Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

– Це не я тебе захищаю. Ти захищаєш мене.

– А я думаю, що ти мене.

– Тоді ти теж мене захищаєш.

– Від чого? Я такий малий.

– Ти захищаєш мене, щоб я не був самотній.

Отак той борг вдячності, що його винен був Вуді дядечкові Солові, переріс у нерозлучну дружбу Вуді й Гіллеля. Щодня приходив він до Оук-Парку. Будніми днями виконував роль охоронця. У суботу Гіллель працював разом із ним у Бунка, а в неділю вони ходили у парк або на баскетбольний майданчик. Уранці Вуді чекав на тротуарі, у холоді й темряві, поки вийде Гіллель. «Чому ти ніколи не зайдеш випити гарячого шоколаду? – питався Гіллель. – Ти ж там геть замерзнеш». Та Вуді весь час відмовлявся. Прийшовши якось уранці в суботу до дверей Балтиморських Ґольдманів, він здибав там дядечка Сола, який вийшов надвір із чашкою кави в руці. Дядечко кивнув йому.

– Ага, Вуді Фінн… Отже, це ти зробив мого сина щасливим…

– Повірте, пане Ґольдмане, я нічого недоброго не вчинив.

Дядечко Сол усміхнувся.

– Знаю я. Що ж, заходь до хати.

– Та я ліпше тут постою.

– Не можна тут стояти, холодно дуже. Заходь, заходь.

Вуді ніяково зайшов із ним досередини.

– Ти вже снідав? – запитав дядечко Сол.

– Ні, пане Ґольдмане.

– Чому це? Вранці треба снідати. Це дуже важливо. Тим паче якщо ти потім працюєш у садку.

– Знаю.

– Як там в інтернаті?

– Усе гаразд.

Дядечко Сол посадив його за столом і приготував йому гарячого шоколаду і млинчиків. У домі ще всі спали.

– Ти знаєш, що завдяки тобі Гіллель почав усміхатися?

Вуді знову стенув плечима.

– Нічого я не знаю, пане Ґольдмане.

Дядечко Сол усміхнувся.

– Дякую тобі, Вуді.

Вуді знову звів плечима.

– Пусте.

– Як можу я тобі віддячити за це?

– Та ніяк. Ніяк, пане Ґольдмане. Спершу я приходив сюди, бо треба було вам віддячити за допомогу… А потім здибав Гіллеля, і ми стали друзями.

– Що ж, відтепер ти і мій друг. І якщо тобі треба буде щось, приходь до мене. Зокрема, я хочу, щоб ти в мене снідав, як буваєш тут вихідними. Не треба грати в баскетбол голодному.

Хоч урешті Вуді й погодився заходити до Ґольдманів уранці в суботу й неділю, все ж таки категорично відмовлявся у них вечеряти. Тітоньці Аніті довелося виявити чималенько терпіння, щоб приручити його. Спершу вона чекала біля дверей, коли він із Гіллелем повертався з баскетбольного майданчика. Вона віталася з Вуді, а він шарівся, як бачив її, й тікав, наче дика звірина. Гіллель схвильовано казав: «Ну нащо ти таке робиш, мамо! Ти ж бачиш, він тебе боїться!» Тітонька Аніта сміялася. Потім вона почала брати з собою бісквіти й молоко і, поки Вуді не втік, пропонувала йому перекусити надворі. Якось був дощ, і вона таки умовила його зайти до хати. Вона прозивала його «славетний Вуді». Він червонів, ставав мов буряк і щось белькотів. Він вважав її дуже гарною. Якось пополудні вона сказала йому:

– Скажи мені, славетний Вуді, ти можеш повечеряти сьогодні з нами?

– Ні, не можу ніяк, бо мені ще треба садити з паном Бунком цибулини тюльпанів.

– То потім приходь.

– Потім я мушу їхати до інтернату. Там будуть непокоїтися, якщо я не повернуся вчасно, і в мене будуть неприємності.

– Я можу зателефонувати Арті Кровфордові і попросити, щоб він дозволив тобі лишитися. А потім відвезу тебе в інтернат.

Вуді погодився, і йому дозволили вечеряти в Ґольдманів. Після вечері він сказав Гіллелеві:

– У тебе справді чудові батьки.

– От бачиш, я ж казав. Вони дуже добрі, ти можеш ходити сюди, коли захочеш.

– Це просто дивовижно, що твоя мати зателефонувала Кровфордові і спитала, чи можу я лишитися у вас. Ще ніхто не змушував мене таким почуватися.

– Яким?

– Таким важливим.

Вуді знайшов у Балтиморських Ґольдманів ту родину, якої ніколи досі не мав, і незабаром посів у ній місце повноправного члена. Вихідними він приходив удосвіта. Дядечко Сол впускав його, і він сідав за столом, щоб поснідати, а незабаром до нього долучався і Гіллель. Потім вони йшли допомагати Денісові Бунку. Наприкінці дня Вуді весь час у них вечеряв. Він намагався бути корисним: допомагати в кухні під час приготування їжі, подавати на стіл, прибирати зі столу, мити посуд, виносити сміття. Побачивши якось, як він прибирає, Гіллель сказав:

– Зараз же ранок, вихідний. Ти не зобов’язаний це робити.

– А я хочу робити це, хочу. Не хочу, щоб твої батьки подумовували, що я їх використовую.

– Думали, а не подумовували. Он сядь ліпше, з’їж свою кашу і переглянь газету. Бо нічого не знатимеш.

Гіллель намагався зацікавити його всім. Розповідав, які книжки читає, які документальні фільми бачив по телевізору. Хоч яка була погода, по неділях вони ходили на баскетбольний майданчик. Разом вони були шаленою двійцею. Удвох грали проти команди НБА, розбивали ущент легендарну «Чикаго Буллз».

Якось тітонька Аніта зізналася мені: те, що Вуді остаточно влився в їхню родину, вона збагнула тоді, коли, пішовши з Гіллелем до супермаркету, побачила, як він кладе до кошика пакет пластівців із маршмеллоу. «А я гадала, ти не любиш маршмеллоу», – сказала вона. І Гіллель із братньою ніжністю відказав: «Я не люблю, та беру для Вуді. Він їх любить».

Незабаром присутність Вуді в Балтиморів стала звичайнісіньким явищем. За згодою Арті Кровфорда, він по вівторках ходив з ними до піцерії, по суботах у кіно, а також в акваріум, з якого Гіллель не вилазив би, і на екскурсії до Вашингтона, де вони відвідали навіть Білий дім.

Після вечері в Ґольдманів Вуді наполягав на поверненні до інтернату. Боявся, що вони стомлять від опіки над ним і виженуть. Але тітонька Аніта не давала йому їхати самому туди. То було небезпечно. Вона відвозила його в автомобілі й, зупиняючись перед ворітьми, завжди питала:

– Ти певен, що все гаразд?

– Не турбуйтеся, пані Ґольдман.

– Авжеж, я трохи непокоюся.

– Не переймайтеся так мною. Ви й так занадто добре ставитеся до мене.

Якось вона підкотила до того облупленого будинку, і в неї аж серце защеміло.

– Вуді, – сказала вона, – мені здається, сьогодні тобі ліпше заночувати в нас.

– Ох, не турбуйтеся за мене, пані Ґольдман.

– Вуді, ти нікого не обтяжуєш. Наш дім достатньо великий, щоб усіх помістити.

Ото так він уперше ночував у Ґольдманів. Якось він дуже рано приїхав до них, ішов рясний дощ, і дядечко Сол знайшов його під дверима, Вуді намок до нитки і дрижав од холоду. Після того випадку вирішили, що йому дадуть ключ від хати. Відтоді він приходив ще раніше, накривав на стіл, готував грінки, помаранчевий сік і каву. Дядечко Сол приходив перший. Вони сідали один напроти одного і разом снідали, гортаючи сторінки газет. Потім приходила тітонька Аніта, вона віталася з ним і куйовдила чуба, а що Гіллель любив поспати, то Вуді часом ішов його будити.

Одного понеділкового ранку в січні 1990 року Гіллель прийшов на зупинку шкільного автобуса і побачив у кущах заплаканого Вуді.

– Вуді, що сталося? – вигукнув він.

– В інтернаті не хочуть, щоб я ходив до вас.

– Чому це?

Вуді похнюпився.

– Я вже кілька місяців не ходжу до школи.

– Та невже? А чому?

– Мені так добре було у вас. Я хотів бути з тобою, Гіллелю! Арті страшенно розгнівався. Він зателефонував твоєму батькові. Сказав, що більше не пустить мене працювати з Бунком.

– Але ж він таки дозволив тобі прийти сюди?

– Я втік! Не хочу я туди вертатися! Хочу бути з тобою.

– Ніхто не завадить нашій дружбі, Вуді. Я знаю, як зарадити!

І він того ж таки дня поселив Вуді у прибудові біля їхнього басейну. Він міг бути спокійний: до літа туди ніхто й не загляне. Гіллель дав йому ковдри, носив їсти, а спілкувалися вони по рації.

Того вечора Арті Кровфорд приїхав до Балтиморів, щоб сповістити про зникнення Вуді.

– Як це – зник? – вигукнула тітонька Аніта.

– Не прийшов до інтернату. Ми виявили, що він уже давно не ходить до школи.

Дядечко Сол обернувся до Гіллеля.

– Ти бачив сьогодні Вуді? – поспитався він.

– Ні, тат.

– Ти певен?

– Так, тат.

– Ти не знаєш, де він може бути? – спитався Арті.

– Ні, що ви! Мені дуже хотілося б допомогти вам.

– Гіллелю, я знаю, що ви з Вуді дружите. Якщо знаєш, де він, ти повинен мені сказати. Це дуже важливо.

– Ох, згадав… Він казав мені, що хоче податися до Юти, до батька. Хотів сісти на автобус до Солт-Лейк-сіті.

Увечері вони спілкувалися по рації. Гіллель укрився ковдрою з головою й говорив тихенько, щоб часом не почув хтось із батьків.

– Вуді, у тебе все гаразд? Прийом.

– Усе добре, Гіллелю. Прийом.

– Сьогодні приходив Кровфорд. Прийом.

– А що він хотів? Прийом.

– Тебе шукав. Прийом.

– Що ти йому сказав? Прийом.

– Що ти подався до Юти. Прийом.

– Добре зробив. Дякую. Прийом.

– Нема за що, друже.

Три дні ховався Вуді в тій прибудові. На четвертий він вийшов звідти вранці й заховався в кущах на вулиці, щоб дочекатися Гіллеля і провести його до школи.

– Ти що, здурів! – вигукнув Гіллель, угледівши його. – Тебе відразу впіймають.

– Я вже задихаюся в тій клятій прибудові. Хочу бодай ноги розім’яти. Та боюся, що коли той Кнур не побачить мене біля школи, то знову тебе катуватиме.

Вуді відпровадив Гіллеля на шкільне подвір’я, затесавшись у юрму школярів. Але того ранку директор помітив, що серед учнів вештається якийсь хлопчина, якого він досі не бачив і який не навчається в його школі. Вмить згадав він про пошуковий лист, якого отримав напередодні, й зателефонував до поліції.

За хвилю до школи підкотив поліційний патруль. Вуді помітив його і хотів було втекти, та наштовхнувся на Геннінґса.

– Перепрошую, хлопчино, ти хто такий? – міцно вхопивши його за руку, запитав директор.

– Вуді, тікай! – вигукнув Гіллель. – Тікай хутчій!

Вуді вирвався від директора і хотів було накивати п’ятами.

Та тут нагодився патруль і на нього наділи кайданки. Гіллель біг за ними і репетував:

– Пустіть його! Пустіть! Ви не маєте права!

Він хотів було кинутися на поліцаїв, та Геннінґс перепинив його. Гіллель заплакав.

– Пустіть його! – волав він услід патрулю, який провадив Вуді. – Він нічого не зробив! Нічого не зробив!

Учні стояли на шкільному подвір’ї й приголомшено дивилися, як Вуді посадили в авто, аж нарешті Геннінґс порозганяв їх у класи.

Гіллель цілісінький ранок плакав у медпункті. Коли настала пора сніданку, туди заглянув директор.

– Ходімо вже у клас, Гіллелю.

– Навіщо ви це зробили?

– Директор інтернату сказав, що я можу побачити його тут. Твій друг утік звідти, розумієш, що це таке? Це діло серйозне.

Згнітивши серце, Гіллель після півдня прийшов у клас. Там його вже нетерпляче виглядав Кнур.

– Час розплати настав, Креветко, – сказав він. – Тепер твого друга тут нема, то після уроків я візьмуся до тебе як слід. Он у мене є гарнюній кавалочок собачого гівна. Ти вже куштував його? Ото й покуштуєш. Ням-ням-ням!

Коли задзеленчав останній дзвоник, Гіллель чкурнув із класу, а за ним чимдуж побіг Кнур.

«Ловіть Креветку! – репетував він. – Зловіть його мені, я хочу втерти йому маку!» Гіллель промчав коридорами, та вибіг не на баскетбольний майданчик, а повернув назад і, користуючись своїм малим зростом, пробіг крізь потік школярів, що спускалися східцями, піднявся на другий поверх і зачаївся в службовій комірчині. Довгенько сидів він там, затамувавши дух. Кров стугоніла йому в скронях, серце мало не вискакувало з грудей. Коли зважився вийти, вже добряче смеркло. У коридорах було порожньо й темно. Тихенько скрадаючись навшпиньки, щоб знайти вихід, він потрапив у коридор, що провадив до редакційної кімнати. Хотів було поминути її, та помітив, що двері прочинені й відтіля долинають якісь чудернацькі звуки. Гіллель завмер і прислухався. Він упізнав голос пані Черіот, а потім почув якесь ляскання і стогін. Зазирнувши у двері, побачив директора Геннінґса, який сидів на стільці. На колінах у нього лежала пані Черіот, сідниці її були голі, спідниця задерта до самісінької шиї, а труси спущені до п'ят. Директор міцно, але з любов'ю ляскав її по дупі, а вона солодко стогнала.

– Блудяга! – казав він щоразу.

– Так, я розпусна сраката блудяжка, – підтвердила вона.

– Блудяга! – повторив він.

– О пане директоре, я була такою поганою ученицею! – вигукнула вона.

– Блудяжкою була, еге ж? – поспитався Геннінґс.

Нічого не втямивши з того, що коїлося перед його очима, Гіллель рвучко відчинив двері й вигукнув:

– Грубощі казати – це бешкетувати!

Пані Черіот схопилася на ноги і заверещала.

– Гіллель? – пробелькотів директор Геннінґс.

Пані Черіот хутенько поправила спідницю й чкурнула в коридор.

– Що ви тут робите? – поспитався Гіллель.

– Та ми граємося… – пробурмотів Геннінґс.

– Це більше скидається на бешкет, – зауважив Гіллель.

– Ні… це вправи такі… А ти що тут робиш?

– Я ховався, бо мене хотіли зловити й нагодувати собачим гівном, – пояснив Гіллель директорові, та той не слухав його, бо почав шукати пані Черіот.

– Де ти, Аделіно? – гукнув він. – Ти мене чуєш?

– То мені й далі ховатися? – спитався Гіллель. – Бо я боюся, що мене злапає Кнур.

– Так, усе гаразд, Гіллелю. Ти не бачив пані Черіот?

– Вона пішла.

– Пішла? Куди пішла?

– Не знаю, туди десь.

– Добре, побудь тут, я зараз повернуся.

Геннінґс вийшов у коридор і почав гукати: «Аделіно? Аделіно, де ти?» Врешті він знайшов пані Черіот: вона скулилася у кутку і тремтіла всім тілом.

– Не переживай, Аделіно, він нічого не бачив.

– Він усе бачив! – зарепетувала вона.

– Ні, ні. Запевняю тебе.

– Справді? – пробекала вона тремтячим голосом.

– Авжеж. Усе гаразд, нема з чого перейматися. Та й не буде він про це розводитися. Не хвилюйся, я побалакаю з ним.

Але повернувшись до редакційної кімнати, пан Геннінґс не знайшов там хлопця. Побачив він його за годину, коли Гіллель подзвонив у двері його дому.

– Добридень, пане директоре.

– Гіллель? Що ти тут робиш?

– Та ось приніс одну річ, мабуть, це ваша, – сказав Гіллель і дістав з наплічника жіночі труси.

Директор страшенно витріщив очі й замахав руками.

– Викинь цю гидоту! – прохрипів він. – Не розумію, про що ти кажеш.

– Гадаю, це труси пані Черіот. Ото ви скинули їх із неї, щоб усипати по дупі, а вона забула їх надіти. Дивно, бо якби я забув надіти труси, то мені віяло б холодом у цюцюрку. Та, мабуть, жінки не відчувають цього, адже в них цюнька всередині.

– Замовкни і забирайся відціля! – просичав директор Геннінґс.

Із хати почувся голос пані Геннінґс, яка питала, хто там прийшов.

– Нічого, люба, – солоденько відказав Геннінґс. – Проблеми з учнем.

– Може, спитаємося у вашої дружини, чи це не її трусики? – запитав Гіллель.

Геннінґс незграбно спробував видерти їх у Гіллеля, та марно, тож гукнув дружині:

– Люба, я вийду на хвильку!

Він ступив на тротуар у хатніх капцях і потягнув за собою Гіллеля.

– Ти що, здурів? Чого ти прийшов сюди?

– Знаєте, я тут неподалік бачив ятку з морозивом, – відказав Гіллель.

– Я не збираюся купувати тобі морозиво. Зараз уже вечеряти пора. То чого ти прийшов сюди, га?

– Я оце думаю, чи приклала пані Черіот льоду до своєї рум’яної дупи? – замислено сказав Гіллель.

– Що ж, ходімо до ятки, якщо вже так.

З морозивом у руках вони попростували кварталом.

– Нащо ви лупцювали по дупі сердешну пані Черіот? – поспитався Гіллель.

– Це гра така.

– У школі нам розповідали про погане поводження. То це було погане поводження? Вони дали нам номер телефону, треба подзвонити.

– Ні, хлопчику мій. Це таке поводження, якого ми обоє хотіли.

– Ляскати по голій дупі?

– Ага. Це спеціальне ляскання. Воно не болить. Від нього добре.

– Ого! Мій друзяка Луї казав, що як його відшмагав татко, то страх як боліло.

– То інше. А це роблять одне одному дорослі. Спершу домовляються, щоб упевнитися у спільній згоді.

– Ага, – сказав Гіллель, – отже, ви питаєте пані Черіот: «Скажіть мені, люба пані, чи ви не проти, якщо я скину зараз із вас трусики і добряче всиплю по дупі?» А вона вам: «Нітрохи, любий пане директоре. Всипте».

– Приблизно так.

– Дивно.

– Дорослі взагалі дуже дивні люди.

– Та я помітив.

– Ні, ти не втямив: у них такі фантазії, яких ти й уявити собі не можеш.

– І у вас?

– І в мене.

– Здається, я зрозумів, про що вам ідеться. Друзі моїх батьків збираються розлучатися. Якось вони вечеряли у нас, а за тиждень дружина прибігла до нас ночувати. І весь час казала про свого чоловіка заборонені слова. Він щось там зробив панні, яка гляділа їхніх дітей.

– Чоловіки роблять таке часом.

– А навіщо?

– З багатьох причин. Щоб почуватися впевненішим, щоб почуватися дужчим. Щоб почуватися молодшим. Щоб задовольнити свій потяг.

– А що таке «потяг»?

– Це те, що виривається з нас хтозна й чому. Голова наша не тямить, а тіло робить це, і потім ми шкодуємо, що таке утнули.

– Ага, якось я знайшов під ліжком пакунок із цукерками. То були мої улюблені цукерки, та мама заборонила мені їсти їх, бо незабаром мала бути вечеря. А я не витерпів і змаламурив їх усі, потім не міг вечеряти, бо по зав’язку напхався тими ласощами. Це тяга, еге?

– Таж певно.

– А чому ви граєтеся в ту гру з пані Черіот? Ви не любите вашої дружини, як ото в наших друзів було?

– Навпаки, я люблю її. Я її неймовірно люблю.

– Але ж від такої любові треба їй добряче по дупі всипати!

– Вона не хоче. Розумієш, у чоловіків часом є потреби. І вони повинні їх задовольняти. Але це не означає, що вони не люблять своїх дружин. Ляскати по дупці в редакційній кімнаті пані Черіот – це спосіб залишатися з власною дружиною. А я люблю мою дружину. І не хочу, щоб вона засмучувалася. А вона засмутиться, як дізнається про це. Ти мене зрозумів? Певен, що зрозумів.

– Авжеж, зрозумів. Але ж ви начальник пані Черіот, і через це може бути ціла купа проблем. Гадаю, батьки не дуже зрадіють, дізнавшись, що на стільцях, де сидять їхні діти, укладали голозаду пані Черіот…

– Гаразд! – урвав його Геннінґс. – Я зрозумів. Що ти хочеш?

– Хочу безоплатне місце у школі для мого друга Вуді.

– Ти здурів! Гадаєш, я можу так просто витягти двадцять тисяч доларів із кишені?

– Ви завідуєте бюджетом. Певен, ви зумієте якось усе залагодити. Треба буде тільки поставити ще один стілець у класі. Це нескладно. А потім можете собі й далі любити дружину, ляскаючи по дупі пані Черіот.

Уранці наступного дня директор Геннінґс зателефонував Арті Кровфордові і сповістив, що «Фонд навчальних стипендій батьківського комітету школи Оук-Трі» з радістю ухвалив рішення надати Вуді стипендію. Побалакавши, тітонька і дядечко, на превелику Гіллелеву радість, запропонували Вуді поселитися в них, щоб бути ближче до школи. Того вечора, коли Вуді став учнем школи Оук-Трі, директор записав у шкільному журналі: «Сьогодні ухвалили рішення: як виняток виділити стипендію дивному хлопчині, Вудро Фінну. Здається, Гіллель Ґольдман у захваті від нього. Подивимося, чи прихід цього нового учня допоможе йому розкрити прихований потенціал, чого я давно вже сподіваюся».

Отак Вуді увійшов у життя Балтиморських Ґольдманів, і поселили вони його в одній з кімнат для гостей, яку обладнали на його смак. Наступними роками тітонька Аніта і дядечко Сол бачили, що не було щасливішої людини на світі, ніж Гіллель. Разом із Вуді вони ходили до школи, разом із неї поверталися. Вони разом снідали, разом залишалися після уроків, коли їх карали, разом робили домашні завдання, а на спортивному майданчику здавалися однією командою, хоч за габаритами і були різні. То була пора спокою і цілковитого щастя.

Вуді став членом баскетбольної команди, і завдяки його участі вона вперше в своїй історії виграла чемпіонат. Гіллель узявся до шкільної газети і значно посприяв її піднесенню: він додав сторінку, присвячену баскетболу, і продавав примірники під час матчів. Зароблені кошти надходили на рахунок «Фонду навчальних стипендій батьківського комітету». Його любили викладачі, поважали однокласники, а директор Геннінґс записав у журналі про нього: «Фантастичний учень із винятковим інтелектом. Безумовний набуток для школи. Зумів згуртувати учнів навколо газетного проекту, організував у школі лекцію мера про політичну ситуацію. Одне слово, талант».

Незабаром території за школою стало вже замало. Потрібен був більший простір, потрібен був обшир, що відповідав би їхнім пориванням. Після уроків вони ішли в спортивну залу ліцею Рузвельта, розташованому неподалік. Приходили перед тренуванням баскетбольної команди, промикалися досередини і, заплющивши очі, уявляли себе на лос-анджелеському Форумі або в Медісон-Сквер-гардені, де глядачі шаленіють, скандуючи їхні імена. Гіллель вилазив на трибуни, Вуді ставав на краю поля. Тримаючи в руці уявний мікрофон, Гіллель вигукував: «За дві секунди до кінця матчу “Чикаґо Буллз” відстає на два очки. Та якщо їхній крайній нападник Вудро Фінн закине м’яч у кошик, вони переможуть у плей-оф!» І Вуді напинав усі свої м’язи, примружувався в пориві натхнення й кидав м’яч. Тіло його підлітало в повітря, руки розслаблювалися, м’яч перетинав залу і поціляв точнісінько в кошик. Гіллель репетував у захваті: «Перемоооога “Чикаґо Буллз” завдяки незрівняяяянному маневру великого Вудро Фінна!» І вони обіймалися на радощах, робили коло пошани і вшивалися відтіля крадькома, щоб їх не застукали.

Якось Вуді підійшов до тітоньки Аніти і пошепки сказав:

– Пані Ґольдман, я… я хотів би зателефонувати батькові. Хотів би сповістити йому новини.

– Авжеж, золотце. Телефонуй, скільки тобі треба.

– Пані Ґольдман, ну… я не хотів би, щоб Гіллель знав про це. Мені не хочеться балакати з ним на цю тему.

– То піднімися в мою кімнату. Телефон коло ліжка. Та й дзвони татові, скільки хочеш і коли хочеш. Не треба питати дозволу, золотце. А я відверну увагу Гіллеля.

Вуді тихенько прослизнув до кімнати тітоньки Аніти і дядечка Сола. Узяв телефон і сів на канапі. Потім дістав клапоть паперу, де було записано батьків номер, і накрутив диск. До телефона ніхто не підійшов. Ввімкнувся автовідповідач, і Вуді залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Залишаю тобі повідомлення, тому що… Хочу тобі сказати: зараз я живу в Ґольдманів, вони дуже добре ставляться до мене. Я граю в баскетбол у команді моєї нової школи. Спробую зателефонувати тобі завтра».

*

За кілька місяців, незадовго до різдвяних вакацій 1990 року, тітонька Аніта й дядечко Сол запропонували Вуді поїхати з ними до Маямі, та він спершу рішуче відмовився. Йому здавалося, що Ґольдмани й так потратилися на нього і така мандрівка забере в них забагато коштів.

– Їдьмо з нами, там добре, – казав йому Гіллель. – Що ти тут робитимеш? Сидітимеш весь час в інтернаті?

Але Вуді не погоджувався. Увечері тітонька Аніта прийшла до його кімнати і сіла на краю ліжка.

– Вуді, – сказала вона, – чому ти не хочеш їхати до Флориди?

– Не хочу, та й край.

– Нам було б так добре, якби ти поїхав з нами.

Він заплакав, тітонька обняла його і пригорнула до себе.

– Вуді, любий, що з тобою?

Вона ніжно провела долонею по його чубові.

– Ну… ніхто так не дбав про мене ніколи, як оце ви. Ніхто ніколи не возив мене до Флориди.

– Для нас це буде велике задоволення, Вуді. Ти пречудовий хлопчина, ми так тебе любимо.

– Пані Ґольдман, я поцупив… Ох, мені так шкода, я не заслуговую, щоб жити з вами.

– Що ти поцупив?

– Якось я був у вашій кімнаті, й там на шафі стояло це фото…

Ковтаючи сльози, він підвівся з ліжка, розщібнув свій наплічник і дістав звідти родинну світлину. Потім простягнув її тітоньці Аніті.

– Вибачте, – схлипнув він. – Я не хотів її красти, але мені кортіло мати цю світлину при собі. Я боявся, що ви мене колись проженете.

Тітонька Аніта погладила його по голові.

– Вуді, ніхто не нажене тебе. Але добре, що ти показав мені цю світлину – на ній декого бракує.

Наступними вихідними Балтиморські Ґольдмани, тепер уже вчотирьох, знялися на родинне фото у торговому центрі.

Повернувшись додому, Вуді зателефонував батькові. Знову натрапив на автовідповідач і залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Я надішлю тобі світлину, ось побачиш, вона така гарна! На ній я сфотографувався разом із Ґольдманами. Наступного тижня ми їдемо у Флориду. Спробую зателефонувати тобі звідти».

Добре пам’ятаю ту зиму 1990 року у Флориді, під час якої Вуді ввійшов у моє життя, щоб більше ніколи з нього не виходити. Поміж нами відразу виникла приязнь. Від того дня розпочалася славетна історія Ватаги Ґольдманів. Гадаю, тільки відколи як я запізнався з Вуді, мені стала по-справжньому подобатися Флорида, яка доти видавалася трохи нудною. Як і Гіллеля, мене підкорив цей могутній і привабливий хлопець.

Наприкінці першого навчального року в школі Оук-Трі, перед тим, як усі мали зніматися на щорічну світлину, Гіллель приніс Вуді пакунок.

– Це мені?

– Авжеж. Для завтрашнього знімку.

Вуді розгорнув пакунок: там була жовта футболка з написом «Друзі на все життя».

– Дякую, Гілле!

– Я побачив її в комерційному центрі. І собі таку саму придбав. На світлині ми будемо в однакових футболках. Втім, якщо хочеш… Бо, може, тобі вони здадуться дурнуватими.

– Та ти що!

За абеткою вийшло так, що Вудро Маршалл Фінн був на світлині поруч із Гіллелем Ґольдманом. І якщо заглянути у шкільний альбом 1990–1991 років, де вони ото вперше стояли поруч, то важко було сказати, хто з них двох більше скидався на Ґольдмана.

7

Я й гадки не мав, яка тісна приязнь може зав’язатися в людини зі псом, поки не заприятелював 2012 року з Дюком. Він весь час був поруч, тож незабаром я дуже прихилився до нього. Та й хто не потрапив би під чар його хитрого погляду, не послухався б, коли він ніжно клав голову вам на коліна, вимагаючи, щоб його погладили, або благально дивився, коли ви відчиняєте дверцята холодильника?

Крім того, я помітив ось що: що тісніша ставала наша дружба з Дюком, то дужче налагоджувалися мої стосунки з Александрою. Вона вже не так насторожено ставилася до мене. Часом називала мене Маркі, як ото було колись. Знову зробилася ніжна, лагідна, радісно сміялася з моїх дурнуватих дотепів. Оті крадені хвилини спілкування з нею наповнювали мене втіхою, якої я давно вже не зазнавав. Я збагнув, що ніхто мені не потрібен був, крім неї, й коли привозив Дюка до Кевінового дому, то була найщасливіша пора мого дня. Хтозна, може, то був витвір моєї бурхливої уяви, та здавалося, начебто вона навмисне робить усе, щоб ми лишилися вдвох. Якщо Кевін вправлявся на терасі, вона провадила мене до кухні. Якщо він готував у кухні протеїнові страви чи маринував стейки, ми улаштовувалися на терасі. Її порухи, дотики, погляди й усмішки змушували швидше битися моє серце. На однісіньку мить виникало в мене таке почуття, наче ми з нею одне ціле. І коли я знову сідав до авто, то весь аж нетямився. Мені страшенно кортіло запросити її кудись. Хотілося цілісінький вечір пробути вдвох із нею, без отого гравця в хокей, який уже в печінках сидів мені зі своїми розповідями про сеанси фізіотерапії. Проте я не хотів виявляти ініціативу, не хотів усе зіпсувати.

Якось я перелякався, що мої хитрощі викриють, і відправив Дюка додому. Того ранку я прокинувся з докорами сумління, відчуваючи, що незабаром мене виведуть на чисту воду. Коли о шостій ранку Дюк задзявонів у мене під дверми, я відчинив йому. Він одразу ж почав радісно плигати і лащитися, і я присів коло нього. «Ти не можеш тут залишатися, – сказав я, погладивши його по голові. – Боюся, це викличе підозри. Вертайся додому».

Пес похнюпився й вклався на ґанку, повісивши вуха. Я намагався твердо дотримуватися того рішення. Зачинив двері й лишився в хаті. Був такий же засмучений, як і він.

Того дня я майже не працював. Мені бракувало Дюка. Він потрібен був мені, хотілося, щоб він гриз свої іграшки чи спав у мене на дивані.

Увечері Лео прийшов грати в шахи й відразу ж помітив, яке сумне в мене лице.

– У вас хтось помер? – запитав він, коли я впустив його до хати.

– Дюка нема сьогодні.

– Він не приходив?

– Приходив, та я відпровадив його додому. Боявся, що мене викриють.

Він зацікавлено глянув на мене.

– Ви часом не хворієте на голову?

Наступного дня о шостій ранку Дюк загавкав під дверима, і я почастував його свіжим м’ясцем. Потім пішов із ним на пошту.

Далі не втерпів і погуляв із ним по місту: ми побували в перукарні й заглянули до невеличкої мистецької цукерні, яка мені дуже подобалася. Ото сиділи ми на терасі, я тримав вафельний стаканчик, собака старанно вилизував його, аж позаду пролунав чийсь голос.

– Маркус?

Я аж підскочив, злякавшись, що мене застукали на гарячому. То був Лео.

– Лео, нехай вам усячина, ви так наполохали мене!

– Та ви, Маркусе, геть здуріли! Що ви оце коїте?

– Морозиво їмо.

– Ви гуляєте містом із собакою, і всі це бачать! Хочете, щоб Александра збагнула, в чім річ?

Що ж, Лео правду казав. Та й сам я це знав. Певне, мені хотілося, щоб урешті Александра про все дізналася. Щоб сталося бодай що-небудь. Я хотів більшого, ніж оті наші крадені хвилини.

Збагнув, що мені хочеться, щоб усе стало, як було давніше. Та минуло вісім років, і життя в неї тепер інше. Лео змусив мене відвезти Дюка до Александри, поки не закортіло повести його в кіно чи ще якусь дурню вчинити. Я послухався його. Коли повернувся, сусід сидів на веранді й писав. Мені здалося, він навмисне там улаштувався, щоб чатувати на мене. Я підійшов.

– І що? – поспитав я, показуючи на зошит, де так нічого і не було написано. – Як посувається робота над текстом?

– Нічогенько. Мабуть, напишу роман про чоловіка, який спостерігає за молодим сусідом, що намагається любити дівчину через пса.

Я зітхнув і сів коло нього на стільці.

– Не знаю, Лео, що мені й удіяти.

– А ви робіть, як ото зі псом. Нехай вона вас обере. Часом люди купують пса, не розуміючи, що не вони його обирають, а він їх. Пес заводить вас і, щоб вас не засмутити, тільки вдає, ніби кориться всім вашим правилам і наказам. Якщо ж злагоди нема, всьому край. Ось у штаті Джорджія сталася жахлива, проте цілком правдива історія. Якась мати-одиначка, що й так достатньо мала гріхів у житті, придбала довгошерсту таксу, яку назвала Віскі, щоб трохи пожвавити життя собі, та й дітлахам теж. Проте, як на лихо, собака їй не підходив геть, і незабаром з ним неможливо стало жити. Здихатися тої такси було годі, тож молодичка вирішила вдатися до рішучих заходів: вивела її з хати, обілляла бензином і підпалила. Псюра страшенно завалував, почав гасати туди-сюди, а потім побіг до хати, де двоє дітей саме дивилися телевізор. Хата згоріла, дітлахи з собакою теж, пожежники застали тільки попіл. Гадаю, тепер ви розумієте, що пес повинен обрати вас сам.

– Боюся, Лео, я нічогісінько не втямив із вашої розповіді.

– Так само треба поводитися і з Александрою.

– Ви боїтеся, що я спалю її живцем?

– Та ні, дурнику ви такий. Облиште гратися в передатну любов: нехай вона сама вас обере.

Я стенув плечима.

– Так чи так, вона незабаром поїде до Лос-Анджелеса. Затримка тільки за Кевіном, а він майже одужав.

– То що, ви так усе й покинете? Зробіть, щоб вона лишилася. Зрештою, розкажете ви мені, що там поміж вами сталося? Ви так і не розповіли, як зустрілися.