Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

Ми сиділи за тим самим столиком, цмулили молочні коктейлі крізь соломинки, як ото робили змалку. Гіллель, Вуді з Коллін, Александра і я.

Я зрозумів, що Вуді таки щасливий у Медісоні з Коллін. Вона утішила його, лікувала його рани, вибудувала його наново. Урешті він зумів подолати смуток від смерті тітоньки Аніти.

Наче задля того, щоб кинути виклик лихій долі, після коктейлів ми подалися на цвинтар Форрест-Лейн. Александра з Коллін трималися позаду. А Вуді, Гіллель і я посідали перед могильним каменем.

Ми стали чоловіками.

Не такими я уявляв нас трьох десять років тому.

Не стали вони тими винятковими людьми, про яких я мріяв. Ні великими футболістами, ні славетними адвокатами. Не були вони такі надзвичайні, якими здавалися мені тоді. Та вони були мої брати, і я їх любив понад усе.

Та й дядечко Сол, що мешкав у великому домі на Вілловік-роуд, теж був уже не той, якого я знав. Став він самотній і сумний. Та я теж віднайшов його.

І тоді мені спало на думку, а чи в дитинстві не мріяв я замість них. Чи не уявляв часом їх такими, якими вони не були. Чи були вони насправді тими непересічними особистостями, якими я так захоплювався. І чи не було це тільки витвором моєї уяви? Чи не був насправді я сам собі Балтимором?

Ми разом пробули вечір і ніч у домі Балтиморів, достатньо великому, щоб прихистити нас усіх. Дядечко Сол був у захваті від того, що ми знову зібралися в нього.

Опівночі ми сиділи на терасі біля басейну. Стояла страшенна спека. Ми дивилися на зорі. Підійшов дядечко Сол і сів коло нас.

– Діти, – сказав він, – я оце думав, чи не могли б ми разом відсвяткувати День подяки.

Що то за щастя було – почути від нього ті слова! Я аж здригнувся, коли він сказав «діти». Заплющив очі й знову побачив нашу трійцю дванадцять років тому.

Всі схвально загомоніли. Від самої думки про святкування Дня подяки ми були в захваті. Аби тільки час хутчій спливав.

Але того року нам не судилося зустріти День подяки. За два місяці по тому, на початку липня 2004 року, з в’язниці вийшов чоловік Коллін.

Він відбув своє покарання.

41

Медісон, Коннектикут

Липень 2004 року

Чутки пішли тієї ж миті, коли він опинився в місті: Люк повернувся.

Він з’явився одного ранку і з переможним виглядом обійшов усі тераси медісонських барів.

– Я вже одбув у в’язниці, – казав він кожному, хто хотів його слухати. – Більше нікого не лупцюю.

І вибухав дурнуватим реготом.

Поселився він у свого брата, що відповідав за нього перед службою нагляду. Завдяки зв’язкам він знайшов роботу вантажником у крамниці, де продавали реманент. Решту часу вештався вулицями. Казав, що скучив за Медісоном.

Коллін перелякалася, дізнавшись, що він вийшов на волю. Тепер вона не могла ходити містом, тому що боялася його здибати. Вуді теж було страшно, але він того не показував і підбадьорював її.

– Послухай, Коллін, ти ж знала, що він так чи так вийде на волю. Він не має права підходити до тебе, бо знову потрапить до в’язниці. Не бійся його, він тільки цього й хоче.

Вони намагалися поводитися, наче нічого не сталося. Та Люкова присутність змушувала їх уникати людних місцин. Тепер вони їздили на закупи до сусіднього міста.

Але пекло тільки розпочиналося. Люк подав позов, щоб йому повернули дім.

Коллін розлучилася з ним, коли він був у візниці, тож він почав заперечувати поділ майна. Дім він придбав на свої заощадження й вирішив оскаржити рішення суду, який віддав житло його колишній дружині.

Люк найняв адвоката, і той зумів затягнути процедуру. Рішення скасували, дім повернули господареві – Люкові.

Вуді з Коллін мусили покинути оселю. Дядечко Сол порадив адвоката з Нью-Кейнана, який дав їм консультацію. Він сказав, що це тільки питання часу й що до кінця літа вони отримають дім назад.

Поки що вони винайняли невеличкий убогий будиночок на виїзді до Медісона. «Це ненадовго, – сказав Вуді Коллін. – Незабаром ми позбудемося його».

Та Коллін нервувалася.

Люк забрав свій пікап, який стояв у брата. Щоразу, як він проїздив, всередині в неї усе холонуло.

– Що нам робити? – питала вона Вуді.

– Нічого. Він нас не залякає.

Той пікап їй скрізь увижався. Перед їхнім домом. На паркувальному майданчику супермаркету, до якого вони тепер їздили. Якось уранці вона побачила, як той пікап зупинився коло бензозаправки. Вона зателефонувала до поліції. Та коли приїхав на патрульному авто Люків брат, пікап уже зник.

Нерви її напнулися мов струни. Увечері Вуді працював, мив посуд, а вона залишалася вдома сама і місця собі не знаходила. Весь час дивилася у вікно, пильнуючи за вулицею, і з кімнати до кімнати ходила тільки з кухонним ножем у руці.

Якось їй закортіло морозива. Та вона боялася й носа вистромити з хати. Потім подумала, що це ж якась дурня. Не можна дозволяти себе так залякувати.

Вона могла купити морозиво на кожному розі, та щоб не зустріти часом Люка, подалася до супермаркету в сусіднє місто. Коли вона поверталася, у неї сіло колесо. Тільки цього ще бракувало! На автостраді було порожньо, колесо доведеться міняти самій.

Вона поставила під авто домкрат і підняла його. Та коли Коллін спробувала відкрутити колесо, в неї нічого не вийшло. Гвинти були міцно закручені.

Вона вирішила зачекати, поки хтось над’їде. Незабаром темряву пронизали фари. Вона помахала рукою, й авто зупинилося. Коллін підійшла і раптом упізнала Люків пікап. Вона позадкувала.

– Та й що? – запитав він, опустивши скло. – Ти не хочеш, щоб я допоміг?

– Ні, дякую.

– Гаразд. Не буду настирливим. Але трохи зачекаю, а що як ніхто так і не над’їде.

Він припаркувався на узбіччі. Минуло десять хвилин. На шосе нікого не було.

– Гаразд, – сказала урешті Коллін. – Допоможи, будь ласка.

Люк, усміхаючись, вийшов з авто.

– Мені приємно допомогти тобі, – сказав він. – Я свої борги сплатив, ти ж знаєш. Одбув у тюрязі. Я зовсім інша людина.

– Я не вірю тобі, Люку.

Він поміняв колесо.

– Дякую, Люку.

– Нема за що.

– Люку, в тебе вдома лишилися мої речі. Мені вони потрібні. Я забрала б їх, якщо ти не проти.

Він посміхнувся і вдав, ніби замислився.

– Знаєш, Коллін, гадаю, я все ж таки залишу їх собі, ті твої речі. Нюхатиму вряди-годи твої лахи. Вони нагадуватимуть мені давню добру пору. Пам’ятаєш, як я кидав тебе в глушині й ти верталася додому пішки?

– Я не боюся тебе, Люку.

– А мене треба боятися, Коллін. Треба!

Він загрозливо навис над нею. Вона кинулася до авто і поїхала.

Зупинилася біля ресторану, де працював Вуді.

– Ти не повинна виходити з дому ввечері, – сказав він.

– Знаю. Але мені треба було до супермаркету.

Наступного дня Вуді подався до крамниці зброї й придбав револьвер.

*

Ми були далеко від Медісона і від Люкових погроз. Гіллель із дядечком Солом мирно жили собі в Балтиморі. Александрині пісні потроху почали звучати по всій країні. Про неї вже заговорили, і вона отримала декілька пропозицій виступити в складі кількох досить відомих гуртів, коли вони поїдуть на гастролі. Вона давала концерти, виконуючи свої композиції в акустичних версіях.

На кількох концертах я її супроводжував. Потім настала пора повертатися до Монклера. Мене чекав кабінет, і тепер, коли Александрина кар’єра пішла добрим шляхом, треба було братися до першого мого роману, хоч про що він буде, я й сам ще не знав.

*

Наступного дня Коллін знову здалося, ніби за нею скрадається Люків пікап.

Вона отримувала дивні телефонні дзвінки на бензоколонці. Їй здавалося, ніби за нею стежать.

А одного дня вона не зважилася відчинити бензоколонку, а заховалася в підсобці. Більше вона так жити не могла. Нехай прийде Вуді до неї. У нього пістолет за поясом. А потім вони втечуть звідси, поки це не зайшло далеко.

– Завтра вирушаємо, – сказав Вуді. – До Балтимора. Гіллель і Сол нам допоможуть.

– Завтра ні. Я хочу забрати речі. Вони там, у хаті.

– То заберемо їх увечері. А потім одразу ж і поїдемо. Назавжди поїдемо звідціля.

Вуді знав, що Люк увечері сидить у барі на головній вулиці. Наступного дня, як він і обіцяв Коллін, вони зупинилися неподалік від Люкового дому, щоб їх не помітили, і почали чекати, поки він піде.

О двадцять першій годині побачили, що Люк вийшов із дому, сів у свій пікап і поїхав. Коли авто зникло в кінці вулиці, Вуді вийшов надвір.

– Хутчій! – сказав він Коллін.

Вона спробувала відімкнути двері своїм ключем, та марно: Люк поміняв замок.

Вуді вхопив її за руку і потягнув за дім. Він знайшов відчинене вікно, заліз до хати і відімкнув задні двері.

– Де твої лахи?

– У підвалі.

– Швиденько неси їх сюди, – звелів Вуді. – Ще десь є?

– Поглянь у стінній шафі.

Вуді побіг туди і дістав кілька суконь.

Люків брат проїздив коло хати і крізь вікно, що виходило на вулицю, побачив Вуді. Він притиснув газ і помчав до бару, де сидів Люк.

Вуді поскладав сукні в торбу і погукав Коллін.

– Ти закінчила?

Вона не відповіла. Він подався до льоху. Вона повитягала всі свої речі.

– Ти не зможеш забрати все, – сказав Вуді. – Бери необхідне.

Коллін погодилася й почала пакуватися.

– Пхай їх у торбу! – звелів Вуді. – Тут не можна довго вештатися.

Люків брат увійшов до бару і побачив Люка за барною стійкою. Він прошепотів йому на вухо:

– Той малий вилупок Вудро Фінн у тебе в хаті зараз. Мабуть, забирає речі Коллін. Я оце подумав, що ти не проти був би порахуватися з ним.

Люк розлютився. Він вдячно поплескав брата по плечу і вийшов з бару.

– А тепер гайда! – сказав Вуді Коллін, яка саме напхала третю торбу своїми лахами.

Вона підвелася й узяла торби. Одна роздерлася, і все повипадало на долівку.

– Дідько з ними! – сказав Вуді.

Вони бігцем піднялися сходами. Тієї миті перед будинком загальмував Люк, він вискочив з авто і кинувся до хати. І зіткнувся з Вуді та Коллін, які виходили задніми дверми.

– Тікай! – крикнув Вуді й кинувся на Люка.

Той ударив його кулаком і ліктем в обличчя. Вуді повалився додолу. Люк почав бити його ногами в живіт. Коллін обернулася. Вона була вже на порозі, та не могла покинути Вуді. Вхопила ножа, що лежав на кухонному столі, й почала погрожувати Люкові.

– Ану облиш!

– А то чому? – посміхнувся Люк. – Ти вб’єш мене?

Він ступнув крок уперед, вона не рушила з місця. Однісінький блискавичний порух, – і він вхопив її за руку й вивернув. Вона випустила ніж і закричала. Він згріб її за волосся й почав гатити головою об стіну.

Вуді спробував підвестися, та Люк видер лампу разом із кабелем і жбурнув йому в обличчя. Потім ударив його столиком, яким уже встиг угатити раніше.

Обернувся до Коллін, підтягнув до себе, вхопивши за блузку, і почав гамселити кулаками.

– Я відіб’ю в тебе бажання робити з мене дурника! – репетував він.

Та з Вуді він не зводив очей. Той зібрав останні сили, підвівся на ноги і, кинувшись на Люка, вдарив його кулаком в обличчя. Люк учепився за нього, і обидва повалилися додолу. Вони шалено борюкалися, аж Люк згріб його за горло і почав щосили душити.

Вуді забило дух. Він побачив Коллін, що лежала долі вся в крові. У нього не було вибору. Сягнувши рукою за спину, він дістав із-за пояса револьвер. Притулив Люкові до живота і натиснув спуск.

Пролунав постріл.

42

Липень 2004 року

Тієї ночі, коли загинув Люк, Медісон не спав. Мешканці міста з’юрмилися вздовж поліційного кордону, щоб не пропустити жодної подробиці з того, що діялося. По всенькій вулиці блимали ліхтарі поліційних авто. Задля розслідування з Нью-Кейнана приїхали агенти кримінальної поліції штату Коннектикут.

Вуді затримали і привезли до відділення поліції штату. Він мав право на один телефонний дзвінок, тож зателефонував дядечкові Солові.

Дядечко Сол одразу ж зателефонував адвокатові з Нью-Кейнана, а потім вирушив у дорогу разом із Гіллелем. Вони приїхали о першій годині ночі й побалакали з Вуді. У нього було декілька неглибоких ран, і йому надали допомогу медики швидкої допомоги просто в поліційному відділку. Коллін відвезли до лікарні. У ній насилу душа трималася, така вона була побита. Вуді був приголомшений, він детально розповів про все, що сталося в Люковому домі.

– Вибору в мене не було, – сказав він. – Він нас обох убив би.

– Не переймайся, – запевнив його дядечко Сол. – Ти був у стані необхідної оборони. Незабаром ти звідси вийдеш.

На ніч дядечко Сол із Гіллелем зупинилися в готелі Нью-Кейнана. Вранці Вуді мав постати перед суддею. З огляду на обставини, його випустили на волю під заклад у сто тисяч доларів, які заплатив дядечко Сол, а сам процес мав розпочатися п’ятнадцятого жовтня.

Гіллель зателефонував мені, тож я відразу подався до Коннектикуту. Вуді заборонили покидати штат. Після того, що сталося, він не міг залишатися в Медісоні.

Ми винайняли йому невеличке помешкання в найближчому містечку, куди незабаром, вийшовши з лікарні, приїхала й Коллін.

*

Два з половиною місяці, що лишилися до початку судового процесу над Вуді, минули швидко.

Ми з Гіллелем по черзі приїздили до нього, щоб він мав товариство. Не можна було кидати його самого. На щастя, була Коллін, яка дуже добре до нього ставилася. Вона була ніжна і лагідна. Вгадувала всі його бажання. Піклувалася про нього. Була його рятівним кругом.

Та реальний вплив мала на нього тільки Александра. Я упевнився в цім, коли вона теж приїхала до Коннектикуту.

З нами Вуді найчастіше був неговіркий. Він тільки відповідав на запитання, які йому ставили, намагався вдавати незворушного. Коли йому хотілося побути на самоті, він ішов на пробіжку. Та коли з ним була Александра, він говорив. Він ставав інший.

Я зрозумів, що він кохав її. Як і я ото, все життя, відколи ми зустріли її 1993 року. Гаряче кохав. Вона справляла на нього такий вплив, як і на мене. Вони так само нескінченно розмовляли. Не раз сиділи на маленькій дерев’яній терасі перед будинком і цілі години балакали.

Я огинав дім і сідав у траві, в кутку, де вони не могли мене побачити.

Я слухав їх. Він усім ділився з нею. Відкривався їй так, як ніколи не відкривався нам.

– Зараз мені не так, як після смерті тітоньки Аніти, – казав він. – Убивши Люка, я нічого не відчуваю. Ні смутку нема, ні докорів сумління.

– То була необхідна самооборона, Вуді, – сказала Александра.

Здається, він не був певен цього.

– Як по правді, я завжди був несамовитий. Ще змалку встрявав у бійки. Та й із Балтиморами зустрівся через бійку. І через це я й покину їх.

– Чому це покинеш? Нащо ти так кажеш?

– Гадаю, мене посадять до в’язниці. Мабуть, це кінець.

– Не кажи такого, Вуді.

Вона взяла його лице в долоні, глянула йому у вічі й сказала:

– Вудро Фінне, я забороняю тобі казати таке.

Підглядаючи, як близенько вони спілкуються, я переповнювався ревнощами. Вона розмовляла з ним точнісінько так, як і зі мною. З такою самою ніжністю. Мене вона теж називала на ім’я й прізвище, коли намагалася лагідно насварити.

Казала: «Маркусе Ґольдман, облиш дурня клеїти». У такий спосіб вона вдавала, ніби гнівається.

Часом вона і справді гнівалася. Гнів її був пречудовий. Шалений, зате незрівнянний. Вона страшенно розлютилася на мене, помітивши, що я шпигую за нею з Вуді, та ще й ревную до нього.

Щоб не зчиняти бучі вдома, вона сказала Вуді й Коллін:

– Ми з Маркусом поїдемо в супермаркет.

Ми посідали в авто, вона трохи проїхала, поки нас не стало видно, зупинилася й зарепетувала:

– Маркусе, ти геть здурів? Ти ревнуєш мене до Вуді?

А мені ще й посперечатися з нею закортіло. Я сказав, що вона надто вже уважно ставиться до нього, що називає його на ім’я й на прізвище.

– Маркусе, Вуді вбив людину. Ти розумієш, що це означає? Його судитимуть за це. Тож йому потрібні друзі. А ти не друг своїм братам, якщо маєш до них цілу купу претензій!

Вона казала правду.

Тільки Вуді вважав, що його посадять до в’язниці. Дядечко Сол кілька разів їздив до Коннектикуту, щоб підготувати його захист, і певен був у протилежному.

Та здобувши доступ до слідчої справи, він збагнув, що ситуація гірша, ніж він собі думав.

Прокурор не пішов за версією про необхідну самооборону. Навпаки, він вважав, що Вуді незаконно промкнувся до Люкового помешкання, та ще й зі зброєю. Дійшли висновку, що то Люк був у стані необхідної самооборони, що він намагався приборкати Вуді. Отож прокуратура висунула обвинувачення у вбивстві. Що ж до Коллін, то її мали обвинуватити в співучасті у вбивстві. Незабаром і проти неї мали відкрити справу.

У спокійному досі будиночку в Коннектикуті здійнялась паніка. Коллін казала, що не уявляє собі, як це її посадять до в’язниці.

– Не переймайся, – казав їй Вуді. – Тобі нема чого боятися. Я подбаю про тебе, як ото ти дбала про мене після смерті тітоньки Аніти.

Ми не розуміли, що він мав на увазі, аж до дня, коли відкрився судовий процес. Не порадившись із дядечком Солом і адвокатом, Вуді заявив, що сам підбурив Коллін проникнути в дім. Казав, що вона хотіла відрадити його від цього, та він усе ж таки заліз до хати, а вона подалася за ним, щоб забрати його звідти. Потім приїхав Люк і застав їх там.

Під час перерви адвокат спробував умовити його.

– Ти з глузду зсунувся, Вуді! Нащо ти так оце обвинувачуєш себе! Нащо я тебе захищаю, якщо ти таке про себе кажеш?

– Я не хочу, щоб Коллін потрапила до в’язниці!

– Довірся мені, і ніхто туди не потрапить.

Опитавши мешканців Медісона, адвокат потроху зібрав свідчення про те страшне життя, яке влаштував Люк для Коллін. Та прокурор і тут не погодився: не Коллін убила Люка, і їхнє подружнє життя не має ніякого стосунку до того, чи діяв Вуді в стані необхідної самооборони. Обвинувачення вважало, що він вистрілив не задля того, щоб покласти край нападові, як мало бути під час необхідної самооборони. Він прокрався до Люкового дому зі зброєю. Він від початку хотів убити його.

Суд обертався поразкою. За два дні судових засідань уже не було сумніву, що Вуді запроторять до в’язниці. Щоб уникнути тяжкого покарання, дядечко Сол вирішив піти на угоду з обвинуваченням: Вуді визнає себе винним у вбивстві, а за те отримає короткий термін ув’язнення. Під час тієї наради виявилося, що прокурор стоїть на своєму й умовити його не пощастить.

– Менше п’яти років ув’язнення він у мене не отримає, – сказав він. – Вудро чекав Люка і вбив його.

– Ви ж знаєте, що це неправда, – сказав адвокат Вуді.

– П’ять років, – повторив прокурор. – І ви знаєте, що я роблю скидку. Він може завиграшки отримати десять або й п’ятнадцять.

Дядечко Сол, Вуді й адвокат довго радилися. Вуді був у паніці, це видно було з його очей: він не хотів іти до в’язниці.

– Соле, – сказав він моєму дядечкові, – ти ж розумієш: якщо я скажу «так», вони надінуть на мене кайданки і запроторять до хурдиги на п’ять років!

– Але якщо ти не скажеш цього, то збудеш у в’язниці більшу частину життя. А як ти відбудеш цей термін, тобі буде лиш тридцять років. У тебе буде час знову стати на ноги.

Вуді був пригнічений: він від самого початку підозрював, що на нього чекає, а тепер це стало дійсністю.

– Соле, попроси, щоб мене не кидали відразу до в’язниці, – сказав він. – Нехай дадуть мені кілька днів побути на волі. Я хочу прийти до в’язниці як вільна людина. Не хочу, щоб мене закували, мов пса, в найближчі п’ятнадцять хвилин і кинули до в’язничного фургона.

Адвокат подав прохання прокуророві, й той погодився. Вуді дали п’ять років в’язниці з відстроченням виконання вироку на п’ять днів: 25 жовтня він мав з’явитися до виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.

43

Балтимор, Меріленд

24 жовтня 2004 року

Завтра Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там наступні п’ять років свого життя.

Дорогою з Балтиморського аеропорту до Оук-Парку, тієї місцини, де минуло моє дитинство і я побачуся з ним останнього його дня на волі, я уявляв собі, як він підходить до ґратчастої брами чеширської в’язниці в Коннектикуті. Уявляв, як він проходить крізь численні двері, як його роздягають, обшукують. Уявляв, як вбирають його у в’язничний одяг і провадять до камери. Чув, як зачиняються за ним двері. Він іде поміж двома вартівниками, тримаючи під пахвою ковдру і простирала. Минає гурт в’язнів, що розглядають його.

Завтра Вуді запроторять до в’язниці.

Александра їде зі мною. Вона сидить поруч і напружено дивиться на мене. Вона бачить, що я поринув у думки. Вона проводить долонькою мені по потилиці й ніжно гладить по голові.

Заїхавши до Оук-Парку, я збавляю газ. Помалу їду вулицею, де ми були такі щасливі, Вуді, Гіллель і я. Ми зустрічаємо патруль, я роблю йому секретний знак. Потім звертаю на Вілловік-роуд і зупиняюся коло будинку Балтиморів. Мої двоюрідні брати, Вуді й Гіллель, сидять на сходинках ґанку. Гіллель тримає в руках світлину, яку вони уважно розглядають. Її зробили дев’ять років тому, того дня, коли Александра вирушала звідти, і на ній ми вчотирьох. Гіллель бачить, як ми під’їхали, і ховає світлину в книжку, що лежить поруч. Обидва підводяться і йдуть нам назустріч.

Ми довго обіймаємося. До Драми залишається місяць, та ми ще не знаємо цього.

Вуді не має права перебувати в Балтиморі. Суд звелів йому на час відстрочення залишатися в Коннектикуті. Проте він вважав, що як не може пробути на волі там, де йому захочеться, то це все одно, якби він був уже у в’язниці.

Щоб не проходити контролю, він не сідав на літак. Гіллель приїхав до нього в Коннектикут автомобілем, і вони вночі вирушать до Балтимора. Проведуть разом останню ніч, зустрінуть схід сонця, разом поснідають млинцями з кленовим сиропом, яєчнею і смаженою картоплею, потім уранці Гіллель відвезе його до виправного закладу.

День лише починався. Була чудова погода. Осінь забарвила Оук-Парк жовтими і червоними кольорами.

Цілий ранок сиділи ми на східцях ґанку, втішаючись гожою дниною. Дядечко Сол приніс нам каву і пиріжки. Опівдні він пішов до ресторану, щоб почастувати нас гамбургерами, які особливо були до смаку Гіллелеві.

Їли ми надворі. Вуді був спокійнісінький. Розмовляли ми про все, крім в’язниці. Александра сказала, що наша мандрівка від радіостанції до радіостанції дала свої плоди: її пісні дедалі частіше лунали по радіо, та й альбом почали купувати. Вона продала вже декілька десятків тисяч дисків. Щотижня він піднімався в рейтингу.

– Ото як згадаю тебе десять років тому! – сказав Гіллель. – Тоді ти співала нам у хаті, а сьогодні вже на порозі успіху.

Він узяв книжку і дістав звідтіля оту світлину. Ми засміялися, згадуючи нашу юність.

Після сніданку ми подалися погуляти Оук-Парком, Вуді, Гіллель і я. Александра сказала, що хоче допомогти дядечкові Солові поприбирати зі столу, щоб лишити нас утрьох.

Ми простували спокійними вулицями. Садівники згрібали з алей опале листя, і це нагадало нам ту пору, коли ми працювали зі Скунком.

– Добряча вона була, та Ватага Ґольдманів, – сказав Вуді.

– Вона і зараз є, – відказав я. – Нічого не скінчилося. Ватага вічна.

– В’язниця, ось що міняє все.

– Не кажи так. Ми будемо весь час тебе відвідувати. Дядечко Сол каже, що ти напевне отримаєш скорочення терміну. Ти швидко вийдеш відтіля, і ми знову будемо тут.

Гіллель кивнув.

Ми пройшли вулицею й знову повернулися до маєтку Балтиморів. Знову посідали на східцях. Вуді раптом сказав, що покинув Коллін. Не хотів, щоб вона змушена була ходити до нього у в’язницю п’ять років. Я подумав собі, що він учинив так, бо не любив її по-справжньому. Просто почувався з нею не таким самотнім, але не кохав її так, як кохав Александру. Я відчув, що зобов’язаний заговорити про неї.

– Шкодую, що зрадив вас, завівши роман з Александрою.

– Ти не зрадив нас, – відказав Гіллель.

– Ватага Ґольдманів вічна, – докинув Вуді.

– Коли ти вийдеш, Вуді, ми кудись помандруємо втрьох. Подамось у довгу мандрівку разом. Можна буде навіть винайняти дім у Гемптонсі й відпочити там улітку. Можна й щоліта наймати дім разом.

Вуді сумно всміхнувся.

– Маркусе, хочу тобі дещо сказати.

Нас урвав дядечко Сол, який відчинив двері.

– О, ви тут! – сказав він. – Я оце подумав, що треба буде посмажити стейки увечері, ви як на це? Зараз поїду на закупи.

Ми запропонували дядечкові Солові своє товариство, і Вуді прошепотів мені на вухо, що побалакає потім зі мною, як буде спокійніше.

Ми подалися гуртом до супермаркету Оук-Парку. Було дуже весело, і це нагадало мені, як ми йшли на закупи з тітонькою Анітою, як наповнювали візок усім, що було нам до смаку. Згодом я допомагав дядечкові Солові на терасі Балтиморів приготувати барбекю, щоб лишити наодинці Вуді й Александру. Я знав, що для нього це дуже важливо. Вони пішли погуляти. Я думав, що Вуді захотілося поглянути на волейбольний майданчик Оук-Парку. До них долучився Гіллель. Я подумав собі, що це чистісінька Ватага Медісонів. Адже Ватага Ґольдманів – то були ми втрьох.

Розлучилися ми о першій після півночі.

Вечір минув майже нормально. Наче те, що мало статися за кілька годин, було нереальне.

Про те, що пора вирушати, нагадав Гіллель. Попереду були чотири години мандрівки. Ми обнялися. Я міцно пригорнув Вуді до себе. Гадаю, лише тоді ми усвідомили, що відбувається. Ми разом поїхали від дядечка Сола, покинувши його на ґанку, на тих східцях, де збули стільки часу. Він плакав. Ми з Александрою сіли до орендованого авто і подалися за Гіллелевим автомобілем аж до міської межі Оук-Парку. Потім вони звернули праворуч на автостраду І-95, а ми ліворуч, до середмістя, де винайняли кімнату в готелі. Дядечко Сол, звісно, запрошував нас переночувати в нього, та я не хотів збувати ніч в Оук-Парку. Принаймні не того вечора. Не такий був той вечір, як інші. Адже того вечора я втрачав Вуді на довгі п’ять років.

В автомобілі я спробував уявити нас, Александру, Гіллеля й мене, через п’ять років. Думав, що буде з нами 25 жовтня 2009 року.

*

Наступного дня ми з Александрою сіли на літак і подалися до Нешвілла в Теннессі. Того дня в нас була важлива зустріч із її продюсером Еріком Таннером.

Мені кортіло ще раз побалакати з Вуді, перш ніж він увійде до виправного закладу в Чеширі. Та я не міг із ним зв’язатися. Телефон його був відключений, Гіллелів теж. Цілий день намагався я зателефонувати їм. Усе було марно. У мене з’явилися недобрі передчуття. Телефонував я і до Балтимора, та відповіді не було. Урешті я зателефонував дядечкові Солові на мобільник, виявилося, що в нього клієнти і він не може розмовляти. Я попросив його якомога хутчіше зв’язатися зі мною, та він зробив це аж наступного дня пополудні.

– Маркусе? Це дядько Сол.

– Добридень, дядечку Соле. Як ти…

Він не дав мені закінчити.

– Слухай мене уважно, Маркусе. Негайно приїжджай до Балтимора. Не питай ні про що. Сталося дещо серйозне.

У слухавці пішли гудки. Спершу я гадав, що розмова урвалася, і відразу передзвонив, але він не відповів. Зателефонував знову і знову, аж дядечко взяв слухавку і сказав тільки одне:

– Приїжджай до Балтимора.

І знову гудки.

44

26 жовтня 2004 року

Вуді не з’явився до виправного закладу. Коли я сів на перший-ліпший літак і ввечері прибув до Балтимора, дядечко Сол сповістив мені про це. Він був у паніці, страшенно схвильований. Я ще ніколи в житті не бачив його таким.

– Як це – не з’явився? – перепитав я.

– Утік, Маркусе. Вуді втік.

– А Гіллель?

– Він із ним. Теж зник. Поїхав разом із вами позавчора і не повернувся.

Дядечко Сол сказав, що ще вчора запідозрив недобре, коли не міг, як і я, зв’язатися телефоном з Гіллелем і Вуді. Вранці до Оук-Парку приїхав агент Служби федеральних маршалів, яка допомагала поліції шукати втікачів. Він довго розпитував дядечка Сола.

– Вам відомо, де перебуває Вудро? – запитав агент.

– Ні. Чому я маю це знати?

– Бо вчора він був тут напередодні того, як мав піти до в’язниці. Його бачили сусіди. Вони дали показання. Вудро не мав права покидати Коннектикут. Ви адвокат і повинні це знати.

Дядечко Сол зрозумів, що маршал добре підготувався до цієї розмови.

– Гаразд, будемо розмовляти відверто. Так ось, Вуді був тут напередодні того, як мав з’явитися до виправного закладу. Він виріс у цьому домі, то хотів пробути тут останній день, перед тим як іти до в’язниці на цілих п’ять років. Нічого страшного в цьмоу я не бачу. Та я не знаю, де він зараз.

– Хто був тут із ним? – спитався агент.

– Друзі. Добре й не знаю хто. Не хотів утручатися до їхнього товариства.

– Тут був ваш син, Гіллель. Сусіди і його бачили. Де ваш син, пане Ґольдмане?

– Гадаю, в університеті.

– Хіба він не тут мешкає?

– Офіційно тут. Та насправді він ніколи тут не буває. Завжди у своїх приятелів. А я багато працюю, йду з дому вранці й повертаюся пізно ввечері. До речі, я саме збирався іти до своєї контори.

– Пане Ґольдмане, ви скажете мені, як щось дізнаєтеся?

– Звісно.

– Бо ми врешті затримаємо Вудро. Зазвичай людям від нас не втекти. І якщо я дізнаюся, що ви так чи так допомагали йому втекти, то ви станете учасником змови. Попросіть Гіллеля, як побачите його, щоб він зателефонував мені.

За день дядечко Сол не отримав ніяких звісток від Гіллеля.

– Гадаєш, він із Вуді подався? – запитав я.

– Здається, так. Я не міг сказати цього телефоном. Можливо, мою лінію прослуховують. Не кажи цього нікому, Маркусе. Гадаю, Гіллель допоможе Вуді десь заховатися і повернеться. Треба спробувати виграти час. Якщо він повернеться сьогодні ввечері, то скаже, що був в університеті цілий день. Може статися так, що тебе допитуватиме поліція. Кажи правду, не накликай на себе біди. Але якомога менше згадуй Гіллеля, якщо зможеш.

– Що я можу ще зробити, дядечку Соле?

– Нічого. Тримайся подалі від цього. Їдь додому. Нічого нікому не кажи.

– А якщо Вуді зв’яжеться зі мною?

– Не зв’яжеться він. Не захоче вплутувати тебе у все це.

За тисячу миль від Балтимора Вуді з Гіллелем минули містечко Де-Мойн у штаті Айова.

Останнього вечора з нами вони вже знали, що не поїдуть до в’язниці в Чеширі. Вуді й думати не хотів про в’язницю.

Ночували вони в мотелях біля автостради. Всі рахунки оплачували готівкою.

Їхній план полягав у тому, щоб перетнути всю країну й дістатися Канади через штати Вайомінґ і Монтана. Потім вони проїдуть провінцію Альберта, далі Британську Колумбію, аж опиняться у Юконі.

Там вони придбають маленьку хатку й оселяться у ній. Перебудують своє життя. Ніхто їх там не шукатиме. У наплічнику, який носив переважно Вуді, було двісті тисяч доларів готівкою.

Повернувшись наступного дня до Нешвілла, я розповів Александрі про те, що сталося. Передав їй поради дядечка Сола. Ні з ким не говорити про це, в телефонних розмовах бути обережними.

Я хотів було вирушити на пошуки втікачів. Проте Александра відрадила мене від цього.

– Вуді не загубився, Маркі. Він утік. І хоче, щоб ніхто його не знайшов.

*

29 жовтня 2004 року

Гіллель не з’явився.

Маршал знову прийшов до дядечка Сола.

– Де ваш син, пане Ґольдмане?

– Не знаю.

– Його вже кілька днів немає в університеті.

– Він дорослий і сам знає, що робить.

– Тиждень тому він зняв усі гроші зі свого рахунку. До речі, звідки в нього стільки грошви?