Текст книги "Книга Балтиморів"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

– Два роки тому померла його мати. Це його частка від спадщини.

– Отож ваш син зник із такою сумою грошей одночасно зі своїм другом, якого ми шукаємо. Гадаю, ви розумієте, про що я.

– Нітрохи, пане інспекторе. Мій син може на власний розсуд орудувати своїм часом і своїми грішми. Ми живемо у вільній країні, чи не так?

Гіллель із Вуді були за двадцять миль від Коді, у Вайомінґу. Вони мешкали в невеличкому мотелі, де заплатили готівкою, а господар його не ставив ніяких запитань. Вони не знали, як перетнути кордон із Канадою, боялися, що їх затримають. Але в мотелі принаймні були у безпеці.

Мали невеличку кухню, тож могли готувати їжу й не виходити з дому. Запаслися макаронами і рисом, їх можна було довго зберігати, і вони не псувалися.

Мріяли про Юкон. Оце їх і підтримувало. Уявляли собі хату з колод на березі озера. Довкруги дика природа. Вони зароблятимуть на життя, вряди-годи вибираючись до Вайтгорза, щоб трохи попрацювати в місцевих мешканців, як робили вони тоді, коли були садівниками Ґольдманами.

Я весь час думав про них. Питав себе, де вони зараз. Дивився в небо і думав, що вони теж бачать його. Але звідки? І чому вони нічого не сказали мені про свій намір?

*

16 листопада 2004 року

Уже три тижні вони тікали від поліції. Служба федеральних маршалів шукала й Гіллеля, обвинувативши його в допомозі втікачеві від правосуддя. Та їм пощастило: шукали їх не дуже ретельно. Федеральна поліція переймалася пошуком набагато небезпечніших злочинців, тому на Вуді з Гіллелем скерували дуже обмежені сили. У таких випадках утікачів ловили під час проходження контролю або ж тоді, коли їм бракувало грошей. Та з Вуді й Гіллелем було не так. Вони й носа не показували зі своєї кімнати. У них було чималенько грошей із собою.

– Поки ми нікуди не вилазимо, все буде гаразд, – сказав Гіллель.

Вони не могли сидіти довго в приміщенні. Це була та сама в’язниця. Їм треба було спробувати перейти кордон чи принаймні змінити мотель, щоб ухопити бодай ковток повітря.

Через два дні вони подалися до Монтани.

Краєвиди були приголомшливі. Відчувалося, що Юкон близько. У Бозмені, в штаті Монтана, вони познайомилися з одним чоловіком у барі для мотоциклістів, який по секрету сказав, що за двадцять тисяч доларів може зробити фальшиві документи. Гроші були чималі, та вони погодилися. Фальшиві папери зробили б їх невидимками, а значить, дозволили б їм уціліти.

Чоловік запропонував поїхати до найближчого гаража, щоб сфотографувати їх на документи. Вони подалися туди автомобілем, а він на мотоциклі. Але то була пастка: коли вони вийшли з авто, їх оточив гурт озброєних мотоциклістів. Націлили на них зброю, обшукали і забрали торбину з грішми.

*

19 листопада 2004 року

У них лишилася тисяча доларів, яку Гіллель заховав у внутрішню кишеню куртки. Першу ніч вони пробули в автомобілі на стоянці.

Наступного дня подалися на північ. План їхній провалився. Без грошей вони нікуди не потраплять. Пальне поглинало ті крихти, що в них іще лишилися. Вуді вже ладен був когось пограбувати. Гіллель відрадив його. Їм треба було знайти роботу. Бодай яку-небудь. І не привертати уваги.

Уночі з 20-го на 21 листопада вони спали в автомобілі на паркувальному майданчику в Монтані. О третій ранку їх розбудив стукіт у шибку і сніп яскравого світла. То був поліцейський.

Гіллель звелів Вуді триматися спокійно. Опустив шибку.

– Ви не маєте права ночувати на паркувальному майданчику.

– Вибачте, пане інспекторе, – відказав Гіллель. – Ми зараз поїдемо.

– Залишайтеся в автомобілі. Дайте мені ваші права і документи особи, яка вас супроводжує.

Гіллель побачив, як в очах Вуді промайнула паніка. Він прошепотів, щоб той віддав документи. Простягнув папери поліцейському, і той подався до свого авто, щоб перевірити їх.

– Що будемо робити? – запитав Вуді.

– Зараз я рушу і ми втечемо.

– За п’ять хвилин нас переслідуватиме вся поліція штату. Ми не втечемо.

– А що ти пропонуєш?

Нічого не сказавши на те, Вуді відчинив дверцята і вийшов надвір. Гіллель почув, як поліцейський закричав:

– Поверніться до автомобіля! Негайно сядьте в автомобіль!

Вуді раптом вихопив револьвер і вистрілив. Раз, потім удруге. Кулі прошили лобове скло. Поліціант сховався за автомобілем і вистрілив у відповідь, та Вуді вже був поруч і вистрілив у нього. Перша куля поцілила тому в груди. Вуді вистрілив іще чотири рази. Потім побіг до авто. Гіллель був приголомшений. Він затулив вуха долонями.

– Рушай! – крикнув Вуді. – Рушай!

Гіллель послухався й рвонув із місця, аж шини завищали.

Вони нікого не зустріли. Потім звернули на лісову дорогу і зупинилися лише тоді, як упевнилися, що поміж деревами їх не видно.

Гіллель вискочив з авто.

– Ти геть сказився! – крикнув він. – Що ти оце накоїв, що ти накоїв, о боже!

– Або він, або ми, Гілле! Він або ми!

– Ти вбив людину, Вуді! Ми вбили людину!

– У мене це тільки друге вбивство, – майже цинічно відказав Вуді. – А ти що собі гадав, Гіллелю! Що ми накиваємо п’ятами і все буде гаразд? Мене ж шукають.

– Я й не підозрював, що в тебе зброя.

– Ти забрав би її в мене, якби я тобі сказав.

– А певно. Дай-но її сюди.

– Нізащо. Уяви собі, що тебе з нею зловлять…

– Дай її мені! Я викину. Дай, Вуді, а то наші шляхи тут-таки і розійдуться!

Якусь мить повагавшись, Вуді простягнув йому револьвер. Гіллель зник поміж деревами. Там у долині була річка, і Вуді почув, як Гіллель кинув зброю у воду. Потім повернувся геть блідий.

– Що сталося? – запитав Вуді.

– Наші документи… Вони ж у поліцейського лишилися.

Вуді обхопив голову долонями. Згарячу він геть забув, що треба їх забрати.

– Авто доведеться покинути тут, – сказав Гіллель. – В інспектора були папери й на нього. Тепер підемо пішки.

*

21 листопада 2004 року

Отакі були перші новини.

Цього разу маршал прийшов до дядечка Сола в контору.

– Сьогодні вночі під час проходження звичайного контролю на паркувальному майданчику в Монтані Вудро Фінн застрелив інспектора дорожньої поліції. Камера зафіксувала це. Він був у автомобілі, що зареєстрований на ваше ім’я.

Він показав кадр із відеокамери.

– Цим автомобілем користується Гіллель, – відказав дядечко Сол.

– Це ваше авто, – уточнив маршал.

– Ви хочете сказати, що я був сьогодні вночі в Монтані?

– Я не кажу, що ви були з Вуді, пане Ґольдмане. Водієм авто був ваш син, Гіллель. На місці знайшли його водійське посвідчення. Відтепер він учасник убивства представника охорони правопорядку.

Дядечко Сол зблід і затулив обличчя долонями.

– Що ви хочете від мене, пане інспекторе? – запитав він.

– Цілковитої співпраці. Якщо ви отримаєте бодай якусь звістку, зателефонуйте мені. Бо я муситиму заарештувати вас за сприяння у втечі й убивстві. А докази, як ви бачили, ось.

*

22 листопада 2004 року

Покинувши автомобіль, вони вирушили в дорогу і дісталися до якогось мотелю. Заплатили готівкою, та ще й зверху накинули, щоб господар не вимагав документів. Вони прийняли душ і відпочили. Якийсь чоловік за п’ятдесят доларів завіз їх автомобілем до автобусної станції в Бозмені. Вони придбали квитки на «Ґрейгаунд» до Каспера, штат Вайомінґ.

– А далі що будемо робити? – запитав Вуді.

– Подамося до Денвера і сядемо на автобус до Балтимора.

– А в Балтиморі що?

– Попросимо, щоб тато допоміг нам. Пересидимо кілька днів в Оук-Парку.

– Сусіди нас побачать.

– Ми не виходитимемо з дому. Ніхто й не подумає, що ми там. Урешті тато вивезе нас кудись. До Канади або в Мексику. Він знайде спосіб. Дасть грошей. Тільки він допоможе нам.

– Я боюся, що мене схоплять, Гіллелю. Боюся, що це таки станеться. Вони стратять мене?

– Не турбуйся. Спокійно. Цього не станеться.

За два дні, 24 листопада, вони прибули на автостанцію в Балтиморі. Напередодні Дня подяки. То був день Драми.

*

24 листопада 2004 року, День Драми

На автовокзал у Балтиморі вони приїхали десь опівдні, а потім громадським транспортом дісталися до Оук-Парку.

Купили дві бейсболки і нап’ялили їх на самісінькі очі. Та це була марна пересторога. О тій порі вулиця була порожня, дітлахи в школі, а дорослі на роботі.

Попрямували по Вілловік-роуд. Незабаром вони побачили свій дім. Серця їхні закалатали. Вони були майже вдома. Як зайдуть досередини, то будуть у безпеці. Ось вони вже й перед дверми. Гіллель дістав свій ключ. Відімкнув двері, й обидва ввійшли до хати. Озвалася сигналізація, та Гіллель набрав код на екрані. Дядечка Сола не було. Як завжди, він пішов на роботу.

На вулиці сидів у засідці в автомобілі маршал, який побачив, як Вуді з Гіллелем увійшли до будинку. Він узяв рацію й викликав підмогу.

Вони страшенно зголодніли, тому відразу пішли до кухні.

Зробили сандвічі з тостового хліба з холодною індичкою, сиром і майонезом. Поласували. Повернувшись додому, хлопці заспокоїлися. За два дні в автобусах вони геть зморилися. їм хотілося прийняти душ і відпочити.

Попоївши, вони піднялися нагору. Зазирнули до Гіллелевої кімнати. Поглянули на давні малюнки, що висіли на стінах. На дитячому письмовому столі стояла світлина, де вони були зняті коло рекламного стенда на підтримку Клінтона під час виборів 1992 року.

Вони всміхнулися. Вуді вийшов із кімнати, пройшов коридором і ввійшов до спальні дядечка Сола та тітоньки Аніти. Гіллель зиркнув у вікно. Його серце здригнулося: в саду займали позиції поліцейські у бронежилетах і шоломах. Їх помітили. І тепер вони були мов щурі в пастці.

Вуді знай стояв на порозі спальні. Стояв спиною й нічого не бачив. Гіллель обережно підійшов до нього.

– Не обертайся, Вуді.

Вуді послухався і не рушив з місця.

– Вони тут?

– Так. Скрізь поліція.

– Не хочу, щоб мене загарбали, Гілле. Хочу лишитися тут назавжди.

– Знаю, Вуді. Я теж хочу лишитися тут.

– Пригадуєш школу Оук-Трі?

– Авжеж, Вуді.

– Що б я робив без тебе, Гіллелю? Дякую тобі, ти надав сенсу моєму життю.

Гіллель плакав.

– Дякую й тобі, Вуді. Вибач мені за все, що я укоїв тобі.

– Я давно вже все простив тобі, Гіллелю. Я завжди любитиму тебе.

Гіллель дістав револьвер Вуді, якого таки не викинув. Замість нього він жбурнув у річку камінь.

Він притулив дуло Вуді до голови.

Заплющив очі.

На першому поверсі пролунав страшенний гуркіт. Група вторгнення вивалила двері й удерлася до передпокою.

Гіллель вистрілив. Вуді повалився додолу. На першому поверсі почувся галас. Поліцаї позадкували, подумавши, що стріляють у них.

Гіллель уклався на ліжку своїх батьків. Сховав обличчя у подушках, загорнувся в простирала, вдихнув усі запахи свого дитинства. Знову побачив своїх батьків, був недільний ранок. Вони з Вуді урочисто заходять до спальні, несуть сюрприз – таці зі сніданком. Сідають на ліжку і роздають старанно спечені пиріжки. Сміються. Сонце струмує крізь відчинене вікно, купаючи їх у своєму промінні. Їм належить увесь світ.

Гіллель притулив дуло до скроні.

Всьому є край, як і всьому є початок.

Натиснув на гачок.

І все скінчилося.

Частина п’ята

Книга відновлення

(2004–2012) 

45

Червень 2012 року у Флориді був душний і спекотний. Я переймався переважно тим, що шукав покупця на дядечків дім. Треба було позбутися його. Та я не хотів продавати його першому-ліпшому покупцеві.

Від Александри новин не було, і це мене турбувало. Ми ото цілувалися у мене вдома в Нью-Йорку, та потім вона подалася до Сан-Кабо-Люкаса, щоб налагодити стосунки з Кевіном. За чутками, що дійшли до мене, їхня мандрівка до Мексики завершилася провалом, але я хотів почути це від неї самої.

Урешті вона зателефонувала мені й сказала, що буде влітку в Лондоні. Про те вже давно було відомо. Вона саме працювала над новим альбомом, тож частину його мали записувати в досить відомій англійській студії.

Я сподівався, що вона запропонує зустрітися перед тією мандрівкою, та в неї не було часу.

– То нащо ти мені телефонуєш? Задля того, щоб сказати, що їдеш? – запитав я.

– Я не кажу тобі, що я їду. Я кажу, куди їду.

Я коротко запитав:

– Та й навіщо?

– Ми ж друзі. А друзі повинні казати одне одному, що робитимуть.

– Що ж, як ти хочеш знати, що роблю я, то зараз я продаю дім дядечка Сола.

Її голос зазвучав лагідно, і це мене розізлило.

– Гадаю, ти правильно робиш, – сказала вона.

Наступними днями посередник з продажу нерухомості привів покупців, які мені сподобалися. То було гарне молоде подружжя. Вони пообіцяли дбати про дім і наповнити його дітьми і життям. Ми підписали угоду з нотаріусом у домі, для мене це було важливо. Я віддав їм ключі і побажав успіху. Тепер я від усього був вільний. У мене вже нічого не лишилося від Балтиморських Ґольдманів.

Я сів за кермо і подався до Бока-Ратона. Приїхавши додому, побачив перед порогом зошит Лео, той славетний зошит номер один. Я погортав його. Сторінки були чисті. Пішов із ним до кабінету. Взяв ручку і почав писати на сторінках зошита, що лежав переді мною.

46

Балтимор, Меріленд

Грудень 2004 року

Через два тижні після Драми тіла Вуді й Гіллеля віддали нам, і ми змогли їх поховати.

Похоронили їх того самого дня, поруч, на цвинтарі Форрест-Лейн. Був сонячний зимовий день, здавалося, їх вітає сама природа. На церемонії присутні були тільки найближчі люди. Я виголошував промову перед Арті Кровфордом, моїми батьками, Александрою і дядечком Солом, який тримав у кожній руці по білій троянді. Я бачив, як за темними шкельцями окулярів його щоками бігли і бігли сльози.

Після похорону ми пообідали в ресторані готелю «Марріот», де всі зупинилися. Дивно було, що ми не в Оук-Парку, та дядечко Сол був не готовий повернутися туди. Його номер межував із моїм, і після обіду він сказав, що піде відпочити. Підвівся з-за столу, і я побачив, як він нишпорить у кишені, чи є там магнітний ключ від кімнати. Я провів його поглядом, помітив його розхристану сорочку, неголене підборіддя, – потім він остаточно заведе бороду, – і його втомлену ходу.

Він сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», – проте я дивився, як зачиняються за ним двері ліфта, і мені хотілося гукнути, що кімната його не тут, що вона за десять миль на північ, в Оук-Парку, на Вілловік-роуд, в розкішному, зручному домі Балтиморів. Дім, наповнений радісним галасом трьох дітей, що пов’язані були поміж собою врочистою клятвою Ватаги Ґольдманів, дітей, що були один одному як брати.

Сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», – та кімната його була за триста миль на північ, у пречудовому домі в Гемптонсі, де ми були такі щасливі колись. Сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», – та кімната його була за тисячу миль на південь, на двадцять шостому поверсі Буенавісти, де стіл для сніданку накривали на п’ятьох осіб, для них чотирьох і для мене.

Не мав він права казати, що та кімната з укритим курявою килимом і продавленим ліжком на восьмому поверсі готелю «Марріот» у Балтиморі була його кімнатою. Не міг я цього стерпіти, не міг погодитися з тим, що Балтиморський Ґольдман спить у тому самому готелі, що й Монклерські Ґольдмани. Я перепросив, підвівся з-за столу і попросив у готелі авто, щоб проїхатися вулицею. До мене приєдналася Александра.

Я поїхав до Оук-Парку. Зустрів патруль і привітався з ним нашим секретним знаком. Потім зупинився перед будинком Балтиморів. Вийшов з авто і якусь мить стояв і дивився на дім. Александра обняла мене. Я сказав їй:

– Тепер я маю тільки тебе.

Вона міцно мене пригорнула.

Ми ще трохи погуляли Оук-Парком. Я пройшов коло школи Оук-Трі, зайшов на баскетбольний майданчик, де нічого не змінилося. Потім ми повернулися в «Марріот».

Александра почувалася недобре. Вона була охоплена смутком, та я відчував, що тут криється ще щось. Запитав у неї, що сталося, та вона лише відказала, що це пов’язане з утратою Гіллеля й Вуді. Вона не казала мені всього, і я це бачив.

Мої батьки побули ще два дні, а потім їм потрібно було повернутися до Монклера. Вони не могли довше бути відсутні на роботі. Запросили дядечка Сола пожити трохи в Монклері, та він відмовився. Як і після смерті тітоньки Аніти, я вирішив ще трохи лишитися в Балтиморі. В аеропорту, коли я проводжав батьків на літак, матінка поцілувала мене і сказала:

– Добре, що ти залишаєшся з дядечком. Я пишаюся тобою.

Александра подалася до Нешвілла за тиждень після похорону. Казала, що хоче бути поруч зі мною, та я вважав, що більше користі буде, та й важливіше, як вона працюватиме над просуванням свого альбому. Її запросили взяти участь у кількох телевізійних передачах на місцевих телеканалах і поспівати з кількома музичними гуртами.

Я пробув у Балтиморі аж до зимових вакацій. Бачив, як поволі опускається дядечко Сол, і це нелегко було терпіти. Він не виходив із кімнати, лежав на ліжку, з телевізором, який вмикав звуковим тлом, щоб перебити безгоміння.

А я збував свій час поміж Оук-Парком і Форрест-Лейном. Ловив спогади у сачок своєї пам’яті.

Якось пополудні був у середмісті й вирішив зайти спохвату до адвокатської контори. Подумав, що заберу при нагоді пошту для дядечка Сола, це розвіє його трохи і спрямує думки в інший бік. Я добре знав секретарку в приймальні, та вона здивовано зиркнула на мене, коли я ввійшов. Мені подумалося, що це пов’язане з Драмою. Попросив її пустити мене до дядечкового кабінету. Вона запропонувала зачекати і пішла пошукати когось із адвокатів-партнерів. Її поведінка видалася мені досить дивною, тож я вирішив не чекати: подався простісінько до кабінету дядечка Сола, відчинив двері, гадаючи, що там нікого нема, і як же я здивувався, побачивши, що там сидить незнайомий чоловік.

– Ви хто? – запитав я.

– Річард Філліпс, адвокат, – шорстко відказав той. – А тепер дозвольте мені запитати, хто ви такий.

– Ви в кабінеті мого дядька, Сола Ґольдмана. Я його небіж.

– Сола Ґольдмана? Таж він уже давно в нас не працює.

– Що ви кажете…

– Його витурили звідси.

– Що? Це неможливо, він створив цю контору!

– Більшість партнерів поставила вимогу, щоб він пішов. Таке життя. Старі слони вмирають, і леви з’їдають їхні трупи.

Я погрозливо тицьнув пальцем у його бік.

– Ви перебуваєте в кабінеті мого дядька. Геть звідси!

Цієї миті до кабінету прибігла секретарка з Едвіном Сільверштайном, найдавнішим партнером і одним із найкращих друзів дядечка Сола.

– Едвіне, – сказав я, – що тут коїться?

– Ходімо, Маркусе, треба побалакати.

Філліпс уїдливо посміхнувся. Я розлючено вигукнув:

– Чого це лайно сидить у кабінеті мого дядька?

Посмішка зникла.

– Ти язика притримай, чув? Я нічийого місця не посідаю. Як я вже тобі сказав, старі слони вмирають і…

– Коли молоді леви наближаються до старих слонів, молоді слони дають їм чортів!

Едвін ухопив мене в оберемок, і я зупинився.

– Він з глузду зсунувся, цей хлоп’яга! – кричав Філліпс. – Я заявлю на нього! Заявлю! У мене є свідки!

Усенький поверх збігся, щоб поглянути, що тут коїться. Я скинув зі столу геть усе, що там було, зокрема, ноутбук, а потім вибіг із кабінету з таким виглядом, наче збирався когось убити. Всі відступали переді мною. Я зупинився коло ліфта.

– Маркусе! – погукав мене Едвін, насилу пропхавшись крізь натовп роззяв. – Зачекай!

Двері ліфта відчинилися, я ввійшов до нього, Едвін за мною.

– Маркусе, мені дуже шкода. Я думав, Сол тобі сказав, що сталося.

– Ні.

Він попровадив мене до кафетерію й почастував кавою. Ми обперлися ліктями на високий столик, де не було стільців, і він почав:

– Твій дядечко утнув дуже велику помилку. Він шахраював із деякими паперами контори і завдяки фальшивим рахункам здобував зиск.

– Нащо він робив таке?

– Хтозна.

– Коли це сталося?

– Ми виявили це шахраювання з рік тому. Та це була дуже хитра схема. Він виводив грошенята дуже давно. Ми кілька місяців працювали, поки виявили, що саме робив твій дядько. Він погодився відшкодувати частину суми, і ми відмовилися порушувати справу. Та інші партнери вимагали його шкури і домоглися свого.

– Послухайте, таж він створив цю контору!

– Знаю, Маркусе. Я зробив усе. Я все випробував. Але всі були проти нього.

Я розлютився.

– Ні, Едвіне, ви не все зробили! Ви повинні були піти звідціля разом із ним, створити іншу контору! Не повинні ви були допустити, щоб сталося таке!

– Мені дуже шкода, Маркусе.

– Ні, легко шкодувати, сидячи в зручному шкіряному фотелі, тоді як цей вилупок Філліпс посів місце мого дядька.

І я пішов, не тямлячи себе з люті. Повернувся в готель «Марріот», постукав у двері до дядечка Сола. Він відчинив.

– Тебе витурили з твоєї контори? – запитав я.

Він понурив голову й сів на ліжку.

– Як ти дізнався?

– Я ходив туди. Хотів поглянути, чи є тобі пошта, і побачив, що в твоєму кабінеті сидить цей лантух із гівном. Едвін мусив усе розповісти мені. А ти коли мав розказати мені про все?

– Мені соромно. І досі соромно.

– А що сталося, скажи? Навіщо ти виводив ті гроші?

– Не можу тобі сказати. Я влип у страшенну халепу.

Я мало не плакав. Він помітив це і обняв мене.

– Ох, Маркі…

Я вже не міг стримати сліз, мені хотілося поїхати звідти.

*

Щоб трохи відпочити зі мною, Александра на гроші, які отримала з продажу альбому, винайняла на десять днів розкішний готель на Багамах.

Відпочинок удалині від усіх пішов і їй на користь. Ті події дуже вплинули на неї. Перший день ми лежали на пляжі. Давненько не були ми разом і в спокійній місцині, та я відчував, що поміж нами існує якась напруга. Що сталося? Я й далі підозрював, що вона приховує від мене щось.

Якось перед вечерею ми вирішили випити по коктейлю в готельному барі, і я почав пробивати її обслону. Хотів знати. Урешті вона сказала мені:

– Не можу тобі цього сказати.

Я розізлився.

– Годі вже цих дрібних секретів. Може хтось бути відвертий зі мною бодай раз у житті?

– Маркі, я…

– Александро, я хочу знати, що ти приховуєш від мене.

Вона раптом заплакала. Я почувався дурником. Спробував узяти її за руку і вже лагідніше сказав:

– Александро, янголе мій, у чому річ?

Її щоками рясно котилися сльози.

– Я вже не можу приховувати від тебе правду, Маркусе! Не можу більше тримати це в собі!

У мене з’явилося лихе передчуття.

– Що сталося, Алекс?

Вона спробувала зібратися на дусі й глянула мені просто у вічі.

– Я знала, що мали вчинити твої брати. Знала, що вони хотіли втекти. Вуді й думати не хотів про те, щоб сісти за ґрати.

– Що? Ти знала про це? А коли вони сказали тобі?

– Того ж таки вечора. Ти робив барбекю з дядьком, а я пішла з ними погуляти. І вони все розповіли мені. Я пообіцяла їм, що нікому не скажу.

Я приголомшено повторив:

– Ти від початку знала і нічого мені не сказала?

– Маркі, я…

Я схопився зі стільця.

– Ти не попередила мене про те, що вони мали вчинити? Ти дала їм поїхати і нічого мені не сказала? То хто ж ти тоді така, Александро?

Усі в барі дивилися на нас.

– Маркі, заспокойся! – благала вона.

– Заспокоїтися? А чому це я маю заспокоїтися? Ти грала зі мною комедію цілих три тижні, поки їх шукала поліція.

– Таж я і справді непокоїлася! А ти як гадаєш собі?

Я аж тремтів від шалу.

– Гадаю, поміж нами все, Александро.

– Що? Маркі, ні!

– Ти зрадила мене. Ніколи не прощу тобі цього, ніколи!

– Маркі, не роби цього!

Я обернувся й вибіг із бару. Всі дивилися на нас. Вона побігла за мною і спробувала вхопити мене за руку, та я видерся, вигукнувши:

– Облиш мене! Облиш, кажу тобі!

Я хутко пройшов через готельний передпокій і вийшов надвір.

– Маркусе, – кричала вона, плачучи з розпуки, – не треба так зі мною!

Коло готелю стояло таксі. Я сів у нього і замкнув двері. Вона кинулася до мене, спробувала відчинити, стукала у шибку. Я звелів водієві їхати в аеропорт, щоб спекатися всього цього.

Вона бігла за мною, знову стукала у шибку, кричала і плакала.

– Не треба так зі мною, Маркусе! – волала вона. – Не треба так!

Таксі наддало ходу, і вона відстала. Я викинув у вікно телефон і закричав, закричав від люті, від шалу, з відрази на це кляте життя, що забрало в мене найдорожче.

В аеропорту Нассау придбав квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорка. Я хотів назавжди зникнути. Проте мені її вже бракувало. І я й подумати не міг, що не побачу її цілих вісім років.

*

Я часто згадував ту сцену. Як я кидаю Александру. Того спекотного червня 2012 року, сидячи самотою в кабінеті в Бока-Ратоні, перебираючи згадки про своє дитинство, я думав про неї, про те, як їй ведеться там, у Лондоні. Хотів лише одного: зустрітися з нею. Та варто було мені пригадати, як вона у сльозах бігла за таксі, щоб умовити мене не робити того, то думав собі: чи маю я право вриватися в її життя й перевертати усе догори коренем?

Хтось постукав у двері. Я аж підскочив. То був Лео.

– Вибачте, Маркусе. Я дозволив собі заглянути до вас: давненько вже вас не бачу, і почав непокоїтися. У вас усе гаразд?

Я підняв зошит, у якому писав, і приязно всміхнувся.

– Усе гаразд, Лео. Дякую за зошит.

– Він по праву належить вам. Це ви письменник, Маркусе. З книгою набагато більше праці, ніж я собі думав. Перепрошую.

– Пусте.

– У вас засмучений вигляд, Маркусе.

– Мені бракує Александри.

47

Січень 2005 року

Порвавши стосунки з Александрою, я здебільшого перебував у Балтиморі. Не так задля того, щоб побачитися з дядечком Солом, як сховатися від Александри. Я підвів риску під нашою історією, поміняв номер телефону. Не хотів, щоб вона приїздила до Монклера.

Увесь час прокручував подумки сцену від’їзду з Оук-Парку, коли авто Вуді й Гіллеля звернуло на автостраду. Тоді вони опинилися поза законом. Якби я знав, що вони хочуть втікати, то зміг би відрадити їх. Я умовив би Вуді. Що таке п’ять років? І багато, й мало заразом. Коли він вийшов би з в’язниці, то не мав би ще й тридцяти років. Усе життя було б попереду. Та й термін йому скоротили б, якби він поводився добре. Він міг би використати ті роки, щоб закінчити університет. Я переконав би його, що в нас попереду все життя.

З їхньою смертю все зійшло нанівець. Передовсім життя дядечка Сола. У нього настала чорна смуга.

Те, що його витурили з адвокатської контори, здійняло багато шуму. Ходили чутки, що справжньою причиною цього була чималенька розтрата коштів. Дисциплінарна рада адвокатів Меріленду розпочала розслідування, вважаючи, що як це підтвердиться, його потрібно позбавити ліцензії.

Для захисту дядечко Сол залучив Едвіна Сільверштайна. Я регулярно зустрічав його в готелі «Марріот». Якось увечері він повів мене у в’єтнамський ресторан поблизу.

Я запитав:

– Що я можу зробити для дядька?

– Як по правді, то небагато. Знаєш, Маркусе, ти хороший хлопчина. Таких мало є на світі. Ти справді хлопець хоч куди. Дядькові пощастило, що ти в нього є…

– Я хотів би більшого.

– Ти й так чимало зробив. Сол казав мені, що ти хочеш стати письменником…

– Авжеж.

– Навряд чи ти зможеш зосередитися тут як слід. Тобі треба подумати про себе і не гаяти часу в Балтиморі. Ти повинен писати свою книгу.

Едвін правду казав. Пора було братися до проекту, що на ньому так мені залежало. І ось, повернувшись із Балтимора, я в січні розпочав працю над моїм першим романом. Зрозумів: щоб повернути моїх братів, мені треба розповісти про них.

Думка ця спливла у мене в голові на автостраді І-95, у Пенсильванії. Я саме пив каву на автостанції й перечитував нотатки, аж побачив, як вони ввійшли. Це було неймовірно. Та то все ж таки були вони. Вони весело жартували, а, вгледівши мене, кинулися обнімати.

– Маркусе, – сказав Гіллель, пригортаючи мене, – я так і знав, що це твоє авто!

Вуді теж обняв нас обох своїми могутніми ручиськами.

– Ви ж несправжні, – сказав я. – Ви мертві! Померли, дурники такі, й покинули мене в цьому клятому світі!

– Ох, Маркусику, не кривися так! – зареготав Гіллель, скуйовдивши мені чуба.

– Ходімо, – сказав мені Вуді з примирливою усмішкою. – Ходімо з нами!

– Куди?

– У рай для праведників.

– Ні, не хочу.

– Чому?

– Мені треба до Монклера.

– Тоді ми прийдемо до тебе там.

Я не певен був, що добре його зрозумів. Вони ще раз міцно обняли мене і пішли. Коли були вже на порозі, я вигукнув:

– Гіллелю! Вуді! Чи було це з моєї вини?

– Ні, звісно ж, ні! – відказали вони як один.

Вони дотримали свого слова. Знову побачив я моїх любих братів у Монклері, в тому кабінеті, що його улаштувала моя матінка. Допіру сів я за столом, аж вони заходилися витанцьовувати довкола мене. Були вони такі, якими я знав їх завжди: галасливі, незрівнянні, ніжні.

– А мені подобається твій кабінет, – сказав Гіллель, вмостившись у фотелі.

– Та й дім у твоїх батьків нічогенький, – докинув Вуді, обпершись об спинку крісла. – І чому ми тут не бували раніше?

– Хтозна. Правда ваша… Треба було якось заглянути.

Я показав їм нашу вулицю, ми пройшли Монклером. Їм усе тут сподобалося. Ми знову були втрьох, і я аж нетямився від щастя. Потім ми повернулися до кабінету, і я знову почав писати.

Усьому настав край, коли батько відчинив двері.

– Уже друга ночі, Маркусе… Ти досі працюєш? – запитав він.

Вони щезли в шпаринах поміж паркетом, неначе ті миші.

– Так, але я вже вкладаюся.

– Не хотів турбувати тебе. Побачив, що світиться… Все гаразд?

– Усе гаразд.

– Мені здалося, наче тут лунали голоси…

– Та ні, то, мабуть, музика.

– Мабуть.

Він поцілував мене.

– Добраніч. Я пишаюся тобою.

– Дякую, тату. І тобі добраніч.

Він пішов, зачинивши за собою двері. Але брати більше не з’явилися. Вони зникли. Вони були примарами.

*

Від січня до листопада 2005 року я весь час писав у тому кабінеті в Монклері. І кожні вихідні їздив відвідати дядечка Сола.

Я був єдиний з-поміж Ґольдманів, хто робив це регулярно. Бабуня казала, що для неї це було б занадто. Мої батьки приїхали кілька разів, але, гадаю, не могли змиритися із тим, у якій ситуації він опинився. Та й нестерпно було бачити дядечка Сола, який перетворився на примару самого себе й не покидав готелю «Марріот» у Балтиморі, де сидів безвилазно.

На довершення до всього дисциплінарна рада адвокатів у лютому ухвалила рішення виключити дядечка Сола з адвокатської колегії Меріленду. Великий Сол Ґольдман уже ніколи не буде адвокатом.

Я приїздив до нього, нічого від нього не чекаючи. Навіть не попереджав про мій приїзд. Вирушав на авто із Монклера і прямував простісінько в «Марріот». Оскільки їздив я туди частенько, то враження було таке, наче всіх уже там знаю: службовці називали мене на ім’я, я заходив до кухні й замовляв, що мені хотілося. Приїхавши, піднімався на восьмий поверх, стукав у двері дядькової кімнати, той відчиняв, обличчя його було неголене, сорочка пожмакана, у кімнаті галасував телевізор. Він здоровкався зі мною так, наче я прийшов із сусідньої вулиці. Я не звертав на те уваги. Урешті він міцно обіймав мене і пригортав до себе.

– Маркі, – бурмотів він, – маленький мій Маркі! Я такий радий бачити тебе.

– Як ти, дядечку Соле?

Питав я так, сподіваючись, що він знову прибере свого непереможного вигляду, що гучно зарегоче, як бувало за часів нашої втраченої юності, і скаже, що все гаразд, та він хитав головою і скрушно казав: