Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

Я так ніколи й не дізнався, хто з Ватаги Ґольдманів перший пізнав радощі кохання. З Александрою я просто-таки не міг говорити про Вуді й Гіллеля. Мені здавалося, ніби я їх зрадив. Та й треба було зважати на її бажання не казати нікому про наші стосунки.

Часом я бачив, як вона після уроків гуляла зі старшими хлопцями. Я не зважувався підійти. Мене охоплювали страшенні ревнощі. У кав'ярні я казав їй:

– Що то за бовдури, з якими ти ото водилася?

Вона сміялася.

– Пусте. Просто друзі. Нічого особливого. Не так серйозно, як з тобою.

– А можна якось і мені погуляти разом із твоїми друзями? – питав я.

– Ні. Ти не повинен казати про нас.

– А чому? Адже ми вже чотири місяці разом. Соромишся мене чи що?

– Годі вже казитися, Маркусику. Ліпше буде, як ніхто про нас не знатиме.

– А звідки ти знаєш, що я нікому не казав?

– Та знаю вже. Бо ти інший. Ти хороший хлопчина, Маркусику. Ти не такий, як усі, й у цьому твоя приваба.

– Перестань називати мене Маркусиком!

Вона всміхалася.

– Добре, Маркусику.

*

Наприкінці весни 1996 року Патрик Невіль, що вже давненько хотів перебратися до Нью-Йорка, щоб бути ближче до своєї доньки і порятувати свій шлюб, здобув поважну посаду в інвестиційному фонді на Мангеттені й теж покинув Оук-Парк. Поселився він у пречудовому помешканні на Шістнадцятій авеню неподалік від квартири, де мешкала його дружина. Отак в Александри з’явилися дві домівки і дві спальні, тож я удвічі частіше став приїздити до Нью-Йорка. І коли Патрик із Джилліаною йшли кудись повечеряти вдвох, ми вже не знали, куди податися і в якому помешканні зустрітися.

Весь час бував я в неї, та мені кортіло, щоб вона бодай раз переночувала у мене в Монклері. Коли мій день народження випав на вихідні, я примудрився учинити нечуване – спровадив із дому батьків. І вирішив запросити Александру на ніч до Монклера. З романтичних міркувань, я прокрався до її ліцею, визначив, як мені тоді здавалося, де стоїть її шафка, й поклав туди листівку із запрошенням приїхати до мене наступного дня. Увечері того дня я приготував романтичну вечерю зі свічками, квітами і затіненими лампами. Запросив її на дев’ятнадцяту годину. О двадцятій зателефонував її матері, яка сказала що Александри немає вдома. Те саме сказав і батько. О двадцять другій я погасив свічки на торті. За півгодини до півночі відкоркував пляшку вина, яку поцупив у батька, і випив її сам. П’яний і самотній, опівночі я сам собі проспівав «Із днем народження» й погасив останні свічки. Голова в мене йшла обертом, коли я вклався спати, я ненавидів Александру. Два дні не озивався до неї. Не їздив до Нью-Йорка, не відповідав на її дзвінки. Аж вона сама приїхала до Монклера і перехопила мене після уроків.

– Маркусе, що з тобою коїться, га?

– Що зі мною коїться? Ти жартуєш? Як ти могла так учинити зі мною?

– Ти про що?

– Про мій день народження!

– День народження?

– Ти не прийшла того вечора, коли я запросив тебе на день народження! Запросив, а ти не прийшла!

– А як це я могла прийти, як не знала про твій день народження – ти ж нічого мені не сказав?

– Я поклав листівку до твоєї шафки.

– Там нічого не було…

Я аж похолов.

– Ох, мабуть, я шафи переплутав…

– Знаєш, Маркі, ти якийсь трохи дурненький: стежиш за мною, замість того, щоб зателефонувати і сказати про все. Ми ж пара, то треба спілкуватися.

– То ми пара, так?

– А ти як собі гадав, Маркусику-дурнусику?

Вона глянула мені у вічі, аж я відчув, як мене охопило неймовірне щастя. Ми були парою! Вперше дівчина сказала мені, що ми пара. І ось вона обняла мене, на очах у всіх застромила язика в мого рота, потім відштовхнула мене і сказала: «А тепер іди собі».

Я в парі. Я аж нетямився від захвату. А ще дуже був у захваті, коли вона приїхала автомобілем до Монклера і забрала мене, щоб «трохи поїздити». Спершу я не второпав, куди ми їдемо, а потім ми подалися тунелем Лінкольна.

– То ми у Мангеттен прямуємо?

– Так, янголе мій.

Коли ми зупинилися коло готелю «Волдорф Асторія», я второпав, що доведеться ночувати.

– «Волдорф»?

– Ага.

– То ми ночуватимемо в готелі?

– Ага.

– Та в мене і перебратися немає в що, – сказав я.

– Гадаю, тут знайдеться зубна щітка і сорочка. Знаєш, у Нью-Йорку таке буває.

– Я й батькам не сказав…

– У готелі є такий спеціальний прилад, що зветься телефон, воно для того, щоб зв’язуватися з людьми. Можеш зателефонувати матері, Маркусику, і сказати, що ночуєш у приятеля. Пора вже йти на ризик. Ти ж не хочеш лишитися в Монклері на все життя?

– Що ти сказала?

– Кажу, ти ж не хочеш все своє життя збути в Монклері?

Раніше я ніколи не бував у готелі такого класу. З неабияким апломбом Александра показала готельному службовцеві якесь фальшиве посвідчення особи, де їй було двадцять два роки, розрахувалася кредитною карткою, яку десь вискіпала, і сказала:

– Цей юнак зі мною, він забув свої речі. Як принесете в номер туалетне начиння, то він вам буде дуже вдячний.

Я аж очі витріщив. Уперше я був у парі, вперше кохався з дівчиною в готелі, вперше брехав матері, що ночую в друга, щоб провести ніч із дівчиною, та ще й з якою дівчиною!

Того вечора вона привела мене в кафе у Вест Віллиджі, де була невеличка сцена для імпровізованих концертів. Вона вийшла туди, взяла гітару і цілу годину грала та співала свої композиції. Всі у кафе дивилися на неї, але вона дивилася лише на мене. То був один із перших погідних весняних вечорів. Після концерту ми довго гуляли кварталом. Вона сказала, що хотіла би тут мешкати, в квартирі з великою терасою, щоб сидіти там вечорами і дивитися на місто. Вона говорила, і я впивався її словами.

Повернувшись до «Волдорф Асторії», ми довго кохалися, тимчасом як мама думала, що я ночую в Еда. На стіні нашого номера висіло велике люстро, і я бачив себе поміж її ногами. Розглядаючи в тому люстрі відображення наших голих тіл і порухів, я думав, що ми дуже гарні; та ми такі й були. У мої шістнадцять років, перебуваючи на ній, я почувався дужим, як справжній дорослий чоловік. Певний себе і своєї сили, я нав’язував їй той темп і швидкість, що, як я знав, подобалися їй, тож вона вигиналася дужче й дужче, просила рухатися хутчій і, кінчаючи, впивалася наманікюреними нігтями мені в спину, аж стогнала з невимовної втіхи, залишаючи на мені подряпини. І тоді в кімнаті западала тиша. Вона відкидала волосся рукою й падала на купу подушок, виставляючи напоказ свої груди, вкриті перлистими краплями поту.

Це Александра підштовхнула мене, змусила мене набратися відваги до життя. Збираючись утнути щось не дуже законне і знаючи, що я поставлюся до цього стримано, вона брала мене за руку, дивилася своїм полум’яним поглядом і казала: «Боїшся, Маркі? І чого ти боїшся?» – а тоді дужче стискала мою руку і тягла мене в свій світ. Я прозивав його світом Александри. Вона справляла на мене таке враження, що якось я заявив їй:

– Знаєш, мабуть, я трохи закоханий у тебе.

Вона взяла моє лице в долоні і глянула мені у вічі.

– Знаєш, Маркусику, є речі, які ліпше не казати дівчині.

– Я пожартував, – сказав я, вивільняючись із її рук.

– Так отож.

До сьогодні я нікому не розповідав про те неймовірне кохання, яке було у нас із Александрою у 1995–1996 роках. І тим паче не розповідав нікому про те, як вона розбила мені серце після десяти місяців наших стосунків. Вона зробила мене таким щасливим, що конче повинна була завдати мені горя.

Наприкінці літа 1996 року вона вступила до університету в Коннектикуті. Приїхала до Монклера напередодні від’їзду й, поки ми гуляли містом, сміливо сповістила мені про це.

– Що ж, – сказав я, – не так він і далеко, той Коннектикут. А я саме отримав водійські права…

Її погляд був сповнений ніжності.

– Маркусику…

Уже з того, як вона вимовила моє наймення, я все збагнув.

– Ага, то ти вже не хочеш мене…

– Маркі, не в тім річ… Це ж університет… новий етап у моєму житті, то я хочу бути вільна. А ти… ну ти ж іще в ліцеї.

Я стиснув губи, щоб не заплакати.

– Що ж, тоді бувай, – просто сказав я.

Вона взяла мене за руку, та я випручав її. Вона побачила, як мої очі заблищали.

– Ну, ти ж не плакатимеш…

Вона міцно обняла мене.

– Чому ти гадаєш, ніби я плакатиму? – сказав я.

Моя матінка довго допитувалася, чи немає звісток від «крихітки Александри». І коли якась подруга поскаржилася, що її син потребує репетитора, вона сказала, зітхнувши:

– От шкода, крихітка Александра така була помічна в цьому ділі. Ваш Гері її полюбив би.

Роками моя матінка питала:

– А що ж сталося з крихіткою Александрою?

А я відповідав:

– Хтозна.

– І ти не мав більше звісток від неї?

– Ніколи.

– Шкода, – розчаровано зітхала матінка.

Вона довго гадала собі, що я ніколи більше її не бачив.

18

Літо 1996 року, коли урвалися наші стосунки, було якесь апокаліптичне.

Покинула вона мене перед моїм від’їздом до Гемптона, і вперше в житті їхав я туди в кепському гуморі. Прибувши, я побачив, що й Ватазі Ґольдманів не ліпше. Минулий рік був тяжкий: після Скоттової смерті плин життя моїх братів порушився.

Упродовж кількох місяців Гіллеля і Вуді двічі розлучили. Спершу в жовтні, після того, як Вуді вигнали з Баккері. Потім у січні, коли Гіллеля запроторили до спеціальної школи, бо він скінчив семестр із катастрофічними показниками. Він уже не ночував в Оук-Парку, тільки вихідними. У мене було таке враження, наче все розклеїлося. І то був іще не кінець несподіванкам: подавшись у «Земний рай», щоб привітатися з Кларками, ми побачили щит із написом «Продається», що стирчав посеред моріжка.

Відчинила нам засмучена Джейн. Сет сидів у вітальні в кріслі на коліщатах. Його спіткав інсульт, і він якось аж поменшав. Він уже ні до чого не був здатний. Та й дім із його сходами і сходинками став уже непридатний для нього. Джейн хотіла якомога швидше продати ту оселю. Вона знала, що вже немає в неї ні часу, ні сили, щоб її доглядати, тож хотіла позбутися, поки хата ще має стерпний вигляд. Продати її планувала за помірну ціну, і тієї нагоди не можна було пропустити. Дехто казав уже, що то мала бути оборудка століття.

Про дім уже балакали всі гендлярі нерухомістю, коли дядечко Сол із тітонькою Анітою почали розглядати можливість його придбання.

З дружніх почуттів Джейн Кларк навіть надала б їм перевагу в купівлі. Ми весь час тільки про це й розмовляли. Під час кожного обіду ми питали в дядечка Сола, чи він уже надумався.

– То ви купуєте «Земний рай»?

– Ми ще не знаємо, – насилу всміхнувшись краєчком вуст, відповідав дядечко Сол.

Він не виходив зі свого літнього кабінету в альтанці. Я бачив, як від правничих паперів він переходить до фінансових планів купівлі будинку, зв’язуючись то зі своєю конторою в Балтиморі, то з банком. Минав час, і я дедалі дужче поважав його.

*

У Гемптоні ми цілісінькими днями купалися й плигали з містка у маєтку Кларків, і нам було добре. Ватага Ґольдманів знову зібралася докупи, й на душі нам полегшало. Ми допомагали Джейн Кларк, до якої почували неабияку приязнь: ходили до крамниць або вивозили Кларка під парасолю, що стояла на терасі.

Щоранку Вуді бігав. Я майже завжди долучався до нього. Мені подобалося бути з ним удвох, розмовляти під час тих пробіжок.

Я бачив, що йому було нелегко витерпіти розлуку з Гіллелем. Відтепер він став єдиним сином у Балтиморів. Вставав щоранку сам, сідав сам на автобус, та й снідав сам. Часом йому було так сумно, що він заходив до Гіллелевої кімнати, лягав на його ліжко і підкидав волейбольний м'яч. Дядечко Сол навчив його водити авто. Він швидко отримав водійські права. Тепер по вівторках він їв піцу тільки з тітонькою Анітою. Вони замовляли її й сідали одне коло одного перед телевізором на дивані.

Щоб іще дужче спонукати його до футболу, дядечко Сол придбав абонемент на матчі «Вашингтон Редскінз». Вони ходили туди втрьох, усі в картузиках із кольорами улюбленої команди. Тітонька Аніта сідала посередині, й вони їли попкорн і хот-доги. Та попри всі зусилля дядечка з тітонькою Вуді знову став дикуватий, здається, він намагався менше часу перебувати в них у домі. Після уроків він тренувався з футбольною командою на стадіоні, щоб бути в хорошій формі, коли наступної осені розпочнеться футбольний сезон. Тітонька Аніта часто приходила туди. Вона трохи непокоїлася за нього. Бувало вона сідала на лаві коло стадіону і підбадьорювала Вуді. Коли тренування добігало кінця, вона чекала його біля роздягальні. І врешті він виходив звідтіля, посвіжівши після душу, кремезний, неперевершений.

– Сол замовив столик у «Стейк Гаузі», як ти любиш. Підеш із нами? – питала вона, обіймаючи його.

– Ні, дякую. Це добре, звісно, але ми вирішили повечеряти всією командою.

– Гаразд, побався, але будь обережний, як їхатимеш додому. Ключі маєш?

– Авжеж, дякую.

– А гроші?

Він усміхнувся.

– Авжеж, дуже вдячний вам.

Він дивився їй услід, поки вона йшла до авто. З роздягальні один за одним виходили члени команди. Хтось приязно ляснув його по спині.

– Знаєш, – сказав він, – твоя мама така красуня!

– Заткни пельку, Денні, бо заробиш!

– Та я пожартував, чого ти… Ідеш із нами вечеряти?

– Ні, в мене ще є справи. Завтра збираємось, як завжди?

– Авжеж, приходь.

Він самотою йшов зі стадіону і прямував до паркувального майданчика. Дивився, чи поїхала тітонька Аніта, сідав в авто, яке дав йому дядечко Сол, і рушав з місця.

До Блуберрі-Гілл їхати було сорок п’ять хвилин. Він вмикав радіо і музику на всеньку гучність, аж у вухах закладало. Як завжди, з автостради він звертав трохи раніше і зупинявся перед фастфудом із торгівлею навинос. Замовляв просто з-за керма: два чізбургери, смажену картоплю, кружальця цибулі, дві коли, два пиріжки з ваніллю. Взявши все, він знову виїжджав на автостраду і прямував до школи Блуберрі.

Щоб його не помітили, перш ніж заїде на порожній паркувальний майданчик біля школи, він гасив фари. Ставав якнайдалі від першої будівлі. Як завжди, там уже чекав на нього Гіллель. Він підбігав до авто і, відчинивши дверцята, сідав на передньому сидінні.

– Нарешті ти, – казав він, умощуючись зручніше. – Вже здавалося, ніби ти ніколи не приїдеш.

– Ох, таж тренування подовжили.

– Ти у формі?

– А певно!

Гіллель засміявся.

– Ти просто диво, Вуді. Ось побачиш, ти потрапиш урешті до НФЛ.

Він застромив руку в паперову торбину, яку дав йому Вуді, й дістав звідти чізбургер. Потім зазирнув досередини і всміхнувся.

– Навіть смаженої картопельки взяв? Ото молодець! І що б я оце робив без тебе…

Вони заходилися їсти.

Попоївши, не змовляючись, та як водилося завжди, вийшли з автомобіля і посідали на капоті. Вуді добув із кишені пачку цигарок, дістав одну і простягнув пачку Гіллелеві, щоб той теж узяв звідти цигарку. Дві червоні цятки від жаруків цигарок виказували в темряві їхню присутність.

– Не можу повірити, що ви ходите на матчі «Редскінзів». А тато ніколи не хотів купувати абонементи на «Буллетсів»!

– Може, тому що тоді я був іще малий. Тепер ти можеш знову попросити його про це.

– Та ні, зараз уже все одно.

– Поглянь, ось я привіз тобі картузик з емблемою нашої команди. Чого цибулі не їси?

– Та вже наївся.

– Ох, не супся так, Гілле. Це просто кілька тупих матчів. Як приїдеш наступного разу, то підемо всі разом на футбол.

– Та байдуже мені, кажу ж.

Цигарки догоріли, пора було прощатися. Гіллель мав повертатися до своєї кімнати, як і виходив: через вікно в кухні, а потім скрадаючись коридорами. На прощання вони обнялися.

– Бережи себе, старий.

– Ти теж. Мені бракує тебе. Без тебе й життя нема.

– Знаю. Мені теж. Треба пережити цю недобру пору, а потім знову будемо разом. Ніщо не розлучить нас, Вуді, ніщо.

– Ти завжди будеш моїм братом, Гілле.

– Ти теж. Обережніше в дорозі.

Гіллель зник у темряві, і Вуді поїхав. Прямуючи до Балтимора, в хибкому світлі фар, що металося дорожнім полотном, він помітив, що м’язи його ще дуже виросли. Вони аж випиналися під рукавами його светра. Він тренувався, мов несамовитий. До всього іншого він був байдужий: не цікавило його ні навчання, ні дівчата, ні друзі. Всю свою енергію і свій час присвячував він футболу. За годину до тренувань приходив на футбольне поле і вправлявся в ударах ногою та в довгих подачах. Бігав двічі на день, п’ять днів на тиждень. Сім миль уранці й чотири увечері. Часом бігав навіть уночі, коли тітонька Аніта й дядечко Гіллель уже спали.

Аж наприкінці нашого перебування в Гемптоні, майже після місяця роздумів, дядечко Сол і тітонька Аніта вирішили відмовитися купувати «Земний рай». Що й казати, дім такого класу, з приватним пляжем, та ще й з огляду на зростання цін на нерухомість у тому краю, хоч і міг вважатися «оборудкою століття», все ж таки коштував кілька мільйонів доларів.

Уперше побачив я, що дядечко Сол не може переступити якусь межу. Попри свою фінансову свободу, він не міг зібрати шість мільйонів доларів, щоб придбати той дім. Навіть продавши літню віллу, мусив би взяти ще один чималенький кредит, а тимчасом іще не розрахувався за купівлю Буенавісти. Додавалися сюди ще й видатки на утримання «Земного раю», що набагато перевищували те, що прогнозувалося. Це було б нерозумно, тому він вирішив відмовитися від цього задуму.

Знав я про це так добре, бо почув якось його розмову з тітонькою Анітою після приїзду агента, який продавав той дім; коли розмова добігла кінця, тітонька Аніта обняла його і сказала: «Ти чоловік мудрий і обачний, за це я тебе і люблю. Добре нам буде й у цьому домі. Тим паче, що ми щасливі. Нічого нам більше не треба».

Коли ми покидали Гемптон, «Земний рай» іще не знайшов нового власника. Ми й не підозрювали, яка несподіванка чекає нас наступного літа.

*

Упродовж поточного року я насилу зумів упоратися з тим, що Александра порвала зі мною. Не міг я змиритися з думкою, що я для неї ніхто і що рік, який ми були разом, означає для неї менше, ніж для мене. Кілька місяців їздив я до Нью-Йорка і вештався тими місцями, де нам було так добре удвох. Біля ліцею бував, біля кав’ярні, куди ми ото вчащали, коло бару, де вона грала на гітарі й співала. Ні власник музичної крамниці, ні господар бару більше не бачили її.

– Дівчина, яка грала на гітарі, – питав я в кожного, – пам’ятаєте?

– Та пам’ятаю, – казали вони, – але її давненько вже не видно.

Я всі ноги стоптав перед будинками, де мешкали її батьки. І незабаром виявив, що ні Патрик, ні Джилліана більше не живуть у тих респектабельних помешканнях.

Я страшенно збентежився і почав їх шукати. Джилліани я так і не знайшов. Зате розшукав Патрика, що здобув у Нью-Йорку неабиякий успіх, кар’єра його стрімко злетіла вгору. Прибутки його фонду значно виросли. Я й не підозрював, що він досить помітна постать у фінансовому світі; цей чоловік написав декілька книжок з економіки й навіть викладав в університеті Медісона, штат Коннектикут. Урешті я таки роздобув його нову адресу: розкішна вежа на Шістдесят П’ятій авеню, за декілька кроків від Центрального парку, зі швейцаром, полотняним козирком над входом і килимом на хіднику.

Кілька разів приходив я туди, надто ж вихідними, сподіваючись здибати Александру, коли вона виходитиме з дому. Проте так і не зустрів її.

Зате декілька разів бачив її батька. Врешті я вирішив підійти до нього, коли він повертався додому, й розпитати про все.

– Маркусе? – вигукнув він. – Радий тебе бачити. Як ти?

– Та нічого.

– Що ти тут робиш?

– Проходив та й побачив, як ви під’їхали на таксі.

– Ох, світ такий малий!

– Як Александра?

– Добре.

– Вона ще захоплюється музикою?

– Хтозна. Дивне запитання…

– Вона ні до музичної крамниці не заходить, ні в бар, де полюбляла співати.

– Вона ж не живе в Нью-Йорку, сам знаєш.

– Та знаю, а хіба вона не приїздить сюди?

– Чого ж, частенько навідується.

– То чому вона не співає більше в тому барі? І в крамниці не буває. Я вже думав, що вона покинула музику.

Він звів плечима.

– Вона ж навчається.

– Навчання їй ні до чого. В душі вона співачка.

– Знаєш, у неї був тяжкий період у житті. Вона втратила брата. Та й ми з її матір’ю ось розлучаємося. Гадаю, їй не до пісеньок.

– Пісеньки її не цікавили, Патрику. Музика – ось її мрія.

– То, може, колись іще повернеться до неї.

Він люб’язно потиснув мені долоню й хотів було вже піти.

– Не треба було їй вступати до університету.

– А куди ж їй було податися?

– У Нешвілл, Теннессі, – у тон йому відказав я.

– У Нешвілл, Теннессі? А чому?

– Бо це місто справжніх музик. Вона стане зіркою в музичному мистецтві. Це надзвичайно талановита співачка, тільки ви не бачите цього.

Не знаю, навіщо я казав це Невілеві. Може, тому що мріяв податися з Александрою далеко-далеко. Довго мріяв я, уявляючи, що вона не вступила до університету Медісона. Довго уявляв собі, як, замість того, щоб порвати зі мною, приїхала вона в Монклер, щоб я відвіз її в Нешвілл, штат Теннессі. Ось вона посигналила, і я виходжу з хати з валізою в руці. Вона сидить за кермом старенького авто з відкидним верхом, на ній сонцезахисні окуляри, а на вустах – темно-вишнева помада, яку вона завжди наносить, коли щаслива. Я застрибую в авто через бортик, навіть не відчинивши дверцят, вона рушає, і ми їдемо. Їдемо в кращий світ, світ її мрій. Їдемо два дні. Проїжджаємо Нью-Джерсі, Пенсильванію, Меріленд, Вірджинію. Ночуємо в Роаноку, штат Вірджинія. Вранці наступного дня ми заїжджаємо у штат Теннессі.

19

Навесні 2012 року услід за першою статтею про нас із Александрою з’явилися статті й в інших часописах. На цю тему балакали всі. Крім кількох крадених світлин, що їх перепродували одне одному глянцеві часописи, жовта преса не мала конкретного матеріалу для статей, що їх вимагали читачі. Отож почали розпитувати моїх колишніх однокласників, які хотіли зажити слави бодай на чверть години, тому розповідали про нас усе що завгодно, тільки не те, що треба.

От, наприклад, знайшли вони Ніно Альвареса, непоганого хлопчину, який навчався зі мною, коли мені було одинадцять років. Запитали в нього:

– Ви бачили Маркуса разом з Александрою?

– Ні, не бачив, – урочисто виголосив Альварес.

І часопис вийшов із величезним заголовком:

ДРУГ МАРКУСА КАЖЕ, ЩО НІКОЛИ НЕ БАЧИВ ЙОГО З АЛЕКСАНДРОЮ.

Вешталися коло моєї хати й сусіди, і папараці, які намагалися нишком сфотографувати мій дім. Я не міг нагнати їх, бо вони зняли б мене, тому весь час телефонував до поліції, щоб звільнила мене від цих нахаб. Унаслідок цього я навіть заприятелював з поліцаями, що якось у неділю зайшли до мене на шашлики. До Бока-Ратона я приїхав, щоб знайти спокій, а мене всі смикали, навіть приятелі, яким я не зважувався розповідати про потаємні почуття, що непокоїли мене, боявся, що вони комусь розкажуть. Вимагав я приватності, від якої відмовився, бо хотів слави. А мати все неможливо.

Урешті я вирішив податися в Коконат Ґров, до будинку дядечка Сола. Дивно було перебувати там без нього. Тим-то я й придбав цей дім у Бока-Ратоні відразу після його смерті. Хотілося мені до Флориди, та поїхати до нього я вже не міг. Просто нездатний був це зробити.

Та хоч не хоч, мені довелося наново приручати цей дім. Знайшов я в собі відвагу навести лад у теках дядечка Сола. Нелегко було посортувати все, позбутися декотрих його паперів. Іще тяжче було поглянути у вічі жорстокій дійсності: Балтиморів уже нема. Мені бракувало Вуді й Гіллеля. Я збагнув, що Александра має рацію: частина мене й досі думала, що я зміг би їх порятувати. Що зміг би відвернути Драму.

*

Гемптон, Нью-Йорк

1997 рік

З певністю можна сказати, що своїм корінням Драма сягає в те останнє літо, яке я збув із Гіллелем та Вуді у Гемптоні. Щасливе дитинство Ватаги Ґольдманів не могло тривати вічно: нам уже було по сімнадцять, і наступний рік у ліцеї був для нас останній. Потім ми мали вступати до університетів.

Пам’ятаю той день, коли туди приїхав. Сидів я в дешевому автобусі «Джитні», й маршрут його був мені відомий до найменших подробиць. Знав я кожен закрут, кожне місто, кожну зупинку. Пробувши в дорозі три з половиною години, опинився на головній вулиці Східного Гемптона, де на мене вже нетерпляче очікували Гіллель із Вуді. Автобус іще й не зупинився, а вони вже почали насамовито вигукувати моє ім’я, а потім побігли перед ним, щоб обняти мене, як виходитиму. Я притулився обличчям до шибки, вони теж, і почали гамселити кулаками в скло, наче задля того, щоб я хутчій виходив, бо їм уже терпець уривається.

Як зараз, бачу їх обох перед собою. Ми вже повиростали. Вони стали настільки ж несхожі зовні, як близькі були духовно. Гіллель так і лишився худий мов скіпка і видавався молодшим від свого віку, а на зубах і досі мав складні брекети. Вуді за статурою й міццю видавався набагато старшим: високий, гарний, м’язистий, та ще й аж променів здоров’ям.

– Ага, ось він цей клятий Маркус Ґольдман! – кричав Вуді, й очі його аж сяяли від радості.

– Ватага Ґольдманів знову вкупі! – волав Гіллель.

Ми всі троє вже отримали водійські права. По мене вони приїхали автівкою дядечка Сола. Вуді взяв мою валізу й кинув її в багажник. Потім ми посідали в авто, щоб переможно податися назустріч нашим останнім вакаціям.

Упродовж тих двадцяти хвилин, що ми їхали до хати, вони весь час торочили про свої плани на літо, перекрикуючи квиління гарячого вітру, що вдирався крізь відчинені вікна. Вуді вів авто, він був у сонцезахисних окулярах, у зубах цигарка; я сидів поруч із ним на передньому сидінні, а Гіллель умостився ззаду і, щоб ліпше чути, просовував голову поміж сидіннями. Ми виїхали на узбережжя, попрямували понад океаном, проїхали Іст-Гемптон і дісталися чепурного кварталу, де був їхній дім. Вуді загальмував, і під колесами глухо рипнула жорства; він посигналив, щоб сповістити про наш приїзд.

Тітоньку Аніту і дядечка Сола знайшов я там, де й покинув рік тому: вони спокійно читали собі на зручній терасі. І та сама класична музика долинала крізь відчинені вікна з вітальні. Враження було таке, наче ми ніколи і не розлучалися й Іст-Гемптон триватиме вічно. Пам’ятаю нашу зустріч і, згадуючи про те, як обняв їх і пригорнув до себе, – це було єдине відчутне свідченням того, що ми таки розлучалися на якийсь час, – я думаю про те, як же й сам любив їхні обійми. Коли мене обіймала тітонька, я почувався дорослим чоловіком, коли ж обіймав дядечко, я пишався. Спливли мені в пам’яті й усі ті пахощі, що супроводжували їх: мило, яким пахла їхня шкіра, Балтиморська пральня, якою пахло їхнє вбрання, шампунь, яким пахла тітонька Аніта, тонкий одеколон дядечка Сола. Життя щоразу шило мене в дурні, запевняючи, що ми отак вічно будемо зустрічатися.

На столику під наметом я завжди бачив стос літературних додатків до «Нью-Йорк Таймс», дядечко Сол розпечатував їх і проглядав, хоч і не завжди в хронологічному порядку. Ще я помітив кілька рекламних проспектів університетів. І наш дорогоцінний зошит, у якому ми записали прогнози на прийдешній спортивний сезон, причому за всіма видами спорту: баскетбол, волейбол, футбол і хокей. Ми не обмежувалися домашніми прогнозами щодо того, хто там виграє Супербоул чи здобуде кубок Стенлі. Сягнули ми далі: вгадували переможців у кожній конференції^[5], рахунки фінальних матчів, найліпших гравців у командах, найліпших футболістів, що забили голи, найцікавіші трансфери. Писали ми наші імена, а поруч – прогнози. А наступного року брали той зошит і порівнювали з реальними показниками, щоб поглянути, в кого був найкращий нюх. То було улюблене діло в дядечка Сола: збирати і записувати упродовж спортивного сезону результати різних команд, а потім порівнювати їх з нашими пророцтвами. Якщо хтось із нас вгадував, він дивувався. Казав завжди: «Ти ба! Ти ба! І як це вам вдалося, га?»

З братніх почуттів, ще як було нам років по десять чи дванадцять, ми вирішили обрати команди, що подобалися б усім членам Ватаги Ґольдманів і які вона могла б підтримувати. Компромісу досягнули за географічним принципом. У бейсболі то були «Балтиморз Оріоль» (вибір Вуді з Гіллелем), у баскетболі «Маямі Гіт» (на честь дідуся і бабусі Ґольдманів), у футболі «Даллас Ковбойз» і врешті у хокеї «Монреаль Канадієнс», либонь, тому що на ту пору, коли ми робили вибір, вони здобули кубок Стенлі, це й переконало нас.

Того року, з огляду на події, що сталися в футбольній команді ліцею Вуді й Гіллеля, ми вирішили, що футбол не буде цариною наших прогнозів. Тільки дядечко Сол говорив про футбольний сезон, наче нічого й не сталося. Знаю, що казав він це для Вуді. Він хотів примирити його зі спортом.

– Вуді, ти радий, що знову відкриєш сезон зі своєю командою? – питав він.

Вуді тільки плечима стенав.

– Вуді, ти ж такий сильний гравець, – підбадьорював його Гіллель. – Мама каже, що як ти й далі вправлятимешся, то напевно здобудеш стипендію для університету.

Він знову стенув плечима. Тітонька Аніта, що саме принесла холодного чаю з кухні, почула кінець тієї фрази.

– Дайте йому спокій, – сказала вона, сівши на ослоні й ніжно погладивши Вуді по голові.

Як і всі наші однолітки, що були в останньому класі ліцею, ми обговорювали вибір університету. Найліпші навчальні заклади брали тільки найкращих випускників, тож наше майбутнє залежало почасти і від тих результатів, які ми здобудемо на випускних іспитах.

– Студентів треба відбирати за їхнім потенціалом, а не за здатністю завчати і викладати на іспитах те, що вони вбили собі в голову, – раптом сказав Гіллель, наче прочитавши це в наших думках.

Вуді помахав рукою, наче хотів відігнати лихі думки, і запропонував піти на пляж. Два рази нам не треба було повторювати. Однісінька мить – і ми вже були в плавках, стрибнули в авто, ввімкнули на повну гучність радіо та й подалися на наш улюблений пляж, що лежав на виїзді з Іст-Гемптона.

На той пляж ходили переважно люди нашого віку. Наш приїзд бурхливо привітав гурт дівчат, що вочевидь чекали Гіллеля й Вуді, надто ж Вуді. Довкола Вуді весь час крутилося чимало дівчаток, найчастіше дуже гарних чи принаймні з гарними формами. Вони вилежувалися на банних простиралах і грілися на сонечку. Декотрі були набагато старші за нас, – ми знали це, бо вони цілком законно купували пиво і приносили нам, – та це не заважало їм ласо зиркати на Вуді. Перш ніж стрибнути, він підставив своє скульптурне тіло сонцю, всміхнувся здоровою білозубою усмішкою й вигукнув: «Ватага Ґольдманів повернулася!» Потім його м’язи сіпнулися, зібгавшись у страшенний клубок, він окреслив приголомшливе сальто і шубовснув у воду. Ми з Гіллелем ніколи не зізналися б собі в цьому, та потайці нам хотілося бути такими, як Вуді. У спорті він був як бог: найкращий атлет, якого мені доводилося бачити. Він міг зробити кар’єру в будь-якому спорті: боксував він мов той лев, бігав як пантера, був перший у баскетболі й обожнював футбол. Щоліта бачив я, як розвивалося й дужчало його тіло. Тепер він справляв неймовірне враження. Я помітив, як випинаються його м’язи під футболкою, коли він обняв мене на автобусній зупинці, відчув, як міцно він пригорнув мене до себе, а тепер бачив його оголений торс, коли він хлюпався переді мною в холодному океані.