Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

– Маркусе, чи міг би ти влаштувати зустріч Сикоморуса й Александри?

– Ох, це неможливо.

– Ви посварилися?

– Ми вже кілька років не спілкуємося. Якби я й хотів зв’язатися з нею, то не знаю, як це зробити.

– Ось я покажу тобі, що знайшов під час прибирання, – підвівшись зі стільця, сказав дядечко Сол.

Він пішов до хати і повернувся зі світлиною в руці. «Вона була в Гіллелевій книжці», – пояснив він. То була світлина в Оук-Парку, з Вуді, Гіллелем, Александрою і мною, коли ми були ще геть юні.

– Що сталося у тебе з Александрою? – поспитався дядечко Сол.

– Нічого особливого, – відказав я.

– Ти знаєш, Маркі, як ціную я твою присутність у мене. Та часом непокоюся. Тобі треба більше виходити на люди, більше розважатися. Завести собі гарне дівча…

– Не переймайся, дядечку Соле.

Я простягнув йому світлину.

– Ні, візьми собі, – сказав він. – Там дещо написано на звороті.

Я обернув світлину і впізнав її почерк. Вона написала:

Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ

4

Зустрівши в березні 2012 року в Бока-Ратоні Александру, я почав щоранку викрадати її пса Дюка. Привозив його до себе, він цілісінький день був у мене в хаті, а ввечері я відвозив його в маєток Кевіна Лежандра.

Собаці так сподобалося зі мною, що він щоранку вже чекав коло живоплоту.

Коли я приїздив туди вдосвіта, він сидів на вулиці, нетерпляче мене виглядаючи. Я виходив з авто, він біг до мене, виказував свою радість, лизькаючи в щоки, коли я нахилявся, щоб його погладити. Я відкривав багажник, псисько охоче залазив туди, і ми їхали відтіля, щоб збути днину в мене вдома.

Потім Дюк почав прибігати сам. За ним годинник можна було вивіряти – точнісінько о шостій годину ранку він гавкав у мене під дверми, вимагаючи, щоб його впустили. Удвох нам було добре.

Я придбав усе, що потрібно собаці для щастя: гумові м’ячики, іграшки для згризання, корм, посуд, килимки, щоб йому було зручно. Наприкінці дня відвозив його додому, й ми удвох з однаковою втіхою зустрічали Александру.

Спершу ті зустрічі були дуже короткі. Александра дякувала мені, перепрошувала за клопіт і відсилала мене назад, не запрошуючи навіть на хвильку зайти.

Якось її не було вдома. З хати вийшов отой здоровань Кевін і взяв пса. «Алекс немає», – сказав він приязним тоном. Я передав їй вітання і вже хотів було податися назад, аж він запропонував повечеряти. Я й погодився. Мушу сказати, ми збули дуже приємний вечір. Було в ньому щось неймовірно привабливе. Щось від щасливого батька родини, який відійшов від справ, маючи кілька мільйонів доларів на банківському рахунку! Такий чолов’яга охоче возив би дітей до школи, тренував би шкільну футбольну команду, влаштовував би барбекю на щорічні свята. Він на все здався б.

Того вечора Кевін сказав мені, що ушкодив плече і команда відправила його на відпочинок. Удень він лікувався, ввечері смажив стейки, дивився телевізор, спав. Він вважав за потрібне сказати мені, що Александра робить йому просто-таки божественний масаж, це дуже допомагає. Потім показав усі порухи, від яких йому боляче, та ще й розповів про фізіотерапевтичні вправи. Хлопчина був простий як двері, і я не розумів, що Александра в ньому знайшла. Поки смажилися стейки, він запропонував удвох пошукати діру, крізь яку вилазив Дюк. Кевін оглянув половину огорожі, а я другу. Незабаром я знайшов здоровецьку діру, яку вирив у землі собака, щоб вилазити на той бік, але, звісно ж, Кевінові про те не сказав. Сповістив, що й там усе ціле (це була правда), він сказав, що в його половині теж, і ми пішли їсти стейки. Його дуже непокоїло, що Дюк десь вилазить.

– Не втямлю, чому він так робить. Уперше така халепа. Для Алекс цей пес – то її життя. Ще під авто потрапить, нехай йому всячина.

– Скільки йому років?

– Вісім. Для такого великого пса це забагато.

Я швиденько полічив подумки. Вісім років означали, що вона завела цього пса відразу ж після Драми.

Ми випили кілька бляшанок пива. Я потихеньку виливав свої на моріжок, щоб він випив більше. Треба було, щоб чоловік трохи захмелів. Потім я заговорив про Александру, і під дією алкоголю його язик розв’язався. Сказав, що вони вже чотири роки разом. А зійшлися наприкінці 2007-го.

– Я тоді грав у «Нешвілл Предатор», а вона там мешкала. У нас була спільна подруга, і мені довелося довгенько поморочитися, щоб звабити її. А потім якось на Святого Сильвестра ми були на одній вечірці, в тої ж таки подруги, і там воно все й почалося.

Мене мало не знудило, коли я уявив ту їхню п’яну ніч.

– Та воно буває, – сказав я, вдавши дурненького. – Кохання з першого погляду.

– Ні, спершу було важкенько, – з простакуватою щирістю відказав Кевін.

– Справді?

– Авжеж. Либонь, у неї це було вперше, відколи її покинув отой попередній хлопець. Вона ніколи не розповідала про нього. Щось там серйозне сталося поміж ними. Не знаю, що саме. Не хочу її тривожити. Як захоче, то сама якось розповість.

– То вона кохала його?

– Того хлопця? Ще й як, здається. Гадаю, ніколи не примушу її забути про нього. Та я не балакаю на цю тему. Зараз у нас усе добре, то не хочу ятрити давні рани.

– Правда твоя. Добрячий, мабуть, негідник був.

– Хтозна. Не хочу казати про людей, яких не знаю.

Цей Кевін був такий правильний, аж дратував. Коли він хильнув із бляшанки, я запитав про те, що найдужче мене турбувало.

– А ви з Александрою ніколи не думали про одруження?

– Я пропонував їй. Ще два роки тому. А вона заплакала. Не на радощах, якщо ти розумієш, про що я. Я так зрозумів, це означало «не зараз».

– Сумно це чути, Кевіне.

Він приязно поклав мені на плече свою здоровецьку долоню.

– Кохаю я цю дівчину, – зізнався.

– Та певно, – відказав я.

На мить мені стало соромно, що я так втручаюся в Александрине життя. Вона просила мене триматися подалі від нього, а я почав зманювати її пса і заприятелював із її хлопцем.

Додому я поїхав, так її й не побачивши. Обертаючи ключа в замковій шпарині, почув голос Лео, який сидів на веранді; у пітьмі його було не видно.

– Маркусе, ви пропустили партію в шахи, – сказав він.

Я згадав, що пообіцяв зіграти з ним, як повернуся від Кевіна, та ще не знав тоді, що буду там вечеряти.

– Ох, перепрошую, Лео, геть забув.

– Та це не так важливо.

– Вихилимо по чарчині?

– Авжеж.

Він прийшов, ми посідали на терасі, я налляв віскі. Надворі було гарно, жаби на озері розпочали вечірній концерт.

– Що, не виходить з голови та дівчина? – сказав Лео.

Я кивнув.

– Авжеж. Я оце провів розслідування.

– Про що?

– Про вас і Александру. І знайшов дещо цікавеньке: нічого нема. І, повірте, цілими днями порпався в інтернеті, та нічого не знайшов, тож і шукати нема чого. Що діється, Маркусе?

– Та я й сам не знаю.

– Я й не знав, що ви зв’язалися з тією акторкою. Лідією Ґлур. Так в інтернеті пишуть.

– Ненадовго.

– Це не вона часом грала в фільмі, який зняли за вашою першою книжкою?

– Так, вона.

– Це було до чи після Александри?

– Після.

Лео зробив незворушне обличчя.

– Ви зрадили її з цією акторкою, так? З Александрою ви були щасливі. А потім успіх ударив вам у голову, ви побачили ту акторку, що розпускала перед вами хвоста, і на однісіньку пристрасну ніч забулися. Правду я кажу?

Я всміхнувся, так мене потішила його уява.

– Ні, Лео.

– Ох, Маркусе, годі вже маринувати мене! Що сталося у вас із Александрою? Що скоїлося з вашими двоюрідними братами?

Лео навіть не підозрював, як тісно пов’язані ті його запитання. А я не знав, з чого почати.

Про що розповідати передовсім? Про Александру чи про Ватагу Ґольдманів?

Урешті я вирішив почати з братів, адже щоб розповісти про Александру, треба спершу казати про них.

*

Розповім я вам спершу про Гіллеля, бо він перший з’явився. Народилися ми того самого року, і він був мені як брат; його хист полягав у гострому розумі й умінні провокувати. То був страшенно худий хлопчина, та його тендітність урівноважувалася неабиякою наполегливістю й винятковим апломбом. У його хирлявому тілі крилася велика душа, а головне, непохитне почуття справедливості. Пам’ятаю, як він мене боронив, коли нам було по вісім років – тоді Вуді ще не ввійшов у наше життя, – у весняному спортивному таборі в Редінґу, штат Пенсильванія, куди запроторили сина дядечко Сол із тітонькою Анітою, щоб він розвивався фізично, а я супроводжував Гіллеля з братнього обов’язку. Мені приємне було його товариство, а ще я гадав, що поїду туди боронити його від забіяк, бо в школі він через маленький зріст завжди був цапом-відбувайлом. Проте я не знав, що Редінзький табір спеціально організували для хирлявих дітлахів, тих, що відстають у розвитку або одужують після хвороби, то поміж тими хирляками та недоріками я був наче грецький бог, і мене першого викликали робити вправи на фізкультурі, поки решта розглядала носаки свого взуття.

Другого дня в нас були вправи на жердинах. Тренер зібрав усіх коло спортивних знарядь – кілець, перекладин, паралельних брусів і величезних жердин. «Спершу, – сказав він, – ви полізете на жердину». І показав на довжелезний патик, метрів з вісім заввишки. «Ось по одному підходите, лізете вгору, а там, якщо зможете, перелізете на сусідню й спуститеся вниз, як ото пожежники. Хто почне?»

Певне, він гадав, що всі ми зараз кинемося до тих клятих жердин, але ніхто і з місця не рушив.

– Ви, певно, маєте запитання? – спитався він.

– Так, – підняв руку Гіллель.

– Слухаю тебе.

– Ви справді хочете, щоб ми залізли туди?

– Авжеж.

– А якщо нам не хочеться?

– Ви зобов’язані.

– Кому зобов’язані?

– Мені.

– З якого це дива?

– Бо так заведено. Я тренер, то мої накази треба виконувати.

– А ви знаєте, що наші батьки заплатили за цей табір?

– Знаю. Та й що?

– А те, що ви працюєте на нас і мусите нам підкорятися. Ми можемо навіть звеліти вам пообрізувати нам нігті на ногах, як захочемо.

Тренер якось дивно зиркнув на Гіллеля. Він намагався взяти ситуацію під контроль, тож звелів, надавши своє голосові авторитарного тону:

– Ану гайда! Хто полізе перший? Час біжить.

– Щось зависоко воно, – сказав Гіллель. – Тут вісім чи десять метрів?

– Десь так, – відказав тренер.

– Нічого собі! – обурився Гіллель. – То ви навіть свого знаряддя не знаєте!

– Замовкни, прошу тебе! Якщо вже ніхто не зголошується лізти перший, то я оберу сам.

Звісно ж, показав він на мене. Я почав казати, що завжди мене змушують першого, та тренер і слухати нічого не хотів.

– Гайда, – казав він, – лізь хутчій!

– А чому б вам самому не полізти туди? – знову встряв Гіллель.

– Що?

– Ото й покажіть приклад.

– Не вистачає, щоб мною дітлахи орудували! – відчайдушно боронився тренер.

– Мабуть, ви боїтеся лізти, так? – запитав Гіллель. – На вашому місці я теж боявся би. З тої жердини як гепнеш! Я, знаєте, не іпохондрик, але десь читав, що, упавши з висоти три метри, можна завиграшки поламати хребет і лишитися паралізованим на все життя. А хто хоче бути калікою до самісінької смерті?

– Не я, не я! – загаласували всі.

– Ану замовкніть! – зарепетував тренер.

– А ви певні, що у вас є диплом тренера з гімнастики? – раптом занепокоєно запитав Гіллель.

– Авжеж! Замовкни нарешті!

– Гадаю, ми позамовкали б, якби ви показали його нам, – провадив Гіллель.

– Таж у мене його при собі нема! – вигукнув тренер, хлянучи, немов дірява повітряна кулька.

– При собі чи його у вас взагалі нема? – не вгавав Гіллель.

– Дип-лом! Дип-лом! – почали скандувати всі.

Ото так репетували ми, аж доки тренер підплигнув і, наче мавпа, поліз жердиною вгору, щоб показати нам, на що він здатний. Певне, чоловік хотів справити на нас враження, тому робив чимало зайвих рухів, і сталося те, що й мало статися: долоні його зісковзнули з тої клятої жердини, і він упав з самісінької її верхівки, а це сім метрів чи, якщо вже достеменно, сім з половиною. Бідолаха гепнув, як сніп, додолу і почав страшенно лементувати. Ми заходилися втішати його, та медики зі швидкої допомоги пояснили, що тренер поламав обидві ноги, тож ми вже не побачимо його під час перебування в таборі. Гіллеля витурили з того табору, а заодно і мене з ним. Нас забрала тітонька Аніта з дядечком Солом, вони відвезли нас до лікарні того графства і змусили особисто перепросити сердегу-тренера.

За рік після тієї халепи Гіллель запізнався з Вуді. Натоді йому було дев’ять років, він був страшенно худий і низенький на зріст, тому всі однокласники збиткувалися з нього і прозивали Креветкою. Унаслідок тих знущань йому довелося за два роки поміняти три школи. Проте в кожній новій школі його цькували так само, як і в попередній. Йому хотілося нормального життя, кортіло мати друзів і жити так, як живуть інші дітлахи його віку. А ще він мав захоплення – баскетбол. Він просто-таки не тямився від нього. Часом у вихідні телефонував однокласникам: «Алло? Це Гіллель… Гіллель. Гіллель Ґольдман». Він повторював своє ім’я, та нарешті здавався й казав: «Ну, Креветка…» І тоді той однокласник розумів, з ким розмовляє, хоч і не мав лихого наміру.

«Я хотів запитати, чи ти будеш сьогодні на спортивному майданчику». Однокласник відповідав, що ні, не буде, геть не буде. Та Гіллель знав, що той бреше. Він чемно прощався і за годину казав батькам: «Піду пограю в баскетбол із хлопцями». Сідав на велосипед і їхав туди на цілий день. Приїздив на спортивний майданчик, і там, звісно, були всі його однокласники, які казали, що їх там не буде. Нічого він їм не казав, просто сідав на лаві та й сидів, сподіваючись, що його запросять пограти. Однак ніхто не хотів бачити Креветку в своїй команді. Він засмучено повертався додому, проте намагався вдавати, ніби нічого не сталося. Не хотів, щоб батьки непокоїлися за нього. Сідав разом із ними за стіл, і руки його стирчали з рукавів футболки, мов дві тоненькі галузки.

– Добре пограв? – питався дядечко Сол.

Він знизував плечима.

– Та так. Хлопці кажуть, що я не дуже вдатний гравець.

– Гадаю, з часом ти виб’єшся в чемпіони.

– Ні, я й справді невдаха. Та хіба я навчуся, як ніхто не дає мені шансу?

Нелегко було моєму дядечкові з тітонькою знайти золоту середину в намаганні й опікуватися ним, і дати змогу самому набути жорстокий досвід у зіткненні з життям. Урешті вони обрали для нього приватну школу Оук-Трі, що славилася в усіх усюдах, та ще й була недалечко від їхнього дому.

Та школа відразу припала їм до вподоби. Прийняв їх директор пан Геннінґс, він попровадив подружжя шкільними корпусами, на всі заставки вихваляючи той винятковий навчальний заклад. «Школа Оук-Трі – одна з найліпших в Америці. Уроки дають найкращі вчителі, яких зібрали з усіх куточків країни, спеціальні навчальні програми». Та й творчість там заохочували: у школі були художні студії, музичні, гончарні, а шкільну газету в обладнаній за всіма правилами редакції видавали самі учні, чим неабияк пишалася адміністрація. Завершив директор чарівною арією, що призначалася для розпачливих батьків і остаточно переконала дядечка Сола й тітоньку Аніту: «Щасливі дітки, мотивація, професійна орієнтація, відповідальність, репутація, якість, дух і тіло, всі види спорту, вигін для любителів їздити верхи».

Хтозна, як примудрився Гіллель лише за декілька днів настроїти проти себе всеньку школу. Вчинивши цей подвиг, він зіпсував стосунки з усіма вчителями, бо знаходив помилки в підручниках, поправляв їм хибну вимову латинських слів і ставив запитання, що були невластиві для його віку.

– У третьому класі дізнаєшся, – сказав йому вчитель.

– А чому не зараз, я ж запитав?

– Бо так треба. У програмі для вашого класу цього нема.

– То, може, ваша програма не відповідає класові?

– То, може, це ти, Гіллелю, класові не відповідаєш?

У шкільних коридорах тільки він і впадав в очі. Носив картату сорочку, яку застібав під самісіньке горло, щоб не видно було футболки, яку вбирав під спід, сподіваючись, що його мрія колись таки втілиться: він порозстібає ґудзики і постане перед усіма непереможним атлетом, який завиграшки жбурляє м’ячі в кошик під захоплений галас учнів. Його наплічник був напханий книжками зі шкільної бібліотеки, і він ніколи не розлучався з баскетбольним м’ячем.

Ще й тижня не минуло, як його життя у школі Оук-Трі стало справжнісіньким пеклом. Річ у тім, що на нього завзявся куций здоровань Вінсент, пострах усього класу, якого всі прозивали Кнуром.

Важко сказати, чому він став Гіллелевим ворогом. Передовсім слід зауважити, що і сам той Кнур, як видно із його прізвиська, був мішенню для кпин у школі. На перерві всі затуляли носи і кричали: «Що смердить, неначе срака? А це тхне наш друг Кнуряка!» Кнур кидався на них, але діти розбігалися немов стало наляканих зебр, і до рук йому потрапляв тільки найслабший, Гіллель, якому і перепадало на горіхи за всіх. Зазвичай Кнур лише руку йому викручував, остерігаючись, щоб на більшому не застукали його вчителі, й казав: «Начувайся, Креветко, я тобі ще втру маку!» Після уроків Кнур прожогом біг на баскетбольний майданчик, де Гіллель кидав м’яч у кошик, і всіляко знущався з нього, а всі тільки спостерігали за тим видовиськом. Він хапав його за комір, тягав по землі й давав ляпаси, радіючи, що всі плескають у долоні.

Оскільки Гіллеля завжди можна було зловити, то Кнур узяв за звичку систематично його катувати. Допіру закінчувались уроки, хапав його і вже не випускав із рук. Зрештою всі учні почали вважати Гіллеля білою вороною. Минули три тижні, і він почав благати матір, щоб вона не посилала його до школи в Оук-Парку, але тітонька Аніта попросила сина триматися. «Гіллелю, дитино, не можемо ж ми весь час переводити тебе зі школи до школи. Якщо це триватиме далі й ти не зможеш пристосуватися до шкільного середовища, доведеться віддати тебе у спеціальну школу…» Казала вона це дуже ніжно і з відтінком фаталізму. Гіллелеві не хотілося ні матір засмучувати, ні перебиратися до спеціальної школи, тому він змирився зі щоденним лупцюванням після уроків.

Я знаю, що тітонька Аніта водила його крамницями, щоб убрати в одяг, який носять усі хлопчаки його віку. Виряджаючи сина до школи, вона казала: «Не виділяйся, добре? І заведи собі друзів». Та ще й давала йому смачних булочок, щоб він міг почастувати ними однокласників і щоб за те вони його полюбили. А він відповідав їй: «Знаєш, мамо, за булочки друзів не купиш». Вона збентежено дивилася на сина. На перерві Кнур витрушував його наплічник додолу, брав ті булочки і гамузом запихав йому до рота. Увечері тітонька Аніта питала: «То що, сподобалися булочки твоїм друзям?» – «Ще й як». Наступного дня вона давала йому їх іще більше, не підозрюючи, що прирікає сина на розтягування рота. Та сцена поїдання булочок мала величезний успіх: учні збиралися довкола Гіллеля в дворі, щоб поглянути, як той клятий Кнуряка запихає їх йому в горлянку. І всі кричали: «Жери! Жери! Жери! Жери!» На той галас нагодився хтось із учителів, який урешті поставив Гіллелеві погану оцінку і записав у його щоденнику: «Полюбляє привертати увагу, не любить ділитися».

Занепокоєна тітонька Аніта повела Гіллеля до педіатра, який весь час наглядав за ним.

– Пане лікарю, він каже, що не любить школу. Він кепсько спить, мало їсть. Відчуваю, що з ним щось недобре.

Лікар обернувся до Гіллеля.

– Гіллелю, твоя матінка правду каже?

– Так, пане лікарю.

– Чому ти не любиш школу?

– Не школу, а інших дітей.

Тітонька Аніта зітхнула.

– Завжди те саме, пане лікарю. Каже, що це інші діти винні. Та ми вже змінили декілька шкіл…

– Ти розумієш, що як не докладеш зусиль для того, щоб влитися в колектив, то потрапиш до спеціалізованої школи?

– Ні, тільки не це… Туди я не хочу.

– Чому?

– Я хочу ходити в нормальну школу.

– То все залежить лише від тебе, Гіллелю.

– Знаю, пане лікарю.

Кнур гамселив його, обдирав, принижував. Змушував його пити з пляшок із якоюсь жовтявою рідиною, змушував хлебтати воду з брудних калюж, квацяв лице грязюкою.

Він піднімав його, мов билинку, трусив, наче матрац, кричав: «Ти креветка, гівно собаче, дурник заплішений!» Коли прізвиська вичерпувалися, бив його кулаком у живіт, аж тому дух забивало. Гіллель був худий мов трясця, і Кнур підкидав його в повітря, мов пір’їну, лупцював наплічником, здавлював голову, викручував руки, а потім казав: «Як полизькаєш мої черевики, то перестану». І Гіллель скорявся, щоб усе це врешті припинилося. У присутності всіх учнів ставав рачки і лизав Кнуряці черевики, а той копав його носками в обличчя. Половина глядачів реготала, а половина, в нестямі від стадного інстинкту, кидалася на Гіллеля й гамселила його кулаками. Вони плигали на ньому, топталися по руках, сіпали за чуба. І все було задля власного порятунку. Поки Кнур збиткується з Гіллеля, їх він не зачепить.

Потім вистава добігала кінця, й усі розходилися. «Як поскаржишся, то гаплик тобі буде!» – казав Кнур, востаннє плюнувши хлопчині у вічі. «Гаплик, так!» – хором повторювали підлабузники.

Гіллель залишався лежати на землі, немов скарабей, якого перевернули догори лапками, потім, трохи заспокоївшись, підводився, брав свій м’яч і йшов до баскетбольного майданчика, де вже нікого не було. Він поціляв у кошик, грав уявні матчі й додому повертався аж до вечері. Угледівши його потовчену фізіономію й подертий одяг, тітонька Аніта розпачливо вигукувала: «Гіллелю, божечку мій, що сталося?» А він усміхався, приховуючи біль, щоб не завдавати його матінці, й казав: «Та нічого, просто матч був шалений, мамо!»

За двадцять миль відтіля, у східному районі Балтимора, в інтернаті для важких підлітків мешкав Вуді. Директор того інтернату, Арті Кровфорд, був давнім другом дядечка Сола і тітоньки Аніти. Обоє безоплатно допомагали інтернатові: тітонька Аніта давала медичні консультації, дядечко Сол відкрив постійну адвокатську приймальню для надання правової допомоги вихованцям і їхнім родинам у різних адміністративних справах та процедурах.

Вуді мав стільки ж років, як і ми, та то була цілковита протилежність Гіллелеві: набагато розвиненіший фізично, та й на вигляд здавався старшим. У східних районах Балтимора, на відміну від тихого Оук-Парку, процвітала неабияка злочинність, торгівля дурманом і насильство. Інтернатові насилу щастило привчати дітей до школи: їх затягувало недобрі звички, та й спокуса влитися до злочинної ватаги, що заступала їм відсутню родину, була велика. Такий був і Вуді: розбишакуватий, але не зіпсований дітвак, який потрапив під уплив старшого хлопця, Девона, той був укритий татуюваннями, вряди-годи перепродував дурман і носив пістолет за поясом, яким любив похизуватися десь у темному провулку. Дядечко Сол добре знав Вуді, бо не раз витягав його з халепи. Той був пречудовий і чемний хлопець, та полюбляв устрявати в бійки, і щоразу це закінчувалося тим, що його затримувала поліція. Дядечко Сол любив його за те, що він завжди бився зі шляхетною метою: то якусь бабцю образили, то приятель вскочив у халепу, то в якогось малюка вимагають гроші або лупцюють – ото він і наводив справедливість кулаками. Приходячи йому на поміч, дядечко Сол щоразу переконував поліціантів, щоб вони відпустили Вуді й не порушували справи. Аж якогось вечора директор інтернату, Арті Кровфорд, уже о пізній порі зателефонував йому і сповістив, що Вуді знову має неприємності, але цього разу поважні: він ударив поліцая.

Дядечко Сол відразу ж поїхав у відділок на Істерн-авеню, де утримували Вуді. Дорогою він навіть потурбував заступника начальника поліції, свого доброго знайомого, щоб заручитися підтримкою, а то ще справа потрапить до якогось занадто суворого судді. Приїхавши у відділок, він побачив, що Вуді сидить не в камері, та й наручників на ньому нема, – він спокійнісінько гортав комікси і пив гарячий шоколад у кімнаті для допитів.

– Вуді, з тобою все гаразд? – спитав дядечко Сол, зайшовши туди.

– Добридень, пане Ґольдмане, – відказав хлопчина. – Шкодую, що завдаю вам клопотів. Усе гаразд, поліцаї дуже люб’язні.

Йому ще не було й десяти років, та на вигляд він скидався на тринадцятирічного чи чотирнадцятирічного хлопця. М’язи вже напиналися під футболкою, на обличчі мужні синці. І ось він якось примудрився підкорити серця поліцаїв, аж вони почастували його шоколадом.

– Отак ти віддячив їм? – трохи роздратовано запитав дядечко Сол. – Кулаком у рило? Який дідько тебе на таке сподвигнув, га, Вуді? Ударити поліціанта – ти знаєш, що тобі за це буде?

– Та я не знав, що то поліцай, пане Ґольдмане. Їй богу! Він був у цивільному.

І Вуді розповів, що як устряв у бійку трьох удвічі старших бешкетників, то поліцай почав їх розбороняти і в метушні так заробив у мордяку, що повалився додолу.

Тут увійшов поліціант: він був у однострої, а під оком темніло садно.

Вуді схопився й обняв його.

– Ще раз перепрошую, інспекторе Джонсе, я сприйняв вас за якогось вилупка.

– Ох, буває таке. Годі вже про це. Як треба буде поміч, то можеш мені зателефонувати.

Інспектор простягнув йому візитку.

– То я можу іти, пане інспекторе?

– Авжеж. Але наступного разу як побачиш бійку, телефонуй у поліцію, а не встрявай у неї.

– Обіцяю.

– Може, ще хочеш шоколаду? – запитав поліцай.

– Ні, він не хоче шоколаду, – втрутився дядечко Сол. – Майте гідність, пане інспекторе: він же вас ударив!

Він випровадив Вуді з кімнати і прочитав йому мораль.

– Вуді, ти повинен второпати, що врешті вскочиш у справжню халепу. І не завжди траплятимуться тобі милосердні поліцаї та добрі адвокати, щоб витягти тебе з біди. Ти скінчиш у в’язниці, розумієш ти це чи ні?

– Так, пане Ґольдмане, я розумію.

– То чого ж ти не вгамуєшся?

– Гадаю, в мене такий хист. Битися.

– Ага, то знайди в себе інший хист, прошу тебе. Та й хлопчині твого віку нема чого робити вночі на вулиці. Вночі ти повинен спати.

– Та не міг я заснути. Не люблю я цього інтернату. Закортіло погуляти трохи на свіжому повітрі.

Вони вийшли до приймальні, де на них уже чекав Арті Кровфорд.

Вуді ще раз подякував дядечкові Солові.

– Ви мій рятівник, пане Ґольдмане.

– Ну, цього разу я не дуже став у пригоді.

– Але ж ви завжди приходите, щоб відборонити мене.

Він дістав із кишені сім доларів і простягнув дядечкові Солові.

– А це що? – поспитався той.

– Це все, що в мене є. Я хочу заплатити вам. Щоб віддячити за те, що витягли мене з гівна.

– Не можна казати «гівно». І ти не повинен платити мені.

– Ви перший сказали це слово.

– Так не можна було робити. Мені шкода.

– Пан Кровфорд каже, що людям треба завжди якось віддячувати за надані послуги.

– Вуді, ти що, хочеш віддячити мені?

– Так, пане Ґольдмане. Дуже хочу.

– Ага, то зроби так, щоб тебе більше не затримували. Ото й буде найбільша віддяка для мене, найвищий гонорар. Хочу побачити, як через десять років ти навчатимешся в престижному університеті. Як станеш гарним, успішним юнаком, а не правопорушником, що півжиття збув у в’язниці.

– Так і буде, пане Ґольдмане. Ви пишатиметеся мною.

– І, зроби мені таку милість, не називай мене паном Ґольдманом. Називай мене Солом.

– Авжеж, пане Ґольдмане.

– Гаразд, іди собі й постарайся стати путньою дитиною.

Та Вуді був хлопчина з почуттям честі. Він хотів таки віддячити моєму дядечкові за поміч і наступного дня прийшов до нього в кабінет.

– Чому це ти не в школі? – розізлився дядечко Сол, угледівши його на порозі.

– Я хотів вас побачити. Я повинен обов’язково зробити щось для вас. Ви так добре ставитеся до мене.

– Можеш вважати, що це життя тобі допомогло.

– Я можу постригти ваш газон, якщо хочете.

– Не хочу я, щоб хтось стриг мій газон.

Та Вуді наполягав на своєму. Йому хотілося будь-що зробити ідеальний газон.

– Розумієте, я зроблю це бездоганно. У вас буде такий газон, що всі аж очі витріщать.

– З моїм газоном усе гаразд. Чому ти не на уроках, га?

– Бо я хочу ваш газон постригти. Це принесе мені величезне задоволення, бо в такий спосіб я віддячу вам за те, що ви такий добрий до мене.

– Пусте.

– Мені хочеться цього, пане Ґольдмане.

– Вудро, зведи праву руку, будь ласка, і повторюй за мною.

– Так, пане Ґольдмане.

Він підняв праву руку, і дядечко Сол виголосив:

– Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в гівно.

– Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в… Ой, ви ж казали, що не можна промовляти слова «гівно».

– Ага, справді. Тоді кажи: присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.

– Присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.

– Оце ти мені й заплатив. Ми поквиталися. А тепер іди до школи. Хутчій.

Вуді спохмурнів, але послухався. До школи йому йти не хотілося, йому кортіло стригти газон у дядечка Сола. Він неохоче попрямував до дверей, аж угледів світлину на шафі.

– Це ваша родина? – спитався він.

– Так. Моя дружина, Аніта, мій син Гіллель.

Вуді взяв світлину й уважно роздивився.

– Бач, які гарні. Пощастило вам.

Тут двері відчинилися, й до кабінету ввійшла тітонька Аніта, вона була така схвильована, що навіть Вуді не помітила.

– Соле! – вигукнула вона, і з її очей покотилися сльози. – Його знову лупцюють у школі! Він каже, що не піде більше туди. Я вже не знаю, що вдіяти.

– Що сталося?

– Він каже, що діти збиткуються з нього. Каже, що нікуди більше не піде.

– У травні ми вже перевели його до іншої школи. Потім улітку перевели до цієї. Не можемо ж ми знову його кудись переводити. Пекло якесь, та й годі.

– Ох, та знаю. Але я просто у відчаї…

5

Ота вечеря з Кевіном, що сталася на початку березня 2012 року в Бока-Ратоні, зблизила мене з Александрою.

Коли по тому я привозив до них Дюка, вона запрошувала мене в дім і пропонувала щось випити. Пляшчину води чи склянку содової, що я пив їх навстоячки в кухні, але й це вже було добре.

– Дякую тобі за той вечір, – сказала вона якось пополудні, коли ми були самі. – Не знаю, як тобі це вдалося, але Кевінові ти дуже сподобався.

– Просто був сам собою.

Вона всміхнулася.

– Дякую, що нічого про нас не розповідав. Кевін мені дуже дорогий, не хочу, щоб він знав, що колись поміж нами виникло почуття.

Я відчув, як щось мене стиснуло за серце.

– Кевін казав, що ти не захотіла взяти з ним шлюб.

– Це не твоє діло, Маркусе.

– Кевін хороший хлопець, але він тобі не пара.

Я сказав те і відразу ж розгнівався на себе. Куди я оце пхаю носа?

Александра стенула плечима.

– У тебе є Лідія, – відтяла вона.

– А ти звідки знаєш про неї? – спитав я.

– Прочитала в отих дурнуватих ілюстрованих журналах.

– Це сталося давно, чотири роки тому. Ми вже давно не разом… То було захоплення.

Щоб змінити тему, я показав їй світлину, яку прихопив із собою.

– Пригадуєш її?

Вона сумовито всміхнулася й провела по ній пальцями.

– Хіба сподівався хтось тоді, що ти станеш відомим письменником? – мовила вона.

– А ти уславленою співачкою…

– Без тебе я не стала б нею.

– Облиш.

Ми замовкли. Аж вона назвала мене так, як ото колись: Маркі.

– Маркі, – пробурмотіла вона, – вже вісім років мені тебе бракує…

– А мені тебе. Я стежив за твоєю кар’єрою.