Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

– І хто фінансуватиме стадіон?

– Підприємство з виробництва курячих котлет.

Я відчув, як він усміхнувся.

– От бачиш, куди заводить еґо, Маркусе. Сьогодні твоє ім’я висить над стадіоном, а завтра його зітруть з лиця землі, щоб на тому місці поставити виробника курячих котлет.

– Ніхто не стирав тебе з лиця землі, дядечку Соле. То були тільки літери на бетоні.

– Ти мудрий хлопчина, небоже. Їдеш у Нью-Йорк?

– Так.

– Дякую за те, що виконав моє прохання. Для мене це було важливо.

Я довго стояв і думав про те, що сталося. Мій дядечко, який працює сьогодні в супермаркеті, десять років тому заплатив шість мільйонів доларів, щоб його ім’я пишалося над стадіоном. Я був певен, що навіть за тієї пори в нього не було грошей на це. Таку ціну просили за свій дім Кларки, а він не міг її дати. То звідки ж він узяв ці гроші через чотири роки? Де він їх знайшов?

Я сів в авто і поїхав. Більше я ніколи не бував у Медісоні.

Тринадцять років спливло відтоді, як ми вступили до університету. Сталося це влітку 1998 року, і тоді слово Медісон звучало для мене мов синонім слави. Я дотримався своєї обіцянки і вступив до маленького університету в Массачусетсі на філологічний факультет. Та Гіллель із Вуді мали достатньо глузду, щоб не брати на себе ніяких обіцянок, тому врешті не втерпіли, щоб не поповнити Ватагу Ґольдмана ще й Александрою, в чому заохочував їх і Патрик Невіль, з яким вони підтримували зв’язок після наших вакацій у Гемптоні.

Як водиться, під час останніх наших зимових канікул ми порозсилали документи до різних університетів, зокрема, й до університету Берроуза, в Массачусетсі. І мало до нього всі не потрапили. За чотири місяці, на Великдень, я отримав лист, що мене прийняли до цього університету. За кілька днів мені зателефонували брати і теж сповістили новину. Вони так горлали на радощах у слухавку, аж я не відразу второпав, що вони кажуть. З’ясувалося, їх теж прийняли до того університету, що й мене. Ми знову мали бути разом.

Та радість моя тривала недовго: минуло два дні, й вони отримали відповідь із університету Медісона. Обох їх прийняли і туди. Завдяки зв’язкам Патрика Невіля там була нагода для Вуді здобути стипендію, якщо він гратиме у команді «Титанів». То була простісінька дорога до футбольної кар’єри, надто ж враховуючи зв’язки, які Патрик мав із «Джаєнтс» у Нью-Йорку. Вуді пристав на пропозицію Медісона, і Гіллель вирішив зробити, як він. Отак восени 1998 року, коли я покидав Нью-Джерсі, щоб податися до Массачусетса, маленьке гуркітливе авто, зареєстроване в Меріленді, промчало шляхами штату Коннектикут і покотилося атлантичним узбережжям, прямуючи до містечка Медісон. Довкола вже владарювало бабине літо: клени і в’язи палахкотіли червоними і жовтими барвами. Авто проїхало головною вулицею Медісона, задрапованою кольорами «Титанів», що були гордістю міста і лихом для інших університетів Ліги. Незабаром попереду забовваніли перші будівлі з червоної цегли.

– Ану зупини тут! – сказав Гіллель Вуді.

– Отут?

– Так, тут! Зупини!

Вуді послухався й спинився на узбіччі. Вони вийшли з авто і замилувалися університетським містечком, що лежало перед ними. Потім перезирнулися, щасливо засміялися й кинулися один одному в обійми. «Медісонський університет! – вигукнули вони хором. – Ми вступили до нього! Ми вступили!»

Здавалося, дружба і цього разу взяла гору, ставши ще міцнішою: після тих півтора року, що їх пробув Гіллель у спеціальній школі, вони обрали Медісон, щоб знову бути разом. Дорогою до університету вони домовилися, що мешкатимуть у тій самій кімнаті, оберуть однакові курси, разом їстимуть і виконуватимуть завдання. Та з роками я збагнув, що той університет вони обрали з єдиної і не дуже хорошої причини. І та причина підбігла до них на університетському моріжку першого ж навчального дня – то була Александра.

– Ґольдмани! – заволала вона, кидаючись в їхні обійми.

– Не сподівалася зустріти нас тут, еге? – запитав Гіллель.

Вона зареготала.

– Ви такі зворушливі, дурники мої здоровецькі! Я ж знала, що ви будете тут.

– Справді?

– Авжеж. Мій батько тільки про вас і торочить. Ви його нова нав’язлива ідея.

Отак розпочалося наше університетське життя. І, як завжди в них виходило, мої Балтиморські брати в усьому були перші.

Гіллель відпустив невеличку борідку, яка дуже йому личила: хирлявий дрібний хлопчина, в’їдливий розумака школи Оук-Трі став гарним, привабливим і харизматичним юнаком. Одягався він зі смаком, його високо цінували за блискучий інтелект і вишукану мову. Його відразу ж помітили викладачі, й незабаром він став незамінним членом редколегії в університетській газеті.

Вуді був у розквіті чоловічої снаги, по вінця переповнений тестостероном, і скидався на грецького бога. Він запустив трохи довшу чуприну, яку зачісував назад. У нього була разюча білозуба усмішка, тіло – наче з каменю витесане. Я не здивувався б, якби, на додачу до футбольної кар’єри, побачив його на щитах, які рекламують одяг чи парфуми на декотрих мангеттенських будівлях.

Я регулярно навідувався до Медісона, щоб подивитися матчі, в яких брав участь Вуді, відбувалися вони на стадіоні, що звався іще «Бургер-Шейк», мав тридцять тисяч місць для вболівальників, і всі вони були заповнені, й усі глядачі хором скандували ім’я Вуді. Не можна було не помітити, що у Ватазі Ґольдманів панує цілковита злагода, і я страшенно шкодував, що більше не належу до неї. Мені бракувало їх. Ватага знову складалася з трьох членів, і її територією був Медісон. Мої брати подарували третє місце Александрі, й тільки згодом я зрозумів, що те місце було перехідне: спершу там був я, потім Скотт, а тепер стала Александра.

*

Коли в листопаді 1998 року ми вперше після вступу до університету святкували День подяки, успіхи братів приголомшили мене. Враження було таке, наче за ті декілька місяців геть усе змінилося. Радість від зустрічі в Балтиморі лишилася, та гордощі від того, що належиш до Балтиморів, ті гордощі, що змалку надавали мені такої снаги, тепер покинули мене. Досі дядечко Сол і тітонька Аніта перевершували моїх батьків, а тепер мене переплюнули мої двоюрідні брати.

Вуді аж бризкав силою, на стадіоні він був непереможний, мов той вікінг, його вже вважали футбольною зіркою. Гіллель дописував у газету Медісонського університету, і його матеріали належно оцінили. Один викладач, який друкувався в «Нью-Йоркері», казав, що одну його статтю можна було навіть до того часопису подавати. Сидячи в розкішному домі за щедрим святковим столом, дививсь я на них, милувався їхньою величчю, й перед очима в мене поставало їхнє майбутнє: борець за справедливість Гіллель стане ще славетнішим адвокатом, ніж його батько, який, утім, твердо поклав собі зробити сина власником сусідньої контори, що чекала на нього вже зараз. «Батько і син Ґольдмани, адвокати-партнери». Вуді стане гравцем команди «Балтимор Рейвенс» – створили її два роки тому, та вона вже уславилася непоганими результатами завдяки вмілому добору талановитої молоді. Дядечко Сол казав, що має зв’язки у високих сферах – втім, це нікого не дивувало, – тож Вуді не залишиться непомічений. І я уявляв собі, як за кілька років вони придбають собі красиві, чималенькі будинки в Оук-Парку і стануть сусідами.

Матінка моя, либонь, відчула, що мені ніяково, й коли подали десерт, вирішила показати, що я теж не в тім’я битий, тож раптом сказала:

– А Маркі пише книжку!

Я почервонів мов буряк і попросив маму помовчати.

– Яку книжку? – запитав дядечко Сол.

– Роман, – відказала матінка.

– Ну, – сказав я, – це тільки проект, хтозна, що там із нього вийде.

– Він уже написав декілька оповідань, – провадила матінка. – Чудові тексти. Два вже опубліковані в університетському часописі.

– Ох, я так хотіла б їх прочитати, – люб’язно мовила тітонька Аніта.

Матінка пообіцяла надіслати ті оповідання, і я знову попросив її помовчати. Мені здавалося, ніби Вуді з Гіллелем глузують з мене. Я сам собі здавався дурненьким із моїми нікчемними оповіданнячками, надто ж у порівнянні з тим, ким вони, як на мене, стали – напівбогами, левами чи, може, орлами, що ладні полинути до сонця, тоді як я залишався тим самим вразливим парубійком, якому далеко було до їхнього блиску.

Того року в День подяки мені здалося, ніби обід у Балтиморів був особливо розкішний. Дядечко Сол помолодшав. Тітонька Аніта стала ще гарніша. Справді воно так було чи, може, я надто захоплювався ними і не помітив, що родина Балтиморів розпадається? Здавалося мені, що дядечко, тітонька і двоюрідні брати рухаються вгору, а насправді вони стрімко падали вниз. Минуло чимало літ, поки я це збагнув. Хоч що я там пророкував їм, але до Балтимора вони повернулися не задля того, щоб стати фахівцями права чи зірками у «Рейвенс». Та хіба ж міг я уявити собі, що з ними станеться?

23

Відколи я вступив до Массачусетського університету, де почувався, сказати б, на узбіччі, я з обуренням виявив, що коли йдеться про Невілів, Ватага Ґольдманів може розширюватися, як було і в Балтиморі у випадку зі Скоттом. Після Александри настала черга Патрика Невіля посісти в ній почесне місце. Щовівторка приїздив він до університету читати лекції. Ходили чутки, наче за тим, на чому він приїздив, можна було вгадати, в якому він гуморі: якщо в доброму, то був за кермом чорного «феррарі», яким просто-таки пролітав Нову Англію, а як у лихому, то приїздив «шевроле-юконом» із тонованими шибками. Він був страшенно популярний, і в нього завжди була повнісінька аудиторія студентів.

Незабаром у нього склалися тісні стосунки з Вуді та Гіллелем. Коли він з’являвся в Медісоні, то завжди бачився з ними.

Отими вівторками він водив їх разом з Александрою вечеряти в ресторан на головній вулиці. Як випадала вільна часина, бував на тренуваннях «Титанів» у кашкеті з їхніми кольорами. Він був присутній на всіх їхніх домашніх матчах і навіть на зовнішніх іграх, втрачаючи деколи по кілька годин у дорозі. Гіллелеві він завжди пропонував їхати з ним, тож матчі вони відвідували разом.

Гадаю, Патрикові подобалося товариство Гіллеля і Вуді, бо щоразу, коли він спілкувався з ними, це трохи нагадувало йому Скотта.

З ними він робив те, що хотів би робити вдвох із сином. Від другого семестру в Медісоні футбольний сезон завершився, й він запросив хлопців приїжджати до нього в Нью-Йорк. Вони із захватом розповідали мені, яке розкішне його помешкання: краєвид, джакузі на терасі, телевізори в кожній кімнаті. Небавом вони почувалися там як удома, розглядали мистецькі витвори, курили його сигари і смакували віскі.

На весняні вакації 1999 року він запросив їх до Гемптона. Після закінчення іспитів в університеті вони приїхали до мене в Монклер на чорному «феррарі», яке Патрик їм позичив. Я запропонував пообідати десь у місті, та в їхньому авто були тільки два сидіння, тож мені довелося взяти стареньку материну «хонду сівік», тоді як вони мчали зі страшенним ревиськом і швидкістю метеора. Під час обіду з’ясувалося, що вони трохи переглянули своєї кар’єрні плани. Нью-Йорк переміг Балтимор, економіка перемогла право.

– Працювати треба в фінансовій царині, – сказав мені Гіллель. – Щоб ти тільки бачив, як живе Патрик…

– Ми обідали зі спортивним директором «Джаєнтс», – сказав Вуді. – Навіть були на їхньому стадіоні в Нью-Джерсі. Він сказав, що наступного року до мене приїде представник від них.

Вони показали мені світлину, де обидва стояли на стадіоні команди «Джаєнтс». Я уявив, як за кілька років стоятимуть вони там, святкуючи перемогу команди в Супер-боулі, зірковий квотербек Вуді та його майже-брат Гіллель, новий золотий хлопчина, якого з радістю прийме до себе Волл-стріт.

На початку другого року їхнього навчання в університеті сталася одна подія.

Якось повертаючись до містечка п’ятою автострадою, на п’ятій милі після мосту Лебанон Вуді мало не збив молоду жінку, що йшла узбіччям. Було вже темно. Він відразу ж зупинився і вискочив із авто.

– З тобою все гаразд? – запитав він.

Вона плакала.

– Дякую, все добре, – втерши сльози, сказала вона.

– Небезпечно отак іти шляхом.

– Я буду уважна.

– Сідай, підвезу, куди тобі треба, – запропонував Вуді.

– Ні, дякую.

– Сідай, кажу.

Урешті вона погодилася. Ввімкнувши світло в салоні, Вуді подумав, що наче десь уже її бачив. То була гарна дівчина, з коротким волоссям. Обличчя її було наче знайоме.

– Ти навчаєшся в Медісоні?

– Ні.

– Певна, що з тобою все гаразд?

– Так. Я не хочу розмовляти.

Далі він їхав мовчки. Вона попросила висадити її на в’їзді до Медісона, коло безлюдної автозаправки.

Її звали Коллін. Вуді прочитав це наступного дня на її бейджі, побачивши дівчину за прилавком тієї автозаправки, де покинув її напередодні.

– Я так і знав, що десь тебе бачив, – сказав він. – Висадивши тебе тут, тільки тоді й уторопав.

– Прошу тебе, не говори про це. Заправився вже?

– Повний бак, третя колонка. І ще дай мені ці шоколадки. Мене звати Вуді.

– Дякую, що підвіз, Вуді. Прошу тебе, більше не треба говорити. З тебе двадцять два долари.

Він простягнув їй гроші.

– Коллін, у тебе все гаразд?

– Усе.

Увійшов іще один клієнт, і вона попросила Вуді забратися.

Він послухався. Дівчинна бентежила його.

Коллін була єдиною продавчинею на автозаправці. Цілими днями була там сама. Їй, либонь, не було і двадцяти двох років, за плечима тільки ліцей, та вона вже вийшла заміж за одного чолов’ягу з Медісона, водія далеких рейсів, який по кілька днів на тиждень збував у дорозі. Мала сумний погляд. І ніколи не дивилася клієнтам у вічі.

Увесь світ для неї обмежувався автозаправкою. Певне, тому вклала в неї всю свою душу. Крамничка була там охайна і завжди повна товарів. Стояло навіть декілька столиків, де клієнти могли випити кави чи з’їсти стандартний сандвіч, що вона для них підігрівала у мікрохвильовці. Від'їжджаючи, клієнти залишали їй на столі невеличкі чайові, які вона ховала в кишеню, не кажучи про них своєму чоловікові. Коли була хороша погода, вона виносила столи зі стільцями надвір, на моріжок, який облямовував автозаправку.

У Медісоні небагато куди можна було піти, і студенти збиралися в одних і тих же місцях. Коли Вуді з Гіллелем хотіли побути самі, то їздили на автозаправку.

Та нічна зустріч із Коллін збентежила Вуді, й він почав частіше заглядати до заправки: то йому треба було купити жуйку, то рідину для чищення скла. Він частенько брав зі собою Гіллеля.

– Чому ти туди їздиш? – урешті запитав Гіллель.

– Щось там негаразд… Хочу збагнути, що ж саме.

– Скажи ліпше, що закохався в неї, та й край.

– Гілле, ця дівчина ішла вночі автострадою й плакала.

– Може, з автомобілем сталося щось…

– В її очах був жах. Вона боялася.

– Кого?

– Хтозна.

– Вуді, не можна всіх захищати.

Отож частенько бував він на заправці й урешті приручив Коллін. Вона стала вже не така скута і навіть часом вступала з ними в розмови. Продавала їм пиво, хоч вони ще були неповнолітні. Сказала, що нічого за це їй не буде, тому що батько її чоловіка, Люка, начальник місцевої поліції. А сам Люк був дивний чолов’яга, як охарактеризували його мої брати. Загонистий, завжди неприємний. Вуді, що декілька разів зустрічав його на автозаправці, не любив Люка. Казав, що коли його бачить, у нього виникають якісь дивні почуття. Коли той чоловік бував у місті, Коллін поводилася по-іншому. А як він їхав у рейс, вона здавалася щасливішою.

Якось і я заглянув на ту заправку під час однієї зі своїх поїздок до Медісона. Відразу ж помітив, що Вуді їй подобається. Дівчина якось по-особливому дивилася на нього. Та й усміхалася вона лише тоді, як розмовляла з ним. То була недоладна, мимовільна усмішка, яку вона відразу ж намагалася погасити.

Спершу я гадав, що Вуді має якісь почуття до Коллін. Та незабаром втямив, що це не так. Обидва мої брати любили тільки одну дівчину – Александру.

Александра була на четвертому і останньому курсі університету. Потім вона поїде. Лише вона була в думках моїх братів. Минуло трохи часу, і я збагнув, що непорочної дружби їм замало. Їх не задовольняло те, що вони разом живуть у містечку, ходять у кав’ярні й на футбольні матчі. Їм кортіло більшого. Хотілося її кохання. Упевнивсь я в цьому, коли побачив їхню реакцію на те, що вона з кимось зустрічається.

Якось Патрик Невіль запросив їх на вихідні до себе додому, і вони, скориставшись нагодою, понишпорили в Александриній кімнаті. Розповіли мені про це в День подяки, і Гіллель показав те, що знайшли вони у неї в шухляді. То був шмат картону з намальованим на ньому червоним серцем.

– Ви залізли до її кімнати? – приголомшено запитав я.

– Атож, – потвердив Гіллель.

– Та ви з глузду з’їхали!

Гіллель страшенно був лютий на неї.

– Чому вона не сказала, що в неї є друг?

– А хто вам сказав, що він у неї є? – запитав я. – Може, це давня якась річ.

– І у ванній у неї дві зубні щітки, – докинув Вуді.

– То ви й у ванну заглянули?

– А чого там соромитися. Я подумав, що вона наша подруга, а друзі все одне одному розповідають.

– Що ж, – сказав я, – добре, як у неї хтось є.

– Авжеж, добре.

– А мені здалося, ніби це вас дратує…

– Таж ми друзі, то, гадаю, вона могла б нам про це сказати.

Дружба, що узаконювала їхню трійцю, таїла в собі набагато глибші почуття, попри ту угоду, яку ми уклали в Гемптоні.

Упродовж наступних місяців вони тільки й думали про Александриного коханця. Їм кортіло дізнатися, хто ж він. Коли вони навпростець запитали її про це, вона заприсягнулася, що нікого не має. Вони від того ще дужче затялися. Ходили за нею назирці студентським містечком. Щоб прослуховувати її телефонні розмови, вони скористалися старим радіомікрофоном, який задля цього прихопив із дому Гіллель. Розпитували навіть Патрика, але той нічогісінько не знав.

У травні 2000 року ми були присутні на церемонії вручення Александрі диплома.

Коли закінчилась офіційна частина, Александра скористалася метушнею й тихенько втекла. І не помітила, що слідом за нею подався Вуді.

Вона пішла до корпусу природничого факультету, де на неї вже чекав я. Угледівши мене, Александра кинулася мені на шию й почала цілувати.

І тоді до нас підбіг Вуді й приголомшено закричав:

– То це, значить, ти, Маркусе? Це ти був її хлопцем весь цей час?!

24

Того травневого дня 2000-го року я мусив усе розповісти і пояснити Вуді.

Ніхто, крім нього, не знав про те чарівне кохання, що виникло в нас із Александрою.

Наші стосунки поновилися восени після останнього мого перебування у Гемптоні. Я повернувся до Монклера з досадою, що зустрів її, і усвідомлюючи, як її кохаю. І ось за кілька тижнів виходжу я з ліцею, аж бачу – стоїть на паркувальному майданчику її авто, а вона сидить на капоті. Я так схвилювався, що не зміг цього приховати.

– Александро, що ти тут робиш?

Вона насупилася.

– Тебе захотіла побачити…

– А я гадав, ти з дітлахами не водишся.

– Сідай, дурнику.

– І куди ми поїдемо?

– Ще не знаю.

То й куди ж ми їхали? Дорогою життя. Від того дня, коли я сів поруч із нею в автомобіль, ми більше не розлучалися й пристрасно кохали одне одного. Ми весь час зідзвонювалися, весь час листувалися, вона слала мені посилочки. Приїздила в Монклер вихідними, часто і я їздив до неї у Нью-Йорк чи Медісон стареньким авто моєї матінки, на повну гучність вмикаючи радіо. Ми здобули благословення моїх батьків і Патрика Невіля, який пообіцяв нікому нічого не казати. Нам здавалося, що ліпше буде, як мої брати нічого не знатимуть про наші стосунки. Отак я порушив присягу Ватаги Ґольдманів ніколи не зазіхати на Александру.

Наступного року, коли я вступив на філологічний факультет Берроузького університету, ми були на відстані години їзди одне від одного. Мій сусід по кімнаті, Джаред, вихідними не бував там, тож вона приїздила до мене. І я робив те, чого ніколи не робив досі з братами: обманював їх. Брехав їм, щоб бути з Александрою. Казав, ніби їду до Бостона чи Монклера, а сам був із нею в Нью-Йорку. А як вони бували в Патрика Невіля в Нью-Йорку, то ми тішилися у ліжку в Медісоні.

Та попри це я страшенно ревнував, коли бачив її з ними в університеті, ревнував до тієї приязні, що була в неї з Вуді та Гіллелем. Аж якось вона сказала мені: «Ти ревнуєш мене до своїх братів, Маркусе? Та ти геть здурів! Ви всі троє вже цілком показилися». І вона казала правду. Не було в мене ніколи власницького почуття, не боявся я суперників, проте члени Ватаги Ґольдманів викликали в мене жах. Якось вона сказала таке, що вразило мене простісінько в серце: «Ти виграв, Маркі. Ти завоював мене. Що ти ще хочеш? Сварити мене за те, що я з’їла гамбургер із твоїми братами?»

Я повернув її в царину музики. Заохотив її домагатися своєї мрії. Змусив знову грати в нью-йоркських барах, писати музику в кімнаті університетського містечка в Медісоні. Скінчивши навчання, вона вирішила взяти свою долю до рук і готувалася підписати угоду з нью-йоркським продюсером, щоб розпочати кар’єру.

Вислухавши мене, Вуді пообіцяв не розповідати про це Гіллелеві.

Він не осудив мене. Просто сказав: «Що ж, тобі поталанило, ти запопав її, Маркі», – й дружньо ляснув мене по плечу.

На третьому курсі університету, восени 2000-го року, Вуді цілком присвятив себе футболові та Коллін, з якою дуже зблизився. Нам було по двадцять років.

Гадаю, він дуже сумував за Александрою. Та ніколи не казав про те Гіллелеві й гоїв свій смуток спортом. Він безперестану тренувався. Часом бігав по двічі на день, як бувало за часів спеціальної школи. Він став чільним гравцем «Титанів». Команда вигравала матч за матчем, а він сягав нових вершин. Йому цілком присвятили один із випусків університетського часопису.

Щодня приїздив він до Коллін на автозаправку. Гадаю, йому треба було, щоб хтось думав про нього. Коли він показав їй той часопис, вона сказала, що пишається ним. Та наступного дня він побачив у неї на шиї синці. У нього аж кров у жилах захолола.

– Що сталося? – запитав він.

– Іди собі, Вуді.

– Це Люк таке зробив, Коллін? Твій чоловік б’є тебе?

Вона благала його піти, і він послухався. Коли за три дні він приїхав до заправки, вона подала йому таємний знак, що сюди не треба заглядати. Четвертого дня вона чекала надворі. Він вийшов з авто і підійшов до неї. Не сказавши ні слова, вона взяла його за руку і попровадила в комору. Там кинулася до нього і щосили обняла. Потім поцілувала.

– Коллін… Ти повинна сказати мені, що сталося, – прошепотів Вуді.

– Це Люк… Він знайшов часопис у шухляді за прилавком. І розлютився.

– Він побив тебе?

– Уже не вперше.

– А нехай йому… Де він?

Вона відчула, що Вуді ладен роздерти її чоловіка на клапті.

– Сьогодні вранці він подався у штат Мен. Приїде завтра ввечері. Я прошу тебе не втручатися. Тільки гірше зробиш.

– То що, я повинен сидіти склавши руки, а він битиме тебе?

– Ми знайдемо на це раду…

– А поки що?

– А поки що кохай мене, – прошепотіла вона. – Так, як ніхто ще не кохав.

Він іще раз поцілував її, а потім ніжно взяв у тій-таки коморі. Йому було добре з нею.

Їхні стосунки тривали під час Люкових мандрівок. Половину тижня, коли Люк був у Медісоні, вона належала йому. Знайшовши той часопис, чоловік став її підозрювати. Він весь час за нею шпигував, почав її пильнувати. Вуді не міг до неї наблизитися. Він наглядав за нею здалеку, й на заправці, і вдома.

Потім Люк вирушав у дорогу своїм ваговозом. І для Коллін наставало визволення. Скінчивши роботу на заправці, вона виходила задніми дверми в сад, зустрічалася з Вуді на сусідній вулиці, і вони разом сідали в авто. Він відвозив її в студентське містечко, де вона не могла зустріти нікого, хто би її знав. Там вона почувалася в безпеці.

Якось увечері вони лежали в кімнаті, якою поступився їм Гіллель, і коли вона пригорнулася до Вуді після кохання, він побачив садна в неї на спині.

– Чому ти не подаси скаргу? Та він же тебе уб’є.

– Його батько начальник поліції в Медісоні, а брат заступник, – пояснила Коллін. – Тут нічого не вдієш.

– А Люк, мабуть, надто дурний був, щоб стати копом…

– Він хотів. Та в нього судимість за бійку.

– А якщо подати скаргу деінде? – спитався Вуді.

– Це юрисдикція Медісона. Та я й не хочу.

– Хтозна, чи довго зможу дивитися, як він тебе б’є.

– Закінчуй навчання, Вуді. А потім завезеш мене далеко-далеко.

Довго так тривати не могло. Люк дедалі дужче не довіряв їй і почав контролювати, чи вона вдома. Коллін мусила телефонувати йому, коли покидала заправку, потім телефонувати з дому. А потім він дзвонив, щоб перевірити, чи вона в хаті. Жодного дзвінка не можна було пропустити. Їй добряче перепало, коли вона пішла допомагати сусідці, в якої прорвало трубу в кухні.

Щоразу, коли Люк повертався з рейсу, Вуді бачив, що по ній наче ураган пройшов. Але бачилися вони чимраз рідше.

Люків брат почав регулярно приїздити на автозаправку, щоб поглянути, хто там є. Потім приїздив після роботи й відвозив її додому. «Хочу мати певність, що ти безпечно повернулася до хати, – казав він. – Хтозна, що за люди вештаються зараз вулицями».

Ситуація ставала серйозна. Вуді міг бачити Коллін тільки здалеку. Підходити до неї стало вже небезпечно. Гіллель часто його супроводжував. Вони разом сиділи на чатах в автомобілі. Стежили за заправкою чи за домом. Часом Вуді казав Гіллелеві стежити за обстановкою, а сам ненадовго заходив до Коллін.

Якось увечері вони проїздили коло її дому, аж їх почало переслідувати поліційне авто. Вуді став на узбіччі, і з автівки вийшов Люків батько. Він підійшов до них, перевірив документи і сказав:

– А зараз уважно послухай мене, хлопчино. Ганяй м’яча і тримайся своїх клопотів. І не лізь у чужі. Второпав?

– Звідки ви знаєте, що я граю в футбол? – здивувався Вуді.

На вустах поліцая заграла облудна посмішка.

– А я полюбляю знати, з ким маю справу.

– Треба триматися подалі від цього, Вуді, – сказав Гіллель. – Усе воно тхне смаленим.

– Знаю. Але що вдіяти, га? Вбити її чоловіка?

Гіллель недовірливо похитав головою.

– Не хочу, щоб із тобою скоїлося лихо, Вуді. І, зізнаюся, мені трохи страшно.

*

Того року в День подяки я вперше не побачив своїх братів. За два дні до того вони сказали, що їх запросив до себе Патрик Невіль, на свято, куди мали приїхати всі гравці «Джаєнтс». Та я вирішив усе ж таки податися до Балтимора. Як завжди робив змалку, приїхав я напередодні потягом. Та в Балтиморі, на превелике моє розчарування, мене ніхто не чекав на пероні. Я взяв таксі до Оук-Парку. Приїхавши до Балтиморів, побачив тітоньку Аніту, що виходила з дому.

– Ох, це ти, Маркі! – вигукнула вона. – Я геть забула, що ти приїжджаєш сьогодні ввечері.

– Пусте. Я ж тут.

– Знаєш, твоїх братів нема…

– Знаю.

– Мені так шкода, Маркі. Я чергую сьогодні в лікарні, мені треба вже йти. Дядечко радий буде бачити тебе. Їсти я приготувала, все в холодильнику.

Вона обняла мене. Коли тітонька пригорнула мене до себе, я відчув, ніби щось змінилося. Вона видавалася сумною й змореною. Не було вже в ній того сліпучого світла, що так осявало моє дитинство і юність. Я пішов до хати. Дядечко Сол сидів перед телевізором. Як і тітонька Аніта, він зустрів мене радісно й водночас печально. Я піднявся нагору, покинув речі в одній із кімнат для гостей і подумав собі, для кого ж вони призначаються, якщо стоять пусткою. Пройшов довгими коридорами, зазирнув до величезних ванних кімнат. Відвідав по черзі три вітальні, де було темно. Ні вогню в коминку, ні ввімкнутого телевізора, ні розгорнутої книжки чи газети, яку покинув читач, щоб знову сягнути по неї. Спустившись униз, я побачив, що дядечко Сол уже готує вечерю. Він поставив на стіл два куверти. Хіба ж багато часу минуло відтоді, як сиділи ми за оцим високим кухонним столом, я, Гіллель і Вуді, нетерпляче підстрибуючи і простягаючи тарілки тітоньці Аніті, яка, всміхаючись і сяючи від того, що бачить нас укупі, смажила на широкому тефлоновому деку величезні порції млинчиків і яєчні з індичим беконом.

Вечеряли ми мовчки. Апетиту майже не було. Єдине, про що балакав дядечко Сол, це були балтиморські «Рейвенси».

– Не хочеш піти на матч? Я взяв квитки, та ніхто й не глянув на них. А ця команда в нинішньому сезоні так добре грає, ти ж знаєш. Я тобі казав, що знайомий із їхніми організаторами?

– Авжеж, дядечку Соле.

– То треба бодай раз піти на матч. Скажи братам. У мене безкоштовні квитки, в ложах і все таке.

Після вечері я пішов погуляти кварталом. Приязно вітався з сусідами, що вигулювали своїх цуциків, наче був із ними знайомий. Здибавши патрульного, який проїжджав мимо, зробив йому таємний знак, і він відповів мені. Але той жест був даремний: благословенна пора нашого дитинства пропала назавжди, і віднайти її було неможливо – віднині Балтиморські Ґольдмани належали минулому.

Того ж таки вечора, коли я був у Балтиморі, а мої брати в Нью-Йорку, Коллін запізнилася додому. Вона вийшла з авто і побігла до хати. Сіпнула за клямку. Та двері були замкнені. Він уже пішов. Вона зиркнула на годинник: була дев’ятнадцята двадцять дві. Їй захотілося плакати. Вона відімкнула двері своїм ключем і ввійшла до темного помешкання. Знала, що він повернеться й покарає її.

Вона не повинна була запізнюватися після роботи. Знала це, Люк їй так наказав. Вона зачиняла автозаправку о дев’ятнадцятій годині, і в дев’ятнадцять п’ятнадцять мала бути вже вдома. Якщо ж її не було о тій порі, він ішов із дому. Йшов до улюбленого бару і, повернувшись, брався до неї.

Вона чекала його до одинадцятої вечора. Хотіла було зателефонувати Вуді, та його в це не варто було вплутувати. Вона знала, що це недобре скінчиться. У такі хвилини їй кортіло втекти. Але куди?

Він увійшов, грюкнувши дверима. Вона здригнулася. Він став у дверях вітальні.

– Ох, мені так шкода… – простогнала вона, щоб погамувати лють свого чоловіка.

– Ти що це коїш, лярво? Га? Що коїш, питаю? Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій. О дев’ятнадцятій годині! Чому я повинен сидіти тут і чекати на тебе, мов дурник? Ти за кого мене тримаєш, га? За йолопа якогось, так?

– Прости мені, Люку. О дев’ятнадцятій приїхали клієнти, потім я зачиняла заправку, то й запізнилася на п’ять хвилин.

– Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій годині, то я хочу, щоб о дев’ятнадцятій п’ятнадцять ти була вдома! Це нескладно запам’ятати. Але ти завжди хочеш схитрувати!

– Таж поки все позамикаєш там…

– Годі вже скімлити, чула? Неси свою сраку в автомобіль.

– Люку, тільки не це! – благально вигукнула вона.

Він погрозливо тицьнув у неї пальцем.

– Тобі ліпше послухатися мене.

Вона вийшла надвір і залізла в його пікап. Він сів за кермо і рушив з місця.

– Прости, Люку, прости! – пищала вона як мишка. – Я не буду більше запізнюватися!

Він її не слухав. Тільки вилляв на неї потік брудної лайки. Дівчина плакала. Він уже виїхав з Медісона і звернув простісінько на п’яту автостраду. Проїхав міст Лебанон і котив далі. Вона благала його повернутися додому. Він реготав. «Невже тобі погано зі мною?» А потім раптом загальмував посеред шляху.