Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

– Це жах, Маркусе. Жах, та й годі.

Сідав на ліжку і брав до рук телефонну слухавку, щоб подзвонити готельному службовцю.

– На скільки ти залишаєшся? – питав він мене.

– На стільки ти захочеш, – казав я.

Я чув, як на тому кінці дроту відповідали, і дядечко Сол казав:

– Мій небіж приїхав, то мені потрібна ще одна кімната.

Потім обертався до мене і казав:

– Не довше як на вихідні. Ти повинен писати книжку, це дуже важливо.

Я не розумів, чому він не повертається додому. А потім, на початку літа, якось я гуляв Оук-Парком, шукаючи натхнення, аж перед маєтком Балтиморів із жахом побачив автомобіль для перевезення речей. До будинку вселялась якась родина. Я підійшов до чоловіка, що орудував двома вантажниками, які переносили плазмовий телевізор.

– Винайняли? – запитав я його.

– Придбав, – відказав він.

Я відразу ж подався в «Марріот».

– Ти продав дім в Оук-Парку?

Він сумовито глянув на мене.

– Нічого я не продавав, Маркі.

– Таж туди перебирається ціла родина, і вони кажуть, що купили дім.

Він повторив:

– Нічого я не продавав. Банк забрав його в мене.

Я остовпів.

– А меблі?

– Я звелів їх вивезти, Маркі.

На довершення до всього він сповістив, що продає свій дім у Гемптонсі, щоб мати гроші на життя, і що позбувається Буенавісти й використає капітал для того, щоб почати нове життя й придбати дім деінде.

– Ти покидаєш Балтимор? – недовірливо запитав я.

– Мені нема чого тут робити.

Від величі Балтиморських Ґольдманів, від усього, чим вони були, незабаром не залишиться нічого. Єдиною моєю відповіддю життю була моя книга.

Завдяки книзі

Все сталося.

Все забулося.

Все вибачилося.

Все виправилося.

У кабінеті в Монклері я міг нескінченно переживати щастя Балтиморів. Настільки це мене захопило, що я й з кімнати вже не хотів виходити, а як усе ж таки виходив, то, повернувшись, брався до того діла з новим завзяттям.

А як приїздив до Балтимора, то відвертав дядечка Сола від телевізора тим, що розповідав про свою книгу. Він дуже цікавився нею, весь час розпитував, хотів знати, як вона посувається й чи не можна йому прочитати бодай шматочок.

– Про що твій роман? – питав він мене.

– Про трьох двоюрідних братів.

– Трьох братів Ґольдманів?

– Трьох братів Ґольдштайнів, – поправляв я його.

Ті, кого вже нема на світі, в книжках зустрічаються знову і обіймають одне одного.

Десять місяців писав я нашу історію, десять місяців гоїв рани моїх двоюрідних братів. Скінчив я роман про братів Ґольдштайнів напередодні Дня подяки 2005 року, точнісінько за рік після Драми.

У фінальній сцені роману про Ґольдштайнів Гіллель із Вуді їдуть автомобілем із Монреаля до Балтимора. Зупиняються в Нью-Джерсі, щоб прихопити й мене, і ми разом прямуємо далі. У Балтиморі, в будинку, що сяє вогнями, на нас чекає нерозлучне подружжя – дядечко Сол і тітонька Аніта.

48

Тієї осені 2012 року, завдяки магії роману, я знову віднайшов їх, як було й сім років тому.

Уночі, о другій годині над ранком, коли мене ніяк не брав сон, я сів на терасі. Хоч і ніч була, стояла просто-таки тропічна спека, та мені добре було надворі під сюрчання цвіркунів. Розгорнув зошит і почав писати її ім’я. І цього було досить, щоб вона постала переді мною.

– Тітонько Аніто… – пробурмотів я.

Вона всміхнулася й ніжно провела долонькою по моєму обличчю.

– Ти так само гарний, Маркі.

Я підвівся й обняв її.

– Так давно я бачив тебе, – сказав я їй. – Мені тебе страшенно бракувало.

– Мені тебе теж, янголе мій.

– Я пишу про вас книжку. Книгу про Балтиморів.

– Знаю. Маркі. Я прийшла сказати ось що: облиш мордувати себе минулим. Спершу книга про братів, тепер – книга про Балтиморів. Пора вже писати книгу про своє життя. Ти ні в чому не винен і нічого не міг удіяти, Маркусе. Ми самі в цьому винні. Кожен відповідає за своє життя. Ми відповідаємо за те, що з нами відбувається. Маркусе, небоже мій, любий мій, чуєш, немає ні в чому твоєї вини. І Александра ні в чому не винна. Ти повинен позбутися цих примар.

Вона підвелася.

– Ти куди? – запитав я.

– Не можу я тут залишатися.

– Чому?

– На мене чекає твій дядечко.

– Як він?

Вона всміхнулася.

– Добре. Каже, завжди знав, що ти напишеш книгу про нього.

Вона знову всміхнулася, помахала мені рукою й зникла в темряві.

49

Мій роман вийшов 2006 року, й успіх його, що перевершував усі очікування, повернув мені моїх двоюрідних братів. Вони були скрізь: у книгарнях, у руках читачів, в автобусах, у метро, в літаках. Вони невідступно супроводжували мене в турне по всій країні, коли я рекламував книжку після її виходу.

З Александрою я більше не мав контактів. Але бачив її незліченну кількість разів, хоч вона й не знала того. Її кар’єра стрімко злетіла вгору. Упродовж 2005 року рейтинги її першого диску знай росли, аж у грудні сягнули продажу в півтора мільйона примірників, і її головний хіт піднявся на чільне місце в усіх американських чартах. Вона відразу ж уславилася. Вихід моєї книжки збігся з появою її другого альбому. Для неї то був цілковитий тріумф. І слухачі, й критики були в захваті.

Я ніколи не переставав кохати її. Ніколи не переставав нею захоплюватися. Регулярно бував на її концертах, щоб поглянути на неї. Сидячи в темній залі, непомітний поміж тисячами слухачів, я ворушив вустами разом із нею, повторюючи слова пісень, які знав напам’ять, здебільшого написаних у нашому маленькому помешканні в Нешвіллі. Часом я думав собі, чи вона й досі там живе. Звісно ж, ні. Вона, мабуть, перебралася до заможного передмістя, туди, де ми з нею разом захоплювалися будинками, думаючи, що колись ми там будемо мешкати.

Чи почував я докори сумління? Авжеж. Вони жити мені не давали. Бачив її на сцені й заплющував очі, щоб чути тільки її голос, і подумки прокручував роки назад. Ми були в університетському містечку Медісона, і вона тягла мене за руку. Я питав її:

– Ти певна, що ніхто не побачить нас?

– Таж ні! Ходімо, ходімо хутчій!

– А Вуді з Гіллелем?

– Вони в Нью-Йорку, у мого батька. Не переймайся.

Вона відчинила двері своєї кімнати й запровадила мене досередини. Плакат висів на стіні, як ото і в Монклері було. Нехай святиться той Тупак, наш постійний звідник. Я штовхав її на ліжко, і вона сміялася. Ми притулялися одне до одного, і вона шепотіла, взявши моє лице в долоні:

– Я кохаю тебе, Маркусику Ґольдмане.

– Я кохаю тебе, Александро Невіль.

Того ж таки 2006 року дядечко Сол перебрався в Коконат Ґров у будинок, що він придбав після продажу Буенавісти, і я почав регулярно навідуватися до Маямі.

На гроші від продажу будинку в Гемптонсі, які він вклав у дуже прибуткові папери, дядечко Сол жив непогано. Щоб мати бодай якесь діло, ходив у читацькі клуби, брав участь у конференціях у найближчій книгарні й доглядав за манговими та авокадовими деревами.

Але тривало це недовго. Як і в багатьох інших людей, його фінансова забезпеченість урвалася у жовтні 2008 року, коли світову економіку струсонула так звана іпотечна криза. Ринки впали. Інвестиційні банки та спекулятивні компанії зазнавали краху, втрачаючи гроші своїх клієнтів. Наступного дня багатії вже не мали нічого. Так сталося і з дядечком Солом. Ще першого жовтня 2008 року портфель його акцій коштував шість мільйонів доларів, що за них він продав свій дім у Гемптонсі. Наприкінці того самого місяця вони варті були не більше, ніж шістдесят тисяч.

Про це я дізнався, приїхавши до нього на початку листопада, напередодні Дня подяки, якого ні він, ні я більше не святкували. Я застав його у відчаї. Він більше нічого не мав. Продав своє авто і тепер їздив старенькою «хондою-сівік», що вже доживала останні дні. Хотів було продати свій дім у Коконат Ґрові, та він уже нічого був не вартий.

– Я заплатив за нього сімсот тисяч доларів, – сказав він агентові з нерухомості, що прийшов його оцінювати.

– Місяць тому ви й дорожче його продали б, – відказав той. – Але не зараз. Нерухомість геть упала в ціні.

Я запропонував дядечкові допомогу. Знав, що йому пропонували допомогти і бабуся, й мої батьки. Та він не збирався ні сидіти без діла, ні дозволити, щоб його зламало життя. І тоді я збагнув, чим так у ньому захоплювався: не його фінансовим успіхом, не його досягненнями в кар’єрі, а тим, що він був боєць хоч куди. Йому треба було заробляти на шмат хліба, тож він почав шукати бодай якусь роботу. Врешті йому пощастило знайти місце кельнера в ресторані у Саут-Біч. Праця та була непроста і для нього фізично важка, та він ладен був усе перебороти. Все, крім тих принижень, яких зазнавав від господаря, що весь час кричав: «Ти занадто повільний, Соле!», «Хутчій, клієнти чекають!» Одного разу він так поспішав, що розбив тарілку, і її вартість вирахували з його платні. Якось увечері він дійшов до краю, плюнув на все, жбурнув фартух на долівку і пішов з ресторану. Бродив пішохідними вулицями Лінкольн-роуд-молу, а потім сів на лаві й заплакав. Ніхто не звернув на нього уваги, крім височенного афроамериканця, що, наспівуючи, гуляв неподалік, його зворушив смуток дядечка Сола. «Мене звати Сикоморус, – сказав він. – А у вас, бачу, щось негаразд…» Сикоморус уже працював у «Гоул Фудс» в Корал-Гейблс. Він поговорив із Фейт про дядечка Сола, і вона знайшла йому місце біля кас.

50

У затишному Бока-Ратоні моя книжка з кожним тижнем рухалася вперед.

Навіщо зараз, улітку 2012 року, покликав я Балтиморів у мою пам’ять: задля того, щоб пережити минуле чи щоб поговорити про Александру? Лео уважно спостерігав за моєю працею. Я потроху давав йому читати текст. На початку серпня він запитав:

– Навіщо ця книга, Маркусе? Хіба ваша перша книжка не про ваших братів?

– Ця інша, – відказав я. – Це книга про Балтиморів.

– Може, й інша, та, як по правді, для вас нічого не змінилося, – сказав Лео.

– Що ви маєте на увазі?

– Александру.

– Ох, облиште, заради бога! Вам до цього нема ніякого діла!

– Хочете почути мою думку?

– Ні.

– А я все ж таки викладу її вам. Якби Балтимори ще жили на цьому світі, Маркусе, то сказали б вам, що пора вже бути щасливому. Що ще не пізно для цього. Знайдіть її, попросіть у неї вибачення. Почніть наново ваше життя разом. Не можна ж усеньке життя чекати! Не можна ж усеньке життя ходити на її концерти і думати про те, як ви могли б жити разом! Зателефонуйте їй. Поговоріть із нею. Ви ж самі знаєте, що чекає вона тільки цього.

– Пізно, – сказав я.

– Не пізно, Маркусе! – відтяв Лео. – Ніколи не буває запізно.

– Оце я думаю собі, що якби Александра сказала мені про те, що мої брати вирішили утнути, то сьогодні вони були б зі мною. Я не дав би їм учинити так. Вони були б живі. Не знаю, чи зможу я вибачити їй це.

– Якби вони не померли, – поважно сказав Лео, – то ви ніколи б не стали письменником. Вони повинні були піти, щоб ви могли знайти себе.

Він пішов собі, покинувши мене в роздумах. Я згорнув зошит. Переді мною лежала ота світлина, де ми вчотирьох, вона завжди була при мені.

Я взяв телефон і набрав номер.

У Лондоні вже був кінець дня. З того як Александра відповіла, відчувалося, що вона рада мені.

– Чималенько тобі часу потрібно було, щоб озватися, – сказала вона.

Я почув у слухавці якийсь гамір.

– Може, я невчасно? То зателефоную пізніше, якщо хочеш.

– Ні, що ти. Я в Гайд-парку. Ходжу сюди щодня після запису в студії. Тут є маленька кав’ярня на березі озера, дуже затишна.

– Як посувається робота над диском?

– Добре. Я задоволена результатами. А твоя книжка як?

– Чудово. Це книга про нас. Про моїх двоюрідних братів. Про те, що сталося.

– І як вона закінчується?

– Ще не знаю. Я її ще не закінчив.

Настало мовчання, потім вона сказала:

– Усе сталося не так, як ти гадаєш, Маркі. Я не зрадила тебе. Я хотіла тебе вберегти.

І вона розповіла мені, що сталося того вечора 24 жовтня 2004 року, останнього вечора, коли Вуді був на свободі.

Того вечора вона пішла гуляти Оук-Парком з Гіллелем і Вуді, поки ми з дядечком Солом готували барбекю.

– Алекс, – звернувся до неї Вуді, – хочу, щоб ти дещо дізналася. Я не подамся до в’язниці завтра. Я втечу.

– Що? Ти з глузду з’їхав, Вуді!

– Нітрохи. Все передбачено. Мене чекає нове життя в Юконі.

– В Юконі? У Канаді?

– Так. Мабуть, ми востаннє бачимося, Алекс.

Вона заплакала.

– Не роби цього, благаю тебе!

– У мене немає вибору, – сказав Вуді.

– Та ні, є! Ти можеш відбути покарання. П’ять років минуть швидко. Коли ти вийдеш, тобі ще й тридцяти не буде!

– Немає в мене мужності сісти до в’язниці. Мабуть, не такий я сильний, яким мене вважали.

Вона обернулася до Гіллеля і почала благати його:

– Переконай його, Гіллелю, нехай відмовиться від цього задуму.

Той опустив очі.

– Я теж їду, Александро. Їду з Вуді.

Вона приголомшено завмерла.

– Та що це за лихо таке з вами обома?

– Я скоїв набагато серйозніший злочин, ніж Вуді, – сказав Гіллель. – Я зруйнував нашу родину.

– Зруйнував родину? – перепитала Александра.

– Те, що Вуді до такого дійшов, те, що матінка моя загинула, все це сталося з моєї вини. І настала пора за це заплатити. Я відвезу Вуді до Канади. У такий спосіб попрошу в нього вибачення.

– За що? Я нічогісінько не розумію з того, що ви оце мені торочите!

– Усе, що ми тобі намагаємося сказати, Алекс, це «прощавай». Ми хочемо сказати тобі, що любимо тебе. Так любимо, як ніколи не зможеш ти полюбити нас. Може, це і є причиною того, що ми їдемо звідси.

Вона плакала.

– Не робіть цього, прошу вас!

– Ми вже вирішили, – сказав Гіллель. – Нехай буде те, що буде.

Вона втерла сльози.

– Пообіцяйте мені подумати вночі. Ти ж навіть п’ять років не відбудеш, Вуді! Не псуй усього…

– Ми вже подумали, – відказав Вуді.

Обоє були переповнені рішучістю.

– А Маркус уже знає? – врешті запитала Александра.

– Ні, – відказав Вуді. – Я хотів було сказати йому, та дядечко Сол перебив. Але я таки скажу йому зараз.

– Ні, прошу тебе. Не кажи йому нічого. Благаю вас обох, нічого йому не кажіть!

– Таж від Маркуса ми не можемо нічого приховувати!

– Прошу вас тільки про одне. В ім'я нашої дружби. Нічого не кажіть вашому братові.

Александрина розповідь дуже схвилювала мене. Я завжди вважав, що Вуді з Гіллелем звірилися тільки їй, а від мене свідомо приховали свій намір. Завжди думав, що, поділившись останньою своєю таємницею з нею, вони вилучили мене з Ватаги Ґольдманів. А, виявляється, вони хотіли сказати мені, тільки Александра не дала їм цього вчинити.

– Чому, – запитав я, – чому ти вмовила їх не казати мені про це? Таж я не дав би їм утекти, я порятував би їх!

– Ти не завадив би їм, Маркі. Ніхто й ніщо не могло б їх відвернути від того задуму. Я бачила це в їхніх очах, тим-то і почала благати їх не казати цього тобі. Ти подався б із ними, Маркусе. Я знаю. Ти не покинув би Ватагу Ґольдманів. Пішов би з ними, встряв би в халепу, і тебе убили б. Як і їх ото. Благаючи нічого не казати тобі, я просила їх змилуватися над тобою. Я знала, що ти поїхав би з ними, Маркі. Я не хотіла тебе втратити. Не могла цього витерпіти. Я хотіла тебе врятувати. І все ж таки втратила тебе.

Помовчавши, я пробурмотів:

– А що такого міг утнути Гіллель, щоб ото податися з Вуді? Щоб вважати, ніби мусить отак покутувати перед ним?

– Хтозна. Такі запитання треба ставити моєму батькові.

– Твоєму батькові?

– Він не такий, як ти гадаєш. І в мене таке враження, ніби він знає більше, ніж хоче мені сказати.

– Твій батько вліз у мою родину. Він принизив мого дядечка, намагаючись будь-що приголомшити Гіллеля й Вуді.

– Навпаки, мій батько ніколи не мав потреби хизуватися перед Гіллелем і Вуді, щоб набити собі ціну.

– А «феррарі»? А ті мандрівки? А вікенди в Нью-Йорку? – допитувався я.

– Це я просила його робити таке, – відказала Александра. – Мій батько справді дуже любив Гіллеля й Вуді. Та й хто їх не любив? Але робив він усе те, щоб прикрити нас із тобою. Щоб дати нам свободу, щоб ми могли спокійно жити. Він знав, що як дасть їм авто, вони поїдуть собі десь гуляти і не звертатимуть уваги ні на мене, ні на тебе. Так само було, як водив він їх і на матчі «Джаєнтс» чи запрошував до себе додому. Ти ж так хотів, щоб твої брати не знали про наші з тобою стосунки. Мій батько, Маркусе, робив усе, щоб твоя таємниця не випливла на чисту воду. Він ніколи не змагався із Солом. Твій дядечко змагався сам із собою. Він робив усе, щоб твої брати трималися подалі від нас. І ти сам цього хотів.

Я був приголомшений.

– Два тижні тому я розлучилася з Кевіном, Маркусе, – провадила вона. – Через тебе. Він прийшов сюди без попередження. Хотів зробити мені сюрприз. Коли постукав у двері мого номера, я спершу подумала, що це ти прийшов. Хтозна, чому я так подумала. І я так розчарувалася, як побачила його крізь вічко. Тоді вирішила бути чесною з ним і покинути його. Він заслуговує на те, щоб зустріти жінку, яка кохатиме його по-справжньому. Що ж до тебе, Маркусе, то я вже не можу тебе чекати. Ти справжнісінький геній, з тобою я прожила найкращі мої дні і завдяки тобі стала тією, якою є зараз. Але ти весь час порпаєшся в минулому, не розуміючи того, що я втямила вже давно.

– Ти про що?

– Про те, що найліпшими були Монклерські Ґольдмани.

Наступного дня після тієї розмови я першим літаком подався до Нью-Йорка. Мені конче потрібно було поговорити з Патриком Невілем.

Я прийшов до його дому вранці. Він був уже на роботі. Портьє дозволив мені зачекати, і я не вставав із дивана в передпокої цілий день, виходячи тільки на обід і до вбиральні. Була вже шоста вечора, коли Патрик урешті прийшов. Я підвівся. Якусь мить він дивився на мене, потім усміхнувся лагідно і сказав:

– Давно я чекав тебе.

Він запросив мене до свого помешкання й приготував каву. Ми посідали у кухні. Дивно було в ній перебувати: вперше після смерті тітоньки Аніти опинився я в цій квартирі.

– Хочу перепросити вас, Патрику.

– За що?

– За ту сварку, яку я влаштував після похорону моєї тітоньки.

– Ох, я вже забув про це. Хочу, щоб передовсім ти знав, Маркусе, що в мене нічого не було з твоєю тітонькою.

– То що сталося того вечора, коли вона була у вас? І чому вона прийшла сюди?

– Вона покинула твого дядька.

– Це я знаю.

– Але не знаєш чому. Того вечора вона прийшла просити моєї допомоги. Вона хотіла, щоб я допоміг Вуді й Солові.

– Вуді й Солові?

– За кілька місяців до того Вуді виключили з футбольної команди Медісона.

– Авжеж, пригадую це.

– Офіційна версія полягала в тому, що він більше не гратиме через розрив сухожилля. Твої дядько і тітка відразу ж приїхали до Медісона. Вуді не хотів нічого їм казати, та я розповів, що сталося. Сказав, що Вуді дав позитивну реакцію на талацен. І тітонька твоя прилетіла до мене в Нью-Йорк, бо вона зробила для себе два відкриття, які її страшенно збурили.

Отак Патрик через десять років нарешті розповів мені про те, що сталося того Дня святого Валентина.

Тітонька Аніта пішла раніше з лікарні, щоб приготувати святкову вечерю для свого чоловіка. Пополудні вона подалася до супермаркету в Оук-Парку. Потім заглянула до аптеки.

Управитель, якого вона давно знала, обслужив її, а потім попросив, щоб вона принесла рецепт, що його він уже давно чекає.

– Який рецепт? – спитала вона.

– На талацен, – відказав аптекар. – Восени ваш син купив кілька баночок. Казав, ви занесете рецепт.

– Мій син? Гіллель?

– Авжеж, Гіллель. Оскільки я добре вас знаю, то погодився. Щоб зробити йому послугу. Загалом, я такого ніколи не роблю. Мені потрібен цей рецепт, пані Ґольдман.

Вона відчула, як ноги її підкошуються. Пообіцяла занести рецепт до кінця дня й подалася додому. Її нудило, це був якийсь жах. Невже Гіллель купував талацен на прохання Вуді? Чи підмішував йому сам?

Задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку. Телефонували з банку. З приводу кредиту за дім в Оук-Парку. Вона сказала, що це якась помилка: вони давно сплатили іпотеку. Та співрозмовник наполягав.

– Пані Ґольдман, ви взяли новий кредит у серпні. Ваш чоловік надав папери, підписані вашою рукою. Дім заставлено за шість мільйонів доларів.

Дядечко Сол фінансував стадіон, узявши кредит у шість мільйонів доларів. Він приніс у жертву дім, щоб поправити своє уражене еґо.

Жінка відчула, як її охоплює паніка. Почала нишпорити в кабінеті свого чоловіка, порпатися в його паперах. У спортивній торбі, з якою він ходив на теніс, знайшла бухгалтерські документи, яких ніколи не бачила.

Тітонька Аніта відразу ж зателефонувала дядечкові Солові. Телефонна розмова обернулася страшенною сваркою. Вона сказала, що це неподобство, що вона іде від нього. Сіла в авто, забрала ті папери з собою і поїхала світ за очі. Врешті вона зателефонувала Патрикові Невілю і попросила допомогти. Вона була дуже пригнічена, і він запросив її до Нью-Йорка.

Того вечора Патрик збирався зустрітися з молодою жінкою, своєю співробітницею, вона йому дуже подобалася. Він скасував те побачення. Побачивши на столі шампанське, тітонька Аніта пошкодувала, що потурбувала Патрика в День святого Валентина. Та він наполягав, щоб вона лишилася. «Нікуди ви не підете, – сказав він. – Я ще ніколи не бачив, щоб ви були така схвильована. Розкажете мені, що сталося».

І вона про все розповіла – і про талацен, і про іпотеку. Якщо Гіллель справді підмішував ті ліки Вуді, то вона хотіла, щоб Патрик поклопотався про нього в університеті й захистив його добре ім’я. Сподівалася, що ще можна порятувати його кар’єру. Хотіла також, щоб Патрик знайшов спосіб покласти край угоді, яку Сол уклав з університетом, повернути бодай якусь частку їхніх грошей і врятувати дім.

Потім вона показала йому папери, які прихопила з собою. Патрик уважно переглянув їх: це дуже скидалося на сфальшовані звіти.

Він сказав, що Сол вилучав гроші адвокатської контори і переказував на один зі своїх рахунків. І маскував це, фальшуючи рахунки, які начебто виставляв клієнтам.

– Але навіщо він робив це?

– Щоб сплачувати кредит, адже, мабуть, йому нелегко було це робити.

Патрик запропонував Аніті повечеряти. Сказав, що вона повинна побути в нього, скільки їй захочеться. Потім зненацька задзеленчав телефон: то був консьєрж. Прийшов Вуді, він хотів піднятися в квартиру. Патрик попросив Аніту заховатися в одній з кімнат. І Вуді ввійшов до помешкання.

Решту ми знали.

Коли Патрик закінчив, я сидів якусь часину геть приголомшений, не міг і слова мовити. І то було ще не все. Патрик сказав потім, що він розмовляв із Гіллелем про талацен. Він поїхав у Медісон і змусив його все розповісти.

Гіллель пояснив, що 14 лютого вони з Вуді страшенно посварилися. Вуді виявив рештки талацену в шафі. Гіллель не потурбувався про те, щоб викинути їх.

– Ти давав талацен Вуді без його відома? – в розпачі допитувався Патрик.

– Я хотів, щоб його вигнали з команди. Прочитав про заборонені препарати, з’ясувалося, що найлегше роздобути талацен. Додавав таблетки в протеїн і харчові добавки, які він вживав.

– Але навіщо ти таке робив?

– Я заздрив йому.

– Ти заздрив Вуді?

– Він був улюбленцем у моїх батьків. Це так! Вони приділяли йому всю увагу. Я збагнув це, коли нас розлучили і відправили мене до спеціальної школи. Мої батьки витурили мене з Балтимора. А Вуді лишили коло себе. Тато вчив його водити авто, заохочував грати у футбол, возив на матчі «Редскінз». А я де був тоді? За годину їзди від дому, в тій гівняній школі пропадав! Він забрав у мене моїх батьків, а потім ще й ім’я забрав. В університеті він вирішив зватися Ґольдманом. Домігся схвалення моїх батьків, щоб написати це ім’я на своїй футболці. І став Великим Ґольдманом, футбольним чемпіоном. Він був нам усім зобов’язаний, ми взяли його з вулиці. Відтоді, коли запитували, хто він, Вуді казав: я друг Гіллеля Ґольдмана. Від мене він провадив відлік. Аж в університеті, почувши моє прізвище, мене почали питати: «Ґольдман? Як ото Вуді, гравець футбольної команди?» Я не хотів бачити, як він грає, не хотів більше чути, як він видає себе за Ґольдмана. Діяти я вирішив наприкінці літа, після смерті дідуся. Порпаючись у дідусевих речах, я знайшов його заповіт. Батько сказав, що, згідно з тим заповітом, Вуді, Маркус і я отримуємо порівну спадок із шістдесяти тисяч доларів. Та це була неправда. У дідусевому заповіті Вуді не було. А мій батенько, щоб не кривдити свого любого Вуді, вирішив самохіть включити його до заповіту. Вуді посів забагато місця, з цим треба було щось удіяти.

То був страшенний удар для мене.

Виявляється, кар’єру Вуді зруйнував Гіллель. Через сварку з ним Вуді подався до Патрика 14 лютого увечері, віч-на-віч зіткнувся там із тітонькою Анітою, а потім вона загинула. А дядечко Сол так довго сидів після Драми в «Марріоті» не тому, що не хотів повертатися додому в Оук-Парк, а тому, що маєток уже йому не належав. Натоді він був безробітний уже кілька місяців, грошей мав обмаль, тож не міг більше оплачувати іпотеку. Тим-то банк і забрав його дім.

Тоді я запитав Патрика:

– Чому ви нічого не казали?

– Щоб не засмучувати ще дужче твого дядечка. Вуді з Гіллелем знали вже правду про талацен. Невже треба було ще й дядечка сюди залучати? Невже треба було розповідати Гіллелеві, що його батько вкрав гроші й заставив дім, щоб фінансувати стадіон у Медісоні? У твого дядька лишилася тільки його гідність. Я хотів захистити її. Я завжди любив вашу родину, Маркусе. Завжди хотів вам тільки добра.

51

Коконат Ґров, Флорида

Вересень 2001 року (так в оригіналі. Правильна дата – 2011 року. – Прим. верстальника).

Тижнів за три після того, як я їздив подивитися, як знімають його ім’я зі стадіону, дядечко Сол зателефонував мені. Голос його був кволий. Він сказав:

– Маркусе, я недобре почуваюся. Треба, щоб ти приїхав.

Я зрозумів, що це термінова справа, тож забронював квиток на найближчий літак до Маямі. Надвечір прибув до Коконат Ґрова. У Флориді стояла страшенна спека. Перед дядьковим домом я побачив Фейт, що сиділа на східцях ґанку. Гадаю, вона чекала на мене. З того, як вона, вітаючись, обняла мене, я зрозумів, що сталося щось серйозне. Пройшов у дім. Дядечко лежав у ліжку в своїй кімнаті. Побачивши мене, він аж засяяв. Проте він дуже охляв і змарнів.

– Маркусе, – сказав він, – я такий радий, що бачу тебе.

– Що з тобою, дядечку Соле?

Той дядечко, що був у такому кепському гуморі останні місяці, дядечко, який вигнав мене з дому, був просто недужий. Навесні йому діагностували рак підшлункової залози, тож він уже знав, що проживе на світі недовго.

– Я намагався лікуватися, Маркі. Фейт мені допомагала весь час. Коли вона ото приїздила до мене, то ми ходили на сеанси хіміотерапії.

– Чому ж ти нічого не казав мені?

Він зібрався на дусі й засміявся.

– Я ж бо знаю тебе, Маркі. Ти ноги стоптав би, гасаючи по всіх лікарях, ти все зробив би, щоб доглянути мене, а я цього не хотів. Не треба псувати своє життя задля мене. Ти повинен жити.

Я сів на краю ліжка. Він узяв мене за руку.

– Це кінець, Маркусе. Я не одужаю. Доживаю останні дні. І хочу прожити їх із тобою.

Я пригорнув його до себе. Міцно обняв. І ми заплакали.

Ніколи не забуду тих трьох місяців, що їх ми пробули удвох, від вересня до листопада 2010 року.

Раз на тиждень я супроводжував його до онколога в лікарню Маунт-Сінай у Маямі. Ми ніколи не розмовляли про його недугу. Він геть не хотів балакати про неї. Часто я питав:

– Ти як?

І він казав мені, зібравши увесь свій легендарний апломб:

– Ліпше й бути не може.

Часом я запитував лікаря:

– Пане лікарю, скільки йому ще лишилося?

– Важко сказати. Його моральний стан високий. Ваша присутність дуже його підбадьорила. Лікування його зцілити не зможе, воно трохи підтримає його.

– Коли ви кажете «трохи», то що маєте на увазі – дні, тижні, місяці, роки?

– Розумію ваш стан, пане Ґольдмане, але точніше сказати не можу. Може, кілька місяців.

Я бачив, що він дедалі слабшав.

Наприкінці жовтня сталося кілька нападів хвороби: якось він почав блювати кров’ю, і я повіз його до Маунт-Сінаю, де його на кілька днів поклали в стаціонар. Вийшов звідтіля він дуже знесилений. Насилу переставляв ноги. Я найняв крісло з коліщатами, в якому почав його возити на прогулянки в Коконат Гров. Усе це нагадало мені Скотта в тому візку. Я сказав це дядечкові, і воно страшенно його потішило. Я любив, коли він сміявся.

У листопаді він уже ледве підводився з ліжка. Майже не рухався. Обличчя його стало землисте, риси загострилися. Тричі за день до нього приходила медсестра. Я вже не спав у кімнаті для гостей. Він не знав про те, але я ночував у коридорі, коло відчинених дверей, щоб бути напохваті біля нього.

Фізична слабкість не заважала йому розмовляти. Пам’ятаю нашу розмову напередодні його смерті – незадовго до Дня подяки.

– Ти давно не святкував Дня подяки? – запитав дядечко Сол.

– Відколи сталася Драма.

– Що ти маєш на увазі під Драмою?

Те запитання здивувало мене.

– Я кажу про смерть Вуді й Гіллеля, – відказав я.

– Облиш цю Драму, Маркі. Драми немає, а є драми. Драма твоєї тітоньки, твоїх братів. Драма життя. Драми були й будуть, а жити треба попри все. Драм уникнути неможливо. Та й, по правді, неважливі вони. Важливо те, як ти з них виходиш. Ти не подолаєш своєї драми, відмовляючись святкувати День подяки. Навпаки, в такий спосіб ти ще глибше поринаєш у неї. Треба припинити це, Маркі. У тебе родина, в тебе друзі. Я хочу, щоб ти знову святкував День подяки. Пообіцяй мені робити це.

– Обіцяю, дядечку Соле.

Він закашлявся, відпив трохи води. І провадив:

– Знаю, що тобі не дають спокою всі ці історії про Балтиморських Ґольдманів і Монклерських. Та наприкінці історії є тільки один Ґольдман, і це ти. Ти праведник, Маркусе. Багато хто поміж нами намагається знайти сенс у житті, та наше життя має сенс лише тоді, коли воно виконує три завдання: любити, зазнавати любові і вміти прощати. Решта – просто втрачений час. Пиши далі. Адже ти маєш рацію: все треба поправити. Пообіцяй мені, що все поправиш у нас, небоже. Поправиш Балтиморських Ґольдманів.

– Як?

– Знову збери нас докупи. Тільки ти можеш це зробити.

– Як? – знову запитав я.

– Сам знайдеш як.

Не зовсім розуміючи, про що йому йдеться, я сказав:

– Я зроблю це, дядечку Соле. Можеш розраховувати на мене.

Він усміхнувся. Я нахилився, і він поклав мені руку на голову. Тихесенько благословив мене. Завтра, у День подяки, я зазирнув до його кімнати, та він уже не прокинувся. Я сів коло нього і поклав голову йому на груди, з очей моїх котилися сльози.

Пішов із життя останній із Балтиморів.

52

Це сталося в середині серпня 2012 року, через два дні після розмови з Патриком Невілем. Мені зателефонувала Александра. Вона була в Гайд-парку, на терасі «Серпантин-бару», на березі маленького озера. Пила каву, а коло ніг її дрімав Дюк.

– Я така рада, що ти нарешті порозумівся з моїм татом, – сказала вона.

Я розповів їй усе, про що дізнався від Патрика. Потім сказав:

– Як по правді, для Гіллеля й Вуді, попри все, що поміж ними сталося, важило тільки одне – щастя бути разом. Вони терпіти не могли сварок чи розлуки. Дружба все прощала. Дружба була в сто разів дужча, ніж Драма. Оце я повинен пам’ятати.