Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

– Ні, тату, повір у мене бодай раз, прошу тебе!

– Він сказав, що знайде для наших грошенят краще застосування, вкладе їх деінде, щоб вони приносили зиск. Мушу зізнатися, я трохи занепокоєний…

– Нехай він не пхає носа не в своє діло! Чому ти не довіряєш мені? Я теж можу орудувати справами незгірш від нього!

Гадаю, в мого батька взяло гору самолюбство. Він вирішив і хотів, щоб поважали його рішення. Тож він наполягав на своєму. Може, з переконаності, може, задля того, щоб піти наперекір братові, – цього вже не дізнається ніхто. Дідусь не наполягав, либонь, боявся, що образить його.

Коли моя матінка розповідала про це в салоні авто, на думку мені сплив один дитячий спогад. Мені було тоді сім років. Я прибіг із вітальні до кухні, волаючи: «Мамо, мамо! Там дядечка Сола показують у телевізорі!» То була перша його гучна справа, початок його слави. Коло нього на екрані був і його клієнт, Домінік Пернель. Пам’ятаю, кілька тижнів я гордо розповідав усім, хто хотів слухати, що в газетах писали про дядечка Сола і татового начальника. Та я не знав, що Домініка Пернеля затримала Комісія з безпеки біржових операцій SEC^[7] після того, як він підробив звітність «Гаєндрасу», щоб співробітники компанії повірили в процвітання їхньої фірми, й у такий спосіб продав їм на мільйони доларів своїх акцій. Нью-Йоркський суд дав йому за це сорок три роки ув’язнення.

Після його арешту акції «Гаєндрасу» упали, знецінившись у п’ятнадцять разів. Компанію придбала за безцінь велика німецька фірма, що існує досі. Сімсот тисяч доларів мого батька й дідуся варті були тепер 46 666,66 долара. Балтимори стали карою для мого батька. Їхній дім, автомобілі, Гемптон, їхні вакації у Вістлері, святкування Днів подяки, апартаменти в Буенавісті, приватний патруль в Оук-Парку, що підозріливо дивився на нас, – усе нагадувало йому, що він програв, а брат його процвітає.

*

Того дня в червні 2011 року після розмови з матінкою я зателефонував дядечкові Солові. Здається, він радий був мене чути.

– Я оце снідав із мамою, – сказав я. – Вона розповіла мені про продаж компанії «Гаєндрасу» й про те, як тато втратив свої й дідусеві гроші.

– Дізнавшись, що він купив ті акції, я щосили намагався вмовити його їх продати. Після краху твій батько докоряв мені за те, що я не пояснив йому до пуття ситуацію. Але зрозумій, що на тоді Домінік Пернель уже перебував під слідством Комісії з біржової безпеки, він звернувся до мене по захист, тож я знав, що він збрехав своїм співробітникам і перепродав їм свої акції. Я не міг сказати цього твоєму батькові: я знав, яке розвинене в нього почуття справедливості, він обов'язково всіх попередив би. Адже вони, як і він, теж уклали свої гроші в ті кляті акції. Та якби це випливло, якби Комісія дізналася, що я сказав це твоєму батькові, то до в'язниці запроторили б і діда, і твого батька, й мене. Я міг тільки благати його, щоб він їх продав, але він і слухати не хотів.

– А дідусь гнівався на тата?

– Хтозна. Він завжди казав, що ні. Після цього в «Гаєндрасі» сталося скорочення штатів, але твій батько, на щастя, зміг утриматися на роботі. Зате дідусь втратив усі свої гроші на старість. Відтоді допомагав йому я.

– Ти допомагав йому, бо ви посварилися? З почуття провини?

– Ні, я допомагав, тому що він мій батько. Тому що в нього й шеляга не лишилося. Тому що мої гроші я здобув завдяки йому. Не знаю, що сказала твоя мати з приводу нашої сварки, та правда в тому, що то було страшенне непорозуміння, а я був надто дурний і занадто гордий, щоб залагодити це. Це в нас із твоїм батьком спільна риса: ми не хочемо слухати розумних порад.

– Бабуня казала, це через те, що ти встряв до боротьби за громадянські права.

– Та я насправді й не встрявав.

– А та світлина, що була на обкладинці ілюстрованого часопису?

– Я брав участь лише в одній демонстрації, щоб зробити приємність Анітиному батькові, який був запеклим активістом. Ми з твоєю тітонькою були в перших лавах поруч із ним, нам не поталанило, то ми й потрапили на ту світлину. Ото й усе.

– Як це? Не втямлю, їй-богу. Бабуня казала, ти весь час із ними мандрував.

– Вона не все знає.

– То що ж ти тоді робив? І чому дідусеві здавалося, ніби ти так гаряче узявся захищати громадянські права? Ви ж дванадцять років по тому не спілкувалися!

Дядечко Сол уже хотів було пояснити мені все, аж пролунав дзвінок у двері. Він відклав слухавку, щоб відчинити, і я почув жіночий голос.

– Маркі, – сказав він, знову взявши слухавку, – я мушу покинути тебе, хлопче.

– Це Фейт?

– Ага.

– У тебе є щось із нею?

– Ні.

– Ти міг би сказати мені, якщо це так. У тебе ж є право бачитися з жінкою.

– Нічого в нас із нею немає, Маркі. Ні з нею, ні ще там із кимось. Я просто не маю такого бажання. Тільки твою тітоньку я кохав і завжди її кохатиму.

36

Коли я повернувся до Бока-Ратона після двох днів у Нью-Йорку, видно було, що я дуже змінився. Сталося це на початку травня 2012 року.

– Що з вами таке, друже мій? – насилу вгледівши мене, спитався Лео.

– Ми з Александрою цілувалися. У мене вдома, в Нью-Йорку.

Він розчаровано скривився.

– Сподіваюся, це сприятиме просуванню роботи над романом.

– Ох, не радійте так, Лео.

Він усміхнувся.

– Радий за вас, Маркусе. Я так вас люблю. Ви хороший хлопчина. Якби в мене була дочка, то я хотів би, щоб ви побралися з нею. Ви заслуговуєте на щастя.

Відколи ми зустрілися з Александрою в Нью-Йорку, я не мав жодної звістки від неї. Двічі намагався зателефонувати, та марно.

Не маючи ніяких новин, я спробував пошукати їх в інтернеті. На офіційній Кевіновій сторінці у Фейсбуку прочитав, що вони подалися до Кабо-Сан-Лукаса. Там були і світлини: вона сиділа на краю басейну, з квіткою в волоссі. Дуже недобре було з його боку виставляти отак прилюдно її приватне життя. Ті світлини потім опублікувало кілька таблоїдів. Я прочитав:

КЕВІН ЛЕЖАНДР СПРОСТОВУЄ ЛИХІ ЧУТКИ, ПУБЛІКУЮЧИ СВОЇ ФОТО З АЛЕКСАНДРОЮ НЕВІЛЬ НА ВАКАЦІЯХ У МЕКСИЦІ.

Мене це страшенно вразило. Нащо було цілуватися зі мною, а потім їхати з ним? Врешті мій агент переповів чутки про них.

– Ти знаєш уже, Маркусе? Поміж Кевіном і Александрою щось негаразд.

– Я бачив, які вони щасливі в Кабо-Сан-Лукасі.

– Ти бачив їхні світлини. Певне, Кевін хотів лишитися з нею наодинці, то запропонував туди помандрувати. Але віднедавна щось у них недобре стало, принаймні так кажуть. їй дуже не сподобалося, що він виклав ті світлини в соціальній мережі. Здається, вона відразу ж повернулася до Лос-Анджелеса.

У мене не було змоги перевірити, чи те, що казав мій агент, було правдою. Наступними днями ніяких новин я не мав. Я закінчував наводити лад у дядечковому домі. Перевізники позабирали решту меблів. Дивно було бачити той дім порожнім.

– Що ви будете з ним тепер робити? – запитав Лео, пройшовши кімнатами.

Я сказав, що продам будинок.

– Справді?

– Авжеж. Ви ж самі сказали: спогади в голові. Гадаю, ви маєте рацію.

Частина четверта

Книга Драми

(2002–2004) 

37

Балтимор

18 лютого 2002 року

Тітоньку Аніту ми поховали за чотири дні після тієї лихої пригоди на цвинтарі Форрест-Лейн. Зібралася ціла юрма людей. Було там багато облич, яких я й не знав.

У першому ряду стояли дядечко Сол із погаслим лицем і Гіллель, блідий і приголомшений. Він був мов примара, попід очима синці, вузол краватки зав'язаний сяк-так. Я говорив до нього, та він наче й не чув. Я торкався його, та враження було таке, наче він нічого не відчуває. Він був ніби під анестезією.

Я дивився, як домовина помалу опускається в могилу, й не міг у це повірити. Враження було таке, ніби все це нереальне. Ніби то була не моя тітонька Аніта, моя люба, найдорожча тітонька, в тій труні, що на неї ми кидаємо пригорщі землі. Я чекав, що вона з'явиться зараз і підійде до нас. Хотів, щоб вона пригорнула мене до себе, як бувало завжди, коли ще хлопчаком зустрічав я її на пероні в Балтиморі, й скаже: «Моє ти небожатко любе». Я тоді аж шарівся від щастя.

Тітонька Аніта загинула вмить. Ваговоз, що збив її, навіть не зупинився. Ніхто нічого не бачив. Принаймні недостатньо, щоб допомогти поліції, яка не знайшла жодних слідів. Коли її збили, Вуді кинувся до неї, намагався привести до тями, та вона вже була нежива. Зрозумівши, що вона мертва, він заволав із розпуки, пригортаючи її до себе. Патрик тим часом стояв на хіднику і не міг отямитися.

Поміж людьми, що стояли довкола могили, не було ні Патрика, ні Александри. Патрик не прийшов через те, що це сталося біля його дому, Александра – щоб не викликати скандалу через появу на похороні когось із родини Невілів.

Вуді стежив за нами здалеку, заховавшись за деревом. Спершу я думав, що його тут нема. Від самого ранку намагався зв’язатися з ним, та марно: телефон його був вимкнений. Постать його я помітив аж тоді, коли похорон закінчився. Я впізнав його навіть здалеку. Всі учасники похорону прямували до паркувального майданчика: їх запросили до будинку в Оук-Парку на поминальний обід. Я потихеньку почав скрадатися углиб цвинтаря. Вуді помітив мене і почав тікати. Я побіг за ним. Він наддав ходу, і я помчав як навіжений, огинаючи могили і ковзаючись у грязюці. Нарешті я таки наздогнав його, спробував ухопити за руку, та заточився і повалився додолу, потягнувши і його з собою. Ми гепнули на землю і покотилися мокрою пожухлою травою.

Він шалено пручався. Хоч був набагато дужчий за мене, я врешті сів на нього верхи і згріб за комір.

– Ох, ти ж чортяко, Вуді! – сказав я. – Облиш дурня клеїти! Де ти це запропав, га? Вже три дні тебе не видно. Ти не відповідаєш на телефонні дзвінки! Я вже думав, що ти загинув!

– Ліпше би я загинув, Маркусе!

– Нащо ти верзеш цю дурню?

– Тому що я убив її!

– Ти не вбив її! То був нещасний випадок!

– Облиш мене, Маркусе, прошу тебе.

– Вуді, що сталося того вечора? Що ти робив у Патрика вдома?

– Мені треба було з кимось поговорити. І тільки йому я міг звіритися. Прийшов до квартири, аж там у нього якесь побачення з нагоди Дня святого Валентина. Квіти на столі, шампанське. Він наполіг, щоб я лишився на трохи. Я зрозумів, що його гостя заховалася десь у покоях і чекає, коли я піду. Спершу це мене навіть потішило. А потім я побачив її жакет у фотелі у вітальні. Та гостя – то була тітонька Аніта.

Я вухам своїм не повірив. То, виходить, чутки, що ходили в Оук-Парку, були правдою. Тітонька Аніта покинула дядечка Сола задля Патрика.

– А що ж таке сталося, що ти побіг до Патрика об одинадцятій вечора? Знаєш, мені здається, ти не кажеш мені всього.

– Я посварився з Гіллелем. Замалим до бійки не дійшло.

Я уявити собі не міг, щоб Вуді з Гіллелем посварилися, а ще менше – щоб у них дійшло до бійки.

– А за що ви посварилися? – знову запитав я.

– Та ні за що, Маркусе. А тепер дай мені спокій. Покинь мене самого.

– Ні, я не покину тебе. Чому ти не зателефонував мені? Чому ти сказав, що міг звіритися лише Патрикові? Ти ж знаєш, що я завжди з тобою.

– Зі мною? Та невже? Давно вже все змінилося, Маркусе. У Гемптонсі ми дали клятву, пам’ятаєш? Ніхто з нас не претендуватиме на Александру. Зламавши ту присягу, ти зрадив нас. Ти обрав дівчину, а не Ватагу. Гадаю, того вечора ти трахався з нею. Щоразу, як ти її трахаєш, щоразу як торкаєшся її, ти зраджуєш нас, Маркусе.

Я чимдуж намагався вдавати, ніби нічого не чув.

– Не покину я тебе, Вуді.

Він вирішив здихатися мене. Хутко вхопив за горлянку, аж дихати несила стало. Я заточився, він видерся, повалив мене додолу, і я закашлявся.

– Забудь про мене, Маркусе. Я не повинен жити на світі.

І він побіг, я кинувся за ним, та тільки й устиг побачити, як він сів у авто з коннектикутськими номерами, й воно рвонуло з місця. За кермом була Коллін.

Я підкотив до будинку Балтиморів і зупинився. Вулиця була заставлена автомобілями гостей. Мені не хотілося заходити: вигляд у мене був неохайний, я геть спітнів, і вбрання було в грязюці.

Та й не хотілося бачити геть самотніх Гіллеля й дядечка Сола в оточенні тих співчутливих гостей, що запихаються тістечками і напханими ротяками повторюють стандартні фрази («Час лікує…», «Нам її бракуватиме», «Яка трагедія…»), перш ніж кинутися хутчій до столу, а то там усе розхапають.

Якусь хвилю я сидів у авто, розглядаючи спокійну вулицю й поринувши у спогади, аж побачив, як підкотило чорне «феррарі» з номерами штату Нью-Йорк – Патрик Невіль набрався зухвальства і таки приїхав. Він припаркувався коло протилежного хідника і якусь мить сидів у автомобілі, мене він не бачив. Урешті я вийшов і розлючено попрямував до нього. Угледівши мене, він теж вийшов надвір. Обличчя його було страшенно засмучене.

– Ох, Маркусе, – сказав він, – добре, що я бачу когось, хто…

Я не дав йому закінчити.

– Забирайтеся звідціля! – крикнув я.

– Та зачекай, Маркусе…

– Геть!

– Маркусе, ти ж не знаєш, що сталося. Дозволь пояснити…

– Геть звідціля! – заревів я. – Геть, вам нема чого тут робити!

Гості почули галас і повиходили з дому Балтиморів. До нас підбігла моя матінка і дядечко Сол. Незабаром надворі вже стояла ціла юрма роззяв із келихами в руках і стежила за нами, щоб не пропустити жодної подробиці зі сцени, де небіж свариться з коханцем своєї тітоньки. Коли я побачив обурений погляд моєї матінки і безсилі очі дядечка Сола, мені зробилося страшенно соромно. Патрик спробував пояснити ситуацію присутнім.

– Це не те, що ви думаєте! – повторював він. Та у відповідь отримував зневажливі погляди. Урешті він сів у авто і поїхав.

Усі позаходили до хати, я теж. На ґанку Гіллель, що, мов примара, спостерігав за тією сценою, глянув мені у вічі й мовив:

– Треба було затопити йому в рило.

Я сидів у кухні за столом. Марія плакала й накладала на таці закуски, а сестри-філіппінки вешталися туди-сюди, заносячи брудний посуд. Ще ніколи той дім не видавався мені таким порожнім.

*

Після похорону мої батьки побули в Балтиморі днів зо два, потім поїхали до Монклера. Я не хотів повертатися до університету, тож лишився в Балтиморі ще на трохи.

Щовечора розмовляв з Александрою. Щоб Гіллель не застукав мене, я казав, що хочу проїхатися трохи, і брав авто дядечка Сола. Купував каву в найближчому «Данкін Донатс», розташованому достатньо далеко від дому, щоб ніхто мене не бачив. Зупинявся на паркувальному майданчику, відкидав спинку сидіння й телефонував їй. Уже сам її голос зціляв мої рани. Я почувався дужчим, могутнішим, коли розмовляв із нею.

– Ох, Маркі, як хотілося б мені бути поруч із тобою.

– Знаю.

– Як там Гіллель із дядечком?

– Та так собі. Ти бачила свого батька? Він казав тобі про нашу сварку?

– Він усе розуміє, не турбуйся, Маркі. У всіх нерви напнуті в такій ситуації.

– Не міг він порати іншу жіночку, а не мою тітоньку?

– Маркі, він каже, що вони були просто друзі.

– Вуді сказав, що там був стіл, накритий до Дня святого Валентина.

– Аніта хотіла розповісти йому про щось дуже важливе. Воно стосувалося твого дядька… Ти довго ще будеш у Балтиморі? Мені бракує тебе…

– Хтозна. Принаймні з тиждень. Мені теж тебе бракує.

У домі панувало химерне безгоміння. Поміж нами пропливала примара тітоньки Аніти. Нереальність ситуації передужчувала смуток. Марія безладно поралася в господі. Я чув, як вона докоряла собі («Пані Ґольдман загадувала тобі почистити ці штори», «Пані Ґольдман була б незадоволена тобою»). Гіллель весь час мовчав. Здебільшого він сидів у своїй кімнаті й дивився у вікно. Урешті я мало не силоміць змусив його прогулятися зі мною до «Дейрі-шейк». Ми замовили молочні коктейлі й випили їх. Потім помалу попрямували до маєтку Балтиморів. Звернувши на Вілловік-роуд, Гіллель сказав мені:

– Почасти в цім винен і я.

– Ти? У чому? – запитав я.

– У маминій смерті.

– Не кажи такого… То був нещасний випадок. Клятий випадок.

– У всьому винна Ватага Ґольдманів, – провадив він.

Я не втямив, що він хотів сказати.

– Знаєш, нам потрібно підтримувати один одного. Вуді теж несолодко.

– Тим ліпше.

– Я бачив його на цвинтарі під час похорону. Він сказав, що того вечора ви посварилися…

Гіллель завмер і глянув мені у вічі.

– Гадаєш, про це потрібно говорити зараз?

Мені хотілося відказати «так», але я не в змозі був навіть погляд його витерпіти. Далі ми йшли мовчки.

Того вечора дядечко Сол, Гіллель і я їли печену курку, яку приготувала Марія. Упродовж вечері ми й слова не сказали один одному. Урешті Гіллель озвався:

– Завтра я поїду. Повертаюся в Медісон.

Дядечко Сол кивнув. Я зрозумів, що Ватага Ґольдманів розпадається. За два місяці до того Гіллель із Вуді пречудово почувалися разом в університеті, а дядечко Сол і тітонька Аніта були щасливим і успішним подружжям. Зараз тітонька Аніта була мертва, Гіллель замкнувся в мовчанні, а дядечко Сол розпочав нове життя в Оук-Парку. Він вирішив узяти на себе роль ідеального вдівця, мужнього, покірного і сильного.

Тиждень залишався я в Балтиморі й бачив, як щодня приходили до нього сусіди, приносили їжу і підбадьорювали. Бачив, як один за одним заходили вони до його дому. Вони заспокійливо ляскали його по плечу, розчулено дивилися у вічі, довго тиснули йому долоню. А потім чув недобрі балачки в супермаркеті, в хімчистці, в «Дейрі-шейку» – чутки повзли мов гадюки. Він був рогоносцем, нікчемою. Жінка його загинула під колесами автомобіля, коли бігла з дому свого коханця, бо її в День святого Валентина застукав там їхній майже-син. Видавалося, всі до щонайменших подробиць знали про смерть тітоньки Аніти. Усі все знали. А ще до мене долинали тихі балачки:

– Та й він ґав не ловив.

– Немає диму без полум’я.

– Ми бачили його з тією жіночкою в ресторані.

Я зрозумів, що до цієї історії була причетна ще якась жінка. Така собі Кассандра з тенісного клубу Оук-Парку.

Я подався до того клубу. Довго шукати не довелося: в приймальні висіли світлини й прізвища тренерів із тенісу, й на одній із них була досить приваблива жіночка на ім’я Кассандра Девіс. Я почав корчити дурника і завів балачку з секретаркою, яка розповіла мені, що за випадковим збігом обставин вона давала уроки дядечкові Солові й за ще більш випадковим збігом обставин вона сьогодні занедужала. Я довідався адресу і вирішив піти до неї додому.

Як я й припускав, вона не хворіла. Зрозумівши, що я небіж Сола Ґольдмана, грюкнула дверми перед самісіньким моїм носом. Я знай стукав, щоб вона відчинила, тож Кассандра гукнула в замкову шпарину:

– Що ти від мене хочеш?

– Я хочу дізнатися, що сталося в моїй родині.

– Сол тобі скаже, як захоче.

– Ви його коханка?

– Ні. Ми тільки раз вечеряли разом. І нічого в нас не було. А тепер його дружина загинула, і всі вважають мене хвойдою.

Я дедалі менше розумів, що сталося. Дядечко Сол нічого мені не казав. Не знав я й того, що сталося поміж Вуді й Гіллелем, ні того, що скоїлося поміж дядечком Солом і тітонькою Анітою. Так і не діставши відповідей на ті запитання, я врешті подався з Балтимора. Того ранку, коли я вирушав звідтіля, дядечко Сол провів мене до авто.

– Усе буде гаразд? – обійнявши його, запитав я.

– Усе буде гаразд.

Я хотів було випустити його з обіймів, та він притримав мене за плечі й сказав:

– Маркі, я вчинив одну недобру річ. Тим-то твоя тітонька і пішла.

Покинувши Оук-Парк, лишивши позаду дядечка Сола і Марію, останніх мешканців чарівного дому мого дитинства, я надовго затримався на цвинтарі Форрест-Лейн. Не знаю, чи хотів я побути поруч із нею, чи сподівався знайти там Вуді.

Потім я рушив до Монклера. Опинившись на нашій вулиці, я підбадьорився. Замок Балтиморів упав, та маленький, але міцний будиночок Монклерів тримався добре.

Я зателефонував Александрі, щоб сповістити про мій приїзд. За годину вона була в моїх батьків. Подзвонила в двері, я відчинив. Мені стало так легко, як я побачив її, що всі емоції, які стримував усі ці дні, вибухнули враз, і я заплакав.

– Маркі… – сказала Александра, обнявши мене. – Я так співчуваю твоєму горю, Маркі.

38

Нью-Йорк

Літо 2011 року

Події, пов’язані зі смертю тітоньки Аніти, луною відгукнулися через дев’ять років, як дядечко Сол зателефонував мені, щоб попросити бути присутнім, коли зніматимуть його ім’я зі стадіону Медісонського університету.

Відколи в червні він витурив мене зі свого дому, я мешкав у Нью-Йорку. У Коконат Ґрові жив він уже п’ять років, і це було перше літо, коли я не був у нього у Флориді. Тоді й спало мені на думку придбати дім у Флориді: якщо мені вона так подобається, то треба мати там свій притулок. Можна було придбати в тій місцевості будинок, щоб писати в спокійній обстановці, далеко від нью-йоркського гамору і близенько до дядька. Досі я їздив туди, бо гадав, що мої візити приносять йому задоволення, та зараз подумав, що йому, може, теж потрібен простір, щоб жити своїм життям, без небожа на шиї. Це можна було зрозуміти.

Дивно було те, що він майже не давав про себе знати. За ним такого не водилося. У нас завжди були тісні стосунки, а після смерті тітоньки Аніти і після Драми ми ще дужче зблизилися. Вже п’ять років я регулярно їздив на Східне узбережжя, щоб він не був сам. Чому він так швидко спалив за собою мости? Не було такого дня, щоб я не питав себе, чи не утнув я чогось недоброго. Може, це було пов’язане з Фейт, управителькою супермаркетом, що, як я підозрював, мала з ним любовний зв’язок? Може, йому ніяково від цього? Може, він почувався зрадником? Таж його дружина вже дев’ять років була в засвітах, і він мав право бачитися з кимось.

Озвався він аж за два місяці, коли попросив мене бути присутнім на стадіоні в Медісоні. Наступного дня по тому, як зняли його ім’я, я довго розмовляв із ним телефоном і після тієї розмови збагнув, що Медісон був рушієм того механізму, який погубив Балтиморів. Медісон був отрутою.

– Дядечку Соле, – запитав я під час тієї розмови, – що сталося за тої пори в Медісоні? Нащо було фінансувати стадіон десять років підряд?

– Я хотів бачити на ньому моє ім’я.

– Але навіщо? Це не схоже на тебе.

– Чому ти запитуєш мене про це? Ти хочеш написати книжку про мене?

– Може, й так.

Він зареготав.

– По суті, коли Вуді з Гіллелем подалися навчатися до Медісона, то був початок кінця. І передовсім то був кінець нашій родині. Знаєш, ми з твоєю тітонькою так любили одне одного…

Він у загальних рисах розповів мені, як ще за тої пори, коли був Ґольдманом-із-Нью-Джерсі, зустрів тітоньку Аніту, поруч з якою став Балтиморським Ґольдманом. Згадав найпершу їхню зустріч, коли він приїхав до Мерілендського університету наприкінці 1960-х років. Тоді її батько, професор Гендрикс, викладав там економіку, і дядечко Сол став його студентом.

Поміж ними запанували дружні стосунки, й коли дядечко Сол попросив його допомогти розробити проект, Гендрикс охоче погодився.

Прізвище дядечка Сола так часто лунало в них удома, що Анітина мати, пані Гендрикс, якось увечері запитала:

– Та що це за Сол, про якого ви тільки й говорите весь час? Я вже й ревнувати почала…

– Мій студент, Сол Ґольдман, люба. Єврей із Нью-Джерсі, його батько тримає підприємство з виробництва медичного обладнання. Мені він дуже до вподоби, далеко піде.

Пані Гендрикс звеліла, щоб Сола запросили до них на вечерю, й він прийшов наступного тижня. Аніта відразу ж потрапила під чар цього люб’язного і витонченого юнака.

Сол відгукнувся на її почуття. Зазвичай він був упевнений хлопчина, та як бачив її, то відразу ж ніяковів. Урешті запросив її повечеряти у місті, раз, а потім і вдруге. Його знову запросили до Гендриксів на обід. Аніту приголомшило те враження, яке справляв на її батька Сол. Вона бачила, що той дивиться на нього, як на людину, котра заслуговує особливої поваги. Сол почав бувати в них вихідними, попрацював над проектом, що, як він сказав, мав на меті розвинути компанію його батька.

Того дня, коли вони вперше поцілувалися, ішов дощ. Він відвозив її додому, аж розпочалася злива. Він став на узбіччі, неподалік від будинку Гендриксів. Злива шалено шмагала по кузову авто, і Сол вирішив, що ліпше їм зачекати. «Гадаю, цей дощ ненадовго», – сказав він тоном знавця. За кілька хвилин злива стала ще дужча. Вода цибеніла лобовим склом і бічними шибами, і їх не було видно. Сол торкнувся її руки, вона взяла її, й вони поцілувалися.

Аніта навчалася в медичному університеті й, окрім того, працювала продавчинею в «Дельфіно», досить відомій крамниці у Вашингтоні, де продавалися краватки. Господар там був просто тварюка. Дядечко Сол часом заходив до крамниці чи радше заглядав туди на мить, та ще й тоді, коли не було жодного покупця. Та господар усе одно в’їдався ущипливими зауваженням і казав Аніті: «Я плачу вам гроші не задля того, щоб ви тут фліртували».

І тоді, щоб розізлити його, дядечко Сол почав купувати краватки, що виправдовувало його присутність у крамниці. Він заходив до крамниці, вдавав, ніби геть не знайомий з Анітою, казав їй: «Добридень, панно», – і просив показати йому, які краватки в них є. Бувало, він купував краватку відразу. Часом довго вагався. Міряв їх одну за одною, по три рази зав’язував вузол, перепрошуючи Аніту, що так затримується, а вона стискала губи, щоб не зареготати. Господар аж казився від тієї комедії, та не зважувався витурити його, щоб не втратити покупця.

Аніта просила Сола припинити ті візити: грошенят у нього було обмаль, а він знай купував краватки, які йому були геть не потрібні. На те він казав, що ще ніколи не знаходив ліпшого застосування для своїх грошей. Ті краватки він зберігав усе своє життя. І коли минули роки й вони мешкали у своєму домі в Балтиморі, тітонька Аніта прохала його повикидати ті старі краватки, та він страшенно ображався й запевняв, що кожна з них пов’язана в нього з особливою згадкою.

Урешті дядечко Сол зрозумів, що його проект розвитку фірми Ґольдманів завершено, і вирішив показати його батькові. Напередодні поїздки до Нью-Джерсі прорепетирував цю презентацію з Анітою, щоб упевнитися, що все буде гаразд. Та наступного дня Макс Ґольдман і слухати не захотів про розширення його компанії. Він рішуче відмовив Солові, й дядечко страшенно засмутився. Повернувшись до Меріленда, він навіть не зважився розповісти Анітиному батькові, що його послали під три чорти.

Професор Гендрикс був запеклим борцем за громадянські права. Сол активістом не був, хоч трохи і співчував тому ділу. Він часом супроводжував його на збори чи на демонстрації, гадаючи, що в такий спосіб може віддячити за допомогу в підготовці проекту. Проте незабаром він побачив, що тут можна доскочити і свого зиску.

За тієї пори вся країна була охоплена протестами: демонстрації відбувалися майже скрізь – проти війни, проти расизму, проти уряду. Студенти всіх університетів мандрували автобусами зі штату до штату, щоб збільшити лави протестувальників, і з ними їздив Сол, у якого не було грошенят, щоб фінансувати ідеї з розвитку фірми Ґольдманів. Батько не давав йому й шеляга на те діло, тож він у тих протестних акціях знайшов спосіб мандрувати безоплатно по всіх усюдах і вивчати ринок від імені родинного підприємства.

Географічне охоплення його мінялося залежно від протестних рухів. Заворушення в Кентському університеті, студентські акції проти Ніксона. Він ретельно готувався до мандрівок і організовував зустрічі в містах, де відбувалися демонстрації, з адміністраціями лікарень, оптовиками і перевізниками. Опинившись на місці, він непомітно зникав у натовпі. Застібав сорочку, скидав із костюма антивоєнні значки, зав'язував краватку і йшов на ділові зустрічі. Представлявся директором із розвитку фірми «Ґольдман і компанія», невеличкого підприємства з виробництва медичного обладнання в Нью-Джерсі. Намагався збагнути, які потреби в різних регіонах, чого очікують і чим невдоволені медичні працівники й адміністратори лікарень, у яку шпарину може промкнутися «Ґольдман і компанія». Може, потрібне швидше постачання? Може, ліпша якість обладнання? Сервісне обслуговування? Може, треба улаштовувати склади в кожному місті? Чи в кожному штаті?

Дізнавався про приміщення, заробітну платню, соціальні гарантії службовцям. Повернувшись до своєї кімнатки в університетському містечку Меріленду, він складав списані сторінки у велику теку і робив позначки на карті, що висіла на стіні. У нього було тільки одне в голові: пункт за пунктом підготувати проект із розвитку батькової фірми, яким той міг би тільки пишатися. І тоді настане хвилина його слави – він перевершить брата, який був шанованим інженером. Стане тим, хто забезпечить процвітання Ґольдманів.

Часом у тих мандрівках його супроводжувала Аніта. Надто, коли в демонстраціях брав участь її батько. Вона трималася коло нього впродовж усього походу і запевняла, що Сол десь у задніх лавах або ж разом із організаторами на чолі демонстрації. Зустрічалися вони увечері в автобусі, й професор Гендрикс питав його:

– Де це ви були, Соле, що я не бачив вас сьогодні?

– Ох, пане професоре, такий натовп, такий натовп…

1972 року їхня активність сягнула вершини. Вони брали участь у всіх акціях: годився й Вотерґейт, й права жінок, і «Проект Ганівелл», що вимагав заборони протипіхотних мін. У чому завгодно, аби лише дядечко Сол мав алібі для своїх досліджень. Якось вихідними вони брали участь у демонстрації в Атланті, потім були учасниками зборів на захист прав чорного населення, а наступного тижня ішли маршем до Вашингтона. Сол успішно зав'язував контакти з першорядними університетськими лікарнями.

Його батьки знали, що їхній син весь час вештається білим світом, та вірили офіційній версії, – що він запеклий борець за громадянські права. Хіба ж могли вони бодай на мить уявити собі, що насправді все було не так?

Навесні 1973 року дядечко Сол уже ладен був показати батькові ту надзвичайну роботу, яку він виконав для їхньої фірми, – угоди, які залишалося тільки підписати, список перевірених потенційних співробітників, перелік складів, які треба було відкрити. А потім – ота зайва демонстрація в Атланті, одним із організаторів якої був професор Гендрикс. Того разу Сол з Анітою йшли в перших лавах із ним. Воно було і нічого, якби та світлина не потрапила у «Тайм». Через ту світлину і спалахнула страшенна сварка Макса Ґольдмана з сином. Після того вони не розмовляли дванадцять років. Звісно, з батьком треба було порозумітися, та дядечко Сол не міг перебороти своєї пихи.

Я урвав дядечка Сола, коли він розповідав усе це по телефону.

– То ти ніколи й не був тим активістом?

– Ніколи, Маркусе. Я тільки намагався сприяти розвиткові фірми «Ґольдман і компанія», щоб справити враження на тата. Я хотів лиш одного: щоб він пишався мною. Я почувався таким знедоленим, він так знехтував мною. Йому кортіло орудувати всім на свій лад. І бачиш, до чого все це призвело.

Після сварки дядечко Сол вирішив скерувати своє життя в іншу колію. Тітонька Аніта вивчала медицину, а він почав студіювати право.