Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Гойдаючись у хвилях, ми окинули поглядами наші володіння. Повітря було таке прозоре, що вдалині видно було навіть маленький приватний пляж «Земного раю».

Гіллель сказав, що «Земний рай» таки врешті продали.

– Кому? – запитав я.

– Хтозна, – відказав Гіллель. – Тато казав, що говорив із прислугою, то вони казали, що власник може заявитися вже наприкінці цього тижня.

– Хотів би я глянути на того, хто купив цей дім, – озвався Вуді. – З Кларками нам було добре. Сподіваюся, новий власник дозволить нам подеколи користуватися тим пляжиком за послуги в саду.

– Якщо це тільки не якийсь старий пеньок, – сказав я.

– Я оце бачив дохлого тхора на стежці. Можна буде підкинути його в сад.

Ми зареготали.

Вуді добув гальку зі дна і спритно пустив її по хвилях. Я побачив, як його м’язи напнулися, зібгавшись у величезний кім’ях.

– Що ти робив увесь цей час? – запитав я. – Ти став такий великий!

– Та й сам не знаю. Я роблю те, що й завжди: постійно тренуюся.

– А що представники університетів?

– Зацікавилися. Та знаєш, Маркі, остогидів мені цей футбол… Раніше життя було краще. Як ми ото разом були. До тієї клятої спеціальної школи…

Другий рік поспіль вони з Гіллелем жили окремо. Вуді недбало пожбурив у морську гладінь другий камінець. З таким виглядом, наче його ті університети геть не цікавили. Воно було майже правдою: все, що ми тоді хотіли, це жити і тішитися нашою молодістю, в нас лунав могутній поклик Гемптона. Місто було дуже гарне; літо – спекотне. І погода була тоді нічогенька, й настрій був у нас чудовий, тож, либонь, не випадало кращого місяця для добрих американців, ніж отой липень 1997 року. Ми були щасливою американською молоддю, яка тішилася миром і здоров’ям.

Того вечора, попоївши, ми взяли авто дядечка Сола і подалися на луки. Ніч була погожа, в небі ні хмаринки, ми полягали в траві й дивилися на зорі. Ми з Вуді курили, Гіллель давився цигаркою. «Перестань курити, Гілле, – казав йому Вуді. – Мені тебе шкода».

– Знаєш, Маркусе, – врешті сказав Гіллель, – тобі треба поглянути, як грає Вуді. Лягатимеш від реготу.

– А що я таке там роблю? – ображено запитав Вуді.

– Ти валяєш із ніг усіх гравців.

– Техніка в мене така. Я ж нападник.

– Нападник? Ні, тобі треба це побачити, Маркусе, він пре як бульдозер. Ото пхне плечем, то всі гравці падають. Оком не встигнеш моргнути, а він уже в заліковій зоні. У цьому сезоні його команда в такий спосіб виграла майже всі матчі.

– Ти повинен почати боксувати, – сказав я. – Не сумніваюся, виб’єшся у професіонали.

– Пхе! Та ніколи в житті. Бокс? Не хочу, а то ще носа розтовчуть. Яка дівчина захоче тоді вийти за мене заміж, як носяка буде набік?

Вуді не треба було непокоїтися, чи якась дівчина зверне на нього увагу. Його любили всі дівчата. Всі вони аж не тямилися від нього.

Гіллель раптом споважнів.

– Знаєте, хлопці, мабуть, це останнє наше літо тут, потім іще хтозна-коли побачимося. Вступимо до університетів, напосядуть інші клопоти…

– Атож, – сумно зітхнув Вуді.

*

Наприкінці першого нашого тижня в Гемптоні, коли ми саме снідали на терасі, приїхав із міста дядечко Сол і сказав, що перед «Земним раєм» стоїть автомобіль. Приїхали нові господарі.

Нам стало так цікаво, що ми похапцем проковтнули нашу вівсянку і хутчій подалися до того маєтку поглянути, на кого ж вони схожі, ті його власники, а також запропонувати їм садові роботи в обмін за доступ до пляжу і містків над океаном. Повбирали свої футболки з написом «Садівники Ґольдмани» (їх доводилося вряди-годи перешивати), щоб викликати довіру своїм виглядом. Подзвонили в двері, й коли вони відчинилися, ми остовпіли: перед нами стояла Александра.

20

Гемптон

Липень 1997 року

Отак опинилася вона в Гемптоні, наче ніколи й не розлучалася з нами. Коли минула перша хвиля подиву, вона захоплено заверещала.

– Ватага Ґольдманів! – волала вона, обнімаючи нас кожного по черзі. – Повірити не можу!

Обняла вона й мене з бентежною безпосередністю, подарувавши чарівну усмішку. Тут-таки вийшов надвір і її батько, який почув цей захоплений галас, і тепло привітався з нами. Ми побігли сказати тітоньці Аніті й дядечкові Солові, вони теж прийшли привітатися з новими власниками маєтку.

– Ти ба! – ляснувши Патрика по спині, вигукнув дядечко Сол. – То це ти перекупив «Земний рай»?

Мої брати аж сяяли з утіхи, що знову бачать Александру. З їхніх жестів і їхнього збурення видно було, щó вони почувають до неї. Останнього разу бачили її, коли вона перебиралася з матір’ю з Оук-Парку до Нью-Йорка, ми тоді учотирьох ревли немов бички. Проте для мене все було вже не так, як раніше.

Тітонька Аніта запросила Александру з Патриком повечеряти того ж таки дня, і ми всімох посідали в оповитій плющем альтанці. Патрик Невіль пояснив, що він давненько вже хотів прикупити маєток у цій місцевості, тож «Земний рай» виявився унікальною нагодою для нього. Я не слухав, про що вони там балакають, а весь час дивився на Александру. Проте, здається, вона уникала мого погляду.

По вечері дядечко Сол, тітонька Аніта й Патрик посідали коло басейну хильнути по чарчині, а ми троє з Александрою пішли погуляти вулицями. Було вже темно, але стояла приємна теплінь. Балакали про все і ні про що. Александра розповідала, як навчалася в університеті Медісона, штат Коннектикут. До ладу вона й не знала, куди себе приткнути.

– А музика? – запитав Вуді. – Ти ще граєш?

– Менше, ніж тоді. Як по правді, то й часу замало…

– Шкода, – сказав я.

Вона сумно зиркнула на мене.

– Знаєте, мені цього дуже бракує.

Та зустріч геть розбила мені серце. Мене знову зачарував її голос, обличчя, усмішка, запах. Правду кажучи, я не дуже хотів її бачити. Та вона була наша сусідка, тож я не зовсім розумів, як можу її уникати. Надто ж як мої брати лише про неї й балакали, а я не міг навіть розповісти, що поміж нами було.

Наступного дня вона запросила нас купатися. Я неохоче пішов разом із Вуді й Гіллелем. Вода в океані була холодна, й ми сиділи коло басейну, що був набагато більший, ніж у Балтиморів. Александра влаштувала так, щоб я пішов допомогти їй принести напої з кухні й ми побули вдвох.

– Маркусику, я хотіла тобі сказати… мені приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти не почуваєшся ніяково, бо я так не почуваюся. Я рада бачити, що ми лишилися друзями.

Я насупився. Про те, щоб лишитися друзями, раніше й мови не було.

– Чому ти не озивалася? – запитав я обурено.

– Не озивалася?

– Я частенько проходив коло дому твого батька, в Нью-Йорку…

– Коло дому мого батька? Послухай, Маркусе, що ти хочеш від мене?

– Нічого.

– Не кажи так, я ж бачу, що ти гніваєшся на мене. За те, що поїхала, так?

– Можливо.

Вона зітхнула, приховуючи роздратування.

– Маркусе, ти чудовий хлопчина. Але ми вже не разом. Я рада тебе бачити, тебе і твоїх братів, та якщо тобі тяжко дивитися на мене і не пережовувати минулого, то мені хотілося б, щоб ти мене уникав.

Я збрехав їй, сказав, що нічого я не пережовую, що наші стосунки мало для мене означають і я їх рідко згадую. Потім узяв паковання «Доктора Пеппера» і подався до своїх братів. Я знову побачив Александру, та це була не та Александра, що раніше. Востаннє, коли її бачив, вона була ще моя. І ось я знову зустрів її, молоду дорослу квітучу дівчину, студентку престижного університету, а я й далі скнів у тісному світі Монклера. Я розумів, що мені треба забути її, та коли бачив Александру коло басейну в купальнику, її відображення у воді нагадувало мені відображення в люстрі готелю «Волдорф Асторія», і тоді згадки про наше минуле просто-таки не давали мені спокою.

Усе наше перебування у Гемптоні ми провели в Невілів. Їхній дім був відчинений для нас, і їхній пречудовий маєток нестримно нас вабив. Уперше в моєму житті чиїсь маєтності перевершували статки Балтиморів: порівняно з домом, що його придбав Патрик Невіль, літня вілла дядечка Сола й тітоньки Аніти була помешканням Монклерів у Гемптоні.

Патрик Невіль переробив усередині все на свій смак, цілком перебудував кухню, а в льоху влаштував хамам. Поміняв кахлі в басейні. Фонтан, коло якого я любив помріяти, він не чіпав, так само як і доріжку з камінців, що звивалася поміж кущами гортензій, прямуючи аж до пляжу з білого піску, що його омивав блакитними хвилями океан.

Перебравшись до Нью-Йорка, Патрик Невіль сягнув неабиякого успіху в тому інвестиційному фонді, тож його платня виросла відповідно до його досягнень. Він заробив статок.

Звісно, дім його нас просто-таки засліплював, та бували ми там переважно через Невілів. Певна річ, через Александру, але й через її батька, що дуже прихилився до нас. Та й в Оук-Парку він був зичливий до нас. То був дуже добрий чоловік. Проте в Гемптоні ми відкрили його з іншого боку: він був харизматичний, культурний і здатний до ризику. З подивом ми збагнули, що нас вабить до нього.

Якось він відчинив нам і сказав, що Александри немає, та вона незабаром прийде. Припровадив нас до кухні й пригостив пивом. «Ви вже не хлопчики, – сказав він, ніби задля того щоб попередити заперечення. – По суті, ви вже чоловіки. Я пишаюся знайомством із вами». Потім він повідкривав бляшанки і простягнув нам, щоб випити за наше здоров’я.

Я зрозумів, що в нашій Ватазі було щось трохи непересічне, і це вабило Патрика. Він полюбляв сперечатися з нами.

Якось запитав, чим ми захоплюємося. Ми почали наввипередки казати, що полюбляємо спорт, любимо дівчат, та й узагалі все, що спало нам тоді на думку. Гіллель сказав про політику, і Патрик ще дужче збадьорився.

– Політика і мене вабить, – сказав він. – А ще історія. Та й література. The empty vessel makes the loudest sound…^[6]

– Шекспір, – сказав Гіллель.

– Авжеж, – радісно вигукнув Невіль. – А ти звідки знаєш?

– Цей хлопчина знає все, – гордо сказав Вуді. – Він геній.

Патрик Невіль дивився на нас і всміхався, такий радий був він нам.

– Хороші ви хлоп’ята, – сказав він. – Ваші батьки, мабуть, пишаються вами.

– Мої батьки телепні, – люб’язно пояснив Вуді.

– Авжеж, – підтвердив Гіллель. – Я навіть позичаю йому моїх.

Невіль якось дивно поглянув на нас, а потім зареготав.

– Ох, ви справді добрячі хлопці! Ще пива?

У «Раю» нам було як у бога за пазухою. Незабаром товклися ми там не лише вдень, а й вечорами. Проте я швидко помітив, що присутність Александри у Ватазі Ґольдманів шкодить нашій згуртованості. Мені нелегко було триматися від неї оподаль: доводилося зважати на Гіллеля з Вуді, у яких заграли гормони, тож вони просто-таки пожирали її поглядами. Надто вже ревнивий я був, щоб лишити її з ними. Я стежив за ними в басейні. Дивився, як вони намагаються розсмішити Александру, як Вуді хапає її своїми мускулястими руками і жбурляє у воду, стежив, чи не сяють її очі, коли вона дивиться на когось із моїх братів.

День крізь день я дедалі дужче ревнував її. Ревнував до Гіллеля, до його харизми, його знань, його свободи. Бачив, як вона часом дивиться на нього, як торкається його, і аж шаленів.

Уперше мене дратував Вуді: я так його любив, та як бачив, що він, спітнівши, скидав футболку, оголяючи свій рельєфний торс, а вона очей не може відвести від нього і навіть часом каже компліменти, то в ті хвилини переповнювався до нього ненавистю. Наглядав за тим, як вона дивиться на нього, як його торкається, і аж нетямився.

Я почав стежити за ними. Допіру хтось із них ішов пошукати знаряддя, якого бракувало на ту пору, я відразу ж переповнювався підозрою. Уявляв собі, як вони там десь зустрічаються потайці, обіймаються й цілуються всмак. Коли наприкінці дня ми вечеряли на терасі, дядечко Сол питав:

– Усе гаразд, хлоп'ята? Бачу, ви такі мовчазні.

– Та все гаразд, – казав хтось із нас.

– І в Невілів усе добре? Не сталося чогось такого, про що я повинен знати?

– Добре, просто ми потомилися.

Дядечко Сол відчував, що поміж членами Ватаги Ґольдманів панує неприхована напруга. Уперше в нашому спільному житті з’явилося те, що ми не могли поділити на трьох.

21

У квітні 2012 року, впорядковуючи папери дядечка Сола, я весь час думав про Ватагу Ґольдманів. Задуха була тоді страшенна. Нечувана спека панувала у Флориді, бурі шаленіли одна за одною.

Під час одної бурхливої зливи я вирішив урешті зателефонувати Александрі.

Сів під козирком, заховавшись від дощу. Дістав записку, яку весь час носив у задній кишені джинсів, й помалу набрав її номер.

Вона відгукнулася після третього сигналу.

– Алло?

– Це Маркус.

Якусь мить вона мовчала. Хтозна, чи збентежилася, чи, може, рада була мене чути, тож я мало не поклав слухавку. Врешті вона сказала:

– Я така рада, Маркі, що ти зателефонував.

– Мені так незручно за ті світлини і всю тут хріновину, що закрутилася довкола нас. Ти ще в Лос-Анджелесі?

– Так. А ти? До Нью-Йорка повернувся? Я чую якийсь гамір у тебе.

– Я й досі у Флориді. Це дощ періщить. Я в домі мого дядечка. Даю тут лад.

– Що сталося з твоїм дядечком, Маркусе?

– Те, що й з усіма Балтиморами.

Запало ніякове мовчання.

– Я не можу довго розмовляти. Кевін тут. Він не хоче, щоб ми спілкувалися.

– Ми не робимо нічого поганого.

– І так, і ні, Маркі.

Я любив, коли вона називала мене Маркі. Це означало, що не все ще втрачене. І саме тому, що не все ще втрачене, було й недобре. Вона сказала:

– Я підвела риску під нашими стосунками. Зараз у мене стабільність. А тепер знову все летить шкереберть. Не роби цього, Маркі. Не роби, якщо не віриш у нас.

– Я ніколи не переставав вірити в нас.

Вона нічого на те не сказала. Злива дужчала. Ми залишалися на лінії, але мовчали. Я уклався на лаві під наметом: мені здавалося, наче я знову юний, наче знову лежу в Монклері на ліжку, а вона в Нью-Йорку, ми на зв’язку і ніяк не можемо закінчити розмову, що триває вже кілька годин.

*

Гемптон, Нью-Йорк

1997 рік

Того літа присутність Патрика Невіля безпосередньо вплинула на наш вибір університету. Він декілька разів казав нам про Медісон, де саме викладав.

– Як на мене, це найліпший університет з огляду на ті перспективи, які він дає студентам. Хоч яку професію ви оберете.

Гіллель сказав, що він хоче вивчати право.

– У Медісоні нема факультету права, – пояснив Патрик, – але в ньому прекрасні підготовчі курси. Втім, ти ще можеш і передумати. Провчившись чотири роки, ти, може, обереш інший фах… Ось запитаймо в Александри, вона скаже, що просто-таки в захваті. А ще добре те, що ви там будете разом.

Вуді хотів і там грати в футбол. Патрик знову сказав, що і з футболом там усе дуже добре.

– «Титани» з Медісона – чудова футбольна команда. Звідти вийшло кілька гравців НФЛ.

– Справді?

– Справді. В університеті дуже хороша спортивна підготовка.

Патрик сказав, що він і сам запеклий любитель футболу, навіть грав в університетській команді.

Один із його давніх приятелів, з яким він і досі підтримує зв’язок, став спортивним директором «Джаєнтс» у Нью-Йорку.

– Ми всі дуже любимо «Джаєнтс», – сказав Вуді. – Ви ходите на їхні матчі?

– Авжеж, частенько. Навіть якось у роздягальні в них побував.

Ми приголомшено перезирнулися.

– А гравців знаєте? – запитав Гіллель.

– Я близько знайомий із Денні Кенеллом, – відказав Патрик.

– Не вірю! – зухвало мовив Гіллель.

Патрик вийшов до іншої кімнати і повернувся з двома альбомами, де на світлинах був він і гравці команди «Джаєнтс» на футбольному волі в Іст-Ратерфорді в Нью-Джерсі.

Того дня за вечерею Вуді розповів дядечкові Солові й тітоньці Аніті про те, як ми розмовляли з Патриком про університетський футбол. Він сподівався, що Патрик допоможе йому здобути стипендію.

Вуді хотів дістати змогу грати в університетській команді не так задля того, щоб фінансувати своєї навчання, як тому, що це були відчинені двері прямісінько до НФЛ. Задля цього він тренувався до сьомого поту. Вставав раніше від нас і довго бігав. Часом я теж бігав із ним. Він був набагато тяжчий за мене, проте бігав швидше і довше. Я милувався, як він відтискається й підтягується: вагу свого тіла він піднімав завиграшки. Якось уранці, коли ми бігли над океаном, він сказав мені, що футбол для нього – найголовніше в житті.

– До футболу я був ніщо. Мене просто не існувало. А тепер я граю, мене знають і поважають…

– Неправда, що до футболу тебе не існувало, – заперечив я.

– Балтимори подарували мені свою любов. А може, позичили. І можуть забрати її назад. Адже я не їхній син. Я лише хлопчак, якого вони пожаліли. Хтозна, може, колись вони обернуться до мене спиною.

– Як ти міг таке подумати! Ти ж для них як рідний син.

– Ім’я Ґольдманів не належить мені ні по праву, ні по крові. Я просто Вуді, що треться коло вас. Я повинен будувати власне життя, а для цього в мене є тільки футбол. Знаєш, коли Гіллеля витурили з команди Баккері, я теж хотів піти з футболу. Щоб підтримати його. Та дядечко Сол умовив мене не кидати спорт. Сказав, що я не повинен вирішувати зопалу. Вони з тітонькою Анітою знайшли для мене новий ліцей і нову команду. Я погодився з ними. Тепер гніваюся на себе. У мене таке враження, наче я втік від відповідальності. Це несправедливо, що Гіллель мусив сам за все розплачуватися.

– Гіллель був помічником тренера. Він мав не допустити Скотта на поле. Адже знав, що той хворий. Він відповідав за все. Я хочу ось що сказати: ти не можеш порівнювати себе з ним. Він полюбляв бути з тобою на полі й кричати на дужчих від себе хлопців, та й край. А для тебе футбол – це все твоє життя. Може, навіть кар’єра.

Він похнюпився.

– І все-таки я гніваюся на себе.

– Нема за що.

Дядечко Сол не поділяв нашого захвату від Медісона. Коли за столом Вуді розповів йому, яка це нагода, дядечко сказав:

– Не скажу, що це поганий університет, але навчальний заклад треба обирати відповідно до того, що ти хочеш робити.

– Принаймні з футболом там пречудово, – сказав Вуді.

– Може, з футболом там усе гаразд, та якщо ви хочете, наприклад, вивчати право, то повинні розпочати навчання в університеті, де існує факультет права. Це буде логічно. Наприклад, Джорджтаун у цьому сенсі дуже хороший університет. Та й до дому він ближче розташований.

– Патрик Невіль каже, що не треба обмежувати можливостей, – устряв Гіллель.

Дядечко Сол звів очі до неба.

– Ну, якщо вже Патрик Невіль каже…

Часом у мене було таке враження, ніби Патрик дратує дядечка Сола. Пам’ятаю, якось він запросив нас на вечерю до «Раю». Організував там усе на найвищому рівні: найняв шеф-кухаря з ресторану і кельнерів. Повертаючись додому, тітонька Аніта дуже хвалила гостину. Внаслідок цього спалахнула навіть невелика суперечка, ні до чого лихого вона не призвела, та мені це видалося недоброю прикметою, адже я вперше побачив, як вони сваряться.

– Ще б пак, – сказав дядечко Сол, – він запросив кухаря. Ліпше барбекю зробив би, було б набагато простіше.

– Ох, Соле, таж він самотній чоловік і не любить куховарити. Принаймні дім у нього чудовий.

– Надто вже крикливий.

– Про Кларків ти такого не казав…

– За Кларків там був особливий чар. А він усе переробив, скоробагатько!

– Тебе непокоїть, що він заробляє грубі гроші? – запитала тітонька Аніта.

– Я дуже радий за нього.

– Ох, я цього не бачу.

– Не люблю скоробагатьків.

– А ми хіба не скоробагатьки?

– У нас більше смаку, ніж у нього, це вже точно.

– Ох, Соле, не будь такий дріб’язковий.

– Дріб’язковий? Ти гадаєш, у нього є смак?

– Авжеж. Мені подобається, як він улаштував усе в домі, подобається, як він одягається. І перестань казати на нього «він», його звати Патрик.

– Одягається він кумедно: намагається видати себе за молодого і модного хлоп’ягу, та насправді з тією підтяжкою має вигляд старого джиґуна.

– Не думаю, що він робив підтяжку.

– Ох, Аніто, таж у нього шкіра на обличчі гладенька, наче дупця в немовляти.

Не любив я, коли дядечко з тітонькою називають одне одного на ім’я. Так вони робили, коли сварилися. Зазвичай вони прозивали одне одного ніжними прізвиськами, аж здавалося, ніби вони кохають одне одного, як ото замолоду.

Вислухавши поради Патрика Невіля, я подумав, що треба таки вступати до університету в Медісоні. Не стільки той університет мене вабив, як перспектива бути поряд із Александрою. Зустрічаючись із нею щодня, я усвідомив, яке це щастя, коли вона поруч. Уявляв собі, як живемо в студентському містечку й у нас усе як раніш. Урешті, за тиждень до кінця мого перебування в Гемптоні, я зважився поділитися з нею своїми планами. Цілий день ми були там, а як ішли вже додому, я сказав, що забув дещо в Невілів і побіг назад. Увійшов, не постукавши, рішучою ходою, й побачив її біля басейну, саму.

– Я хотів би навчатися в Медісоні, – сказав я їй.

Вона зсунула сонячні окуляри і обурено глянула на мене.

– Не роби цього, Маркусе.

– Чому?

– Не роби, та й край. Забудь про цю дурню.

Не розумів я, чому це дурня, та скромно промовчав і подався додому. Годі було второпати, чому вона така лагідна з моїми братами, а до мене ставиться неприязно. І вже й сам не знав, кохаю її чи ні.

Наше перебування в Гемптоні добігло краю наприкінці липня 1997 року. Напередодні від’їзду ми подалися до Невілів, щоб попрощатися. Александри не було вдома, був тільки Патрик. Він пригостив нас пивом і кожному вручив візитку. «Я такий радий, що запізнався з вами! Ви чудові хлопці. Як хтось із вас захоче вступати до Медісона, нехай зв’яжеться зі мною. Я підтримаю його кандидатуру».

Надвечір, якраз після обіду, до нас прийшла Александра. Я сидів самотою під наметом і читав. Коли угледів її, серце моє закалатало.

– Привіт, Маркусику, – сказала вона і сіла коло мене.

– Привіт, Александро.

– То ви хочете поїхати, не попрощавшись?

– Та ми ж оце заходили, а тебе не було.

Вона всміхнулася й глянула на мене своїми мигдалевидними сіро-зеленими очима.

– Я оце подумала, що можна було б кудись піти увечері, – сказала вона.

Мене затопило відчуття неймовірного щастя.

– Авжеж, – відказав я, насилу приховуючи хвилювання.

Глянув у її очі, й у мене склалося таке враження, наче вона хоче звіритися мені в чомусь дуже важливому. Та вона лишень запитала:

– Скажеш Гіллелеві з Вуді чи до завтра зачекаємо?

Ми подалися до бару на головній вулиці, де була сцена, куди приходили виступати всі музики в тім краю. Досить було назвати своє ім’я на барній стійці, й розпорядник оголошував по черзі учасників.

Дорогою Гіллель вирішив удавати перед Александрою всезнайку й вивалив на нас цілу купу слів та силу-силенну інформації. Я насилу стримувався, щоб не дати йому ляпаса, та, слава богу, його заглушила музика і він замовк.

Ми послухали першу групу. Потім на сцену запросили якогось хлопця, він виконав кілька поп-композицій, акомпануючи собі на піаніно. Троє молодиків, що сиділи позаду нас, засвистіли.

– Майте совість, поважайте виконавця, – сказала їм Александра.

У відповідь пролунала брудна лайка. Вуді рвучко обернувся.

– Що ви сказали, пришелепки? – прогарчав він.

– Проблем хочеш? – обернувся один.

Попри благання Александри, Вуді схопився з місця, згріб його за руку і, шарпонувши, викрутив назад.

– Може, вийдемо та побалакаємо? – запропонував він.

Бився він пречудово. Як лев, їй-богу.

– Облиш його, – сказала Александра, відпихаючи Вуді обома руками.

Вуді покинув хлоп’ягу, що стогнав від болю, й трійця хутенько вшилася, не чекаючи, поки їх віддухопелять.

Піаніст скінчив останню композицію, й розпорядник оголосив у гучномовець:

– Александра Невіль. Просимо Александру на сцену.

Александра пополотніла і завмерла.

– Хто з вас такий дурень, що утнув оце? – запитала вона.

– Я. Хотів зробити тобі приємність, – відказав я.

– Зробити приємність? Ти з глузду з’їхав, Маркусе?

Її очі наповнилися слізьми. Вона глянула на кожного з нас і сказала:

– Чому ви поводитеся мов телепні? Чому ви все зіпсували? Ось ти, Гіллелю, чому корчив із себе вчену мавпу? Ти набагато кращий, коли залишаєшся сам собою. А ти, Вуді, чому встряєш не в своє діло? Гадаєш, я сама не можу себе захистити? Тобі кортить нападати на хлопців, які не вчинили тобі нічого лихого? А тобі, Маркусе, вже пора облишити свої дурнуваті ідеї. Нащо ти оце утнув? Щоб принизити мене? Що ж, тобі це вдалося.

Вона заплакала і вибігла з бару. Я подався за нею й уже надворі вхопив за руку.

– Я зробив це, – сказав я, – бо та Александра, яку я знав, ніколи не втекла б із бару – вона вийшла б на сцену і зачарувала співом усіх присутніх. Знаєш, добре, що я знову зустрів тебе, адже тепер збагнув, що не кохаю тебе. Дівчина, яку я знав, дарувала мені мрію.

Я вдав, ніби повертаюся до бару.

– Я покинула музику! – вигукнула вона, обливаючись сльозами.

– А чому це? Адже музика для тебе все!

– Бо ніхто в мене не вірить.

– Я в тебе вірю, я!

Вона втерла сльози. Голос її тремтів.

– Це твої проблеми, Маркусе! Ти перебуваєш у полоні мрій. А життя – це не мрії!

– Життя одне, Александро! Однісіньке, коротке! Невже ти так і не зважишся втілити твої мрії, а скнітимеш у тому убогому університеті? Мрій, мрій про великі звершення! Втілюються лише великі мрії. А інші змиває дощ і без сліду звіває вітер.

Вона востаннє розгублено глянула на мене своїми великими очима, а потім обернулася й зникла у темряві. Я востаннє чимдуж загорлав їй услід: «Я знаю, що ще побачу тебе на сцені, Александро! Я вірю в тебе!» Та відповіло мені лише відлуння. Вона зникла.

Я повернувся в бар і побачив, що там панує сум’яття. Почув галас: допіру спалахнула бійка. Ті три хлопці привели з собою ще трьох розбишак, щоб розібратися з Вуді. Я побачив, що двох моїх братів оточили шестеро нападників, і кинувся на поміч. Загорлав несамовито: «Ватагу Ґольдманів не перемогти! Ватагу Ґольдманів не перемогти!» Билися ми хоробро.

Ми з Вуді відразу відлупцювали чотирьох. Він був дужий, мов бугай, а я був непоганим боксером. Ще двоє місили Гіллеля, та ми плигнули на них і гамселили, аж вони нарешті чкурнули відтіля, покинувши друзяк, що корчилися від болю на підлозі. Вдалині заквилили сирени. «Поліція! Поліція!» – зарепетував хтось. Певне, бармен викликав. Ми кинулися навтьоки. Гнали в темряві, мов навіжені. Мчали і мчали вулицями Іст-Гемптона, поки опинилися в безпеці. Потім поставали, зігнувшись удвоє й насилу зводячи дух, і перезирнулися: билися ми не з розбишаками, а, мабуть, самі з собою. Ясно було, що ті почуття, які викликала в нас Александра, з братів зробили нас ворогами.

– Треба укласти угоду, – сказав Гіллель.

Ми відразу збагнули, про що йдеться.

І в тій нічній темряві ми подали одне одному руки і присягнулися, що в ім’я нашої дружби ніколи не будемо суперниками й відмовляємося всі від Александри.

*

Минуло п’ятнадцять років, та присяга Ватаги Ґольдманів і досі лунала мені у вухах. Я довго мовчав, лежачи під наметом дому мого дядечка в Коконат Ґров, а потім сказав:

– Ми уклали угоду, Александро. Отого останнього літа в Гемптоні Вуді, Гіллель і я склали присягу.

– Маркусе, ти почнеш жити по-справжньому, коли перестанеш порпатися в минулому.

Запало мовчання. Потім вона прошепотіла:

– А може, це недарма, Маркусе? Може, не випадково ми знову зустрілися?

Усьому є початок, і всьому є кінець, а книги часто розпочинаються з кінця.

Хтозна, коли згорнулася книга нашого дитинства: тоді, коли ми скінчили ліцей, чи ще за рік до того, наприкінці липня 1997 року, коли добігали краю вакації в Гемптоні, впродовж яких зійшла нанівець наша дружба і клятви на вічну вірність, тому що ми стали дорослі.

Частина друга

Книга про запропаще братерство

(1998–2001) 

22

Якби ви зазирнули до Медісонського університету десь у проміжку від 2000-го до 2010 року, то, звісно ж, побачили б, що його футбольний стадіон впродовж того десятиріччя носив ім’я Сола Ґольдмана.

Той університет завжди асоціювався в мене з величчю Ґольдманів. Тим-то і не зрозумів я, чому дядечко Сол зателефонував мені в Нью-Йорк наприкінці серпня 2011 року і попросив про те, що він назвав неоціненною послугою: він хотів, щоб я був присутній на церемонії усунення його імені на фасаді стадіону, про що йому сповістили напередодні. Сталося це за три місяці до його смерті й за півроку до того, як я знову зустрів Александру.

Натоді я ще нічого про те не знав. Останнім часом він якось дивно поводився. Проте я й не підозрював, що він доживав останні місяці свого життя.

– Чому ти так хочеш, щоб я це побачив? – запитав я в дядечка.

– Тобі ж тільки годину їхати з Нью-Йорка…

– Таж річ не в цьому, дядечку Соле. Я не розумію, чому ти надаєш цьому такого значення?

– Зроби це, прошу тебе, та й годі.

Ніколи я не міг відмовити йому, тому погодився. Дядечко Сол усе влаштував, тож, коли я приїхав, ректор уже чекав на мене на паркувальному майданчику університету. «Для мене велика честь зустрічати вас, пане Ґольдмане, – сказав він. – Я й не знав, що Сол ваш дядько. Не турбуйтеся, ми чекали на вас, як і просив пан Ґольдман».

Він урочисто пішов уперед, провадячи мене до входу на стадіон, де в бетоні сяяли сталеві літери, що славили мого дядечка:

СТАДІОН СОЛА ҐОЛЬДМАНА

Робітники в кошику, прикріпленому до стріли автокрана, дбайливо відгвинчували кожну літеру, і ті літери з брязкотом падали додолу.

ТАДІОН СОЛА ҐОЛЬДМАНА

          СОЛА ҐОЛЬДМАНА

            ОЛА ҐОЛЬДМАНА

                   ОЛЬДМАНА

Потім робітники почали кріпити на голу стіну світляний напис, що славив виробника курячих котлет, який віднині фінансуватиме стадіон упродовж найближчих десяти років.

– Отак, – сказав мені ректор. – Ще раз подякуйте вашому дядькові од імені університету, це був щедрий жест із його боку.

– Неодмінно.

Ректор уже хотів було піти, та я перепинив його. Одне запитання не давало мені спокою.

– Чому він це зробив? – запитав я.

Ректор обернувся.

– Що саме?

– Чому мій дядечко десять років фінансував стадіон?

– Бо він щедрий.

– Тут щось інше. Він щедрий, та ніколи не виставляв себе отак.

Ректор звів плечима.

– Не знаю. У нього треба запитати.

– А скільки він заплатив?

– Це конфіденційна інформація, пане Ґольдмане.

– І все ж таки…

Він повагався, потім сказав:

– Шість мільйонів доларів.

Я й рота роззявив.

– Мій дядечко заплатив шість мільйонів доларів за те, щоб ім’я його видніло над цим стадіоном десять років?

– Авжеж. Звісно, його ім’я значитиметься на стіні в переліку меценатів, коло входу до адміністративного корпусу. І він безоплатно отримуватиме університетську газету.

Якусь мить я дивився на світляне зображення всміхненої курки, що його саме монтували над стадіоном. Так, свого часу мій дядечко був досить заможним чоловіком, та мені важко уявити, щоб він мав змогу отак простісінько вивалити університетові шість мільйонів доларів, якщо тільки в нього не було якихось невідомих джерел прибутку. Звідки ж він вискіпав такі грубі гроші?

Я зателефонував йому, прийшовши на паркувальний майданчик.

– Що ж, дядечку Соле, готово.

– Як воно все сталося?

– Вони відгвинтили літери, а замість них почепили напис.