Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

– А я читала твої романи.

– Сподобалися?

– Так. Дуже. Часом навіть перечитую уривки з першого роману. І ніби увіч бачу твоїх братів. Бачу Ватагу Ґольдманів.

Я всміхнувся. І знову глянув на світлину, яку тримав у руці.

– Ти неначе зачарований нею, – сказала вона.

– Хтозна, чи це я нею зачарований, чи вона мене не відпускає.

Я сховав фото і поїхав собі.

Виїжджаючи з брами Кевінового маєтку, я не звернув уваги на чорний мінівен, що стояв поблизу, й на чоловіка за кермом, який пантрував мене.

Коли я виїхав на шлях, він рушив з місця й подався за мною.

Балтимор, Меріленд

Листопад 1989 року

Дізнавшись, що Вуді хоче постригти газон, дядечко Сол весь час про це думав. Надто ж під час вечері з Арті Кровфордом, який зізнався, що йому нелегко впоратися з тим Вуді.

– Принаймні він любить школу, – сказав Арті. – Любить навчатися, та й сам не дурний. Але після уроків коїть бозна-що, і нічого з ним удіяти не можна.

– А що ж його батьки? – спитав дядечко Сол.

– Мати давно вже накивала п’ятами.

– Наркоманка?

– Та ні. Просто чкурнула, та й годі. Молода ще була. Батько теж. Гадав, сам зможе його виховувати, але знайшов собі одну жіночку, і відтоді в хаті почалося казна-що. Хлопчина лютував, злий був мов чорт на всенький світ. Втрутилися соціальні служби, суддя зі справ неповнолітніх. Віддали його в інтернат, наче й тимчасово, але потім та кралечка знайшла роботу в Солт-Лейк-сіті, й батько поїхав за нею через усеньку країну, одружився, наробив дітей. Вудро лишився в Балтиморі, про Солт-Лейк-сіті він і слухати не хотів. Вряди-годи вони спілкуються по телефону. Батько часом пише йому. Найдужче непокоїть мене те, що Вудро весь час водиться з тим лобурякою Девоном, що торгує дурманом і бавиться з пістолетом.

І тоді дядечко Сол подумав собі, що як Вуді стригтиме газон після уроків, то йому не буде коли вештатися вулицями. Ото він і пішов до Деніса Бунка, старого садівника, який опікувався всіма садками в Оук-Парку.

– Я нікого не наймаю, пане Ґольдмане. Надто ж неповнолітніх розбишак.

– Це дуже непоганий хлопчина.

– Він розбишака.

– Вам потрібна допомога, ви насилу пораєтеся коло своєї праці.

Дядечко Сол казав правду: Бунк із сил вибивався, та був такий жмикрут, що не хотів наймати помічника.

– А хто плататиме йому? – змирившись, запитав Бунк.

– Я, – відказав дядечко Сол. – Йому п’ять доларів за годину і два долари вам за науку.

Трохи повагавшись, Бунк погодився, та погрозливо націлив пальця на дядечка Сола:

– Але попереджаю вас: якщо цей засранець поламає чи покраде моє знаряддя, ви все оплатите.

Та Вуді нічого такого не зробив. Він був у захваті від пропозиції попрацювати в Бунка.

– То тепер я й у вашому саду працюватиму, пане Ґольдмане?

– Часом і в моєму. Але передовсім допомагатимеш панові Бункові. І слухатимешся його.

– Обіцяю, що працюватиму добре.

Після уроків і вихідними Вуді сідав у муніципальний автобус і їхав до Оук-Парку. Бунк чекав його в невеличкій вантажівці коло зупинки, і вони разом бралися до роботи в садках.

Треба сказати, Вуді був запопадливий і сумлінний помічник. За кілька тижнів у Меріленді настала осінь. Листя на старезних деревах в Оук-Парку пожовкло і порожевіло, а потім поопадало, укривши всенькі вулиці. Треба було прибирати газони, готувати рослини до зимівлі й укривати басейни брезентом.

Тим часом у школі Оук-Трі Кнуряка знай катував Гіллеля. Жбурляв на нього ялиновими шишками і камінням, припинав і змушував глитати землю й канапки зі смітника.

«Жери! Жери! Жери!» – весело галасували дітлахи, поки Кнур затискав йому носа, щоб він роззявив рота і ковтнув ту гидоту. Якщо в нього ще вистачало сили жартувати, Гіллель казав: «Дякую за частування, я саме не обідав». І тоді стусани сипалися на нього градом. Кнур викидав усе з його наплічника, жбурляв книжки та зошити в смітник. На дозвіллі Гіллель почав писати вірші, й зошит, звісно ж, трапився Кнурові, той змусив його з’їсти кілька сторінок, прочитавши декілька віршів уголос, а потім решту спалив. З того багаття Гіллелеві пощастило врятувати вірш, що він написав його для однієї дівчинки, Гелени, в яку був потай закоханий, тендітній білявочці, яка страшенно полюбляла дивитися, як його катують, жодного разу не пропускала. Гіллелеві це здалося хорошою прикметою, тож, зібравши докупи всю свою сміливість, він вручив їй те творіння. Дівча поробило з нього копії й порозвішувало у всенькій школі. Побачивши їх, пані Черіот, яка завідувала шкільною газетою, сказала, що в неї справжній поетичний талант, поставила їй хорошу оцінку й опублікувала той вірш у газеті під Гелениним прізвищем.

Перелік Гіллелевих візитів до лікаря чимраз довшав, надто ж у зв’язку з інфекціями ротової порожнини, і стривожена тітонька Аніта врешті пішла до директора Геннінґса.

– Пане директоре, мені здається, мого сина кривдять у вашій школі, – сказала вона.

– Ні, що ви, у школі Оук-Трі ніхто нікого не кривдить, у нас є нагляд, правила поведінки, хартія співіснування. У нас усі щасливі.

– Гіллель щодня приходить в пошматованому одязі, зошити його подерті або ж їх і геть нема.

– Йому треба краще дбати про свої речі. Ви ж знаєте, за неохайні зошити ставляють погану оцінку.

– Пане Геннінґсе, він береже їх. Гадаю, хтось із нього збиткується. Не знаю, що коїться у вашій школі, але ми платимо двадцять тисяч доларів щороку не за те, щоб після уроків рот у нього був забитий грязюкою.

– А він миє руки?

– Авжеж, пане директоре, ретельно миє.

– Бо, знаєте, дітлахи в цьому віці такі нечупари…

Тітонька Аніта розгнівалася, побачивши, що розмова точиться по колу, і врешті сказала:

– Пане Геннінґсе, в мого сина постійно синці на обличчі. Хтозна, що мені вже й удіяти. Умовляти, щоб він влився в колектив, чи віддати в спеціальну школу? Бо, якщо вже казати відверто, часом уранці, випроводжаючи його до школи, я вже й не знаю, що з ним тут укоять…

Вона вибухнула сльозами, а що директор Геннінґс не хотів проблем в Оук-Трі, то почав заспокоювати її, пообіцяв, що залагодить ситуацію, а потім викликав Гіллеля, щоб розібратися з його халепою.

– Хлопчику мій, – сказав він, – ти маєш якісь прикрощі в школі?

– Ну, можна сказати так, що мені перепадає на горіхи після уроків на баскетбольному майданчику.

– Ага! І на що воно схоже, як на твою думку? Може, це бешкет?

– Та я сказав би, що це насильство.

– Насильство? Ні, ні. В Оук-Трі нема насильства. Хіба що бешкет. Утім, для хлопчаків це нормально – трохи побешкетувати. Хлопчаки полюбляють бешкетництво.

Гіллель стенув плечима.

– Не знаю, пане директоре. Я хочу тільки одного: спокійно грати в баскетбол.

Директор почухав потилицю, окинув уважним поглядом цього худого, мов скіпка, та переповненого апломбом хлопчину, і сказав йому:

– А якщо залучити тебе до складу баскетбольної команди, що ти на це скажеш?

Геннінґс вирішив, що хлопчина гратиме у баскетбол і перебуватиме під опікою дорослого. Та ідея припала Гіллелеві до смаку, і директор припровадив його до вчителя фізкультури.

– Шоне, чи можемо ми взяти цього юного чемпіона до баскетбольної команди?

Той зміряв поглядом тендітну постать, де тільки очі благально блищали.

– Це неможливо, – відтяв він.

– Чому?

Шон нахилився й прошепотів директорові на вухо:

– Френку, це ж баскетбольна команда, а не шпиталь для інвалідів.

– Егей, я не інвалід! – вигукнув Гіллель, який усе чув.

– Так, але ти ж худий мов трясця, – заперечив Шон. – Для нас ти все одно як інвалід.

– А може, спробуємо? – запитав директор.

Фізкультурник знову нахилився.

– Френку, команда укомплектована. І черга на неї довга, немов моя рука. Якщо ми зробимо виняток для цього хлопця, на нас можуть завзятися батьки інших дітей. А я цього не люблю. І ще одне: ми програємо, якщо він вийде на поле. А ми й так зірок із неба не знімаємо. Наші успіхи в баскетболі далеко не блискучі, а тут іще…

Геннінґс погодився й, обернувшись до Гіллеля, винайшов цілу купу правил внутрішнього розпорядку, згідно з якими не можна міняти склад баскетбольної команди посеред навчального року. Тут у спортивний зал удерлася ціла юрма дітлахів, що прийшли на тренування, й Гіллель із директором посідали на лаві під трибунами.

– То що ж мені робити, пане директоре? – запитав Гіллель.

– Можеш назвати мені прізвища бешкетників. Я викличу їх до себе і дам прочуханки. А потім ми організуємо майстер-клас проти бешкету.

– Ні, так буде найгірше. І ви самі це знаєте.

– А чому ти не уникаєш тих розбишак? – розізлився Геннінґс. – Не ходи на спортивний майданчик, якщо не хочеш заробляти бубнів, та й годі.

– Я не відмовлюся від гри в баскетбол.

– Упертість – кепська риса, хлопчику.

– Не впертий я. Просто не хочу поступатися фашистам.

– Де ти почув це кляте слово? Сподіваюся, не на уроках тебе його навчили? У школі Оук-Трі таких слів не вчать.

– Ні, в книжці прочитав.

– У якій це книжці?

Гіллель розстібнув наплічник і дістав книжку з історії.

– Де ти взяв цю гидоту? – пробелькотів Геннінґс.

– У бібліотеці.

– У шкільній бібліотеці?

– Ні, в муніципальній.

– Ху! Так ось, я забороняю тобі приносити такі огидні книжки до школи, а слова ці тримай при собі. Мені прикрощі не потрібні. Та я бачу, що ти багато всього знаєш. Ліпше ти використовував би свою силу, щоб захиститися.

– Але ж сили в мене якраз і нема! Ось у чім проблема.

– Твоя сила – це розум. Ти хоч і малий, але дуже розумний… А в казках розумний завжди врешті бере гору над здорованем…

Ті директорові слова знайшли відгук у Гіллеля. Того ж таки дня він сів у редакційній кімнаті й написав текст, а потім передав пані Черіот, щоб вона опублікувала його в найближчому номері шкільної газети. То було оповідання про малого хлопчину, учня приватної школи для багатіїв, якого однокласники на кожній перерві припинають до дерева і катують усіма різними способами, зокрема, такими дошкульними і гидотними, що в нього в роті заводиться інфекція. Жоден дорослий не звертає на те уваги, надто ж директор тієї школи: разом із викладачем фізкультури він лиже п’яти батькам учнів. Закінчується оповідання тим, що однокласники підпалюють дерево, до якого прив’язали того сердегу, і танцюють довкола вогнища, виспівуючи похвальні гімни вчителям, які спокійнісінько дозволяють їм катувати найслабших.

Прочитавши те оповідання, пані Черіот побігла до директора Геннінґса і показала йому те творіння; директор заборонив його друкувати і викликав до себе Гіллеля.

– Ти розумієш, що твій текст містить слова, які не можна вживати у нашій школі? – заревів директор. – Я вже не кажу про сюжет цього дурнуватого оповідання й наклеп на вчителів, що його ти звів у ньому!

– Те, що ви кажете, називається цензурою, – відтяв Гіллель. – Таке робили фашисти, я читав про це в тій книжці.

– Облиш ці балачки про фашизм, чуєш? Не цензура це, а здоровий глузд! У нас в Оук-Трі є моральні правила, а ти їх порушив!

– А лист до Гелени, який ви опублікували в попередньому числі газети?

– Я вже пояснив тобі, пані Черіот гадала, що той вірш написала вона.

– Але ж після публікації я сказав їй, що автор я!

– То й добре зробив, що сказав.

– А вона повинна була заборонити розповсюдження газети!

– А чому це?

– Бо та публікація була для мене страшенно принизлива!

– Ох, Гіллелю, облиш ти ці свої примхи! Вірш дуже хороший, на відміну від оповідання, де ціла купа різної гидоти і грубощів.

І директор відпровадив Гіллеля до шкільного психолога.

– Я прочитав твоє оповідання, – сказав той, – і воно здалося мені цікавим.

– Тільки вам воно таким і здалося.

– Директор сказав мені, що ти читаєш книжки про фашизм…

– Та знайшов одну в бібліотеці.

– І це вона тебе надихнула на це оповідання?

– Мене надихнула на нього ваша дурнувата школа.

– Може, тобі не варто читати таких книжок…

– Може, іншим якраз і треба читати такі книжки…

Дядечко Сол і тітонька Аніта теж просили сина зробити ще одне зусилля. «Гіллелю, ти в цій школі ще й трьох місяців не навчаєшся. Навчися жити у злагоді з іншими».

Нарешті в актовій залі відбулася шкільна дискусія на тему «Бешкет і грубощі». Геннінґс довго розводився про морально-етичні цінності Оук-Трі й пояснив, чому бешкет і грубощі суперечать правилам поведінки у школі. Потім учні розучили гасло: «Грубощі казати – це бешкетувати!» – яке треба було хором виголошувати, почувши, як хтось у школі сказав грубе слово. Скінчилася дискусія тим, що учні дістали змогу ставити запитання, які їх цікавили.

– Питайте все, що захочете, – заявив Геннінґс, хитро підморгнувши Гіллелеві, й докинув: – У нас цензури нема.

У залі здійнявся цілий ліс рук.

– А грати в м’яча на вигоні – це бешкет? – запитав якийсь хлопчина.

– Ні, це спорт, – відказав Геннінґс. – Якщо тільки ти не поціляєш м’ячем в обличчя товаришеві.

– А я колись побачила павука в кафетерії й страшенно заверещала. Це бешкет? – трохи засоромившись, запитала якась дівчинка.

– Ні, від переляку кричати дозволяється. Але просто так репетувати, щоб друзям аж у вухах закладало, це бешкет.

– А якщо хтось зарепетує, щоб побешкетувати, а потім скаже, що побачив павука, щоб його не покарали, то це як буде? – спитався інший учень, якого, певне, турбувало, щоб ніхто не поминув закону.

– Так робити нечесно. А нечесно робити – недобре.

– А що означає «нечесно»?

– Не зізнаватися у своїх вчинках. Наприклад, якщо вдаєш хворого, щоб не ходити до школи, це дуже нечесно. Ще запитання?

Якийсь хлопчак підняв руку, і директор кивнув йому.

– А секс – це грубе слово? – спитався хлопчак.

Усі аж дух затамували, а Геннінґс розгубився.

– Секс – це не грубість… але це слово, сказати б… ну, зайве.

У залі загомоніли. Якщо секс не грубе слово, то, певне ж, його можна казати, не порушуючи правил школи Оук-Трі?

Геннінґс постукав по столу, закликаючи до тиші, бо в залі був справжнісінький бешкет, і всі позамовкали.

– Секс – це таке слово, якого не можна казати. Заборонене слово, отак.

– А чому не можна, адже це не грубість?

– Тому що… Тому що це погано. Секс – це зло, отак. Це як наркотики, це просто жах.

Почувши від директора про оповідання, яке написав Гіллель, тітонька Аніта геть розгубилася. Вона вже не могла второпати, чи й справді Гіллель невинна жертва, чи, може, це віддяка за його провокації: вона ж бо розуміла, що тон його часом може дратувати, а деколи і видаватися зверхнім. Та й розвиненіший він був од решти дітлахів, тож незабаром почав нетерпеливитися на уроках, йому було там нудно. Усе це нервувало однокласників. І що ж удіяти, якщо Гіллель був тільки жертвою того бешкету, до якого сам і спричинився, як казав Геннінґс? Вона сказала чоловікові: «Якщо до людини всі ставляться вороже, то, певне, така людина сама винна, правда ж?»

Отож тітонька Аніта вирішила пояснити Гіллелевим друзям, що таке переслідування в школі і що так буває, коли людина довго вливається в шкільний колектив. Вона обійшла всі будинки в Оук-Парку, побалакала з усіма батьками, довго пояснювала дітлахам, що «часом здається, ніби бешкет просто гра, й ніхто не помічає, якого зла завдає він твоєму другові». Ото такими словами звернулася вона до подружжя Редданів, батьків отого Вінсента, якого прозивали Кнурякою. Реддани мешкали в чудовому будинку неподалік від Балтиморських Ґольдманів. Кнур уважно вислухав тітоньку Аніту й щойно вона завершила, почав удавано хлипати і втирати сльози. «Чому мій друг Гіллель не сказав мені, що він почувається виродком у школі, це ж такий жах! Ми всі його любимо, не розумію, чому він тримається осторонь від нас». Тітонька Аніта пояснила, що Гіллель трохи інакший, і Кнуряка, зворушено хлипаючи, висякався і врочисто запросив Гіллеля на свій день народження наступної суботи.

На тому дні народження, коли Кнурові батьки десь відвернулися, Гіллелеві відразу викрутили руку, змусили понюхати і поцілувати під хвостом у хатнього цуцика, а потім замурзали обличчя кремом із іменинного торта і пхнули в одязі у басейн. Почувши, як шубовснуло у воді, а потім регіт усіх гостей, прибігла пані Реддан і насварила Гіллеля, що він поліз купатися без дозволу, а потім побачила понівечений торт і свого сина, який пояснив, що Гіллель хотів з’їсти його ще до того, як запалять свічки, щоб ні з ким не ділитися. Пані Реддан відразу ж зателефонувала тітоньці Аніті й попросила її приїхати і забрати Гіллеля. Опинившись перед брамою того маєтку, тітонька Аніта побачила господиню, яка тримала за руку її сина, а коло неї заплаканого Кнура. Він, хлипаючи, сказав, що Гіллель зіпсував їм усеньке свято. Дорогою додому тітонька Аніта обурено зиркала на сина. Урешті вона зітхнула і сказала: «Ну чому ти весь час отаке робиш, Гіллелю? Невже не можеш якось по-доброму ставитися до своїх друзів?»

Гіллель помстився, написавши ще одне оповідання. Цього разу й мови не могло бути, щоб його опублікувала шкільна газета. Він вирішив підготувати її сам і видрукував на принтері. Потім підмінив офіційні примірники газети своїми. Пані Черіот відразу ж побачила цю підміну, вхопила ті примірники й побігла до директора. «Френку, Френку! Поглянь, що знову цей Гіллель утнув! Видав піратську газету з жахливим текстом!»

Геннінґс узяв ту газету, прочитав оповідання, і йому аж дух забило. Він відразу ж викликав до школи тітоньку Аніту, дядечка Сола й Гіллеля.

Оповідання звалося «Маленький Кнур». Розповідалося в ньому про куцого здорованя Кнура, який полюбляв збиткуватися зі своїх товаришів. Урешті їм урвався терпець, вони вбили його в шкільній вбиральні, порубали на шматки і поскладали те м’ясиво в холодильнику, перемішавши зі свининою, яку того дня привезли до шкільної кухні. Зчинилася неабияка буча, і Кнура почала шукати поліція. Наступного дня поліціанти прийшли в їдальню, де саме був обід. «Знайдіть мого котика, прошу вас», – хлипає Кнурова мати, дурепа над дурепами. Поліційний інспектор розпитує учнів, які за обидві щоки наминають печеню. «Ви не бачили вашого товариша?» – питає він. «Ні, не бачили, пане інспекторе», – кажуть вони і знай маламурять смаковите м’ясце.

– Пане і пані Ґольдмани, – почав директор Геннінґс, – ваш син знову написав нетолерантний текст. Це пропаганда насильства, такі речі в школі Оук-Трі недопустимі.

– Свобода слова, свобода думки! – вигукнув Гіллель.

– Годі вже, чуєш! – розлютився Геннінґс. – Облиш порівнювати нас із фашистським урядом!

Потім директор зробив заклопотане обличчя й сказав тітоньці Аніті й дядечкові Солові, що не зможе тримати Гіллеля у школі, якщо він не докладе зусиль і не ввіллється в дружний шкільний колектив. На прохання батьків Гіллель пообіцяв, що більше не писатиме памфлетів. Домовилися й про те, що він напише покаянного листа, який вивісять скрізь у школі.

Вилучивши примірники шкільної газети і замінивши їх власною, Гіллель позбавив учнів їхнього звичного читва. Щоб захистити Гіллеля, Геннінґс попросив учителів не казати, хто винен у тому, що газета не вийшла. Всі примірники мали бути наново видрукувані до кінця дня. Та пані Черіот геть набридли постійні нарікання на відсутність газети, бо учні не розуміли, чому її нема, хоч сьогодні вона повинна вийти, тож нерви її не витримали і вона заволала до читачів, які з’юрмилися в зазвичай спокійній редакційній кімнаті: «Подякуйте вашому товаришеві, який вважає себе розумнішим од вас, цього тижня завдяки йому газети не буде! Отак! Номер просто скасовано! Скасовано, ясно? Скасовано! Ви працювали, писали статті, та не побачите їх друком. Ніколи не побачите, ніколи! Ото подякуйте за це Ґольдманові». Дітлахи взяли ті слова до уваги і віддячили Гіллелеві, щедро нагородивши його стусанами і копняками. Кнур добряче відлупцював його, а потім змусив роздягтися перед усіма однокласниками. «Ану скидай штани», – звелів він Гіллелеві. Втираючи кров із розбитого носа, той покірно виконав наказ, і всі зареготали. «Та я такої крихітної цюцюрки ще не бачив!» – вигукнув Кнур. І всі аж полягали від реготу. Потім він узяв штани і труси й закинув їх на найвище дерево. «А тепер іди додому. І нехай усі бачать твою малу цюцюрку!» Повз школу проїздив сусіда, він побачив напівголого Гілелля і привіз його додому. Матінці Гіллель сказав, що штани з нього здер якийсь пес.

– Пес? Гіллелю…

– Свята правда, мам. Так учепився за штани, що здер їх із мене та й поніс кудись.

– Разом із трусами?

– Авжеж, мам.

– Гіллелю, дитино, що це таке?

– Нічого, мам.

– Тебе кривдять у школі?

– Ні, мам. Клянуся.

Те приниження допекло Гіллелеві до самісіньких печінок, тож він поклав собі відплатити помстою за помсту. Нагода випала за кілька днів, коли Кнур не ходив до школи, бо з’їв щось несвіже. Учні готували виставу для батьків з нагоди Дня подяки, там було кілька сцен, де розповідалося про подяку англійських переселенців індійцям із племені вампаноагів за допомогу, й цю подію святкували через чотириста років, що дало американським школярам три дні вихідних. Той сучасний аспект святкування знайшов вираз наприкінці вистави у вигляді вірша, що його мав прочитати якийсь учень. Ніхто не хотів цього робити, тож учитель призначив для того діла Кнура. Автором того вірша був Вільям Шарбурґ, а звався він «Смачні мамині інгредієнти»:

День подяки нині —

Свято у родині.

Запах смаковитий на усеньку хату.

То індичку смажить матінка на свято.

Як же гарно пахне! Збіглися на запах

Тато, доня й цуцик на куценьких лапах.

Мамі та індичка вдалася на славу.

Як же всі хвалили ароматну страву!

Таточко радіє,

Доня робить тосі,

Цуцик облизнувся —

То вже наїмося!

А малій же доні стриматись несила:

– Що ти тут готуєш, мамо моя мила?

Мама зачерпнула юшки в ополоник,

Дала скуштувати невгамовній доні.

– Смачно, – каже доня. – Що там є? Що саме?

– То інгредієнти, – відказала мама.

– Там інгредієнти? А які, рідненька?

– Та мої, дитинко. Смачно, дорогенька?

– Ой, які смачнющі! З'їм усе до ложки!

– Ні, – спинила мама, – зачекай-но трошки!

Притулилась доня їй до фартуха,

Добре їй тут, тепло, матінка м'яка.

Виросте доросла – їй розкриє мама

Всі інгредієнти. І вона так само

Запече індичку на родинне свято.

Але ж буде смачно доньчиним малятам!

^[1]

Вчителька доручила Гіллелеві занести того вірша Кнуряці і сказати, що він мусить прочитати його на День подяки; вона хотіла їх помирити. Того ж таки дня Гіллель подався до Кнурової хати. Відчинила йому мати, яка попровадила його до Кнура. Той лежав у ліжку і переглядав комікси. Гіллель сказав йому, що треба зробити, і віддав вірш.

– Ану покажи! – попросила Кнурова мати, яка аж не тямилася, дізнавшись, що син її виступатиме на сцені.

– Не лізь! – відтяв Кнуряка. – Нікому не покажу мого вірша! Це буде найбільший сюрприз на святі!

Він сів на ліжку і, витуривши за двері Гіллеля з матір’ю, почав захоплено читати вірш. Полюбляв він красуватися на сцені, то тут уже одведе душу! З такої нагоди мати придбала костюм з камізелькою і погукала на свято рідню, щоб усі побачили, як чудово читає її синуньо. Дитина її особлива, і тепер ніхто в цьому не сумніватиметься.

У День подяки в актовій залі не було де яблуку впасти. У першому ряду сиділи Реддани з фотоапаратами і відеокамерами, вони підбадьорливо плескали в долоні. Вистава з переселенцями і вампаноагами здобула величезний успіх, сцени про День подяки за нашого часу – теж. Потім на сцену вийшов Кнуряка. На нього спрямували світло прожектора, він набрав повітря в груди і почав:

Вільям Шарбурґ

«Смачні мамині екскременти»

День подяки нині —

Свято у родині.

Запах смаковитий на усеньку хату.

То індичку смажить матінка на свято.

Як же гарно пахне! Збіглися на запах

Тато, доня й цуцик на куценьких лапах.

Мама, як індичка, вдалася на славу.

Як же всі хвалили ароматну страву!

Таточко радіє,

Доня робить тосі,

Цуцик лиже яйка,

То вже наїмося!

А малій же доні стриматись несила:

– Що ти тут готуєш, мамо моя мила?

Мама зачерпнула юшки в ополоник,

Дала скуштувати невгамовній доні.

– Смачно, – каже доня. – Що там є? Що саме?

– Власні екскременти, – відказала мама.

– Власні екскременти? А які, рідненька?

– Та мої, дитинко. Смачно, дорогенька?

– Ой, які смачнющі! З'їм усе до ложки!

– Ні, – спинила мама, – зачекай-но трошки!

Притулилась доня до лобка,

Добре їй тут, тепло, матінка м'яка.

Виросте доросла – їй розкриє мама

Список екскрементів. І вона так само

Запече індичку на родинне свято.

Але ж буде смачно доньчиним малятам!

Скінчивши ту декламацію, Кнур чемненько вклонився і завмер, чекаючи оплесків. Та в залі панувала могильна тиша. Глядачі мовчки і похмуро дивилися на Кнуряку, а він не розумів, що ж не так зробив. Урешті побіг за лаштунки і здибав там учительку і директора, що витріщилися на нього, наче уперше побачили.

– Та що сталося, скажіть мені? – вигукнув Кнур.

– Вінсенте, ти знаєш, що таке екскременти? – поспитав Геннінґс.

– Нічого я не знаю, пане директоре. Я прочитав вірш, який мені дали.

Директор почервонів мов буряк. Потім обернувся до вчительки.

– Панно, ану поясніть мені, що це таке!

– Я нічого не розумію, пане директоре, я доручила Гіллелеві Ґольдману передати цей текст Вінсентові. А він, певне, замінив слова.

– І ви не вважали за потрібне влаштувати репетицію перед тим, як пустити його на сцену? – заревів Геннінґс, аж у залі стало чутно.

– Та хотіла, звичайно! Але Вінсент не хотів читати вірш у присутності інших дітей. Казав, що хоче зробити сюрприз.

– Ох і зробив! Ох і сюрприз!

– А що ж воно таке, ті екскременти? – поспитався Кнур.

Вчителька заплакала.

– Ви ж самі казали, що треба давати дітям змогу виявляти ініціативу! – хлипала вона.

– Не плачте, прошу вас, – сказав Геннінґс, простягаючи їй хусточку. – Це нічому не зарадить. Ось нехай-но я погукаю цього шибеника Гіллеля!

На сцені вже виступав інший клас, а Кнур помчав шукати Гіллеля. Всі бачили, як вони вибігли пожежним виходом, перетнули шкільний двір, потім баскетбольний майданчик і помчали у бік Оук-Парку. Гіллель тікав щодуху, за ним гнався Кнуряка в костюмі з камізелькою, що личив йому мов корові сідло, а за ними бігла цілісінька юрба школярів, які хотіли потішитися тією сценою.

«Я уб’ю тебе! – ревів Кнуряка. – Уб’ю, нехай мене чорти візьмуть!» Гіллель тікав, аж дух із нього випирало, але Кнур уже наздоганяв його. Ось-ось – і вхопить. Гіллель побіг до свого дому. Як пощастить, то він добіжить до брами і порятується. Та неподалік від свого подвір’я він перечепився за дитячий велосипед, що валявся долі, й заорав носом у землю.

6

Балтимор, вистава у День подяки

Листопад 1989 року

Перечепившись об велосипед, Гіллель повалився додолу. Він знав, що тепер Кнуряка злапає його, тож скрутився клубком, щоб захиститися від ударів. Кнур підбіг до нього і почав гамселити ногами в живіт, а потім згріб за чуба і хотів було звести на ноги. Аж раптом збоку пролунав чийсь голос: «Ану не лізь до нього!»

Кнур обернувся. Позаду стояв хлопчисько, якого він спершу не помітив, у светрі з каптуром, що надавав йому загрозливого вигляду.

Кнур пхнув Гілелля додолу і кинувся на того хлопчиська, щоб віддухопелити його. Не встиг він ступнути і трьох кроків, як той так зацідив йому кулаком у носа, що Кнур повалився на землю. Потім почав качатися долі й лементувати, тримаючись за носа.

– Ой, ніс, ніс! – репетував він. – Ти зламав мені носа!

Тієї миті нагодилися й школярі, що бігли услід за Кнуром і Гіллелем.

– Погляньте, – вигукнув хтось, – Кнуряка плаче, мов дівчисько!

– Ой, що ж він мені зробив! Ой болить, болить! – голосив Кнур.

– Ти хто? – спитали вони в того хлопчиська.

– Я Гіллелів охоронець, – відказав він. – Як будете його бити, то я вам усім носяки розтовчу.

Усі підняли долоні на знак миру.

– Ми любимо Гіллеля, – сказав хтось зі школярів, не злазячи з велосипеда. – І не хочемо йому зла. Правда ж, Гіллелю? А як хочеш, то ми подзюримо на Кнура.

– На людей дзюрити не можна, – сказав Гіллель, лежачи на землі.

Вуді поставив Кнура на ноги і звелів ушиватися:

– Катай відціля, салькó, – сказав він, – приклади до носа лід.

Пхинькаючи, Кнур почвалав додому, а Вуді звів на ноги Гіллеля.

– Дякую, старий, – сказав Гіллель. – Ти… ти просто-таки життя мені порятував.

– Нема за що. Мене звати Вуді.

– А звідки ти мене знаєш?

– Та твої світлини скрізь у кабінеті твого батька.

– То ти знаєш мого батька?

– Він кілька разів витягав мене з гівна…

– Не можна казати «гівно».

Вуді всміхнувся.

– Видно, що ти син пана Ґольдмана.

– А звідки ти знаєш, як мене звати?

– Я чув, як батьки балакали про тебе якось у кабінеті.

– Батьки? Ти обох їх знаєш?

– Кажу ж, я знаю твого батька. Він улаштував мене працювати до садівника Бунка. Я прибирав газон, аж бачу, за тобою женеться отой товстопузий. А я знав, що тебе всі кривдять, бо якось був я в твого батька, аж твоя мати увійшла до кабінету, ох, вона така красуня…

– Ану замовкни! Не кажи таке про мою матінку!

– Гаразд, так ось, увійшла вона до кабінету та й каже, що, мовляв, непокоїться за тебе, бо в школі тебе всі лупцюють. Одне слово, добре, що цей салько за тобою погнався, то я нарешті зміг заступитися. Твій батько кілька разів за мене заступався.

– Нічогісінько не второпав. Чому мій батько за тебе заступався?

– Я встрявав у бійки, і він витягав мене з поліції.

– У бійки?

– Авжеж, я постійно в них устряю.

– То й мене навчи битися, – сказав Гіллель. – Скільки треба часу, щоб стати таким дужим, як ти?

Вуді скривився.

– Ох, для бійок ти не годишся. Тобі доведеться все життя вчитися. Але я можу супроводжувати тебе до школи. І тоді ніхто тебе й пальцем не зачепить.

– Ти так зробиш?

– Авжеж.

Від того дня Гіллель вже не мав проблем у школі. Щоранку він виходив із дому і бачив на вулиці Вуді. Той стояв на зупинці шкільного автобуса. Вони сідали в автобус, і Вуді провадив його аж у шкільний коридор, простуючи разом із юрмою школярів. Кнуряка тримався оподаль. Він не хотів зв’язуватися з Вуді. Після уроків Вуді знову приходив до школи. Вони йшли на баскетбольний майданчик і грали в м’яча, потім Вуді провадив його додому.

– Треба поспішати, Бунк загадав мені обрізати дерева в твоїх сусідів. Якщо побачить, що я тут, то вб’є мене.

– А як це так, що ти весь час тут? – запитав Гіллель. – Ти не ходиш до школи?

– Ходжу, але уроки закінчуються раніше. То в мене є час, щоб прийти сюди.

– А де ти живеш?

– В інтернаті у східному кварталі.

– В тебе немає батьків?

– Матері нíколи було клопотатися мною.

– А батько?

– Він живе далеко. У нього нова дружина. Він дуже зайнятий.

Проходячи коло будинку Ґольдманів, Вуді прощався з Гіллелем і йшов собі. Щоразу Гіллель запрошував його до хати на вечерю.

– Не хочу, – завжди казав Вуді.

– Чому?

– Мені треба працювати в Бунка.

– То, як закінчиш роботу, приходь і повечеряєш із нами, – казав йому Гіллель.

– Ні. Я соромлюся.

– Кого ти соромишся?

– Твоїх батьків. Точніше не їх, а дорослих.

– У мене чудові батьки.

– Знаю.

– Вуді, чому ти мене захищаєш?