Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

– Гадаю, він неуважний, бо в нього немає мотивації, – делікатно пояснила панна Андерсон.

– А що вдіяти?

– Гіллель справді дуже розумний. Він цікавиться багатьма речами, знає значно більше за однокласників. Оце на тижні я намагалася пояснити в класі засади федералізму і функціонування американської держави. Він уже був обізнаний з цими політичними принципами і навів порівняння з античною Грецією.

– Авжеж, він захоплюється античністю, – сумовито вкинула тітонька Аніта.

– Пане і пані Ґольдмани, Гіллелеві заледве чотирнадцять років, а він читає книжки з римського права…

– Що ви хочете цим сказати? – запитав дядечко Сол.

– Що Гіллелеві, може, ліпше було б у приватній школі. З ширшою програмою. Там у нього було б більше стимулів.

– Та він же звідти й прийшов… Але він ніколи не розлучився б із Вуді.

Дядечко Сол з тітонькою Анітою спробували побалакати з сином і зрозуміти, що ж коїться.

– Річ у тому, що я нікчема, – сказав Гіллель.

– Як ти можеш таке казати!

– Бо я ні на що не годен. Не можу зосередитися. І хочу, та не можу. Нічогісінько не тямлю на уроках, геть негодящий!

– Як це ти не тямиш? Гіллелю, ти ж такий розумний хлопчина! Ти повинен постаратися, і в тебе все вийде.

– Що ж, обіцяю старатися, – сказав Гіллель.

Тітонька Аніта й дядечко Сол попросили також, щоб їх прийняв директор.

– Гіллелеві, мабуть, нецікаво в класі, – сказав Бурдон, – та він до того ж і скиглій, та ще й не любить, коли йому суперечать! Почав було ходити на уроки акторської майстерності, а потім покинув.

– Покинув, бо ви цензурували п’єсу…

– Цензурував? Пхе! Любий пане Ґольдмане, яблуко від яблуні, бачу, таки недалечко падає, бо ви міркуєте, як ваш син. Стейнбек той автор чи хто там, а в ліцейській виставі нема місця грубощам. Не вам доведеться потім позичати очей у Сірка перед батьками школярів. Гіллель мав би обрати більш придатну п’єсу! Чого це йому закортіло ставити у чотирнадцять років п’єсу Стейнбека!

– Може, тому що Гіллель набагато розвиненіший, як на свій вік, – сказала тітонька Аніта.

– Ох-ох-ох, – усміхнувшись, відказав Бурдон, – чув я цю пісеньку: «Моя дитина така розумна, що всі її вважають дурненькою». Знаєте, я постійно чую такі балачки. «Моє дитя особливе, тра-ля-ля», «Йому потрібна увага, тра-ля-ля». Річ у тім, що в нас державний ліцей, пане і пані Ґольдмани, і в таких ліцеях для всіх є одна програма навчання. Ми не можемо запроваджувати для окремих учнів особливі правила, навіть з добрих міркувань. Уявіть собі, що для кожного школяра існує своя, спеціальна програма! Я маю вже доста клопоту з проблемами в їдальні, де індуси, євреї та мусульмани хочуть, щоб їм подавали особливу їжу.

– То що ви порадите? – запитав дядечко Сол.

– Може, Гіллелеві треба більше працювати, та й годі. Якби ви тільки знали, скільки тут було дітей, яких батьки вважали геніями, а після закінчення ліцею вони опинялися за касами на бензозаправках!

– А що ви маєте проти людей, які працюють на бензозаправках? – запитав дядечко Сол.

– Та нічого! Нічого! Ох, як же ж точніше висловитися. Ви всі такі затяті у цій родині! Все, що я хотів сказати, це те, що Гіллель має працювати, а не думати, що він усе вже знає і розумніший від усіх учителів у школі. І те, що він має такі оцінки, означає, що він недостатньо працює, та й край.

– Звісно ж, він недостатньо працює, пане Бурдон, – устряла тітонька Аніта. – У тім і річ, і тим-то ми прийшли сюди. Він не працює, бо йому нудно. Йому потрібен стимул. Поштовх. Підбадьорення. Він втрачає свій потенціал…

– Пане і пані Ґольдмани, я уважно проглянув, яких результатів тут він домігся. Розумію, вам прикро буде це почути, але якщо людина має погані оцінки, то причина в тому, що вона недостатньо розумна.

– Пане Бурдон, майте на увазі, що я чую це, – зауважив Гіллель, що був присутній під час розмови.

– От шибеник малий, знову встряє! Треба ж йому ото вкинути своє слівце! Зараз я розмовляю з твоїми батьками, Гіллелю. Знаєш, якщо ти в отакий спосіб поводишся і з учителями, то не дивно, що вони не люблять тебе. Що ж до вас, пане і пані Ґольдмани, то я вислухав ваші балачки про те, що «моя дитина має кепські оцінки, бо вона дуже обдарована», але з жалем мушу сказати, що ви не хочете бачити очевидного. Винятково обдарованих дітей тут і близько нема, у дванадцять років обдаровані діти вже мають дипломи Гарварду!

Вуді вирішив узяти все в свої руки і підбадьорити Гіллеля, давши йому змогу робити те, в чому таланило йому найбільше: тренувати футбольну команду. Поза сезоном не можна було тренуватися офіційно, правила Ліги це забороняли. Та ніхто не забороняв гравцям збиратися й тренуватися самостійно. Отож, на прохання Вуді, команда почала збиратися двічі на тиждень, щоб тренуватися під орудою Гіллеля, з яким завжди був Скотт. Метою цього було виграти чемпіонат наступної осені, тож за тренуваннями минав час, і гравці вже уявляли, як здобудуть кубок, зокрема, і Скотт, що якось заявив Гіллелеві:

– Гілле, я хочу грати. Не хочу бути тренером. Хочу грати у футбол. Хочу теж бути на полі в наступному сезоні.

Гіллель засмучено глянув на нього.

– Скотте, твої батьки ніколи не дадуть на це згоди.

Скотт понуро сів на моріжку і почав скубти травинки.

Гіллель сів коло нього й обняв його за плечі.

– Не переймайся, – сказав він. – Залагодимо це. Треба, щоб ти був обережний, як ото казав твій батько. Пий багато води, роби перерви і мий руки.

Отак Скотт став неофіційним гравцем у команді «Дикі коти». Щосили старався, брав участь у деяких вправах. Але йому швидко забивало дух. Він мріяв бути крайнім нападником: за п’ятдесят ярдів здобути м’яч, ефектно пробігти полем, прорвати оборону – і загнати тачдаун.

І тоді його нестиме на руках уся команда, стадіон горлатиме його ім’я. Гіллель дав йому нагоду побути крайнім нападником, та стало видно, що більше десяти кроків він не пробіжить. Отож вирішили цьому зарадити: Скотта мали посадити у візок, хтось довезе його до залікової лінії, перекине там візок разом зі Скоттом, а той упаде додолу в заліковій зоні, це і буде тачдаун. Ота нова витівка з назвою «візок» стала страшенно популярна в команді. Незабаром частина тренування вже відводилася на ту вправу, члени команди по черзі пхали візок, внаслідок чого їхні спринтерські якості поліпшувалися на очах, бо вже без візка вони гасали по полю зі швидкістю ракет.

На власні очі мені жодного разу не пощастило бачити той «візок». Проте це видовисько було дуже привабливе, бо незабаром уся школа Баккері юрмилася коло спортивного майданчика, куди зазвичай ходили тільки вболівальники. Гіллель звелів гравцям виконувати звичні матчеві дії, аж, на його сигнал, звідкись вискакував хтось із найдужчих членів команди, часто це був Вуді, і перетинав поле, пхаючи у візку Скотта, який сидів там наче король. Квотербек жбурляв йому м’яч із глибини поля: тому гравцеві треба було володіти надзвичайною спритністю й силою, щоб Скотт зловив м’яч, потім треба було пхати візок зиґзаґами до залікової лінії, уникаючи захисників, що намагалися зупинити Вуді. Та коли візок доїжджав до тієї лінії й Скотт падав додолу, заганяючи таким чином тачдаун, усі аж нетямилися на радощах і страшенно верещали. Горлали: «Візок! Візок!» Скотт підводився, його вітали члени команди, а потім і фанати, яких ставало дедалі більше.

Потім він ішов пити воду, зводити дух і мити руки.

Ті декілька місяців тренувань були найщасливіші за весь час перебування в школі поповненої Ватаги Ґольдманів. Вуді, Гіллель і Скотт були зірками футбольної команди і славою ліцею. Аж до того весняного дня відразу після Великодня, коли Джилліана Невіль, яка чекала свого сина на парковому майданчику біля школи, стривожилася, почувши радісний галас юрби. Скотт допіру загнав тачдаун. Джилліана пішла на спортивний майданчик, щоб поглянути, що ж там коїться, і побачила, як її син у розхристаній футбольній формі їде візком по полю.

– Скотте, заради бога! – заволала вона. – Що ти робиш тут, Скотте?

Вуді став як укопаний. Гравці завмерли, глядачі замовкли.

– Мамо? – пробелькотів Скотт, знявши шолом.

– Скотте, ти ж казав мені, що в тебе шаховий гурток!

Скотт похнюпився й виліз із візка.

– Ох, я збрехав тобі, мамо. Мені так шкода…

Вона кинулася до сина і обняла його, захлинаючись слізьми.

– Не роби цього, Скотте. Не роби цього, прошу тебе. Ти ж знаєш, що я боюся за тебе.

– Я знаю і не хочу, щоб ти непокоїлася. Ми не робили нічого поганого.

Джилліана Невіль звела голову й угледіла Гіллеля з нотатником у руці й свистком на шиї.

– Гіллелю, – закричала вона, кинувшись до нього, – ти ж обіцяв мені!

Вона геть знетямилася й дала йому дзвінкого ляща.

– Хіба ти не розумієш, що Скотта може вбити оця ваша дурня?

Гіллель приголомшено завмер.

– Де тренер? – зарепетувала Джилліана. – Де тренер Бендгем? Він бодай знає, що ви оце коїте?

Насувався скандал. Справа дійшла до директора Бурдона, залучили навіть освітню адміністрацію Меріленду. Бурдон зібрав у своєму кабінеті тренера, Скотта з батьками, Гіллеля, дядечка Сола і тітоньку Аніту.

– Ви знаєте, що гравці організовують тренування? – спитав директор у тренера.

– Авжеж, – відказав Бендгем.

– І ви не поклали цьому край?

– А чому я повинен був це робити? У моїх гравців очевидний прогрес. Ви ж знаєте правило: в перервах поміж сезонами тренери не повинні контактувати з командою. Дякувати богові, Гіллель організовував тренування, та ще й регулярно.

Бурдон зітхнув і обернувся до Гіллеля:

– Тобі ніхто не казав, що не можна садовити маленьких недужих дітей у візок? Це ж принизливо!

– Пане Бурдоне, – запротестував Скотт, – це не те, про що ви гадаєте! Навпаки, я ще ніколи не був такий щасливий, як упродовж оцих місяців.

– То тобі подобається їздити у візку?

– Так, пане Бурдоне.

– Люди добрі, то це школа в нас чи якийсь цирк?!

Бурдон відпустив тренера, Скотта і його батьків, щоб наодинці побалакати з Ґольдманами.

– Гіллелю, – сказав він, – ти розумний хлопчина. Ти бачив, у якому стані перебуває Скотт Невіль? Ті вправи дуже небезпечні для нього.

– Навпаки, гадаю, трохи фізичних навантажень піде йому на користь.

– Ти лікар? – запитав Бурдон.

– Ні.

– То тримай свою думку при собі, малий нахабо. І це не прохання, а наказ. Облиш садовити цього малого хворого хлопчину у візок і не змушуй робити його якусь гімнастику. Це дуже важливо.

– Добре.

– Я хочу більшого. Хочу, щоб ти дав мені слово.

– Даю.

– Чудово. Дуже добре. Віднині твоїм підпільним тренуванням край. Ти не член команди, не маєш до неї ніякого стосунку, я не хочу бачити тебе в їхньому автобусі чи ще десь. Не хочу більше мати з тобою клопотів.

– Спершу театр, тепер футбол. Ви позбавляєте мене всього! – обурився Гіллель.

– Не позбавляю, а дотримуюся правил, що контролюють лад у нашій школі.

– Я не порушував ніяких правил, пане директоре. Ніхто не забороняє тренувати команду поза сезоном.

– Я забороняю тобі.

– На підставі якого закону?

– Гіллелю, ти хочеш, щоб тебе вигнали з ліцею?

– Ні. А чому недобре тренувати команду поза сезоном?

– Тренувати? Оце ти називаєш тренуванням? Садовити дитину, хвору на муковісцидоз, у візок і котити футбольним полем, – оце ти називаєш тренуванням?

– Я читав правила, уявіть собі. Там ніщо не забороняє одному гравцеві пересувати іншого полем, коли той тримає в руках м’яч.

– Послухай, Гіллелю, – сказав Бурдон, утративши терпець, – ти що, хочеш корчити з себе адвоката? Захисника хворих малюків у візку?

– Та я хотів, щоб ви не були таким упертюхом.

Директор скрушно похитав головою і, обернувшись до тітоньки Аніти з дядечком Солом, сказав:

– Пане й пані Ґольдмани, Гіллель хороша дитина. Але в нас державна школа. Якщо ви незадоволені, треба віддати його до приватної.

– Хочу нагадати, що ліцей Баккері сам звернувся до нас, – відказав Гіллель.

– Ми звернулися до Вуді. А з тобою інакше було: ти опинився тут, бо Вуді хотів, щоб ти був з ним, і ми на це погодилися. Але як хочеш поміняти школу, то ніхто тобі не заважатиме.

– Не дуже люб’язно ви поводитеся, кажучи таке. Це означає, що вам на мене начхати!

– Та чому це начхати! Я вважаю, ти дуже хороший хлопчина, і високо тебе ціную, але ти такий самий учень, як усі, і край. Як хочеш залишатися в державному ліцеї, то дотримуйся тутешніх правил. Так діє наша система.

– Ви посередність, пане директоре. І ліцей ваш посередній. Ви тільки й здатні посилати людей до приватного ліцею! Ви все підганяєте під пересічний рівень! Ви забороняєте Стейнбека за кілька грубих слів у тексті, та не здатні збагнути величі його творів! І прикриваєтеся дурнуватими шкільними правилами задля того, щоб виправдати власний брак розуміння. Й не кажіть мені про функціонування системи, бо державна шкільна система не діє як слід узагалі, і ви це знаєте. А країну, в якій шкільна система не діє, не можна вважати ні демократичною, ні правовою.

Запало довге мовчання. Врешті директор зітхнув і запитав:

– Скільки тобі років, Гіллелю?

– Мені чотирнадцять років, пане директоре.

– Ага, чотирнадцять років. То чому ти не катаєшся на скейті з друзями, а питаєш, чи залежить правова держава від якості системи шкільної освіти?

Бурбон підвівся і відчинив двері кабінету, давши на здогад, що розмова скінчилася. Вуді сидів під дверима на стільці й почув, як директор, потискаючи руки дядечкові Солові й тітоньці Аніті, сказав:

– Гадаю, ваш син Гіллель ніколи не знайде свого місця у нас.

Гіллель заплакав.

– Ні, ви нічогісінько не втямили! Цілісіньку годину розмовляв я з вами, а ви навіть слухати мене не захотіли, – він обернувся до батьків. – Мамо, тату, я хочу, щоб мене вислухали! Я хочу, щоб на мене бодай трохи зважали!

Щоб заспокоїтися, Балтимори вчотирьох подалися випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк». Посідавши одне напроти одного на двох ослонах, вони довгенько і незвично для себе не могли озватися жодним словом.

– Гіллелю, котику мій, – мовила урешті тітонька Аніта, – ми з твоїм татом довго обговорювали ситуацію… тут недалечко є спеціальна приватна школа…

– Ніякої спеціальної школи! – вигукнув Гіллель. – Тільки не це, благаю вас! Ви не повинні розлучати мене з Вуді.

Тітонька Аніта дістала з сумочки брошуру і поклала на столі.

– Ось поглянь бодай одним оком. Вона зветься Блуберрі-Гілл. Гадаю, тобі там буде добре. Не хочу, щоб ти так мордувався в цьому ліцеї.

Гіллель неохоче погортав брошуру.

– Та це ж за шістдесят миль від нас! – обурено вигукнув він. – Про це й мови не може бути! Я не їздитиму щодня туди й сюди сто двадцять миль!

– Гіллелю, янголятко моє любе… ти там ночуватимеш…

– Що? Ні, ні, не хочу я!

– Котику, ти будеш приїздити до нас вихідними. Ти там вивчиш стільки всього. У цій школі тобі нецікаво…

– Ні, мамо, я не хочу! НЕ ХОЧУ! Чому я повинен їхати туди?

Того вечора Вуді з Гіллелем разом проглядали брошуру про Блуберрі-Гілл.

– Вуді, ти повинен допомогти мені! – благально вигукнув Гіллель, що був у цілковитій паніці. – Не хочу я туди їхати. Не хочу, щоб нас розлучили.

– Я теж не хочу. Та я не знаю, чим можна тобі зарадити, це ти в нас найрозумніший у всій школі, як подумати. Перестань привертати до себе увагу. Ти можеш це зробити? Ти ж привів до влади президента Клінтона! Ти ж усе знаєш! Зроби над собою зусилля. Не дай цьому телепневі Бурдонові знищити тебе. І не переймайся, я не дам запроторити тебе туди.

Гіллеля так нажахало, що його відправлять до спеціальної школи, що він уже нічогісінько не міг робити. В п’ятницю ввечері тітонька Аніта ввійшла до Вуді в кімнату. Він саме робив домашні завдання.

– Вуді, я щойно розмовляла по телефону з тренером Бендгемом. Він каже, ти написав йому, що покидаєш футбольну команду. Це правда?

Вуді понурився.

– Як подумати, то нащо той футбол? – пробурмотів він.

– Що ти хочеш сказати, золотце? – спитала вона, опустившись навколішки, щоб бути нарівні з ним.

– Якщо Гіллель піде до спеціальної школи, то я вже не зможу жити з вами, правда ж?

– Ні, Вуді, ні. Це твій дім, і він залишиться твоїм. Ти ж знаєш, ми любимо тебе як свого сина. Спеціальна школа – це для Гіллеля, там повинні розкритися всі його здібності. Це робиться задля його добра. А ти тут удома, і так буде завжди.

Його щокою покотилася сльоза. Вона обняла його і міцно пригорнула до себе.

У неділю, незадовго до сніданку, до Балтиморських Ґольдманів несподівано завітав тренер Бендгем. Він запропонував Вуді поснідати разом і попровадив його з’їсти гамбургер до забігайлівки, куди він частенько заглядав.

– Перепрошую за той лист, пане тренере, – сказав Вуді, коли вони посідали за столом. – Насправді в мене ніякого бажання не було кидати нашу команду. Мене розізлила ота халепа з Гіллелем.

– Знаєш, хлопче, – сказав Бендгем, – мені вже шістдесят років. Це означає, що майже сорок років я треную футбольну команду і за цей час жодного разу не снідав із жодним гравцем. У мене є свої правила, і зараз я їх порушив. Чому я зробив це? Я знав хлопців, які покидали команду. Їм подобалося залицятися до дівок, а не ганяти м’яч. І це означало, що вони не надають футболу великої ваги. То я й не гаяв часу, щоб повернути їх. Нащо мені клопіт із людьми, які не хочуть грати, коли під дверима стоїть ціла черга охочих влитися до команди?

– Я дуже серйозно ставлюся до футболу, пане тренере. Слово честі!

– Знаю, хлопче, – відказав Бендгем. – Тим-то я й прийшов.

Кельнер приніс їм замовлення. Тренер зачекав, поки він піде, і сказав:

– Послухай, Вуді, певне ж, у тебе були вагомі підстави написати мені ту записку. Я хочу, щоб ти сказав мені, що ж сталося.

Вуді виклав ті клопоти, які мав у школі Гіллель, розповів про директора Бурдона, який нічого не хотів слухати, а також про перспективу спеціальної школи.

– Тож річ не в тому, що він неуважний, – сказав Вуді.

– Знаю, хлопче, – сказав тренер. – Досить послухати, як він висловлюється. У нього в голові більше олії, ніж у більшості ваших учителів.

– Гіллелеві потрібен поштовх! Він повинен відчути, що його тягнуть угору. З вами він щасливий. І щасливий на футбольному полі!

– Хочеш, щоб він приєднався до команди? Але що він там робитиме? Я такого хирляка в житті ще не бачив!

– Ні, пане тренере, я маю на увазі не гру на полі. Є в мене одна думка, та треба, щоб ви мені довіряли…

Бендгем уважно вислухав його, киваючи головою на здогад того, що пристає на пропозицію. Скінчивши сніданок, тренер повіз Вуді в своєму авто. На одній із тамтешніх вулиць зупинився біля маленького будиночка, коло якого стояв трейлер.

– Оце, хлопче, мій дім. І цей дім на колесах теж мій. Придбав торік, але ще ним не користувався. Він чудовий, я купив його, щоб їздити, як вийду на пенсію.

– Чому ви кажете мені це, пане тренере?

– Бо за три роки я вже буду пенсіонером. А тоді ти закінчиш ліцей. Знаєш, що принесло б мені задоволення? Здобути перед тим кубок і відправити найліпшого мого гравця в НФЛ. Тому я пристаю на твою пропозицію. За це я хочу, щоб ти пообіцяв повернутися до тренувань і працював так само затято, як робив досі. Я хочу побачити тебе гравцем НФЛ, хлопче. Тоді я сяду в цей трейлер і їздитиму східним узбережжям, щоб не пропустити жодного твого матчу. Дивитимуся на тебе з трибуни і казатиму вболівальникам коло мене: я знаю цього хлопчину, я тренував його в ліцеї. Пообіцяй мені це, Вуді. Пообіцяй, що ти і футбол – це лише початок великої історії.

– Обіцяю, пане тренере.

Бендгем усміхнувся.

– А тепер підемо сповістити про новину Гіллелеві.

За двадцять хвилин тітонька Аніта й дядечко Сол приголомшено вислухали в кухні пропозицію тренера Бендгема.

– Ви хочете сказати, що я буду вашим асистентом, пане тренере? – недовірливо запитав Гіллель.

– Атож. Від початку наступного навчального року. Офіційним асистентом. Я маю право взяти тебе, і Бурдон нічого проти цього не вдіє. Та й асистент із тебе путній: ти знаєш хлопців, добре бачиш гру, та й відомо, що ти робиш нотатки про інші команди.

– Це Вуді вам сказав?

– Немає значення. Одне слово, попереду в нас три нелегкі сезони, а я не такий уже й молодий, тому треба, щоб хтось мені допомагав.

– О боже! Так! Так! Я просто у захваті!

– З однією умовою: щоб бути в команді, потрібно мати хороші оцінки. Таке правило. Члени футбольної команди повинні мати задовільні оцінки з усіх предметів, і це стосується й тебе. Тож як хочеш бути в команді, мусиш уже зараз узятися до науки.

Гіллель пообіцяв, що так і зробить. Для нього це був порятунок.

14

Уранці 26 березня 2012 року мене збудив телефонний дзвінок. Була п’ята година ранку. Телефонував мій агент із Нью-Йорка.

– Воно вже в пресі, Маркусе.

– Ти про що?

– Про тебе й Александру. Ви на чільному місці в найпопулярнішому таблоїді.

Я побіг у найближчий цілодобовий супермаркет. Там саме викладали з дерев’яної палети стоси глянцевих часописів, запакованих у целофан. Я вхопив один, роздер обгортку, розгорнув журнал і приголомшено прочитав:

ЩО ДІЄТЬСЯ ПОМІЖ АЛЕКСАНДРОЮ НЕВІЛ І МАРКУСОМ ҐОЛЬДМАНОМ?

РОЗПОВІДЬ ПРО ТАЄМНУ ВТЕЧУ ДО ФЛОРИДИ.

Чолов’яга в чорному мінівені був фотограф. Кілька днів він стежив і їздив за нами. І продав ексклюзивний матеріал виданню, що друкувало всілякі плітки про знаменитих людей.

Узяв він від самісінького початку: розповів, як я крав Дюка, про мене з Александрою в Коконат Ґров, про те, як Александра приходила до мене. Все подавалося так, щоб можна було подумати, ніби в нас із нею роман.

Я зателефонував моєму агентові.

– Треба покласти цьому край, – сказав я йому.

– Неможливо. Тут усе хитро зроблено. Жодного витікання інформації, жодного анонсу в інтернеті. Всі світлини зроблено в громадських місцях, без вторгнення у приватний простір. Тут комар носа не підточить.

– У мене з нею нічого не було.

– Було те, що ти хотів.

– Кажу ж тобі, нічогісінько! Має бути якийсь спосіб, щоб завадити поширенню цього часопису.

– Вони висловлюють лише припущення, Маркусе. Нічого незаконного тут нема.

– А вона вже знає?

– Мабуть. А як не знає, то за годину дізнається.

За годину я подзвонив у браму Кевінового маєтку. Камера переговорного пристрою засвітилася, отже, хтось мене бачив, але хвіртка залишалася зачинена. Я подзвонив іще раз, і двері в будинку відчинилися. То була Александра. Вона підбігла до хвіртки і стала з того боку.

– Ти викрадав пса? – сказала вона, спопеливши мене поглядом. – І тим-то він весь час був у тебе?

– Та то раз було. Може, два. Потім він сам прибігав до мене, присягаюся.

– Не знаю вже, чи можу вірити тобі, Маркусе. То це ти розповів усе пресі?

– Що? Навіщо було б мені таке робити?

– А хіба я знаю? Може, задля того, щоб я порвала з Кевіном?

– Годі, Александро! Не кажи, що справді так вважаєш!

– У тебе був шанс, Маркусе. Вісім років тому. Не ламай мого життя. Дай мені спокій. Мої адвокати зв’яжуться з тобою, і ти даси спростування.

*

Балтимор, Меріленд

Весна-літо 1995 року

Я почувався дедалі дужче ізольованим у Монклері. Поки скнів у Нью-Джерсі, мене поривалося узяти в обійми райське життя в Оук-Парку. Там була вже не одна, а дві чудесні родини, Балтимори й Невілі, що стали ще й друзями. Дядечко Сол і Патрик Невіль грали разом у теніс. Тітонька Аніта запропонувала Джилліані Невіль взяти участь у доброчинних акціях для дитячого притулку Арті Кровфорда. Гіллель, Вуді та Скотт весь час були разом.

Якось у квітні Гіллель традиційно читав «Балтимор Сан» і натрапив на статтю про музичний конкурс, який організувало національне радіо. Учасників запрошували надсилати свої кандидатури у вигляді двох композицій, записаних у звуковому форматі або на відео. Переможцям обіцяли записати на професійній студії п’ять їхніх пісень, одна з яких мала цілісіньких десять місяців звучати по радіо. Звісно ж, у дядечка Сола була пречудова камера, до того ж найновішого зразка, і він, звісно ж, погодився позичити її Гіллелеві та Вуді. І, перебуваючи в своїй в’язниці в Монклері, я щодня слухав по телефону, як мої брати захоплено розповідають про успішне втілення того проекту. Весь тиждень пополудні Александра проводила репетиції у Ґольдманів, а вихідними Вуді з Гіллелем зняли її на відео. Я не тямився від ревнощів. Та попри ту допомогу в конкурсі, всі ми, я, Вуді й Гіллель, заробили дулю під носа, бо незабаром Александра прийшла до Балтиморів зі своїм хлопцем, якого звали Остін. Зрештою, так воно й мало статися, адже красуні Александрі було сімнадцять років, то вона й дивитися не хотіла на п’ятнадцятирічних садівників, що в них, як на лихо, ще й волосся в паху не виросло. Вона воліла водитися з парубком з їхнього ліцею, татовим синуньом, який був гарний мов бог і дужий мов Геракл, хоч і дурний як ступа. Він приходив у наш підвал, розлягався на канапі, й Александрині композиції були йому анідесь. Начхати йому було на її музику, а музика – то було для Александри все життя, і той бевзень цього не тямив. Минуло два місяці, поки оголосили результати конкурсу. За цей час Александра отримала водійські права й вихідними, коли Остін ішов кудись зі своїми друзяками, а її кидав, заїжджала по нас до Балтиморів. Ми ішли випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк», потім паркувалися десь на тихій вуличці, лягали на моріжку і слухали в надвечір’ї музику, що долинала з радіоприймача крізь відчинені дверцята машини. Александра підспівувала, і ми уявляли собі, як її пісні крутять по радіо. Такої пори нам здавалося, наче вона належить нам. Цілі години ми сперечалися, і часом предметом тих балачок був Остін. Інколи Гіллель ставив запитання, що були і в нас на язику.

– Що в тебе спільного з цим телепнем?

– Ніякий він не телепень. Часом буває грубуватий, та загалом це хороший хлопчина.

– А певно, – кепкував Вуді, – мабуть, його автомобіль із відкидним верхом трохи провітрює йому мізки.

– Ні, справді, – боронила його Александра, – з ним варто познайомитися ближче.

– Та годі, – казав Гіллель, – хіба не видно, що він йолоп!

Урешті вона казала:

– Я люблю його. Отак.

Коли вона казала оте «люблю», наші серця стискалися.

Александра не виграла того конкурсу. Отримала сухого листа з повідомленням, що її кандидатура не пройшла. Остін сказав їй: вона програла, бо вона ніщо. Як по правді, коли Вуді з Гіллелем зателефонували і сповістили ту новину, мені трохи полегшало: тяжко було б пережити те, що її кар’єра розпочалася конкурсом, який знайшов Гіллель, і з відео, яке створили всі Балтимори.

Проте я дуже потерпав за неї, бо знав, які надії покладала вона на той конкурс. Здобувши в оператора номер її телефону, я набрався духу і зважився зателефонувати, учинивши в такий спосіб те, чого ніколи не зробив би, хоч мені й кортіло вже давненько. Мені пощастило, бо слухавку взяла сама Александра, та початок розмови був трохи невдалий.

– Привіт, Александро, це Маркус.

– Який Маркус?

– Маркус Ґольдман.

– Хто?

– Таж Маркус, двоюрідний брат Гіллеля й Вуді.

– А, Маркус, той брат! Добридень, Маркусе, як ти?

Я сказав, що телефоную з приводу конкурсу і мені дуже шкода, що вона його не виграла, і під час цієї розмови вона заплакала.

– Ніхто не вірить у мене, – поскаржилася вона. – Мені так самотньо. Нікому нема до мене діла.

– А мені є, – відказав я. – Ти не пройшла, бо то був конкурс бездарностей. Вони не варті тебе! Не здавайся! Працюй! Зроби ще один запис!

Поклавши слухавку, я позбирав усі свої заощадження, поклав у конверт і послав їй, щоб вона мала за що записати професійний диск. За кілька днів мені прийшло повідомлення, що на пошті мене чекає бандероль. Матінка моя занепокоїлася й довго допитувалася, чи не замовляв я відео з порнографією.

– Ні, мамо.

– Присягнися.

– Присягаюся. Якби замовив, то вказав би іншу адресу.

– Це яку?

– Мамо, я пожартував. Я не замовляв порнографічного відео.

– То що ж це таке?

– Не знаю.

Попри мої протести, вона пішла зі мною на пошту і стала позаду коло віконця.

– Звідки бандероль? – запитала вона у поштарки.

– З Балтимора, – сказала та і віддала мені конверт.

– Тобі повинні були надіслати щось двоюрідні брати? – запитала вона.

– Ні, мамо.

Вона спонукала мене відкрити конверт, і врешті я сказав їй:

– Мамо, здається, це особистий лист.

Її страх перед порнографією минувся, й вона аж засяяла.

– У тебе дівчинка в Балтиморі?

Я мовчки глянув на неї, й вона погодилася почекати мене в автомобілі. Я став у кутку на пошті й дістав лист.

Любий Маркусику

Гніваюся на себе: я так і не відповіла на лист, де ти писав, що хотів би мешкати в Балтиморі. Він дуже зворушив мене. Може, якось ти і переїдеш, хто ж знає?

Дякую тобі за лист і за гроші. Не можу прийняти від тебе їх, але ти переконав мене взяти мої заощадження, записати професійний диск і пробиватися.

Ти особлива людина. Мені пощастило, що я запізналася з тобою. Дякую за те, що ти заохочуєш мене стати співачкою, тільки ти віриш у мене. Я ніколи цього не забуду.

Сподіваюся незабаром знову побачитися з тобою в Балтиморі.

Цілую,

Александра

Р. S. Не кажи братам, що я написала тобі.

Я прочитав той лист разів із десять. Я притуляв його до серця. Я танцював на бетонній долівці поштової контори. Александра написала мені. Мені! У мене аж усередині все бриніло від збудження. Сів до матінки в авто і, поки ми їхали назад, жодного слова не промовив. І коли ми вже зупинилися коло хати, сказав матері:

– Добре, що в мене немає муковісцидозу.

– Тим ліпше, дитино моя. Тим ліпше.

15

Того дня, 26 березня 2012 року, коли побачив світ глянцевий таблоїд, я не вилазив із дому.

Телефон мій розривався. Я не брав слухавку. Та й навіщо: всім кортіло знати, чи це справді так. Дізнатися, чи справді в нас із Александрою щось є.

Я знав, що незабаром під моїми дверми чатуватиме ціла юрма папараці. Тим-то вирішив податися на закупи, щоб кілька днів і носа з хати не потикати. Коли я повертався з супермаркету, напхавши цілий багажник продуктів, Лео, що порався в садку за своїм домом, запитав, чи мене часом не в облогу хтось узяв.

– А ви хіба не знаєте?

– Ні.

Я показав йому той журнал.

– Хто це знімав? – запитав він.

– Отой чолов’яга в мінівені. То був папараці.

– Ви хотіли уславитися, Маркусе. А тепер ваше життя вам не належить. Допомогти вам у чомусь?

– Ні, Лео, дякую.

Позаду раптом хтось загавкав. То був Дюк.

– Що ти тут робиш, Дюку? – запитав я.

Він глянув на мене своїми темними очима.

– Іди відціля, – сказав я йому.

Я пішов, щоб покласти частину торб коло ґанку, і пес подався за мною.

– Забирайся! – звелів я йому.

Він дивився на мене і не рушав з місця.

– Геть!

Він і не ворухнувся.

Тієї миті я почув гуркіт двигуна. Поруч загальмувало авто. Це був Кевін. Він аж не тямився від люті. Вискочив з автомобіля і побіг до мене, вочевидь, щоб натовкти пику.

– Чортів сину! – загорлав він мені в лице.

Я позадкував.

– Кевіне, нічого не сталося! Ті світлини – брехня! Александра належить тобі.

Він так і стояв на місці.