Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

– Хай там як, а тебе цікавить лише Натан. Ти тільки його цінуєш.

– Натан принаймні не переймається безглуздими ідеями, що доведуть нас до руїни!

– Безглуздими? Якраз я і хочу працювати для нашої фірми, та ти мене не слухаєш! Ти так і залишишся торговцем порохотягами!

– Що ти сказав?! – вигукнув дідусь.

– Ти добре чув, що я сказав! Не хочу більше мати нічого спільного з твоєю сміховинною фірмою! Мені ліпше без тебе! Я йду звідси!

– Соле, ти перебрав міру! Попереджаю, якщо ти переступиш цей поріг, то більше не вертайся!

– Не турбуйся, я йду, і ніколи й ноги моєї не буде в цьому клятому Нью-Джерсі!

Бабця вибігла зі спальні й почала хутко спускатися східцями, та було вже пізно: дядечко Сол грюкнув дверми і сів за кермо свого авто. Вона боса вибігла надвір, благала, щоб він не їхав, але авто рушило з місця. Бабуся побігла за автомобілем, пробігла кілька метрів, та зрозуміла, що він не зупиниться. Сол поїхав назавжди.

Дядечко дотримав свого слова. Він жодного разу не побував у Нью-Джерсі, поки був живий дідусь. Приїхав він туди лише після його смерті, в травні 2000 року. Пахкаючи цигаркою й огортаючись хмарами тютюнового диму, сидячи на балконі на тлі чайок, що кружляли над океаном, бабуся розповіла мені, що того дня, коли вона зателефонувала дядечкові Солові й сповістила про дідусеву смерть, він подався спершу не до Флориди, а в рідне Нью-Джерсі, з якого вигнав себе на всі ці роки.

33

Спостерігаючи за тим, як я щоранку покидаю Бока-Ратон, Лео зацікавився, що ж я там роблю, й почав супроводжувати мене в Коконат Ґров. Йому потрібне було тільки моє товариство. Допомоги від нього не було ніякої. Він сідав на терасі, в затінку мангового дерева, і казав: «Ох, як тут добре, Маркусе». Я любив його присутність.

Дім потроху порожнів.

Часом я повертався додому з коробкою речей, які хотів зберегти для себе. Лео зазирав туди і казав мені:

– Нащо вам цей старий мотлох, Маркусе? У вас чудовий дім, а ви перетворюєте його на комору лахмітника.

– Та це на згадку, Лео.

– Згадки всі в голові. А решта – просто непотріб.

Припинив я те впорядкування речей у домі мого дядечка лише на кілька днів, щоб податися до Нью-Йорка. Я вже майже скінчив ті справи в Коконат Ґров, аж зателефонував мій агент: він домігся, щоб я взяв участь у модній телепередачі. Зйомки мали відбутися на тижні.

– У мене нема часу, – сказав я йому. – Та й якщо вони пропонують мені участь за декілька днів до зйомок, то лише тому, що хтось відмовився і їм треба заткнути діру.

– Або ж у тебе пречудовий агент, який зумів усе влаштувати як слід.

– Що ти хочеш сказати?

– Вони записують дві передачі підряд. Ти береш участь у першій, а Александра Невіль у другій. Ваші гримерки розташовані поруч.

– Ох, – видихнув я, – а вона про це знає?

– Гадаю, ні. То що, згоден?

– Вона там буде сама?

– Послухай, Маркусе, я твій агент, а не її матінка. То згоден чи ні?

– Згоден, – відказав я.

Я замовив квиток до Нью-Йорка на післязавтра. Коли вирушав до аеропорту, Лео влаштував мені сцену.

– Я в житті ще не бачив такого ледаря! Ви вже три місяці вдаєте, ніби пишете книжку, а насправді дурня клеїте!

– Я лише на декілька днів зникаю.

– Та коли ж ви нарешті розпочнете ту кляту книжку?

– Незабаром, Лео. Обіцяю.

– Маркусе, в мене таке враження, наче ви кепкуєте з мене. У вас часом нема тривоги чи страху чистого аркуша, га?

– Ні.

– А якщо буде, то ви мені скажете?

– А певно.

– Обіцяєте?

– Обіцяю.

До Нью-Йорка я прилетів напередодні запису. Був дуже схвильований. Весь вечір не міг знайти собі місця у власному помешканні.

Наступного дня, перемірявши хтозна-скільки костюмів, я приїхав на Бродвей, на телестудію, трохи завчасно. Мене попровадили до моєї гримерки, і, проходячи коридором, я побачив на сусідній кабінці її ім’я. «А що, Александра вже тут?» – недбало запитав я в охоронця, який супроводжував мене. Він сказав, що ні.

Я замкнувся в гримерці, та не міг усидіти на місці. Прийде вона чи ні? Може, постукати в її двері? А що як вона прийде з Кевіном? Гарний вигляд тоді я матиму. Ото вже я дурень! Мені кортіло дременути відтіля. Але було вже пізно. Я ліг на дивані й почав уважно вслухатися в звуки, що долинали з коридору. Раптом почув її голос. Серце моє закалатало. Почулось, як відчинилися, тоді зачинилися двері, далі стало тихо. Аж завібрував мій телефон. Вона надіслала мені повідомлення.

«Ти в сусідній кабінці?»

Я відповів одним словом:

«Так».

Знову відчинилися й зачинилися двері, а потім до мене хтось постукав. Я пішов одчиняти. То була Александра.

– Маркі?

– Сюрприз!

– Ти знав, що ми записуємося того самого дня?

– Ні, – збрехав я.

І відступив на крок: вона ввійшла до моєї гримерної й зачинила за собою двері. Потім кинулася мені на шию і пригорнула до себе. Ми міцно обнялися й довго так стояли удвох. Мені кортіло поцілувати її, та я не хотів усе зіпсувати.

Тільки взяв її лице в долоні і глянув їй у вічі, що сяяли, мов зорі.

– Що ти робиш сьогодні увечері? – запитала вона раптом.

– Та нічого ще не планував… Можна було б…

– Авжеж, – сказала вона.

Ми всміхнулися.

Треба було десь зустрітися. В її готелі аж кишіло газетярами, та й усі громадські місця теж не надавалися до цього. Я запропонував їй завітати до мене. У моєму будинку був паркувальний майданчик усередині, і звідти можна було ліфтом піднятися простісінько до дверей моєї квартири. Там її ніхто не побачить. Вона погодилася.

Я ніколи і гадки не мав, що Александра прийде колись до мого помешкання. Проте, купуючи житло за гонорар від першої моєї книжки, я думав про неї. І квартиру в Вест-Віллиджі я хотів для неї. Тож коли агент із нерухомості припровадив мене сюди, я був просто-таки приголомшений, бо втямив: їй ця оселя сподобалася б. І не помилився: вона була в захваті. Коли двері ліфта відчинилися простісінько в помешкання, вона аж скрикнула:

– О боже, Маркі, як мені подобаються такі квартири!

Я страшенно запишався, тим паче тоді, коли ми посідали на терасі, де було повно квітів.

– Ти сам доглядаєш рослини? – запитала вона.

– А певно. Хіба ти забула, що я садівник за фахом?

Вона засміялася і якусь мить захоплено дивилася на величезні квіти білої гортензії, а потім умостилася на низькому садовому дивані. Я відкоркував пляшку вина. Нам було добре.

– Як там Дюк?

– Непогано. Знаєш, Маркусе, нам не обов’язково говорити про мого пса.

– Знаю. А ти як?

– Добре. Я люблю бувати в Нью-Йорку. Тут мені завжди добре.

– То чому ти мешкаєш у Каліфорнії?

– Бо так ліпше для мене, Маркі. Не хочеться ходити і боятися зустріти тебе десь тут. Та зараз я думаю, що варто було б придбати квартиру в цьому місті.

– Я завжди радий бачити тебе тут, – сказав я й відразу ж пошкодував.

Вона сумовито всміхнулася.

– Не певна, що Кевін захоче мешкати з тобою в одній оселі.

– То Кевін іще означає щось для тебе?

– Авжеж, Маркусе. Ми разом уже п’ять років.

– Якби у вас було все добре, ви побралися б…

– Облиш, Маркі. Не влаштовуй мені сцен. Може, ліпше буде, як я піду…

Я розгнівався на себе за ті дурнуваті слова.

– Вибач, Алекс… Може, почнемо цей вечір спочатку?

– Гаразд.

Сказавши це, вона підвелася й покинула терасу. Я нічого не втямив і пішов за нею. Побачив, як вона підійшла до дверей, відчинила їх і вийшла. Якусь мить я стояв, не знаючи, що і вдіяти, потім у двері подзвонили. Я кинувся відчиняти.

– Привіт, Маркі, – сказала Александра. – Перепрошую, я трохи запізнилася.

– Нічого, все добре. Я щойно відкоркував пляшку вина на терасі. Навіть налляв тобі келих.

– Дякую. Таке красиве помешкання! То це тут ти живеш?

– Атож.

Ми подалися на терасу, я поклав долоню на її голе плече. Вона обернулася, й ми мовчки глянули одне одному в вічі. Нас нестримно тягло одне до одного. Я нахилився, щоб поцілувати її, й вона не відсахнулася. Навпаки, взяла мою голову в долоні й поцілувала мене.

34

Флорида

Весна 2001 року (так в оригіналі. Правильна дата – 2011 рік. – Прим. верстальника).

Дядечко досить раптово змінив ставлення до мене. Він почав триматися на відстані. Від березня 2011 року почав регулярно зустрічатися з Фейт, управителькою «Говл Фудс».

Я не відразу дізнався, що з ним сталося, й подумав, що в нього роман із цією жінкою. Вона регулярно забирала його з дому, й вони кудись ішли. Не було їх довгенько. Часом цілий день. Дядечко Сол не казав, куди вони ходили, а я не хотів розпитувати. З тих походеньок він повертався часто в кепському гуморі, і я думав собі, що ж там могло поміж ними статися. Незабаром у мене виникло таке прикре відчуття, що в його житті щось змінилося. З якихось невідомих причин Коконат Ґров уже перестав бути оазою спокою, яким я знав його. Часто бувало так, що вдома дядечко Сол утрачав терпець, а це було йому невластиво.

У супермаркеті теж було все не так, як раніше. Сикоморуса не допустили до участі в передачі «Співай!», і він був пригнічений листом із повідомленням про відмову, якого надіслав йому продюсер. Якось я спробував підбадьорити його і сказав:

– Це тільки початок. Треба боротися за свою мрію, Сику.

– Та нелегко воно. У Лос-Анджелесі аж кишить акторами і співаками, які прагнуть пробитися. У мене таке враження, що я ніколи цього не досягну.

– Знайди в собі те, чим ти відрізняєшся.

Він звів плечима.

– По суті, все, що я хочу, це уславитися.

– То ти хочеш стати співаком чи уславитися? – запитав я.

– Хочу стати славетним співаком.

– А якщо обрати одне з двох?

– Тоді мені хочеться уславитися.

– Навіщо?

– Приємно бути славетним, хіба ні?

– Слава – це тільки одяг, Сикоморусе. І той одяг урешті стає замалий, зношується або ж його крадуть у тебе. Головне – це те, який ти голий.

Обстановка в домі ставала гнітюча. Коли я приходив, щоб посидіти з дядечком Солом перед супермаркетом на ослоні, він мовчав і думав про щось своє. Незабаром я почав заглядати у «Говл Фудс» через день, потім через два. Тільки Фейт могла викликати усмішку в дядечка Сола. Він приділяв їй увагу: дарував квіти, приносив манго зі своєї тераси, навіть запрошував повечеряти в себе удома. З такої нагоди навіть краватку зав’язував, а я вже давненько не бачив його таким.

Пам’ятаю, в Балтиморі в нього була чудова колекція краваток, які десь поділися, коли він перебрався до Коконат Ґров.

Мене трохи вибило з рівноваги те, що в наші стосунки з дядечком втрутилася Фейт. Я навіть подумав собі, чи не ревную я часом його до неї, тоді як мав би радіти, що він знайшов людину, яка вносить розмаїття в його тихоплинне життя. Я вже почав сумніватися, чи треба мені бути з ним у Флориді. Може, я роблю це не з любові до нього, а щоб показати, що монклерський небіж його перевершив? Якось у неділю, коли він читав у вітальні, а я лаштувався проїхатися до Маямі, щоб не заважати йому в його сердечних справах, я запитав:

– Ти сьогодні не зустрічаєшся з Фейт?

– Ні.

Я нічого на те не сказав.

– Маркі, – сказав він, – це не те, що ти думаєш.

– Я нічого не думаю.

Коли він ото відгородився від мене першого разу, я подумав, це через те, що я ставив йому багато запитань, а вони його дратували. Сталося це після вечері, коли ми, як частенько бувало, гуляли собі затишними вулицями Коконат Ґров. Я запитав тоді:

– Бабця казала мені про вашу сварку з дідом. Тим-то ти і приїхав до Балтимора?

– Мій університет належав до університетської системи Балтимора. Я записався на факультет права. Мені здалося, то буде хороший фах. Потім здав на адвоката в Меріленді й почав працювати у Балтиморі. І все пішло як слід.

– То ти відтоді не бачився з дідусем?

– Понад дванадцять років. Але бабуся приїздила до нас частенько.

Дядечко Сол розповів мені, що роками раз на місяць бабуся приїздила потайці з Нью-Джерсі, щоб поснідати з ним.

1974-го минув рік, як дядечко Сол не розмовляв з дідусем.

– Як життя, любий? – запитала бабуся.

– Добре. Навчаюся нормально.

– То ти будеш адвокатом?

– Авжеж, сподіваюся.

– Це може стати в пригоді нашій фірмі…

– Мамо, не треба про це, прошу тебе.

– А як Аніта?

– Добре. Хотіла долучитися до нас, та в неї завтра іспит, готується.

– Я люблю її, ти ж знаєш…

– Я знаю, мамо.

– Твій тато теж.

– Облиш. Не будемо про це говорити, прошу.

1977-го минуло чотири роки, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. Дядечко скінчив спеціалізацію й готувався до іспиту на адвоката. Вони з тітонькою Анітою поселилися в маленькому будиночку в передмісті Балтимора.

– Ви щасливі тут? – запитала бабуся.

– Авжеж.

– А ти як, Аніто?

– Добре, пані Ґольдман, дякую вам. Я закінчила інтернатуру.

– Її вже запросили до лікарні Джона Гопкінса, – гордо сказав дядечко Сол. – Кажуть, що хочуть будь-що залучити її до праці в себе.

– Ох, Аніто, це чудово! Я так пишаюся тобою.

– А що в Секокусі? – запитала Аніта.

– Татові дуже бракує Сола.

– Йому бракує мене? – роздратовано перепитав дядечко Сол. – Він витурив мене з дому.

– Він тебе витурив чи ти сам пішов? Поговори з ним, Соле. Зв'яжися з ним, прошу тебе.

Він звів плечима і заговорив на іншу тему.

– Як справи в компанії?

– Добре. Твій брат дедалі більше працює в ній.

1978-го минуло вже п’ять років, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. Дядечко покинув адвокатську контору, де працював, і відкрив свою справу. Вони з Анітою перебралися до невеличкої вілли в кварталі для середнього класу.

– Твій брат став директором «Ґольдмана і компанії», – сказала бабуся.

– Тим ліпше. Тато завжди цього прагнув. Натан завжди був його улюбленцем.

– Не кажи дурниць, Соле, чуєш? Ще не пізно повернутися… Твій батько буде такий радий…

Він урвав її.

– Досить, мамо. Поговорімо про інше, будь ласка.

– Твій брат одружується.

– Знаю. Він казав мені.

– Добре, хоч ви спілкуєтеся. Ви ж із Анітою будете на весіллі, правда?

– Ні, мамо.

1979-го було вже шість років, як дядечко Сол не спілкувався з дідусем.

– Твій брат із дружиною чекають дитину.

Дядечко Сол усміхнувся й обернувся до Аніти, що сиділа коло нього.

– Мамо, Аніта вагітна…

– О Соле, любий мій!

1980-го минуло вже сім років, як дядечко Сол і слова не сказав дідусеві. З різницею в декілька місяців народилися ми з Гіллелем.

– Поглянь, це твій небіж Маркус, – сказала бабуня, діставши з сумочки світлину.

– Натан із Деборою приїдуть наступного тижня. Нарешті ми побачимо цього малюка. Я дуже радий.

– Ось ти й побачиш твого братика Маркуса, – сказала тітонька Аніта Гіллелеві, що спав собі у візочку. – У тебе вже є син, Соле, пора припинити цю історію з батьком.

1984– го було вже понад десять років, як дядечко Сол не розмовляв з дідусем.

– Що ти їси, Гіллелю?

– Смажену картопельку.

– Ой, ти така слухняна дитина, я такої ще не бачила!

– Як тато? – запитав дядечко Сол.

– Кепсько. Справи у фірмі погані. Він страшенно хвилюється, каже, що все пропаде.

1985-го минуло дванадцять років, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. «Ґольдман і компанія» була на межі руїни. Мій батько підготував план порятунку, що передбачав продаж фірми. Йому потрібен був правник, який би переглянув той план, і він подався в Балтимор до старшого брата, що став адвокатом, який спеціалізувався на злитті й поглиненні підприємств.

Майже за двадцять п’ять років по тому, коли ми гуляли по Коконат Ґров, дядечко Сол розповів мені, як вони травневого вечора зустрілися втрьох у будинку з червоної цегли фірми «Ґольдман і компанія», в штаті Нью-Йорк. Фабрика була порожня й темна; світилося тільки в кабінеті, де дідусь переглядав бухгалтерські книги. Мій батько прочинив двері й тихо сказав:

– Тату, я привів ось декого нам на поміч…

Угледівши на порозі дядечка Сола, дідусь заплакав, кинувся до нього і міцно обняв.

Наступні дні вони сиділи в кабінеті, розробляючи план продажу. Перебуваючи там, дядечко не покидав штату Нью-Йорк, їздив із готелю до компанії й назад, але жодного разу не перетнув кордону Нью-Джерсі й не заглянув до рідної домівки.

Коли дядечкова розповідь добігла кінця, ми мовчки подалися додому. Дядечко Сол дістав із холодильника дві пляшки води, й ми випили їх у кухні за столом.

– Маркусе, – озвався він урешті, – здається, треба, щоб ти мене покинув ненадовго.

Я не відразу втямив, про що річ.

– Що, простісінько зараз?

– Я хочу, щоб ти поїхав у Нью-Йорк. Я дуже люблю, коли ти тут, не зрозумій мене хибно. Та мені треба побути трохи самому.

– Ти гніваєшся на мене?

– Нітрохи. Просто хочу побути сам.

– То я поїду завтра.

– Дякую.

Вранці наступного дня я поклав валізи в багажник мого авто, поцілував дядечка і попрямував до Нью-Йорка.

*

Мене дуже збентежило те, що дядечко Сол витурив мене зі свого дому. Повернувшись до Нью-Йорка, я вирішив зустрітися з батьками, якщо вже я тут, тож якось у травні 2011 року запросив матінку поснідати в монклерському ресторані, де вона полюбляла бувати, й під час того сніданку ми заговорили про Балтиморів.

Сиділи ми на терасі, було погідно, й мама раптом сказала:

– Маркі, незабаром День подяки…

– Мамо, до того дня ще п’ять місяців. Може, зарано про нього говорити?

– Знаю я, та нам із татом приємно буде, як ми разом зустрінемося в День подяки. Ми так давно вже гуртом його святкували.

– Я не святкую Дня подяки…

– Ох, Маркі, мені так прикро чути таке від тебе! Тобі треба більше жити в теперішньому, а не в минулому.

– Мені бракує Балтиморських Ґольдманів.

Вона всміхнулася.

– Давненько не чула я вислову Балтиморські Ґольдмани. Мені їх теж бракує.

– Не зрозумій мене хибно, мамо, але скажи мені: ти заздрила їм?

– Любий мій, у мене був ти, то чого ж мені ще бракувало?

– Я подумав про ті вакації в Маямі у дідуся й бабусі, коли дядечко Сол жив у кімнаті для гостей, а ви з татом спали на дивані.

Вона засміялася.

– Нам із батьком воно було анідесь, те, що ми спали в кімнаті з телевізором. Ти ж знаєш, помешкання дідуся й бабусі оплачував твій дядечко, то ми вважали цілком нормальним, що він спить у зручнішій кімнаті. Щоразу перед приїздом твій батько телефонував дідусеві, щоб той надав нам кімнату з телевізором, а Солові з Анітою – покій для гостей. І щоразу дідусь казав, що Сол вже телефонував і просив, щоб уже не відводили кімнату з телевізором його братові й самому йому надали не такий зручний покій. Твій батько і дядечко урешті кидали жеребок. Пам’ятаю, якось Балтимори приїхали раніше за нас до Флориди і Сол з Анітою вже оселилися в кімнаті з телевізором. Усупереч тому, що ти думаєш, ми не завжди там спали, такого не було.

– Знаєш, я завжди думав, чи могли б і ми стати Балтиморами…

– Ми Монклери. І так буде завжди. Чому ми повинні мінятися? Всі люди різні, Маркі, й, може, у цьому полягає щастя: змиритися з тим, ким ти є.

– Твоя правда, мамо.

Я думав, що ту тему ми закрили. Ми заговорили про інше й коли пообідали, я повіз матінку додому. Коли ми майже під’їхали до будинку, мама раптом сказала:

– Зупинися на хвильку, Маркі, прошу тебе.

Я послухався.

– З тобою все гаразд, мамо?

Вона глянула на мене так, наче не впізнала.

– Ми могли б стати Балтиморами, Маркі.

– Що ти маєш на увазі?

– Є таке, Маркусе, чого ти не знаєш. Коли ти був маленький, настала пора продати дідусеву фірму, яка занепадала…

– Авжеж, я знаю це.

– Але ти не знаєш, що тоді твій батько зробив неправильний висновок і довго потім картав себе за це…

– Я не певен, що зрозумів тебе, мамо…

– Маркі, 1985 року, після продажу компанії, твій батько не послухався поради дядечка Сола. Він проґавив нагоду заробити купу грошей.

Я довго вважав, що стіна поміж Балтиморами і Монклерами виросла з плином часу. Та насправді вона постала поміж ними майже за однісіньку ніч.

35

Згідно зі стратегією, яку розробили мій батько і дядечко Сол, «Ґольдман і компанію» продали в жовтні 1985 року «Гаєндрас Інкорпорейшн», величезній фірмі, що була розташована в штаті Нью-Йорк. Напередодні продажу мій батько, дядечко Сол, дідусь і бабуся зустрілися в Сафферні, де була штаб-квартира «Гаєндрасу». Батько й дід із бабцею приїхали разом в авто з Нью-Джерсі, дядечко Сол літаком із аеропорту «Ла Гвардія», а потім найняв автомобіль.

Вони зупинилися в готелі «Голідей Інн» і цілий день сиділи в конференц-залі, який надали в їхнє розпорядження, уважно перечитуючи угоди, щоб переконатися, що все там як слід. Була вже пізня пора, коли вони скінчили і, послухавшись дідуся, пішли вечеряти в місцевий ресторан. За столом дідусь глянув на синів і взяв обох за руки.

– Пам’ятаєте, – сказав він, – як ми сиділи на лаві й уявляли, як будемо втрьох орудувати фірмою?

– Ти навіть курити нам дозволяв, – пожартував тато.

– Так ось, ми дійшли до цього, діти мої. Я довго чекав цієї миті. Ми вперше вирішуємо долю фірми «Ґольдман і компанія».

– Вперше і востаннє, – поправив його дядечко Сол.

– Може, й так, але врешті це сталося. Тож не сумуймо такого вечора, а випиймо! За цю мить, що таки настала!

Вони підняли келихи з вином і цокнулися. Потім дідусь запитав:

– Ти вважаєш, це добра ідея, Соле?

– Продати фірму «Гаєндрасові»? Авжеж, це найліпший вихід. Ціна не дуже висока, але або це, або руїна. А «Гаєндрас» розширюватиметься, в нього чималий потенціал, вони зможуть розвинути виробництво. Наші співробітники здобудуть роботу в «Гаєндрасі», ти ж цього хотів?

– Авжеж, Соле. Я не хочу, щоб вони стали безробітними.

– Я підрахував, що після сплати податків вам залишається два мільйони доларів, – сказав дядечко Сол.

– Знаю, – сказав дідусь. – Ми з твоєю матір’ю й братом говорили про це і хочемо сказати: ця компанія належить нам усім. Я заснував її, сподіваючись, що нею орудуватимуть двоє моїх синів, і так воно й сталося сьогодні. Ви втілили в життя моє бажання, і я вам нескінченно вдячний. Тож гроші від продажу ми поділимо на три рівні частини. Третина перепаде нам із матір’ю, і по третині дістанеться кожному з вас.

Запала тиша.

– Я не можу прийняти цих грошей, – врешті сказав дядечко Сол, геть зворушений тим, що в такий спосіб його визнали своїм. – Не хочу цієї частки, не заслуговую я її.

– Як ти можеш казати таке? – запитав дідусь.

– Тату, з огляду на те, що сталось, я…

– Забудьмо це, добре?

– Залиш минуле позаду, Соле, – сказав мій батько. – Завдяки тобі сьогодні співробітники нашої компанії, зокрема, і я, не опинилися на вулиці, а тато може забезпечити свою старість.

– Це правда, Соле. Завдяки твоїй допомозі ми з матір’ю зможемо перебратися туди, де тепліше, може, до Флориди. Ми давно про це мріяли.

– Я переберуся до Монклера, щоб бути ближче до нового місця роботи, – сказав батько. – Ми знайшли чудовий дім, я виплачу кредит за нього з моєї частки. Хороший дім, і квартал хороший, саме те, що мені й хотілося.

Дідусь узяв за руку бабцю, всміхнувся синам і дістав із теки нотаріальний документ.

– Я склав акт, який підтверджує, що ми однаковою мірою володіємо фірмою, – сказав він. – Прибуток від продажу буде поділений на три однакові частки, кожному дістанеться по 666 666,66 доларів.

– Понад півмільйона доларів, – усміхнувся мій батько.

Наступного ранку вдосвіта дідуся й бабусю розбудив дзвінок дядечка Сола, що попросив їх якомога швидше спуститися до нього в залу, щоб поснідати. І він хотів їм щось терміново сповістити.

– Я розмовляв цієї ночі з одним зі своїх друзів, – сказав він збуджено, попиваючи каву. – Він маклер на Волл-стріт. Він каже, що «Гаєндрас» ще не дуже відома фірма, але бурхливо розвивається, навіть дужче, ніж я припускав. Каже, що, згідно з деякими чутками, цього року вона виходить на біржу. Ви розумієте, що це означає?

– Не певна, що розумію, – відказала практична бабуся.

– Це означає, що як вона вийде на біржу, ціна її неймовірно зросте. Таке правило! Підприємство, що виходить на біржу, дуже зростає в ціні. Я довго міркував і врешті вирішив, що нам треба продавати фірму не за готівку, а взяти наші частки акціями.

– І що з того буде? – запитав дідусь.

– Буде те, що як «Гаєндрас» вийде на біржу, ціна акцій стрибне вгору й наша частка зросте. Наші 600 000 доларів коштуватимуть більше. Ось погляньте, я склав проект угоди, що ви про це гадаєте?

Він роздав ті папери, але бабуся насупилася.

– Соле, ти хочеш, щоб за «Ґольдман і компанію» ми здобули не гроші, а папірці, які свідчать, що ми володіємо акціями компанії, про яку нічого не знаємо?

– Авжеж. Наведу приклад. Уявімо, що сьогодні «Гаєндрас» коштує тисячу доларів. А ти, скажімо, володієш одним відсотком фірми, тож твоя частка становить десять доларів. Та якщо «Гаєндрас» виходить на біржу й усі починають вкладати в нього гроші, то його вартість становитиме вже десять тисяч доларів. І твоя частка буде варта ста доларів! Наші гроші можуть вирости у ціні!

– Ми знаємо, як діє біржа, – сказала бабуня. – Гадаю, твій тато хоче знати, як ми будемо платити за харчі й електрику? Теоретичними грішми не оплатиш рахунків. А якщо «Гаєндрас» не вийде на біржу або якщо ніхто не захоче вкладати в нього кошти, акції знеціняться й наші гроші обернуться в ніщо.

– Звісно, ризик є…

– Ні, ні, – урвала його бабуня. – Нам потрібні реальні гроші, ми з батьком не можемо ризикувати, а то ще все втратимо. На кону стоїть наша старість.

– Але мій друг каже, що це капіталовкладення століття, – наполягав Сол.

– Ні, – відтяв дідусь.

– А ти? – запитав дядечко Сол мого батька.

– Я теж волію отримати готівку. Не дуже вірю я в біржові чари, це завеликий ризик. Та й треба придбати той дім у Монклері…

Дідусь побачив розчарування в очах дядечка Сола.

– Послухай, Соле, – сказав він, – якщо ти справді віриш у ці історії про біржу, то ніхто не заважає тобі попросити свою частку акціями.

Дядечко Сол так і вчинив. За рік по тому «Гаєндрас» здійняла на біржі сенсацію. Як сказала моя матінка, за однісінький день вартість акцій виросла в п’ятнадцять разів. За кілька годин 666 666,66 доларів дядечка Сола стали дорівнювати 9 999 999,99 доларів. Дядечко Сол збільшив свою частку до десяти мільйонів доларів, продавши за кілька місяців по тому свої акції. Того року він придбав дім в Оук-Парку.

Відвідавши той розкішний дім свого брата, мій батько упевнився в тому, що біржа приносить зиск. На початку 1988 року, дізнавшись про заяву Домініка Пернеля, президента «Гаєндрасу», який вихваляв у тій заяві пречудовий стан фірми і закликав співробітників купувати акції, він остаточно в тому переконався. Зібрав усе, що лишилося від його частки від продажу нашої фірми, й умовив дідуся зробити те саме.

– Ми теж повинні придбати акції «Гаєндрасу»! – наполягав він у телефонній розмові.

– Ти так гадаєш?

– Тату, поглянь, чого доскочив Сол: у нього мільйони! Мільйони доларів!

– Треба було послухати твого брата, коли продавали підприємство.

– Тату, й зараз не пізно!

Мій батько зібрав сімсот тисяч доларів, усе, що було в нього і дідуся. Всі їхні військові трофеї. Потім обернув ті гроші в акції «Гаєндрасу», що повинні були, згідно з його розрахунками, і їх зробити мільйонерами. За тиждень по тому йому зателефонував стурбований дядечко Сол.

– Я щойно розмовляв із татом. Це правда, що ти інвестував його гроші?

– Ох, заспокойся, Соле! Я щойно вклав гроші, як і ти колись був зробив. За себе й за батька. У чому проблема?

– Чиї акції ти купив?

– Звісно ж, компанії «Гаєндрас».

– Що? Скільки?

– Тебе це не стосується.

– Скільки? Я повинен знати скільки!

– На сімсот тисяч доларів.

– Що? Ти що, з глузду з'їхав? Це майже все, що у вас є!

– То й що?

– Як це що? Це великий ризик!

– Ти ж сам радив нам, Соле, коли ми продавали фірму, взяти акції на всі гроші. Ми зробили це тепер. Не бачу різниці.

– Тоді була інша ситуація. Якщо справа обернеться кепсько, тато втратить усі свої заощадження на старість! За що він житиме?

– Не турбуйся, Соле. Я хочу бодай раз учинити по-моєму.

Наступного дня після тієї розмови, на превеликий подив мого батька, дядечко Сол з’явився до його кабінету в штаб-квартирі «Гаєндрасу».

– Що ти тут робиш, Соле?

– Мені треба поговорити з тобою.

– А чому не по телефону?

– Я не можу сказати тобі цього телефоном, надто ризиковано.

– Про що сказати?

– Ходімо прогуляємося.

Вони вийшли в парк, що прилягав до будинку, й лишилися самі.

– У компанії кепські справи, – сказав дядечко Сол моєму батькові.

– Чому ти кажеш таке? Я знайомий з економічним становищем «Гаєндрасу», й воно дуже добре, уяви собі. Голова компанії Домінік Пернель зробив заяву, в якій радив нам купувати акції. Та й курс їхній виріс.

– Авжеж, виріс, усі ж бо службовці компанії почали їх купувати.

– На що ти натякаєш, Соле?

– Продавай акції.

– Що? Та нізащо.

– Слухай мене уважно: я знаю, що кажу. Справи «Гаєндрасу» вкрай погані, показники геть нікудишні. Пернель не повинен був казати вам такого. Ти повинен негайно позбутися тих акцій.

– Що ти оце верзеш, Соле? Я жодному слову не вірю.

– Гадаєш, я примчав би з Балтимора, якби справа не була така серйозна?

– Тебе дратує, що ти продав свої акції й тепер не можеш знову їх купити, так? Хочеш, щоб я теж продав?

– Ні, я хочу, щоб ти продав їх і позбувся.

– Даси ти мені бодай раз дихнути, Соле, чи ні? Ти врятував татову фірму, забезпечив його старість, надав роботу всім нашим працівникам: він обожнює тебе, вважає тебе чудовим сином! Та ти завжди був татовим улюбленцем. Та ще й узяв джекпот на додачу.

– Таж я вам казав про ті акції!

– Тобі не досить адвокатської кар’єри, великого будинку, автомобілів? Ти хочеш більше? Президент компанії особисто сказав нам купувати акції, всі їх купили! Всі службовці компанії! То в чому твоя проблема? У тому, що я теж зароблю грошенят?

– Чому ти не хочеш мене послухати?

– Ти завжди намагаєшся принизити мене. Надто ж перед татом. Коли ми були хлопчаками, то під час розмов на лавці він тільки про тебе й балакав! Сол такий, Сол хороший!

– Ти верзеш дурню.

– Він лише тоді почав зважати на мене, як ти пішов. Але навіть тоді, коли ви посварилися, він не раз натякав мені, що фірма була б у кращому стані, якби нею керував ти, адвокат..

– Натане, отямся. Я приїхав сюди, аби сказати, що «Гаєндрас» у кепській ситуації, показники його катастрофічні, тож як про це дізнаються, акції стрімко впадуть.

На мить мій батько остовпів.

– А ти звідки це знаєш? – запитав він.

– Та знаю вже. Прошу тебе, повір мені. Ці відомості з надійного джерела. Більше я не можу тобі сказати. Продавай усе і нікому не кажи. Нікому, чуєш? Я вчиняю серйозний злочин, кажучи тобі про це, і як хтось дізнається, що я тебе попередив, матиму великі неприємності, та й ти з батьком теж. Такий обсяг нелегко буде продати відразу, не викликавши підозр. Продавай потроху. І поспішай!

Мій батько не хотів слухати розумних аргументів. Гадаю, його засліпило те життя, яке брат провадив у Балтиморі, життя, якого він хотів і собі доскочити. Я знав, що дядечко Сол зробив усе, що міг, навіть їздив до Флориди, аби відвідати батька і попросити його, щоб той умовив сина продати акції.

Дідусь зателефонував моєму батькові.

– Натане, щойно в мене був твій брат. Він сказав, що потрібно негайно продати наші акції. Може, слід було б його послухати…