Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 38 страниц)

11

Обі дуже не хотілося зупинятися, але він знав, що пора. Йому треба повертатися додому – мати буде злитися, якщо він занадто затримається в місті. Крім того, він більше не міг отримати від Латеї ніякого задоволення. Вона принесла йому всі радощі, які коли-небудь могла дати.

Було просто чарівно, поки все тривало. Безмежно чарівно!.. І він зміг дізнатися багато нового. Тварини просто не можуть дати такі відчуття, які він отримував від Латеї. Звичайно, те, як помирає людина, багато в чому схоже на те, як помирає тварина, але в той же час була різниця. І яка!.. Обі тепер знав це.

Хто може знати, про що думає щур? Якщо щури взагалі думають… Але люди можуть думати. Їх розум можна побачити в їхніх очах, і ти все розумієш. І знаєш, що вони думають справжніми людськими думками – не якими курячо-кроляче-щурячими! – Їх погляд говорить про це. І це так збуджувало. А яким захопленням було стати свідком суду над Латеєю! Особливо, коли він дочекався того єдиного, найбільш вражаючого моменту, тієї остаточної муки, коли її душа покидала тіло, і Володар мертвих забирав її в свої володіння.

Так, смерть тварин теж викликали в нього захоплення, незважаючи на те, що в них не було нічого людського. Він відчував величезну насолоду, прив'язавши тварину до дерев або стіни хліва і здираючи з них шкіру, поки вони ще були живими. Але у них не було душі. Вони просто… вмирали.

Латея теж померла, але це породило зовсім нові відчуття.

Латея змусила його так усміхатись, як він раніше ніколи не посміхався.

Обі відкрутив верх лампи, вийняв гніт і розбризкав масло по підлозі, на зламаний стіл і навколо шафи з ліками, який валявся перекинутий в центрі кімнати.

Він знав, що не може просто так залишити стару тут, щоб її виявили в подібному вигляді, хоча зробив би це з великим задоволенням. Але це викличе дуже багато питань. Особливо, якщо побачать її такою…

Він глянув на неї.

Ні, в цьому було щось п'янке. Він уявляв, як приємно буде послухати розповіді людей про всі похмурі деталі жахливо жорстокої смерті, яка спіткала Латею. Сама думка про те, що якась людина зуміла знищити могутню чаклунку таким страхітливим способом, викличе сенсацію. Люди захочуть дізнатися, хто це зробив. Для частини народу він стане героєм-месником. Навколо буде стояти гул розмов про те, що трапилося.

Як тільки з'явиться звістка про муки, які витерпіла Латея, і про її страшну смерть, одразу поширяться плітки, від яких усіх буде трясти як у лихоманці. І це буде забавно.

Розібравшись зі світильником, він згадав про ніж. Ніж лежав там, де його і залишили, близько уламків шафи. Обі поставив порожню лампу на цю купу уламків і нахилився за ножем. Так, вийшла справжня бійня. Не можна зробити омлет, не розбиваючи яєць, говорила його мати. Вона часто так говорила. На цей раз її приказка дуже підходила до цього випадку…

Однією рукою Обі підняв улюблений стілець Латеі і поставив його в центрі кімнати, а потім заходився очищати лезо до зшитого з клаптиків покривала, що лежало на стільці. Він чув, що чаклунство здатне приносити біди самими незвичайними способами. Приміром, чаклунка може складатися з якоїсь жахливої чаклунський крові, яка, подібно кислоті, роз'їсть будь-яку сталь…

Він озирнувся. Ні, звичайна кров, як у всіх. Хіба лише дуже багато… Так, це буде велика сенсація, це буде захоплююче!

От тільки погано, що прийдуть солдати і почнуть задавати питання. Ці солдати неймовірно цікаві. Вони стануть всюди пхати свої носи, це так само точно, як те, що корова дає молоко. Вони можуть все зіпсувати своїми питаннями. І напевно не зможуть оцінити отриманий омлет.

Ну тоді буде краще, якщо будинок Латеі згорить. Це, звичайно, не викличе сенсації і не принесе такої розваги, як вбивство, але зате і підозр не буде. А без підозр не буде солдатських питань. У людей вічно горять будинки – особливо взимку. Поліно, наприклад, яке викотилося з каміна, розкидавши вугілля; іскра, яка вистрілить у фіранку; свічка вигорить і впаде. І будинок запалахкотів – нате-будьте!

Таке відбувається постійно. І нітрохи це не підозріло – пожежа в розпал зими. З усім цим пусканням іскор і вогню, чаклунка мимоволі викликала на себе пожежу. Дивно ще, що будинок не загорівся раніше. Стара сама собі створювала загрозу.

Звичайно, хтось може побачити полум'я, але буде вже занадто пізно. Вогонь розгориться так, що через сильну спеку ніхто не зуміє підійти до будинку. А якщо пожежу відразу не помітять, то і взагалі нічого не залишиться. Крім попелу…

Обі випустив сумний подих. Шкода, звичайно, що ця моторошна пожежа, яку звинуватять у загибелі Латеі, не дасть насолодитися плітками про вбивство, але тут вже нічого не поробиш.

Обі багато знав про пожежі. У них згоріло кілька будинків. І заживо згоряли звірі. Це було раніше, коли вони жили в інших містах і ще не переїхали в це місце.

Обі любив спостерігати, як горять будинки, любив слухати пронизливий вереск тварин. Звук розмухуваного вітром вогню в палаючому будинку наповнював його відчуттям влади. Йому подобалося, коли в цілковитій паніці бігали люди. Вони завжди виглядали нікчемними поряд з тим, що створив він, Обі. Вони боялися пожежі. Іноді люди криками скликали всіх гасити вогонь: чоловіки випліскували відра води на полум'я або збивали його ковдрами, але це ніколи не могло зупинити пожежу, запалену Обі. Адже він не був недотепою. Він завжди все робив добре. І добре знав, що робить…

Закінчивши, нарешті, очищати і доводити до блиску свій ніж, Обі кинув закривавлене покривало на просочені маслом тріски біля перевернутої дверцятами вниз шафи.

Те, що залишилося від Латеї, лежало на підлозі поруч з шафою. Чаклунка, не кліпаючи, дивилася в стелю. Обі посміхнувся. Скоро тут не залишиться стелі, в яку можна дивитися. І очей, щоб бачити, теж не залишиться. Посмішка Обі стала ширше.

І тут він помітив, як на підлозі біля Латеі щось блищить. Він нахилився. Це була золота монета. Обі ніколи раніше не бачив золотих марок. Вона, мабуть, випала з кишені Латеі, разом з іншими. Обидва сунув золоту монету собі в кишеню, куди раніше поклав решту підібраних з підлоги монет. А ще він знайшов у старої під матрацом пухкий гаманець. Латея зробила його багатим. Хто ж знав, що чаклунки бувають такими заможними!..

Деякі з цих монет були зароблені матір'ю Обі, а потім заплачені за ненависне йому лікування. І ось тепер вони повернулися назад. Справедливість таки торжествує…

Пора закінчувати з цією справою. Обі ступив до каміна. І застиг на півдорозі: зовні від чиїхось кроків захрумтів сніг.

Кроки наближалися. Хтось явно прямував до будинку чаклунки. Хто б міг так пізно з'явитися до Латеї? Це просто непристойно! Невже вони не можуть почекати зі своїм лікуванням до ранку? Невже не можуть дати відпочити бідній старій жінці? Деякі люди думають тільки про себе.

Обі схопив кочергу, притулену до каміна, швидко підчепив палаючі дубові поліна і виволік на облиту маслом підлогу. Олія, тріски, простирадла і клаптики покривал відразу зайнялися полум'ям. Вогонь завив, як голодний вовк. Густий білий дим закурився навколо похоронного багаття Латеі. Обі кинувся до отвору в стіні, який чаклунка, немов спеціально для його зручності, проробила за допомогою своєї магії. Тоді вона хотіла його вбити.

Вона ще не знала, що він став непереможним.

Себастян різко зупинив Дженнсен, схопивши її за руку. Дівчина повернулася і побачила його обличчя в тьмяному світлі, що лилося з єдиного вікна. Сполохи цього оранжевого світла, відбиваючись, танцювали в очах Себастяна. Роздивившись вираз його обличчя, Дженнсен зрозуміла, що слід мовчати.

Себастян безшумно витягнув меч і безшумно пройшов до дверей. У цьому ковзаючому натренованому русі відразу було видно професіонала, людину, звичну до подібних справ.

Він схилився до вікна, намагаючись зазирнути в нього, але не ступити в глибокий сніг під вікном. Потім обернувся і прошепотів:

– Пожежа…

Дженнсен кинулася до нього:

– Швидше! Вона могла заснути. Ми повинні її попередити.

Себастян роздумував лише мить, потім кинувся до дверей. Дженнсен послідувала за ним. Вона не відразу розібралася в тому, що побачила. У кімнаті танцювали язики помаранчевого полум'я, які відкидали жахливі тіні на стіни. У хиткому світлі все здавалося ірреальним, ніби з потойбічного світу.

Потім вона змогла дещо розгледіти, і все стало більш ніж реальним. Задихаючись від диму і запаху лампадної олії, вона побачила розчепірені пальці жіночої руки, яка стирчала з-за лежачої на підлозі шафи. Вирішивши, що шафа впала і придавила стару чаклунку, Дженнсен кинулася на допомогу.

Коли вона обігнула шафу, перед нею постало те, що залишилося від Латеї.

Дженнсен немов прибили до підлоги. Вона не могла поворухнутися, не могла навіть відвести своїх широко відкритих очей. Вона відчула нудотний сморід, що йшов від закривавленої плоті. Тоді Дженнсен, нарешті, змогла відкрити рот, але рвонулий з її горла болісний крик був ледве чутний в шумі набираючого силу ревучого полум'я.

Себастян швидко глянув на те, від чого вона не могла відвести очей, але для нього останки Латеї були всього лише однією деталлю з безлічі інших.

Дженнсен перевела погляд на свого супутника і по його відточено-вивірених рухах зрозуміла, що він надивився таких речей, і побачена тут картина зачіпає його далеко не так, як її.

«Дженнсен».

Пальці Дженнсен щільно зімкнулися на руків'ї ножа. Вона відчувала долонею різьблений орнамент, завитки, западинки і вістря, що складали букву «Р». Стримуючи приступи блювотуи, вона висмикнула лезо з піхов.

«Здавайся».

– Вони були тут, – прошепотіла вона. – Д'харіанські солдати були тут.

В очах Себастяна вона побачила подив або замішання, але… не більше того.

Він насупився, знову оглянувшись навколо:

– Ви в цьому впевнені?

«Дженнсен».

Вона не звернула уваги на лунаючий в її голові голос мерця і згадала хлопця, якого вони зустріли на дорозі після першого відвідування чаклунки. Він був міцним, світловолосим, миловидним, як і більшість д'харіанських солдатів. Того разу вона не подумала, що перед нею солдат. Але хіба він не міг бути солдатом?

Ні, навряд чи… Він, здається, злякався зустрічних людей більше, ніж вони його. Солдати так себе не ведуть.

– А хто ж іще? Адже ми не бачили всіх. Це, напевно, решта кводу. Вони, мабуть, якось вийшли на наш слід.

Себастян все ще не відривав погляд від полум'я, яке розгоралося і захоплювало все більше і більше здобичі.

– Думаю, ви, схоже, праві.

«Здавайся».

– Себастян, ми повинні вибиратися звідси, інакше опинимося наступними. – Дженнсен схопила супутника за рукав і спробувала витягти з дому. – Вони повинні бути близько звідси.

Він не піддався:

– Але як вони можуть дізнатися?

– Милостиві духи!.. Лорд Рал – чарівник. Як він дізнається про все? Як він знайшов мій дім?

Себастян все ще оглядав тріски і уламки, розгрібаючи їх мечем. Дженнсен знову потягнула його за рукав.

– Ваш будинок, – сказав він, насупившись. – Так, я зрозумів, що ви маєте на увазі.

– Ми повинні вибратися звідси перш, ніж нас схоплять!

Він кивнув, заспокоюючи її:

– Куди ви хочете відправитися?

Вони вибралися назовні і подивилися у відкритий дверний проріз, на набираючу силу пожежу.

– Тепер у нас немає виходу, – сказала Дженнсен. – Латея була єдиною ниточкою. Тепер нам доведеться йти в Народний Палац. Доведеться шукати її сестру Алтею. Вона – єдина людина, яка знає всі відповіді. Вона теж чаклунка і єдина, хто бачить діри в світі. Що б це не означало…

– Ви впевнені, що хочете саме цього?

Дженнсен подумала про голос. Як холодно і мляво він тепер звучав в голові!… Це здивувало її. Вона не чула його з дня загибелі матері.

– А хіба в мене є вибір? Якщо я хочу дізнатися, чому лорд Рал прагне вбити мене, чому він убив мою матір, чому за мною полюють, то треба відшукати Алтею. Я повинна зробити це.

Себастян швидко повівв її за собою, в холодну темряву ночі.

– Нам краще повернутися в таверну і зібрати речі. Тоді ми зможемо вийти ще зранку.

– Боюся, вони підійшли впритул і можуть влаштувати пастку саме в таверні. У мене є мамині гроші. У вас – ті, що ви взяли у вбивць. Ми можемо купити коней. Доведеться їхати прямо зараз. Сподіваюся, ніхто не помітив, як ми сюди приходили.

Себастян сховав меч до піхов. Він обмірковував можливості, його подих облачком клубочилося в морозному повітрі.

Потім він озирнувся назад.

– Через пожежу, принаймні, не залишиться ніяких свідоцтв того, що тут сталося. Це нам на руку. Ніхто нас не бачив, коли ми приходили сюди в перший раз, тому не буде причин задавати нам питання. Ніхто не дізнається, що ми були тут знову. У них не буде причин шукати нас.

– Треба швидше вибиратися звідси, перш ніж все виявиться і ми потрапимо під підозру, – сказала Дженнсен. – Перш ніж солдати почнуть розпитувати про чужинців, що зупинилися в місті.

Себастян взяв її за руку:

– Добре. Тоді давайте поспішімо.

12

Нового, що вражало, ставало все більше і більше. Ніч принесла багато нового, одне за іншим, одне за іншим…

Сховавшись за рогом будинку, Обі почув усю розмову цих двох. Спочатку він був упевнений, що вони кинуться Латеї на допомогу. Звичайно, вогонь вже навряд чи можна загасити, але Обі охопив страх, що чоловік і жінка винесуть стару з дому – і таким чином стануть свідками вбивства. Все могло скластися так, що ця шкідлива чаклунка вирветься з полум'я, щоб знову мучити його. І це після всіх його старань!..

Проте чоловік і жінка вирішили залишити Латею у вогні. Вони теж сподівалися, що вогонь приховає обставини відьминої загибелі. Навіть голоси їх звучали по-злодійськи. Крім усього іншого, жінка говорила про гроші своєї матері і про гроші, вкрадені чоловіком. Це звучало підозріло.

Звичайно, вони могли випадково знайти золото або срібло і забрати знайдене. Але хіба вони прожили у важкій праці все життя, як він, Обі? Хіба їх змусили все життя страждати від кошмарів, які викликалися проклятим зіллям Латеї?..

Він, Обі, взяв гроші, що належать йому по праву. І тепер його навіть обурювало те, що він майже опинився в компанії зі звичайними злодіями. Цієї ночі одна разюча новина слідувала за іншою.

Тепер Обі вражало, як одноманітно текло його життя – день за днем, місяць за місяцем, рік за роком були схожі один на інший, як дві краплі води. І за одну ніч все змінилося. Спочатку в ньому з'явилася недовіра. І ледь виявивши, що в його венах тече кров Ралів, він тут же скинув окови зі своєю справжньої суті. І ось тепер парочка, яка випадково з'явилася, не помішала йому приховати подробиці відьминої смерті. Дивина за дивиною!

Він все ще не міг оговтатися від шоку, викликаного цією приголомшливою новиною: він – син Даркена Рала. Ось як все обернулося! Він, Обі Шолк, став відтепер важливою персоною, відприском блакитної крові, людиною шляхетного походження. Він міркував, чи зможе він сприймати себе як Обі Рала. Виходить, що він, фактично, виявився принцом!..

Ці роздуми ставили його в безвихідь. На жаль, мати виховала його простолюдином, і він майже нічого не знав про те, яке положення і титул по праву належать йому.

А ще він зрозумів, що мати обманювала його. Вона приховала походження власного сина, її плоті і крові, від самого Обі.

Він від плоті і крові Даркена Рала. Вона була злопам'ятною заздрісницею і не хотіла, щоб Обі дізнався про свою велич. Як це було схоже на неї!.. Вона завжди намагалася зламати його. Сука!..

Дим, який виповзав з відкритих дверей, більше не пах маслом для ламп. Тепер звідти несло палаючим м'ясом. Глянувши в дверний отвір, Обі посміхнувся: рука Латеї, чорніючи в полум'ї, стирчала над шафою, немов посилала йому останній привіт зі світу мертвих.

Обі прокрався по снігу до товстого дуба, за яким можна було сховатися, і простежив, як парочка квапливо біжить по стежині між дерев у напрямку до дороги.

Коли вони зникли з виду, він пішов за ними, залишаючись невидимим. Обидва був занадто великим хлопцем, щоб ховатися за деревами, але в темряві це було не важко.

Він був спантеличений і стурбований деякими обставинами зустрічі. Його дивувало, що ця парочка, замість того щоб кинутися чаклунці на допомогу, втекла. Жінці особливо не терпілося зникнути – схоже, смерть Латеї навела її на думку, що тут можуть бути ще якісь люди.

Квод, сказала вона. І це Обі теж турбувало.

Він мав неясне уявлення про квод. Якісь вбивці, що виконують завдання самого лорда Рала. Їх підсилають до важливих людей. Або особливо небезпечних. Тепер Обі здавалося, що невідомі були особливо небезпечними людьми, а не просто звичайними вершками суспільства.

Обі теж почув ім'я жінки – Дженнсен.

Новий спогад змусив його підбадьоритися: у Латеї була сестра, яку звали Алтея. Ще одна шкідлива чаклунка!.. І ця Алтея могла бачити діри світу. Ось і ще одне нове, ще одна вражаюча новина. Латея сама йому про це сказала. Доки він тут вдається до роздумів, стара чарівниця вже спілкується з духами світу смерті, а можливо, і з самим Володарем підземного світу…

Але якщо все так повернулося, то значить, стара говорила правду.

Якимось чином вийшло, що і Дженнсен, і Обі виявилися тим, що Латея називала «діри світу». Звучало вагомо. Дженнсен була чимось схожа на нього, Обі. Якимось чином вони були пов'язані, і це його заворожувало.

Йому хотілося розгледіти її покраще. Їхня перша зустріч відбулася в темряві. Вдруге він побачив її в тьмяному і мерехтливому світлі пожежі, що розгоралася. До того ж, вона майже відразу відвернулася, тому йому довелося задовольнитися цією коротким миттю. Але й за цю мить він встиг побачити, що вона була чудовою і прекрасною молодою жінкою.

Він в черговий раз сховався за деревом, перш ніж перетнути відкритий засніжений простір. Люди, – такі, як Дженнсен, як Обі… діри світу… мали велике значення. За важливими людьми посилали кводи, важливі люди були особливо небезпечні для лорда Рала. Латея сказала, що якби той дізнався про існування Обі, то обов'язково захотів би знищити його.

Обі не знав, чи можна вірити Латеї. Стара заздрила всякому, кого вважала більш значним, ніж вона сама. Однак зараз Обі цілком міг опинитися в небезпеці, сам того не підозрюючи: що завадить кводу полювати і на нього?.. Звичайно, подібна думка будь-кому здалася б притягнутою за вуха, але в світлі подій цієї ночі таке цілком могло мати місце. Важлива людина, людина, пристрасно бажаюча дізнаватися нове, не може пропустити настільки важливі відомості, не спробувавши дати їм належного пояснення!..

І Обі намагався зв'язати воєдино все, що дізнався. Завдання було досить складним, і він добре розумів це. Щоб скласти таку головоломку, слід було прийняти в розрахунок абсолютно все. Перебігаючи до наступного дерева, він вирішив: ймовірно, варто піти в таверну і трохи краще розгледіти Дженнсен і Себастяна – чоловіка, який супроводжував її.

Незважаючи на те, що парочка постійно озиралася, в темряві Обі було не важко слідувати за ними непоміченим. А коли вони зникли за будинками, стало ще легше. З-за рогу будинку Обі побачив потік світла, що вирвався на дорогу з дверей, які на мить відкрилися, а над ними металевий кухоль, що розгойдувався на вітрі.

Сміх і музика линули з-за дверей, як ніби там святкували кончину чаклунки. Шкода тільки, що ніхто не знав про те, що Обі – герой, який звільнив усіх від жаху, що отруював їм життя. Якби люди знали про це, вони б поставили йому безкоштовну випивку.

У Обі ніколи не було можливості зайти в таверну і пропустити чарочку-другу. Не було у нього грошей на це. А тепер були. Він провів дуже важку ніч, але за цей час став іншою людиною. Багатою. Він витер носа рукавом куртки і підійшов до дверей. Ось і для нього настав час зайти в звабливий затишок і замовити випивку. Якщо хто і заслужив подібне, так це він, Обі Рал.

***

Дженнсен підозріло роздивлялася лиця в таверні. Їй все ще було не по собі від спогадів про те, що зробили з Латеєю. Цієї ночі Дженнсен скрізь ввижалися чудовиська. Якийсь чоловік дивився їй услід, і в його очах іскрилася радість, а не підозра. Але чи можна вгадати свою долю перш, ніж стане занадто пізно? Їй страшенно захотілося побігти, перестрибуючи через дві сходинки.

– Спокійно, – прошепотів Себастян, вирішивши, схоже, що вона на межі. Можливо, так воно і було. Він простягнув їй руку: – Постарайтеся не викликати підозр.

Вони пішли спокійно, сходинка за сходинкою, рухаючись розміреним кроком, як парочка, що направляється в свою кімнату. Нагорі Дженнсен прорвало: вона заметушилася по кімнаті, перебираючи вийняті з заплічних мішків речі, перекладаючи їх, закріплюючи ремінці та пряжки. Себастян, перевіряв зброю, і здавався абсолютно байдужим до того, що трапилося з Латеєю. Дженнсен в черговий раз переконалася, що її ніж вільно вилітає з піхов.

– Ви впевнені, що не хочете поспати?.. Латея нікому нічого не могла сказати – вона не знала, що ми зупинилися тут, в таверні. Краще відправитися в подорож завтра, після відпочинку.

Вона пильно подивилася на нього, закидаючи за спину мішок.

– Добре, – погодився Себастян і зловив її руку. – Спускайтеся повільно. Якщо побіжите, люди тут же зацікавляться вами.

Він знаходився на ворожій території. І, будучи професіоналом, знав, як треба поводитися, щоб не викликати підозр. Тому Дженнсен кивнула:

– Що я повинна робити?

– Всього лише спускайтеся по сходах, як ніби зібралися трохи випити або послухати музику. Потім ідіть до дверей. Тільки не привертайте увагу, не біжіть. Зрештою, ми просто зібралися відвідати друга чи родича… Не потрібно дивувати людей чимось незвичайним. Люди не запам'ятовують звичайного. Вони запам'ятовують тільки те, що дивно виглядає. Засоромившись, вона знову кивнула:

– Боюся, що в мене погано вийде. Мені дуже сильно хочеться втекти. Все своє життя я бігала, ховалася, але жодного разу не було, як зараз, коли вони опинилися так близько. Я майже відчуваю їхнє дихання у себе за спиною.

Себастян посміхнувся своєю теплою посмішкою, яка так йшла йому.

– Ви не навчені навичкам поведінки на ворожій території. Але я і не чекав, що ви будете це знати. Я вам ось що скажу… Мені ще не доводилося зустрічати жінку, яка б так добре трималася в такій ситуації. Ви все робите правильно, повірте мені.

Дженнсен відчула себе трохи краще, зрозумівши, що не веде себе як повна дурепа. Але це Себастян зумів надати їй впевненості, зняти напругу; за його підтримки вона ставала здатною виконати те, про що навіть не здогадувалася. Він не позбавляв її можливості приймати рішення і всіляко потім підтримував їх. Рідко який чоловік міг би так ставитися до жінки!..

Спускаючись в останній раз по сходах, вона побіжно глянула в бік дверей, що вели на вулицю, і раптом відчула себе потопаючою, спраглою останнього ковтка повітря. Незважаючи на звичку вважати людей небезпечними, вона знала тепер, що це не так. І їй було не по собі від думки, що вона погано про них думала. Там, де раніше їй уявлялися злодії та вбивці, тепер були фермери, ремісники, робітники, які зібралися за дружнім столом, щоб відпочити після роботи.

Однак цієї ночі бродили десь поруч і вбивці. Після того, що зробили з Латеєю, в цьому не було сумнівів. Дженнсен і в голову не приходило, що хтось може бути настільки жорстоким. І тепер вона знала, що якщо її спіймають, то зроблять з нею те ж саме, перш ніж дозволять померти.

При згадці про жахливу картину, яку їй довелося сьогодні побачити, з Дженнсен стався напад нудоти. Вона стримала сльози, але їй негайно треба було на свіже повітря, в порожнечу ночі.

Пробираючись крізь натовп, вони наткнулися на величезного чоловіка. Поглянувши на його гарне обличчя, Дженнсен згадала: це була людина, яку вона бачила сьогодні на дорозі, що вела до будиночка Латеї.

– Добрий вечір! – Він вітально підняв капелюх і посміхнувся.

– Добрий вечір! – Відповіла Дженнсен і змусила себе посміхнутися у відповідь.

Схоже, це вийшло у неї правдоподібно, звичайно. Хоча їй самій зовсім так не здавалося…

Тим не менше він вже не боявся її, як було минулого разу. Його рухи стали більш впевненими. І Дженнсен з надією подумала, що на нього так подіяла її посмішка.

– Дивлячись на вас, я вирішив, що вам варто випити. – Дженнсен насупилася, не відразу зрозумівши, про що це він, і чоловік перевів погляд на Себастяна:

– У вас же носи червоні від холоду. Давайте я куплю вам елю, сьогодні така студена ніч!

Випередивши Себастяна, готового було погодитися, вона відмовилася:

– Спасибі, не треба. Нам треба йти… Нас чекають деякі справи. Але ми вам дуже вдячні за запрошення. – Вона змусила себе знову посміхнутися. – Спасибі!

Чоловік пильно дивився на неї, і вона занервувала. Самим дивним було те, що і вона з рішучістю дивилася в його блакитні очі, сама не усвідомлюючи причини такої поведінки. Врешті-решт вона відвела погляд, кивком побажала громилі добраніч і продовжила свій шлях до дверей.

– Він не здався вам знайомим? – Прошепотіла вона Себастяну.

– Здався. Ми бачили його на вулиці, коли йшли до будинку Латеї.

Дженнсен озирнулася, вдивляючись в натовп:

– Так воно і є.

Вона була вже біля самих дверей, коли чоловік, відчувши її погляд, обернувся. Їх очі зустрілися, і він посміхнувся. І всі люди в таверні наче зникли. На обличчі громили грала посмішка ввічливості, але Дженнсен кинуло в холод, і все навколо задзвеніло, як бувало завжди, коли вона чула в голові той, мертвий голос. У почутті, яке викликав погляд чоловіка, було щось лякаюче знайоме. Неначе вона бачила його в глибокому сні, який повністю забула, а зараз моментально згадала. І ця його поява в реальному житті змусила її здригнутися…

З полегшенням вона вийшла в ніч. Вони поспішили по засніженій вулиці, і Дженнсен довелося закрити капюшоном плаща обличчя, захищаючись від різкого вітру. Її стегна обпалювало холодом. Добре, що стайня була недалеко, але Дженнсен знала, що там буде лише коротка передишка. Їх чекала довга холодна ніч, але вибору не було. Занадто близько були люди Річарда Рала…

Себастян пішов розбудити господаря, а Дженнсен протиснулася в стайню. Ліхтар, звисаючи зі стелі, давав достатньо світла, і вона попрямувала до стійла, де цю ніч проводила Бетті. Тут не було вітру, від тіл коней йшло тепло, навколо панував солодкий запах сіна і тирси, і було затишно, як на небесах.

При вигляді Дженнсен коза жалібно забекала, неначе боялася, що її тут залишать одну. Дженнсен опустилася на одне коліно і обняла Бетті, від чого та радісно завиляла смішним хвостиком. Дженнсен ласкаво погладжувала її шовкові вушка, а Бетті стояла, прикривши очі. Кінь з сусіднього стійла поклав голову на перегородку, немов хотів краще розгледіти свою сусідку.

Дженнсен погладжувала жорстку шерсть на крутому боці Бетті.

– Хороша дівчинка, – примовляла вона. – Я теж рада тебе бачити, Бетті.

Дженнсен було десять, коли народилася Бетті. Коза була єдиним другом її дитинства і за час, проведений разом, терпляче вислухала сотні історій про всі страхи дівчинки. А коли у кози стали пробиватися ріжки, Дженнсен, в свою чергу, приходила до своєї вірної подруги почухати їх. Бетті практично нічого не боялася, за винятком одного – розставання.

Дженнсен рилася в своєму заплічним мішку, аж поки її пальці не намацали морквину. Вічно голодна коза пританцьовувала від нетерпіння, а її хвостик метлявся в передчутті частування. І нарешті, жуючи морквину після тяжких мук незвичної розлуки, вона потерлася головоюою об стегно Дженнсен.

Кінь в сусідньому стійлі, дивлячись світлими розумними очима, м'яко заіржав і похитав головою. Дженнсен посміхнулася і дала коню морквину, поплескавши по лобі, прикрашеному білої зірочкою.

З вулиці долинули голоси, і Дженнсен зрозуміла, що прийшов Себастян з господарем стайні, обидва притягли сідла.

Вони поклали свою ношу на загородку стійла Бетті. Коза все ще побоювалася Себастяна і неспокійно відступила на кілька кроків назад.

– Пробачте, перешкодив зустрічі подруг, – сказав господар, указуючи на козу.

– Дякую за турботу! – Дженнсен почухала у Бетті за вухом.

– Невелика турбота. Ніч-то ще не скінчилася, – чоловік переводив погляд з Себастяна на Дженнсен. – Чому ви зібралися їхати вночі? І навіщо вам купувати коней? Особливо в такий час…

Дженнсен похолола. Вона не очікувала, що їй доведеться відповідати на питання, і не приготувала заздалегідь відповіді.

– Це через мою матір, – спокійно відповів Себастян. Його погляд підтверджував сказане. – Ми отримали звістку, що вона тяжко захворіла. Я не впевнений, що ми встигнемо. І я не пробачу собі, якщо… Ні, я думаю, ми приїдемо вчасно. Інакше й бути не може.

Підозрілий вираз на обличчі чоловіка зник. Дженнсен була вражена, наскільки переконливий був Себастян. Вона спробувала повторити його впевнений погляд.

– Розумію, синку. Вибач, не знав. Чим я можу тобі допомогти?

– Яких коней ви можете нам продати?

Чоловік почухав неголене підборіддя:

– Козу залишите?

Себастяново «так» і «ні» Дженнсен прозвучали одночасно. Господар здивовано переводив погляд своїх великих чорних очей з одного на іншу.

– Бетті нас не затримає, – сказала Дженнсен. – Вона не відставатиме.

Себастян моментально зорієнтувався:

– Я думаю, коза піде з нами. З розчарованим виглядом господар показав на коня, якого Дженнсен чесала за вухом.

– Расті вже познайомилася з вашою козою. Продам її, вона не гірше за інших. Ти висока, вона тобі підійде.

Дженнсен кивнула у відповідь. Бетті, ніби розуміючи, про що йде мова, промекала свою згоду.

– У мене є сильний гнідий кінь, якраз для твоєї ваги. Хочу запропонувати його тобі разом з Расті.

– Чому її звуть Расті? [Rusty – іржавий (англ.) (прим. перекладача)] – запитала Дженнсен.

– Тут зараз темно і погано видно, але вона повністю руда, з білою плямою на лобі.

Расті кивнула Бетті. Коза відповіла їй, лизнувши в морду, на що кінь м'яко пирхнув.

– Значить, Расті, – сказав Себастян. – А інший? Конюх почухав щетину і кивнув головою на знак згоди:

– Піду наведу Піта.

Коли вони повернулися, Піт вітально обнюхав Расті. Дженнсен це сподобалося. У ситуації, коли небезпека крадеться по п'ятах, вона зовсім не хотіла, щоб до всіх інших випробувань додалося ще одне – скакати на конях, вороже налаштованих один до одного. Все правильно: дві людини поспішають у справах. Адже при смерті матір…

До того ж їзда на коні із закритими попоною колінами обіцяла бути більш комфортною, ніж подорож пішки. На коні буде тепло, і ніч пройде більш терпимо. Для Бетті, яка звикла постійно відволікатися по сторонах – природно, на все їстівне, – у них була приготована довга мотузка.

Дженнсен не знала, скільки Себастян заплатив за коней і упряж, та це й не хвилювало її. Це були гроші вбивць, і їй хотілося від них звільнитися. Єдине, що мало для неї значення – швидше виїхати.