Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Потім вони побралися. Макс Ґольдман не приїхав на церемонію одруження. Сол склав іспити на адвоката в штаті Меріленд. Коли Аніта стала лікарем-терапевтом у шпиталі Джона Гопкінса, вони перебралися до Балтимора. Сол спеціалізувався на комерційному праві й незабаром став успішним адвокатом. Одночасно він вкладав гроші в різні підприємства, й це давало дуже добрий зиск.

Разом вони були щасливі. Щотижня ходили в кіно, в неділю ледачкували. Коли в Аніти був вихідний, вона заходила до його контори і забирала на обід. Якщо ж бачила крізь шибку, що він надто заклопотаний якоюсь справою чи паперами, то йшла до італійського ресторану «Стелла», що був неподалік. Замовляла італійську локшину і тирамісу й приносила ті страви Соловій секретарці, сказавши: «Янгол пролетів».

Згодом «Стелла» стала їхнім улюбленим рестораном у Балтиморі. Вони заприязнилися з господарем, якого звали Ніколя, і дядечко Сол вряди-годи давав йому правничі поради. Ми з Вуді й Гіллелем теж стали клієнтами ресторану, бо дядечко Сол із тітонькою Анітою частенько водили нас туди.

І тільки одне затьмарювало їхнє щасливе життя в Балтиморі – вони не могли надбати дитину. Хтозна й чому: всі лікарі, до яких вони зверталися, казали, що обоє здоровісінькі. Після семи років подружнього життя Аніта нарешті завагітніла, й отак у їхнє життя прийшов Гіллель. Хтозна, що то було, примха природи чи натяк долі, яка влаштувала все так, що ми з Гіллелем народилися з інтервалом у кілька місяців.

Під час телефонної розмови я запитав дядечка:

– Який зв’язок поміж тим, що ти оце розповів мені, й Медісоном?

– Діти, Маркусе, діти.

*

Лютий-березень 2002 року

За три місяці після смерті тітоньки Аніти ми з Гіллелем закінчили університет. Вуді остаточно покинув навчання. Охоплений почуттям провини, він знайшов притулок у Коллін, в Медісоні. Вона терпляче опікувалася ним. Удень він допомагав їй на бензозаправці, а ввечері мив посуд у китайському ресторані, щоб заробити трохи грошенят. Тільки в тих двох місцях він і бував, хіба що в супермаркет іще їздив. Не хотів зустрітися з Гіллелем. Вони більше не розмовляли.

Отримавши диплом, я вирішив присвятити весь свій час написанню роману. Для мене розпочинався прекрасний і водночас трагічний період, що тривав аж до 2006 року, коли вийшов мій перший роман «Ґ як Ґольдштайн», і хлопчина з Монклера, що збував вакації в Гемптонсі, став новою зіркою американської літератури.

Якщо ви колись заглянете до моїх батьків у Монклер, то матінка обов’язково покаже вам мою «кімнату». Вона роками зберігає її недоторканною. Я вже не раз просив знайти для неї ліпший ужиток, та вона і слухати нічого не хоче. Ту кімнату вона називає Музей Маркі.

Якщо ви побуваєте у неї в гостях, вона змусить вас туди зазирнути. Відчинить двері й скаже вам: «Погляньте, оце тут Маркус писав».

Мені й на думку не спало б знову поселитися у батьків, щоб писати роман, якби матінка не зробила мені сюрприз, навівши лад у кімнаті для гостей.

– Заплющ очі й іди за мною, Маркі, – сказала вона, коли я скінчив університет і приїхав додому.

Я послухався, й вона привела мене до дверей тієї кімнати. Батько мій був так само схвильований, як і вона.

– Не розплющуй очей, – звеліла матінка, помітивши, як мої вії затремтіли.

Я всміхнувся. Нарешті вона сказала:

– А тепер можеш дивитися!

Мені й річ одібрало. Кімната для гостей, яку я потайці прозивав смітницею, бо за багато років у ній нагромадилися купи речей, з якими хтозна й що можна було вдіяти, чи далі зберігати, чи повикидати, – ця кімната геть змінилася. Батьки все повиносили і все переобладнали: тут були нові штори, новий килим, величезна книжкова шафа коло стіни. Напроти вікна стояв письмовий стіл, за яким працював дідусь, коли керував компанією, той стіл довго вкривався курявою на складі.

– Ласкаво просимо в кабінет, – обнявши мене, сказала матінка. – Тут тобі добре писатиметься.

У тому кабінеті я написав роман про моїх двоюрідних братів, «Ґ як Ґольдштайн», книгу про їхню загублену долю, книгу, яка остаточно визріла в мене після Драми, наприкінці 2004 року. Я довго пояснював усім, що для написання першого роману мені потрібно було чотири роки. Та якщо уважніше придивитися, можна помітити, що з хронології випали два роки, і той проміжок дозволяв мені не розповідати, що я робив від літа 2002 року до Драми, що сталася 24 листопада 2004 року.

39

Осінь 2002 року

Після смерті тітоньки Аніти мене порятувала Александра.

Вона стала моєю рівновагою, моєю стійкістю, моєю опорою в житті. Натоді, коли я закінчував університет, вона й на цаль не просунулася вперед зі своїм продюсером. Запитала в мене, що треба робити, і я сказав, що, на мою думку, є лише два міста, де можна зробити музичну кар’єру, – Нью-Йорк і Нешвілл, штат Теннессі.

– Таж я нікого не знаю в Нешвіллі, – сказала вона.

– Я теж, – відказав я.

– То їдьмо туди.

І ми подалися вдвох до Нешвілла.

Вона прийшла вранці до моїх батьків у Монклер. Подзвонила в двері, матінка відчинила їй і зраділа.

– Александро!

– Добридень, пані Ґольдман.

– То що, вирушаєте у велику мандрівку?

– Авжеж, пані Ґольдман. Я така рада, що Маркі їде зі мною.

Гадаю, батьки були задоволені, що я виходжу в широкий світ. Балтимори віддавна посідали чималеньке місце в моєму житті; певне, настала пора їх покинути.

Матінка думала собі, що це юнацький дур. Потриває те наше життя два місяці, та й повернемося додому, втомившись від своїх експериментів. Вона й уявити собі не могла, що станеться в Теннессі.

Коли ми виїздили з Нью-Джерсі, Александра запитала мене:

– Бачу, Маркі, ти не дуже засмучений, що не працюватимеш за своїм новим столом?

– Ох, ще буде пора написати той роман. Та й не можу ж я всеньке життя залишатися Монклером.

Вона всміхнулася.

– А ким ти хочеш стати? Балтимором?

– Гадаю, просто Маркусом Ґольдманом.

Отак почалося в мене чарівне життя, що тривало два роки і вивело Александру на вершину успіху. А ще це стало початком незрівнянного життя вдвох: Александра щомісяця отримувала невеличкі грошенята з родинного трасту, що його заснував її батько, в мене були гроші, які лишив у заповіті дідусь. Ми винайняли невеличке помешкання, що стало першою нашою домівкою, Александра складала там пісні, а я писав за кухонним столом перші розділи роману.

Ми не сушили собі мізки одвічними питаннями: чи не зарано почали ми жити вдвох? Чи зможемо витерпіти всі труднощі, пов’язані з артистичною кар’єрою? Діло це було ризиковане, могло статися все. Та наша прихильність одне до одного перемогла. Було так, наче ніщо не могло зашкодити нам.

У тому помешканні було трохи затісно, та ми мріяли, що настане пора, коли ми оселимося у великій квартирі у Вест Віллиджі, з квітами на терасі. Вона буде славетною співачкою, а я популярним письменником.

Я умовив її порвати з нью-йоркським продюсером, із яким мала справу вже два роки: нехай вона робить те, що їй подобається. Решта неважливо.

Вона написала кілька нових пісень, і я сказав, що вони хороші. У неї був свій стиль. Я порадив їй зробити нове аранжування її давніших композицій. Одночасно вона випробовувала реакцію публіки, виступаючи на сцені в нешвілльських барах. Був там один заклад, «Найтінгейл», у якому, казали, частенько бували продюсери, що шукали нові таланти. Вона співала там щотижня, сподіваючись, що її помітять.

Дні тривали без краю. Увечері, погравши в кав’ярнях, ми стомлювалися і йшли до цілодобової забігайлівки, й знесилено падали на лаву. Ми були зморені, голодні, але щасливі. Замовляли величезні гамбургери і, погамувавши голод, просто сиділи собі там. Нам було добре. Александра казала мені:

– Розкажи мені, Маркі, розкажи, як воно буде в нас…

І я розповідав їй, як ми житимемо.

Розповідав, якого успіху доможеться вона в музиці, розповідав, як на її гастролі розкуповуватимуть усі квитки, як цілі стадіони будуть ущерть заповнені людом, тисячами слухачів, що захочуть її почути, тільки її. Змальовував її, і вона мов насправді бачила себе на сцені, чула захоплене ревисько слухачів. Потім я казав їй про нас. Про Нью-Йорк, у якому ми будемо жити, про Флориду, де в нас буде дім для відпочинку. Вона питала:

– А чому у Флориді?

І я казав:

– Бо там добре буде.

Зазвичай о тій порі в забігайлівці вже не було ні душі. Александра пригорталася до мене, брала гітару і починала співати. Я заплющував очі. Мені було добре.

Тієї осені ми знайшли студію, яка порівняно недорого записала її пробний альбом.

Тепер треба було, щоб про той альбом дізналися.

Ми обійшли всі компанії звукозапису в місті. Александра ніяково підходила до адміністраторки, тримаючи в руці конверт із диском, записаний її коштом. Та понуро дивилася на неї, й Александра врешті казала:

– Добридень, мене звати Александра, я шукаю компанію, яка…

– Пробний альбом є? – питала адміністраторка, не виймаючи з рота жуйку, яку ремиґала під час розмови.

– Е… авжеж. Ось.

Вона простягала той дорогий для неї конверт, і адміністраторка кидала його в пластикову скриньку, де було повнісінько таких самих дисків.

– Це все? – питала Александра.

– Усе, – непривітно кидала адміністраторка.

– То ви мені зателефонуєте?

– Як альбом сподобається, то зателефонуємо.

– А я можу бути певна, що його слухатимуть?

– Ох, люба моя, в житті ні в чому не можна бути певною.

Александра виходила звідти сумна і сідала в авто, де на неї чекав я.

– Кажуть, як сподобається, то зателефонують, – пояснювала вона.

Упродовж кількох місяців ніхто й разу не зателефонував.

Крім моїх батьків, жодна душа не знала, що я робив. За офіційною версією, я сидів у кабінеті в Монклері й писав роман.

Ніхто цього не перевіряв.

Була ще одна людина, яка знала правду, – Патрик Невіль, від Александри.

Я не зміг знову заприятелювати з ним. Він украв у мене мою тітоньку. Тільки це і затьмарювало наші стосунки з Александрою. Я не хотів його бачити: боявся, що згребу його за горлянку. Ліпше було триматися подалі. Часом Александра казала мені:

– Знаєш, щодо мого тата…

– Не варто про це. Нехай мине трохи часу.

Вона не наполягала.

По суті, єдиним, від кого я хотів приховати правду про наші стосунки з Александрою, був Гіллель. Я поринув у брехню, з якої не міг виборсатися.

Я нечасто телефонував йому; все було не так, як раніше. Зі смертю тітоньки Аніти наші стосунки наче зламалися. Та пов’язане це було не лише зі смертю його матері, було ще щось тут, чого я не міг відразу второпати.

Гіллель споважнів. Він навчався на правничому факультеті, та й тим задовольнявся. Утратив він свій чар. І своє альтер еґо. З Вуді він урвав усі зв'язки.

Вуді розпочав нове життя в Медісоні. Я телефонував йому вряди-годи: той не мав що мені сказати. Зрозумів я, наскільки все погано, коли він мовив якось у телефон: «Та нічого особливого. То бензозаправка, то робота в ресторані. Отака метушня, бач». Вони обидва перестали мріяти, просто відмовилися в такий спосіб від життя. Стали як усі.

Колись вони боронили слабших, організували бригаду садівників, мріяли про футбол і вічну дружбу. Оце і злютовувало Ватагу Ґольдманів: усі ми були запеклими мрійниками. І це робило нас неповторними. З-поміж нас трьох лише я зберіг мрію. Первинну мрію. Чому хотів я стати не просто письменником, а славетним письменником? Через Балтиморів. Вони були для мене зразком, вони стали моїми суперниками. Я сподівався перевершити їх.

Того ж таки 2002 року ми з батьками подалися до Оук-Парку, щоб відсвяткувати День подяки. Там були тільки Гіллель з дядечком Солом, які заледве доторкнулися до обіду, який приготувала Марія.

Усе було не так, як раніше.

Тієї ночі я ніяк не міг заснути. О другій над ранок я спустився в кухню, щоб узяти пляшку води. У кабінеті дядечка Сола горіло світло. Зазирнув туди і побачив, що він сидить і дивиться на світлину, що стояла перед ним на столі, – там був він із тітонькою Анітою.

Він помітив мене, і я ніяково йому кивнув, остерігаючись урвати його думи.

– Не спиш, Маркусе?

– Ні. Не можу заснути, дядечку Соле.

– Щось непокоїть тебе?

– Що сталося з тітонькою Анітою? Чому вона пішла від тебе?

– Не має значення.

Він не хотів про це говорити. Вперше поміж мною і Балтиморами постала нездоланна стіна: у них були таємниці.

*

Нью-Йорк

Серпень 2011 року

Що ж сталося з моїм дядечком, якого я просто-таки не впізнавав? Чому він витурив мене зі свого дому?

У телефоні я відчув, що голос його шорсткий. Я полюбив Флориду, бо вона повернула мені мого дядечка Сола. У проміжку поміж смертю тітоньки Аніти 2002 року і Драмою 2004-го йому було від чого поринути в глибоку депресію. Та перебравшись до Коконат Ґрова 2006 року, він геть змінився. Отой флоридський дядечко Сол знову став моїм улюбленим дядечком. І наступні п’ять років я жив із радістю, що знову набув його.

Аж ось відчув, що наші стосунки слабшають. Він знову став тим дядечком, який щось приховував від мене. У нього була таємниця, але яка? Може, вона пов’язана зі стадіоном у Медісоні? Коли ми балакали телефоном, я почав наполягати, і він сказав урешті:

– Тобі кортить дізнатися, чому я фінансував той стадіон?

– Та хотілося б.

– Через Патрика Невіля.

– Через Патрика Невіля? А він тут до чого?

Від’їзд Вуді з Гіллелем на навчання до університету спричинився до таких наслідків у житті дядечка Сола й тітоньки Аніти, про які я навіть не підозрював. Довгі роки ті хлопці були сенсом існування родини Балтиморів. Усе життя вирувало довкола них: видатки на школу, вакації, позашкільні уроки. Щоденна рутина залежала від їхніх потреб. Футбольні тренування, прогулянки містом, шкільні прикрощі. Усі оті роки тітонька Аніта й дядечко Сол жили для них і через них.

Та колесо життя обернулося. У тридцять років перед дядечком Солом і тітонькою Анітою було все життя. Вони народили Гіллеля, придбали величезний дім. І ось двадцять років промайнули як однісінька мить. Не встигли й оком моргнути, аж та довгождана дитина, Гіллель, уже готова була вступати в університет.

Одної гожої днини 1998 року в Оук-Парку Гіллель із Вуді посідали в авто, яке подарував їм дядечко Сол, і подалися до університету. І дім, що два десятиліття аж кипів життям, зненацька спорожнів.

Більше не було ні школи, ні домашніх завдань, ні футбольних тренувань, ні графіку виплат. Був тільки цей дім, такий великий, що голоси в ньому аж відлунювали. Не було там уже ні галасу, ні душі не було.

Тітонька Аніта намагається куховарити для чоловіка. Попри суворий розклад у лікарні, вона знаходить час на те, щоб готувати складні, вишукані страви. Та, опинившись за столом, їдять вони мовчки. Раніше розмова сама зав’язувалася: Гіллель, Вуді, школа, домашні завдання, футбол. А тепер було тільки гнітюче мовчання.

Вони запрошують друзів у гості, ходять на благочинні вечори: присутність сторонніх людей відганяє від них смуток. Бесіди зав’язують легко. Та дорогою додому не кажуть одне одному ні слова. Часом говорять то про того, то про того, але ніколи про себе. Так переймалися вони своїми дітьми, аж не збагнули, що тепер їм нема чого сказати одне одному.

Вони поринають у мертве безгоміння. Та щойно побачать Вуді з Гіллелем, як знову повертаються до життя. Їздять до них, щоб наповнити ділом свій час. Радіють, коли ті приїжджають додому на кілька днів. Тоді весь дім оживає, харчі знову купують на чотирьох. Потім, коли діти їдуть назад, до хати знову повертається мертва тиша.

Потроху пустка без Гіллеля й Вуді запанувала не лише в домі, а й у всьому життєвому циклі тітоньки Аніти й дядечка Сола. Все стало по-іншому. Вони намагаються робити те, що й завжди: Гемптон, Буенавіста, Вістлер. Та без Гіллеля й Вуді ті щасливі місцини стали нудні.

На додачу до всього університет потроху геть поглинув Гіллеля й Вуді. У дядечка Сола і тітоньки Аніти було таке враження, наче вони втратили їх. Хлопці мали футбол, університетську газету, лекції. І дедалі менше лишалося в них часу для батьків. А як приїздили додому, то в розмовах часто поставало ім’я Патрика Невіля.

Для мого дядечка то був страшенний удар.

Він став почуватися не таким важливим, не таким потрібним. Він був головою родини, порадником, провідником, мудрецем, усьому міг зарадити, а тепер втрачав ґрунт під ногами. Гіллель із Вуді опинилися в тіні Патрика Невіля. Перебуваючи в пустці Оук-Парку, дядечко Сол відчував, що Вуді й Гіллель потроху відсувають його вбік, а самі прихиляються до Патрика.

Приїжджаючи до Балтимора, Вуді з Гіллелем захоплено розповідали, який чудовий той Патрик, а коли дядечко Сол з тітонькою Анітою приїздили на матч «Титанів», то бачили, що поміж Патриком і їхніми дітьми якісь особливі стосунки. Мої брати знайшли новий взірець для наслідування, кращий, потужніший, заможніший.

Щоразу, як вони говорили про Патрика, дядечко Сол бурчав: «А що в ньому такого, в тому Невілеві?» У Медісоні Патрик був на своїй території. Коли Вуді чи Гіллель потребували допомоги, вони ішли до Патрика. Якщо поставало питання вибору футбольної кар'єри, вони теж зверталися до нього.

– Чому вони так носяться з тим Патриком? – дратувався дядечко Сол. – Ми вже нічого не значимо для них чи як? Ми для них недостатньо хороші? Чим він ліпший від мене, цей клятий Невіль-Нью-Йоркський?

Минає рік, потім другий. Дядечко Сол занепадає. Йому вже замало життя в Балтиморі. Він хоче, щоб ним знову захоплювалися. Про тітоньку Аніту він уже не думає, а переймається тільки собою. Вони збувають декілька днів у Буенавісті, щоб налагодити стосунки. Та марно. Йому бракує синів, які його люблять, бракує небожа Маркуса, який захоплюється його розкішними апартаментами.

Тітонька Аніта каже, що вона щаслива, адже лишилися вони удвох, то тепер нарешті мають час одне для одного. Та цей супокій не подобається дядечкові Солові. Урешті вона каже йому:

– Я скучила за тобою, Соле. Скажи, що ти знову кохаєш мене. Скажи, як ото казав тридцять років тому.

– Люба моя, якщо ти скучила, то заведи пса.

Він не помічає, що дружина його занепокоєна: вона дивиться в дзеркало і бачить, що постаріла. Питає себе: він занедбав її, тому що його перевершив Патрик Невіль, чи тому, що вона вже не приваблює його? У Медісоні вона бачить двадцятирічних дівчат з тугим тілом і пружними персами і заздрить їм. Навіть консультувалася з пластичним хірургом, прохала допомогти. Нехай підтягне їй груди, прибере зморшки, зробить пругкенькими сідниці.

Вона нещасна. Чоловік її почувається занедбаним, то і її він занедбав. Вона ладна вже благати його, щоб він не відвертав од неї погляду, якщо вона постаріла. Хоче сказати, що не все ще для них утрачене. Хоче, щоб він кохав її як раніш, як останнього разу. Хоче, щоб він жадав її. Хоче, щоб він узяв її, як бувало раніше. Як робив ото в маленькій кімнатці Мерілендського університету, в Буенавісті, в Гемптоні, як першої шлюбної ночі.

Як тоді, коли він робив їй Гіллеля чи в полях на задньому сидінні свого старенького «олдосмобіля», як бувало незліченну кількість разів гарячими ночами на терасі у Балтиморі.

Та в Сола для неї немає часу. Він не хоче налагоджувати своє подружнє життя, не хоче згадувати минулого. Він хоче відродитися. За кожної нагоди бігає кварталом.

– Ти ж раніше ніколи не бігав, – каже йому тітонька Аніта.

– А тепер бігаю.

Опівдні він не їсть тих страв, що їх приносить йому вона зі «Стелли». Не хоче ні локшини, ні піци, а їсть лише незаправлені салати і фрукти. У кімнаті для гостей він ставить штангу, а поруч дзеркало. І кожної вільної хвилини робить вправи. Худне, стає стрункіший, міняє парфуми, купує собі нове вбрання. На роботі затримується до пізнього вечора. Вона чекає його.

– Ох, перепрошую, в мене була вечеря з клієнтом.

– Мені шкода, але довелося поїздити у справах то туди, то сюди.

– Морські компанії як ніколи потребують моїх послуг.

І в нього раптом з’являється хороший настрій.

Вона хоче сподобатися йому і все для цього робить. Вбирає сукню, готує вечерю, запалює свічки: ось нехай-но він переступить поріг, і вона кинеться йому на шию й поцілує. Вона довго чекає. Достатньо для того, щоб збагнути, що він не прийде. Урешті він телефонує і бурмоче, що затримується.

Вона хоче йому подобатися і робить задля цього все. Робить гімнастику, переглядає свій гардероб. Купує сорочечки з мереживами і каже, що роздягнеться перед ним, як ото гралися вони колись. Він каже у відповідь: «Не сьогодні, але дякую». І кидає її отак, голісіньку.

Хто вона? Жінка, що постаріла.

Вона хоче подобатися йому і все для цього робить. Та він більше не звертає на неї уваги.

Він стає тим Солом, що був тридцять років тому: він танцює, співає, він вигадливий і звабливий.

Він стає тим Солом, якого вона так кохала. Та тепер він кохає не її.

Кохає він Кассандру, яка дає уроки з тенісу в Оук-Парку. Вона вродлива і вдвічі молодша за Аніту. Та найдужче подобається дядечкові Солові ось що: коли він говорить, вона дивиться на нього, й очі її сяють. Дивиться так, як дивилися раніше на нього Вуді з Гіллелем. На неї він може справляти враження: розповідає про той свій геніальний успіх на біржі, про справу Домініка Пернеля й інші подвиги в правничій царині. Тітонька Аніта знаходить у нього повідомлення від неї, бачить, як вона приходить до його кабінету з лоточками салату й екологічно чистими овочами. Якось увечері він виходить з дому, щоб «повечеряти з клієнтами». Коли повертається, тітонька Аніта відчуває на його шкірі її запах. Вона каже йому:

– Я хочу покинути тебе, Соле.

– Покинути? Чому?

– Бо ти мене дуриш.

– Я не дурю тебе.

– А з Кассандрою?

– З Кассандрою я дурю не тебе, а мій смуток.

Ніхто й не підозрював, як потерпав дядечко Сол під час того періоду в Медісоні від прихильності Вуді й Гіллеля до Патрика Невіля.

Приїжджаючи на матчі «Титанів», дядечко Сол і тітонька Аніта почувалися мов чужинці. Коли вони приходили на стадіон, Гіллель уже сидів коло Патрика у ряду, де не було більше вільних місць. Вони сідали позаду. Після переможного матчу вони зустрічали Вуді, коли він виходив із роздягальні: дядечко Сол аж сяяв від гордощів і втіхи, та його привітання не так важили, як Патрикові. Та й думка його важила не стільки, як Патрика Невіля. Коли дядечко Сол давав йому поради, як грати, Вуді казав: «Може, ти й маєш рацію. Нехай-но я запитаю в Патрика, що про це думає він». Після матчів дядечко Сол і тітонька Аніта пропонували Вуді з Гіллелем разом повечеряти. Вони здебільшого відмовлялися, казали, що хочуть вечеряти разом з командою. «Що ж, повеселіться!» – казав їм дядечко Сол. Якось після матчу він привів тітоньку Аніту вечеряти в медісонському ресторані. Перед дверима раптом зупинився й хутко обернувся. «Що сталося?» – запитала тітонька Аніта. «Та нічого, – сказав дядечко Сол. – Я не голодний». Вона зрозуміла, що сталося щось особливе, глянула крізь вітрину і побачила Вуді з Гіллелем, що сиділи за столом разом з Патриком.

Якось Вуді й Гіллель приїздять до Балтимора на чорному Патриковому «феррарі». Дядечко Сол з досадою питає: «А що, авто, яке я вам придбав, уже не годиться?»

У нього складається враження, що Патрик Невіль випередив його. Тільки й розмов, що про його кар’єру, його успіх, величезну нью-йоркську квартиру, казкову зарплатню. Вони збувають вихідні у нього в Нью-Йорку. Патрик стає найліпшим другом цих двох юнаків.

І що частіше їздять вони на матчі «Титанів», що частіше забиває голи Вуді, то дужче почувається дядечко Сол занедбаним. Про свої плани і перспективи Вуді розмовляє з Патриком. З Патриком вечеряє він після матчів. «Таж він лишився у футболі тільки завдяки нам», – каже невдоволено дядечко Сол своїй дружині, коли вони сідають до авто.

Урешті вони таки вечеряють разом після чергового матчу. Коли Патрик Невіль потайці оплачує рахунок, дядечко Сол аж нетямиться від люті. «Що він собі думає? Що в мене немає грошей оплатити рахунок? Кого він ото корчить із себе?»

Моєму дядечкові Солу втерли носа.

Він літає у бізнес-класі? Патрик Невіль мандрує приватним літаком.

У Патрика автомобіль, що коштує річну платню дядечка Сола. Його ванни завбільшки з кімнати, його кімнати завбільшки з вітальні, його вітальня завбільшки з дім дядечка Сола.

Я слухаю, як дядечко Сол розмовляє зі мною телефоном. Урешті кажу:

– Ти помиляєшся, дядечку. Вони завжди любили тебе і захоплювалися тобою. Вуді був такий вдячний за те, що ти робив для нього. Казав, без тебе він опинився б на вулиці. Він сам попросив написати на футболці прізвище Ґольдман.

– Не в тім річ, Маркусе, помиляюсь я чи ні. Це почуття. Ніхто не може контролювати його чи його погамувати. Почуття. Я ревнував, я не почувався на висоті. Патрик був Невіль-Нью-Йоркський, а ми були Балтиморські Ґольдмани.

– І тоді ти заплатив шість мільйонів, щоб твоє ім’я було на стадіоні Медісона, – сказав я.

– Авжеж. Щоб моє ім’я було великими літерами на вході до кампуса. Щоб мене бачили всі. І щоб зібрати ту суму, я впоров величезну дурницю. І, може, все це сталося з моєї вини? Може, по суті, ця робота в супермаркеті є покарою за мої гріхи?

40

2003–2004 роки

На початку 2003 року, коли Александра виступала в «Найнтінгейлі», в неї сталася зустріч, що змінила все її життя. Після закінчення того виступу вона спустилася до мене в залу. Я заплескав їй, поцілував і вже хотів було піти та принести їй чогось випити, аж до нас підійшов якийсь чоловік.

– Я в захваті! – сказав він Александрі. – У тебе неймовірний талант!

– Дякую.

– Хто написав ці композиції?

– Я сама.

Він простягнув їй руку.

– Мене зовуть Ерік Таннер. Я продюсер, шукаю співачку, щоб запустити мій лейбл. Ти саме та, яку я давно вже чекаю.

Промовляв Ерік щиро і лагідно, не так, як ті базіки, яких я зустрічав досі. Проте чув він Александру хвилин зо двадцять, а вже будував плани. Я подумав собі, чи не шахрай це часом або й шаленець якийсь.

Він дав нам свою візитку, і коли ми перевірили відомості про нього, то підстав для сумнівів стало ще більше. У нього була компанія, яку він зареєстрував на своє ім’я, й містилася вона в передмісті Нешвілла, у нього вдома, і він не випустив у світ жодного співака чи співачки.

Александра вирішила не телефонувати йому. Та він сам знайшов нас. Щовечора ходив у «Найтінгейл» і таки нас здибав. Пригостив вином, і ми посідали в кутку, де було спокійніше.

Хвилин зо двадцять розповідав він про те, чому звернув увагу на Александру і чому впевнився, що вона стане славетною співачкою. Пояснив, що був продюсером у якійсь компанії, але звільнився відтіля, що хоче запустити свій лейбл, це мрія всього його життя, й потребує співачки, яка була б на рівні його сподівань, і в Александрі він вбачає зірку, яку давно чекав. Його енергія, його харизма, його ентузіазм урешті підкорили Александру. Коли він закінчив, вона сказала, що хоче побалакати зі мною наодинці, й одвела мене вбік. Я бачив, що очі її сяють від радості.

– Це він, Маркі. Це той, хто нам потрібен. Я відчуваю це нутром. Це він. Що скажеш?

– Дослухайся свого інстинкту. Якщо ти віриш у нього, то дій.

Вона всміхнулася. Повернулася до столу, сіла і сказала Ерікові:

– Згода. Я хочу записати цей диск з вами.

Вони підписали угоду на клапті паперу.

Отак розпочалася та надзвичайна пригода. Ерік узяв нас під своє крило. У нього була дружина і двоє дітей, і, готуючи перший Александрин альбом, ми частенько вечеряли в його домі.

Ми зібрали групу, прослухали й відібрали музик, Ерік винайняв студію.

Потім почався довгий процес звукозапису, що тривав декілька місяців. Александра з Еріком відібрали дванадцять пісень, що мали складати альбом, і почали працювати над аранжуванням. Потім почалася робота в студії.

У жовтні 2003-го, через півтора року після того, як ми перебралися до Нешвілла, перший Александрин диск був готовий.

Тепер потрібно було, щоб його почули. У тій ситуації був лише один спосіб це зробити: сідати в автомобіль і їздити країною, пропонуючи той диск радіокомпаніям.

І ми з Александрою це зробили. Ми перетинали країну вздовж і впоперек, від півночі на південь і зі сходу на захід, мандрували від міста до міста, роздавали диски радіостанціям і умовляли ведучих ставити ці пісні в ефір.

Щодня ми починали все наново. Нове місто, нові люди, яких треба було вмовити. Ми ночували в дешевих мотелях, де Александрі щастило умовити персонал, щоб скористатися кухнею і спекти пиріг або печиво для керівництва радіостанцій. Ще вона писала рукою довгі листи, щоб подякувати їм за увагу, яку вони їй уділили. Безперестану. Цілісінькими вечорами, а часом і ночами. Я засинав за високим барним столом у кухні або похилившись на край столу поруч із нею. Удень був за кермом, а вона спала на задньому сидінні. Потім ми приїздили до чергової радіостанції, й вона роздавала диски, листи і печиво, наповнюючи приміщення своєю свіжістю й ентузіазмом. Дорогою ми уважно слухали передачі. Коли мала звучати нова пісня, серця наші починали калатати, ми чекали, що це буде Александрин твір. Проте все було дарма.

Потім, у квітні, якось ми сіли в авто. Я ввімкнув радіо, і ми раптом почули її. Радіо передавало її пісню. Я ввімкнув гучність на максимум і почув, як вона заплакала. Щоками її котилися щасливі сльози, вона обняла мене і міцно поцілувала. Сказала, що все це сталося завдяки мені. Ми були разом майже шість років, і ми були щасливі. Я думав, що вже ніщо не зможе нас розлучити. Хіба що Ватага Ґольдманів.

*

Це Александра знову зібрала Ватагу Ґольдманів.

Вона регулярно спілкувалася з Вуді й Гіллелем.

Навесні 2004 року сказала мені:

– Треба, щоб ти поговорив із Гіллелем, він повинен знати про нас. Він твій друг та й мій теж. А друзі не обманюють одне одного.

Вона казала правду, то я так і зробив.

На початку травня подався до Балтимора. Я розповів йому все. Коли закінчив, він усміхнувся й обняв мене.

– Я такий радий за тебе, Маркі.

Мене здивувала його реакція.

– Справді? – запитав я. – То ти не гніваєшся на мене?

– Нітрохи.

– Але ж ми уклали в Гемптонсі угоду…

– Я завжди захоплювався тобою, – сказав він.

– Що ти кажеш?

– Це правда. Я завжди вважав тебе кращим, розумнішим, обдарованішим. Бачив, як дивляться на тебе дівчата, чув, як матінка завжди казала після твого перебування в нас: «Бери приклад з Маркі». Я завжди був від тебе в захваті. Та й батьки в тебе неабиякі. Поглянь, адже твоя мати облаштувала кабінет, щоб ти писав у ньому. А мій батько весь час гриз мені голову, щоб я став адвокатом, як ото він. То я й роблю це. Роблю, щоб сподобатися батькові. Як і завжди робив. А ти винятковий хлопець, Маркусе. І ось доказ: ти сам цього не усвідомлюєш.

Я всміхнувся. Його слова дуже схвилювали мене.

– Мені хочеться, щоб ми знову побачилися з Вуді, – сказав я. – Хочеться відродити Ватагу Ґольдманів.

– Мені теж.

Лише тоді, коли ми знову зібралися в «Дейрі-шейк» в Оук-Парку, я зрозумів, наскільки тісний був зв’язок поміж мною і моїми двоюрідними братами. Одного року досить було, щоб докори і біль лишилися позаду, поступившись місцем могутній, непорушній братерській любові, що поєднувала нас трьох. Ніщо не могло її знищити.