Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

Annotation

«Книга Балтиморів» – родинна сага з детективним сюжетом, історією великої любові і Драми. Це психологічний роман, у якому відомий письменник Маркус Ґольдман (герой бестселера Жоеля Діккера «Правда про справу Гаррі Квеберта») розгадує таємниці трьох поколінь своєї родини і пише нову книжку. Розв'язка історії Балтиморських і Монклерівських Ґольдманів відома – жахлива Драма, що зруйнувала не одне життя. Проте, чим вона була – випадковим поворотом долі чи логічним фіналом низки секретів, протистоянь, незреалізованих амбіцій, конкуренції та боротьби за визнання і любов, які десятиліттями приховувалися в сім'ї Ґольдманів? І чи було кохання Маркусового життя, яке він знову зустрів через вісім років після трагедії, кульмінацією в цій Драмі чи другорядним тлом?

Жоель Діккер

Пролог

Частина перша

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

Частина друга

22

23

24

25

26

27

28

Частина третя

29

30

31

32

33

34

35

36

Частина четверта

37

38

39

40

41

42

43

44

Частина п’ята

45

46

47

48

49

50

51

52

Епілог

Інформація видавця

Про автора

notes

1

2

3

4

5

6

7

Жоель Діккер

Книга Балтиморів

Його пам'яті

Пролог

Неділя, 24 жовтня 2004 року

За місяць до Драми

Завтра мого двоюрідного брата Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там найближчі п’ять років свого життя.

Дорогою з балтиморського аеропорту до Оук-Парку, де спливло моє дитинство і де ми з ним проведемо останній його день на волі, мені уявляється, як він заходить у браму чималенького виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.

Цілий день сидимо ми в домі мого дядечка Сола, де були колись такі щасливі. З нами Гіллель і Александра, й на декілька годин ми знову стаємо бравою четвіркою минулої пори. Тоді мені й на думку не спадає, що означатиме той день у житті кожного з нас.

За два дні мені телефонує дядечко Сол.

– Маркусе? Це дядько Сол.

– Добридень, дядечку Соле. Як твоє…

Він не дає мені закінчити.

– Слухай мене уважно, Маркусе. Негайно приїжджай до Балтимора. Не питай ні про що. Сталося дещо серйозне.

У слухавці залунали гудки. Спершу я гадаю, що розмова урвалася, й одразу передзвонюю, та він не відповідає. Телефоную знову і знову, аж він бере слухавку і каже тільки одне:

– Приїжджай до Балтимора.

І знову гудки.

Якщо вам трапиться ця книга, прочитайте її, будь ласка. Я хочу, щоб хтось знав історію балтиморських Ґольдманів

Частина перша

Книга про втрачену юність

(1989–1997)

1

Я – письменник.

Так прозивають мене всі. Друзі, батьки, рідня й навіть незнайомці; мене впізнають у громадських місцях і питають: «Ви часом не той письменник, що ото…» Я письменник, і цим усе сказано.

Люди думають собі, що як ти письменник, то життя твоє безтурботне. Днями один мій приятель поскаржився, що йому далеко їздити на роботу, і заявив: «Тобі воно анідесь, ти вранці встав собі з ліжка, сів за столом і пишеш на здоров’я. Та й годі». Я промовчав; нелегко усвідомлювати, що твоя праця видається всім цілковитим ледачкуванням. Люди думають, що ти гуляєш, а ти гаруєш мов чорний віл, причому якраз тоді, коли на позір нічого не робиш.

Писати книжку – це наче відкрити літній табір. У твоє самотнє мирне життя раптом без попередження вдирається цілісінька юрба галасливих персонажів і все перевертає догори коренем. Приїздять удосвіта, вилазять із величезного автобуса, галасують, ладнаючись зіграти свої ролі. І нікуди ти не подінешся: доведеться піклуватися про них, годувати, давати їм помешкання. Ти за все відповідаєш. Ти ж бо письменник.

Ця історія розпочалася у лютому 2012 року; я збирався писати новий роман і подався з Нью-Йорка до Бока-Ратона, що у Флориді, в свій новий дім. Придбав я його три місяці тому, продавши права на екранізацію нової книжки, і тепер подався туди вперше, якщо не брати до уваги коротких візитів у грудні та січні, коли завозив туди меблі. Дім був просторий, з панорамними вікнами, і стояв він біля озера, довкола якого полюбляли гуляти місцеві мешканці. У цьому зеленому й дуже затишному районі жили переважно заможні пенсіонери, тому серед них я скидався на білу ворону. Я був удвічі молодший, але місцина припала до вподоби саме тим цілковитим спокоєм. Отакий куточок і потрібен був мені, щоб писати.

На відміну від попередніх коротких візитів, тепер я нікуди не поспішав і подався до Флориди автівкою. Шлях у тисячу двісті миль нітрохи не лякав мене: останніми роками частенько мандрував із Нью-Йорка відвідати дядечка, Сола Ґольдмана, який після Драми, що спіткала його родину, оселився у передмісті Маямі. Шлях той я знав як свої п’ять пальців.

Виїхавши із засніженого Нью-Йорка, де ртутний стовпчик термометра показував мінус десять градусів, я за два дні опинився в теплих зимових тропіках Бока-Ратона. Коли понад осяяним сонцем шосе замигтіли звичні пальми, я мимохідь пригадав дядечка Сола. Мені дуже його бракувало. Усвідомив я це, коли мало не проскочив поворот на Бока-Ратон: мені кортіло прямувати далі, щоб побачитися з ним у Маямі. Подумав навіть, що минулого разу я приїздив не так задля того, щоб привезти меблі, як на те, щоб наново звикнути до Флориди. Без нього в ній було все не таке.

Найближчим моїм сусідою в Бока-Ратоні був симпатичний сімдесятирічний дідок Леонард Горовіц, в минулому чільний фахівець із конституційного права у Гарварді; він збував у Флориді кожну зиму і, щоб мати якесь діло після смерті дружини, писав книжку, проте ніяк не міг її розпочати. Запізналися ми того дня, коли я придбав дім. Він одразу прийшов до мене з цілим пакованням пивних бляшанок і привітав із приїздом; ми відразу знайшли спільну мову. Відтоді це стало в нього за звичку, і він приходив щоразу, як я приїздив. Незабаром ми заприятелювали.

Він цінував моє товариство і, здається, радів, що я поживу тут трохи. Я сказав, що збираюся писати черговий роман, і він одразу ж заговорив про свій. Він всеньку душу в нього вкладав, та сюжет ніяк не рухався з місця. Весь час носив він із собою грубий зошит на пружині, де на палітурці написав фломастером «Зошит № 1», що мало означати, ніби є ще якісь зошити. Він завжди сидів над тим зошитом з самісінького ранку то на терасі свого дому, то за кухонним столом; часом я заставав його за тим ділом десь навіть у кав’ярні в середмісті. А ось він, навпаки, бачив, що я гуляю, купаюся в озері, йду на пляж або побігати. Вечорами він дзвонив у двері й приносив свіже пиво. Ми смакували його в мене на терасі, на тлі чудесного озера та пальм, що золотіли у промінні вечірнього сонця, грали в шахи і слухали музику. Походивши і не зводячи очей із шахівниці, він завжди питав у мене про те саме:

– То що, Маркусе, як там ваша книжина?

– Помаленьку, Лео, помаленьку.

Отак минули два тижні, аж якось увечері, збираючись з’їсти мою туру, він раптом забрав руку і з несподіваною досадою запитав:

– Нащо ви оце приїхали сюди, хіба не роман писати?

– Авжеж, роман, а що?

– А те, що ви й за холодну воду не беретеся, і це нервує мене.

– Чому ви гадаєте, ніби я й за холодну воду не беруся?

– А хіба я не бачу? Ви цілісінькі дні мрієте, ходите на пробіжки або дивитеся, як хмари пливуть у небі. Мені сімдесят вісім років, це я повинен відпочивати, а ви повинні гарувати!

– А що вас нервує, Лео? Моя книжка чи ваша?

Я влучив простісінько в ціль. Він злагіднів.

– Та я хочу збагнути, як це воно у вас виходить. Мій роман не рухається. Ото мені й цікаво, як ви працюєте.

– Сідаю отут на терасі та й думаю. Це нелегка праця, повірте мені. А ви пишете задля того, щоб дати поживу розуму. Це зовсім інша річ.

Він посунув уперед коня й оголосив мені шах.

– Може, підкажете мені хороший сюжет для роману?

– Це неможливо.

– Чому?

– Ви мусите самі його придумати.

– То бодай не пишіть нічого про Бока-Ратон, прошу вас. Бракує тільки, щоб усі ваші читачі поприїжджали сюди подивитися на ваш дім.

Я всміхнувся.

– Не треба шукати сюжет, Лео. Він сам виникне. Сюжет – це якась подія, й статися вона може кожної миті.

Хіба міг я уявити, що саме тоді, коли я це казав, все так і станеться? Я помітив на березі озера силует пса. Він гасав туди й сюди, водячи носом у траві, чималенький, але сухорлявий, з гострими вухами. Людей поблизу видно не було.

– А пес наче сам тут бігає, – сказав я.

Горовіц звів голову, зиркнув на собаку і сказав:

– У нас тут нема безпритульних псів.

– Я не сказав, що він безпритульний. Я сказав, що він сам гуляє.

Псів я страшенно люблю. Я підвівся, склав долоні човником і свиснув, гукаючи пса. Той наставив вуха. Я свиснув ще раз, і він підбіг до нас.

– Ви з глузду з’їхали, – буркнув Лео, – хто вам сказав, що він не скажений? Ходіть.

– Ніхто, – неуважно відказав я й посунув туру.

За таке нахабство Горовіц з’їв у мене ферзя.

Пес підбіг до тераси. Я опустився перед ним навпочіпки. То був чималий самець, з темною шерстю, чорним писком і довгими тюленячими вусами. Він притулив до мене голову, і я погладив його. Вигляд у нього був лагідний і мирний. Я відчув, що поміж нами відразу запанувала приязнь, то було наче любов з першого погляду, хто знає псів, той зрозуміє мене. Нашийника він не мав, тож дізнатися, кому належить, було неможливо.

– Ви вже бачили тут цього пса? – запитав я Лео.

– Жодного разу.

Обнишпоривши терасу, собака побіг униз і помчав між кущами та пальмами, не давши мені затримати його.

– Здається, він знає ці місця, – сказав Горовіц. – Певне, сусідський.

Того вечора було душно. Коли вже добряче смеркло і Лео зібрався йти додому, небо насупилося. Незабаром вибухнула шалена гроза, над озером сяйнули блискавиці, а потім хмари неначе репнули і вперіщила злива. Десь опівночі я читав у вітальні, аж почув, як на терасі щось задзяволило. Пішов поглянути, що там коїться, й крізь засклені двері побачив того пса; він геть намок і мав жалюгідний вигляд. Я відчинив двері, й собака прослизнув до хати. Потім благально глянув мені у вічі.

– Гаразд, – сказав я, – залишайся.

Дав йому їсти і налляв води, поставивши замість мисок дві каструлі, сів поруч і витер пса великим рушником, а потім ми дивилися, як злива потоком струмує по шибах.

Переночував він у мене. Прокинувшись уранці, я побачив, що пес спокійно спить собі на кахляній долівці у кухні. Я зробив мотузяний поводок, що, втім, було зайве, бо пес і так слухняно ішов за мною, і ми подалися шукати його господаря.

Лео пив каву в себе на ґанку, перед ним лежав «Зошит № 1», розгорнутий на безнадійно чистій сторінці.

– Чого ви ото морочитеся з тим псом, Маркусе? – поспитався він, побачивши, як я підсаджую пса у багажник.

– Він уночі прибився до мене на терасу. Була гроза, то я пустив його до хати. Мабуть, він загубився.

– То куди ви зібралися?

– До супермаркету. Повішу там оголошення.

– Бачу, працювати вам не хочеться.

– А я оце якраз і працюю.

– То не перетрудіться, друже.

– Постараюся.

Повісивши оголошення в двох найближчих супермаркетах, я пройшов із псом головною вулицею Бока-Ратона, сподіваючись, що хтось упізнає його, проте марно. Потім заглянув до поліційної дільниці, де мене послали у ветлікарню.

Часом у псів є чипи, за якими можна знайти їхніх власників. У цього чипа не було, тому ветеринар нічим не зміг мені зарадити. Запропонував було віддати пса у притулок, та я відмовився й попрямував додому зі своїм новим приятелем; попри те, що був це чималий собака, поводився він напрочуд мирно і слухняно.

Лео чекав мене на ґанку. Угледівши нас, він побіг, вимахуючи допіру видрукуваними сторінками. Нещодавно він відкрив для себе магію пошуку в Google й весь час набирав запитання, що спадали йому на думку. На такого науковця, яким він був у минулому, ті алгоритми справляли незабутнє враження, адже раніше йому доводилося годинами сидіти в бібліотеках, шукаючи потрібну інформацію.

– Я оце провів невеличке дослідження, – сказав він таким тоном, наче розкрив щойно справу про вбивство Кеннеді, а потім простягнув з десяток сторінок, певне, доведеться незабаром міняти йому картридж у принтері.

– І що ж ви з’ясували, пане професоре?

– Собаки завжди повертаються. Декотрі пробігають тисячі миль, щоб дістатися додому.

– То що ви мені порадите?

Лео зробив мудре лице.

– Ідіть за псом, а не ведіть його за собою. Він знає, куди йти, а ви ні.

Що ж, мій сусіда мав рацію. Я вирішив відпустити пса і дати йому змогу прямувати, куди заманеться. Він побіг спершу до озера, потім подався пішохідною доріжкою. Ми перетнули майданчик для гольфа й опинилися в житловому кварталі, де я ніколи досі не бував, на березі вузької затоки. Пес попрямував дорогою, двічі звернув праворуч і зупинився перед брамою розкішного будинку. Потім сів і загавкав.

Я натиснув кнопку переговорного пристрою. Відповів жіночий голос, і я сказав, що знайшов їхнього пса. Хвіртка прочинилася, й пес побіг до хати, вочевидь зрадівши, що дістався додому.

Я увійшов за ним. На ґанок вийшла жінка, і пес почав радісно плигати коло неї. Я почув, як вона назвала його Дюком. Обоє страшенно тішилися, поки я йшов до них. Потім вона звела голову, і я аж остовпів.

– Александра? – пробурмотів урешті.

– Маркус?

Як і я, вона очам своїм не вірила.

Ми вперше зустрілися за вісім років після Драми, що нас розлучила. Вона широко розплющила очі.

– Маркусе, це ти? – майже вигукнула вона.

Я стояв наче вкопаний.

Вона побігла до мене.

Охоплена непідробною ніжністю, взяла моє обличчя в долоні, наче, як і я, не вірила в реальність того, що відбувалося, і хотіла упевнитися в цім. А я й слова не міг промовити.

– Маркусе, – сказала вона, – повірити не можу, що це ти!

*

Якщо ви живете не в печері, то, певне, чули про Александру Невіль, найуславленішу співачку й музúку останніх років. Вона була тим ідолом, якого вже давно чекала нація, ця жінка вивела музичну індустрію з глухого кута. Три її альбоми розійшлися накладом у двадцять мільйонів примірників, упродовж останніх двох років вона була в переліку айвпливовіших особистостей, яких визначив ілюстрований часопис «Тайм», а її статок оцінювали в сто п’ятдесят мільйонів доларів. Публіка її обожнювала, критики вихваляли. Молодь любила її, старші люди теж. Любили її всі, аж мені здавалося, ніби Америка тільки те й робила, що захоплено і несамовито скандувала чотири склади того імені – А-лек-сан-дра.

Жила вона з канадським хокеїстом Кевіном Лежандром, який саме вийшов із хати.

– Ви знайшли Дюка! Ми ще з учора його шукаємо! Алекс так засмутилася. Дякуємо!

Він простягнув мені руку, щоб поздоровкатися. Я побачив, як напнулися його м’язи, коли він стиснув мої пальці. Про Кевіна я знав тільки з таблоїдів, де без угаву коментували його стосунки з Александрою. Він був просто-таки безсоромно красивий, ще дужче ніж на світлинах. Кевін зацікавлено глянув на мене і запитав:

– Я вас десь бачив?

– Мене звати Маркус, Маркус Ґольдман.

– Письменник, так?

– Атож.

– Я читав останню вашу книжку. Александра порадила, їй страшенно подобається все, що ви пишете.

Я повірити не міг, у якій ситуації опинився. Щойно я знову побачився з Александрою, до того ж у домі її нареченого. Кевін, звісно, не розумів, що діється, тож запропонував мені пообідати з ними, і я охоче погодився.

Ми засмажили м’яса на величезному барбекю, що стояло на терасі. Я не стежив за розвитком Кевінової кар’єри і вважав, що він і досі захисник у команді «Нешвілл Предаторз», а з’ясувалося, що його перекупили у «Флорида Пантерз» під час останнього трансферу. То був його дім. Віднедавна він мешкав у Бока-Ратоні, й Александра приїхала сюди, скориставшись перервою поміж записами нового диску.

Про те, що ми знайомі, Кевін уторопав аж наприкінці обіду.

– То ти з Нью-Йорка? – поспитався він у мене.

– Так, я жив там.

– А чого тебе занесло до Флориди?

– Я вже кілька років приїжджаю сюди. У Коконат Ґрові мешкав мій дядько, то я його перевідував. А тепер придбав дім неподалік, у Бока-Ратоні. Хотілося знайти спокійне місце, щоб писати.

– Як твій дядечко? – спитала Александра. – Я й не знала, що він виїхав з Балтимора.

Я ухилився од відповіді й тільки сказав:

– Він покинув Балтимор після Драми.

Сам того не зауваживши, Кевін націлив на нас виделку.

– То це мені здається, чи ви і справді давно знайомі? – спитався він.

– Я мешкала кілька років у Балтиморі, – пояснила Александра.

– А моя рідня мешкала в Нью-Йорку, – підхопив я. – Дядечко зі своєю жінкою й моїми двоюрідними братами. У тому самому кварталі, що й Александра з родиною.

Александра не стала вдаватися в подробиці, й ми поміняли тему. Після обіду вона запропонувала відвезти мене додому, адже я прийшов пішки. Опинившись із нею в автомобілі, відчув, що ми обоє зніяковіли.

– Треба ж таке, щоб твій пес прибився до мене… – врешті озвався я.

– Він частенько тікає, – відказала вона.

Мені закортіло недоречно пожартувати.

– Мабуть, Кевін йому не до душі.

– Не починай, Маркусе, – гостро відтяла вона.

– Не будь такою, Алекс…

– Якою це?

– Ти розумієш, про що я кажу.

Вона загальмувала просто посеред шляху і глянула мені у вічі.

– Маркусе, чому ти так учинив зі мною?

Я насилу витерпів той погляд.

– Ти покинув мене! – вигукнула вона.

– Мені дуже шкода. Але на те були причини.

– Причини? Не було жодної причини, щоб отак собі зникнути!

– Александро, вони… вони померли!

– То це моя вина, так?

– Ні, – відказав я знічено. – Мені шкода. Дуже шкода. Вибач за все.

Запало гнітюче мовчання. Надалі я тільки казав, куди звертати. Коли ми опинилися коло моєї домівки, вона мовила:

– Спасибі за Дюка.

– Я ще раз охоче побачився б із тобою.

– Гадаю, нехай краще все залишиться, як є. Не приходь, Маркусе.

– До Кевіна?

– У моє життя. Не приходь більше в моє життя, прошу тебе.

І вона поїхала.

До хати мені не хотілося заходити. Я понишпорив у кишені, взяв ключі від авто і вирішив трохи прокататися. Подався до Маямі, проїхав усеньке місто і, сам того не помітивши, опинився в тихому кварталі Коконат Ґров, коло дядькового дому. Надворі було тепло, тож я вийшов з авто. Притулився до капота і довго дивився на той дім. Враження було таке, наче дядько тут, наче я й досі відчуваю його присутність. Мені кортіло знову побачити його, і був лише один спосіб зробити це. Написати про нього.

*

Сол Ґольдман був братом мого батька. До Драми, до тієї події, що про неї я хочу вам розповісти, він, як казали мої дідусь із бабусею, був «дуже великим чоловіком». Очолював найповажнішу юридичну контору в Балтиморі й, завдяки своєму досвідові, провадив найгучніші справи в усьому Меріленді. Справа Домініка Пернеля – то він. Місто Балтимор проти Морріса – теж він. Справа про незаконні оборудки «Сандріджа» – так само його робота. У Балтиморі його знали всі. Він з’являвся на сторінках газет, на телебаченні й, пам’ятаю, як мене тоді все це вражало. Побрався він зі своєю юнацькою любов’ю, що стала для мене зватися Тітонькою Анітою. Для мене, дитини, вона була найвродливішою жінкою і найдобрішою матінкою на світі. Працювала провідним лікарем онкологічного центру лікарні Джона Гопкінса. З їхнім сином, Гіллелем, добрим і надзвичайно обдарованим хлопчиною, що був тільки на кілька місяців молодший від мене, ми були майже як рідні брати.

З цими людьми провів я найкращі роки мого дитинства, і ще довго по тому сама згадка про їхнє ім’я переповнювала мене гордістю й щастям. З-поміж усіх родин, яких я тоді знав, з-поміж усіх людей, яких мені доводилося бачити, вони видавалися мені найліпшими – і найщасливішими, й найудатнішими, і найамбітнішими, й найповажнішими. І довго по тому життя тільки підтверджувало ці висновки. То були люди іншого польоту. Я просто-таки зачарований був тією легкістю, з якою вони йшли життям, мене засліплювало їхнє сяйво, вражала їхня заможність. Я захоплювався їхніми манерами, їхніми речами та їхнім становищем у суспільстві. Мене вражав їхній величезний дім, розкішні автомобілі, літній будинок у Гемптоні, апартаменти в Маямі, їхні щорічні березневі вакації у Вістлері, Британська Колумбія, де вони каталися на лижах. Я був у захваті від їхньої доброти до мене. Від їхньої пречудової переваги, що спонукала мене захоплюватися ними. Вони не викликали заздрощів: незрівнянним не можна заздрити. Здається, самісінький Господь опікувався ними. Я довго вірив, що з ними нічого не станеться. Вірив, що житимуть вони вічно.

2

Наступного дня після зустрічі з Александрою я цілісінький день сидів у кабінеті. Хіба що вдосвіта, як стояла прохолода, подався до озера, щоб побігати трохи.

Ще не знаючи, що робитиму з цим далі, вирішив собі записати найважливіші події з історії Балтиморських Ґольдманів. Почав малювати генеалогічне дерево нашого роду, а потім збагнув, що треба додавати туди пояснення, надто ж у тому, що стосувалося походження Вуді. Дерево незабаром обросло цілісіньким гаєм приміток, які я робив на полях, тож незабаром вирішив, що задля ясності треба було б усе попереписувати на картки. Переді мною лежала світлина, яку знайшов два роки тому дядько Сол. На ній був я, молодший на сімнадцять років, а поруч усі, кого я любив: мої двоюрідні брати Гіллель і Вуді, а також Александра. Вона послала копію світлини кожному з нас, і на звороті написала:

Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ.

Натоді їй було сімнадцять років, а моїм двоюрідним братам і мені по п’ятнадцять. Уже тоді вирізнялася вона всіма тими чеснотами, за які полюбили її мільйони людей, та ми не сварилися за неї. Дивлячись на ту світлину, я знову поринув у роки нашої далекої юності, коли ще не втратив моїх братів, коли ще не став новою зіркою американської літератури, а головне, коли Александра Невіль ще не зробилася тією знаменитістю, якою вона є сьогодні. Коли вся Америка ще не закохалася в її особистість, у її пісні, коли її альбоми ще не вражали до нестями мільйони шанувальників. Коли ще не їздила вона в турне, коли ще не стала улюбленицею, на яку так довго чекала Америка.

Надвечір Лео, як водиться, знову подзвонив у мої двері.

– Маркусе, у вас усе гаразд? Од вас нічого не чути з учорашнього вечора. Ви знайшли господарів того псиська?

– Авжеж. Він належить другові дівчини, яку я колись кохав.

Лео страшенно здивувався.

– Тісний цей світ, – сказав він. – І як її звати?

– Ви не повірите. Александра Невіль.

– Співачка?

– Еге ж.

– То ви з нею знайомі?

Я пошукав світлину і простягнув йому.

– Оце вона? – тицьнув пальцем Лео.

– Атож. За тієї пори, коли ми були юні й щасливі.

– А це що за хлопці?

– Мої балтиморські брати і я.

– Та й що з ними сталося?

– Ох, це довга історія…

Того вечора ми з Лео до самісінької ночі грали в шахи. Добре, що він розважив мене: кілька годин я й не думав про

Александру. Страшенно збурила мене зустріч із нею. За усі ці роки я так і не зміг її забути.

Наступного дня я не втерпів і знову подався до будинку Кевіна Лежандра. Хтозна, на що я сподівався. Мабуть, зустріти її. Ще раз побалакати з нею. Та якби вона побачила мене, то розгнівалася б. Отож зупинився я на паралельній вулиці, аж помітив, що живопліт раптом загойдався. Придивившись уважніше, побачив того собацюру Дюка, який саме виліз із кущів. Я вийшов з авто і тихенько погукав його. Він добре пам’ятав мене і прибіг, щоб його погладили. Раптом у мене виникла непогана думка, і я не зміг її відігнати. А ну ж бо Дюк допоможе мені наново зав’язати стосунки з Александрою? Я відчинив багажник, і собака слухняно поліз туди. А певно, він же мені довіряв. Я швиденько рушив з місця й поїхав додому. Пес добре орієнтувався в будинку. Я сів у кабінеті, а собака ліг коло мене і, поки я переймався історією Балтиморських Ґольдманів, був єдиним моїм товариством.

*

Їх прозивали «Балтиморськими Ґольдманами», а нас, моїх батьків і мене, «Монклерськими Ґольдманами», ми ж бо мешкали в Монклері, штат Нью-Джерсі. З часом ті наймення скоротилися, і їх почали прозивати Балтиморами, а нас Монклерами. Вигадали їх дідусь і бабця Ґольдмани, які задля ясності поділили нас за географічними ознаками. Коли ми збиралися до них у Флориду на зимові свята, вони могли, наприклад, сказати, що «Балтимори приїздять у суботу, а Монклери в неділю». Спершу воно, звісно, давало змогу називати нас лагідними прізвиськами, та згодом стало способом означити перевагу Балтиморських Ґольдманів навіть у межах нашого клану. Факти свідчили самі за себе. Балтимор був адвокат, дружина його лікарка, а їхній син навчався в найліпшій приватній школі міста. Що ж до Монклерів, то мій батько був інженер, мати – продавчиня в місцевій крамниці нью-йоркського бренду розкішного одягу, а я простий учень міської школи.

Інтонації, з якими старі Ґольдмани вимовляли ті родинні прізвиська, врешті всотали в себе всі високі почуття, що їх вони зазнавали до племені Балтиморів: слово «Балтимори» золотом спливало в них на язиці, а «Монклери» вони вимовляли так, наче жабу випльовували. Балтиморів хвалили, Монклерів ганили. Телевізор виходив з ладу, бо його поламав я, хліб був несвіжий, бо його купив мій батько. Булочки, які привозив дядько Сол, були завжди розкішні, а телевізор працював, бо полагодив його, звісно ж, Гіллель. Навіть в однакових ситуаціях не мали ми рівності: якщо хтось із-поміж нас запізнювався на вечерю, то казали, що сердешні Балтимори напевне застрягли у корках. А якщо запізнювалися Монклери, то дідусь із бабцею казали, що вони завжди так роблять, нічого дивного, мовляв. У всіх випадках Балтимори були утіленням найкращого, а Монклери могли б і ліпше поводитися. Найвишуканіша ікра, яку привозили Монклери, не варта була й жмені гнилої капусти від Балтиморів. Коли у крамниці чи в ресторані ми зустрічали знайомих діда й баби, то бабця казала: «Оце мій син Сол, відомий адвокат. А це його дружина Аніта, провідний лікар у центрі Джона Гопкінса, і їхній син Гіллель, юний геній». Кожному Балтиморові тиснули долоню й поштиво вклонялися. Продовжуючи свій монолог, бабця недбало тицяла пальцем на нас із батьком. «А це родина мого молодшого сина». І нам кивали головою, як ото дякують водієві чи хатній прибиральниці.

Тільки в одному упродовж перших років мого дитинства рівні були Балтимори і Монклери – у кількості: обидві наші родини складалися з трьох осіб. Та хоч офіційно Балтиморських Ґольдманів було троє, всі, хто добре їх знали, сказали б, що їх четверо. Адже незабаром моєму двоюрідному братові Гіллелеві, з яким я ділив лиху долю єдиної дитини, неабияк поталанило – життя подарувало йому брата. Внаслідок подій, що про них я ще розповім, у всіх ситуаціях поруч із ним був друг, котрого, якби його не знали, можна було б вважати уявним. Звали його Вудро Фінн чи, як ми його називали, Вуді, й був він був гарніший, вищий, дужчий, усе вмів, на все звертав увагу і завжди перебував поруч, коли у ньому була потреба.

Минуло трохи часу, й Вуді посів у родині Балтиморських Ґольдманів особливе місце, став заразом одним із них і одним із наших, небожем, сином і братом. Його присутність поміж ними була така очевидна, що – найвища ознака його належності до цих людей – як він був відсутній у колі родини, то всі відразу ж питали, де це він подівся. Ґольдмани непокоїлися, коли його не було, його присутність була не просто законною, а й необхідною умовою єдності їхньої родини. Якби хтось запитав про Балтиморських Ґольдманів, то йому відразу ж, не замислюючись, назвали б Вуді. Отак вони знову переграли нас: у матчі Монклерів проти Балтиморів, де завжди була нічия, рахунок тепер став 4:3. Вуді, Гіллель і я були найвірніші друзі на світі. З Вуді минули найкращі мої роки у Балтиморів, від 1990 до 1998 року, то був прегарна пора, хоч у ній і зародилися зерна того, що призвело потім до Драми. Від десяти до вісімнадцяти років ми були цілком нерозлучні, становлячи трійцю, яку прозвали Ватагою Ґольдманів. Ми любили один одного, як люблять мало які брати: ми зміцнили наші стосунки урочистими присягами, змішали нашу кров, поклялися у вірності й у вічній дружбі. Попри те, що сталося потім, я пригадую ті роки, як прекрасну пору, епопею трьох щасливих підлітків у благословенній богом Америці.

Їздити в Балтимор, бути з ними – у цьому я вбачав сенс мого життя. Тільки з ними почувався самим собою. Слава богу, хоч був я в тому віці, коли дітлахи мало подорожують самі, батьки все ж таки відпускали мене в Балтимор на вихідні, щоб я побачився з тими, кого люблю. Для мене то був початок нового життя, а віхами – розклад шкільних вакацій, педагогічні дні й святкування річниці американських героїв.

Щойно наближався День ветеранів, річниця Мартіна Лютера Кінга чи День президента, як мене охоплювала невимовна радість. Я просто місця собі не знаходив. Слава воякам, що полягли за батьківщину, слава нашим чесним і гідним президентам, що дали нам вихідний кожного третього понеділка в лютому!

Щоб вигадати зайвий день, я домігся в батьків дозволу вирушати в дорогу простісінько після школи. Допіру закінчувалися уроки, вихором біг додому і хутко збирав речі. Як валіза була готова, чекав, коли приїде з роботи мама й відвезе мене на вокзал в Ньюарку. Сидів у кріслі біля вхідних дверей, у куртці й черевиках, і тупав ногами з нетерплячки. Щоб згаяти час, розглядав світлини наших родин, що стояли на шафі коло мене. Здавалося, ми такі нікчемні, а вони просто-таки чудові. Слід сказати, що життя моє в Монклері, передмісті Нью-Джерсі, було хороше, спокійне і щасливе, я там і горя не знав. Але наші авто здавалися мені не такими лискучими, наші бесіди не такими цікавими, сонечко не таким яскравим, а повітря не таким чистим.

Потім лунав сигнал маминої автівки. Я вибігав з хати і сідав у її стареньку «хонду сівік». Мама фарбувала нігті або пила каву з картонного стаканчика, їла канапку чи заповнювала податкову декларацію. Часом вона робила все це одночасно. Вона була елегантна, добре вбрана. Гарна мов писанка, пречудовий макіяж. Та, повернувшись із роботи, не знімала з жакета бейдж зі своїм іменем і написом «До ваших послуг», а мені це здавалося страшенно принизливим. Балтиморів обслуговували, а ми були слугами.

Я картав матінку за те, що запізнилася, вона просила в мене вибачення. Я не прощав, і вона ніжно проводила долонькою по моїй чуприні. Цілувала, залишаючи на моїй щоці помаду, і хутенько витирала її хусточкою. Потім відвозила мене на вокзал, і я сідав на вечірній потяг до Балтимора. Дорогою вона казала, що любить мене і що їй мене бракуватиме. Перед тим, як посадити мене у вагон, вона простягала пакет із канапками, які купила там, де й каву, потім брала з мене обіцянку, що я буду «чемним і слухняним хлопчиком». Пригортала до себе, крадькома тицяла в кишеню двадцять доларів і казала: «Я люблю тебе, котику мій». Потім двічі, а то й три чи чотири рази цілувала в щоку. Казала, що одного цілунку замало, хоч, як на мене, і одного було забагато. Згадуючи зараз про те все, я гніваюся на себе, що не давав їй цілувати мене по десять разів. Та й кидав я її частенько, а воно було недобре. І ще за те гніваюся, що не завжди пам’ятав, які недовговічні наші матері, не завжди казав собі: люби свою матінку.