Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

– Послухай, ти не можеш грати роль Алісії. Передовсім тому, що не схожа на неї. Крім того, я бачив тебе в п’єсі «Кицька на розпеченому даху», і ти не справила на мене враження.

– Як це – не справила? – задихнулася вона.

Не знаю, що на мене тоді найшло. Я навпрямки відтяв:

– Гадаю, тобі бракує хисту, щоб грати в цьому фільмі. Та й край. Я не хочу тебе. Не хочу більше тебе бачити.

Звісно, це було нетактовно з мого боку, сказав я це, бо був дуже злий тієї миті. І результат не забарився: Лідія заплакала. Популярна актриса плакала за моїм столиком. Усі довкола загомоніли, дехто заходився фотографувати. Я намагався заспокоювати її, перепрошував, казав, що мої слова випередили думку, та було вже запізно. Вона мовчки плакала, і я не знав, чим тут можна зарадити. Врешті я встав і поспішно, майже бігцем пішов звідтіля.

Я знав, що вскочив у халепу, й наслідки не забарилися: за кілька годин мене викликав до себе Рой Барнаскі, впливовий чоловік у світі кіно, продюсер зйомок «Г як Ґольдштайн», який того тижня саме був у Нью-Йорку. Зустрілися ми в його конторі у хмарочосі на Лессінґтон-авеню.

– Ви, письменники, всі невротики і дебіли! – зарепетував він, почервонівши, спливаючи потом і мало не лускаючи як мильна булька в своїй затісній сорочці. – Змусили плакати акторку, улюбленицю всієї Америки, на терасі кав’ярні! Ґольдмане, ви що, звірюка якась? Шаленець? Маніяк?

– Послухайте, Рою, – пробурмотів я, – це непорозуміння…

– Ґольдмане, – урвав він мене, – ви наймолодший і найуспішніший письменник, якого я знаю, та від вас стільки прикрощів!

В інтернеті вже з’явилися наші з Лідією світлини, що їх зробили відвідувачі кав’ярні. Чутки ширилися немов пожежа: чому письменник Маркус Ґольдман довів до сліз Лідію Ґлур? Вийшовши з кав’ярні в Сохо, вона зателефонувала своєму агентові, той зателефонував у «Парамаунт», звідти зателефонували Барнаскі, а той покликав мене і влаштував сцену, яка була його коронним номером. Його помічниця, Мариза, шукала в інтернеті публікації, що стосувалися того «непорозуміння», і мірою того, як вони там з’являлися, роздруковувала їх на папері й регулярно заносила до кабінету, щоразу кажучи своїм верескливим голосочком:

– Ще одна стаття, пане Барнаскі!

– Читайте, люба моя Маризо, читайте нам останні новини про цього лиходія Ґольдмана, щоб я міг оцінити масштаби катастрофи.

– Ось із сайту «Америка сьогодні»: «Що коїться поміж відомим письменником Маркусом Ґольдманом і акторкою Лідією Ґлур? Декілька очевидців були сьогодні свідками жахливої сварки між двома молодими зірками. Далі буде». Тут є ще й коментарі, пане Барнаскі.

– Читайте, Маризо! – гарчав Рой. – Читайте їх нам!

– Ліза Ф. з Колорадо пише: «Цей Маркус Ґольдман – справжнісінька брудна тварюка».

– Чуєте, Ґольдмане? Всі жінки в Америці ненавидять вас!

– Що? Послухайте, Рою, та це ж якийсь анонім!

– О, ви не знаєте жінок, Ґольдмане! Вони наче стадо бізонів: як ви зробите боляче одній з них, стадо кинеться на вас і затопче насмерть.

– Рою, – урвав я його, – з цією жінкою в мене нічого не було.

– Та знаю я, дідько б вас ухопив! У тім і річ. Ось погляньте, я зі шкури вилузуюся, щоб просувати вашу кар’єру, готую фільм століття, а ви все пускаєте на пси. Знаєте, Ґольдмане, ви в домовину мене заженете з вашою пристрастю все псувати. І що ви вдієте, як я умру? Прийдете плакати на мою могилу, бо ніхто вам більше не допомагатиме. Невже треба було верзти якусь дурню цій тендітній дівчині, актрисі, від якої в захваті всенький світ? Коли ви доводите до сліз актрису, від якої у захваті всенький світ, ніхто не прийде дивитися фільм за вашою книжкою! Ви хочете, щоб усі ненавиділи вас? Погляньте, що пишуть в інтернеті: злий Ґольдман і невиннятко Лідія.

– Таж вона почала розповідати мені, що пройшла кастинг до фільму, – спробував виправдатися я. – А я пояснив, що вона помилилася.

– Вона пройшла відбір, генію ви всього людства! І навіть здобула головну роль.

– Послухайте, Рою, ми разом відбирали акторів! Разом затверджували їх! Куди поділася акторка, яка мала грати Дженні?

– Її витурили.

– Витурили?

– Авжеж. Ви-ту-ри-ли.

– А з якої такої причини?

– Під час останніх зйомок вона в перерві змаламурила всі пиріжки!

– Рою, ви жартуєте?

– Ні, це щира правда. Я зателефонував її агентові й сказав: «Забирай свою ненажеру і котися з нею під три чорти! Тут кіно знімають, а не свиней на сало годують!»

– Годі вже, Рою! Як Лідія Ґлур опинилася в цьому фільмі?

– «Парамаунт» поміняв акторів.

– Чому це? По якому праву?

– Не було касових акторів. А Лідія Ґлур дуже касова акторка. Набагато ліпша в цьому сенсі, ніж оті актори, що їх ви з якоїсь помийниці випорпали.

– Касова?

– Авжеж, це термін із кіно. Він означає відношення поміж гонораром кіноактора і тим зиском, який дає фільм у кінопрокаті. Ця крихітка дуже касова: якщо вона грає у фільмі, то той фільм прийде дивитися більше глядачів. Це означає, що ви заробите більше грошенят для себе, для мене, для них, одне слово, для всіх.

– Я знаю, що означає це слово.

– Ні, ви ні хріна не знаєте! Бо якби знали, то черевики мені лизали б із вдячності, що я взяв її у фільм.

– Та якого дідька ви улягаєте усім бажанням «Парамаунту»? Я не хочу, щоб вона грала Алісію, та й край.

– Ох, Маркусе, ви не можете чогось не хотіти. Хочете, щоб я показав вам угоду з усіма невеличкими і непомітними застереженнями, яку ви підписали? Вам дали змогу взяти участь у кастингу, і ви маєте бути втішені… Ось побачите, фільм матиме величезний успіх. Її гонорар – цілий статок. А те, що коштує дорого, якісне. Всі кинуться до кінотеатрів, щоб подивитися цей фільм. А якщо ви й далі гратимете роль жіночого ката, то дочекаєтеся, що феміністки палитимуть ваші книжки на майданах і влаштовуватимуть демонстрації перед вашим помешканням.

– Рою, ви потвора, та й годі.

– Оце так ви дякуєте мені за те, що я дбаю про ваше майбутнє?

– Моє майбутнє – це мої книжки, – відтяв я. – А не ваш дурнуватий фільм.

– Ох, прошу вас, облиште ці революційні гасла, яким ніхто вже не вірить. Книжка – це минуле, бідолашний мій друже.

– Рою, як ви можете таке казати?

– Не треба корчити таку сумну гримасу, Ґольдманчику. Через двадцять років люди вже не читатимуть книжок. Отак. Будуть дуже заклопотані зароблянням грошиків і не відриватимуться від мобільників. Видавничій галузі капець, Ґольдмане. Ваші внуки дивитимуться на книжки, як ми оце дивимося на єгипетські ієрогліфи. Питатимуть: «Дідуню, а нащо ті книжки потрібні були?» – а ви їм казатимете: «Щоб помріяти можна було. А може, щоб дерева псувати, я вже й забув нащо». І вже пізно буде на те, щоб оговтатися: людська дебільність сягне вершини свого розвитку, і ми просто повбиваємо одне одного з нашої природженої дурості (власне, це ми й зараз більш чи менш успішно робимо). Майбутнє належить не книжкам, Ґольдмане.

– Та невже? А чому ж воно належить, Рою?

– Кінематографу, Ґольдмане. Йому!

– Кінематографу?

– Авжеж, кінематографу, Ґольдмане, ось кому належить майбутнє! Люди вже зараз хочуть бачити відеоряд! Люди не хочуть думати, вони хочуть, щоб їх провадили. Від ранку до вечора перебувають вони у рабстві, а як приходять додому, то не знають, що з собою вдіяти: нема більше пана і господаря з ними, нема тієї щедрої руки, що дарує їжу, скеровує й шмагає батогом. Та, дякувати богові, є телебачення. Людина вмикає телевізор, вклякає перед ним і вручає йому свою долю. «Що мушу я їсти, пане?» – питає вона в телевізора. «Заморожену лазанью», – каже їй реклама. І ось людина біжить бігцем і ставить у мікрохвильову піч ту мерзлу гидоту. Потім знову вклякає й питає: «А що мені пити, пане мій?» І телевізор люто горлає: «Ультрасолодку колу!» І наказує: «Жери, тварюко, жери! Нехай тіло твоє зів’яне і стане брезкле». І людина скоряється його велінням. За годину після вечері телевізор змінює рекламу: «Ти занадто гладкий! Ти потворний! Іди й виконуй гімнастичні вправи! Будь красивий!» І тоді ви купуєте електроди, що зроблять ваше тіло рельєфним, креми, від яких ваші м’язи розростуться, поки ви спатимете, чарівні пігулки, які виконуватимуть за вас оту гімнастику, якої ви не маєте ніякого бажання виконувати, бо перетравлюєте піцу! Отак життя й минає, Ґольдмане. Людина слабка. Згідно зі стадним інстинктом, вона іде душитися в темних залах, що звуться кінотеатрами. І гоп! – вам демонструють рекламу, нав’язують попкорн, музику, безоплатні ілюстровані часописи, а перед фільмом показують трейлери, які наче кажуть вам: «Бевзю заплішений, ти дивишся не той фільм, біжи мерщій і дивися оцей, він набагато ліпший!» Воно, звісно, так, але ось халепа: ви вже заплатили за квиток, то мусите сидіти! Отож ви підете дивитися ще й той фільм, а там трапиться іще один трейлер, який дасть вам на здогад, що ви йолоп, бовдур і взагалі ніщо, і як настане перерва, ви підете до буфету випити содової й з’їсти морозива за шалені гроші, щоб забути про свою жалюгідну долю. І в останній на світі книгарні залишитеся тоді, може, тільки ви та ще жменька таких упертюхів, проте довго боротися ви не зможете: вас усе одно переможе народ, що складається із зомбі та рабів.

Я з досадою опустився у фотель.

– Рою, ви з глузду з’їхали. Це жарт?

Замість відповіді він зиркнув на годинник і постукав по циферблату.

– А тепер ноги на плечі, Ґольдмане. Ви вже запізнюєтеся.

– Запізнююся?

– На вечерю з Лідією Ґлур. Заскочте додому, покропіть себе парфумами і вберіть костюм, бо це розкішний ресторан.

– Змилуйтеся, Рою! Що ви собі надумали?

– Вона отримала від вас букет і гарненьку записочку, написану вашою рукою.

– Та я ж нічого їй не посилав!

– Та звісно, що не посилали! Якби я чекав, поки ви захочете підняти вашу сраку, то ще і спати не лягав би. Все, що я прошу, це повечеряти з нею. У публічному місці. Щоб усі побачили, що ви чемний хлопчик.

– Нізащо, Рою!

– Ніяких мені «нізащо!» Ця дівчина – це наш золотий зливок. І ми будемо її любити! Будемо її берегти!

– Рою, ви нічогісінько не розумієте. Мені нема чого сказати цій дівчині.

– Ви просто вередун, Ґольдмане: ви молодий, ви заможний, ви гарний, ви уславлений письменник, і що ви робите? Вередуєте. Скімлите! Облиште корчити з себе грецьких плакальниць, чули?

Отак того вечора ми з Лідією вечеряли в «П'єрі». Я думав, що це просто вечеря, щоб угамувати публіку. Та Рой усе влаштував: там ховалися папараці, й наступного дня в інтернеті з’явилися світлини про начебто роман поміж мною й тією клятою Лідією, в який повірили всі.

– Я читала статтю про вас у якомусь журналі, – сказала мені Александра, вислухавши мою розповідь на ґанку дому мого дядечка. – Всі таблоїди писали про це.

– То була брехня. Мене підставили.

Вона відвернулася.

– Коли я побачила ту статтю, то вирішила перегорнути сторінку. Доти я чекала тебе, Маркусе. Гадала, ти повернешся. Ти розбив моє серце.

Нешвілл, Теннессі

Листопад 2007 року

Була дев’ята вечора, коли одна з найближчих подруг, Саманта, прийшла до Александри. Цілий день намагалася вона додзвонитися до неї, та марно. Оскільки до переговорного пристрою теж ніхто не підходив, Саманта перелізла огорожу й подалася до хати. Потім загримала у двері.

– Алекс? Відчиняй. Це Сам. Я весь день тобі телефонувала.

Відповіді не було.

– Алекс, я знаю, що ти там, ось твоє авто стоїть.

Заскреготів ключ у замку, і на порозі постала Александра. Обличчя її змарніло, а очі понабрякали від сліз.

– Алекс, заради бога! Що сталося?

– Ох, Сам…

Александра впала в її обійми і заплакала. Вона й слова не могла промовити. Саманта посадила її у вітальні й пішла до кухні, щоб приготувати чай.

Раптом вона побачила глянсові часописи на столі. Взяла один і прочитала заголовок.

ЛІДІЯ ҐЛУР І ПИСЬМЕННИК ҐОЛЬДМАН: ЧОМ НЕ ПАРА?

До кухні ввійшла Александра з Дюком.

– Він із нею. Він показався на людях із Лідією Ґлур, – пробурмотіла Александра.

– Ох, люба моя… Мені так шкода. Чому ти нічого не сказала мені?

– Я хотіла побути сама.

– Ой, Алекс… Ти не повинна бути сама. Не знаю, що сталося з тим Маркусом, але треба його нарешті забути. У тебе ж є все! Ти красуня, розумниця, весь світ коло твоїх ніг.

Александра стенула плечима.

– Я навіть не знаю, як це воно – знаходити когось.

– Ох, облиш, прошу тебе!

– Але ж це правда! – сказала Александра.

Саманта була заміжня за одним із провідних гравців команди «Нешвілл Предаторз».

– Послухай, Алекс, – мовила вона. – Є один гравець, Кевін Лежандр… Він шаленіє від тебе. Вже бозна-відколи просить, щоб я вас познайомила. Приходь до нас у п’ятницю вечеряти. Я і його запрошу. Тобі не важко прийти?

*

– І я пішла на ту вечерю, – сказала Александра. – Мені треба було забути тебе, і я це зробила.

– Я не був тоді з Лідією! – вигукнув я. – Я теж чекав тебе, Александро! Коли з’явилися ці світлини, поміж нами ще нічого не було.

– Проте у вас були стосунки, правда?

– Потім були!

– Коли це?

– Після того, як я побачив у таблоїді твої світлини з Кевіном! Я був просто приголомшений. От і вирішив утішитися з Лідією. Це тривало недовго. Бо я ніяк не міг тебе забути, Александро.

Вона засмучено глянула на мене. Я побачив, як по її щоці скотилася сльоза.

– Що ми накоїли, Маркусе?

10

Коконат Ґров, Флорида

Червень 2010 року. Шість років після Драми

Щодня після приїзду приходив я в супермаркет, щоб поснідати з дядечком Солом. Ми сідали надворі на лаві, їли сандвічі або салат із курятини з майонезом, запиваючи «Доктором Пеппером»^[4].

Часом до нас виходила управителька «Гоул Фудс», Фейт Коннорс, щоб привітатися зі мною. То була чудова жінка. Було їй десь уже з п’ятдесят, самотня, і, як я давненько помітив, дядечко Сол припав їй до душі. Деколи вона сідала коло нас, щоб викурити цигарку. Часом з нагоди мого приїзду до Флориди вона давала дядечкові вихідний, щоб ми могли натішитися один одним. Отак сталося й тієї днини.

– Ідіть собі обидва, – сказала вона, зупинившись перед нами.

– Ти певна? – запитав дядечко Сол.

– Авжеж.

Ми не змусили її припрошувати нас. Я цьомнув Фейт в обидві щоки, і вона всміхнулася, побачивши, як хутенько подалися ми до наших авто на паркувальному майданчику. Дядечко Сол відчинив дверцята свого автомобіля, що стояв під супермаркетом. То була старенька «хонда-сівік», яку він купив майже за безцінь.

– Моє авто далі, – сказав я.

– Можемо прогулятися, якщо хочеш.

– Залюбки. Куди тобі хотілося б?

– Може, поїдемо у Бал-Гарбор? Ми там гуляли з твоєю тітонькою.

– Гаразд.

– То зустрінемося вдома. Я покину там моє авто.

Сідаючи до своєї «хонди», він усміхнувся й поплескав по капоту.

– Пам’ятаєш, Маркі? У твоєї матінки точнісінько таке було.

Він рушив з місця, і я дивився йому вслід, перш ніж увімкнути запалювання мого чорного «рендж ровера», який коштував – я навмисне підрахував, – п’ять його річних зарплат.

За щасливої пори Балтиморські Ґольдмани вчащали до Бал-Гарбора, розкішного передмістя на півночі Маямі. Там був торговий центр просто неба, що складався з дорогих крамничок. Мої батьки і думати не могли про нього, проте дозволяли мені навідуватися туди з дядечком чи тітонькою і з моїми двоюрідними братами. Вмостившись на задньому сидінні їхнього автомобіля, я знову почував те неймовірне щастя, що охоплювало мене, коли я був у них сам. Я тоді почувався добре, почувався одним із Балтиморів.

– Пам’ятаєш, як ми тут бували? – запитав дядечко Сол, коли ми зупинилися на паркувальному майданчику торгового центру.

– Авжеж.

Я припаркувався, й ми попрямували понад басейнами першого поверху, де плавали океанські черепахи та величезні китайські коропи, що так вражали колись мене, Вуді й Гіллеля.

Узяли кави в пластикових чашечках і посідали на лаві, спостерігаючи, як проходять повз нас відвідувачі. Глянувши на басейн, що був коло нас, я нагадав дядечкові Солові, як ми з Гіллелем та Вуді хотіли зловити черепаху і попадали у воду. Він засміявся, і від того сміху мені полегшало на душі. Він сміявсь, як тоді, раніше, – потужно, безтурботно, щасливо. Я наче побачив його на п’ятнадцять років молодшого, в дорогому костюмі, ось він іде цим торговим центром із тітонькою Анітою попід руку, а ми, Ватага Ґольдманів, лазимо штучними скелями коло басейнів. Буваючи тут, я щоразу ніби бачу гожу мов квітка тітоньку Аніту, відчуваю її неймовірну ніжність. Я чую її голос, відчуваю її м’яку долоньку, що пестить мого чуба. Бачу сяйво її очей, її соковиті вуста. Бачу, як з любов’ю тримає вона за руку дядечка Сола, які уважні її порухи, як цілує вона крадькома його в щоку.

Спитаєте, чи хотілося мені тоді поміняти моїх батьків на дядечка Сола і тітоньку Аніту? Авжеж, хотілося. Сьогодні я можу казати про це, не зраджуючи рідних батьків. Та думка була, правду кажучи, першим актом насильства, який я учинив над ними. Я довгенько вважав себе найніжнішим сином. Проте зраджував щоразу, як мені ставало соромно за них. А така пора настала швидко: взимку 1993 року, коли під час наших традиційних вакацій у Флориді я вперше збагнув, наскільки перевершує нас дядечко Сол. Сталося це по тому, як старі Ґольдмани вирішили покинути їхнє помешкання в Маямі й переселитися в притулок для людей похилого віку в Авентурі. Квартиру їхню продали, тож Ґольдманам з обох родин уже не було де збиратися. Коли матінка сказала мені про це, я спершу подумав, що ми ніколи вже не поїдемо до Флориди. Та вона докинула: «Ох, Маркі, таж ми житимемо в готелі. Нічого не зміниться». Проте насправді змінилося геть усе.

Раніше ми цілком були задоволені житловим комплексом, в якому мали свою квартиру дідусь і бабця Ґольдмани. Ми товклися у вітальні, гасали поверхами, купалися в не зовсім чистому басейні, обідали в дешевому ресторанчику, і цього нам було досить. Потойбіч вулиці був пляж, а геть поруч – величезний торговий центр, що приносив стільки задоволення дощовими днями. Всього того нам цілком вистачало для щастя. Адже для Гіллеля, Вуді й для мене важливо було тільки те, що ми разом.

Після тих пертурбацій усе довелося влаштовувати наново. Дядечко Сол перебував тоді на вершині успіху: його поради були на вагу золота. Він придбав помешкання в елітному житловому комплексі на Вест-Кантрі-Клаб-Драйві, що звався Буенавіста, й поставив догори дном усю мою систему цінностей. Буенавіста включала в себе вежу заввишки в тридцять поверхів, там було обслуговування, як у готелі, велетенська спортивна зала, та особливо вражав басейн, я такого в житті своєму не бачив, він був обсаджений пальмами, там були водограї, штучні острівці і два рукави, що, немов гадюки, звивалися поміж буйною рослинністю. Бар для купальників розташований простісінько у воді, там у затінку, під солом’яною стріхою, містилася барна стійка з ослонами, що стояли просто в басейні. Був там іще один бар, звичайний, під наметом, він обслуговував клієнтів на терасі, а поруч, зовсім близенько, – ресторан для мешканців того комплексу. Буенавіста була приватним місцем, зайти туди можна тільки через браму, замкнену двадцять чотири години на добу, що відчинялася лише тоді, як ви показували перепустку охоронцеві з поліційним кийком коло пояса.

Та місцина просто-таки зачарувала мене. Я відкрив для себе захопливий світ, де ми могли цілком вільно пересуватися від помешкання на двадцять шостому поверсі до басейну з трамплінами чи спортивної зали, де вправлявся Вуді. Перший мій день у Буенавісті стер із моєї пам’яті решту днів, що минули у Флориді. Звісно, умови, в яких доводилося мешкати через обмежений бюджет моїх батьків, не витримували з цим ніякого порівняння. Батьки знайшли мотель неподалік, він звався «Дельф’Інн». Усе там було мені не до шмиги: обшарпані номери, убогий сніданок, який подавали просто коло рецепції, де щоранку розставляли пластикові столики, і маленький басейн у вигляді квасолини, в якому вода була так просякнута хлором, що як підійдеш, аж в очах різало й у горлянці пекло. Крім того, задля економії, батьки мої наймали одну кімнату: вони спали на двоспальному ліжку, а я на розкладачці коло них. Пам’ятаю, як вагалася моя матінка, коли ми заходили до такого номера, щоб поселитися. Вона відчиняла двері й на мить завмирала на порозі, бо ж їй, як і мені, та кімната видавалася вбогою, та, оговтавшись за мить, ставила валізи долі, вмикала світло і казала, збиваючи подушки на ліжку, з яких летіла курява: «Хіба ж тут не добре, га?» Авжеж, там було ще й як недобре. І не через той готельчик, не через мою розкладачку чи через моїх незаможних батьків. А через Балтиморських Ґольдманів.

Після щоденних відвідин дідуся й бабусі в притулку для старих ми йшли до Буенавісти. Гіллель, Вуді і я піднімалися в квартиру, щоб надіти плавки, а потім спускалися вниз і бігли в басейн та й плавали там до самісінького вечора.

Зазвичай мої батьки довго там не затримувалися, просто снідали, та й ішли собі. Я знав, що вони вже йдуть, бо в них була звичка зупинятися коло барного навісу і дивитися на мене, щоб привернути увагу. Вони чекали, коли я гляну на них, а я вдавав, ніби їх не помічаю. Врешті це мені набридало, і я підпливав до бару.

– Маркі, ми вже йдемо, – казала мама. – Треба ще зайти в декілька місць. Можеш піти з нами, але як хочеш, то залишайся тут бавитися.

Я завжди вирішував лишитися в Буенавісті. Нізащо не погодився б утратити бодай годину за її межами. Довго не міг второпати, чому батьки уникають Буенавісти. Приходили вони аж надвечір. Часом ми залишалися вечеряти в квартирі дядечка і тітоньки, часом ішли вечеряти деінде. Та бувало так, що батьки пропонували мені повечеряти втрьох. Мати казала: «Хочеш, підемо з’їсти піцу, Маркі?» Та мені не хотілося бути з ними. Мені кортіло бути з іншими Ґольдманами. І тоді я зиркав на Вуді й Гіллеля, і мама відразу все розуміла. Вона казала: «Гаразд, залишайся побавитися, ми зайдемо по тебе об одинадцятій». Я брехав, дивлячись на Гіллеля з Вуді, – насправді я дивився на дядечка Сола і тітоньку Аніту. Бо з ними я хотів лишитися, а не з рідними батьками. Почувався зрадником. Надто ж ото уранці, коли матінка хотіла заїхати до торгового центру, а я просив, щоб вона спершу доправила мене в Буенавісту. Мені хотілося якнайшвидше дістатися туди, бо якби я вчасно туди потрапив, то мав би змогу поснідати в помешканні дядечка Сола й уникнути сніданку в «Дельф’Інні». Там ми їли простісінько біля входу в готель, поспішно глитаючи з паперових тарілок ледь-ледь підігріті оладки, а Балтимори снідали за скляним столом на балконі, і стіл у них був завжди накритий на п’ятьох, навіть якщо я не попереджав, що прийду. Враження було таке, наче вони чекали на мене. Балтиморські Ґольдмани і втікач із Монклера.

Часом мені щастило умовити батьків, щоб вони відвезли мене до Буенавісти вдосвіта. Вуді з Гіллелем ще спали. Дядечко Сол пив каву і переглядав свої папери. Тітонька Аніта читала коло нього газету. Мене захоплював її спокій, її вміння тримати лад у господі та ще й працювати. Що ж до дядечка Сола, то, попри свої клопоти, постійні ділові зустрічі, затримки вечорами на роботі, він робив усе, щоб Гіллель із Вуді не залежали від його розкладу. Нізащо на світі не пропустив би він походу з ними в Балтиморський акваріум. Так само було і в Буенавісті. Він завжди був доступний, присутній і привітний, попри всі ті нескінченні дзвінки з контори і факси, бо ж уночі, від першої до третьої, він переглядав справи і нотував свої виступи.

Лежачи на розкладачці в тому дешевому готелі й слухаючи, як хропуть мої батьки, я полюбляв уявляти Балтиморів у їхньому помешканні: всі, звісно, сплять, крім дядечка Сола, який заклопотаний роботою. У всенькій тій вежі світиться тільки його кабінет. Крізь прочинене вікно віє лагідний вітерець Флориди. Якби я жив з ними, то прокрадався б до його кімнати і всю ніч милувався б ним.

Що ж такого чарівного було в тій Буенавісті? Все. Було воно приголомшливе і заразом болісне, бо, на відміну від Гемптона, де я міг почуватися Балтиморським Ґольдманом, присутність моїх батьків у Флориді повертала мене до ролі Монклерського Ґольдмана. Завдяки цьому я вперше усвідомив те, чого не розумів у Гемптоні: поміж Ґольдманами існувала така соціальна прірва, що її справжні масштаби збагнув тільки набагато пізніше. Найочевиднішою ознакою її було те, як охоронець на вході вітався з Балтиморськими Ґольдманами, запобігливо відчиняючи перед ними ґратчасту браму, коли ті заходили. Коли ж приходили ми, Монклерські Ґольдмани, він, хоч і знав нас добре, питав завжди: «До кого?» – «До Сола Ґольдмана, помешкання 2609». Він дивився наші документи, набирав щось у комп’ютері, потім брав слухавку і казав: «Пане Ґольдмане? Тут до вас прийшов Ґольдман… Дякую, пропускаю». Він відмикав браму і казав нам: «Добре, ідіть», – велично кивнувши головою.

Моє перебування в Буенавісті було осяяне сонцем і щастям. Та кожен вечір того пречудового життя в Балтиморів псували мої батьки, хоч і самі не винні були в тім. У чому полягав їхній злочин? У тому, що вони приходили по мене. Щовечора набурмосено сідав я на задньому сидінні їхнього взятого на прокат авто, і матінка завжди питала мене: «Гарно погуляв, любий мій?» Мені кортіло сказати їм, які вони нікчеми. І жбурнути в обличчя всі оті «чому», від яких аж язик свербів щоразу, коли я покидав Балтиморів, щоб опинитися у Монклерів. Чому немає в нас вілли, як ото в дядечка Сола? Чому не маємо ми квартири у Флориді? Чому Вуді з Гіллелем сплять собі в Буенавісті, а я мушу товктися на розкладачці у «Дельф’Інні»? І, зрештою, чому Вуді став у них обранцем, став улюбленцем? Отой пестунчик Вуді, що поміняв своїх батьків на дядечка Сола й тітоньку Аніту? Чому я не був на його місці? Та натомість я задовольнявся своїм становищем Монклерського Ґольдмана і гамував запитання, що вже було в мене на язику: чому ми не Балтиморські Ґольдмани?

Коли ми їхали в авто, матінка завжди нагадувала мені: «Як приїдемо до Монклера, не забудь зателефонувати дядечкові Солові й тітоньці Аніті. Вони так добре ставилися до тебе». Мені не треба було нагадувати, що я повинен подякувати їм. Я телефонував їм щоразу, як ми приїжджали додому, з чемності, але й із туги за ними. Казав: «Дякую за все, дядечку Соле», – і він відповідав: «Та нема за що. Не треба дякувати мені весь час. Це я вдячний тобі за те, що ти такий хороший хлопчина і з тобою так добре було». А як слухавку брала тітонька Аніта, то казала: «Маркі, котику мій, це ж нормально, ти ж належиш до нашої родини». Я шарівся, коли вона прозивала мене котиком. Так само червонів я, коли вона бачила мене і хвалила: «Ти стаєш таким гарним парубком», – або ж проводила пучками пальців мені по грудях і казала: «Бач, ти чимраз дужче наливаєшся силою». Після того я не раз стояв перед люстром і з щасливою усмішкою розглядав свої м’язи. Чи був я підлітком закоханий у тітоньку Аніту? Авжеж. Точніше, закохувався в неї щоразу, як бачив.

Минули роки, і взимку, після того, як перший мій роман зазнав шаленого успіху, тобто за три роки після Драми, я вирішив провести свята в розкішному готелі в Саут-Біч. Уперше повернувсь я до Маямі після Буенавісти. Зупинив своє авто перед ґратчастою брамою.

Охоронець виглянув зі свого віконця.

– Добридень, пане, чим можу допомогти?

– Я хотів би зайти на хвильку, якщо це можливо.

– Ви мешкаєте тут?

– Ні, але я знаю цю місцину. Знав людей, які мешкали тут.

– Шкодую, але якщо ви не мешкаєте тут і не йдете до когось, то я мушу попросити вас піти звідси.

– Вони мешкали на двадцять шостому поверсі, в 2609 помешканні. Прізвище їхнє Ґольдмани.

– У моєму списку немає нікого на прізвище Ґольдман, пане.

– А хто мешкає зараз у 2609 квартирі?

– Я не маю права давати вам таку інформацію.

– Я хотів би зайти на десять хвилин. Глянути на басейн. Подивитися, чи змінилося там усе.

– Боюся, я мушу попросити вас піти звідси, пане. Це приватна власність. А то я зателефоную до поліції.

11

Якось спекотного вівторкового ранку в Бока-Ратоні Александра приїхала до мене і сказала, що пес її знову дременув з дому.

– А що йому робити в мене?

– Ох, я не знаю.

– Якби я його побачив, то привіз би тобі.

– Авжеж. Вибач, що турбую.

Вона хотіла було піти, та я її перепинив.

– Зачекай… Кави хочеш?

Вона всміхнулася.

– Авжеж, хочу…

Я попросив зачекати хвильку.

– Кілька хвилин, будь ласка. У мене так такий безлад.

– Хіба це так важливо, Маркі…

Я аж затремтів, коли вона так назвала мене. Та відволікатися не можна було.

– Ох, не можна ж пускати людей, коли там такий рейвах. Одну хвилинку.

Я побіг на терасу за будинком. Починалася літня спека, і Дюк купався в надувному дитячому басейні, якого я купив для нього.

Я перекинув його разом із Дюком. Він невдоволено зиркнув на мене. «Шкодую, старий, але тобі треба вшиватися відціля». Він сів і уважно глянув на мене. «Іди! Забирайся геть! Там твоя господиня під дверми». Він і не рушив з місця, тож я подалі пожбурив його м’ячика. Він впав у озеро, і Дюк побіг за ним.

Я пішов, щоб хутчій впустити Александру. Ми сіли в кухні, я почав варити каву, а вона глянула у вікно і побачила, що її пес плаває в озері.

– Поглянь, – вигукнула вона, – он і Дюк!

Я зробив здивоване обличчя і підійшов до вікна, щоб констатувати ту надзвичайну подію.

Ми погукали Дюка, і він виліз із води, тримаючи в зубах м’ячик. Александра забрала його в пса.

– Люди що завгодно кидають в озеро, – сказала вона.

Александра пробула в мене добру часину. Коли вже зібралася їхати, я провів її на ґанок. Потім приязно поляскав Дюка по загривку. Затримала на мені свій погляд, аж здалося, ніби вона зараз мене поцілує. Потім відвернулася і пішла.

Я дивився, як вона спускається східцями і прямує до автівки. Ось вона рушила з місця. І тут я помітив чорний міні-вен, що стояв неподалік, а в ньому чоловіка, який уважно стежив за цим усім. Зустрівши мій погляд, він увімкнув двигун. Я мерщій кинувся до нього. Чолов’яга рвонув з місця. Я побіг, намагаючись перехопити авто. Проте воно втекло, а я навіть на номер не глянув.

На той гамір вийшов із хати Лео.

– Усе гаразд, Маркусе? – гукнув він.

– Та тут був якийсь чолов’яга на мінівені, – захекано відказав я. – Підозрілий дуже.

Лео спустився з ґанку і підійшов до мене.

– Чорний вен? – перепитав він.

– Ага.

– Я вже кілька разів бачу його тут. Та я гадав, це хтось із сусідів.

– Хто завгодно, тільки не сусід.

– Гадаєте, вам загрожує небезпека?

– Я… я нічого не знаю, Лео.

Потім я зателефонував до поліції. За кільканадцять хвилин приїхав патруль. Як на лихо, я не міг дати йому жодної зачіпки. Все, що я бачив, то був чорний мінівен. Поліцаї порадили мені телефонувати, щойно я зауважу щось недобре, і пообіцяли кілька разів заглядати сюди вночі.

*

Балтимор

Січень 1994 року

Ватага Ґольдманів завжди складалася з трьох осіб. Проте я так і не зрозумів, чи був я в ній постійним членом, чи, може, існувала вона завдяки союзові Гіллеля й Вуді, а до них уже хтось третій долучався. Того року, коли з’явилася Буенавіста, Скотт почав відігравати у ватазі помітну роль, аж у мене склалося враження, наче він загарбав і їхню приязнь, і місце коло них. Скотт був цікавий хлопчина, на футболі знався як ніхто, і коли я телефонував, брати часто казали: «Ой, якби ти тільки знав, що утнув Скотт сьогодні у школі…»