Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

– «Петріотс» будуть раді бачити тебе в своїх лавах, хлопчино.

– О боже! Дякую, пане, – відказав Вуді. – Не знаю, що і сказати. Треба побалакати з Гіллелем.

– Гіллель – це твій агент? – запитав чолов’яга.

– Ні, це мій друг. Як по правді, в мене немає агента.

– То я можу бути твоїм агентом, – раптом запропонував Патрик. – Мені завжди кортіло ним стати.

– Авжеж, дякую, – відказав Вуді. – То ви про все домовитеся?

– А певно.

– Тоді я залишаю вас із моїм агентом, – усміхнувся до представника Вуді.

Той палко потиснув йому долоню.

– Нехай щастить, хлопче. Тобі лишилося тільки виграти цей чемпіонат. Зустрінемося в НФЛ.

Того вечора Вуді з Гіллелем не святкували перемоги з рештою команди, як було досі. Вони сиділи в кімнаті з Патриком, який перейнявся новою для нього роллю агента, і обговорювали можливості, що відкривалися перед Вуді.

– Треба підписати заявку до кінця року, – сказав Патрик. – Якщо ти виграєш чемпіонат, це буде неважко.

– І скільки він отримає? – запитав Гіллель.

– Хтозна. Нещодавно «Петріотс» запропонували університетському гравцеві сім мільйонів доларів.

– Сім мільйонів доларів? – запитав Вуді.

– Сім мільйонів доларів, – потвердив Патрик. – І повір мені, мій хлопчику, ти вартий не менше. Якщо цього не станеться поточного року, то наступного напевне. Про твою кар’єру я не переживаю.

Патрик пішов, і Вуді з Гіллелем не спали всю ніч. Лежали на ліжках із розплющеними очима і думали про розмір майбутнього контракту.

– Що ти зробиш із такими грішми? – запитав Гіллель.

– Поділю на двох. Половина тобі, половина мені.

– Навіщо так?

– Ти ж мій брат, а брати завжди все ділять.

На початку грудня 2001 року, перед тим як почати гру в півфіналі чемпіонату, «Титани» проходили антидопінговий контроль Футбольної ліги.

За тиждень по тому, після ранкового тренування, Вуді не з’явився на лекцію з економіки.

Гіллель спробував зв’язатися з ним по мобільному, та марно. Він вирішив піти на стадіон, але, проходячи університетським містечком, побачив чорний «шевроле-юкон» Патрика Невіля, що стояв перед адміністративним корпусом. Гіллель зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Він побіг до Патрика.

– Патрику, що скоїлося?

– Хіба Вуді тобі не казав?

– А що він мав мені сказати?

– Він погорів на антидопінговому контролі.

– Що?

– Цей телепень вживав допінг.

– Патрику, це неможливо!

Гіллель пішов за Патриком до кабінету ректора. Крім ректора, там був Вуді, який сидів на стільці, а напроти нього комісар Університетської футбольної ліги.

Угледівши Патрика, Вуді схопився зі стільця з благальним виразом на обличчі.

– Патрику, я нічогісінько не розумію! – вигукнув він. – Я нічого не вживав, клянуся!

– Що сталося? – запитав Патрик.

Ректор представив Патрика комісарові Ліги як агента Вуді, потім попросив того змалювати ситуацію.

– Вудро має позитивний результат тесту на пентазоцин. Контртести дали той самий результат. Це дуже серйозно. Пентазоцин – похідне від морфіну, речовина, що суворо заборонена Лігою.

– Я не вживав допінгу! – вигукнув Вуді. – Присягаюся! Навіщо було б мені це робити?

– Вудро, облиште цю комедію! – гаркнув комісар. – Ваші результати надто вже чудові, щоб бути справжніми.

– Я нещодавно застудився, й лікар прописав мені вітаміни. Я вживав лиш те, що він прописав мені. Чом би це я мав вживати те лайно?

– Тому що були поранені.

Запало коротке мовчання.

– Звідки ви це знаєте? – запитав Вуді.

– Лікар вашої команди сказав. У вас запалення сухожилля руки. І обірвана зв’язка в плечі.

– Я встряв у бійку весною. І мене побили поліцаї! Але це було вісім місяців тому.

– Не вішайте мені локшини на вуха, Вуді! – урвав його комісар.

– Це правда, присягаюся!

– Та невже? І ви не перетренувалися влітку? В мене ось звіт спортивного лікаря, де мовиться, що, з огляду на постійний біль, він послав вас зробити УЗД руки, і виявилося, що у вас чималеньке запалення сухожилля, яке виникло внаслідок повторення одноманітних рухів.

Вуді відчув, що йому кінець. Очі наповнилися слізьми.

– Це правда, лікар хотів, щоб я покинув грати на якийсь час, – пояснив він. – Та я відчував, що зможу грати в команді й далі. Я знаю моє тіло! Після чемпіонату я підлікувався б. Гадаєте, я утнув таку дурницю й уживав би допінг перед півфіналом чемпіонату?

– Авжеж, – відказав комісар. – Тому що вам було б надто боляче грати без знеболювального. Гадаю, перед іграми ви вживали талацен. Усі знають, що це ефективний препарат, його сліди досить швидко зникають у крові. Мені здається, ви добре з ним знайомі й думали собі, що як заздалегідь перестанете вживати його перед фіналом чемпіонату, то допінговий контроль нічого не покаже. Я не помиляюся?

Запало довге мовчання.

– Вуді, нащо ти вживав цю гидоту? – врешті запитав Патрик.

– Ні, клянуся! Лікар міг помилитися, коли я занедужав!

– Лікар не прописував тобі талацену, Вудро, – відказав комісар. – Ми перевірили. Тільки вітаміни.

– То помилився фармацевт, що готував пігулки!

– Годі, Вудро! – звелів ректор. – Ви зганьбили наш університет.

Він зняв зі стіни рамку з чільною сторінкою університетського часопису, де була фотографія Вуді, й кинув її до смітниці.

Патрик Невіль обернувся до ректора.

– Що ви хочете робити з цим усім?

– Ми вже порадилися. Як ви розумієте, ситуація винятково серйозна. Правила Ліги передбачають вилучення гравця з команди, а згідно з правилами Медісонського університету його відрахують із числа студентів.

– Ви вже підписали угоду з «Петріотс» із Нової Англії? – запитав комісар.

– Ні.

– Тим ліпше, а то вони могли вимагати від нас відшкодування збитків за підрив їхнього іміджу.

Запало гнітюче мовчання, потім слово взяв комісар.

– Пане Невілю, я довго розмовляв із ректором. Якщо ця справа випливе на поверхню, репутація Медісона буде непоправно заплямована, та й чемпіонату теж. Усі в захваті від спритності Вуді. Та якщо вболівальники дізнаються, що він уживав допінг, для нас це буде страшним і непоправним ударом, а ми хочемо за будь-яку ціну уникнути такої ситуації. Та ми не можемо заплющити очі…

– То що ви пропонуєте?

– Прийнятний для всіх компроміс. Скажіть, що Вуді травмувався. Мовляв, серйозно травмувався й не може більше грати. За це Ліга не підніматиме цієї справи, і репутація Медісона залишиться бездоганною. Водночас дисциплінарна рада університету не покарає Вуді, і він зможе завершити навчання.

– І довго він не зможе грати?

– Він ніколи не гратиме.

– Таж якщо він не гратиме, його не візьме жоден клуб НФЛ.

– Пане Невілю, бачу, ви ще не зрозуміли, яка серйозна ця ситуація. Якщо ви відмовитеся, ми розпочнемо дисциплінарну процедуру, і всі про все дізнаються. Внаслідок цієї процедури Вудро буде виключено з команди і, відповідно, з університету. Ви можете подати скаргу, але програєте, бо результати тестів незаперечні. Я надаю вам змогу поховати цю історію просто зараз. За взаємною згодою. Репутацію «Титанів» буде врятовано, і Вуді зможе закінчити навчання.

– Але його футбольній кар’єрі буде край, – уточнив Патрик.

– Авжеж. Якщо вас улаштовує цей компроміс, даю вам двадцять чотири години на те, щоб скликати прес-конференцію й заявити, що Вуді травмувався під час тренування й більше ніколи не гратиме у футбол.

Комісар вийшов із кімнати. Вуді затулив обличчя долонями, він був у відчаї. Патрик із Гіллелем лишилися самі.

– Патрику, – сказав Гіллель, – треба якось цьому зарадити! Це якась дурня!

– Гіллелю, він не повинен був уживати талацен.

– Та він ніколи не вживав цього лайна!

– Гіллелю, я сумніваюся, що фармацевт помилився, коли давав йому вітаміни. Та й травми в нього серйозні.

– Зрештою, навіть якщо він і вживав той талацен, то це просто знеболювальне!

– Ліга заборонила цей препарат.

– Ми можемо подати скаргу!

– Ти ж чув, що він програє. Я це знаю, і ти теж. Це для нього єдиний шанс закінчити університет. Якщо він подасть скаргу, вся ця халепа випливе на поверхню. Він втратить усе: з університету його витурять, і його не прийме жоден інший навчальний заклад. Хлопчина він перспективний, тому нехай закінчує навчання. Принаймні завдяки цьому компромісу він порятує свою голову.

Тут із кабінету вийшов Вуді й зупинився перед Гіллелем і Патриком. Потім сказав, утерши сльози зворотним боком долоні:

– Скарги подавати не будемо. Не хочу, щоб про це дізналися всі. Не хочу, щоб дізналися дядечко Сол і тітонька Аніта. Мені буде дуже соромно, якщо вони дізнаються правду. Не хочу заплямувати їх.

Наступного дня Патрик зібрав прес-конференцію.

– Пані й панове, хочу сповістити вам, що Медісонський університет і команда «Титанів» зазнали непоправної втрати. Наш багатообіцяючий капітан, Вудро Фінн, дістав тяжку травму під час одиночного тренування в спортивному залі. У нього розрив зв’язок плеча, і, можливо, він більше не зможе грати у футбол. На його місце призначать нового капітана. Ми бажаємо Вуді швидкого одужання й усіляких успіхів у його новій кар’єрі.

На прохання Вуді ми зберігали таємницю. Крім Патрика Невіля, правду про кінець його кар’єри знали Гіллель, Александра, Коллін і я.

Того дня, коли відбулася прес-конференція, дядечко Сол і тітонька Аніта подалися до Медісона і перебували там кілька днів. Не знаючи про справжні причини того, що сталося з Вуді, вони щосили намагалися вилікувати його. «Ми поставимо тебе на ноги», – обіцяв дядечко Сол. Вуді казав, що він надто вже зле почувається, щоб повернутися у футбол. Тітонька Аніта наполягла на рентгені, що показав серйозні ушкодження: зв’язки плеча і руки були запалені, а ехографія виявила навіть надрив сухожилля.

– Вуді, янголе мій, як міг ти грати в такому стані? – вигукнула тітонька Аніта.

– Тим-то я й не граю.

– Я не фахівець у цій царині, – сказала вона, – та попрошу поради в колег із лікарні Джона Гопкінса. Не думаю, що це непоправне. Треба вірити в краще, Вуді!

– Я вже ні в що не вірю. І бажання ні до чого нема.

– Що з тобою коїться, мій великий хлопчику? – стурбовано запитав дядечко Сол. – У тебе такий пригнічений вигляд. Навіть якщо ти втратиш кілька місяців, усе одно є надія, що тебе візьме якийсь клуб.

Хоч Вуді й зізнався, що травмувався під час літніх тренувань, він усе ж таки присягався, що не вживав талацену. Проте результати рентгену викликали сумнів у тому, що він міг брати участь у матчах без допінгу. Він пояснював це тим, що спортивний лікар усе переплутав, коли виписував йому вітаміни.

– Його історія купи не держиться, – сказав я Александрі. – Він насилу тримає виделку за столом. Я оце і справді гадаю, що він вживав той талацен.

– А нащо йому брехати нам?

– Може, йому соромно.

Вона спохмурніла.

– Сумніваюся.

– А певно, ти сумніваєшся! Ти все простила б йому! Годі вже з ним панькатися!

– Ти ревнуєш мене до нього, Маркі?

Я вже шкодував, що ляпнув таке.

– Та ні, – невпевнено буркнув я.

– Маркусику, обіцяю тобі: якщо ти втратиш сім мільйонів доларів і футбольну кар’єру через безрукого лікаря, який переплутав медикаменти, то матимеш право на таку увагу, як оця, що її я виявляю зараз Вуді.

*

Університету Вуді так і не закінчив.

На зимових вакаціях, що настали після його виключення з «Титанів», ми з Гіллелем намагалися підбадьорити Вуді, проте марно. Коли розпочалося навчання, він, похнюпившись, приїхав у Медісон, але так і не зважився заїхати в студентське містечко. Побачивши перші будинки, він зупинив авто.

– Що ти робиш? – запитав його Гіллель, який був у салоні.

– Не можу я…

– Що не можеш?

– Нічого не можу… – видихнув він, показавши на стадіон Сола Ґольдмана, що височів перед ними.

Він вийшов з авто.

– Їдь собі, – сказав він Гіллелеві. – Я потім прийду. Хочу трохи прогулятися.

Гіллель послухався, не зовсім розуміючи його. Вуді так і не прийшов. Йому потрібна була любов і ніжність – він подався до автозаправки і знайшов притулок у Коллін.

Більше він її не покидав. Жив у неї й цілими днями працював на автозаправці. Тепер у неї були підстави перебувати в Медісоні, інакше вона б уже поїхала відтіля.

Гіллель щодня приїздив до нього. Привозив конспекти й умовляв не кидати навчання, адже до закінчення було недовго.

– Вуді, ще кілька місяців – і навчанню кінець. Не проґав цього шансу…

– Немає вже в мене відваги, Гіллелю. Не вірю я в себе. Ні в що більше не вірю.

– Вуді… ти приймав допінг?

– Ні, Гіллелю. Присягаюся тобі. Тим-то й не хочу повертатися в цей брехливий університет. Не хочу нічого від них, вони мене знищили.

За декілька тижнів по тому, в четвер 14 лютого, Вуді вирішив востаннє піти до університету в Медісоні й забрати свої речі з кімнати, де він мешкав із Гіллелем.

Коллін позичила йому своє авто, і він поїхав до університетського містечка ввечері. Спробував зателефонувати Гіллелеві, та марно. Певне, той сидів у бібліотеці.

Вуді постукав у двері кімнати. Ніякої відповіді. У нього ще був ключ: він дістав його з кишені, обернув у замковій шпарині й відімкнув двері. Кімната була порожня.

Його раптом огорнув сум. Він сів на ліжку й роззирнувся. На мить заплющив очі й побачив гожу сонячну днину, університетське містечко, він гуляє з Гіллелем і Александрою, яка привертає всі погляди. Посидівши отак, він відкрив велику валізу, яку приніс із собою, і почав кидати туди свої лахи: кілька книжок, світлини, що висіли на стіні, улюблену лампу, яку він привіз із Оук-Парку, кросівки, в яких пробіг стільки кілометрів. Потім відчинив шафу, де зберігалися його й Гіллелеві речі. Три горішні полиці були напхані його одягом. Він позабирав його. Потім відступив на декілька кроків і озирнув відчинену шафу, бо його враз опосів невимовний смуток: уперше він самохіть покидав Гіллеля.

Отак розглядав він полиці, аж йому здалося, мовби на нижній полиці, яка належала Гіллелеві, лежить щось незвичайне. Він підійшов ближче і вгледів паперову торбинку, заховану за стосами одягу. Хтозна й чому, але йому закортіло поглянути, що там, – чомусь та річ привернула його увагу. Він відсунув лахи, дістав торбину і розгорнув її. Потім страшенно зблід і відчув, як долівка попливла в нього під ногами.

28

Дядечко Сол приїздив до моїх батьків у Монклер усього два рази.

Знаю це, бо моя матінка довгенько скаржилася, що і ноги його в нас ніколи не було. Не раз я чув, як вона сварилася через це з моїм батьком, надто ж як ми влаштовували родинні свята.

– Послухай, Натане, твій брат і носа сюди не показує! Тебе це не дивує? Він навіть нашого помешкання не бачив.

– Та я показував йому світлини, – намагався заспокоїти її батько.

– Не роби з мене дурепу, прошу тебе!

– Деборо, ти знаєш, чому він не приїздить у гості.

– Тим-то й нервує це мене, що знаю! Ви просто подуріли з вашими оцими родинними історіями!

Довго не знав я, що має на увазі моя матінка. Часом встрявав до їхніх суперечок.

– А чому дядечко Сол не хоче до нас приїздити?

– Це не має значення, – щоразу казала матінка. – Дурня це все.

Уперше він приїхав до нас у червні 2001 року, коли помер дідусь. Коли бабуся зателефонувала, дядечко раптом завітав до нас.

Вдруге це сталося в четвер 14 лютого 2002 року, коли його покинула тітонька Аніта.

Того дня опівдні я приїхав до Монклера. Був День святого Валентина, і я подався з університету, щоб вечір і ніч перебути з Александрою. Оскільки я вже якийсь час не бачив батьків, то заїхав у Монклер, щоб обняти їх і побути з ними бодай часину.

Приїхавши, побачив, що коло хати стоїть дядечкове авто. Я увійшов досередини, і в дверях мене перепинила матінка.

– Що тут робить дядечко Сол? – занепокоєно спитав я.

– Маркі, любий, не йди до кухні.

– Та що тут коїться?

– Ну, тітонька Аніта…

– Що тітонька Аніта?

– Покинула твого дядечка. Пішла.

– Пішла? Як це пішла?

Я хотів було зателефонувати Гіллелеві, та мати відрадила мене.

– Не треба ще й Гіллеля залучати до цього, – сказала вона.

– Та що тут коїться?

– Я все тобі поясню, Маркі, обіцяю. Дядечко пробуде тут вихідні, мешкатиме в твоїй кімнаті, якщо ти не проти.

Я хотів було привітатися з ним, обняти, але крізь прочинені двері кухні побачив, що він плаче. Великий, непереможний, усемогутній Сол Ґольдман плакав.

– Тобі ліпше піти до Александри, – прошепотіла матінка. – Гадаю, дядечкові потрібен спокій.

Я не пішов, а просто-таки дременув звідтіля. Утік із Монклера не тому, що так порадила мені матінка, а тому, що бачив, як плаче мій дядечко. Він був просто Самсоном, хоч здавався таким могутнім. Йому досить було обтяти волосся.

Отож подавсь я до тієї, з якою мені завжди було добре. До Александри, моєї коханої дівчини. Я знав, що вона не любила того дурнуватого Дня святого Валентина, тому влаштував їй вечір без вечері із п’ятьох страв і букета червоних троянд. Забрав її простісінько зі студії, де вона записувала чергові композиції на пробу, й ми замкнулися в номері «Волдорф Асторїї», дивилися фільми, кохалися й замовляли їжу в номер. У її обіймах я почувався захищеним од усього, що коїлося на білому світі.

Того ж таки вечора 14 лютого 2002 року Вуді сидів на ліжку й чекав, коли повернеться Гіллель. Була вже двадцять друга година, коли той прийшов. «А нехай тобі, Вуді, ти так налякав мене!» – аж підскочив Гіллель, відчинивши двері. Вуді нічого не відповів. Він тільки дивився на нього. «Вуді, з тобою все гаразд?» – знову запитав Гіллель.

Вуді показав на торбину, що лежала коло нього.

– Навіщо?

– Вуді… я…

Вуді наскочив на нього і згріб за комір. Потім брутально притиснув до стіни.

– Навіщо?! – загорлав він.

Гіллель зухвало глянув йому у вічі.

– Удар мене, Вуді. Це все, що ти вмієш робити…

Якусь мить Вуді тримав його отак, зціпивши зуби, здригаючись усеньким тілом і замірившись кулаком. Потім страшенно заволав і побіг. Вискочив на паркувальний майданчик і сів у авто Коллін. Рвонув з місця, аж шини завищали. Йому потрібно було з кимсь побалакати, і єдиний, про кого він подумав, був Патрик Невіль. Тож він подався до Мангеттена. Хотів було зателефонувати йому, та телефон був відключений.

Була двадцять третя година, коли він зупинився перед Патриковим будинком. Поставив авто по один бік вулиці, перебіг на протилежний бік, ні на що не звертаючи уваги, і вдерся до будинку. Його перепинив консьєрж.

– Мені треба до Патрика Невіля, терміново.

– Він чекає на вас?

– Зателефонуйте! Зателефонуйте йому, заради бога!

Консьєрж зняв слухавку.

– Доброго вечора, пане, перепрошую за клопіт, тут до вас пан…

– Вуді, – сказав Вуді.

– Пан Вуді… добре.

Консьєрж поклав слухавку і кивнув Вуді на ліфт. Піднявшись на двадцять третій поверх, хлопець кинувся до дверей Невіля. Патрик побачив його крізь вічко і відчинив, перш ніж він подзвонив.

– Що сталося, Вуді?

– Мені треба поговорити з тобою.

У Патриковому погляді він помітив вагання.

– Може, я заважаю…

– Ні, що ти, – відказав Патрик.

Вуді здавався схвильованим, тому Патрик не міг лишити його в такому стані. Він попросив його ввійти і запровадив до вітальні. Щойно ввійшовши, Вуді побачив стіл, накритий до Валентинового свята, зі свічками, великим букетом троянд, шампанським у відерці й двома повними келихами, до яких ніхто не доторкнувся.

– Патрику, мені дуже шкода, я не знав, що в тебе гості. Я ліпше піду.

– Не раніше, ніж розповіси мені, що сталося. Сядь.

– Але ж я завадив тобі…

– Не переймайся, – перепинив його Патрик. – Ти добре зробив, що прийшов. Зараз я дам тобі щось випити, і потім все мені розкажеш.

– Я хочу кави.

Патрик вийшов до кухні, покинувши Вуді у вітальні. Роззирнувшись довкруги, він угледів жіночий жакет і сумочку у фотелі. Патрикова подруга, подумав собі Вуді. Мабуть, ховається в сусідній кімнаті. Він і не знав, що в Патрика хтось є. Аж йому здалося, ніби він упізнає той жакет. Він спантеличено підвівся й підійшов ближче. У сумочці він побачив гаманець, дістав його і відкрив. Узяв першу-ліпшу кредитну картку і відчув, як його мало не знудило. Це було неймовірно. Тільки не вона. Він хотів упевнитися в цьому, тож метнувся до кімнати. Тієї миті з кухні вийшов Патрик. «Куди ти, Вуді? Зачекай!» Він поставив тацю з двома чашками кави і побіг за ним. Та Вуді вже вибіг у коридор і гарячково відчиняв двері до покоїв. І в Патриковій спальні він урешті побачив її, тітоньку Аніту.

– Вуді? – вигукнула вона.

Він стояв і не міг слова мовити. Патрик підійшов до нього.

– Це не те, що ти думаєш, – сказав він. – Ми тобі все пояснимо.

Вуді відіпхнув його з дороги і вибіг з кімнати. Тітонька Аніта кинулася за ним.

– Вуді! – вигукнула вона. – Вуді! Благаю тебе, зупинися!

Щоб не чекати ліфта, він помчав східцями. Вона поїхала ліфтом. Поки він спустився на перший поверх, вона вже чекала його там. Обняла його.

– Вуді, янголе мій, зачекай!

Він видерся з її обіймів.

– Облиш мене! Хвойда!

Він побіг, волаючи:

– Я все розкажу Солові!

Вона побігла за ним.

– Вуді, благаю тебе!

Він вибіг із будинку, опинився на тротуарі й, навіть не роззирнувшись навсібіч, помчав через дорогу до свого автомобіля. Йому хотілося поїхати далеко-далеко. Тітонька Аніта побігла за ним, не помітивши ваговоза, що мчав на повній швидкості, й він врізався в неї.

Частина третя

Книга Ґольдманів

(1960–1989) 

29

Цілісінький квітень я давав лад у домі мого дядечка. Спершу впорядковував папери, що трапляли на очі, а потім узявся до ґрунтовного загального прибирання.

Щоранку покидав я мій рай у Бока-Ратоні, щоб, проїхавши джунглі Маямі, опинитися нарешті на затишних вулицях Коконат Ґров. Щоразу, як я зупинявся перед будинком, у мене було таке враження, наче дядечко Сол і досі там, наче він чекає мене на терасі, як робив віддавна. Мене раптово вражала реальність замкнених на ключ дверей, які треба було відмикати, і в домі, де, хоч там прибирала служниця, яка регулярно навідувалася, панував дух пустки.

Я почав із найлегшого – з одягу, рушників, кухонного начиння, яке поскладав у коробки і віддав благодійним організаціям. Потім настала черга меблів, а це було складніше: хоч крісло, хоч ваза, хоч шафа – всі вони щось нагадували мені про дядечка. Він не зберіг нічого на згадку про Оук-Парк, та за ці п’ять років, коли я збув у нього стільки часу, в мене назбиралося чимало власних спогадів.

Потім були світлини й особисті речі. У шафах я знайшов цілі коробки родинних світлин. Я поринув у ті знімки, наче в криницю часу, почуваючи якесь аж щастя від зустрічі з Балтиморськими Ґольдманами, яких більше не було на світі. Та що більше я їх переглядав, то більше запитань у мене виникало.

Вряди-годи я відривався від того діла і телефонував Александрі. Вона рідко відповідала. Коли вона робила це, ми мовчали. Вона брала слухавку, і я казав:

– Вітаю, Александро.

– Вітаю, Маркусе.

І більш нічого. Гадаю, нам так багато треба було сказати одне одному, що ми не знали, з чого починати. Сім довгих років ми розмовляли кожнісінького дня. Стільки вечорів збули ми в розмовах! Стільки разів, коли я витягав її повечеряти десь у місті, ми залишалися останні в ресторані й знай балакали, поки кельнери замітали залу й готувалися замикати двері! І якщо нам так довго бракувало одне одного, то з чого повинні були ми починати, щоб розповісти про своє життя? Звісно ж, із мовчання. З отого довгого, майже магічного мовчання. Мовчання, що, наче обслона, огортало колись рану від Скоттової смерті. Я сідав на терасі або під козирком дому в Коконат Ґров й уявляв Александру в її вітальні в Беверлі-Гіллс, коло панорамних вікон, з яких відкривався неозорий краєвид Лос-Анджелеса.

Якось я все-таки порушив те мовчання.

– Я хочу бути з тобою, – сказав я їй.

– Чому?

– Бо я люблю твого пса.

У слухавці пролунав сміх.

– Дурнику!

Знаю, що, промовивши те слово, вона всміхнулася. Як завжди бувало, коли я корчив перед нею дурника.

– Як Дюк?

– Добре.

– Мені його бракує.

– Йому тебе теж.

– Може, якось мені пощастить знову його побачити.

– Може, й так, Маркі.

Я думав собі, що поки вона мене називає Маркі, то є ще надія. Потім я почув, як вона схлипнула. Я зрозумів, що вона плаче. Гнівався на себе, що так засмутив її, та не міг від неї відмовитися.

Раптом у слухавці почувся гамір, було чути, як відчинилися двері. Потім пролунав чоловічий голос, то був Кевін. Вона відразу ж поклала слухавку.

По-справжньому побалакали ми з нею за тиждень, після того як я знайшов у дядечка Сола статтю в «Медісон Дейлі Стар», присвячену Вуді, а ще там була його світлина разом з Гіллелем, дядечком Солом і тітонькою Анітою.

Я послав їй повідомлення: «Маю до тебе важливе запитання щодо навчання в Медісоні».

Вона зателефонувала мені за кілька годин. Була в автомобілі, я ще подумав собі, чи не навмисне вона поїхала з дому, щоб спокійно побалакати зі мною.

– Ти хотів про щось запитати мене, – сказала вона.

– Атож. Хотів дізнатися, чому ти заборонила мені вступати до Медісона, а Вуді й Гіллелеві – ні?

– Оце таке твоє важливе запитання, Маркусе?

Я не любив, коли вона називала мене Маркусом.

– Так.

– Маркусе, хіба ж я знала, що вони подалися навчатися до Медісона через мене? Я й справді зраділа, побачивши їх у студентському містечку. Відколи ми зустрілися в Гемптонсі, я почала до них дуже ніжно ставитися. Коли ми сходилися втрьох, у тому було щось надзвичайно сильне, тож поза лекціями я більшість часу переводила з ними. І тільки згодом виявила їхнє суперництво.

– Суперництво?

– Маркі, ти це добре знаєш. Поміж ними виникло щось на зразок суперництва. Цього неможливо було уникнути. Пам’ятаю, як наполегливо тренувався Вуді, вступивши до Медісона. Після лекцій його завжди можна було знайти на футбольному полі. А як не на футбольному полі, то в лісі коло студентського містечка, де він бігав як несамовитий. Пам’ятаю, якось я запитала: «Послухай, Вуді, нащо ти робиш це все?» І він відказав: «Щоб стати найкращим». Довгенько довелося мені прожити, щоб зрозуміти: не у футболі хотів він стати найкращим, а в очах твого дядечка і тітоньки.

– Від кого кращим?

– Від Гіллеля.

І вона розповіла мені про ті випадки їхнього суперництва, про які я не знав. Наприклад, якось Гіллель запропонував Александрі піти з ним і з Вуді на концерт гурту, який ми дуже любили, він саме був на гастролях у тім краю. Прийшовши ввечері до входу в концертну залу, вона побачила там тільки Гіллеля. Він сказав, що Вуді затримується на тренуванні, тому вони провели той вечір удвох. Наступного дня вона зустріла Вуді й сказала:

– От шкода, що ти вчора не прийшов на концерт. Там було так добре.

– На який концерт? – запитав він.

– А Гіллель хіба не казав тобі?

– Ні. Про що річ?

За кілька днів по тому в університетському кафетерії Гіллель сів коло неї зі своєю тацею й навпрямки запитав:

– Послухай, Александро, якби тобі довелося обирати друга і вибір був би поміж мною й Вуді, то кого б ти обрала?

– Дивне запитання! – сказала вона. – Жодного з вас. Ліпше бути друзями. Бо це все зіпсує. Я воліла б лишитися старою панною.

– А Вуді? Ти любиш його?

– Я дуже люблю Вуді, авжеж. Чому ти питаєш про це?

– Ти любиш його чи кохаєш?

– Гіллею, йди ти знаєш куди!

А потім якось у бібліотеці й Вуді запитав у неї:

– Що ти думаєш про Гіллеля?

– Я добре ставлюся до нього, а що?

– У тебе якісь почуття до нього?

– Послухай, чому ти питаєш про це?

– Просто так. Таке враження, наче ви дуже близькі.

Вони наче відкривали для себе поняття переваги. Такі вони були схожі один до одного, такі нерозлучні, а тепер відкрили, що в стосунку до інших людей не можуть бути одним цілим, а можуть бути двома різними особистостями. Александра розповіла мені, що вони вирішили проекспериментувати з цим принципом переваги і спробували дізнатися, кому з них надає перевагу Патрик Невіль. З ким він більше спілкуватиметься? Біля кого сяде, коли вони вечерятимуть разом? Хто більше привертатиме його увагу, а хто менше?

Як гадала Александра, Патрик надавав перевагу Гіллелеві. Він захоплювався його розумом, його влучними судженнями. Патрик часто запитував, що він думає про поточні справи, економіку, політику, кризу на Близькому Сході й ще багато про що. Коли Гіллель говорив, Патрик слухав. Звісно ж, він цінував і Вуді, але це був не той рівень стосунків, що з Гіллелем. Бо від Гіллеля він був просто-таки в захваті.

З нагоди матчу, де «Титани» грали проти Нью-Йоркського університету, Патрик у неділю запросив Вуді до себе додому.

Вони довгенько пробули разом, розмовляли і смакували віскі. Вуді не розповів про ту зустріч Гіллелеві. Той довідався про це від Александри, коли вона обмовилася під час якоїсь балачки.

– А, то Вуді був у тебе вдома в неділю? – запитав Гіллель.

– А ти хіба не знав?

Гіллель страшенно розгнівався.

– Не можу повірити, що він таке вчинив зі мною!

Александра спробувала його заспокоїти.

– Невже це так важливо? – запитала вона.

Він так люто зиркнув, наче вона ляпнула якусь дурню.

– Авжеж. Чому ти не попередила мене?

– Попередила про що? – роздратовано запитала вона. – Можна подумати, наче я твою дівчину заскочила з кимось іншим і не сказала тобі.

– Я думав, ми все кажемо одне одному, – похмуро буркнув він.

– Послухай, Гіллелю, облиш цю комедію, добре? Я не відповідаю за те, кажете ви з Вуді один одному про щось чи ні. Це не моє діло. Та й сам ти ходив зі мною на концерт, а його не запросив.

– Це не одне й те саме.

– Та невже? І чому?

– Тому…

– Ох, Гіллелю, позбав мене від ваших з’ясувань стосунків з Вуді.

Але Гіллель не заспокоївся. Він вирішив, що як Вуді потайці зустрічається з Патриком, то він може робити те саме. Якось Александра сиділа з Вуді в кафетерії, аж побачила, як з адміністративного корпусу вийшли Патрик з Гіллелем. Вони приязно потиснули один одному руки, й Патрик попрямував до авто.

– Що мій батько робив тут того дня? – запитала Александра, зустрівшись якось із Гіллелем у кафетерії. – У вас був такий вигляд, наче ви обговорювали щось дуже важливе.

– Та нічого, то була просто зустріч.

– Ти ба, а я й не знала.

– Ти всього не знаєш.

– А з якого приводу була та зустріч?

– З приводу п’ятниці.

– А що має статися у п’ятницю?

– Та нічого. Це конфіденційне.

Того дня Вуді дуже засмутив Александру: погляд його був заразом сумний і невинний, і її серце просто-таки розривалося. Вона почувала неприязнь до Гіллеля: адже він узяв гору над Вуді. Його вподобав Патрик, отже, він виграв. Що ще йому треба було? Вона. Він хотів її, її саму, та тоді вона цього ще не збагнула. Через дванадцять років вона сказала мені під час телефонної розмови:

– Оті кілька епізодів, принаймні поки вони навчалися в Медісоні, були дрібницями. Їхня дружба завжди перемагала. Сталося щось потім, та я не знаю, що саме. Гадаю, це було пов’язане зі смертю твого дідуся…

– Що ти хочеш сказати?

– Гіллель виявив щось пов’язане з Вуді, й це страшенно його вразило. Не знаю, що саме. Пам’ятаю, влітку після смерті твого дідуся ви подалися до Флориди, щоб допомогти бабусі, й після повернення він зателефонував мені. І сказав, що його ошукали. Але так і не пояснив, про що річ.