і компанія». Якось Сол приїхав додому з чималою текою, яку хотів показати своєму батькові.

– У мене є ідеї щодо розвитку підприємства, – пояснив дядечко Сол дідусеві, який недовірливо дивився на нього.

– А нащо його розвивати? Чом би не лишити як є? Ви з того покоління, яке не бачило війни, і вважаєте, що все знаєте.

– Професор Гендрикс каже, що…

– Хто такий цей Гендрикс?

– Мій викладач із управління в університеті. Він каже, що на підприємство треба дивитися в двох аспектах: або я хочу когось з’їсти, або згоден, щоб мене з’їли.

– І твій викладач не має рації. Занепадаєш саме тоді, коли хочеш будь-що зростати.

– Але якщо бути надто обережним, то ніколи не виростеш і врешті тебе задушить дужчий.

– А твій викладач створив бодай одну фірму? – запитав дідусь.

– Здається, жодної, – похнюпився дядечко Сол.

– Бач, а я створив! І моє підприємство діє добре. Твій викладач знається на медичному обладнанні?

– Ні, але…

– Оце вони такі, університетські викладачі, завжди теорії будують. Твій професор не створив жодної фірми і нічого не тямить у медичному обладнанні, а хоче орудувати фірмою «Ґольдман і компанія».

– Та зовсім ні, – намагався заспокоїти його дядечко Сол, – просто в нас є декілька ідей.

– Ідеї? І які ж це?

– Щоб продавати наше обладнання не лише у Нью-Джерсі.

– Ми вже й так можемо постачати його куди завгодно.

– А клієнтуру маємо?

– Небагато. Але ми вже давно збираємося відкрити філію на Східному узбережжі.

– Еге ж, ти говорив про це ще тоді, як ми були дітлахами, а все так і стоїть на місці.

– Рим не за один рік будували, Соле!

– Професор Гендрикс вважає, що єдиний спосіб розширитися – це повідкривати філії в усіх штатах. У кожному буде контора і склад товару, що дозволить зав’язати стосунки з клієнтами й оперативно реагувати на їхні запити.

Дідусь невдоволено скривився.

– І де ти візьмеш гроші на те, щоб відкрити ті філії?

– Треба залучати інвесторів. Ми можемо відкрити офіс у Нью-Йорку, де…

– Еге, офіс у Нью-Йорку! Ти ба який! А Секокус у Нью-Джерсі для тебе недостатньо розкішний?

– Та не про це ж ідеться…

– Досить, Соле! Не хочу більше слухати цих дурниць! Я господар моєї фірми чи хто?

Минули два роки, впродовж яких дядечко Сол більше не заводив балачки зі своїм батьком про ідеї з розвитку фірми «Ґольдман і компанія». І почав перейматися громадянськими правами. Професор Гендрикс був чоловіком з лівими поглядами, боровся за громадянські права. Дядечко Сол взяв участь у деяких його заходах. За тієї ж таки пори в нього почався роман із професорською донькою, Анітою Гендрикс. Приїжджаючи до Секокуса, він говорив про «захист інтересів» і «активні дії». Почав супроводжувати професора Гендрикса й Аніту в їхніх протестних акціях. Але його поведінка страшенно розлютила дідуся. Це призвело до сварки, внаслідок якої вони не розмовляли цілих дванадцять років.

Сталося це квітневої ночі 1973 року, під час весняних вакацій, коли дядечко Сол приїхав до батьків у Секокус. Добігала вже дванадцята ночі, дідусь ходив туди-сюди вітальнею, нетерпляче очікуючи сина.

Він весь час брав до рук і знову жбурляв на стіл примірник «Тайм».

Бабуся була нагорі в спальні. Кілька разів благала вона дідуся, щоб він укладався вже спати, але той і слухати нічого не хотів. Він прагнув почути пояснення від сина. Врешті бабця задрімала. Розбудив її несамовитий галас. Крізь підлогу пробивався глухий дідусів голос.

– Соле, Соле, дідько б тебе вхопив! Ти розумієш, що ти оце накоїв?

– Це не те, що ти думаєш, тату.

– Я думаю про те, що я бачу, а бачу я, що ти вскочив у неабияку халепу!

– У халепу? А ти, тату, розумієш, що ти не робиш, коли відмовляєшся протестувати?

Розізлила дідуся світлина, що містилася на обкладинці «Тайму»: демонстрація, яка відбулася тиждень тому у Вашингтоні. У перших лавах чітко видно було дядечка Сола, тітоньку Аніту і її батька, який звів кулак. Дідусь боявся, що це погано скінчиться.

– Поглянь, Соле! Поглянь на себе! – кричав він, махаючи тим часописом у нього перед очима. – Знаєш, що я вгледів на цій світлині? Купу прикрощів! Величезну халепу! Що ти хочеш, га? Щоб по тебе прийшли з ФБР? А про фірму ти подумав? Знаєш, що зробить ФБР, якщо вважатиме, що ти становиш загрозу? Воно і твоє життя знівечить, і наше. Пришле сюди податкову інспекцію, та й буде кінець компанії! Ти цього хочеш, еге?

– Тобі не здається, тату, що ти переборщив? У всьому світі відбуваються демонстрації, й нічого поганого я в них не бачу.

– Від ваших демонстрацій ніякого користі, Соле! І поглянь на речі тверезо! Це погано скінчиться, ось що з цього ти матимеш. Тебе врешті уб’ють, та й годі!

– Хто мене уб’є? Поліція? Уряд? Оце нічогенька правова держава!

– Соле, відколи ти зв’язався з цим професором Гендриксом, особливо з його донькою, ти занадто захопився тими клятими громадянськими правами…

– У його доньки є ім’я, – урвав його дядечко Сол.

– Еге ж, Аніта. Так ось, я не хочу, щоб ти з нею зустрічався.

– Послухай, тату, а чому це?

– Бо вона погано впливає на тебе! Відколи ти зустрічаєшся з нею, то весь час опиняєшся в кепських ситуаціях! Весь час на тих демонстраціях! Гарний вигляд ти матимеш, коли провалиш іспити, бо тільки плакати готуєш і листівки, замість того, щоб навчатися. Подумай про своє майбутнє, заради бога! Твоє майбутнє тут, у нашій фірмі.

– Моє майбутнє з нею.

– Не верзи дурниць. Це її татуньо промив тобі мізки, еге? Поясни, як це ти з доброго дива став таким палким захисником громадянських прав? Що з тобою сталося, га?

– Її батько тут ні до чого!

Бабуня чула, що тон тієї суперечки зростає, та не наважувалася спуститися. Вона гадала, що відверта розмова корисна буде для обох. Проте суперечка потроху обернулася на справжнісіньку сварку.

– Не розумію, чому ти не довіряєш мені, тату. Чому ти весь час вважаєш, що повинен усе тримати під контролем.

– Соле, та ти геть з глузду з'їхав! Невже ти не розумієш, що я непокоюся за тебе?

– Непокоїшся? Та невже? І що ж тебе так непокоїть? Хто успадкує фабрику?

– Я боюся, що внаслідок усіх оцих історій із громадянськими правами настане такий день, коли ти просто зникнеш!

– Зникну? Оце я й збираюся зробити, щоб ти знав! Мені вже в печінках сидять твої дурнуваті балачки! Ти хочеш скрізь керувати! Всіма командувати!

– Соле, не розмовляй зі мною таким тоном!