Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

– Ти мене обдурив…

– Нікого я не дурив, Кевіне.

– Чому ти не сказав мені про те, що було поміж тобою й Александрою?

– Не я повинен був тобі це казати.

Він погрозливо тицьнув пальцем у мій бік.

– Забирайся з нашого життя, Маркусе!

Потім ухопив Дюка за нашийник і потягнув його до авто. Собака спробував видертися.

– Ану йди сюди! – загорлав Кевін, сіпнувши його.

Дюк заскавчав, намагаючись звільнитися. Кевін крикнув йому замовкнути і силоміць запхав у багажник свого джипа.

Потім сів за кермо, кинувши наостанок:

– Не підходь більше до неї, Ґольдмане! Ні до неї, ні до цього пса, ні до кого. Продай цей дім і котися відціля подалі. Для неї ти ніщо. Чув? Ніщо!

І притьма рвонув з місця.

Дюк ніжно глянув на мене крізь заднє скло і щось гавкнув, та я не зрозумів, що саме.

*

Балтимор

Осінь 1995 року

Восени настав новий навчальний рік і разом з ним відкрився футбольний сезон. Незабаром усі заговорили про «Диких котів» із Баккері. Чемпіонат вони розпочали з тріумфом. Весь ліцей був у нестямному захваті від цієї команди, яку стали вважати непереможною. Що ж такого сталося за ці кілька місяців, чому вона так змінилася?

На стадіоні в Баккері щоразу були повнісінькі трибуни. А як матч відбувався деінде, то вболівальники галасливою юрмою їздили за командою. Минуло небагато часу, і преса охрестила її «Непереможні “Дикі коти” з Баккері».

Успіх команди переповнив Гіллеля невимовною гордістю. Ставши помічником тренера, він нарешті знайшов своє місце в «Диких котах». Тим часом Скоттове здоров’я погіршилося. Обличчя його змарніло, він тепер весь час ходив із кисневим балончиком. Батьки непокоїлися. Тепер він міг стежити за матчами лише з трибуни. Щоразу, коли він підводився, щоб привітати тачдаун, його охоплював сум, що він не може бути на полі. Настрій у нього був геть кепський.

Якось холодного вересневого ранку, наступного дня після матчу, який «Дикі коти» зіграли просто-таки блискуче, він потихеньку вислизнув із дому і подався на стадіон Баккері. Там не було нікого. Ранок був дуже вологий, над моріжком висіла густа імла. Він став на краю поля й побіг, уявляючи, як несе м’яч. Заплющив очі й уявив себе могутнім крайнім нападником, який не знає поразок. Ніщо не може зупинити його. У вухах лунало захоплене ревище юрми, що вигукувала його ім’я. Він був гравцем «Диких котів» і зараз віднесе м’яча в залікову зону. Завдяки йому вони виграють чемпіонат. Він біг і біг щодуху, відчуваючи в руках м’яч, якого не було. Біг, аж поки йому забило дух, і він непритомний повалився на мокрий моріжок.

Урятував його чоловік, що гуляв там зі своїм псом. Швидка допомога відвезла Скотта в лікарню Джона Гопкінса, де його ретельно обстежили. Стан хлопця дуже погіршав.

Про те лихо сповістила Гіллелеві з Вуді тітонька Аніта.

– Як це він опинився на стадіоні? – запитав Гіллель.

– Хтозна. Пішов із дому, нічого не сказавши батькам.

– І довго він буде у лікарні?

– Щонайменше тижнів зо два.

Вони регулярно відвідували Скотта.

– Я хотів бути, як ви, – сказав він Вуді. – Хотів бути на футбольному полі. Хотів, щоб мене вітала юрма. Не хочу я більше хворіти.

Урешті Скотт повернувся додому. Йому прописали цілковитий спокій. Щодня після тренувань до нього приходили Вуді з Гіллелем. Часом відвідувала його і футбольна команда. «Дикі коти» заповнювали всеньку Скоттову кімнату і розповідали про свої подвиги на полі. Всі казали, що вони завоюють кубок.

Досі ще жодна команда з Ліцейської ліги не побила рекордів, які поставила команда під час сезону 1996–1995 років.

Якось пополудні в другій половині жовтня «Дикі коти» грали важливий матч на стадіоні Баккері. Перш ніж приєднатися до команди, Вуді з Гіллелем зайшли до Невілів. Скотт був у ліжку. Він здавався дуже пригніченим.

– Усе, що я хочу, це бути з вами, хлопці, – сказав він. – Хочу поратися з вами в садках, хочу грати з вами у футбол. Щоб було так, як раніше.

– Ти не можеш дивитися матчі?

– Мама не дозволяє. Хоче, щоб я відпочив, але я й так весь час відпочиваю.

Коли хлопці пішли, Скотта охопила розпука. Він спустився в кухню: вдома не було й душі. Сестра кудись пішла, батько мав ділову зустріч, а мати ходила по крамницях. Йому раптом закортіло втекти і приєднатися до «Диких котів». Ніхто не міг його зупинити.

На стадіоні Баккері розпочався матч. «Дикі коти» швидко взяли гору.

Скотт ухопив свій старий велосипед. Він був замалий для нього, та ще їздив. То було найважливіше. Скотт сів на нього і покотив до ліцею Баккері, зупиняючись час від часу, щоб звести дух.

Джилліана Невіль прийшла додому. Погукала Скотта, але він не відповів. Вона піднялася в спальню, прочинила двері й побачила, що він спить. Вирішила не турбувати його і лишила відпочивати.

Скотт приїхав на стадіон Баккері наприкінці першої чверті гри. «Дикі коти» вже вирвалися вперед в рахунку. Він лишив велосипед коло бар’єра і прослизнув у роздягальню.

Пролунав голос тренера Бендгема, що давав указівки гравцям, і Скотт сховався в душовій. Він не хотів бути глядачем. Він хотів грати. Треба було зачекати, поки мине ще одна чверть. А тоді побалакати з Гіллелем.

Джилліану Невіль охопило недобре передчуття, й вона вирішила збудити сина. Прочинила двері в спальню. Він спав.

Жінка підійшла до ліжка і, відкинувши ковдру, побачила, що під нею його нема: замість сина там лежали подушки, що створювали ілюзію людини.

Під час третьої чверті Скотт погукав Гіллеля, й той увійшов до душової.

– Що ти тут робиш?

– Я хочу грати!

– Сказився! Це неможливо.

– Прошу тебе. Мені хочеться бодай раз узяти участь у матчі.

Джилліана Невіль об’їздила весь Оук-Парк. Спробувала зателефонувати Патрикові, але він не відповідав. Подалася до Ґольдманів, але побачила замкнені двері: всі вони були на матчі.

Після третьої чверті матчу Гіллель побалакав із Вуді й пояснив ситуацію. Потім виклав йому свій задум. Вуді скористався перервою й поговорив із гравцями. Потім гукнув Раяна, крайнього нападника тендітної статури, і пояснив йому, що він має робити.

Джилліана повернулася додому. Нікого. Її охопила паніка, й вона заплакала.

До кінця матчу залишалося п’ять хвилин. Раян попросив дозволу піти з поля.

– Мені треба до вбиральні, пане тренере.

– Що, вже й почекати не можеш?

– Ох, та припекло!

– То хутчій!

Раян подався до роздягальні й дав свою футболку з шоломом Скоттові, який уже чекав там.

До кінця гри лишилося дві хвилини. Тренер посварився на Раяна, що вийшов із роздягальні, і звелів йому повернутися на місце. Бендгем так зосередився на грі, що не помітив підміни. Почалася гра. Раян якось дивно просувався полем, хода його була хибка. Тренер гукав йому, та той не реагував. Уся команда наче зсунулася з глузду і вишикувалася трикутником. «Що ви коїте, боже милий!» – вигукнув Бендгем.

І тоді Гіллель крикнув: «Зараз!» Вуді побіг до крайнього нападника і став поруч із ним. М’яч перейшов до «Диких котів», і Вуді зловив його. Всі гравці поставали довкола Раяна, який отримав м’яч і помчав полем, у супроводі всіх гравців, які захищали його.

Стадіон вмить замовк. Гравці команди-супротивника приголомшено стежили за щільним гуртом, що біг футбольним полем. Скотт перетнув лінію залікової зони і поклав м’яч на землю. Потім звів руки вгору, скинув шолом, і стадіон загаласував на радощах.

– Таааааааааааааааааааачдаааааааун «Диких котів» із Баккері, які здобули перемогу в цьому матчі! – загорлав коментатор у гучномовець.

«Це найліпший день у моєму житті!» – вигукнув Скотт, затанцювавши на моріжку. Всі гравці з’юрмилися довкола нього і, вхопивши на руки, понесли як переможця. Тренер Бендгем якусь мить стояв, роззявивши рота і не знаючи, як реагувати, а потім зареготав і теж заходився вигукувати Скоттове ім’я разом зі стадіоном, який вимагав, щоб той пробіг коло пошани. Скотт побіг, посилаючи поцілунки рукою й вітаючи всіх. Він пробіг половину стадіону, аж відчув, що серце його наче вилазить із грудей. Йому ставало дедалі тяжче дихати, він спробував, було, заспокоїтися, та відчув, що задихається. І раптом упав.

16

28 березня 2012 року Александра покинула Бока-Ратон і повернулася до Лос-Анджелеса.

У день від’їзду вона лишила під моїми дверми конверт. Лео побачив це і постукав до мене.

– Ви проґавили вашу подругу.

– У мене немає подруги.

– Щойно коло вашого дому зупинився величезний позашляховик, і Александра поклала коло ваших дверей оцей конверт.

Він простягнув його мені. На ньому було написано: «Маркусикові».

– Не знаю я, що це за Маркусик, – буркнув я.

– Гадаю, це ви, – сказав Лео.

– Ні. Це помилка.

– Ага, тоді я відкрию його.

– Тільки спробуйте.

– Таж я гадав, це не вам лист.

– Дайте-но його сюди!

Я взяв конверт і відкрив його. На аркуші паперу було написано тільки номер телефону, що вочевидь належав їй.

555-543-3984

А.

– Чому це вона залишає мені свій телефон? Та ще й під дверми, коли знає, що тут її може побачити якийсь газетяр чи навіть украсти цей конверт?

– Сердешний наш Маркусику, – сказав Лео, – ви такий буркотун!

– Не називайте мене Маркусиком. І ніякий я не буркотун.

– Авжеж, зануда. Ця прекрасна і хороша дівчинка геть розгубилася, бо вмирає від любові до вас, та не знає, як сказати вам про це.

– Вона не любить мене. То було колись.

– Ви що, навмисне дурня корчите? Ви вдираєтеся в її життя, що досі було таке спокійне і втішне, за однісіньку мить збурюєте його, вона тікає, та попри все, у час від’їзду, натякає, щоб ви зателефонували їй. Вам що, намалювати все це чи як? Маркусе, ви непокоїте мене. Таке враження, наче ви геть не знаєтеся на любовних походеньках.

Я глянув на аркуш у руці й запитав:

– То що я маю вчинити, пане сердечний лікарю?

– Зателефонуйте їй, дурнику ви такий!

Я довго не зважувався зателефонувати. Коли ж таки набрався сміливості, її телефон не відповідав. Либонь, була в літаку до Каліфорнії. Я спробував знову зв’язатися з нею за кілька годин: у Флориді було пізно, та в Лос-Анджелесі надвечір’я. Вона не відповіла. Александра сама зателефонувала мені. Я взяв слухавку, та вона нічого не казала. Ми довго мовчали обоє. Урешті вона мовила:

– Пам’ятаєш, після смерті мого брата… я тобі зателефонувала. Мені потрібна була твоя присутність, і ми мовчали цілими годинами, нічого не кажучи одне одному. Просто щоб ти був поруч.

Я нічого не сказав. Ми ще трохи помовчали. Потім вона поклала слухавку.

*

Балтимор, Мериленд

Осінь 1995 року

Швидка допомога не змогла завести Скоттове серце, і смерть його констатували простісінько на моріжку футбольного поля Баккері.

Наступного дня в ліцеї скасували всі уроки, до школи прийшли психологи. Школярі приходили до ліцею, і їх скеровували до актової зали, а в коридорах із гучномовця лунав голос директора Бурдона: «У зв’язку з учорашньою трагедією уроків сьогодні не буде. Всі учні повинні йти до актової зали». Перед Скоттовою шафкою лежали квіти, свічки і м’які іграшки.

Скотта поховали на цвинтарі в передмісті Нью-Йорка, звідки походили Невілі. Там був і я з Вуді та Гіллелем разом із дядечком Солом та тітонькою Анітою.

Перед церемонією я не побачив Александри, то пішов її шукати. Знайшов її в поховальному бюро, вона була там сама. Вона плакала. Вбрана була в чорне. Навіть нігті нафарбувала чорним. Я сів коло неї. Взяв за руку. Вона була така гарна, що мене охопило еротичне бажання поцілувати її долоню. Я зробив це. А що вона не забрала руку, то я знову її поцілував. Я цілував її руку, кожен пальчик. Вона притулилася до мене і прошепотіла мені на вухо: «Не забирай своєї руки, прошу тебе, Маркі».

Похорони були тяжкі. Ніколи ще не стикався я з таким лихом. Тітонька Аніта й дядечко Сол підготували нас, та побачити це увіч – то було зовсім інше. Александру годі було втішити: я бачив, як чорна туш із її повік біжить по щоках. Я не знав, чи треба їй щось казати, чи треба втішати. Подумав було втерти їй попід очима, та не хотів бути незграбним. Тільки й того, що стиснув її долоньку дужче.

Гнітючим був не так смуток, як напруга, що відчувалася поміж Патриком і Джилліаною. Патрик виголосив про свого сина промову, яка видалася мені дуже гарною. Він назвав її «Смирення батька недужої дитини». У ній він віддав належне Вуді з Гіллелем і подякував їм за те щастя, яке вони принесли Скоттові. Ось приблизно те, що він сказав:

– Чи насправді щасливі ми, заможні мешканці Оук-Парку чи Нью-Йорка? І хто може тут сказати, що він цілком щасливий?

Мій син Скотт був щасливий. І сталося це завдяки двом хлопчакам, які вивели його в життя. Я бачив мого сина до того, як він зустрівся з Вуді й Гіллелем, і бачив після цього.

Дякую вам обом. Ви подарували йому усмішку, якої я раніше в нього не бачив. Ви дали йому силу, якої я ніколи в нього раніше не помічав. Хто з нас, навіть наприкінці довгого життя, може сказати, що подарував комусь щастя? Ви можете, Вуді й Гіллелю. Ви можете сказати це.

Патрикова промова стала причиною дуже прикрої сварки, яка сталася поміж ним і його дружиною під час поминального обіду. Ми їли тістечка у вітальні її сестри, аж почули відгомони голосів, що долинали з кухні. «Ти подякував їм?! – кричала Джилліана. – Вони вбили нашого сина, а ти кажеш їм спасибі?!»

Ту сварку нелегко було витерпіти. Я раптом згадав, як ненавидів Скотта, як ревнував до його недуги, як хотів і собі захворіти на муковісцидоз.

Мені кортіло заплакати, та я не хотів плакати перед Александрою. Я вийшов у сад. Обзивав себе покидьком. «Покидьок! Покидьок!» Потім хтось поклав мені руку на плече. Я обернувся: то був дядечко Сол. Він обняв мене, і я заплакав.

Ніколи не забуду, як він обняв мене того дня.

Спливали сумні тижні.

Гіллель із Вуді почувалися винними. А тут іще й директор Бурдон вимагав для них покари.

Він покликав до себе Гіллеля й тренера Бендгема. Їхня розмова тривала понад годину. Вуді занепокоєно ходив туди-сюди коридором. Нарешті двері відчинилися, і Гіллель зі сльозами на очах вибіг у коридор.

– Мене витурили з команди! – вигукнув він.

– Що? Як це?

Гіллель нічого не відповів і помчав коридором. Вуді побачив, як із кабінету вийшов тренер Бендгем, обличчя його було стурбоване.

– Скажіть мені, що це неправда, пане тренере! – вигукнув Вуді. – Що коїться, пане тренере?

– Сталося дещо дуже погане. Гіллель повинен покинути команду. Мені так шкода… Я нічого не можу вдіяти.

Вуді розлютився й, не постукавши, вдерся до Бурдонового кабінету.

– Пане директоре, ви не можете вигнати Гіллеля з команди!

– Може, це все-таки моє діло, Вудро? І хто дозволив тобі отак вдиратися до мого кабінету?

– Це помста, так?

– Вудро, я двічі не повторюватиму: вийди з кабінету.

– Ви не хочете пояснити, чому вигнали Гіллеля?

– Я не вигнав його. Офіційно він і не був членом команди. Жоден учень не може відповідати за інших учнів. Тренер Бендгем не повинен був пропонувати йому посаду асистента. Та й чи мушу я тобі нагадувати, що він убив учня, Вуді? Без його дурнуватих задумів Скотт Невіль був би живий!

– Він нікого не вбивав. Скотт хотів грати!

– Я не люблю такого тону, Вудро. Бач, твій друг скаржиться, що я не виконую моїх обов’язків. Що ж, я виконаю їх. Ось побачиш. А тепер іди.

– Ви не маєте права вчинити так із Гіллелем!

– Я маю право робити все. Я директор ліцею. А ви лише учні. Ти розумієш це?

– Ви поплатитеся за це!

– Ти погрожуєш мені?

– Ні, я обіцяю.

Ніхто не зміг нічого вдіяти. Для Гіллеля з футболом було покінчено.

Наступної ночі Вуді вислизнув зі своєї домівки і покотив велосипедом до Бурдонового дому. В темряві прокрався він у сад, дістав балончик із фарбою і через усенький мур написав здоровезними літерами: «БУРДОН ГІВНО». Насилу він скінчив те діло, як у спину йому вдарив потужний потік світла. Вуді обернувся, та його засліпило, і він нічого не побачив. «Що це ти тут робиш, хлопче?» – поспитався суворий чоловічий голос. І Вуді зрозумів, що перед ним стоять два поліцаї.

Уночі тітоньку Аніту і дядечка Сола розбудив телефонний дзвінок, і їх попросили приїхати в поліцію, щоб забрати Вуді.

– Бурдон гівно? – засмутилася тітонька Аніта. – Ти нічого ліпшого не міг утнути? Ох, Вуді, що тобі оце в голову стрілило – таке скоїти?

Він засоромлено похнюпився й пробурмотів:

– Я хотів помститися за те, що він учинив із Гіллелем.

– Мститися нікому не треба! – спокійно сказав йому дядечко Сол. – Світ цей ґрунтується на інших речах, і ти це розумієш.

– А що тепер зі мною буде? – запитав Вуді.

– Це залежить від директора Бурдона – подасть він скаргу чи ні.

– То мене витурять із ліцею?

– Хтозна. Ти вчинив велику дурню, Вуді, і тепер твоя доля вже не залежить від тебе.

Вуді вигнали з ліцею в Баккері.

Тренер Бендгем ходив боронити його до Бурдона, і поміж ними сталася страшенна сварка, бо директор відмовився переглядати своє рішення про вигнання Вуді зі школи.

– Стіве, чому ви такий вузьколобий? – вибухнув Бендгем.

– Тому що є правила, тренере, і їх потрібно дотримуватися. Ви бачили, що зробив із моєю хатою цей малий вилупок?

– Та це ж хлоп’ячий бешкет! Ви могли б загадати йому півроку прибирати виходки, а не чинити отаке, не повинні ви ламати життя цим двом хлопчакам!

– Буде так, Оґастесе.

– Дідько б вас ухопив, Стіве, ви керуєте школою, а не борделем! Ваше завдання – влаштовувати життя цих дітей! Улаштовувати, а не ламати!

– Авжеж, я директор ліцею. І, здається, ви не розумієте, яка лежить на мені відповідальність. Ми працюємо тут, щоб ці діти вливалися в суспільство, а не навпаки. Вони повинні навчитися загальноприйнятим правилам і знати, що як вони їх не дотримуватимуться, то поплатяться. Як хочете, то можете вважати мене жорстоким, та я знаю, що роблю це для їхнього добра, і настане така пора, коли вони мені подякують.

– Оці дітлахи, Стіве, стануть зірками НФЛ і лауреатами Нобелівської премії! Ось побачите, через десять років сюди приїдуть знімати фільм про славетних Ґольдманів.

– Про славетних Ґольдманів! Овва! Не кажіть мені, що ви вірите в цю маячню…

– І журналісти простягнуть вам мікрофон, а ви розгублено белькотітимете, наче дурник якийсь, що вони були вашими улюбленими учнями, найліпшими у всенькому ліцеї, і ви ніколи не сумнівалися в їхніх талантах!

– Годі, тренере, ви вже всі межі переступили. Достатньо вже я слухав вашої балаканини.

– Знаєте що, Стіве, це я доста наслухався вашої маячні! Ідіть ви на хрін!

– Що? Ви геть здуріли, еге? Я подам на вас доповідну, Оґастесе. Вас теж витурять відціля!

– Подавайте все, що завгодно. Я звільняюся! Не хочу брати участі у вашій гівняній системі, яка здатна тільки позбавити цих двох дітлахів їхньої мрії. Більше ви мене тут не побачите!

І він вийшов, щосили грюкнувши дверми, а потім відразу ж подав заяву про звільнення з посади в зв’язку з передчасним виходом на пенсію.

Вихідними Вуді заглянув до нього додому і побачив, що він вантажить речі у свій автокемпер.

– Не їдьте, пане тренере… ви потрібні команді.

– Команди ж немає, Вуді, – відказав Бендгем, не припиняючи роботи. – Мені давно вже треба було вийти на пенсію.

– Я прийшов, щоб попросити вибачення, пане тренере. Це моя вина.

Бендгем поставив скриньку на траву.

– Ні, Вуді, ти тут не винен. Винна вся ця гівняна система! Ці відсталі викладачі. Це я повинен просити в тебе вибачення, Вуді. Не зміг я захистити вас із Гіллелем як належить.

– То ви тікаєте?

– Ні, я виходжу на пенсію. Хочу проїхати всю Америку, влітку дістануся до Аляски.

– Ви хочете вшитися на вашому клятому домі на колесах аж на Аляску, щоб не бачити реальної дійсності, пане тренере.

– Нітрохи. Я давно хотів вирушити в цю мандрівку.

– Таж у вас усе життя попереду, щоб помандрувати туди!

– Життя не таке вже і довге, хлопчино.

– Достатньо довге, щоб ви лишилися тут ще на трохи.

Бендгем узяв його за плечі.

– Грай у футбол, Вуді. Не для мене, не для Бурдона, ні для кого – тільки задля себе.

– Наплювати мені, пане тренере! Наплювати на той гівняний футбол!

– Ні, ти не наплюєш! Футбол – це все твоє життя!

*

Подружнє життя Патрика й Джилліани не витримало випробування Скоттовою смертю.

Джилліана не простила чоловікові того, що він заохочував синове захоплення футболом. Їй треба було зібратися з думками, їй потрібен був простір. Та й не хотіла вона мешкати в їхньому домі в Оук-Парку. За місяць після похоронів Скотта вона вирішила повернутися до Нью-Йорка і винайняла помешкання на Мангеттені. Александра теж поїхала з нею. Перебралися вони туди у листопаді 1995 року.

Батьки дозволили мені побути з ними на вихідні перед їхнім від’їздом, щоб попрощатися з Александрою. То були мої найсумніші дні у Балтиморі.

– Це та дівчинка, що пише тобі? – запитала матінка, проводячи мене на вокзал у Ньюарку.

– Ага.

– Ти ще зустрінешся з нею, – сказала матінка.

– Ох, сумніваюся.

– А я певна, що зустрінешся. Не сумуй, Маркі.

Я намагався переконати себе, що матінка моя має рацію і що в нас із Александрою все по-справжньому, тож вона ще має зустрітися на моєму життєвому шляху, та поки їхав до Балтимора, серце моє стискалося. І в тітоньчиному автомобілі сидів я, понуривши голову, й навіть не махав патрулям дорогою. Вона поїхала наступного дня, в суботу, в авто своєї матері, а за ними сунула похоронна процесія з двох ваговозів, що перевозили їхнє майно. Останні кілька годин збули ми в Александриній порожній кімнаті. Там уже не лишилося жодного сліду від її перебування, крім цяток на стіні від кнопок, якими пришпилені були афішки з парсунами улюблених співаків.

– Не віриться, що я їду, – прошепотіла Александра.

– Мені теж, – сказав Гіллель здушеним голосом.

Александра розкрила обійми, і Вуді, Гіллель та я просто-таки впали в них. Шкіра її пахла тонкими парфумами, волосся – абрикосовим шампунем. Ми заплющили очі й на однісіньку мить отак і завмерли. Аж десь із долішнього поверху долинув Патриків голос.

– Александро, ти нагорі? Пора вже вирушати, перевізники чекають.

Вона пішла вниз, а ми, похнюпившись, почвалали за нею.

Перед будинком вона попросила, щоб ми сфотографувалися вчотирьох. Її батько увічнив нас разом перед тим, що було раніше їхньою домівкою. «Я надішлю вам світлини, – пообіцяла Александра. – Ми будемо листуватися».

І востаннє обняла кожного з нас по черзі.

– Бувайте, любі мої Ґольдмани. Я не забуду вас.

– Ти назавжди залишишся членом нашої ватаги, – сказав Вуді.

Я побачив, як щокою Гіллеля покотилася сльоза, і втер її великим пальцем.

Ми дивилися, як вона сідає до материного авто, постававши немов почесна варта. Потім автівка рушила з місця й помалу покотилася по алеї. Вона востаннє помахала нам рукою. Вона теж плакала.

В останньому пориві пристрасті ми посідали на велосипеди і провели авто до кінця кварталу. І побачили, як вона останньої миті дістала аркуш паперу і щось написала на ньому. Потім приклала його до заднього скла, і ми прочитали:

Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ.

17

Я нікому не розповідав про те, що сталося в листопаді 1995 року, після того, як Александра з матір’ю перебралися до Нью-Йорка.

Після похоронів Скотта ми весь час розмовляли по телефону. Вона просила покликати мене, і я аж роздався з гордощів. Вона казала, що не може заснути, як немає когось біля неї, і ми лягали спати, а слухавки не клали на важелі, а кидали коло себе. Часом зв’язок не уривався до самісінького ранку.

Отримавши рахунок за розмови, матінка почала сваритися.

– Про що можна балакати цілісінькі години, от скажи мені?

– Про Скотта, – відказав я.

– Ох! – збентежено зітхнула вона.

Незабаром я виявив, що Скотт навіть на тому світі залишається непоганим друзякою. Згадування його імені завжди справляло чарівний ефект.

– Чому це ти отримав погану оцінку?

– Та через сердегу Скотта.

– Чому це ти прогуляв уроки?

– Та через сердегу Скотта.

– Може, підемо до піцерії увечері?

– Ох, тільки не сьогодні.

– Ну будь ласка, на згадку про сердегу Скотта.

Той сердега Скотт був чарівним словом, що дозволяло мені скільки завгодно їздити до Нью-Йорка. Бо те, що було спершу любовними балачками по телефону, після їхнього переїзду переросло в справжнісінькі стосунки. Від Монклера до Мангеттена їхати було з півгодини, і я бачився з нею по кілька разів на тиждень, у кав’ярні коло її школи. Серце моє калатало, коли я сідав на поїзд: вона буде тільки моя! Спершу наші розмови скидалися на нескінченні телефонні балачки, але тепер ми сиділи одне напроти одного і я дивився в її очі. І врешті сталося так, що, взявши одного разу її за руку, я вчинив те, про що давно мріяв: поцілував, і вона відповіла на мій цілунок. Цілувалися ми так довго, що нам аж дух забило, отак розпочався той рік, коли Ватага Ґольдманів уже вабила мене не так, як раніше, бо єдиною моєю пристрастю стала Александра. Кілька разів на тиждень приїздив я до Нью-Йорка. Щоб зустрітися з нею в кав’ярні. І що за радість то була, що за втіха бачити її, чути, торкатися, розмовляти з нею і цілувати її! Ми гуляли вулицями, цілувалися в скверах. Коли я бачив, як вона іде до мене, серце починало шалено гамселити у грудях. Я почувався живим, як ніколи живим. Я не зважувався зізнатися собі в цьому, та то було почуття, яке набагато перевершувало те, що я почував до Балтиморів.

Александра казала, що я допомагав їй здолати сум. Що вона зовсім інакше почувалася, коли я був поруч із нею. Ми намагалися якомога частіше бути разом, і наші стосунки дедалі міцнішали.

Я почувався так, наче в мене крила виросли, аж якось у пориві дурнуватої довіри вирішив зустріти її біля школи. Бачив, як вона вийшла звідтіля з гуртом подруг, і чимдуж побіг до неї з відкритими обіймами. Угледівши мене, вона відсахнулася, а потім позадкувала і трималася відчужено, а потім пішла, не озираючись. Засоромившись і геть розгубившись, я подався в Монклер. Увечері вона зателефонувала.

– Привіт, Маркусе…

– А ми знайомі? – роздратовано запитав я.

– Маркі, не гнівайся…

– У тебе, либонь, є пояснення, чому ти так повелася.

– Маркусе, ти ж менший від мене на два роки…

– Та що?

– Ну, це трохи незручно.

– Та й що тут незручного?

– Ти мені дуже подобаєшся, але ти на два роки менший від мене, ось що!

– Це проблема?

– Ох, яка ти ще дитина, сердешний мій Маркусе, який ти наївний, аж іще привабливіший від цього. Мені трохи соромно.

– То не треба нікому казати.

– Усі й так про це дізнаються.

– Не дізнаються, якщо ти нікому не скажеш.

– Ох, облиш, дитинко Маркусе! Як хочеш мене бачити, то ніхто не повинен про це знати.

Я погодився. Ми й далі зустрічалися в кав’ярні. Часом вона приїздила до Монклера, де ніхто її не знав, тож вона нічим не ризикувала. Нехай Господь благословить той Монклер, містечко, де ніхто не знає одне одного.

Пристрасть до Александри незабаром драматично відбилася на моїх шкільних оцінках. У класі перед очима в мене стояв тільки її образ, тож я нічого вже не чув. Він танцював у мене в голові, танцював у зошитах, танцював перед дошкою, танцював із учителькою, яка викладала природничі науки, і казав: «Маркусе… Маркусе…» – і тоді я схоплювався з місця і танцював разом із ним.

– Маркусе! – кричала вчителька з природничих наук. – Ти здурів? Ану сідай на місце, бо пришпилю тебе до нього!

Урешті класний керівник не на жарт стривожився, що я так відстаю, й викликав до школи батьків. Я перший рік навчався в ліцеї, й матінка запідозрила, що в мене серйозна розумова відсталість, тому весь час плакала, поки точилася та розмова, аж утішилася думкою, що Ейнштейн теж був не перший із математики, – зрештою, так роблять усі матері, які дізнаються, що їхні дітлахи мають проблеми в школі. Що ж, так воно чи ні, а для мене все це виллялося в заборону покидати дім і на додачу в перспективу робити уроки з репетитором. Я відмовлявся, благав, качався по землі, обіцяв, що в мене будуть гарні оцінки, та ніщо не допомогло: щодня після уроків до мене мав приходити репетитор, щоб допомагати в навчанні.

Тоді я вирішив, що буду з тим репетитором нахабний, неуважний, насуплений, дурнуватий і весь час псуватиму повітря.

Геть уже поринувши у відчай, розповів про ту халепу Александрі й пояснив, що нам тепер набагато рідше доведеться бачитися. Того ж таки вечора вона зателефонувала моїй матінці. Сказала, ніби з нею зв’язалася викладачка математики і попросила підтягнути мене з домашніми завданнями. Мама сказала, що вже напитала когось, та коли Александра сповістила їй, буцім ті уроки оплачує монклерський ліцей, матінка зраділа і дозволила їй навчати мене. Що ж, Александра могла й не таке диво утнути.

Ніколи не забуду того дня, коли вона подзвонила в двері нашого дому. Богиня Ватаги Ґольдманів Александра спустилася в Монклер.

Ось що передовсім сповістила їй моя кохана матінка:

– Там побачите, я трохи прибрала в його кімнаті. Такий рейвах у ній був, хіба ж у такому безладі можна зосередитися. І його старі іграшки я поховала до шафи.

Александра зареготала, а я аж спаленів од сорому.

– Мамо! – вигукнув я.

– Ох, Маркі, ні для кого ж не секрет, що твої брудні труси валяються по всенькій кімнаті, – сказала матінка.

– Дякую, пані Ґольдман, ви дуже люб’язні, – сказала Александра. – А тепер ми пройдемо до Маркусової кімнати. В нас чималенько завдань, які треба виконати. У мене він ще й як попрацює.

І я попровадив її до кімнати.

– Так зворушливо, що твоя мама називає тебе Маркі, – сказала вона.

– Не смій так мене називати.

– І я була б рада, якби ти показав мені свої іграшки.

Моє навчання з Александрою полягало в тому, що я цілував її з язиком і гладив її перса. Я був страшенно збуджений і заразом боявся, що зараз до кімнати ввійде матінка, щоб почастувати нас бісквітами. Та вона жодного разу не зайшла. Тоді я гадав, що це випадковість і мені пощастило, та тепер я розумію, що, либонь, недооцінював матінку, адже вона була недурна і не хотіла заважати синові тішитися його першим юнацьким коханням.

Матінка була в захваті від Александри. Мої оцінки підскочили вгору, і я знову здобув свободу.

Незабаром я вже збував усі вихідні в Нью-Йорку. Коли її матері не було вдома, Александра запрошувала мене до себе. Відчуваючи, як калатає моє серце, приходив до її дому. Вона відчиняла двері, брала мене за руку і провадила до своєї кімнати.

У моїй уяві Александра довгенько асоціювалася з репером Тупаком. Вона повісила його величезний постер над своїм ліжком. Ми падали на матрац, роздягалися, і я бачив Тупака, що дивився на нас згори і показував великого пальця, благословляючи мене. Досить сьогодні почути по радіо одну з його пісень, аж у мені, як ото в собаки Павлова, прокидається рефлекс і я знову почуваюся з нею вдвох, голий у ліжку. Адже це Александра навчила мене кохатися, і, мушу сказати, в цьому ділі я виявився вдатним хлопчиною. Почувався я чимраз упевненіше. Приходив до їх кімнати, вітався з Тупаком, ми звільнялися від одягу і розпочинали наші пестощі. Після сексу ми довго розмовляли. Вона вбирала простору футболку, скручувала товстеньку самокрутку з конопляним зіллям і випускала дим у вікно. Авжеж, вона навчила мене і марихуану курити. Коли я зморений і насилу тримаючись на ногах повертався до Монклера і сідав удома до вечері, матінка ледве помітно всміхалася й питала: «То як почувається крихітка Александра?»