Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

Я страшенно ревнував до нього: щойно побачивши хлопця, зрозумів, що в ньому є щось надзвичайно привабливе. Та й завдяки тій хворобі всі ставилися до нього дуже ніжно. Найгірше було, коли я уявляв його в тому візку, якого пхають Вуді з Гіллелем, а він сидить у ньому, наче африканський вождь на ношах.

Повернувшись із різдвяних вакацій, він навіть домігся, щоб його взяли до залоги «Садівники Ґольдмани», бо Скунк після лихої пригоди утратив змогу пересуватися.

Усеньку зиму Скунк прибирав сніг коло гаражів і коло будинків своїх клієнтів. То була тяжка фізична праця, тим паче, що сніг падав постійно і все доводилося починати наново.

Якось у суботу вранці Вуді з Гіллелем відкидали сніг коло чийогось гаража, аж приїхав Скунк і заходився репетувати:

– Ану хутчій, гівнюки ви такі! Ви ще й досі тут порпаєтеся?

– Ми робимо, що можемо, пане Скунку, – відказав Гіллель.

– То більше робіть! І мене звати Бунк! Бунк! Не Скунк!

Як частенько бувало, він вимахував перед ними лопатою, наче хотів ударити.

– Мені оце дзвонила пані Балдінґ. Казала, вас минулої суботи не було, то вона ледве з хати вилізла.

– Ми були на вакаціях, – відказав Вуді.

– Начхав я на ваші вакації, гівнюки! Ану ворушіться!

– Ви дарма непокоїтеся, пане Скунку, – устряв Гіллель, – ми будемо старатися.

Бунк аж почервонів.

– Бунк! – заревів він. – МЕНЕ ЗВАТИ БУНК! БУНК! Скільки вже товкти вам треба про це? Бунк, що починається на Б! Як ото… як…

– Як у слові Бунк, еге? – підказав Гіллель.

– Б як Буду-я-проклятий-якщо-не-скручу-тобі-в’язів! – заревів Бунк, а потім раптом повалився додолу. Він зойкав і звивався мов хробак. «Поперек! – лементував він, наче його правцем поставило. – Поперек схопило, щоб його чорти взяли!» Виявляється, сердега Скунк так репетував, що пошкодив собі поперек. Гіллель із Вуді занесли його до хати. Тітонька Аніта вклала старого на дивані у вітальні й обстежила. Певне, йому просто затиснуло нерв. Нічого страшного, потрібно кілька днів спокійно полежати. Вона прописала йому заспокійливі ліки й повезла додому. Дядечко Сол, Гіллель і Вуді подалися за нею автівкою садівника, що стояла на сусідній вуличці. Уклавши Скунка в ліжко, тітонька Аніта з дядечком Солом пішли по ліки, а Вуді та Гіллель лишилися з ним. Вони сіли на краю ліжка, аж із його ока викотилася блискуча сльоза і побігла зморшкою, що розітнула старечу шкіру, яка задубіла від постійної праці надворі. Скунк плакав.

– Ох, не побивайтеся так, пане Скунку, – лагідно сказав Вуді.

– Я втрачу всіх клієнтів. Якщо не зможу працювати, всі вони підуть од мене.

– Не турбуйтеся, пане Скунку. Ми все зробимо.

– Гівнюки ви малі, пообіцяйте мені, що зробите все для моїх клієнтів.

– Обіцяємо вам, малий плаксивий пане Скунку.

Увечері того ж таки дня брати сповістили мені про ту халепу, і я заявив, що готовий приїхати до Балтимора, щоб їм допомогти. Честь Ватаги Ґольдманів була понад усе: ми дали слово, і його треба було дотримуватися.

Та коли я попросив у матінки дозволу прогуляти школу, щоб поїхати до Балтимора повідкидати сніг перед гаражами в Оук-Парку, вона, звісно, мені цього не дозволила. Робочих рук було замало, і Скоттові випала честь поповнити команду садівників Ґольдманів.

Працював він старанно, тож вряди-годи мусив зупинятися, щоб звести дух. Батьки його, Патрик і Джилліана Невілі, непокоїлися, що він там постійно буває. Вони прийшли до Балтиморів і спробували пояснити Вуді з Гіллелем, що треба зважати на Скоттове здоров’я.

Вуді з Гіллелем пообіцяли наглядати за ним. Коли трохи потепліло і треба було здійснювати весняні роботи в садах, Джилліана Невіль дуже стримано поставилася до того, що її син працюватиме й далі з Ватагою Ґольдманів. Патрик, навпаки, вважав, що син поздоровішав від стосунків із цими двома хлопцями. Він повів Вуді з Гіллелем випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк» і пояснив їм ситуацію.

– Скоттова матінка, – сказав він, – трохи занепокоєна тим, що він працює в саду. Він стомлюється, та й курява і бруд не йдуть йому на користь. Проте Скоттові подобається з вами. Він підноситься духом, і для нього це важливо.

– Не турбуйтеся, пане Невілю, – сказав Гіллель. – Ми подбаємо про Скотта.

– Він повинен багато пити, робити перерви в роботі, щоб регулярно дихати, і мити руки після праці з реманентом.

– Усе так і буде, пане Невілю. Обіцяємо.

Того року я поїхав до Балтимора на весняні вакації й зрозумів, чому мої брати так полюбили Скоттове товариство: то був дуже сердечний хлопчина. Ми пішли до нього якось пополудні, щоб допомогти його батькові висаджувати кущі. Тоді я вперше побачив родину Невілів. Патрик був такого віку, як дядечко Сол і тітонька Аніта. То був красивий, кремезний і дуже привітний чоловік. Його дружина, Джилліана, була не дуже гарна, але просто-таки випромінювала якийсь незбагненний чар. У Скотта була ще сестра, та мої брати її ніколи не бачили. Гадаю, вони теж уперше були в Невілів удома.

Патрик попровадив нас у глибину саду: зовні його дім скидався на оселю Балтиморів, проте був трохи модерніший. Попід західним причілком пеклися на сонці два рядки кволих гортензій, трохи далі наїжачилися темні ружі.

Вуді окинув те все оком знавця.

– Не знаю, хто вам це все садив, але гортензії кепсько розміщені. Вони не дуже люблять сонце. І, здається, їх не поливали. Автоматичне зрошення підключене?

– Мабуть…

Вуді послав Гіллеля поглянути на зрошувальну систему, потім ближче роздивився листя троянд.

– Ваші троянди хворі, – сказав він нарешті. – Їх треба рятувати.

– Ви можете це зробити?

– Авжеж.

Повернувся Гіллель.

– Система зрошення в одному місці протікає. Треба поміняти трубу.

Вуді подумав.

– Як на мене, – сказав він, – треба подумати про те, щоб пересадити ваші гортензії на другий бік. Та спершу запитаємо у пана Бунка, що він про це скаже.

Патрик Невіль приголомшено глянув на нас.

– Я ж казав тобі, татку, що вони знавці, – озвався Скотт.

Було гаряче, і Патрик запропонував нам попити, на що ми охоче погодилися. Оскільки його черевики були брудні, він гукнув крізь вікно: «Александро, можеш принести води цим хлопцям?»

– Хто вона така, ця Александра? – запитав Гіллель.

– Моя сестра, – відказав Скотт.

За хвилю вона з’явилася на порозі з тацею, де стояли пляшки із джерельною водою.

Нам аж заціпило.

Вона була неймовірно вродлива. Трохи мигдалевидні очі. Біляві коси, що струмували на сонці, лице з лагідними рисами і зграбний носик. Та ще й грайлива. У вушках мерехтіли крихітні самоцвіти, нігтики були помальовані червоним.

Вона всміхнулася, показавши нам прямі білосніжні зубки, і наші серця закалатали. І оскільки досі ми все ділили поміж собою, то вирішили і любити втрьох цю дівчину зі сміхотливим поглядом.

– Привіт, хлопці, – сказала вона. – То це про вас весь час розповідає Скотт?

Ми щось пробурмотіли, потім почали один по одному називати себе.

– Ви брати? – запитала вона.

– Ми двоюрідні брати, – поправив її Вуді. – Брати Ґольдмани.

Вона знову сліпуче всміхнулася нам.

– Дуже добре, двоюрідні брати Ґольдмани. Рада познайомитися з вами.

Александра цьомнула батька в щоку, сказала, що відійде на хвильку, і зникла, лишивши по собі ледве чутний дух абрикосового шампуню.

Скотт вважав, що закохатися в його сестру було недобре з нашого боку. Та ми нічого не могли вдіяти. Александра назавжди поселилася в наших серцях.

Наступного дня після тієї зустрічі ми подалися на пошту Оук-Парку, щоб, на прохання тітоньки Аніти, купити марок. Коли ми вийшли відтіля, Вуді запропонував заглянути до «Дейрі-шейка» і випити молочного коктейлю, що всі сприйняли з величезним захватом. І коли ми вже посідали за столом з тими коктейлями, увійшла Александра. Вона побачила нас, помітила, що ми сторопіли і недовірливо дивимося на неї, засміялася й, вмостившись за нашим столом, привіталася з нами, назвавши кожного на ім’я.

То була одна з тих рис, які вона зберегла й надалі: будь-хто скаже вам, що Александра привітна, добра і лагідна. Попри те, що відома вона у всьому світі, попри славу, гроші й усе те, що приходить разом з ними, вона лишилася тією ніжною і доброю дівчиною, якою ми марили в тринадцять років.

– Ага, то ви мешкаєте в цьому кварталі, – сказала вона, зануривши соломинку в свій коктейль.

– Ми живемо на Вілловік-роуд, – відказав Вуді.

Вона всміхнулася. Коли Александра всміхалася, її мигдалевидні очі набували завзятого виразу.

– А я мешкаю в Монклері, Нью-Джерсі, – вирішив сповістити я.

– І ви двоюрідні брати?

– Мій батько і його батько брати, – пояснив Гіллель.

– А ти? – спитала вона Вуді.

– Я живу з Гіллелем і його батьками. Ми як брати.

– Тож усі ми двоюрідні брати, – виснував я.

Вона знову дзвінко засміялася. Отак увійшла вона в наше життя, ця дівчина, яку ми так палко любили.

А-лек-санд-ра. Кілька літер, чотири короткі склади, що перевернули все наше життя.

12

Балтимор, Меріленд

Весна-осінь 1994 року

Наступні два роки вона осявала все наше життя.

Брати мої любі, якби ви ще перебували на цьому світі, то ми розповідали б один одному, як вона підкорила нас. Улітку 1994-го я попросив моїх батьків, щоб вони дозволили мені, після перебування в Гемптоні, пожити два тижні в Балтиморі. Щоб бути з нею.

Вона заприязнилася з нами, й ми весь час товклися у Невілів. Зазвичай брати зі старшими сестрами не ладнають. Принаймні я так виснував зі свого спілкування з моїми монклерськими приятелями. Вони весь обзивали й обливали брудом одне одного. У Невілів було інакше, звісно ж, тому що Скотт нездужав.

Александра дуже цінувала наше товариство. Вона навіть шукала спілкування з нами. А Скотт просто-таки обожнював її присутність. Вона казала на нього «малятко» і ставилася дуже ніжно. Коли я бачив, як вона пестить його, обіймає, гладить по голові, цілує в щоки, мені раптом закортіло теж занедужати на той муковісцидоз. Завжди перепадало мені стільки уваги, скільки заслуговував монклерський хлопчина, аж тут я був приголомшений тим, що дитина, виявляється, може одержувати стільки любові!

Я обіцяв небові тисячу див, аби лиш воно наділило мене муковісцидозом. Щоб прискорити божественний процес, я потайки лизав Скоттові виделки і пив із його склянки. Коли він кашляв коло мене, я підходив ближче і роззявляв рота, щоб перейняти від нього бактерій. Урешті пішов до лікаря, та, як на лихо, він сказав, що я в щонайкращій формі.

– У мене муковісцидоз, – підказав я йому діагноз.

Він зареготав.

– Еге, – обурився я, – ви ж зважайте на те, що я хворий!

– У тебе нема ніякого муковісцидозу, Маркусе.

– А ви звідки знаєте?

– Звідти, що я твій лікар. Ти здоровий, як ніхто.

Жодні вихідні в Балтиморі не минали без Александри. Вона втілювала собою все те, про що ми могли тільки марити: чудернацька, розумна, красива, мрійлива. Найдужче вабив нас у ній, звісно ж, її музичний хист. Ми були першими справжніми її слухачами: вона запрошувала нас до себе, брала гітару і грала, а ми зачаровано слухали. Грати вона могла цілими годинами, і нам та гра ніколи не набридала. Вона виконувала власні мелодії й питала, як вони нам. Вуді з Гіллелем варто було тільки натякнути, і тітонька Аніта записала їх на курси з гітари. Коли ж я попросив, щоб і мене батьки записали туди, моя матінка відтяла: «Грати на гітарі? А нащо воно тобі?» Гадаю, якби я захотів навчатися грі на віолончелі чи арфі, вона не знайшла б у цьому нічого незвичайного. Вона хотіла, щоб я став віртуозом, оперним співаком. Та коли я казав їй, що хочу стати зіркою популярної музики, вона бачила, як я перетворююся в шаленця з довгим немитим волоссям.

Александра стала першим і єдиним членом Ватаги Ґольдманів жіночої статі. Вона умить долучилася до нас, і ми вже думали, як це могли так довго жити на білому світі без неї. Вона їла з нами піцу в Балтиморів, ходила з нами до Мертвого дому, де мешкав батько тітоньки Аніти, і навіть виграла там почесний інтерґольдманівський приз на перегонах в інвалідних візках. Та й «Доктора Пеппера» могла вона випити стільки ж, як і ми, і так само гучно потім відригнути.

Родина Невілів мені страшенно подобалася. Враження було таке, наче в тому Балтиморі мешкали тільки виняткові люди. І Невілі для мене були доказом того, бо це була така сама приваблива і гарна родина, як і Ґольдмани. Патрик працював у банку, а Джилліана була трейдером. Приїхали вони з Пенсильванії кілька років тому та походили з Нью-Йорка. До нас вони ставилися дуже добре. Двері їхнього дому завжди були відчинені перед нами.

Присутність Александри у Балтиморі, та й узагалі знайомство з родиною Невілів, у стократ посилила і моє палке бажання бувати там, і відчай, коли відтіля доводилося їхати. Адже до смутку домішувалося ще почуття, якого я не досі не мав до своїх братів: ревнощі. Сидячи самотою в Монклері, уявляв собі, як Вуді з Гіллелем заходять до неї після уроків. Уявляв, як притуляються вони до неї, й мене охоплювала лють. Страшенно лютував я, уявляючи, як цілує вона генія Гіллеля або мацає м’язи здорованя Вуді. А хто був я? Ні здоровань, ні геній, просто хлопчина з Монклера. Якось мене охопило таке сум’яття, що на уроці з географії я написав їй листа, в якому шкодував, що не живу в Балтиморі. Той лист переписав я на хорошому папері, причому тричі перевірив, щоб кожне слово буле гарне, і надіслав швидкою поштою з повідомленням про вручення, бо хотів бути певним, що вона отримала його. Та вона нічого не відписала мені на нього. Разів п’ятнадцять телефонував я на пошту і залишав номер свого телефону, хотів дізнатися, чи отримала той лист Александра Невіль, Генсон Креснт, Оук-Парк, Меріленд. Що ж, вона отримала його, прийшло повідомлення з її підписом. То чому ж вона не відповідає? Може, лист перехопила її матінка? А, може, соромиться зізнатися в почуттях до мене, і це заважає їй писати? Коли я нарешті приїхав до Балтимора, то перше, що запитав у неї, чи отримала вона мого листа. І вона відказала: «Авжеж, Маркусику. Дякую». Уявіть собі, я надіслав їй такий гарний лист, а вона тільки каже: «Дякую, Маркусику». Почувши, як вона назвала мене, Вуді з Гіллелем аж полягали од реготу.

– Маркусику! – захлинався Вуді.

– А що то за лист? – насмішкувато запитав Гіллель.

– Не ваше діло, – буркнув я насуплено.

Александра відказала:

– Дуже гарний лист. Писав, що хотів би жити в Балтиморі.

Вуді з Гіллелем зареготали мов дурнуваті, а я аж заціпенів і весь зашарівся від сорому. Мені здалося, ніби поміж Александрою і одним із моїх братів щось зав’язалося і, за певними ознаками, це був Вуді. Нічого дивного, бо всі дівчата і навіть жінки розпускали перед ним хвости, він же був такий вродливий, кремезний, поважний і таємничий. Я теж був би не проти, щоб мене, як і його, покинули батьки, аби лиш потрапити в родину Балтиморських Ґольдманів!

Вихідні вже закінчувалися, Александра сказала мені: «До побачення, Маркусику», і серце моє стиснулося. А потім вона запитала:

– Ти приїдеш наступними вихідними?

– Ні.

– Ох, так шкода! То коли ти приїдеш?

– Хтозна.

Тієї миті мені здалося, ніби вона вділяє мені особливу увагу, та мої брати відразу ж зареготали наче макаки і сказали: «Не переживай, Александро, незабаром ти отримаєш гарного любооовного листа».

Вона теж засміялася, і я засоромлений поїхав додому.

Тітонька Аніта відвезла мене на вокзал. На пероні мене чекав брудний негарний хлопчак. Я повинен був стати ним і передати йому пречудове золоте руно Балтиморів, а він простягнув мені торбу на сміття, в якій був брудний, смердючий костюм Монклерів. Я знову вбрав його, поцілував тітоньку і сів у потяг. Опинившись у купе, я не втерпів і заплакав. Попри мої благання, жодні урагани, торнадо, снігові бурі й інші катаклізми, що шаленіли в Америці цими роками, не перемістилися до Балтимора, коли я був там, щоб продовжити моє перебування в ньому. До останньої миті сподівався я раптової природної катастрофи або ж неполадки в залізничному устаткуванні, що завадила б відправленню потяга. Хоч якої, аби лиш тітонька забрала мене і повезла до Оук-Парку, де мене чекав дядечко Сол, мої двоюрідні брати і Александра. Та потяг завжди рушав і віз мене до Нью-Джерсі.

*

Восени 1994 року нам пора було переходити в ліцей, і Гіллель з Вуді покинули приватну школу, щоб вступити до муніципального ліцею в Баккері-Гай, що славився своєю футбольною командою. Дядечко Сол і тітонька Аніта, звісно, не збиралися записувати Гіллеля до муніципальної школи, та футбольний тренер із Баккері прийшов, щоб особисто вмовити Вуді перейти до них. Сталося це за кілька місяців до того, як вони скінчили останній навчальний рік в Оук-Трі. У неділю в двері Балтиморських Ґольдманів подзвонив несподіваний гість. Обличчя того чоловіка видалося Вуді знайомим, тому він відчинив, хоч і не міг пригадати, де саме бачив його.

– Ти Вудро, еге? – з порога запитав чоловік.

– Усі називають мене Вуді.

– Мене звати Оґастес Бендгем, я тренер футбольної команди в ліцеї Баккері-Гай. Твої батьки вдома? Я хотів би, щоб ми утрьох побалакали.

Тренера Бендгема прийняла тітонька Аніта, дядечко Сол, Вуді й Гіллель. Уп’ятьох сіли вони в кухні.

– Так ось, – сказав він, нервово крутячи в руках склянку з водою, – вибачте, що прийшов без запрошення, та я хочу зробити вам трохи незвичайну пропозицію. Якось мені довелося бачити, як Вуді грає в футбол. Він дуже обдарований. Він справді талановитий хлопець. У нього надзвичайний потенціал. Я хотів би узяти його до ліцейської команди. Знаю, що ваші діти навчаються в приватній школі, а Баккері муніципальний заклад, але моя команда в числі найкращих цього року, тож, гадаю, з таким гравцем, як Вуді, у нас будуть всі шанси стати чемпіонами. Та й у місцевій команді він не ростиме, а як гратиме у шкільному чемпіонаті, то техніка його таки поліпшиться. Гадаю, це буде добра нагода і для Баккері, й для Вуді. Загалом, я ніколи не прошу батьків записати їхніх дітей в Баккері, аби лиш мати ще одне обдаровання в моїй команді. Добираю з тих, що є, така моя робота. Але тут особливий випадок. Я ще не бачив у цьому віці жодного гравця такого рівня. Тож мені дуже хочеться, щоб Вудро грав у нашій команді від початку навчального року.

– Баккері не найближчий муніципальний ліцей від нас, – зауважила тітонька Аніта.

– Правда, але вам нема чого турбуватися. Розподіл школярів поміж різними навчальними закладами можна легко залагодити. Якщо ваш син захоче навчатися в Баккері, то він піде в цю школу.

Дядечко Сол обернувся до Вуді.

– Що ти думаєш?

Вуді трохи повагався. Потім сказав тренерові:

– Чому я? Чому ви хочете, щоб я пішов у ваш ліцей?

– Тому що бачив, як ти граєш. І такого гравця мені не випадало бачити за всю мою кар’єру. Ти кремезний, тяжкий і бігаєш зі швидкістю світла. Ти вартий двох чи трьох моїх гравців. Не кажу це, щоб ти розпускав хвоста. Ти далекий від досконалості. Тобі доведеться тяжко працювати. Гарувати як ніколи. Я особисто наглядатиму за тобою. Не маю ніякого сумніву, що завдяки футболу ти здобудеш стипендію в будь-якому університеті Америки. Але думаю, тобі ніколи буде ходити на лекції.

– Що ви маєте на увазі? – запитав дядечко Сол.

– Гадаю, цей хлопчина стане зіркою НФЛ. Повірте, я загалом не дуже щедрий на компліменти. Але те, що я бачив останніми місяцями на полі…

Упродовж наступних кількох днів пропозиція тренера Бендгема була єдиною темою розмови за столом у Ґольдманів. У кожного були свої причини гадати, що членство Вуді в футбольній команді Баккері – це важлива новина. Прагматики дядечко Сол і тітонька Аніта вважали, що для Вуді то був єдиний шанс вступити згодом до порядного університету. Гіллель зі Скоттом, що негайно взяли на себе роль оракулів, провіщали Вуді славу і гроші.

– Знаєш, скільки заробляють фахові футболісти? – збуджено запитав Гіллель. – Мільйони! Вони гребуть мільйони доларів. Вуді, це просто чудово!

Навели довідки. Баккері-Гай був хорошим ліцеєм, а його футбольна команда славилася. Коли тренер Бендгем прийшов до Балтиморів дізнатися, що вони там вирішили, його зустріли Вуді, Гіллель і Скотт – вони вже на нього чекали. «Я піду до Баккері грати в футбол, якщо ви влаштуєте, щоб до ліцею перевели і моїх друзів Гіллеля й Скотта».

Потім довелося умовляти Скоттових батьків, щоб вони дозволили їхньому синові навчатися в тій муніципальній школі, а вони до того були не дуже охочі. На запрошення тітоньки Аніти вони якось прийшли вечеряти до Балтиморів без сина.

– Дітки, – сказала пані Невіль Вуді з Гіллелем, – ми дуже цінуємо те, що робите ви для Скотта. Та ви повинні зрозуміти, що ситуація непроста. Скотт недужий.

– Ми знаємо, що він хворіє, але ж до школи він мусить ходити чи ні? – запитав Вуді.

– Любі мої, – м’яко втрутилася тітонька Аніта, – Скоттові, може, ліпше буде в приватній школі.

– Але ж він хоче ходити разом із нами до Баккері, – наполягав Гіллель. – Було б несправедливо покинути його самого.

– Треба дуже берегти його, – сказала Джилліана. – Знаю, що ніхто з вас не хоче йому лиха, та цей ваш футбол…

– Не турбуйтеся, пані Невіль, – сказав Гіллель, – бігати він не буде. Ми посадимо його у візок, а Вуді везтиме.

– Дітки, таж він не звик до таких струсів.

– Він такий щасливий разом з нами, пані Невіль.

– Дітлахи кепкуватимуть з нього. У приватній школі він буде в безпеці.

– Нехай тільки хто спробує, ми вмить розтовчемо йому носа, – чемно пообіцяв Вуді.

– Щоб ніхто там нікому носа не розбивав! – обурився дядечко Сол.

– Перепрошую, Соле, – відказав Вуді. – Я тільки допомогти хотів.

– Це нітрохи не допоможе.

Патрик узяв дружину за руку.

– Джил, Скотту так добре з ними. Ми ще ніколи не бачили його таким щасливим. Нехай іде до тієї школи.

Урешті Патрик із Джилліаною дозволили Скоттові йти до школи Баккері-Гай, куди його й перевели разом із Гіллелем та Вуді восени 1994 року. Побоювання його батьків були небезпідставні: в привілейованому світі Оук-Трі їхній син був під надійними захистом. Через хворобливий вигляд Скотт від першого ж дня в ліцеї став мішенню кпин для всіх школярів. На нього озиралися, з нього глумилися. Того ж таки першого дня він заблукав у нескінченних коридорах ліцею і запитав в однієї дівчини, як пройти йому до свого класу, а після уроків хлопець тієї дівчини, кремезний випускник-лобуряка, впіймав його в коридорі, викрутив руку і з розгону застромив головою в шафку без дверей. Коли Вуді з Гіллелем витягли його відтіля, хлопчина плакав гіркими слізьми. «Не кажіть нічого моїм батькам, – благав їх Скотт. – Як вони дізнаються, то заженуть мене до іншої школи».

Треба було щось удіяти. Після короткої наради Вуді з Гіллелем вирішили, що Вуді завтра зранку відлупцює того лобуряку, щоб усі школярі знали, що буде, як вони зачіпатимуть їхнього друга.

Те, що цей здоровань, якого звали Рік, вправлявся у бойових мистецтвах, нітрохи не вразило Вуді, та й бідолашному парубійкові це не зарадило. Як і домовлялися, вранці наступного дня Вуді знайшов Ріка і без попередження повалив його з ніг ударом кулака по носу. Рік лежав на землі, Гіллель скористався цим, щоб вилляти йому на голову пляшку помаранчевого соку, а Скотт переможно протанцював довкола нього, звівши догори руки. Ріка попровадили в медпункт, а нашу трійцю до кабінету пана Бурдона, директора того ліцею, куди терміново викликали дядечка Сола з тітонькою Анітою, Патрика з Джилліаною і тренера Бендгема.

– Вітаю, трійце, – сказав їм директор Бурдон. – Другий день у школі першого року, і ми вже відлупцювали свого товариша.

– Ви з глузду з’їхали? – вигукнув тренер Бендгем.

– Ви з глузду з’їхали? – повторили обоє Невілі.

– Ви з глузду з’їхали? – повторили дядечко Сол із тітонькою Анітою.

– Не турбуйтеся, пане директоре, – устряв Гіллель, – ми не звіряки якісь. То була війна на випередження. Ваш учень Рік здобуває неабияку насолоду, катуючи слабших за себе. Але тепер він поводитиметься чемно. Слово Ґольдмана.

– Помовч, заради бога! – знервовано вигукнув Бурдон. – За весь час мого вчителювання я ще не бачив такого сперечальника. Другий день навчального року, а ви вже розтовкли носа вашому товаришеві. Ви побили рекорд! Щоб я більше не чув про вас, ясно? А ти, Вуді, знай, що така поведінка негідна члена футбольної команди. Ще одна така витівка, й ми тебе виженемо з команди.

Відтоді ніхто вже у Баккері не чіплявся до Скотта. А Вуді заробив неабияку репутацію. Його поважали в шкільних коридорах, та незабаром він уславився і на футбольному полі, де був одним із перших гравців у команді «Дикі коти» Баккері. Щодня після уроків він ходив тренуватися на спортивний майданчик ліцею разом із Гіллелем і Скоттом, які, з дозволу тренера, сідали на лаві й спостерігали за грою.

Скотт був запеклим уболівальником. Він коментував дії гравців і довго пояснював правила гри Гіллелеві, який незабаром став справжньою скарбницею знання про футбол та ще й відкрив у собі талант, про який і не підозрював досі, – талант тренера. Він умів стежити за грою і відразу ж помічав помилки гравців. Часом, не підводячись із лави, він гукав гравцям, як треба діяти, що дуже тішило тренера Бендгема. Він жартував:

– Ох, Ґольдмане, ти скоро забереш у мене мій хліб!

Гіллель усміхався, не помічаючи, що Вуді теж інстинктивно озирався, почувши прізвище Ґольдман.

13

Після того, як я гнався за отим чоловіком у чорному мінівені, ми з Лео дві ночі поспіль спостерігали за вулицею в Бока-Ратоні, заховавшись у кухні. Сиділи в пітьмі й стежили за кожним підозрілим рухом. Та крім сусідки, яка вийшла пробігтися посеред ночі, поліційного авто, що проїздило тут через рівні проміжки часу, та єнотів-полоскунів, що приходили перевіряти смітники надворі, нікого не бачили.

Лео щось нотував.

– Що ви ото пишете? – пошепки запитав я.

– А чому ви шепочете?

– Не знаю. То що ви там записуєте?

– Підозріле. Шалена сусідка, яка вийшла побігати, єноти оті ще…

– То й поліціантів запишіть, якщо вже так.

– Та вже записав. Знаєте, найчастіше злочинцем виявляється поліцай. З цього вийде добрячий роман. Цікаво, до чого це нас приведе?

Та ні до чого це нас не привело. Ні того авто, ні водія ми більше не побачили. Я думав собі, що ж він тут видивлявся. Може, стежив за Александрою? Може, треба було сказати їй?

Незабаром я дізнався, хто то був. Це сталося наприкінці березня 2012 року, десь за півтора місяця після того, як я приїхав до Бока-Ратона.

*

Балтимор

1994 рік

Упродовж футбольного сезону Гіллель зі Скоттом ставали дедалі ближчі до команди «Диких котів». Вони бували на всіх тренуваннях і, перш ніж вмоститися на своїй лаві, перебиралися в роздягальнях разом із гравцями в спортивну форму. Коли ж команда брала участь у матчах поза школою, вони разом з нею їхали в автобусі, вбрані в костюми з краватками, як і решта гравців. Постійна присутність на матчах і тренуваннях незабаром зробила з них повноправних членів команди. Бендгем був зворушений їхньою відданістю й спробував надати їм офіційного статусу, запропонувавши бути відповідальними за устаткування, та в цій ролі вони пробули зо чверть години: Гіллель мав надто вже тендітні й кволі руки, щоб носити тяжке, а Скотт задихався.

Тоді тренер посадив їх на лаві й звелів давати інструкції гравцям. Вони те й робили, тобто аналізували гру кожного футболіста з надзвичайною точністю. Потім по одному гукали до себе гравців, і ті слухали їх, немов дельфійську піфію.

– Ти дурно тратиш свою снагу, ганяючи мов коняка, коли в тому нема потреби. Тримайся на своїй позиції й починай діяти, коли гра дійде до тебе.

Кожен з тих здорованів у шоломах уважно слухав їх. Гіллель зі Скоттом стали першими і єдиними учнями ліцею, що носили червоно-чорні футболки «Диких котів», хоч офіційно не були членами команди. І коли наприкінці тренування Бендгем традиційно казав: «Добре попрацював, Ґольдмане», – Вуді з Гіллелем одночасно оберталися і разом відповідали: «Дякуємо, пане тренере».

Незабаром за столом у Ґольдманів тільки про футбол і балакали. Після тренувань Вуді з Гіллелем детально розповідали, які там подвиги учинили вони за день.

– А з уроками як? – запитала тітонька Аніта. – Все гаразд?

– Потроху, – відказав Вуді. – Не все мені дається, та Гіллель пхає мене в спину. Йому вчитися не треба, він усе й так хапає з льоту.

– Мені трохи нудно, тат, – часто казав Гіллель. – Той ліцей не такий, яким я його уявляв.

– І як же ти уявляв?

– Хтозна. Може, цікавішим. Та, на щастя, є футбол.

Того року «Дикі коти» вийшли у чвертьфінал чемпіонату. Коли Вуді з Гіллелем і Скоттом повернулися з зимових вакацій, футбольний сезон уже скінчився, тому хлопці почали шукати собі інше заняття. Скотт любив театр. Він збагнув, що це йому корисно, бо допомагає тренувати дихання. Тим-то вони записалися на курси драматичного мистецтва, які вела панна Андерсон, їхня вчителька літератури, молода і дуже гарна дівчина.

У Гіллеля був природжений талант лідера. На футбольному полі він був тренером. На сцені став режисером. Він запропонував панні Андерсон поставити п’єсу «Про людей і мишей», і вона охоче погодилася. Відтоді й розпочалися нові неприємності.

Ролі він вирішив розподілити, організувавши прослуховування поміж учасниками курсів. Скотт, на превелику його втіху, здобув роль Джорджа, Вуді – роль Денні.

– У тебе роль дебіла, – пояснив Гіллель Вуді.

– Е ні, не хочу я бути дебілом… Панно Андерсон, можете ви її віддати комусь іншому? Та й не дуже вправний я на сцені. Єдине, що вмію, це ганяти м’яч.

– Денні, стули пельку, – урвав його Гіллель. – Бери свій текст, починаймо репетирувати. Гайда, всі по місцях.

Проте після перших репетицій кілька батьків поскаржилося директорові Бурдону на сумнівність тексту, який мали грати школярі. Той визнав їхню рацію і попросив панну Андерсон обрати інший твір. Гіллель розлютився й пішов до директора вимагати пояснень.

– Чому ви заборонили панні Андерсон грати п’єсу «Про мишей і людей»?

– Батьки акторів поскаржилися на цю п’єсу, і я вважаю, що вони мають рацію.

– Хотілося б мені знати, на що вони там поскаржилися.

– Текст захаращений грубими словами, ти і сам це знаєш. Послухай, Гіллелю, ти хочеш, щоб вистава, яка має стати гордістю школи, рясніла жаргоном і блюзнірством?

– Таж це Джон Стейнбек! Директоре, ви геть сказилися?

Бурдон спопелив його поглядом.

– Це ти сказився, Гіллелю, що розмовляєш зі мною таким тоном! Поки що я прощаю тобі і вдам, ніби нічого не чув.

– Але ж не можете ви забороняти тексти Стейнбека!

– Стейнбек він чи хто там, а я забороняю тримати в школі цю страшну і шкідливу книгу.

– Тоді ця школа слова доброго не варта!

Гіллель так розлютився, що вирішив покинути курси драматичного мистецтва. Образився він на Бурдона, на те, що той утілював, на весь ліцей. На обличчі його знову з’явився той зацькований вираз, як за лихої пори в школі Оук-Трі. Його успішність у школі катастрофічно падала, аж панна Андерсон викликала його батьків. Тітонька Аніта й дядечко Сол нічого й не підозрювали, а тепер їм Гіллель відкрився з іншого боку, що не мав нічого спільного з уявленням про хорошого школярика, яким він мав би бути. Він геть утратив інтерес до навчання, зухвало поводився з учителями, а оцінки його нікуди не годилися.